Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Війна знаходиться від Польщі на відстані однієї велоподорожі», — польський волонтер Кацпер Шєніцький
Кацпер проїхав від Варшави до Києва, аби зібрати кошти на реабілітацію захисників України, які повернулися з російського полону. Це не лише жест солідарності, а й особиста історія — його друг пережив рік неволі. Кацпер, який є співзасновником колективу Stus, подолав 850 км за 6 днів, ще стільки ж чекають на нього дорогою назад. Зараз він у Києві й звідти розповідає Sestry українською (!) про свої дорожні пригоди
Кацпер Шєніцький у Києві на Майдані Незалежності, жовтень 2024. Фото з приватного архіву
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
— Час від часу я їжджу до України, але зазвичай потягом, автобусом чи автівкою, — розповідає Кацпер Шєніцький. — Цього разу захотілося зробити дорогою щось корисне. Мене надихнула історія естонського депутата Крісто Енн Ваґа, який подолав 1700 кілометрів на велосипеді з Таллінна до Києва, щоб допомогти ЗСУ. Він сказав: «Війна знаходиться від Естонії за одну велоподорож». Ця фраза сильно вплинула на мене. І я вирішив теж поїхати — тільки від Варшави.
Фізично я не готувався, адже у мене є досвід їзди на велосипеді на великі дистанції. У 2013 році ми з батьком їздили 800 км узбережжям Балтійського моря у Польщі. Для мене не проблема проїхати понад 100 км за день.
Хочу привернути увагу до теми українських військових, які знаходяться в полоні. Знаю, що в Україні ця тема — чутлива та важлива. Але поза Україною, на жаль, вона нешироко висвітлюється. Разом з тим для мене тема полонених має особисте значення. Мій друг був у полоні. Його звільнили минулоріч. Те, що він мені розповідав, жахливо: голод, катування, знущання... Я бачив світлини його поранень — ніхто не має такого переживати. Зараз він проходить реабілітацію, потроху повертається до соціального життя, працює в Силах оборони. Саме тому ми з командою Stus Collective вирішили організувати кампанію з метою збору коштів для реабілітації людей, які повернулися з неволі. І моя велоподорож — спосіб привернути увагу до цього збору. Ще до мого виїзду ми організували у Варшаві вечірку для підтримки збору, а потім робили також велозаїзд Варшавою.
Під час подорожі в центрі Києва
Ми з друзями ще на початку повномасштабного вторгнення вирішили, що будемо допомагати українцям. Телефонували на різні склади, шукали допомогу біженцям і військовим. Я написав листа голові Обласної військової організації. Після чого вже 26 лютого 2022 року ми відправили наш перший вантаж.
А потім я познайомився з відомим волонтером Олексієм Руденко. І разом з ним ми організовували відправлення для українських військових різних вантажів за маршрутом Вільнюс-Варшава-Львів. За перші пів року великої війни, коли я займався виключно волонтерством, ми передали в Україну щонайменше 20 одиниць транспорту різного типу і з різним обладнанням.
Одночасно з цим ми почали влаштовувати різні культурні заходи, спрямовані на інтеграцію українських біженців у Польщі. Робили благодійні виставки, рейви, перформанси, акції протесту біля російського посольства тощо.
Тобто працювали у двох напрямах: відправка вантажів для військових і організація різноманітних подій для українців. Усі мої думки були довкола цих справ. Зрештою заснували організацію, яка називається Stus Collective — тобто «Колектив СТУСа».
Під Києвом
«Через кордон мене перевезли дві українки, вражені моєю історією»
— Я їхав, зупиняючись тільки для відпочинку. І зустрічав дорогою добрих людей.
Наприклад, першої ночі зупинився у кемпінгу, де заздалегідь забронював собі місце. Дорогою зателефонував і кажу, що буду за 3-4 години, бо їду велосипедом. Мене чекали. Зустріли. Стали розпитувати, хто я, звідки і куди їду. І коли я розповів, мене запросили за стіл, пригостили теплою їжею. Дуже підтримали мене та мою ініціативу. Задонатили на наш збір. Навіть більше — не взяли з мене оплату за ночівлю. Я переночував безкоштовно і навіть не у наметі, а в кращих умовах.
Ще один випадок стався вже на кордоні. Я поїхав до пункту пропуску, де можна перетнути кордон тільки автівкою. Взагалі єдиний пункт, який можна пройти з велосипедом, це Медика-Шегині, але він мені не по дорозі. І мені пощастило: мене взяли до себе в машину дві дівчини з Луцька. Вони їхали з Варшавського форуму. І коли вони почули, що я роблю і чому, були вражені. Ми обмінялися контактами. У Луцьку вони знайшли мені місце для ночівлі, оплатили його, а наступного дня перед моїм виїздом одна з цих дівчат привезла мені в дорогу їжі. Гречку, солодощі. Це було дуже приємно.
«Я хотів би, щоб відносини між поляками й українцями стали непохитно кращими. Нас набагато більше єднає, ніж розʼєднує»
В Україні до цього я був разів 30. Після повномасштабного вторгнення також. Україна сильно змінилася. Відчувається, що країна у війні: всюди металеві «їжаки», оборонні споруди на під'їздах до міст, блокпости, багато людей у військовій формі на вулиці. І люди — вони теж змінилися. З одного боку, пристосовуються до війни. З іншого, сильно втомилися. Але все одно допомагають одне одному.
А як тепло мене зустріли в Києві! Я не очікував. Мої друзі, ЗМІ, військові, які повернулися з полону, представники київських велосипедних спільнот. Було дуже зворушливо. Я не думав, що мій вчинок може на когось так вплинути. Здавалося, я нічого особливого не роблю. Але все одно дуже приємно. А найбільша приємність — результат.
За час моєї велоподорожі нам вдалося зібрати близько 10 тисяч злотих. Це понад 100 тисяч гривень. Збір ще не закрили, він продовжується
— Ця подорож допомогла мені усвідомити, що всі ми можемо більше, ніж думаємо. Кожен з нас. Увесь наш колектив зробив велику роботу (адже те, що нам вдалося зібрати таку суму — не тільки моя заслуга). Щасливий, що мені вдалося зробити щось корисне для України й нагадати іншим, що ми маємо продовжувати її підтримувати.
Хочу тепер повторити свою подорож, але вже звільненими українськими містами: Донецьком, Бердянськом, Луганськом, Мелітополем і аж до Криму. Така в мене тепер мрія.
Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Для Ірини Солошенко війна почалася 2014 року на Майдані. Після окупації Росією Криму вона намагалась мобілізуватися. Ходила до військкомату, але отримала відмову. Тому прийшла допомагати до військового шпиталю, де спочатку… мила підлогу. Зараз Ірина Солошенко — волонтерка з репутацією, керівничка проєктів реконструкції Головного військового клінічного госпіталю і мобільної евакуації поранених.
Інстинкт волонтера
Наталія Жуковська: Для вас все почалося ще на Майдані. Спочатку ви носили протестувальникам одяг і їжу, а коли почалися розстріли, стали медсестрою. Якими запам'ятали ті дні?
Ірина Солошенко: 20 лютого зранку я була у Михайлівському соборі і вже звідти почула звуки, схожі на автоматні черги. За 25 хвилин я була в Жовтневому палаці — виносила поранених і загиблих. Ніколи у житті не думала, що побачу розстріл цивільних, які йшли з дерев’яними щитами у центрі Києва.
Я є свідком розстрілів Майдану. Сама після цього звернулася до Генпрокуратури. У мене дві освіти — медична і юридична. І я вважала, що треба обов'язково довести справу до кінця, розкрити кожен епізод і зрозуміти, хто що робив. Тому що дуже багато було домислів, фантазій.
На Майдані
Коли почалися автоматні черги, я бігла по сходинках і не могла зрозуміти, з якого боку стріляють. Тому що розносилась луна і було враження, що стріляють з готелю «Україна». На сьогодні вже проведено десятки трасологічних експертиз, завдяки яким зрозуміло, що не було ніяких інших людей, крім тієї чорної роти з жовтим скотчем, які вбивали з боку Жовтневого палацу.
Дотепер не розумію, чому не можна зупинитись, простріливши людині, яка біжить за сто метрів від тебе, ноги? Чому можна стріляти в голову чи тулуб? Або відкривати вогонь, коли людина повертається і біжить назад? Тому 20 лютого — це для мене переломний у житті день. Тоді моє життя сильно змінилося.
Я усвідомила, що більше не може бути безтурботного минулого і майбутнього. Я намагалася повертатися до нормальної роботи, але не змогла. Тому стала волонтером
Як виявилось, це був тільки початок. Кожен раз думаєш — що наступне? Ядерка? Світ настільки вивернувся навиворіт, що вже нічого не здивує.
Як саме ви стали волонтерити? З чого починали?
Спочатку прийшла у військовий шпиталь і мила підлогу в травматології. Таким чином допомагала 80-річній санітарці, якій було важко. Згодом включилося розуміння, що можна допомагати більше. Ми стали робили ремонти у палатах, переробляли туалети, купували матраци. Я писала про потреби у соцмережах, і люди відгукувались. Ми замінили вікна з дерев'яними рамами у відділенні невідкладної хірургії. Бо до того, коли вивозили пацієнта з операційної, він змушений був лежати на протязі. Відтак міг підхопити ще й пневмонію.
Під час поїздки на фронт
Також їздили на фронт, багато допомагали мирному населенню, вивозили дітей з небезпечних населених пунктів. Займалися вирішенням проблем, пов’язаних з протезуванням в Україні. Крок за кроком щось змінювали — і це працювало.
З 2014 року я — одна із засновниць благодійної громадської організації Волонтерська Сотня «Доброволя». Всі ті волонтерки, які працювали, коли не було ні грошей, ні ліків, об'єдналися і створили фонд. Медики зверталися до нас, аби ми знаходили необхідні ліки під конкретного пораненого.
Коли ж почалась повномасштабна війна, стало зрозуміло, що не все у нас готово. До таких масштабів, де тисяча двісті кілометрів активного фронту, ніхто не був підготовлений.
Як змінилася допомога впродовж останніх 10 років?
На сьогодні є перелік благодійних фондів, громадських організацій із перевіреною репутацією. До того ж дуже приємно, що відгукуються бізнес і банківська сфера. Вони намагаються закривати існуючі запити. Разом з тим стало важче збирати гроші на певні потреби, особливо з різкою зміною політичних уподобань наших іноземних партнерів. Ми всі мали надію на американську сталу підтримку, тепер все змінилося. Тішить, що європейці намагаються підхопити допомогу. Європа теж має подбати про свій захист. Використовувати український досвід, зокрема — медичні навички, які ми вже маємо.
Очільниця Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн під час огляду медичного обладнання
Наприклад, я їм розповідаю про свої великі чотири проєкти, які зробила під час війни. Перший — евакуаційні вагони. Другий — забезпечення Київського госпіталю апаратами гемодіалізу в реанімації. Третій — нове приймальне відділення у шпиталі, четвертий — проєкт «Сила крові».
Для мене зараз «Сила крові» — це дитина, яка росте на очах.
Кров — це перше, що дає пораненому можливість вижити. Якщо її не буде, говорити про вдалі операції і той же гемодіаліз немає сенсу
«Звичайних днів у мене немає. Всі незвичайні»
Якось ви сказали, що ваші дні нагадують суцільні дні бабака. Як виглядає ваш звичайний робочий день?
Звичайних немає, є незвичайні. Іноді починаю день з евакуаційних вагонів. Намагаюся приїхати, подивитися, запитати про потреби особисто. Потім їду в офіс, де оформляю запити, листи, акти. Далі — онлайн-зустрічі. Зазвичай робочий день починається з восьмої ранку і закінчується о десятій вечора. Іноді ще й вдома доводиться проводити зустрічі онлаййн, якщо, наприклад, потрібно поговорити з кимось з Канади чи Америки. Розмова може бути й о першій ночі. Однак, знаєте, це не складніше, ніж бути в окопі на фронті. Тому я не нарікаю.
Голлівудський актор і режисер Шон Пенн, який знімав фільм про війну в Україні, слухає Ірину Солошенко
Ви категорично відмовляєтеся розповідати про медичну евакуацію, яка займає великий відсоток вашого часу. Чому?
Евакуація поранених — це та сама військова операція. Ось чому це не публічна історія. Ми намагаємось не розповідати ані про кількість перевезених поранених, ані про те, куди їздять наші евакуаційні вагони. Тому що полювання на військових ніхто не відміняв. Оприлюднену інформацію може використати ворог. Коли настане мир і наша перемога — ми все обов’язково розкажемо.
Які питання, пов’язані з медичною евакуацією, потребують нагального вирішення?
Ми починали з одного вагону, зараз їх понад сорок. Не всі нові. Їх треба обслуговувати, ремонтувати. Щось виходить з ладу й потребує заміни. Потрібне також медичне обладнання, бо воно теж псується. Наприклад, зараз через благодійний фонд ми замовили дихальні контури, які йдуть від ШВЛ до маски пацієнта. І коли робили замовлення у виробника, то там дивувалися, як так швидко виникла потреба у нових. Мусила їм пояснювати, що їхні апарати працюють не на швидкій допомозі, годину в день, а по 12-16 годин, бо перевозять поранених на фронті.
З психологічної точки зору — коли було найважче за ці 11 років?
Чому евакуаційні вагони в 2022 швидко почали працювати? Тому що мені тоді дали телефон керівника «Укрзалізниці», а він швидко відповів. Наша комунікація тривала п'ять хвилин. Він призначив зустріч на понеділок, а вже у середу нам дали вагон, який за чотири доби «Укрзалізниця» повністю переобладнала під наші потреби. Отак оперативно все працювало. Сьогодні ж ми знову повернулися до бюрократичних перепон.
В одному з евакуаційних вагонів
Дуже важко ходити на нескінченні наради, писати листи, отримувати відписки, щось доводити. Наприклад, найважчий для мене проєкт — приймальне відділення.
У жовтні буде три роки безкінечних пояснень, чому взагалі важливо, щоб люди, які потрапляють у шпиталь, мали можливість користуватися ліфтом, що пацієнтів не можна возити роздягненими вулицею, що поранені мають лежати в палаті, а не в коридорі
Тобто всі ніби погоджуються, але це безкінечно довгий процес. І ми втрачаємо час, важливий для поранених.
Найскладніше, коли є потреба, а ти не можеш знайти того, хто б її швидко закрив. Також кожна річ, яку купують, має бути якомога швидше доставлена до того, хто її потребує. Тоді поранені отримають необхідну допомогу. Немає затримки — менші ризики втрати життя. Для мене час і швидкість закриття потреб — це завжди виклик.
У липні 2023 ви написали у соцмережах: «Українці — неймовірна нація, задумали — здійснили. Збір на проєкт “Із полум’я зродилися” закрито». Тоді вам вдалося зібрати понад 17 мільйонів гривень, які пішли на медичне обладнання для нового сучасного приймального відділення Київського військового госпіталю…
Ми тоді придбали ендоскопічне обладнання «Олімпус». Завдяки йому медики роблять малоінвазивні операції. Чудово, що людям замість розрізання всієї черевної порожнини, після чого потрібен щонайменше місяць на відновлення, роблять такі втручання. Після них через п'ять днів людина повертається в стрій.
Приймальне відділення мають побудувати навпроти хірургічного корпусу і відділення травматології — і нарешті їх поєднати. Це завдання, яке ми зараз вирішуємо. Вже зроблений проєкт, ведуться розрахунки, скільки потрібно бетону, яким має бути ліфт, під'їзд до відділення, де і скільки буде розеток.
Маю надію, що одного року буде достатньо для завершення проєкту. Там буде дві тисячі квадратних метрів. Найскладніше — зробити під землею бомбосховище. Бо це Печерськ, де складні ґрунти.
Проєкт нового приймального відділення шпиталю
Якими ще є потреби головного шпиталю країни?
Сьогодні 98% потреб покриває держава. Сам шпиталь з 2014 року співпрацює з десятком благодійних фондів і організацій, до яких може звернутися у разі необхідності. Немає такого, що кажуть рідним пораненого, аби ті шукали якісь ліки. Все налагоджено. Єдине, я завжди всім кажу: «Здавайте кров. Будьте донорами». Тому що це постійна потреба. Має бути банк крові. Куди прилетить наступної миті, ніхто не знає. Крові потрібно чимало, а донорів стало значно менше. І це проблема.
«Дякую, що ви його тоді витягнули до мене»
Через вас проходять тисячі людських історій. Які вразили найбільше?
Історія кожної людини унікальна. Пригадую, коли у 2015 році падав Донецький аеропорт, то Денис Адонін, який на той час був фельдшером, прислав мені фотографію. На ній була людина без щелепи і шиї. Я не могла зрозуміти, як ця людина може бути жива.
Також пам’ятаю кіборга Ігоря Римара. Він був у комі, прожив лише тиждень. Я тоді допомагала його родині збирати гроші на їхні картки, щоб оплатити лікування. Коли Ігор помер, його вдова Леся Кузь поділила зібрані 400 тисяч гривень. Половину віддала його побратимам, половину перерахувала мені. Я на них купила два дефібрилятора для медичних бригад, оплачувала операції, за потреби купувала металеві пластини тощо. Минуло 10 років, але я досі пам'ятаю Ігоря й Олесю.
Сергій Храпко, який боровся за своє життя в 2015 році... У нього висока ампутація руки і ноги. Попри це він здійснив свої мрії — стрибнув з парашутом, катається на лижах, навчився плавати, здолав марафон. Допомагає як волонтер побратимам у хірургії, де сам лікувався. Підтримує поранених, спілкується з ними. Водить машину, виховує двох дітей.
Як каже Вадим Свириденко, який втратив під Дебальцево кінцівки: «Якщо захочеш, будеш жити, як захочеш. Навіть найкращі протези самі працювати не будуть».
Ірина Солошенко, Сергій Храпко, Вадим Свириденко та Арсен Мірзоян під час марафону
Коли ми знімали проєкт «Із полум'я зродились», я довгий час хотіла, щоб одним з героїв був красень Віталій Киркач-Антоненко. Він тоді служив у ТРО на Луганщині, і його дуже тяжко було витягнути з фронту. Його дружина Наталка була вагітною. На початку повномасштабної війни вона втратила дитину. Дивом завагітніла вдруге. Я сказала: «Давайте дамо їм шанс, щоб чоловік її підтримав. Щоб разом дізналися на УЗД, що у них дівчинка». І нам вдалося зробити так, що він приїхав, ми його фотографували. Віталік провів тиждень з дружиною, повернуся на фронт і через три доби загинув.
Наталя для мене — уособлення і зразок нинішньої української жінки. Не уявляю, де вона брала сили. Вона виносила дитину. Віталінка народилася в травні, коли Київ атакували щоночі ракетами і шахедами. І коли я бачу світлини Віталіни, як вона росте, як вона схожа на тата, щиро тішуся, що є його продовження на цій землі.
Наталка мені каже: «Дякую, що ви його тоді витягнули до мене». Вони, до речі, встигли заморозити біологічні матеріали, щоб у Наталки був шанс народити ще.
Як війна змінила вас і ваше оточення?
«Не мої» люди відійшли від мене ще на початку повномасштабної. Наприклад, я мала знайомого, колишнього військового, з яким ми багато чого пройшли, який обіцяв мені, що у разі небезпеки забере мою молодшу доньку за кордон. На той час їй було 15,5 років. Коли все почалося, я відразу йому подзвонила… Але почула, що він два тижні тому виїхав з України. На тому ми і закінчили спілкування.
Зрештою мою доньку і маму прихистила людина, яку я не знала. Пані Галина з Італії, яка має квартиру в Тернополі. У неї вони прожили півтора місяці.
Щодо того, як мене змінила війна, то я не знала, що є настільки терплячою
Виявляється, коли я впевнена, що те, що роблю — важливо і дійсно щось змінить, то ніколи не звертаю зі шляху. Навіть якщо складно. А ще я перестала боятися, що про мене подумають і як сприймуть.
З чоловіком Ірина познайомилася в шпиталі в 2022
Що допомагає тримати моральну стійкість, коли довкола скільки болю і втрат? Де знаходите мотивацію і сили?
У мене сім'я однодумців, і це дуже допомагає. Знаєте, іноді підписники у Фейсбуці можуть написати: «Треба відпочивати». Це, звісно, хороше побажання, але не тоді, коли знаєш, що люди, які зараз на фронті, в оточенні. Або у них немає перерви навіть на каву.
Чи коли кажуть: «Я втомився. Шоста година, мені треба додому». У деяких людей відсутнє розуміння, що хтось зараз віддає своє життя, а ти не можеш навіть витратити зайвих 10 хвилин. Тому, мене дуже підтримує сім'я і те, що ми всі зайняті одним.
Чоловік терпить мою постійну активність і бажання щось змінювати. Він не тільки мій чоловік, а ще й мій великий друг. Ті, хто мене оточують, з ким я працюю, теж допомагають. І коли комусь з нас погано, ми поговоримо одне з одним, пообіймаємось — і йдемо далі.
Фото: приватний архів та Facebook Ірини Солошенко
Ольга «Висота» Єгорова боронить Україну з 2022 року: спочатку в добровольчому батальйоні, зараз — у ЗСУ. До повномасштабного вторгнення ця тендітна струнка дівчина стала майстром спорту з важкої атлетики і працювала тренеркою.
Її кілька разів було поранено, але щоразу після лікування вона повертається у стрій. А цієї зими ще й піднялася разом з ветеранами на протезах на найвищу гору Африки Кіліманджаро. Дивлячись на таких людей, розумієш, що слова про те, що наші воїни зроблені зі сталі, — не просто красива фігура мовлення.
«Після поранення не могла розігнути ноги — мені випрямляли їх силоміць»
— У 2023 році ми вийшли на завдання і потрапили під обстріл, — згадує 33-річна Ольга «Висота» Єгорова. — Зробили зупинку, аби подивитися на мапі, як це місце можна обійти. Побратим присів за деревом, я теж пішла до дерева. Аж раптом переді мною впав снаряд. Пам'ятаю величезний стовп диму, шум і сильний удар в низ живота. Наче щось мене штовхнуло. Я зігнулася й обурилась — ну як можна так сильно штовхати людину в живіт? Відповзла до побратима. Він подивився і сказав, що в мені, ймовірно, осколок. Навколо продовжувався армагеддон, тому мені треба було якнайшвидше дістатись до евакуаційної машини, аби не наражати й інших на небезпеку. Я пересувалась скручена, бо не могла випрямитись. Десь на пів дороги до авто зрозуміла, що більше не можу бігти. Було відчуття, наче ножем розрізають живіт. Побратим підхопив мене на руки і доніс до автівки. Почалася довга евакуація поганими дорогами...
Особливість мого поранення в тому, що мені не змогли на місці надати допомогу. До хірургів треба було їхати, і до того ж далеко.
Пам'ятаю перелякані обличчя навколо. Дівчина, поранення в живіт, таке чутливе місце. Люди відводили очі, коли це бачили. Тоді я подумала, що все — дітей у мене не буде, або печінки не буде, життя теж. Дуже хотілось відключитися, щоб години дороги пройшли швидше. Але я весь час була при тямі й відчувала кожну секунду болю. Мозок працював так активно, що я продовжувала залишатись у свідомості, навіть коли мене вже привезли на операцію.
Мене накололи препаратами, але і це не допомогло. Біль був нестерпний. Лікар злився. Я не могла випрямити ноги — бо всю дорогу їхала із зігнутими. У лікарні мені випрямляли їх силою. Я кричала, хоча й планувала не лякати людей навколо. Сама дивуюсь своїй реакції. Списую це на незвичний стрес. Потім мені не могли одягнути кисневу маску, адже я всіх відштовхувала. Зрештою мене таки вдалося «приспати». Й успішно прооперувати.
Виявилося, що поки мене евакуювали, осколок у животі зміщувався. В авто я лежала на лавці, і кожного разу, коли машина підстрибувала, билася тазом об цю лавку. Зрештою шматок снаряду застряг в кишці, відкрилася внутрішня кровотеча. Лікар сказав, що ще кілька міліметрів, і частину кишківника довелося б видаляти. А це — інвалідність.
«В 2023 на бойовому виїзді отримала розсічення під оком і забій голови. Вже за 12 днів повернулась до роботи»
— Скільки тривало лікування після поранення?
Близько 4 місяців. Було ускладнення і — ще одна операція. Пригадую, коли ще перебувала у реанімації, до мене приїхали побратими. Побачила їх і усвідомила, що хочу до них. Я про таке в книжках читала — коли людина подумки програмує себе на одужання, воно відбувається швидше. Так, було ще боляче, дискомфортно, від їжі нудило, в туалет сходити важко. Але жити можна. Незабаром мене виписали, я приїхала на ППД (пункт постійної дислокації — Ред.) і сказала: «Хочу бути тут». «Розумію, але ідея так собі», — відповів командир. І мене відправили до військового шпиталю.
Під час відновлення я була гіперчутливою. Може, то був ПТСР. Тільки-но почую сумну музику чи побачу, як мати обіймає дитину, або хлопець — дівчину, — одразу в сльози.
Взагалі я рідко плачу, а тут кожен мій вечір закінчувався сльозами. Згодом зрозуміла, що це було розслаблення після пережитого. Відтоді я час від часу практикую цю навичку. Бо є ситуації, коли просто необхідно поплакати. Сльози — не завжди драма, це функція організму для розслаблення. І є сенс навчитися нею користуватися
— І після всього цього ви добровільно повернулися на фронт…
— Якби так не зробила, себе б не поважала. Лікування минуло. Як я мала собі пояснити причину мого неповернення?
— Ви пішли служити одразу, як сталося повномасштабне вторгнення. Були готові до цього?
— За кілька днів до 24 лютого 2022 мій тодішній хлопець запитав мене: «Вивезеш у разі чого моїх батьків на Закарпаття?». «Ні, — відповіла я, — Ми знайдемо когось, хто це зробить. А я піду з тобою на війну і буду допомагати».
У перший день повномасштабної ми прийшли записуватись у добровольчий батальйон. Військової підготовки у нас не було.
Мені здавалося, так будуть робити всі. Захищати Україну — це ж наш обов'язок. Не було відчуття, що є ще якісь варіанти. Через 3 місяці добровольчий батальон почали розформовувати. Я вже познайомилася з багатьма хлопцями, які планували офіційно оформлятися на службу. Вони сказали: «Давай з нами. Тут ніхто нічого не вміє. Будемо вчитися разом». Їхня підтримка спрацювала. Я пішла в армію.
«Ти тут не один, твій мозок і твої відчуття — це мозок і відчуття твоїх побратимів»
«Свою бойову посаду мені довелося виборювати»
— Спочатку мене взяли на посаду діловода, бо дівчат у той підрозділ на бойові посади не брали. Ставлення до жінок в армії у командирів тоді було скептичним. Але я вже стала на цю стежку, тож вирішила, що буду боротися. І зрештою таки виборола собі бойову посаду.
— Як вам це вдалося?
— Показувала, що стать не має значення. Важливо те, наскільки ти цілеспрямований, яка у тебе фізична підготовка, як швидко ти можеш опанувати необхідні для війни навички. Якщо з цим все в порядку, у військових немає причин тобі відмовляти. Але треба наполягати. Постійно.
Я знаю, чому в армії є сексизм. Командири часто не вірять, що молода, симпатична дівчина може бути повноцінним членом команди. Їм здається, це буде морока. Під час навчання мені весь час доводилось чути: «Що ти тут робиш?», «Чого ти не на кухні?», «Нащо це тобі?». Мене постійно оцінювали, придивлялися до кожного руху. Якщо хлопець зробить помилку, можуть і уваги не звернути. Якщо таку ж помилку зробить дівчина, це запам'ятають і згадуватимуть кожного дня. Психологічний тиск сильний. Я була, як біла ворона, в яку не вірять. Якби не мої побратими, не знаю, чи вдалося б мені це витримати.
Мабуть, у мене всередині таки є стрижень. Бо через три місяці навчання ситуація повністю змінилася. Мене стали поважати. Я відчула, що на своєму місці. Змогла відстояти свій авторитет, і він став працювати на мене. Важливим був фактор фізичної форми. До великої війни я займалась спортом 7 років, і моя фізична підготовка була кращою, ніж у більшості чоловіків. Тож цей найбільш вагомий, на думку командирів, аргумент одразу відпав.
«На фронті теж треба щодня тренуватися. І слідкувати за харчуванням»
Прояви сексизму були й після навчання. Але мали вже зовсім інший характер. Вони виглядали, як турбота, про яку я не прошу. Коли починалися штурми, мене не хотіли брати із собою, бо за мене переживали. Я це добре розумію. Але не прошу про це. Подібне ставлення було здебільшого від командирів віком 50+. От вони ставляться до тебе, як до доньки, і все.
За час служби я змінила декілька бойових посад. Чим саме займаюсь зараз, не можу сказати з питань безпеки. Мій шлях — довгий і непростий. Якби мені хтось розповів у перші дні повномасштабного вторгнення, що я матиму такий шлях в армії, я б ніколи не повірила.
«Усе можна пережити. Втрати — ні»
— Що складніше в армії — фізичне чи емоційне?
— Фізично мені не складно. Я тренуюсь майже щодня. За 3 роки війни можу згадати рази три, коли було фізично важко. Це були довгі забіги в броні. Складніше психологічно. Наприклад, коли побратими ловлять «депресуху», я за них переживаю. Перетягую їхні почуття на себе. У цьому і складність: ти тут не один, і твій мозок і твої відчуття — це мозок і відчуття твоїх побратимів. І якщо з кимось щось не так, з тобою теж. Такі сестринські почуття, я б сказала.
— Який момент на війні ви ніколи не забудете?
— Поранення. Смерті близьких побратимів. Коли мене, поранену, везли в лікарню, я просила Бога, щоб можна було якнайшвидше повернутися до своїх. Думала: «От мої побратими будуть їздити на завдання, з ними будуть ставатися всілякі історії, а я з цього випаду». Коли після операцій і лікування повернулась, перед бойовим завданням зловила себе на думці, що мені страшно — чи не дасть збій моя психіка у відповідальний момент.
Тож перший після поранення виїзд я добре запам'ятала. Стався прильот біля нашої позиції. Мій пульс тоді підскочив, певно, до 180 ударів. Я злякалась у нетиповий для себе спосіб. Зазвичай у станах, які мені не зрозумілі, я не завмираю. Треба бігти — біжу, треба падати — падаю. Цього ж разу я завмерла. Але вже через добу все минуло, адаптація пройшла успішно і більше до цього питання я не поверталась.
«З часом розміри страху починаєш відчувати всередині як фізичне явище»
— Чим пахне війна?
— Страхом і смертю. Усе на війні пронизано страхом. З часом він стає фізичним явищем. Наче ти можеш відчути його розміри всередині себе. Весь сенс у тому, щоб навчитися з цим жити і робити так, щоб це не впливало на твою роботу. Бо що довше ти на війні, то більше у тебе в голові різних ситуацій розвитку подій.
Ти вже бачив так багато відірваних рук, ніг, потрощених машин, хат. Бачив, як КАБи влітають в підвали, як руйнують усе на своєму шляху. Коли ти чуєш свист, в голові автоматично спливає все, що колись чув і бачив. Тіло відразу реагує
Це важко, коли немає перерви від служби, і людина постійно у цьому. Так людина може стати тягарем для інших. Тому треба або давати перерву, або переводити людину на іншу посаду — подалі від бойових. У мене в команді є хлопець, який на війні з 2014 року. Не уявляю, як він це все вивозить. Такі люди для мене не просто герої. Це феноменальні люди.
— Чого ви боїтеся найбільше?
— Смерті побратимів. Коли я про це думаю, у мене мозок наче зупиняється. Наче я не розумію, як далі існувати. Усе можна пережити. Втрати — ні.
— Як вас змінила війна?
— Мені здається, я стала глибшою. Наче в голові відкрилися нові комірки, заповнені думками про світобудову, відчуттями й почуттями, яких до цього не мала.
До війни я жила у рожевих окулярах. Мене оточували люди, які мені подобались. Я працювала на роботі, яка мені подобалась.
На війні я зіштовхнулася з тим, що бачила тільки у фільмах. Несправедливість, утиски, а разом з тим єдність, якої ніде більше не відчуєш. До війни я не знала, що таке страх, справжній біль. Та взагалі майже нічого не знала про це життя! Що ж, зараз воно мені відкрилося
— Чому ви на війні?
— За роки війни моя мотивація змінювалася. Починалося із «заради перемоги, країни, українців». Тепер залишилося «я тут заради тих, хто мене оточує. І поки борються вони, буду боротись і я».
«Пазли — мій ідеальний відпочинок між боями»
— Як ви витримуєте війну? Що допомагає пережити стрес?
— Перший рік я відчувала, що психіка просідає. Зрозуміла, що це напряму пов'язано з моїм фізичним здоров'ям. З тим, як я харчуюся, сплю, тренуюся. На початку своєї служби я не тренувалася. Бо думала, що і без цього достатньо навантаження. Згодом зрозуміла, що треба перетягнути навички цивільного життя туди, де я зараз. Стала тренуватися щодня, нормально їсти. Так, на фронті можна нормально харчуватися. Якщо подбати про це заздалегідь.
Маю ще один спосіб витримувати війну і перемикатися — складати пазли, великі й складні. У мене їх багато. Купую завжди декілька, про запас. Вмикаю аудіокнигу і складаю пазл. За ці роки я вже прослухала чимало аудіокниг. Це плюс.
Відпочинок на фронті
— Ваш позивний «Висота». Чому?
— Півтора роки служби я, єдина дівчина в цілій роті, а далі і взводі, не мала позивного. Коли ж перевелася у снайперський взвод, командир мені сказав: «Як це у тебе немає позивного?». Дав мені час до вечора, щоб я його собі придумала. Ми з хлопцями думали-думали — нічого. На що командир сказав: «Тоді будеш “Висота”».
«Висота» — це позивний його першого командира. Коли він про це розповів, я подумала, що це дуже почесно. Ми нашого командира дуже поважали і цінували. Готові були йти за ним хоч у пекло. Тож я залишила позивний, який він мені дав.
— Ольга «Висота» іде на Кіліманджаро. Думаю, в організаторів вашого сходження пазли склалися, тільки-но вони дізналися ваш позивний. Вони подумали: «Вона точно візьме цю висоту».
— Теж так думаю (сміється, — Авт.).
— Ви мрієте написати книжку. Про що вона буде?
— Протягом свого життя я веду щоденник. Десь з університетських часів. Заповнюю його кожен день. Можливо, колись я дозрію, до мене прийде певна мудрість, і я зможу з тих всіх простих записів зліпити гідну книжку. Але спочатку треба для себе пояснити, в чому цінність цієї книги для інших.
— Про що мрієте?
— Об'їхати світ. В ідеалі — велосипедом. Якщо не знайду однодумців, то автодомом. Дуже хочу побачити світ. Усі ці картинки, що випливають в інтернеті. Вони реальні? Не розумію, нащо така краса існує, якщо я її не побачу.
«Єдність у горах схожа на єдність на війні»
— Ви вже здійснили одну дуже нетипову подорож — сходження на Кіліманджаро. Як ви після поранення погодилися на цю непросту пригоду?
— Мені подзвонила директорка ГО «Arm Women Now» Ірина Никорак і сказала: «Тут є отакий проєкт, шукають дівчину-учасницю. Ти як?». Я їй: «Вже виїжджаю» (сміється, — Авт.).
Потужний досвід. Адже це було дійсно дуже складно фізично й психологічно водночас — не можу пригадати, щоб колись таке відчувала.
Сходження на Кіліманджаро разом з ветеранами на протезах, 2025
Ми захворіли, кисню бракувало. Коли піднялася на вершину, я була в шоці від того, як втомилася. Хотілося ридати від жалості до себе. Але водночас я зрозуміла, що можу дуже багато. Якщо я змогла піднятися на Кіліманджаро, значить, я можу робити неймовірні речі.
Ця поїздка відкрила в мені нові грані. І сильно підняла самооцінку. А ще я зрозуміла, що єдність у горах майже ідентична до єдності на війні.
Це любов до інших просто за те, що вони є і йдуть поряд. Ти їх поважаєш, цінуєш і готовий віддати їм останнє, аби тільки у них все було добре. Цей досвід варто пережити кожній людині
Я знаю, що наш приклад — потужний стимул для інших. Особливо для військових, які втратили кінцівки. Згадую, як я лежала у шпиталі й накручувала себе щодо свого майбутнього життя після поранення. Думала, нащо мені таке життя? Якби тоді мені показали документальний фільм про сходження на Кіліманджаро людей з протезами, це б на мене точно вплинуло. Вважаю наше сходження важливим. Воно показує іншим, що можливо все.
Прем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер закликає не дозволяти Путіну «грати в ігри» з припиненням вогню в Україні. За його словами, Москва намагається виграти час, тож Заходу потрібно не послаблювати тиск, а навпаки — посилювати підтримку Києва.
15 березня Стармер провів онлайн-зустріч «коаліції охочих», а у четвер, 20 березня, у Великій Британії європейські військові лідери обговорять можливість миротворчої місії в Україні. Західні держави переходять до «оперативної фази» забезпечення безпеки України, що включає як військову допомогу, так і посилення санкцій проти росії.
Що означає цей новий етап підтримки України? Чи можлива миротворча місія, і за яких умов вона стане реальністю? На ці та інші питання в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry відповів британський генерал у відставці Річард Ширрефф, який обіймав посаду заступника Верховного головнокомандувача військами НАТО в Європі.
«Коаліція охочих» та безпека України
Марина Степаненко: Яку роль, на вашу думку, можуть відіграти міжнародні сили безпеки, що обговорюються в рамках «коаліції охочих»? Яких конкретних кроків можна очікувати від конкретних країн, а особливо, від Великої Британії?
Річард Ширрефф: Єдина роль, яку варто обговорювати, — це стримування майбутнього російського вторгнення в Україну. Виклик очевидний — Росія вже заявила через міністра закордонних справ Сергія Лаврова, що не погодиться на європейські миротворчі сили після припинення вогню. Це означає, що РФ треба змусити прийняти їх, і єдиний спосіб зробити це — перемогти росіян.
Росія повинна зрозуміти, що вона ніколи не зможе досягти своїх цілей в Україні, але цей меседж відсутній у нинішніх дискусіях
Будь-які сили мають бути здатними перевершити Росію. Сили чисельністю 30 тисяч без важкого озброєння не мають сенсу. Їм потрібна значна чисельність, протиповітряна оборона, високоточні ракети дальнього радіусу дії і всі можливості, необхідні для боротьби з Росією. І це масштабне завдання. Миротворчі сили повинні охоплювати до 1200 кілометрів фронту, здійснюючи розвідку і спостереження. Менше — неефективно.
Чому на першу зустріч лідерів на початку березня Велика Британія не запросила представників країн Балтії, що призвело до дипломатичного інциденту? Чи мають ці держави брати участь в обговореннях, зважаючи на пряму їм загрозу з боку РФ?
Звичайно, вони мали б їх запросити. І це було безглуздою помилкою і справжньою образою для наших друзів у країнах Балтії.
Що потрібно для створення та функціонування міжнародного миротворчого контингенту без участі США? Наскільки ефективними можуть бути такі сили?
Потрібно дуже багато. Передусім це має бути сила, здатна перевершити росіян. Отже, вона потребує значної кількості повітряних сил і засобів. Їй потрібні високоточні ракети великої дальності. Потрібні штурмові гармати. Потрібні HIMARS. Їй потрібне управління і координація. Їй потрібне супутникове спостереження, інформація, розвідка — дуже багато речей.
Оператори безпілотників 3-ї десантно-штурмової бригади працюють на позиціях поблизу лінії фронту. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News
І для того, щоб бути справді боєздатною силою, їй потрібні усі можливості, які може надати Америка, а також, звичайно, протиповітряна оборона. Європа має дещо з цього. Але не все. І це означає, що Європа повинна зібратися з силами і знайти шляхи їх забезпечення, якщо вона хоче бути ефективною.
Враховуючи заяви Росії про категоричне несприйняття введення міжнародного контингенту, якими є реалістичні важелі тиску на Москву, щоб змусити її погодитися на подібний формат?
Потрібна європейсько-канадська стратегія, спрямована на надання Україні засобів для перемоги над Росією — військової техніки, логістики, боєприпасів, а також підтримки у реформуванні її збройних сил з метою максимізації їхньої спроможності. Першим кроком є забезпечення здатності України утримувати лінію фронту і зупинити просування Росії, яке, незважаючи на величезні втрати, продовжується дюйм за дюймом.
США відновили відкликану раніше допомогу, зокрема, передачу розвідданих, а втім, Європа має допомагати Україні нарощувати власну силу. Ключовим кроком є інвестиції. Україна продемонструвала неабияку швидкість і спритність у розробці і закупівлі нових озброєнь. Фінансування цих зусиль матиме вирішальне значення. Зрештою, єдиний шлях до миру — це поразка Росії.
Які важелі впливу можна використати, щоб цього досягти?
Я впевнений, що можуть існувати так звані важелі тиску. Я також зазначу, що Україна висуває ідею припинення вогню — як у повітрі, так і на морі — як потенційну відправну точку.
Однак я принципово не вірю, що Путін коли-небудь відмовиться від своєї мети ліквідувати Україну як державу
Це залишається його кінцевою метою — це те, що рухає його вперед. Росія — це режим, який процвітає на війні, який підтримує себе через конфлікт. Якщо Трамп запропонує Путіну вигідну для нього угоду, яка дозволить йому оголосити про перемогу і дасть йому час на відновлення армії, він неминуче зробить ще одну спробу «розчленувати» Україну. І це знову повертає нас до критичної потреби в потужних силах для заспокоєння і стримування Москви.
Переговори США щодо завершення війни
Президент США Дональд Трамп вважає, що домовленості з Росією зможуть забезпечити довготривалий мир для України. Чи є історичні або військові прецеденти, які свідчать про те, що подібні угоди можуть бути використані Росією для перегрупування сил перед новим наступом?
Саме так. Трамп дурить себе, якщо вважає, що зможе домогтися припинення вогню, яке призведе до тривалого миру без поразки Росії. Поки що він вимагає від України всіх поступок.
Він поводився жорстоко з вашим президентом. Ми бачили цей прояв ненависті, грубості, неввічливості в Білому домі пару тижнів тому. Що він вимагав від Путіна? Нічого. Це все, що я можу сказати. Путін і Трамп. Трамп фактично «в ліжку» з Путіним, і ми повинні до цього звикнути.
Британський законодавець Грем Стюарт висловив припущення, що президента Сполучених Штатів Дональда Трампа протягом десятиліть готували спецслужби Кремля. У Сенаті США теж цікавляться, чи не є чинний президент частиною кремлівської агентури. Як ви оцінюєте такі закиди?
Є багато вагомих доказів, які свідчать про те, що якщо Трамп і не був фактичним агентом Росії, то принаймні він фінансувався нею в 90-х роках. Окрім того, його виборча кампанія була профінансована Росією у 2016 році. І Путін, і Трамп знали про це.
Все це робить Трампа зобов'язаним перед Росією. І я думаю, що те, як він поводиться, демонструє, що він, перш за все, корисний ідіот Путіна
Як, на вашу думку, можуть вплинути підходи Трампа, який бажає швидких рішень та апелює ультиматумами, на загальний формат перемовин з Росією?
Трамп обманює себе, якщо думає, що зможе досягти тривалого миру, тому що Росія не готова йти на жодні поступки, не відступила ні на йоту від своїх вимог щодо «розчленування» України.
Генерале Ширреффе, майже місяць тому Дональд Трамп раптово звільнив генерала Чарльза Брауна-молодшого з посади голови Об'єднаного комітету начальників штабів, а також ще п'ятьох високопосадовців Пентагону, зокрема першу жінку-начальника військово-морських операцій, адмірала Лізу Франчетті. Як подібні рішення впливають на оперативну ефективність американської армії та довіру військових до цивільного керівництва?
Це точно не допомагає Президенту. Вищий офіцерський склад американських збройних сил був відібраний не за політичними уподобаннями, а за військовими здібностями і розсудливістю. І за їхню здатність давати поради вищим політичним лідерам. Саме так працюють демократії.
Вище керівництво збройних сил існує для того, щоб надавати аполітичні поради, а далі вже справа політиків — ухвалювати рішення. Не політикам належить призначати людей, які будуть виконувати їхні політичні замовлення. Отже, це не піде на користь моральному духу американських збройних сил і їхньому потенціалу.
Різні підходи. Європа та США
Зараз ми бачимо, як Європа та США йдуть діаметрально протилежними шляхами: Трамп наполягає на компромісах, тоді як європейські лідери розуміють, що поразка України означатиме загрозу для безпеки ЄС. Чи можливе створення нового формату безпекової співпраці між Європою та Україною у випадку, якщо США вирішать безповоротно обмежити свою участь у забезпеченні безпеки України?
Європа і Канада повинні визнати, що Америка фактично зреклася свого лідерства у вільному світі. За Трампа США стали більш близькими до Росії, ніж до Європи — практично попутниками Путіна.
Ми побачили це, коли США проголосували разом з Росією та Північною Кореєю проти європейської резолюції, яка засуджувала російську агресію в Україні. Сигнали були чіткими — не лише з Мюнхенської конференції з безпеки, але й від Путіна, Трампа, Геґсета та Венса. Геґсет висловився чітко: Америка більше не гарантуватиме безпеку Європи. Це ставить серйозні питання щодо існуючих структур, зокрема НАТО.
Тепер Європа і Канада повинні розробити альтернативну систему безпеки — можливо, на основі НАТО, але з інтеграцією України в це рівняння. Необхідне стратегічне і творче мислення
Гарантії безпеки та інтеграція в НАТО
Усі ми спостерігали за переговорами у Саудівській Аравії, де США пропонували повне припинення вогню, а потім переговори про довгострокове мирне врегулювання. А Україна хотіла припинення вогню лише в повітрі і на морі, а на суші — продовження боїв до отримання гарантій безпеки. Як ви оцінюєте ці два сценарії? Що вони дають, чи навпаки, чим загрожують?
Україна ніколи не має погоджуватися на компроміси, яких вимагає Америка. Рубіо говорить про те, що Україна повинна відмовитися від територій заради миру, але насправді він пропонує віддати українців в обмін на тимчасову паузу в бойових діях.
Він очікує, що президент Зеленський віддасть під російський контроль вільних українських громадян, які проживають на територіях, які зараз не окуповані Росією. Це просто неприйнятно. Саме тому я залишаюся при своїй думці — я просто не бачу, щоб це кудись рухалося.
Якими мають бути реальні гарантії безпеки для України з боку США, Європи та НАТО, щоб вони не повторили долю Будапештського меморандуму?
Якби Америка все ще була на боці Європи і підтримувала Україну, єдиною гарантією безпеки, яка б дійсно мала значення, було б членство в НАТО. Але, з огляду на зміну курсу Америки, ми повинні розглянути нові рамки — європейсько-канадсько-атлантичну договірну організацію, яка спирається на НАТО. Цей альянс має не лише зміцнитися, ефективно функціонуючи без США, але й інтегрувати Україну.
Досягнення цієї мети, однак, є величезним викликом. Це вимагає спочатку перемоги над Росією, а потім створення надійної сили стримування в Україні. Це найважливіші питання, які мають бути вирішені протягом наступних трьох-п'яти років
Європа має шукати альтернативу США. Фото: ОПУ
Ви наголошуєте на співпраці у сфері безпеки між Європою та Канадою, але з огляду на розбіжності в Європі, чи бачите ви появу менших регіональних безпекових альянсів, якщо США вийдуть з НАТО? Наприклад, чи можуть країни Балтії сформувати власний оборонний пакт або Вишеградська четвірка створити окремий безпековий альянс? Чи призведе фрагментація НАТО до утворення клаптикового полотна з менших коаліцій чи це малоймовірно?
Дуже ймовірно, що майбутня європейсько-канадська система безпеки обертатиметься навколо «коаліції охочих» — країн, які щиро віддані колективній обороні. Такі країни, як Угорщина під керівництвом Орбана, який позиціонує себе як ще один корисний ідіот Путіна, повинні бути просто виключені. Якщо вони відмовляються робити внесок в європейську безпеку, нехай засохнуть на лозі.
Переважна більшість, однак, буде стояти разом. Ви вже можете бачити це на прикладі Паризької конференції, в якій взяли участь близько 20 країн — не лише європейські союзники, але й партнери, такі як Австралія, Японія, Південна Корея і навіть Ірландія. Ці країни визнають, що європейська безпека є спільним інтересом і що найкращий спосіб її забезпечення — це співпраця з країнами-однодумцями.
Титульне фото: AA/ABACA/Abaca/East News
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Одна з найважливіших змін, яка сталася в Україні завдяки коштам USAID, — технічна та юридична підтримка медичної реформи. Ситуація була катастрофічною. За даними Національного канцер-реєстру, до війни в Україні фіксували 130-140 тисяч випадків онко, щорічно помирали від цього захворювання 80 тисяч людей. Українці нехтували найпростішим способом зменшити ризики смерті від раку — вчасною діагностикою.
Вони відмовлялися від оглядів чи навіть лікування, бо не хотіли ставити свої родини перед вибором: рятувати їм життя чи зберегти дах над головою. Для повного курсу лікування доводилося продавати квартири, брати кредити, просити допомоги у благодійників. Траплялися випадки, коли, дізнавшись про діагноз, онкохворі зводили рахунки з життям, щоб фінансово не обтяжувати родину.
— Це був 2016 рік. Щоб почати лікування, я продала власний невеликий бізнес, — розповідає голова ГО «Афіна. Жінки проти раку» Вікторія Романюк.
Цих грошей вистачило лише на операцію та хіміотерапію. Для подальшого лікування потрібний був спеціальний препарат вартістю 50 000 гривень за дозу (на той час — близько 2000 доларів — Ред.), загалом 36 000 доларів за 18 необхідних доз.
Вікторія Романюк. Приватний архів
Кілька флаконів Вікторія купила за власні гроші. Ще на три їй зібрала в соціальних мережах донька випадкової знайомої по лікарняній палаті. Надія залишалася на державні програми, про які вона дізналася випадково.
— В той час я вже лікувалася в Інституті раку в Києві, — розповідає Вікторія, — почала все вивчати, моніторити, розбиратися. Виявилося, що держава щороку витрачає чималі кошти на ліки, але розподіл цих ліків непрозорий. Це стало змінюватися, коли Міністерство охорони здоров’я очолила Уляна Супрун, стартувала медична реформа, яку з 2016 року аж до «заморожування» фінансування підтримувало USAID.
USAID інвестували в розробку програм для підтримки реформи, навчання управлінців медзакладів і лікарів, співпрацю з громадським сектором, фінансування окремих програм, точкові гуманітарні проєкти із заміни застарілого обладнання на більш сучасне тощо.
Важливою частиною реформ стала підтримка цифрових платформ, де можна було побачити всі фінансові операції, залишки ліків тощо
З відкритих реєстрів Вікторія Романюкдізналася, що держава закупила понад 700 флаконів необхідного їй препарату для онкохворих, але вона не потрапила до списку отримувачів. Всього 13 щасливців на всю Україну витягнули лотерейний квиток з правом на життя. Завдяки своїй активності вона теж потрапила в програму. І стала єдиною жінкою в палаті, якій провели повний курс лікування коштом держави.
— Заради можливості увійти до програми люди сідали на жорстку дієту, ще більше руйнуючи свій виснажений хворобою організм, якому потрібна була енергія для боротьби з раком, — згадує Вікторія. — Кількість необхідних флаконів розраховувалася в залежності від ваги. На мої 50 кг треба було 2 флакони для дози. Якщо жінка важила більше, доза й вартість зростали. Більшість жінок, які були зі мною в палаті, померли, так і не дочекавшись лікування.
Критики USAID звинувачували, що організація вчила, як боротися зі своїми урядами, однак активісти, зокрема, Вікторія Романюк розповідають, що організація вчила їх боротися за права людини і пацієнта. Вікторія брала участь у тренінгах, навчаннях, де вчили аналізували бюджет, працювати з цифровими платформами, сайтами державних закупівель.
Саме USAID наполягло, що в громадській раді при Міністерстві охорони здоров’я обов'язково мають бути громадські активісти, які дійсно знають, що потрібно пацієнтам і можуть допомагати формувати закупівлі, виходячи з потреб реальних людей, не обмежуючись уявленнями про це МОЗ. Завдяки цьому Вікторія разом з головою БФ «Крапля крові» Іваном Зеленським увійшли до експертної групи МОЗ і домоглися внесення важливого препарату до списку державних закупівель. Рятувати тисячі людей з онкодіагнозами зрештою стало легше.
— І це були вже не разові закупівлі чи гуманітарна допомога — ліки стали закуповувати системно, — резюмує Вікторія Романюк.
Мільярди інвестицій і мільйони врятованих
За даними секретаріату Кабінету міністрів і сайту USAID, на 31 грудня 2024 року в Україні діяли 39 програм USAID, загальний бюджет яких становив 4,28 мільярдів доларів. На охорону здоров'я з цієї суми припадало 381,8 мільйонів доларів.
Одним з найбільш значущих медичних проєктів є надання Україні технічної та юридичної допомоги для реалізації програми «Доступні ліки», за якою українці отримували ліки безкоштовно або купували з невеликою оплатою.
За словами прем'єр-міністра України Дениса Шмигаля, за останні п'ять років програмою скористалися понад 5 мільйонів пацієнтів, з них 2,2 мільйони — у 2023 році. За дослідженням USAID SAFEMed, 80 відсотків пацієнтів користувалися програмою понад рік, 78 відсотків відчули зменшення витрат на лікування, а 77 відсотків лікарів вважають, що програма значно покращила доступ до ліків.
До переліку входять понад 500 препаратів, зокрема, знеболювальні для паліативних пацієнтів, імуносупресори та тест-смужки для діабетиків.
І це далеко не всі важливі для життя і здоров'я людей проєкти, були десятки інших. Зараз вони всі поставлені на паузу.
У 2024 року через програму USAID «Підтримка реформи охорони здоров'я» планувалось навчити 2000 лікарів Харківської та Запорізької областей користуватися УЗД-апаратами, купити ці апарати та встановити у прифронтових громадах. Завдяки проєкту «Реабілітація в Україні» (Rehab4U) в 15 громадах з 14 областей України мали з'явитися високотехнологічні центри для українців, які отримали поранення й травми під час війни.
Мінсоцполітики заявляє, що припинення невійськової допомоги США поки не вплинуло на фінансування проєктів, бо вони спиралися переважно на підтримку Європи, Великої Британії та Світового банку. Міністерство охорони здоров'я поки не коментує наслідки скасування програм USAID. Sestry вже направили запит до МОЗ, як це вплине на медичну галузь в Україні (опублікуємо відповіді після отримання). Однак, оскільки в самих США йдеться про можливе скорочення видатків страхових програм Medicaid, Medicare і Дитячої програми медичного страхування (CHIP) для економії федерального бюджету, ситуація не виглядає оптимістичною.
Проєкт «Реабілітація в Україні» (Rehab4U). Фото: МОЗ
Чим замінити американську допомогу?
Одним з ключових напрямів підтримки USAID була допомога вразливим групам населення, зокрема, людям з ВІЛ/СНІДом і туберкульозом. Були закуплені тести для виявлення нових випадків, надавались соціальні послуги, а з початком повномасштабної війни постачалися життєво необхідні ліки.
Новина про можливе припинення роботи програми викликала неабияку тривогу серед тих, чиє життя залежить від цих препаратів.
«Втім, поки що немає підстави для паніки», — заспокоює Юлія Чабанюк, голова правління благодійної організації «100 відсотків життя. Кропивницький», найбільшої пацієнтської організації України. І наголошує, що на складах є достатній запас ліків, а їхню кількість постійно моніторять.
Юлія визнає, що американська допомога була своєрідною страховкою, оскільки більшість державних коштів зараз йдуть на війну. І вірить, що всі медичні програми USAID не будуть повністю скасовані — просто зменшиться їхній обсяг.
На момент «заморожування» роботи благодійна організація «100% життя» мала чотири проєкти, які фінансувалися американськими партнерами. Тільки один з них — тестування нових випадків ВІЛ/СНІДу — вже відновився, але й той поки без фінансування.
Інші проєкти на паузі. Пацієнтів, хворих на туберкульоз, перевели до інших програм. Для проєкту виявлення хворих на туберкульоз серед груп ризику (безхатьки, люди з алкозалежністю тощо) альтернативного джерела фінансування поки не знайшлося. Американська допомога становила 40% фінансування організації.
«За 20 років роботи ми звикли до викликів», — каже Чабанюк. Організація вже має досвід фінансування проєктів з місцевих бюджетів, наприклад, щодо профілактики соціально значущих хвороб серед умовно засуджених. «Такий “холодний душ” загартовує та змушує працювати ще більше, адже ця робота надзвичайно важлива».
Основні ідеї, як замінити втрату американського фінансування, — шукати нові партнерства поза США, працювати з місцевими бюджетами, спиратися на спільноту й бути готовими зменшити витрати, обираючи найбільш важливі напрями.
Протест проти скорочення допомоги USAID у Вашингтоні, 26 лютого 2025. Фото: Nathan Posner/Rex Features/East News
Біженки втратили психологічну підтримку рідною мовою
Зменшення фінансування від USAID опосередковано вплинуло на благодійну сферу в усьому світі. Деякі фонди, зокрема, в Польщі, перенаправили допомогу від жінок-біженок на постраждалі міста в Україні.
Українка Світлана Велика завершує роботу у фундації LWF Zierz у Зґежі — центр для українок закривається через нестачу коштів. Їм повідомили, що зусилля фонду будуть спрямовані на допомогу всередині України.
Як психолог вона підтримувала жінок, дітей, літніх людей та людей з інвалідністю. «Спочатку це був простір допомоги для дезорієнтованих жінок, пізніше — місце, де вони могли висловитися, виплакатися, знайти розраду. Центр працював навіть вночі, якщо комусь треба була термінова підтримка, допомагав дітям інтегруватися в шкільні колективи», — пояснює Світлана.
Закриття центру — втрата для жінок, які вже втратили дім, друзів, родину. Тут їм допомагали пережити горе, знайти роботу, відновити психічне здоров'я.
«Центр став для багатьох домом, а для літніх людей — єдиним місцем, де можна було говорити рідною мовою. Ми відбудовували нове життя з нуля, тепер цього не буде».
Світлана Велика. Приватний архів
Завдання із зірочкою
Державний секретар Марк Рубіо, який тимчасово виконував обов'язки голови USAID, поінформував Конгрес, що частину функцій USAID можуть передати Держдепартаменту, а решту організації — ліквідовують. Рубіо підкреслив, що USAID, фінансоване за рахунок американських платників податків, перетворилося на міжнародну благодійну структуру, що «втратила зв'язок з національними інтересами США».
Питання не лише в тому, що USAID було одним з найбільших благодійників світу, якого важко просто замінити іншими зовнішніми донорами чи пошуком внутрішніх резервів. Демонтаж USAID став прелюдією до всього, що почули українці після. Донедавна США орієнтувалися на концепцію «м'якої сили» (soft power), були «пагорбом свободи», до вершини якого прагнули піднятися інші, долаючи труднощі. USAID було невід'ємною частиною цього процесу, адже підтримувало інші народи на їхньому шляху до демократії та стабільності.
Безперечно, лише американський народ має право визначати, на що йому витрачати свої податки. Однак, схоже, що в новому світі Америка більше не буде асоціюватися з величчю душі, стабільністю, справедливістю, як це було раніше. І для українців вижити в цьому хаосі — чергове завдання із зірочкою.
Протягом останнього тижня президент Дональд Трамп озвучував різні суми військової допомоги, яку Сполучені Штати надали Україні за три роки війни. Зокрема, йшлося про 500 мільярдів доларів і 350 мільярдів доларів.
Насправді ж, за оцінками експертів групи «Економісти для України», реальна військова допомога, передана США Україні, становить 18,3 мільярда доларів. Ще 32,6 мільярда доларів — це пряма бюджетна підтримка у вигляді відшкодувань, яка надходила, зокрема, через Світовий банк. Водночас уряд США оцінив загальний обсяг своєї військової допомоги Україні у 65,9 мільярда доларів.
— Ми проаналізували великий обсяг інформації з відкритих джерел і з’ясували причини розбіжностей у зазначених сумах, — пояснює одна з провідних авторок дослідження, професорка фінансів Каліфорнійського університету в Берклі Анастасія Федик. — Якщо говорити виключно про військову допомогу, то наші експерти оцінювали всю техніку й обладнання, які мала отримати Україна, враховуючи їхній стан, вік, можливість експлуатації тощо. Одна справа, якщо техніка була виготовлена американськими компаніями минулоріч, і зовсім інша — якщо вона понад десять років не використовувалась і підлягала списанню. Оцінювати таке обладнання за однаковою вартістю некоректно.
«У 2024 році сума військової допомоги Україні становила 0,25% річного федерального бюджету США», — Анастасія Федик. Фото: Jim Block
Якщо Міністерство оборони США у своїх звітах зазначає, що передало Україні озброєння і боєприпаси на суму 31 мільярд доларів (йдеться про постачання в межах Presidential Drawdown Authority — механізму, що дозволяє президенту США без узгодження з Конгресом передавати Україні озброєння зі складів Пентагону), але переважна більшість цього майна застаріла і не використовується американськими збройними силами, то, за оцінками наших експертів, реальна вартість такої допомоги становить 12,5 мільярдів доларів.
Ще один важливий аспект, який слід враховувати при підрахунках витрат, — це те, скільки насправді Сполучені Штати отримали у вигляді прибутку чи інших вигод, надаючи допомогу Україні.
— Ми плануємо детально проаналізувати цей аспект у нашому наступному дослідженні та оцінити, яку саме економічну вигоду США отримали від військової та фінансової підтримки України, зокрема, через зростання прибутків оборонної промисловості й нові замовлення для американських компаній, — зазначає Анастасія Федик.
Науковці Каліфорнійського університету в Берклі, Стокгольмської школи економіки Університету Мінерви та Фундації AI for Good працювали над звітом близько двох місяців. «Головна мета цього дослідження — запобігти дезінформації та поширенню неправдивих даних про допомогу, яку США надали Україні. Також воно покликане продемонструвати на основі конкретних цифр, що країни Європи та Велика Британія надавали Україні обладнання, зброю та інші види допомоги в пропорціях, співмірних з внеском США», — пояснює Анастасія Федик. Зокрема, Європейський Союз оцінює загальний обсяг своєї фінансової, військової та гуманітарної допомоги у 145 мільярдів доларів, а Велика Британія надала майже 16 мільярдів доларів.
Чому ж президент США Дональд Трамп настільки завищує суми допомоги? На думку Анастасії Федик, це може бути спробою виторгувати вигідніші умови під час підписання угоди щодо надр, а також способом дискредитувати адміністрацію попередників, виставивши її політику як непрофесійну та збиткову. Зокрема, Трамп може намагатися створити враження, що його попередники не дбали про власних громадян, а натомість витрачали нібито «величезні» кошти на підтримку України, яка потерпає від війни з Росією.
— Саме тому для нас було важливо представити правдиві дані — конкретні суми, цифри, факти, щоб показати реальний стан речей. Ми хотіли довести, що американські громадяни не були обмежені в доступі до соціальних чи державних послуг через допомогу Україні. Анастасія Федик пояснює:
Навпаки, багато людей отримали робочі місця, а компанії, що залучалися до виробництва та постачання допомоги, розширювали виробничі потужності й сприяли наповненню бюджету
На її думку, результати цього аналізу будуть корисними і для України, оскільки дозволять вести переговори на рівних умовах, краще розуміти реальну вартість наданої допомоги та запобігати маніпуляціям щодо її обсягів.
Науковці «Економістів для України» також проаналізували звинувачення щодо корупції та можливого розкрадання коштів, які надходять із США.
Вони виявили, що рівень корупції, пов’язаної з використанням американської допомоги, є одним із найнижчих серед усіх країн, які отримували підтримку від Сполучених Штатів
— Звинувачення у корупції можуть зашкодити репутації України як отримувача допомоги. Проте ретельні перевірки свідчать, що Україна відповідально ставилася до наданих коштів. Крім того, бюджетна допомога надавалась у формі відшкодування витрат за квитанціями. Це варто підкреслювати, щоб запобігти формуванню негативного образу, який інколи намагаються нав’язати, — зазначає професорка Федик.
На її думку, ставлення американських громадян до України не погіршилося, але багато з них не до кінця розуміють реальні масштаби допомоги Україні. Американці й надалі підтримують Україну та вважають, що їхня допомога є важливою і корисною. Саме тому необхідно поширювати правдиву інформацію, щоб уникати непорозумінь, навіть якщо ці непорозуміння породжують високопосадовці.
«Економісти для України» — це позапартійний економічний аналітичний центр, що є частиною фонду AI for Good Foundation, громадської благодійної організації США. Мережа «Економісти для України» об’єднує понад 400 економістів із провідних академічних, наукових та економічних установ світу.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.