Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Клавдія Петрівна: нова музична сенсація, яка стала новим голосом України
The Star is born. Хто така співачка Клавдія Петрівна, яка захопила український TikTok і зібрала два солдаути в Палаці спорту — преміальному майданчику для кожного значущого артиста в Україні у Києві. А ще, судячи за рейтингами Spotify, молода співачка пробралась в плей-листи Варшави
Таємничий образ Клавдії Петрівни. Зображення: особистий архів
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Звісно, це скоріше українці понесли в Польщу дрібку свого. Але ж цікаво, що пересічний поляк буде чути з колонки сусіда. Хто ж це така і кого українці несуть в польський простір? Можна видихнути з легкістю, бо Соломія Опришко (так звуть дівчину насправді) — ніколи не працювала на ринку в Росії. Не співала на корпоративах птахофабрик і не знімала штани в Кремлі на потіху російській еліті.
19-річній дівчині вдалось усього за рік пройти шлях від релізу першої пісні на платформах в інтернеті до великого концерту. При чому це було зроблено без публічних роздягань, скандалів та зіркових протеже. Ба більше, уперше без фірмового капелюшка, який закривав обличчя дівчини — Клавдія Петрівна якраз зʼявилась на своєму концерті. І той, хто малював у своїй уяві готичну та загадкову діву — побачив молоду білявку зі щирою посмішкою.
Хто ж цей самородок, який змусив мільйони співати «я тобі брехала — я тебе не кохала». А також «знайди мене, подзвони я пам'ятатиму твої сліди»?
Соломія Опришко народилась у селі Гірне Стрийського району Львівської області. Навчається у Дрогобицькому музичному коледжі імені Василя Барвінського. І поки дівчина здавала вступні іспити — вся країна співала хіт «Барабани». Про те, що перед ними нова зірка, — не знали ані викладачі, ані однокурсники. Як же юна дівчина хутко зібрала фан-базу і звернула на себе увагу професіоналів музичної індустрії?
Капелюх, який закривав обличчя, був неодмінним атрибутом Клавдії Петрівни. Фото: особистий архів
Найперше, велика війна змусила по-новому подивись на всі платні ротації на радіо, кліпи і концерти по блату. Вони викликають лише огиду. Після того, як чимало українських чоловіків-артистів у брутальних тату заздалегідь до російського вторгнення поїхали десь у теплі Іспанії та затишні Берліни — країні був потрібен новий герой. І врешті новий голос покоління. Такий, щоб «лікарі кажуть, у вас депресія, мама каже, що я лінива», — торкнувся і вивернув те, що лежало на споді.
Бо ж нинішній слухач уже не той забембаний життям пересічний обиватель без смаку, якому можна впарити щось, аби було. Так само прогресивний український користувач YouTube чи Apple Music прагне нових сенсів воєнного часу
Уже приїлися мантри дорослих жінок — колись популярних співачок як то Ані Лорак, Світлани Лободи чи Насті Камєнскіх — про те, що я маленька дівчинка, нічого не тямлю в політиці і житті. А отже, далі буду співати свої російські пісні і шукати стару російську аудиторію будь-якими способами — на концертах в Казахстані, Вірменії і фестивалях сумнівної якості з фльором російського павутиння в Юрмалі.
Дуже прикметно, що голос нового покоління не має в репертуарі примітивної пісні про війну, волонтерів і ЗСУ — чим нагрішили чимало артистів. Не маєш влучних слів, зосередься на тому, в чому ти сильний. І знаєте, краще за музичну швроваршину — був збір на Free Azov на екранах позаду Клавдії Петрівни. Це актуально і гостроатуально — враховуючи, що якраз оборонців Маріуполя Росія принципово не міняє.
Нам потрібен був тектонічний зсув у музичній культурі і нові актуальні голоси. Бо культурний кордон із РФ — не менш важливий аніж той, які зафіксований статутами ООН, озброєними прикордонниками та службовими собаками
Саме тотальна русифікація музики в епоху нульових змусила Путіна говорити про єдиний народ, єдиний культурний код. І що взагалі нічого немає, крім великої російської культури. Та що говорити, цим грішить не лише офіційна влада, а ті люди, які називають себе російськими опозиціонерами.
Тривалий час аргументи притомних медійників, небайдужих експертів та критиків, що нам потрібен наш реп і наша поп-музика, як у Польщі, — розбивалась об кригу нерозуміння. Бо стати зіркою у Москві — вважалось найкращою амбіцією у житті.
А приємні інді-поп співачки у футболках Nirvana — як то моя польська улюблениця Дарʼя Завʼялов — були неформатом. Бо ж нудно і груди треба пʼятого розміру зробити у пластичного хірурга. Такі були міцні міфи про справжні таланти артисток.
Готова закластись на парі, що умовні років десять тому продюсер би змусив талановиту Соломію взяти псевдо не із твору української художньої літератури. А щось таке приємне на слух культурі зон і прокурених барів. І безумовно — співати варто було би російською, бо українське тривалий час було українським колоніальним неформатом.
За таємничим образом Клавдії Петрівни ховалась 19-річна Соломія Опришко з Львівщини. Фото: приватний архів
Клавдія Петрівна зʼявилась у переломний момент з гостросоціальними текстами та абсолютно новим позиціонуванням жінки на сцені. Є висока ймовірність, що приклад 19-річної уродженки Львівщини надихне багато творчих сердець, підштовхне до сміливих кроків тих, хто досі в собі сумнівається. Мине небагато часу і на небосхилі сучасної музичної культури запалають безліч молодих зірок, а подібні кейси можуть стати нормою.
Тож попри нові виклики часу і волання серен у сільських хатинках і міських «хрущовках», будуть виростати нові зірки
Вони запалюватимуть небосхил. І вмикаючи це в студентській тусовці Варшави чи Перемишля за таке не соромно. Це та культура постмодерну, яка доводить, чому у нас дуже самобутня культура, яка народжує щось змістовне у спробі вижити в часи війни.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Українська журналістка, політичний аналітик та медіа-консультант. Працювала парламентським оглядачем більше 10 років. Співпрацює з виданнями «Цензор.нет» та «Еспресо». Є авторкою популярних YouTube-каналів «Цензор.нет» та «Шоубісики». Спеціалізується на темі політики, економіки та медіатехнологій.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Заради справедливості, чимало зі здійснених протягом останніх 8 тижнів дій Дональд Трамп анонсував ще під час виборчої кампанії та перехідного періоду, що передував його вступу на посаду. 47-й президент США заслуговує на різноманітні оцінки, проте його курс є очевидним: з особистих психологічних і політичних причин він потребує глобального політичного успіху у перші 100 днів власного президентства.
Оточують Трампа й проводять його курс ті, хто повністю поділяє ці плани та не має сумнівів у доцільності їхньої реалізації. Попередні біографії цих людей мають мінімальне значення, а нинішня особиста відданість не викликає сумнівів.
У підсумку Сполучені Штати протягом короткого терміну перетворилися зі стратегічного союзника України (зокрема, під час перебування Трампа у ролі 45-го президента США держсекретар Штатів Майк Помпео та міністр закордонних справ України Павло Клімкін проводили засідання Комісії стратегічного партнерства у листопаді 2018 року) на посередника. Причому посередника, який вимагає оплати власних послуг, вдаючись до відвертого шантажу. Цей поворот для України має вельми драматичні наслідки й навряд чи обмежиться гарячою дискусією, яка сталася 28 лютого в Овальному кабінеті Білого Дому.
У Вашингтоні сприймають Україну як слабку ланку світової політики, і це не лише особисте сприйняття Дональда Трампа, але й системний підхід до побудови відносин. Хоча ніде правди діти: заяви президента США демонструють не лише особливості поведінки людини, яка звикла давати характеристики всьому у найвищому ступені. Трамп, судячи з усього, не забув про ситуацію навколо його спроби отримати від Володимира Зеленського компромат на Гантера Байдена. Ця ситуація, як відомо, спричинила початок процедури імпічменту — дошкульної, проте неоднозначної за результатами.
Україна — не єдиний об’єкт атак з боку адміністрації Трампа, але єдина країна, яка продовжує опиратися російській агресії попри втрату 20 відсотків своєї території. Відтак ознаки залаштункових домовленостей між Москвою та Вашингтоном, які спричинили успіх російських військ на Курщині, відмова США від участі у міжнародних юридичних діях проти Кремля виглядають, на жаль, логічними. Путін ставить Трампу попередні умови, а Трамп їх приймає та виконує з ентузіазмом.
Ані факт безпрецедентної за розмірами у ХХІ столітті агресії, ані масштабні чужі страждання не є аргументами для Трампа, він легко жонглює цифрами жертв російсько-української війни, видобуваючи їх з власної уяви, а не з розвідданих
Маємо констатувати: 47-й президент США перетворився на об’єкт рефлексивного управління з боку Кремля. З огляду на те, що Штати послідовно відмовляються від використання елементів юридичного тиску на Кремль, це цілком відповідає поглядам Трампа на міжнародні відносини. Його цікавить deal — угода, причому резонансна й спроможна переконати весь світ у геніальності та дипломатичних талантах Трампа. Він, як відомо, «стабільний геній» (с).
Дональд Трамп під час передвиборчої кампанії, 2024. Фото: Evan Vucci/Associated Press/East News
Горе тим, хто чинить опір
Україна у цьому випадку зіткнулася не лише зі зміною глобального політичного клімату (слово «глобальний» у Вашингтоні можна вживати виключно для опису величі Трампа). Вчорашній стратегічний партнер не лише вимагає підписати «мінеральну» угоду, але й зупиняє/відновлює постачання виділеної ще Джо Байденом військової допомоги, обмін розвідувальними даними та підкреслено вибірково підходить до питання політичної підтримки.
Дійшло до того, що у повідомленнях посольства США про обстріли українських міст перестали звучати згадки про Росію, наче ракети й дрони запускають інопланетні істоти
Згадаємо, що обурення обстрілами українською стороною російських НПЗ висловлював міністр оборони в адміністрації Байдена Ллойд Остін. І саме за 46-го президента процес перепризначення Путіна президентом Росії із залученням окупованих українських територій у березні 2024 року викликав хіба що блискуче мовчання G-7. США виступали лідером у коаліції на підтримку України, проте не поставили державі-жертві агресії жодного F-16. Це свідчить про системне прагнення Вашингтону самому визначати ступінь залученості до бойових дій без уваги на моральні імперативи.
На жаль, Володимир Зеленський не зумів перелаштуватися у процесі реалізації державної політики у відповідності з новими викликами. «План перемоги», «план стійкості» виявилися декларативними, а підстав для проведення нового саміту миру немає. Ставка на вузьке коло довірених осіб продовжує превалювати у його modus operandi, до чого додалося запровадження масштабних санкцій проти Петра Порошенка. Верховна Рада України попри формальне існування монобільшості не перетворилася на конвеєр з ухвалення рішень конституційною більшістю, а Кабінет Міністрів залишається «урядом ноунеймів». Українська влада надає забагато аргументів бажаючим називати нашу державу failed state («недодержава» — Ред.).
Прагнення США забезпечити щонайшвидше проведення виборів в Україні не є ідеєю, яка оволодіває масами всередині країни, проте більшість політичних гравців розпочали підготовчі роботи на цьому напрямі. Оскільки зупинити цей процес навряд чи можливо, обмежимося нагадуванням про те, що вибори для світової спільноти — не лише певна кількість бюлетенів в урнах для голосування, але й міжнародне визнання процесу волевиявлення.
Кремль розуміє це, тому вправно інфікував Білий Дім «глибоким занепокоєнням» про стан української демократії. Фаворит Путіна у цих майбутніх перегонах — загальний хаос, організувати який російські спецслужби готові просто зараз
Мета Кремля очевидна — показати на прикладі України, що жодна країна з уявної сфери впливу РФ не повинна опиратися. Це не Мюнхен-1938, не Ялта-1945, це квінтесенція кремлівського мислення і прагнення диктувати свою волю. Не розвалившись під першими ударами російської армії у лютому 2022 року, Україна довела власну суб’єктність, проте не зуміла переламати ставлення низки світових політичних акторів. Сильна Україна навряд чи потрібна комусь, крім її громадян, і це необхідно усвідомлювати. Іншим глобальним акторам доцільність існування незалежної і потужної України необхідно доводити.
Європейська дилема
Виступ віцепрезидента США Джей Ді Венса на Мюнхенській безпековій конференції став не просто «чорною міткою», США продемонстрували готовність кардинально змінити політику щодо Старого Світу. Ще більш самотніми європейці відчули себе після лютневої суперечки у форматі Трамп+Венс проти Зеленського, яка має всі шанси потрапити до підручників з дипломатії.
З одного боку, ЄС та США залишаються економічними конкурентами, на чому наголошує Дональд Трамп. З іншого боку, без європейського компоненту НАТО значною мірою втрачає свій сенс, і це добре розуміють ті, хто порадив 47-му президенту США наголошувати на необхідності збільшення військових витрат країнами Старого Світу.
Разом з тим між усвідомленням необхідності (через підписання комюніке про схвалення плану ReArm Europe лідерами країн ЄС) та суттєвим збільшенням витрат на оборону обов'язково мине час. Який будуть розтягувати не лише прихильники порозуміння з Кремлем, але й представники європейських країн, які рівняються на Вашингтон. Буде насправді непросто.
Проте не варто відкидати ще низку цікавих фактів. Показну рішучість Еммануеля Макрона, готовність Кіра Стармера виступати у ролі модератора «коаліції рішучих» попри Brexit, активність скандинавських країн у питаннях допомоги Україні. Тут можна пригадати слова генерального секретаря НАТО Марка Рютте «Європа вже не живе у мирі, Європа ще не живе у війні». Вибір парадигми розвитку ситуації залежить сьогодні від самих європейців.
Президент США Дональд Трамп і генсек НАТО Марк Рютте в Овальному кабінеті Білого дому, 13 березня 2025. Фото: MANDEL NGAN/AFP/East News
Кремлівська спокуса
Багато говорять про те, що у Кремлі зараз захлинаються шампанським, адже перебіг подій підтверджує давню гіпотезу Путіна «Будь-яку західну владу можна пересидіти». Це переконання ґрунтується на якісному вивченні західних політичних процедур російськими спецслужбами, які не соромилися проводити «практичні заняття» в електоральних кампаніях країн Заходу.
Росія вивчила політичні механізми Заходу куди краще, ніж її опоненти вивчили її сутність
Владімір Путін не лише хоче повернутися до клубу керівників провідних країн світу (далеко не факт, що його уособить створення ситуативного формату Росія – США – Китай). Його мета полягає у максимальній дезорганізації Заходу, послабленні НАТО та посиленні суперечностей між США і Європейським Союзом. У такий екстенсивний спосіб Кремль намагається наростити власний світовий вплив. На руку Росії згорнуті на сьогодні економічні контакти із США та масштабні санкції, які Кремль прагне послабити за будь-яку ціну.
Загалом Путін вже досягнув доволі серйозного успіху: найбільша в сучасному світі російсько-українська війна завдяки позиції США буде призупинена без покарання агресора й заходів, спрямованих на його нейтралізацію. Відтак питання відновлення бойових дій в Європі — це лише питання часу
Адже ані логіка поведінки Путіна (або його можливого наступника), ані аргументи трансатлантичних путінферштеєрів найближчим часом кардинально не зміняться. Політика Трампа створює вкрай хиткий і тимчасовий баланс у Європі, щось на кшталт «паскудного миру», стан якого підсилюється психологічними особливостями Трампа.
Як читати сигнали?
Насамперед розуміти, що адміністрація Дональда Трампа не надто переймається моральними обмеженнями й готова діяти «за законами джунглів»;
Пам’ятати, що Владімір Путін і Сі Цзіньпін не залежать від результатів виборів, на відміну від європейських та американських політиків;
Усвідомлювати, що команда Дональда Трампа часто видає бажане за дійсне, мало переймаючись спричиненим ефектом;
Не забувати, що процес ухвалення політичних рішень в Європі суттєво відрізняється від аналогічних дій всередині США, РФ чи Китаю;
Тверезо оцінювати спроможність Росії вкидати фейкові й дезінформаційні повідомлення до світового інформаційного простору;
Шукати ознаки опори на цінності, а не вартість того чи іншого активу, незалежно від ступеня його глобальності;
Розуміти, що переговори про припинення російсько-української війни не можуть бути блискавичними з огляду на характер цієї війни.
Пам’ятаю, як пізно ввечері тато налаштовував радіо, щоб спіймати хвилю «Голосу Америки» чи «Радіо Вільна Європа» й дізнатися, що насправді відбувається в Польщі та за «залізною завісою». Я була дитиною, але розуміла, що беру участь у чомусь забороненому, про що не можу розповідати подругам у школі.
Думаю, це був спільний досвід багатьох мешканців країн колишнього радянського блоку аж до 1989 року. Ми добре пам’ятаємо, яку роль відігравав доступ до вільних ЗМІ у країнах, де дозволений був лише один, пропагандистський, урядовий канал. Так і зараз у багатьох місцях, де панують диктатори — у Білорусі чи Росії, або там, де демократія під серйозною загрозою, як сьогодні у Грузії.
І важко не відчувати, що Сполучені Штати Дональда Трампа вже понад місяць реалізують мрію Кремля. Адже як інакше можна зрозуміти заяву Білого Дому про те, що закриття «Голосу Америки» та «Радіо Вільна Європа»/«Радіо Свобода» означає, що американські платники податків більше не будуть фінансувати «радикальну пропаганду»?
Це відбувається під час гібридної війни, коли для Росії пропагандистський вплив і поширення дезінформації є такими ж важливими, як і підкорення України.
Закриття мовника «Голос Америки», який був створений у 1942 році для боротьби з нацистською пропагандою, є жахливим і символічним на тлі того, що Венс нещодавно заявив у Мюнхені про Європу, а також відкритої підтримки ним і Маском ультраправої німецької партії AfD.
Закриття цих легендарних і важливих для демократій радіостанцій, а також, ймовірно, неминучий занепад багатьох дрібних незалежних ЗМІ через скорочення фінансування USAID — це великий ризик того, що абсолютне зло у вигляді авторитаризму й фашизму швидко відродиться.
Ми бачимо, як за останні два місяці було порушено багато меж і кордонів. Цілі роки подій відбулися за два місяці. І це не ті події і зміни, до яких ми звикли, в яких бачили розвиток, а мету політики — зробити світ кращим, більш справедливим, демократичним, таким, де поважають права людини.
Останні зміни та рішення, що стоять за ними, відкидають нас на десятиліття назад. Вони кидають цілі суспільства в обійми дезінформації та пропаганди, яку фінансують авторитарні режими. Штати зраджують не лише Європу. Вони зраджують світ цінностей, які були фундаментом, на якому вони були побудовані. Цінностей, які Трамп, Венс і їхні союзники більше не цінують. Адже, на їхню думку, не Росія чи Китай є найбільшою загрозою для Європи, а… європейські демократії. А боротьбу з дезінформацією вони називають, як Венс у Мюнхені, цензурою.
Тепер лише одне може сказати напевно: у світі перевернутих значень ми маємо боротися за демократію, не озираючись на «дядька Сема».
Данило Червонюк: Я студент Нью-Йоркського університету і початківець-прозаїк і -сценарист. Я народився і виріс у Су-Фолс в Південній Дакоті, в сім'ї іммігрантів зі Східної Європи. Живу в Нью-Йорку, але мої мама і сестра все ще у Південній Дакоті, а решта моєї родини — в Україні або Латвії.
Чому твої батьки серед усіх місць обрали саме Америку?
Мій тато з України, а мама з Латвії. Мій батько емігрував після того, як відслужив обов'язкову дворічну військову службу в радянських збройних силах і кілька років пропрацював у Херсоні як бас-гітарист, граючи на весіллях і в ресторанах. Він поїхав на заробітки, але закохався в країну і залишився. Думаю, моя мама емігрувала зі схожої причини, але більше для того, щоб зустрітися з друзями, які переїхали до Америки. Коли вона познайомилась з моїм батьком в Кі-Вест, то вирішила, що спробує побудувати з ним сталі стосунки.
Якими були твої відносини з Україною, коли ти зростав?
Мої відносини з Україною були дуже тонкими, і я не усвідомлював наскільки це відштовхнуло мене від моїх однолітків. Вдома ми їли вареники і сало, а мій тато вирізав м'ясо з окуня і щуки, клав його на житній хліб і запивав хлібним квасом. У мене дуже добрі спогади про те, як тато мене вчив, як чистити сушену рибу, яку ми купували в маркеті «Берізка», і як відокремлювати зубами кістки від м'яса. Часто ми їли баличок, коли тато був удома. Я не усвідомлював наскільки люди сприймали мене як іншого через це.
У Південній Дакоті всі білі американці — там дуже мало різноманітності. Розуміння того, що люди не хотіли зі мною дружити або вважали мене дивним через мій акцент у дитинстві, їжу, яку я приносив до школи чи акцент моїх батьків, змусило мене відчути себе ближчим до своєї культури — так, ніби я пережив унікальний досвід, який мало хто в цій країні може зрозуміти. Під час канікул звучала Вєрка Сердючка. Вдома, в машині — вранці, ввечері і вночі — я слухав багато «Чіта Дріта», «Гоп-гоп» і «Вьо будєт харашо». Це були гімни мого дитинства. Мій тато танцював під них у найсмішніший спосіб і завжди намагався, щоб я відчув зв'язок з цими піснями. Ось на що було схоже моє виховання в Америці. Це завжди було свідомим зусиллям відчувати себе ближче до своєї країни, хоча вона була так далеко.
Звісно, що я відчував себе українцем, але я завжди знав, що мушу плекати це, докладати зусиль, щоб зберегти цю ідентичність, інакше вона вислизне з моїх рук і зникне назавжди. Бути українцем було як дар, хоча часом і тяжкий
Данило Червонюк. Фото з приватного архіву
Ця частина України росла в тобі разом з тобою?
Це було дуже складним протягом багатьох років. Наприклад, з дитинства я сприймав це як свято і спосіб бути ближче до свого тата. Все, що було пов'язане з моїм українством, стосувалося бути ближче до сім'ї та святкувати моменти, коли ми були всі разом (мій тато працював водієм вантажівки, тому не часто бував вдома). Коли я виростав і відкрив у собі любов до написання та оповідання історій, з'явилося відчуття обов'язку — ніби я раптом усвідомив свій привілей бути американцем українського походження. Що у мене є шанс і можливість віддати належне моїй культурі та громаді, досягнувши успіху фінансово і, допомагаючи Україні — чи то будуючи лікарні, чи то бібліотеки, чи то започатковуючи мистецькі програми, щоб допомогти підтримувати наступне покоління українських митців. Коли я почав з'ясовувати, чим хочу займатися в житті, я робив це для України.
Я не знаю, чому мої думки пішли в цьому напрямку. Можливо, щоби батько пишався мною. Я б розглянув таку можливість, у будь-якому випадку. Я усвідомив свої здібності. Йшлося вже не про те, щоб святкувати свою українськість, а про те, як я збираюся зробити свій внесок у це. Наче збирався сказати: «Гей, Україно, ось що я зробив, щоб ти мною пишалася. Ось, як я збираюся зробити так, щоб малі діти в моїй ситуації — чи то українці в Америці, чи то українці в Україні — зрозуміли, що немає нічого поганого в тому, щоби бути українцем, і що це частина вас, яку слід відзначати і сприймати як надихаючу та дивовижну, а не лише як важку і травматичну».
Як це змінилося, коли почалася війна?
Це відчуття посилилося в мені. Я знаю, що деякі українці відвернулися від своєї культури, і я частково їх розумію. Це абсурдно важко прокидатися щодня і читати жахливі новини, знаючи, що сім'я, яку ти любиш і пам'ятаєш, живе в пеклі, створеному Росією. Думати про маленьких дівчаток, яких ґвалтують і спалюють живцем, як, наприклад, у Бучі або Ізюмі, про чоловіків і жінок, які йдуть воювати і повертаються без кінцівок і травмовані, якщо не в чорних мішках для трупів. Нещадні вбивства українців та геноциди, яких ми зазнавали протягом сотні років. Нам погрожують лише тому, тому що ми віримо у власний суверенітет.
Після початку війни я почав більше дізнаватися про українську історію та культуру. Я дізнався про український авангард та модерн у кіно та мистецтві
Я також дізнався про українських дисидентів, Розстріляне відродження українства та більше про Бабин Яр і Голодомор. Я дізнався, що те, що я відчуваю, було б покаране, якби я народився всього 60 чи 70 років тому в моїй рідній країні.
Найсильнішим почуттям, однак, було почуття провини. Провина за те, що я був у безпеці, за те, що я був в Америці, і я був американцем; провина за те, що не боровся за свою країну і не поїхав рятувати свою сім'ю; провина за те, що мав справу з росіянами в моїй школі, виправдовуючи їхнє невігластво та їхню приховану ненависть до українців, а також за те, що дозволяв американцям називати українців «незрозумілими». Це справді дратувало мене більше ніж що-небудь інше. Почуття провини змінило моє ставлення до того, що я українець.
Чому я можу здійснювати свої мрії, займатися тим, що хочу робити в житті, зустрічати друзів і закохуватися, в той час як мої ровесники гинуть? Я теж міг би загинути, якби мій тато залишився в Україні.
Цитуючи Оксану Забужко: «Єдиний наш вибір був і залишається — межи жертвою і катом, між небуттям і буттям, яке вбиває. Втекти від себе і перестати існувати, або змиритися з тим, що ти українець і щодня страждати від цього». Я вибрав останнє. Думаю, це важливо. Я святкував те, що я українець, коли був дитиною, а тепер це змушує мене плакати. Однак це не робить мене менш українцем, і я маю намір продовжувати святкувати свою українськість.
Данило з татом і сестрою. Фото з приватного архіву
Як письменник і сценарист, чи хотів б ти колись колись повернутися в Україну і змінити там кіноіндустрію?
Я не знаю. Я хотів би віднайти частину себе, яку я втратив ще до того, як народився. Я не очікую прекрасних вражень або навіть того, що побачу свою сім'ю знову. Я відчуваю, що в мені є стільки всього, що я не дізнаюся, поки не повернуся в Україну, і так багато про людський досвід. Цікаво, чи коли я побачу, звідки походить моя сім'я, я зрозумію трохи більше про те, що означає бути українцем і, що означає бути позбавленим досвіду виховання на Батьківщині, а це і є частиною моєї ідентичності.
Кінопродукція з України є феноменальною і неймовірно добре зробленою. Я думаю, що проблема, яку світ має з нами, полягає в тому, що ми — нація, яка думає лише про війну та виживання. Ми наче таргани. Я не думаю, що нам потрібно припиняти знімати фільми про війну, але я думаю, що світ повинен дати українцям можливість заявити про себе як про націю, яка не визначається лише нашим виживанням, стійкістю, силою та травмами. Захід не повинен бачити в нас націю жертв і героїв війни. Ми можемо бути спортсменами, детективами, привидами, старшокласниками, злодіями танцюристами, музикантами тощо. Ми не мусимо бути лише солдатами, розбитими вдовами чи сиротами.
І я відчуваю, що українські американці є ідеальним голосом для цих історій і можуть показати світові, що означає бути українцем поза війною і насильством, ким ми є поза тиском Росії. Ми — люди, і ми заслуговуємо на те, щоб розповідати всі історії, а не лише про війну
Як би ти описав сучасне українське кіно на даний момент?
Мене розчаровує той факт, що для того, щоб фільм був прийнятий західним глядачем, потрібно пролити кров тисяч українців. Я розчарований тим, що західні глядачі можуть дивитися такі фільми, як «Анора», над яким працювали росіяни, які підтримують війну, і який був добре прийнятий російською аудиторією в Америці і отримав нагороду «Оскар». Росіянам дозволено знімати невоєнне кіно, а українцям — ні.
У нас були такі чудові сучасні фільми, як «Люксембург-Люксембург», «Мої думки тихі», «107 матерів», які пройшли повз увагу, тому що вони не про війну в Україні. Я бачу простір для фільмів про український досвід поза війною, знятих американцями українського походження. Я бачу великий потенціал для історій про те, що означає бути українцем, які можуть відокремити нас від Росії в культурному плані в очах Заходу.
Ми повинні продовжувати культивувати історії, які показують аудиторії, що ми все ще хочемо дружби, любові, близькості, ідентичності, просування по службі, грошей — всього того, чого хочуть інші люди. Ми існуємо як єдине ціле, а не лише як нація бійців. Нам потрібні українські історії, які олюднюють нас після війни — не лише для західної аудиторії, а й для українців, щоб ми пам'ятали, хто ми є насправді.
Прем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер закликає не дозволяти Путіну «грати в ігри» з припиненням вогню в Україні. За його словами, Москва намагається виграти час, тож Заходу потрібно не послаблювати тиск, а навпаки — посилювати підтримку Києва.
15 березня Стармер провів онлайн-зустріч «коаліції охочих», а у четвер, 20 березня, у Великій Британії європейські військові лідери обговорять можливість миротворчої місії в Україні. Західні держави переходять до «оперативної фази» забезпечення безпеки України, що включає як військову допомогу, так і посилення санкцій проти росії.
Що означає цей новий етап підтримки України? Чи можлива миротворча місія, і за яких умов вона стане реальністю? На ці та інші питання в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry відповів британський генерал у відставці Річард Ширрефф, який обіймав посаду заступника Верховного головнокомандувача військами НАТО в Європі.
«Коаліція охочих» та безпека України
Марина Степаненко: Яку роль, на вашу думку, можуть відіграти міжнародні сили безпеки, що обговорюються в рамках «коаліції охочих»? Яких конкретних кроків можна очікувати від конкретних країн, а особливо, від Великої Британії?
Річард Ширрефф: Єдина роль, яку варто обговорювати, — це стримування майбутнього російського вторгнення в Україну. Виклик очевидний — Росія вже заявила через міністра закордонних справ Сергія Лаврова, що не погодиться на європейські миротворчі сили після припинення вогню. Це означає, що РФ треба змусити прийняти їх, і єдиний спосіб зробити це — перемогти росіян.
Росія повинна зрозуміти, що вона ніколи не зможе досягти своїх цілей в Україні, але цей меседж відсутній у нинішніх дискусіях
Будь-які сили мають бути здатними перевершити Росію. Сили чисельністю 30 тисяч без важкого озброєння не мають сенсу. Їм потрібна значна чисельність, протиповітряна оборона, високоточні ракети дальнього радіусу дії і всі можливості, необхідні для боротьби з Росією. І це масштабне завдання. Миротворчі сили повинні охоплювати до 1200 кілометрів фронту, здійснюючи розвідку і спостереження. Менше — неефективно.
Чому на першу зустріч лідерів на початку березня Велика Британія не запросила представників країн Балтії, що призвело до дипломатичного інциденту? Чи мають ці держави брати участь в обговореннях, зважаючи на пряму їм загрозу з боку РФ?
Звичайно, вони мали б їх запросити. І це було безглуздою помилкою і справжньою образою для наших друзів у країнах Балтії.
Що потрібно для створення та функціонування міжнародного миротворчого контингенту без участі США? Наскільки ефективними можуть бути такі сили?
Потрібно дуже багато. Передусім це має бути сила, здатна перевершити росіян. Отже, вона потребує значної кількості повітряних сил і засобів. Їй потрібні високоточні ракети великої дальності. Потрібні штурмові гармати. Потрібні HIMARS. Їй потрібне управління і координація. Їй потрібне супутникове спостереження, інформація, розвідка — дуже багато речей.
Оператори безпілотників 3-ї десантно-штурмової бригади працюють на позиціях поблизу лінії фронту. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News
І для того, щоб бути справді боєздатною силою, їй потрібні усі можливості, які може надати Америка, а також, звичайно, протиповітряна оборона. Європа має дещо з цього. Але не все. І це означає, що Європа повинна зібратися з силами і знайти шляхи їх забезпечення, якщо вона хоче бути ефективною.
Враховуючи заяви Росії про категоричне несприйняття введення міжнародного контингенту, якими є реалістичні важелі тиску на Москву, щоб змусити її погодитися на подібний формат?
Потрібна європейсько-канадська стратегія, спрямована на надання Україні засобів для перемоги над Росією — військової техніки, логістики, боєприпасів, а також підтримки у реформуванні її збройних сил з метою максимізації їхньої спроможності. Першим кроком є забезпечення здатності України утримувати лінію фронту і зупинити просування Росії, яке, незважаючи на величезні втрати, продовжується дюйм за дюймом.
США відновили відкликану раніше допомогу, зокрема, передачу розвідданих, а втім, Європа має допомагати Україні нарощувати власну силу. Ключовим кроком є інвестиції. Україна продемонструвала неабияку швидкість і спритність у розробці і закупівлі нових озброєнь. Фінансування цих зусиль матиме вирішальне значення. Зрештою, єдиний шлях до миру — це поразка Росії.
Які важелі впливу можна використати, щоб цього досягти?
Я впевнений, що можуть існувати так звані важелі тиску. Я також зазначу, що Україна висуває ідею припинення вогню — як у повітрі, так і на морі — як потенційну відправну точку.
Однак я принципово не вірю, що Путін коли-небудь відмовиться від своєї мети ліквідувати Україну як державу
Це залишається його кінцевою метою — це те, що рухає його вперед. Росія — це режим, який процвітає на війні, який підтримує себе через конфлікт. Якщо Трамп запропонує Путіну вигідну для нього угоду, яка дозволить йому оголосити про перемогу і дасть йому час на відновлення армії, він неминуче зробить ще одну спробу «розчленувати» Україну. І це знову повертає нас до критичної потреби в потужних силах для заспокоєння і стримування Москви.
Переговори США щодо завершення війни
Президент США Дональд Трамп вважає, що домовленості з Росією зможуть забезпечити довготривалий мир для України. Чи є історичні або військові прецеденти, які свідчать про те, що подібні угоди можуть бути використані Росією для перегрупування сил перед новим наступом?
Саме так. Трамп дурить себе, якщо вважає, що зможе домогтися припинення вогню, яке призведе до тривалого миру без поразки Росії. Поки що він вимагає від України всіх поступок.
Він поводився жорстоко з вашим президентом. Ми бачили цей прояв ненависті, грубості, неввічливості в Білому домі пару тижнів тому. Що він вимагав від Путіна? Нічого. Це все, що я можу сказати. Путін і Трамп. Трамп фактично «в ліжку» з Путіним, і ми повинні до цього звикнути.
Британський законодавець Грем Стюарт висловив припущення, що президента Сполучених Штатів Дональда Трампа протягом десятиліть готували спецслужби Кремля. У Сенаті США теж цікавляться, чи не є чинний президент частиною кремлівської агентури. Як ви оцінюєте такі закиди?
Є багато вагомих доказів, які свідчать про те, що якщо Трамп і не був фактичним агентом Росії, то принаймні він фінансувався нею в 90-х роках. Окрім того, його виборча кампанія була профінансована Росією у 2016 році. І Путін, і Трамп знали про це.
Все це робить Трампа зобов'язаним перед Росією. І я думаю, що те, як він поводиться, демонструє, що він, перш за все, корисний ідіот Путіна
Як, на вашу думку, можуть вплинути підходи Трампа, який бажає швидких рішень та апелює ультиматумами, на загальний формат перемовин з Росією?
Трамп обманює себе, якщо думає, що зможе досягти тривалого миру, тому що Росія не готова йти на жодні поступки, не відступила ні на йоту від своїх вимог щодо «розчленування» України.
Генерале Ширреффе, майже місяць тому Дональд Трамп раптово звільнив генерала Чарльза Брауна-молодшого з посади голови Об'єднаного комітету начальників штабів, а також ще п'ятьох високопосадовців Пентагону, зокрема першу жінку-начальника військово-морських операцій, адмірала Лізу Франчетті. Як подібні рішення впливають на оперативну ефективність американської армії та довіру військових до цивільного керівництва?
Це точно не допомагає Президенту. Вищий офіцерський склад американських збройних сил був відібраний не за політичними уподобаннями, а за військовими здібностями і розсудливістю. І за їхню здатність давати поради вищим політичним лідерам. Саме так працюють демократії.
Вище керівництво збройних сил існує для того, щоб надавати аполітичні поради, а далі вже справа політиків — ухвалювати рішення. Не політикам належить призначати людей, які будуть виконувати їхні політичні замовлення. Отже, це не піде на користь моральному духу американських збройних сил і їхньому потенціалу.
Різні підходи. Європа та США
Зараз ми бачимо, як Європа та США йдуть діаметрально протилежними шляхами: Трамп наполягає на компромісах, тоді як європейські лідери розуміють, що поразка України означатиме загрозу для безпеки ЄС. Чи можливе створення нового формату безпекової співпраці між Європою та Україною у випадку, якщо США вирішать безповоротно обмежити свою участь у забезпеченні безпеки України?
Європа і Канада повинні визнати, що Америка фактично зреклася свого лідерства у вільному світі. За Трампа США стали більш близькими до Росії, ніж до Європи — практично попутниками Путіна.
Ми побачили це, коли США проголосували разом з Росією та Північною Кореєю проти європейської резолюції, яка засуджувала російську агресію в Україні. Сигнали були чіткими — не лише з Мюнхенської конференції з безпеки, але й від Путіна, Трампа, Геґсета та Венса. Геґсет висловився чітко: Америка більше не гарантуватиме безпеку Європи. Це ставить серйозні питання щодо існуючих структур, зокрема НАТО.
Тепер Європа і Канада повинні розробити альтернативну систему безпеки — можливо, на основі НАТО, але з інтеграцією України в це рівняння. Необхідне стратегічне і творче мислення
Гарантії безпеки та інтеграція в НАТО
Усі ми спостерігали за переговорами у Саудівській Аравії, де США пропонували повне припинення вогню, а потім переговори про довгострокове мирне врегулювання. А Україна хотіла припинення вогню лише в повітрі і на морі, а на суші — продовження боїв до отримання гарантій безпеки. Як ви оцінюєте ці два сценарії? Що вони дають, чи навпаки, чим загрожують?
Україна ніколи не має погоджуватися на компроміси, яких вимагає Америка. Рубіо говорить про те, що Україна повинна відмовитися від територій заради миру, але насправді він пропонує віддати українців в обмін на тимчасову паузу в бойових діях.
Він очікує, що президент Зеленський віддасть під російський контроль вільних українських громадян, які проживають на територіях, які зараз не окуповані Росією. Це просто неприйнятно. Саме тому я залишаюся при своїй думці — я просто не бачу, щоб це кудись рухалося.
Якими мають бути реальні гарантії безпеки для України з боку США, Європи та НАТО, щоб вони не повторили долю Будапештського меморандуму?
Якби Америка все ще була на боці Європи і підтримувала Україну, єдиною гарантією безпеки, яка б дійсно мала значення, було б членство в НАТО. Але, з огляду на зміну курсу Америки, ми повинні розглянути нові рамки — європейсько-канадсько-атлантичну договірну організацію, яка спирається на НАТО. Цей альянс має не лише зміцнитися, ефективно функціонуючи без США, але й інтегрувати Україну.
Досягнення цієї мети, однак, є величезним викликом. Це вимагає спочатку перемоги над Росією, а потім створення надійної сили стримування в Україні. Це найважливіші питання, які мають бути вирішені протягом наступних трьох-п'яти років
Європа має шукати альтернативу США. Фото: ОПУ
Ви наголошуєте на співпраці у сфері безпеки між Європою та Канадою, але з огляду на розбіжності в Європі, чи бачите ви появу менших регіональних безпекових альянсів, якщо США вийдуть з НАТО? Наприклад, чи можуть країни Балтії сформувати власний оборонний пакт або Вишеградська четвірка створити окремий безпековий альянс? Чи призведе фрагментація НАТО до утворення клаптикового полотна з менших коаліцій чи це малоймовірно?
Дуже ймовірно, що майбутня європейсько-канадська система безпеки обертатиметься навколо «коаліції охочих» — країн, які щиро віддані колективній обороні. Такі країни, як Угорщина під керівництвом Орбана, який позиціонує себе як ще один корисний ідіот Путіна, повинні бути просто виключені. Якщо вони відмовляються робити внесок в європейську безпеку, нехай засохнуть на лозі.
Переважна більшість, однак, буде стояти разом. Ви вже можете бачити це на прикладі Паризької конференції, в якій взяли участь близько 20 країн — не лише європейські союзники, але й партнери, такі як Австралія, Японія, Південна Корея і навіть Ірландія. Ці країни визнають, що європейська безпека є спільним інтересом і що найкращий спосіб її забезпечення — це співпраця з країнами-однодумцями.
Титульне фото: AA/ABACA/Abaca/East News
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Президент Франції Еммануель Макрон вже говорить про незворотні зміни у відносинах зі США, називає Росію прямою загрозою, наголошує, що мир не дорівнює капітуляції України, і пропонує поширити ядерну парасольку Франції на союзників. Польський прем’єр Дональд Туск заявив, що Польща почувалася б у більшій безпеці, якби мала власний ядерний арсенал. Мовляв, Україна стала жертвою нападу, бо позбулася своєї ядерної зброї. Німеччина — на порозі повної зміни своєї безпекової концепції. Майбутній канцлер Фрідріх Мерц більше не вважає США надійним партнером і певен, що Європа має створити власні оборонні структури. Він припустив, що вже до червневого саміту НАТО може бути розроблено альтернативний формат для країн ЄС. Градус занепокоєння європейців підвищується на тлі безпрецедентного тиску адміністрації Трампа на Україну. CША демонстративно призупинили постачання озброєння і обмін розвідданими і погодились це розблокувати лише після перемовин у Саудівській Аравії 11 березня — в обмін на згоду України тимчасово припинити вогонь.
Чи були переговори в Джидді успішними для України і чи є підстави говорити про контури майбутньої мирної угоди? Чому Вашингтон демонструє високу лояльність до Москви? Чи пройдена точка неповернення у відносинах ЄС та США та що буде з Північноатлантичним Альянсом? Чи здатна Європа захистити себе і підтримати Україну без США?
Переговори в Джидді
Зустріч української та американської делегацій у Джидді тривала 8 годин. Уже це — свідчення того, що обговорювалося дуже багато деталей, які йшли важко, каже міністр закордонних справ України (2007-2009 рр.) Володимир Огризко. А втім, за його оцінкою, загалом можна говорити про певні позитивні зрушення. Насамперед — в підсумковій спільній заяві зафіксовано, що Україна погоджується на 30-ти денну зупинку вогню за умови, що аналогічну згоду дасть і Росія.
У Білому домі заявили, що зустріч української та американської делегацій була продуктивною. Фото: ОПУ
Режим тиші запрацює, як тільки Росія дасть згоду, заявив у вечірньому зверненні Володимир Зеленський. З його слів, Україна на перемовинах запропонувала тишу на 30 днів у небі та на морі, тобто відсутність атак дронами, ракетами, бомбами та далекобійною зброєю. А США запропонували спробувати встановити повне припинення вогню по всій лінії фронту.
Американці пішли далі від українських пропозицій, каже Володимир Огризко, і зараз для Росії настає, так би мовити, час «Ч»:
— Тому що очевидно, що хтось з американців, можливо це буде Віткофф, негайно полетить до Москви і запропонує ось такі кроки. Я не знаю, що ховається за формулами, що американці зобов'язалися представити там наше бачення питань безпеки. Я не думаю, що вони будуть прийняті апріорі, тому моє відчуття, що цього припинення вогню може й не бути, якщо росіяни зрозуміють, що їм нав'язують ті безпекові моменти, які для них є неприйнятними.
Або ж піде ситуація іншим шляхом — почнуться торги про безпекові аспекти при тому, що фронт буде мовчати
Перемовини в Саудівській Аравії схвально оцінили європейські лідери. Дональд Туск в Х написав, що, схоже, американці та українці зробили важливий крок до миру. І Європа готова допомогти досягти справедливого та міцного миру.
Трамп вже заявив — сподівається, що Росія погодиться на припинення вогню, і припустив, що цього тижня, можливо, поговорить із Путіним, про це повідомляє Reuters.Також президент США додав, що запросив би Зеленського повернутися до Білого дому.
Радник Трампа з нацбезпеки Майкл Волц на брифінгу за підсумками зустрічі у Джидді анонсував контакти з російською стороною найближчими днями. Він підкреслив — українська делегація дала чітко зрозуміти, що поділяє бачення миру президента США. Зі слів Волца, Україна не лише пристала на американську пропозицію про повне припинення вогню, але й детально обговорила, що потрібно для завершення війни і які можна дістати гарантії безпеки. Американська сторона сподівається, що Москва відповість миру «так», адже «м'яч тепер на боці росіян», заявив держсекретар США Марко Рубіо. Мовляв, якщо росіяни скажуть «ні», то ми дізнаємось, хто перешкоджає миру.
Рубіо: «Найкраще, що можуть зробити росіяни, це погодитися на пропозицію української сторони припинити вогонь та сісти за стіл переговорів». Фото: ОПУ
Невідомо, коли росіяни дадуть свою відповідь, а те, що стосується військової допомоги, то вона має бути відновлена негайно — і про це сказано публічно, зауважує Володимир Огризко:
— Це сигнал для всіх, що якщо ви не будете зговірливими, то військова допомога до України не лише не припиниться, а надходитиме далі. Я думаю, що це для росіян дуже чітке повідомлення про перспективи. Там, правда, немає нічого про економічні санкції, але, я думаю, тут одне від одного лежить недалеко. Тому це позитив. Безумовно, не варто говорити про якісь неймовірні зближення з цією адміністрацією, бо вона думає виключно про свої інтереси, явно не про наші. Але це все ж таки означає, що їхня пропозиція припинення вогню прийнята і це може стати шансом для майбутніх перемовин. Але повторюю — зараз буде дуже цікава реакція Москви.
Американський мирний інтерес
Мирна угода між Росією та Україною в короткостроковій перспективі виглядає дуже малоймовірною, каже науковий співробітник Atlantic Council Пітер Дікінсон:
— Припинення вогню можливе, залежно від ролі Америки та тиску, який Трамп зможе чинити на Росію за лаштунками. Однак поки що його зусилля були зосереджені на дистанціюванні від України та тиску на Київ, а якщо не буде серйозного тиску на Москву, Путін продовжить війну.
Видається так, що Сполучені Штати турбуються виключно про себе і про свої домовленості з росіянами, вважає науковий співробітник Національної академії оборони у Відні Густав Грессель (Gustav Gressel):
— Не думаю, що є реальний шанс укласти зараз якусь мирну угоду. США покинули Україну. Вони, здається, підписали Zusatzprotokoll (таємний протокол — відсилка до засекречених частин пакту Молотова-Ріббентропа, в яких йшлося про поділ Європи. — Авт.), щоб Україна повернулася до російської сфери впливу. І всі їхні публічні вистави, на кшталт того, що сталося в Овальному кабінеті, просто зрежисовані, щоб виправдати це перед своєю публікою. Те ж саме і з «миром».
США абсолютно не переймаються миром
Що стосується Європи, то невідомо, що ще є в пакті Трампа-Путіна, продовжує Густав Грессель:
— Судячи з коментарів Трампа, ми цілком можемо опинитися в одному кошику з Україною. Враховуючи це, ми повинні готуватися до самостійної боротьби. Зараз у нас є труднощі, але єдина альтернатива їхньому вирішенню та лікуванню — це стати російською колонією.
Стратегія перемов Трампа
Європа не знає як закінчити війну, заявив 7 березня Дональд Трамп, але знає він сам, а до того ж, за визначенням американського президента, війну хоче завершити Путін, з яким, зі слів Трампа, йому легше мати справу, ніж з Україною. Трамп також наголошує, що його бачення розвитку подій в Україні відрізняється від позиції української влади та європейських союзників — спершу він вимагає зупинити бойові дії, а вже потім вести мову про гарантії безпеки. Які можуть бути ці гарантії безпеки, незрозуміло, але і сам Трамп і його найвищі посадовці вже заявили, що в НАТО Україну не чекають.
Справжні переговори включають як «пряники», так і «батоги»: пропозиції, які принесуть вигоду в обмін на досягнення бажаного результату, та загрози покарання, якщо домовленості не будуть виконані. Америка майже не використовує жодного з цих підходів. Натомість вона приймає вимоги Росії без отримання жодних зустрічних поступок, окрім обіцянки завершити війну на умовах, які диктує Росія, зауважує старший науковий співробітник з питань Росії та Євразії Міжнародного інституту стратегічних досліджень Найджел Гоулд-Девіс (Nigel Gould-Davies):
— Спершу США ізолювали й стримували Росію, зараз нормалізують відносини з нею та розглядають нові можливості торгівлі й інвестицій. Спершу вони надавали Україні військову та фінансову допомогу для самозахисту, а тепер оголосили про припинення допомоги та, приміром, погрожували відключити життєво важливий супутниковий зв’язок Starlink, водночас вимагаючи доступу до українських корисних копалин на невигідних умовах.
Після 80 років гарантій безпеки Європі Америка скорочує свій захист до все меншого, невизначеного й дедалі більш сумнівного рівня. Віцепрезидент Джей Ді Венс навіть припустив можливість виведення військ з континенту — за деякими повідомленнями, це одна з вимог, що висунула Росія
Москва при цьому, навпаки, проігнорувала прохання, принаймні, про які відомо, що їх висувала Америка, продовжує Найджел Гоулд-Девіс:
— Коли американські чиновники попросили Росію призупинити атаки на українську енергетичну інфраструктуру перед початком переговорів, російські представники заявили, що таких атак не відбувається. Кремль також категорично відкинув можливість розміщення іноземних сил в Україні, незважаючи на припущення міністра оборони США Піта Хегсета про можливе залучення «європейських та неєвропейських військ» як «миротворчих сил в Україні».
Перспективи колективної безпеки
Президент Чехії Петр Павел вважає, що потрібно готуватися до сценарію, в якому Європа залишиться без військової підтримки США. Мовляв, підтримувати Альянс зі США потрібно, але варто готуватись до того, що увесь ЄС чи його частина залишиться наодинці. Тезу про те, що США мають вийти з НАТО і не платити за безпеку Європи, просуває один з найближчих соратників Трампа — Ілон Маск.
Трамп може не вивести Америку повністю з Північноатлантичного альянсу, але стаття 5 вже під питанням, а без гарантій колективної безпеки НАТО втрачає сенс, каже науковий співробітник Atlantic Council Пітер Дікінсон:
— Тому це неминуче, що європейські країни будуть шукати додаткові структури безпеки. «Коаліція охочих» (coalition of the willing — формат, який склався 2 березня під час безпекової зустрічі в Лондоні. — Авт.) могла б стати основою цих зусиль. Але НАТО продовжуватиме функціонувати.
Європа зараз не готова самостійно протистояти Росії – упродовж 2024 року це визнали в Німеччині, Британії та Франції. Одна з небагатьох країн, яка активно переозброювалась та планує у 2025 довести витрати на оборону до 5% ВВП, — Польща. А втім, з огляду на сумнівні перспективи військової підтримки США, ЄС погодив збільшення оборонного бюджету до рекордних 800 млрд євро. Збільшення витрат на переозброєння на тлі зростаючої російської загрози на континенті підтримали навіть симпатики Кремля — прем’єри Словаччини та Угорщини.
Європа не може повністю замінити США в Україні, але може покрити більшу частину дефіциту, що виникне внаслідок виходу американців, вважає Пітер Дікінсон:
— Ключовими питаннями є політична воля і збільшення виробництва озброєнь. Одних лише грошей недостатньо.
Я не впевнений, що європейські лідери готові протистояти Росії поодинці — і Путін намагатиметься їх залякати. Тож це буде насамперед випробування волі
Фото: Justin Tallis/Associated Press/East News
Здається, Європа нарешті після всього цього схаменулася і зрозуміла, що залежати від того, з якої ноги сьогодні встане американський президент, не годиться, маючи під боком російського звіра, наголошує міністр закордонних справ України (2007-2009 рр.) Володимир Огризко:
— Для України це позитивний момент, тому що це означає, що європейці зрозуміли, що треба будувати свою власну європейську систему безпеки. Чи може вона існувати без України? Моя тверда відповідь — не може. Україна довела на всіх фронтах, на всіх полях, що сьогодні вона є найсильнішою, найдосвідченішою армією в Європі.
Зараз в Європі відбувається колосальний злам, резюмує Володимир Огризко, і в України за сприятливих обставин цілком є шанс стати потужним елементом цієї нової системи безпеки в Європі.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
