Як не проґавити шанс стати ключовим гравцем Євросоюзу?

Сполучені Штати не хочуть розпуску НАТО, але виходять з того, що це має бути союз, де кожен з партнерів несе свою ношу, заявив держсекретар США Марко Рубіо. З поверненням Дональда Трампа в Білий дім розбіжності між партнерами по обидва боки Атлантики лише поглиблюються. Черговий клин в трансатлантичну єдність, аж до ймовірного скасування червневого саміту НАТО, може вбити «мирна» угода Трампа. З документом ознайомились журналісти Reuters. З-поміж іншого там йдеться, що США визнають де-юре Крим частиною Росії і де-факто контроль РФ над окупованими частинами Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської областей. Окремим рядком Україні пропонується відмовитись від прагнень до вступу в НАТО.

Для європейців визнання анексії українського півострову є неприйнятним. «Крим і прагнення України до членства в НАТО — червоні лінії. Ми не можемо від них відмовитися», — цитує європейського високопосадовця Financial Times. Україна та ЄС передали американцям своє бачення мирного треку, яке за даними Reuters, принципово відрізняється від американських пропозицій. Нині, за оцінками європейських політиків та експертів, перед ЄС стоїть непросте завдання: наново згуртувати Європу заради її ж власної безпеки і запустити масштабне власне військове виробництво. Чи готові до цього всі європейські країни та чи є альтернатива НАТО?  Хто може стати союзником Європи в новій безпековій архітектур і яку роль в ній відіграватиме Україна? Чи може Трамп насправді залишити європейських союзників та чи реальні погрози Москви протестувати міцність Альянсу?     

НАТО і пріоритети Трампа

Політика США у взаємодії з Європою в питаннях безпеки може коливатися між двох сценаріїв, вважає науковий аналітик Інституту безпекових досліджень Європейського Союзу Джузеппе Спатафора (Giuseppe Spatafora). Перший можна умовно визначити як «око за око». Його суть полягає в тому, що США не планують остаточний вихід з Європи, але використовують його як інструмент для тиску, змушуючи союзників збільшити витрати на оборону — з особливим пріоритетом на закупівлі американської зброї. Слухняних союзників — підтримують, інших — карають. Це згодом призведе до повної двосторонньої структури оборонних відносин, каже Джузеппе Спатафора. Другий сценарій аналітик називає «Прощавай, Європо»: 

— У цьому варіанті США стратегічно відходять від Європи, зосереджуючись на інших регіонах. Військові сили та інфраструктура переміщуються на захист американської території або в Індо-Тихоокеанський регіон. США намагаються якнайшвидше вийти з регіональних конфліктів, зокрема війни в Україні, залишаючи її Європі. Пентагон переглядає закупівлі, орієнтуючись на морську війну в Тихому океані. Продаж зброї переорієнтовується на азійських союзників.

Такий вихід може тривати роками, хоча його можуть прискорити зовнішні кризи або бажання Трампа швидко здобути політичні очки

США вже переносять свій акцент на схід, про що Трамп говорить абсолютно відверто, зауважує міністр закордонних справ України (2007-2009 рр.) Володимир Огризко. Оскільки азійський напрям для нього є принципово важливішим, ніж європейський, то й діє він відповідно: 

— Якщо мені Європа не цікава, то чого я буду тримати в Європі: а) війська і витрачати на це колосальні кошти; б) прикривати Європу, якщо вона не платить за свою безпеку; в) до того ж я вважаю, що європейці вже давно експлуатують Америку. З його точки зору крен на схід абсолютно логічний.

Однак найбільші ризики і для України, і для Європи в цілому, за словами Володимира Огризка, пов’язані з тим, що Трамп не бачить в Росії загрозу:

— Росія для нього є теоретично можливим союзником у боротьбі з тим самим Китаєм. Це глупство найвищого ґатунку, але тут ми не можемо влізти в його голову і сказати, що воно інакше. Тому очевидно, що в якійсь перспективі треба очікувати відходу США від Європи.

Чи означатиме це, що Трамп вийде з НАТО? Думаю — ні. Бо це, так чи інакше, це дуже важливий інструмент, аби щонайменше координувати якусь діяльність і не псувати відносини остаточно

Не треба плутати те, що адміністрація Трампа говорить, з тим, що адміністрація Трампа насправді робить, адже часто є заяви, претензії, ультиматуми, які не перетворюються в реальність. І почасти це пов'язано з нестабільністю, притаманною високо персоналізованому режиму, який складається в деяких випадках з досить некомпетентних людей, наголошує старший консультант британського аналітичного центру Chatham House Кір Джайлз (Keir Giles). 

Він наводить приклад Канади, коли на кілька тижнів Трамп забув про цю тему, але днями повернувся до своїх претензій з новою силою. Відтак поки що всі американські посадовці залишаються на своїх місцях в структурах НАТО і американські військові також перебувають в Європі, але що станеться, коли адміністрація Трампа згадає про них, передбачити неможливо, як, власне, і решту дій Трампа, наголошує Кір Джайлз:

— Та ключове питання, чи вийдуть Сполучені Штати з НАТО, насправді не має значення, тому що жодній країні не потрібно виходити з Альянсу, щоб ця організація припинила своє існування. Якщо вони, наприклад, заблокують співпрацю за 5 статтею, то це може завдати значно більшої шкоди, ніж прямий вихід з Альянсу.

Безпекові загрози чи гра на публіку

Секретар Радбезу Росії Сергій Шойгу 24 квітня в інтерв’ю російським журналістам заявив про готовність застосувати ядерну зброю. Мовляв, Росія уважно стежить за військовими приготуваннями європейських країн. Він також нагадав про зміни, внесені торік до російської ядерної доктрини, які дозволяють застосувати ядерну зброю у випадку будь-якої агресії проти Росії або Білорусі.

Раніше, 15 квітня директор російської служби зовнішньої розвідки Сергій Наришкін звинуватив НАТО в нарощуванні військової активності біля кордонів Росії. Заразом звинуватив Польщу та країни Балтії в особливій агресивності і сказав, що вони будуть першими, хто постраждає в разі конфлікту Росії з НАТО.

Президент Польщі Анджей Дуда назвав погрози Наришкіна класичною дезінформацією, мовляв, все, що робить НАТО — це виключно відповідь на російську агресію.

А міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський під час виступу в сеймі 23 квітня заявив, що Росія розуміє лише мир через силу і порадив Москві краще управляти власною територією: «Замість того, щоб фантазувати, як знову завоювати Варшаву, потурбуйтеся про те, чи зможете ви втримати Хайшенвай» (так китайською називається Владивосток. — Авт.).

Заяви російських посадовців — типова російська політика шантажу, каже міністр закордонних справ України (2007-2009 рр.) Володимир Огризко, яка, на превеликий жаль, спрацьовує:

— Тому що на Заході, як чорт ладана, бояться самого слова «ядерна зброя». А Росія, як ви бачите, нею розмахує і наліво, і направо, й офіційно, і неофіційно. І саме на цьому побудована вже, до речі, віками російська політика відносно Заходу: з залякуванням, брехнею і так далі. Поки що працює. Наша українська мета має полягати в тому, щоб пояснити європейським друзям, що Путін настільки хоче жити, що тема про війну з НАТО взагалі не стоїть на порядку денному.

Якщо він не може три роки захопити повністю дві українські області, то що говорити про те, що він може напасти на НАТО, на об'єднані сили, які б там зараз розібрані вони не були

Не піддаватися на шантаж і обман з боку Росії закликали Трампа й американський конгрес сім європейських країн — голови комітетів із закордонних справ парламентів країн Балтії, Франції, Чехії, Великої Британії та України 25 квітня оприлюднили спільну заяву, де підкреслили необхідність безкомпромісного захисту суверенітету й територіальної цілісності України. Дипломати також закликали пришвидшити процес вступу України до Європейського Союзу та НАТО і  конфіскувати заморожені російські активи на користь Києва.

«Ми не повинні повторювати помилок Мюнхена 1938 року. Переговори з військовим злочинцем Путіним є безглуздими: його головна мета — послабити і принизити нашого союзника, Сполучені Штати», — йдеться в заяві.

Від Росії постійно йде фоновий шум і суть в тому, щоб визначити, коли він перетворюється на щось реальне. Існує багато спекуляцій щодо того, куди РФ може завдати наступного удару — чи то для того, щоб випробувати НАТО, чи то, щоб спробувати знищити НАТО, чи для прямої територіальної експансії. Багато уваги, звичайно, приділяється країнам, що безпосередньо межують з Росією. Але це не обов'язково можуть бути найпривабливіші цілі, міркує старший консультант британського аналітичного центру Chatham House Кір Джайлз: 

— Для Росії має сенс атакувати цю систему там, де її найслабше місце. Отже, якщо у вас є країна, яка визначила себе як співлідера так званої коаліції охочих як Велика Британія і якщо врешті-решт виглядає так, що вона може ввести війська в Україну, щоб спробувати підтримати український суверенітет, тоді ця країна стає мішенню для Росії. 

Альтернативні союзи і союзники

Американці в кінцевому рахунку вийдуть з Європи, питання лише в часі і алгоритмі дій — як вони це будуть робити, вважає директор Центру оборонних стратегій Олександр Хара. До прикладу, досі відкрите стратегічне питання, чи вони знімуть, наприклад, свою ядерну парасольку з Європи:

— Другий момент, зрозуміло, що НАТО є наріжним каменем нинішньої системи безпеки. Якщо Сполучені Штати зменшують зобов'язання, це означає, що тоді треба переформатувати цю організацію під ті виклики, які є, але з ресурсами, які набагато обмеженіші в плані військ і в плані технологій.

США — це арсенал демократії, вони виробляють велику кількість високотехнічної зброї, плюс частково забезпечують інфраструктуру, командну, розвідувальну і технологічну підтримку НАТО. Відповідно, на те, щоб це замістити, потрібен час та інвестиції

Але в будь-якому разі, певен Олександр Хара, Україна має інтегрувати у себе стандарти НАТО, не відмовлятись від перспектив членства, а у випадку появи альтернативних безпекових союзів — посісти там своє місце.   

А втім, нині Україна потребує гарантій безпеки. У своїх «мирних» пропозиціях США ці зобов’язання покладають на країни Європи. Натомість Володимир Зеленський заявив, що Україна чекає від США потужних гарантій безпеки — як в Ізраїлю. Зі слів українського президента, присутність американського контингенту в Україні — не обов’язкова умова, але необхідні розвіддані та системи ППО, зокрема Patriot.

Ми бачимо перші непевні кроки, але, принаймні, публічно досі не було достатнього визнання нагальності пошуку стабільнішої і надійнішої альтернативи НАТО, зауважує старший консультант британського аналітичного центру Chatham House Кір Джайлз: 

— Фактично, деякі організації, які могли б слугувати ядром або прототипом такої організації, були значною мірою відкинуті. Ми чуємо багато розмов про так звану коаліцію охочих, але ж є Об'єднані експедиційні сили — очолювана Великою Британією група північноєвропейських країн, які однаково бачили безпеку і хотіли бути готовими діяти в часи, коли НАТО не здатне. Зараз якраз такі часи, але про цю організацію повністю забули.

Серед європейців переважає одна концептуальна прогалина, яка, на думку Кіра Джайлза, дуже стримує європейське мислення про нове безпекове середовище:

— Йдеться про те, яким чином за цих обставин Україна буде постачальником безпеки, а не споживачем безпеки. Адже Україна — одна з найважливіших, найсильніших і найрозвиненіших країн і армій, коли йдеться про утримання лінії фронту проти Росії.

Тож безпекові альтернативи НАТО можливі, але це вимагає більшої демонстрації лідерства з боку тих країн, які розуміють, наскільки серйозним і нагальним є цей виклик. Однак, продовжує Кір Джайлз, ми бачимо, що європейські лідери поки шукають рішення, які не визнають цю реальність:  

— Як швидко Європа може бути готова — потрібно багато часу, щоб скасувати 30 років руйнування власного військового потенціалу. Ми бачимо значні інвестиції в оборону,наприклад, в таких країнах як Польща, та на захід від Варшави — у Західній Європі все ще існує заперечення, що означає, що ці важливі інвестиції досі навіть не обговорюються публічно.

А між тим збільшення витрат на оборону, безумовно, має бути зараз серед пріоритетів Європи, вважає науковий аналітик Інституту безпекових досліджень Європейського Союзу Джузеппе Спатафора. Брюссель має допомогти державам-членам, наприклад, через спеціальні фінансові інструменти або спільні позики. Це покаже США рішучість Європи, а також дозволить самостійно підтримувати Україну:

— Друге, ЄС має інвестувати у стратегічні можливості — критичні для автономного воєнного потенціалу: авіаперевезення, розвідку, ППО і так далі. А також мають бути ресурси для ведення війни — від артилерії до великих армій.

Без цього стримування Росії без США буде неможливим

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

Президентські вибори в Румунії, які відбудуться вже 4 травня, мають шанс змінити не лише вектор внутрішньої політики країни, а й її зовнішні орієнтири. На тлі скасованих результатів попереднього голосування та загального розчарування у традиційних партіях, все гучніше лунає голос праворадикального політика Джордже Сіміона.

Він балансує між патріотичною риторикою, антиелітними закликами та відверто ворожими заявами на адресу України. Тим часом незалежні розслідування та аналітичні центри вказують на можливі зв’язки Сіміона з російськими спецслужбами та координацію інформаційних кампаній, спрямованих на дестабілізацію ситуації в регіоні.

Але хто насправді підтримує Сіміона? Яку роль у його популярності відіграють кампанії впливу? І що означатиме його можлива перемога для України та Європи? На ці та інші питання в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry відповів колишній радник президента Румунії Юліан Чіфу, який нині очолює Центр запобігання конфліктам та раннього попередження у Бухаресті.

Як ультраправі кандидати формують порядок денний виборів у Румунії?

‍Марина Степаненко: Наскільки високими є шанси Джордже Сіміона на перемогу, якщо порівнювати його рейтинги з іншими основними кандидатами?

Юліан Чіфу: Фактично, він — єдиний кандидат від крайніх правих, і навіть йому довелося зміститися до центру, щоб апелювати до ширшої бази виборців. Він публічно зайняв проєвропейську, пронатівську позицію, але ніхто йому не вірить. Наразі він є фаворитом другого туру, ймовірно, завдяки підтримці, яка раніше була спрямована проти Келіна Джорджеску (ультраправий проросійський політик, якого оголосили переможцем першого туру президентських виборів 24 листопада 2024 року, а втім, Конституційний суд анулював результати через численні порушення під час голосування та підозри у зовнішньому втручанні. — Авт.). Однак реальні шанси Сіміона на перемогу в президентських перегонах досить низькі. Залежно від того, хто буде його опонентом у фінальному турі, цілком ймовірно, що перемогу здобуде інший кандидат.

‍Яким чином зовнішні чинники, зокрема російська дезінформація, впливають на радикалізацію румунського політичного дискурсу та популярність ультраправих кандидатів?

Вони більше не мають впливу. Російська дезінформація відіграла ключову роль у просуванні Джорджеску вперед — його рейтинг підскочив з 1% до 23% всього за 10 днів. Це була скоординована операція, спланована дезінформаційна кампанія.

Це був своєрідний пробний запуск, такий собі тестовий кейс, для того, щоб перевірити, як подібна тактика може бути використана на майбутніх виборах в Україні

Румунія, по суті, заплатила ціну за підтримку проєвропейської позиції Молдови. Зважаючи на те, що в Румунії проживає багато громадян Молдови, а також на співпрацю між ліберальними партіями в минулому, це допомогло Майї Санду отримати другий мандат і провести проєвропейський референдум, незважаючи на те, що Росія вкладала гроші в підкуп виборців, який зараз розслідується Кишиневом.

Ця атака була своєрідною відплатою. Інструменти для такого впливу існують скрізь, і вони не просувають відверто проросійські меседжі. Замість цього вони маскують їх під «протрампістську» або «проамериканську» риторику, яка є більш прийнятною в сильно проамериканських країнах — таких, як Румунія.

У нашому випадку антиросійські настрої мають глибоке історичне коріння. Ультраправі — це лише прикриття. Після вступу до ЄС і НАТО в Румунії не було ультраправих партій — це нещодавній конструкт. Не маючи життєздатної проросійської ідеології, яку можна було б просувати, ці актори захопили ультраправі ідеї, як це сталося по всій Європі, бо більшість суспільства її не підтримує, а значить — їх можна спотворювати і підлаштовувати під свої цілі.

‍Що стоїть за нинішнім політичним тріумфом ультраправих в Європі? Це мода, популізм чи симптом глибшої політичної хвороби континенту?

Це поєднання кількох чинників. По-перше, деякі ініціативи європейських політиків — як-от дорогі проєкти з переходу на чисту енергію чи екологічні норми, що стримують інвестиції, — викликали зворотну реакцію. Декому здалося, що окремі свободи були доведені до крайнощів.

По-друге, внутрішні проблеми: в багатьох країнах, зокрема й у моїй, традиційні партії не встигають за зростаючими очікуваннями суспільства. Розчаровані поганим, на їхню думку, управлінням, виборці дедалі частіше звертаються до популістських або ультраправих сил.

По-третє, зовнішній чинник — Росія. Не маючи привабливої ідеології, яку можна було б просувати відкрито, вона підтримує крайні праві рухи — політично «вільну нішу».

Її легко посилювати через соцмережі, які надають перевагу сенсаційним і спрощеним меседжам, а не виваженому, довгостроковому мисленню

Отже, маємо три шари впливу: суперечливі політики ЄС, внутрішнє невдоволення й іноземне втручання.

Повертаючись до Румунії, яку роль у політичному ландшафті вашої країни відіграють радикальні діячі на кшталт Діани Шошоаке, і наскільки серйозною є їхня загроза для проєвропейського курсу Румунії?

Діана Шошоаке викроїла собі місце, і я підозрюю, що це було стратегічно сплановано. Її підтримка становить приблизно 5%, і значна частина цих голосів — протестні. Якщо проросійські настрої представляє Шошоаке, то зрозумілі дві речі. По-перше, ніхто не підтримає її повністю, тому що вона всіх відштовхує. По-друге, майже неможливо створити серйозну, помірковану проросійську партію з її участю, оскільки вона не прийме жодного потенційного альтернативного лідера. У цьому сенсі Шошоаке займає нішу, яка, хоч і є суперечливою, але відіграє певну роль у демократичному ландшафті.

У здоровій демократії важливо, щоб були представлені різні голоси, навіть ті, з якими ви можете не погоджуватися. Шошоаке заповнює цей простір. Хоча я б не назвав її нешкідливою.

Її вплив реальний, і вона здіймає багато шуму, а втім, її апеляція здебільшого спрямована до менш освіченого, маргіналізованого сегменту суспільства

Однак, якщо вона є обличчям проросійської підтримки в Румунії, я б навіть аплодував їй, оскільки вона представляє Росію у спосіб, який, на мою думку, не завдає значної шкоди румунському суспільству.

Румунія як опорний пункт безпеки

‍Яким чином змінилась роль Румунії у регіональній архітектурі безпеки після початку повномасштабної війни в Україні?

Насправді, я не думаю, що ситуація суттєво змінилася, тому що ці питання розвивалися протягом тривалого часу. Позиції Румунії та Польщі формувалися поступово. Наприклад, Румунія вже 20 років є частиною американського протиракетного щита і має ключові військові об'єкти в партнерстві з США, як, наприклад, 57-у авіаційну базу «Михаїл Коґелнічану». Наша участь в Афганістані та Іраку, а також бази в Кампіа Турзій та Фетешті відображають нашу стратегічну орієнтацію.

Стратегічне партнерство зі США було побудоване протягом останніх 25 років, що є основою нашої оборонної стратегії. Однак нам все ще є куди рости. У той час як Польща націлилася виділити 4,7% свого ВВП на оборону, Румунія витрачає лише 2,5%. Ми чекаємо на додаткові можливості від США, а також повинні зробити військову кар'єру більш привабливою. Це складно, коли поруч війна і нависає загроза, що Росія може напасти на країни НАТО.

Крім того, нам потрібно адаптувати наші військові доктрини, зважаючи на уроки з війни, що триває в Україні, яка є першим повномасштабним конфліктом високої інтенсивності в 21 столітті.

Наскільки реалістичними є сценарії часткового або повного перенесення американської військової бази з Польщі до Румунії?

Ні, це малоймовірно. Ведуться розмови про часткове виведення американських військ, зокрема, з Німеччини і Авіано в Італії, але бази на східному фланзі НАТО, як, наприклад, в Румунії, залишаться. Раніше обговорювалося перенесення баз з Німеччини до Польщі, Чехії або Румунії, але нинішні оцінки свідчать про лише обмежене скорочення американських військ в Європі.

Ключові стратегічні об'єкти, такі як база протиракетної оборони в Девеселу і база імені Михаїла Коґелнічану, залишаться і будуть укомплектовані американськими військами. На деяких позиціях НАТО може відбутися ротація військ. Американських солдатів, можливо, замінять союзники, які братимуть участь у спільних операціях, навчаннях і регіональних командних центрах в Румунії і Польщі.

Проте перекидання військ між Польщею і Румунією неможливе, оскільки обидві країни мають однакове стратегічне значення для США і потребують збалансованого підкріплення

Румунія також підтримує зусилля Польщі зі стримування, і польські війська присутні в Румунії, що відображає наше стратегічне партнерство, включно з тристоронніми відносинами з Туреччиною, яке поступово зміцнюється з плином часу.

‍Наскільки Чорне море стає ареною не лише військового, а й геополітичного протистояння? Яким чином Румунія може впливати на баланс сил у регіоні — між безпекою, економікою та політикою стримування Росії?

Чорне море завжди було частиною геополітичного ландшафту, і ми давно виступали за його стратегічне визнання. Це зайняло певний час, але нам вдалося сформувати стратегію США для регіону. Німеччина і Франція також розробляють власні чорноморські стратегії, і зараз Європейська комісія, схоже, готова підтримати єдиний європейський підхід.

Цей регіон є життєво важливим — він розташований прямо біля нашого порогу. Ключові події, такі як анексія Криму та нинішня агресивна війна, розгорнулися на півдні, а не в країнах Балтії чи Калінінграді.

Ось чому Чорне море має бути центральним у будь-якій стратегії безпеки

Ми роками працювали над тим, щоб позиціонувати південну частину Чорного моря як море НАТО, з країнами-членами і країнами, які прагнуть вступити до Альянсу в цьому регіоні. Ми також закликаємо НАТО відновити там свою місію із запевнення безпеки. За нинішніх умов це нелегко, але за будь-якої форми припинення вогню Альянс буде потрібен для захисту ключової морської інфраструктури — від Одеси до Стамбула і від Констанци до Батумі.

Це довготривала робота, яка розпочалась два десятиліття тому і продовжує розвиватись. В ідеалі, Україна і Грузія візьмуть у ній участь, залежно від їхнього бажання і можливостей. Свобода судноплавства має бути захищена і підтримана силами НАТО. Наприклад, наша тристороння група з розмінування разом з Болгарією і Туреччиною робить безпосередній внесок у ці зусилля.

Зрештою, ми підвищуємо обізнаність і шукаємо ширшої підтримки з боку ЄС і НАТО для довгострокової регіональної взаємодії.

Допомога Україні: реалії та майбутнє

‍У чому полягає стратегія Бухареста — допомагати Україні, але не робити це публічно? Це прагнення до обережності, внутрішньополітичний компроміс чи сигнал союзникам?

Я не думаю, що це те, що варто зараз обговорювати — війна в Україні все ще триває, і українські посадовці добре розуміють, чому ми діяли так, як діяли. Румунія і Польща відігравали взаємодоповнюючі ролі: Польща була гучною і помітною, привертаючи увагу до себе, в той час як Румунія працювала тихіше, за лаштунками.

У воєнний час прозорість не завжди є перевагою

Румунія прийняла критику з боку деяких ЗМІ і навіть дипломатів, які ставили під сумнів наш внесок просто тому, що ми не оголошували про нього публічно. Але важливо те, що ті, кому потрібно було знати, знали.

Ситуація все ще змінюється. Стратегії повинні залишатися гнучкими. Сила Румунії полягає в її здатності надавати гуманітарну допомогу, транспортні коридори, свободу пересування і, так, військову підтримку, навіть якщо ми не розголошували деталі. Тиха ефективність була нашим вибором.

‍У минулому відносини між Україною та Румунією були непростими — зокрема через питання меншин і територій. Але з початком повномасштабного вторгнення війни тональність у румунських ЗМІ та політичному дискурсі помітно змінилася. Чи можна говорити про стабільне покращення ставлення до України на рівні суспільства?

Я вважаю, що ми повинні дивитися на це по-іншому. Свого часу українське керівництво, прем'єр-міністр і міністр оборони, розглядали Румунію як головну загрозу. Але я повинен пояснити: з моменту анексії Криму в 2014 році з боку Румунії, а поступово і з боку України, спостерігається повна відкритість.

Як сусіди ми мали свої проблеми — це нормально, але крок за кроком ситуація покращувалася. Насправді, багато українців по-справжньому відкрили для себе Румунію лише після 2022 року, коли сотні тисяч людей шукали тут притулку і відчули нашу підтримку на власному досвіді.

Йдеться про сприйняття та інформаційну війну. Росія активно працювала над тим, щоб розділити нас, використовуючи природні тертя між сусідніми країнами

Звичайно, кожна держава відстоює свої інтереси, але ми тут, щоб залишитися, пліч-о-пліч і повинні знайти шляхи для співіснування — саме це і відбувається. Я можу тільки вітати нинішню ситуацію. Імідж Румунії в Україні значно покращився, і настрої тут переважно позитивні щодо України. Так, є маргінальні голоси з антиукраїнськими меседжами, часто проросійськими або ультраправими, але вони не мають великого впливу. Широка підтримка України в Румунії залишається сильною — і дуже важливо, щоб так було і надалі.

‍Чи є ризик, що після виборів нова політична еліта змінить підхід до війни в Україні — наприклад, стане менш активною у питанні військової допомоги або співпраці з союзниками у регіоні?

Це малоймовірно, тому що якщо Україна впаде, наступною буде Румунія. Всі це розуміють. Дуже важливо підтримувати Україну, щоб утримати лінію фронту далеко на сході і не допустити її переміщення в напрямку Херсона, Миколаєва чи Одеси. Отже, я не передбачаю жодних драматичних змін у підтримці України з боку Румунії, як зараз, так і під час майбутнього відновлення.

Цю перспективу добре розуміє і поділяє наше керівництво, і вона повинна і надалі керувати нашими діями. У нас є спільні інтереси і значний простір для співпраці, яка вже відбувається

Через Констанцу, наші дороги, нові пункти перетину кордону і розширену інфраструктуру йде торгівля, в тому числі експорт зерна. З лютого 2022 року попит на транспортні перевезення зріс у сім разів. Ми швидко адаптувалися, щоб задовольнити його, і ця співпраця створює основу для довгострокового партнерства, особливо в таких сферах, як безпека і оборона.

Титульне фото: Andreea Alexandru/Associated Press/East News

‍Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

Захід мав усі інструменти, щоб передбачити війну Росії проти України, — і проігнорував їх. Ще до 2014 року аналітика надходила до найвищих кабінетів НАТО: анексія Криму, загроза Маріуполю, домінування РФ у Чорному морі. Прогнози були точними, але більшість країн-членів обрали ілюзію партнерства з Кремлем.

Чи ще можливі зміни? Що для цього потрібно? І чи зможе НАТО залишитися ефективним безпековим союзом у нову епоху загроз? На ці та інші питання в інтерв’ю Sestry відповіла докторка Штефані Бабст — одна з найвпливовіших стратегів у сфері безпеки в Європі, яка понад 20 років працювала в апараті НАТО, зокрема очолюючи команду стратегічного прогнозування. Сьогодні вона — незалежна аналітикиня, авторка книжки про «сліпі зони» Заходу у стратегії щодо Росії та активна учасниця міжнародних дискусій про війну, мир і безпеку.

Україна, Росія, і стратегічні прорахунки Заходу

‍Марина Степаненко: Ви очолювали команду стратегічного прогнозування в НАТО. Як ви оцінюєте здатність Заходу передбачити повномасштабне вторгнення Росії в Україну? Чи були сигнали, які просто не почули чи, можливо, не захотіли почути?

Штефані Бабст: Було багато попереджень, до яких не прислухалися. Дозвольте мені пояснити. У міжнародних відносинах дуже важливо точно оцінити мислення, можливості і наміри іншого актора. НАТО не змогла цього зробити з Росією. Як керівниця відділу стратегічного передбачення Альянсу, я зробила перше серйозне попередження в 2013 році — за кілька місяців до анексії Криму. Я представила аналіз, в якому виклала злісні наміри Росії і її військові підготовчі заходи проти України.

Він був розглянутий генеральним секретарем і обговорений з державами-членами, але жодних дій не було вжито

Деякі країни — країни Балтії і Польща — сприйняли цей аналіз серйозно. Інші — зокрема Німеччина, США і Велика Британія — вважали за краще зберегти партнерство між НАТО і Росією. Починаючи з 2014 року, ми посилили наш аналіз, передбачаючи такі дії, як захоплення Маріуполя, домінування в Чорному морі і використання Донбасу як плацдарму. Ці прогнози були оприлюднені на найвищому рівні, в тому числі в Раді НАТО, але зрештою були відкинуті.

У 2015 і 2016 роках ми розширили наш фокус, включивши Китай і його зв'язки з Росією, пропонуючи сценарії майбутнього і передбачення та званих «чорних лебедів» — події з високим рівнем впливу, які важко передбачити, здаються малоймовірними, але можуть мати серйозні наслідки, якщо вони стануться. Знову ж таки, багато хто сприйняв це лише як «інтелектуальні вправи». Так, НАТО мала інструменти передбачення і проігнорувала їх. І це має дуже високу ціну.

‍У своїх роботах ви закликаєте до перегляду західної стратегії щодо Росії. На вашу думку, які «сліпі зони» досі залишаються у підходах Заходу — особливо в контексті підтримки України?

Три роки тому я закликала до потужної, багатогранної стратегії стримування, щоб допомогти Україні не просто заморозити війну, але й перемогти в ній. Я покликалась на підхід Джорджа Кеннана часів холодної війни, закликаючи використовувати весь інструментарій — економічний, дипломатичний, військовий, щоб витіснити Росію з України. Але, за винятком деяких країн Балтії та Північної Європи, ніхто не сприйняв це всерйоз.

НАТО і ЄС досі не мають визначеної кінцевої мети. Якби метою була перемога України, була б розроблена відповідна стратегія

Натомість західні лідери недооцінили стійкість України і не змогли діяти рішуче навіть після того, як Росія перетнула незліченну кількість червоних ліній. Президент Байден, будучи відданим Україні, сформулював свій підхід навколо того, чого США не робитимуть: ми не будемо провокувати Росію, ми не будемо давати українцям далекобійну зброю, ми не будемо робити те і се. Це не стратегія. І зараз, з поверненням Трампа, багато європейських урядів пасивно сподіваються на американо-російську угоду, яка просто заморозить війну, — те, що я вважаю небезпечним як для України, так і для Європи.

Моя основна критика — це брак політичної волі Заходу. Занадто багато хто все ще вважає, що це війна Росії проти українців. Але це і наша війна також

‍Штефані, як ви вважаєте, чому Європа не змогла ефективно підготуватися до президентства Трампа?

Планування в НАТО і європейських урядах часто є складним завданням, оскільки політики, як правило, зосереджуються на короткострокових цілях — зазвичай лише на місяць вперед. В умовах надзвичайної ситуації, особливо через непередбачуваність з боку Вашингтона, Європа повинна відійти від режиму кризового управління і припинити реагувати на кожну подію — таку як новий твіт. 

Європа повинна бути твердою зі США, чітко повідомляючи, що їхні дії, включаючи погрози таким країнам, як Канада і Данія, приховування розвідданих від України і припинення кібероперацій проти Росії, є неприйнятними. Ці рішення мали смертельні наслідки, і держави-члени не повинні боятися притягнути США до відповідальності за порушення базових принципів Вашингтонського договору.

Марк Рютте, генеральний секретар НАТО, нещодавно відвідав Флориду, щоб зустрітися з президентом Трампом, сподіваючись вразити його цифрами оборонних витрат. Він похвалив лідерство Трампа і навіть заявив, що той «вийшов з глухого кута» у відносинах з Росією. Однак це відірвано від реальності безперервних російських атак. 

Якщо генеральний секретар НАТО не має чіткого меседжу, найкращим підходом є мовчання — зосередження на підтримці країн-членів і захисті їх від будь-якої загрози. У нас немає часу на порожні слова і політичні ігри.

Європейці повинні залишатися поза впливом американського політичного театру, зосередившись на зміцненні обороноздатності і підтримці оборонної промисловості України, щоб вона могла протистояти російській агресії

Міграція і війна 

Німеччина більше не є лідером ЄС за кількістю клопотань про надання притулку, якщо говорити про біженців з Південної Америки та Близького Сходу. Водночас у першому кварталі 2025 року кількість звернень від українців зросла на 84%. Про що це свідчить? 

Цілком зрозуміло, що багато українців з особистих та професійних причин вирішили покинути свою країну — це природно, і нікого не можна в цьому звинувачувати. Але ця міграція має політичні наслідки в Німеччині, особливо коли ультраправі партії використовують її, зображуючи українських біженців як тягар для соціальної системи, незалежно від їхніх навичок чи мотивації. Ці настрої особливо сильні на сході Німеччини, де такі партії, як AfD та деякі ліві популістські рухи отримали підтримку.

Що мене турбує, так це відсутність сильної протидії з боку федерального уряду в Берліні — мають бути більш чіткі меседжі та політичне лідерство

Якщо приїде більше українців, я сподіваюся, що наступний уряд позитивно поставиться до цього, визнавши, що багато хто з них може зробити значний внесок у німецьку робочу силу. Це означатиме скорочення бюрократії, прискорення інтеграції та полегшення їхньої роботи. Чи станеться це, ще належить з'ясувати.

‍Продовжуючи цю тему, в останні тижні деякі округи в Німеччині публічно заявили, що більше не можуть приймати українських біженців через перенавантаження соціальних систем. Як ви оцінюєте ці настрої?

Це правда, що місцеві громади по всій Німеччині все ще стикаються з труднощами у прийнятті біженців — проблема, яка виникла після рішення канцлерки Меркель відкрити кордони, що призвело до появи великої кількості біженців з Сирії, Афганістану та інших країн. Багато муніципалітетів залишаються перевантаженими питаннями надання житла, мовної та інтеграційної підтримки. Але українські біженці не створюють таких проблем. 

Українці, як правило, добре інтегруються, приносять з собою сильні навички та освіту і не сприяють соціальній напруженості

На відміну від них, деякі біженці з Близького Сходу важко адаптуються до ліберально-демократичних норм, що підживлює ультраправі наративи — особливо на сході Німеччини. Партії на кшталт AfD і такі діячі, як Сара Вагенкнехт, використовують це, просуваючи антиукраїнську, проконцесійну риторику, яка ігнорує реальність російської окупації. 

На жаль, основні демократичні партії не роблять достатньо для того, щоб дати відсіч. Зі зростанням підтримки з боку американських правих популістів, як-от тих, що пов'язані з Трампом чи Маском, ця поляризація може ще більше поглибитися, створюючи серйозну загрозу для демократичної згуртованості в Європі.

Європа на порозі війни

‍На тлі повномасштабної війни в Україні, у Польщі та Німеччині звучать ініціативи щодо підготовки школярів до надзвичайних ситуацій. Чи свідчить це про глибший злам у безпековій культурі Європи — коли оборона вже не лише справа армії, а всього суспільства?

Хоча в Німеччині розпочалися деякі курси, пов'язані з обороною, їх все ще не вистачає, і широка громадськість залишається в основному непідготовленою — як ментально, так і фізично — до виконання оборонної ролі. 

Зараз розгортаються серйозні дебати навколо відновлення призову до армії, але опитування показують, що дві третини 20-30-річних відмовляються служити, а багато хто каже, що радше емігрує, аніж захищатиме країну.

Це відображає глибшу проблему: десятиліттями політичної пропаганди німців привчали до того, що вони живуть у мирі, в оточенні союзників, і їм не потрібно готуватися до конфлікту

Як наслідок, у Німеччині також бракує бункерів на випадок кризових ситуацій, тренінгів з цивільної оборони, а базові заходи з підвищення стійкості населення практично відсутні. Зміна такого мислення вимагатиме сильного політичного лідерства. Без цього Бундесвер залишатиметься недоукомплектованим і не зможе зробити значний внесок у зусилля, подібні до потенційної коаліції в Україні.

Ми бачимо, як цивільна оборона стає частиною публічної політики — від навчання дітей до перевірки систем тривоги. Чи не запізно Європа починає серйозно думати про власну стійкість у разі ескалації за межами України?

Безумовно. Деякі країни, такі як Фінляндія, Швеція, Польща та країни Балтії, в останні роки надавали пріоритет як військовому потенціалу, так і стійкості суспільства. У таких містах, як Рига і Варшава, добре розуміють російську загрозу. Однак такі країни, як Німеччина, Бельгія, Португалія, Франція та інші, все ще розглядають війну Росії проти України як регіональну проблему. 

На щастя, такі лідери як Кайя Калас наполягають на довгостроковій стратегії проти Росії. З самого початку повномасштабного вторгнення Росії я стверджувала, що нам потрібно готуватися до тривалого конфлікту, адже поки режим Путіна залишається при владі, Росія продовжуватиме становити загрозу для України і всієї Європи.

Стратегічне бачення

‍Враховуючи ваші погляди на еволюцію НАТО та необхідність нової коаліції, якою може стати так звана «коаліція охочих», як ви уявляєте собі її структуру? Які стратегічні або інституційні рамки будуть важливими для ефективної протидії російській агресії, враховуючи виклики всередині НАТО, зокрема через вплив популістських лідерів, зокрема Трампа?

Під час моєї роботи в НАТО я пишалася здатністю моєї команди передбачати виклики ще до того, як вони виникали, особливо коли йшлося про розширення НАТО. Я брала активну участь у прийнятті нових членів, зокрема, країн Балтії, Словенії та Словаччини. 

Одним з моментів, на який я сподівалася, було побачити прапор України в штаб-квартирі НАТО, але я більше не вірю, що це реалістична мета 

Натомість я вважаю, що Україна повинна зосередитися на створенні нової коаліції з країнами-однодумцями, а не на прагненні до членства в НАТО. Альянс, особливо під впливом деструктивних політик, дедалі більше розділяється. 

Якби я консультувала президента Зеленського, я б рекомендувала не витрачати енергію на вступ до НАТО, а натомість зосередитися на зміцненні ширшого, гнучкішого альянсу для протидії російській агресії. Це дозволило б нам вийти за рамки статус-кво і підготуватися до майбутнього.

‍Зважаючи на нинішню динаміку в НАТО, як довго, на вашу думку, Альянс зможе зберігати свою нинішню структуру, перш ніж серйозні зміни стануть неминучими? Чи є у вас на прикметі часові рамки?

Коли був обраний президент Трамп, я передбачала, що він підірве порядок, заснований на правилах, і ми вже бачимо значну шкоду, завдану НАТО, особливо в плані зобов'язань США. Європейські країни почали обговорювати посилення європейської складової в НАТО, плануючи підготуватись до можливого виведення американських сил і засобів протягом п'яти-десяти років. Проте я вважаю, що ці терміни є надто оптимістичними — у нас може бути лише п'ять-десять місяців до того, як ми побачимо нові зриви.

Озираючись назад, можна сказати, що НАТО втратила можливість підготуватись до цих викликів. У 2016 році я підготувала документ для генерального секретаря Альянсу з описом потенційної шкоди, яку може завдати Трамп, але тоді він був відхилений. Зараз підняті мною питання все ще актуальні, а бюрократія НАТО надто не схильна до ризику, щоб планувати сценарії на випадок непередбачуваних ситуацій.

Якщо Альянс не діятиме, то ризикує залишитися реактивною організацією, яка постійно реагуватиме на твіти Трампа замість того, щоб проактивно працювати на перспективу

Я сподіваюсь, що такі країни, як Франція, Велика Британія і країни Північної Європи, співпрацюватимуть з Україною для створення нового спільного об'єднання, яке зможе краще протистояти майбутнім викликам.

Титульне фото: MANDEL NGAN/AFP/East News

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍