Ексклюзив
20
хв

«Вишиванкова експансія»: як українка поєднала памʼять роду, національну ідентичність і бізнес

«Раніше вишиванка була святковим одягом, який одягається раз на рік на свято, а решту часу — висить у шафі. Наша ж філософія — добротна повсякденність. Це одяг, який носиться постійно, бо він зручний, гарний і наш», — засновниця бренду вишиванок Наталія Яриш

Юлія Малєєва

Наталія Яриш знайшла свій вишиваний шлях у житті. Фото: Svarga

No items found.

Крок за кроком українка Наталія Яриш доносить світу свої цінності через власну справу — власний бренд вишиванок. Українська культура, пам'ять роду, національна ідентичність для неї — це не данина моді, а філософія життя, яку вдалося втілити через власну справу.

Пам'ять про тепле дитинство

Засновниця бренду Svarga Наталія Яриш — уродженка Волині. Нині  вона провадить свій успішний бізнес у Львові, але досі пам’ятає своє дитинство, яке дуже вплинуло на становлення її як особистості й тепер віднайшло відображення в справі її життя.

— Мені пощастило. Я виросла у великій родині, в українському селі на Поліссі, подалі від шароварщини, виплеканої радянською пропагандою. Фактично я мешкала у Володимирі-Волинському (нині це місто Володимир. — Авт.), але часто бувала в бабці протягом року, а на канікулах проводила там ціле літо.

Бабусина вишивка стала поштовхом для Наталії Яриш зайнятись власною справою. Фото: Svarga

Бабусина скриня, заповнена лляним одягом, запам'яталась на все життя:

— Пам’ятаю бабину хату, комору, величезні скрині з лляним одягом. І я, мала, тихцем, бо не можна, перебираю той одяг, згадуючи бабусині пояснення: то — на твій посаг, то — на смерть, а то — святковий.

Досі пам’ятаю той специфічний запах — суміш дерева, порохів і залежаної тканини 

А ще в бабусиній хаті повсюди була вишивка. Візерунки були скрізь: подушки, скатертини, серветки, рушники на образах. Дбайливі руки господині завжди намагалися прикрасити хату і творити красу. 

Кожен досвід — маленька сходинка

Шлях до власної справи у Наталії був довгий. Через безгрошівʼя доводилося братися за різну роботу: з сімʼєю обробляли поле цукрових буряків, жінка працювала в лабораторії цукрового заводу, потім в управлінні праці у Володимирі. 

Зі швейною справою Наталія познайомилась на іншій роботі — на володимирській швейній фабриці «Луга». Тут команда під керівництвом жінки створила свій бренд повсякденного одягу та відкрила у Володимирі магазин. Були поїздки по всій Україні — Київ, Одеса, Харків, Донецьк, Луганськ, Вінниця — постійні зустрічі, домовленості, виставки. Налагодили співпрацю із США та Німеччиною. 

І хоч жінка вже мала квартиру в своєму місті, службове авто, хорошу зарплату, та її невимовно вабив Львів:

— Одного дня мене запросили на львівську фабрику з пошиття одягу «Астрон». Погоджуюся одразу — і з маленькою торбинкою вирушаю до Львова. Купую приміщення магазину, винаймаю вбиту квартиру і починаю нове життя. Практично з нуля.

Та «Астрон» швидко перетворився на ще одну рутину. Однак здобутий тут досвід був неоціненний:

— Коли все освоїла, зрозуміла процеси, то забракло нових вражень, масштабування, росту. Коли вода застоюється, вона стає затхлою й мутною — потрібен постійний рух, зміна, свіжі переживання. Я й зараз не можу довго бути на одному місці. Тиждень-два посиджу в кабінеті і знову у мандри. Втім, ціную свою працю на обидвох швейних фабриках — на «Лузі» й «Астроні». З ними вивчила легку промисловість, зрозуміла ринок, здобула ділові контакти, знайомства і, може, навіть і репутацію.

Першу власну справу заснувала разом з чоловіком — їхня фірма «Флекс» займалась домашнім текстилем. Починати з нуля було дуже складно, а для того, щоб не тільки працювати на податки, а й отримувати прибутки доводилось шукати нові шляхи розвитку. 

— В якийсь момент я зрозуміла, що ПДВ «з’їсть» нам людські гроші, мушу щось робити, бо не зможу розрахуватися з постачальниками. Тоді я у колеги попросила японську вишивальну машинку за 60000 доларів з оплатою з розтермінуванням. Коли ж до нас ота машинка на баланс поступила, то вона врятувала наші майбутні прибутки. Безмежно вдячна людям, які мені довіряли і йшли на зустріч, — розповідає підприємиця.

Коли розпався шлюб, цей бізнес довелось закрити. Але Наталія не здалась, а навпаки — вирішила, що час брати справу у власні руки і шити вишиванки.

Біле полотно, на якому «вишивали» бізнес

Над назвою бренду довго міркували. Та за декілька місяців Наталія Яриш вирішила, що бренд носитиме назву Svarga:

— Мені казали, що слово тяжке, вибери щось інше. Та я вірила собі. Якщо мені подобається — значить, воно. Ми вибрали той варіант візерунку, що говорить про силу роду, зв’язок з минулим, з традиціями та цінностями. І це відчуття аж до мурах, коли я фізично відчуваю силу свого логотипу, розумію, що тільки такий шлях у минулому був правильним і вів прямо сюди, до саме цієї реалізації. Гадаю, людям написано їхній шлях, кожен має своє призначення. Та є вибір. Можна відмовитися від свого заради чужого. І це легко зробити. Тих манкуртів стільки, що хоч греблю гати.

Набагато складнішим є вибір залишатися на своїй дорозі і не зраджувати себе
У своєму асортименті бренд має вишивані сорочки з різних регіонів. Ці — з Волині. Фото: Svarga

Нині вишиванки бренду Svarga представлені на всіх популярних торгових майданчиках. Але на початках ще треба було завоювати ринок:

— Те, як ми росли, схоже на вишивання. Маєш біле полотно, на якому ще нічого немає. Береш нитки, голку — і стібок за стібком, інколи маленькими такими кроками йдеш вперед: команда, маркетинг, обладнання, виробництво, склади, операційка, створення колекцій, партнери. У нашій роботі сотні деталей, які потребують моєї постійної уваги як керівника. Особливо, коли потрібно бути ощадливими, бо мусимо самі заробляти гроші на розвиток. Можливо, з інвесторами було би швидше, але мені здається, що нам потрібен саме такий поступовий шлях.

Адже велике дерево росте поволі, воно вкорінюється і стає сильнішим. Заробили — вклали у виробництво, заробили — вклали у розвиток

Зараз у Наталії вже шість машинок і власні магазини. Розповідає, що помалу ставали унікальним явищем в сучасній Україні — не проєктом, не бізнесом, а частиною української культури. 

Кризова ситуація як поштовх до дії

Згодом вдалося налагодили гуртові продажі. Але ж не буває все гладко. Бізнесу було дуже тяжко вижити під час ковіду. Продажі впали, але підприємство вижило. Здавалось, ніби бізнес адаптувався до нових умов, а тут — війна.

— Після 24 лютого наше виробництво трохи завмерло, ніхто не знав, куди рухатися, ненадовго ми взяли паузу в роботі. Десь через два тижні від початку повномасштабного вторгнення Наталія Яриш уклала договір з волонтерською організацією — і ми відшивали спальники для військових. Це тривало близько двох-трьох місяців, — розповідає керівниця відділу маркетингу бренду Юлія Васильчук.

Також з іншими виробництвами налагодили пошиття плитоносок. Крім того, відшивали шеврони, закривали інші запити військових, брали активну участь в благодійних аукціонах, де продавались вишиванки, а гроші йшли на допомогу військовим. 

Після того, як виробництво почало-таки відновлюватись, постало питання, в якому напрямі рухатися далі. Адже чимало ідей, які планували втілити, були вже неактуальними, додає Юлія Васильчук:

— Ми вирішили, що будемо відтворювати вишиванки тих областей, які найбільше постраждали від війни. На той момент це були східні області України. І ще тоді дуже постраждав Яворівський полігон. Для нас це стало дуже великим шоком. А потім ми створили яворівську вишиванку.

Таким чином вирішили дати відсіч агресору. Так ми показували, що ми сильніші, що ми відроджуємось, відроджуємо нашу культуру і традиції 
Яворівська вишиванка. Фото: Svarga

Зрештою народилась ідея колекції «Вишивана Україна», де будуть представлені всі 24 області. Презентація відбудеться цьогоріч у травні. Це новий досвід, кажуть на підприємстві, бо треба було відшуковувати орнаменти, притаманні тому чи іншому регіону:

— Ця колекція народжувалась методом спроб і помилок. До прикладу, ми просто шукали рандомні картинки в інтернеті, перевіряли, чи це дійсно та область, і бралися їх відтворювати, запускали у виробництво. Як вже потім зʼясувалось, деякі з цих взорів були авторськими, тож, щоб не порушувати авторське право, ми почали звʼязуватися з авторами. Тому, наприклад, за використання орнаменту на сорочці «Київщина» ми платимо роялті музею Гончара. Це, до слова, єдиний музей в Україні, який має ліцензійні права на свої експонати, тому ми уклали договір з ними. 

Кримські вишиванки. Фото: Svarga

Пам'ять роду й інтерес до українськості

Сьогодні інтерес до вишиванок дуже зріс. Чимало людей, які були змушені покинути свої домівки, часто розповідали про те, як до мінімуму речей клали свої вишиванки. 

— Часто ми бачимо в наших магазинах таку тенденцію: клієнти найперше підходять до вишиванок саме свого регіону. Ймовірно, так на підсвідомому рівні працює памʼять роду або ж задіяні інші якісь ментальні процеси. Але неодноразово наші продавці помічали, що коли приходить людина з Львівщини, то найперше вона звертає увагу саме на львівську вишиванку. Вона може потім купити якусь іншу сорочку, але оце таке перше враження, перший потяг до свого рідного регіону є завжди, — кажуть працівники компанії.

Війна для бізнесу — це шалений виклик. Для тих, хто займається пошиттям одягу, дуже багато залежить від постачання тканин, фурнітури. До невизначеності додалися дефіцит пального, порушення логістики, відсутність електроенергії. Доводилось думати й про такі речі як генератори, аби виробництво не зупинялось. Довелося шукати нових постачальників тканин.

Водночас у світі зріс інтерес до України, до всього українського, адже про нашу країну говорили в усьому світі на всіх майданчиках, розповідає керівниця відділу маркетингу бренду Юлія Васильчук:

— Ми зрозуміли що нам потрібно включатись в цю течію, бо основною місією нашого бренду є те, щоб у кожного українця була вишиванка. Вона не обовʼязково має бути від Svarga. Але кожен повинен відчути цінність нашого національного одягу.

Ми хочемо показувати людям, що це — наша культура, наша спадщина, ми повинні її берегти і передавати наступним поколінням

Ми почали активно шукати орнаменти, розробляли авторські дизайни. Звичайно, не все було гладко, були і помилки. Але ми їх враховували і рухалися далі.

Відтворена вишиванка родини Івана Франка. Фото: Svarga

Восени 2022 року Svarga презентувала вишиванки родини Франка: 

— Ми почали думати про якісь колаборації, щоб підтримувати не тільки свою діяльність, а й інших. До прикладу, ми звернули увагу на музеї, які теж потерпали від того, що українці припинили туди ходити. Тож ми розпочали співпрацю з домом Франка, нам дозволили використати відкриті фонди, і ми відтворили вишиванку родини Івана Франка. Пізніше ми зацікавились темою гуцульських кахлів і теж створили до Різдва колекцію з орнаментами цього культурного надбання.

Ще один напрямок роботи — творчі колаборації. До прикладу, парні вишиванки «Борщ», створені в тандемі з ресторатором, дослідником української кухні Євгеном Клопотенком. Нині — це один з найпопулярніших взорів вишивки від Svarga. З Євгеном Наталія Яриш, власниця бренду, познайомилась у черзі на кордоні, коли вирушала в одну із закордонних поїздок. Розговорилися. «Подібне притягує подібне», — часто каже жінка. Так і вийшло — погодились зробити разом щось цікаве, бо й Євген на кухні, і Наталія у вишивці доносять єдиний меседж — українська культура надзвичайна і різноманітна, про неї мають дізнатись якомога більше людей.

Чоловіча вишиванка «Борщ», де основні візерунки — інгредієнти борщу. Фото: Svarga

Згодом зʼявилась колекція «Довбуш» — серія вишиванок за мотивом фільму режисера Олеся Саніна.

Нині бренд Svarga сконцентрований на розвитку в Україні. Проте дуже багато вишиванок купують клієнти з-за кордону. Це й ті, хто давно емігрував з України, і ті, хто виїхав після лютого 2022 року.

— Зараз покупці дуже змінилися. Раніше вишиванка була святковим одягом, чимось таким, що одягається один раз на рік на якесь свято, а решту часу висить у шафі. Наша ж філософія — добротна повсякденність. Це одяг, який носиться постійно, бо він зручний, гарний і наш. І тепер все більше людей, які теж прагнуть цього, свідомо носять вишиванки і купують їх на всі випадки життя, — розповідає Юлія Васильчук. 

Восени 2023-го року бренд Svarga відкрив свій другий магазин — цього разу у столиці. Але на цьому компанія не збирається зупинятися. У планах — відкриття ще одного магазину в столиці, а також в Одесі, Дніпрі та Івано-Франківську.

No items found.
Російська агресія
Культура
Успіхи українок

Журналістка, працювала директоркою та головною редакторкою ІА «ВСН», кореспонденткою ІА «Волинські Новини». Випускниця курсу «Економіка, ринки та аналіз даних» Центру журналістики Київської школи економіки. Магістр української філології.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
бізнес в Польщі, власна справа, релокація бізнесу, кав'ярня, салон краси

Деякий час тому розговорилася з українським таксистом в Польщі, який розповів сумну історію свого життя. Виявилося, що чоловік приїхав до Польщі перед війною — продав все, що мав в Україні, зокрема, власний бізнес, будинок, і переїхав будувати нове життя в сусідній країні. Однак все, за що бралася родина — ‹«прогорало». Спочатку вони відкрили майстерню з ремонту автомобілів, яка закрилася через брак клієнтів. Потім був сервіс з надання послуг дрібного ремонту. Зараз родина вклала свої останні заощадження в цех з ремонту одягу, але й він не дуже прибутковий.

Чоловік змушений працювати в таксі, аби утримувати родину з трьома дітьми, орендувати квартиру та сплачувати податки.

Ця ситуація підштовхнула проаналізувати, чому в одних виходить збудувати успішний бізнес в Польщі, а в інших — ні. За порадами звернулася до Ірини Кім, яка вже понад вісім років очолює Клуб українських бізнесменів у Кракові. До Польщі вона приїхала з Донецької області, є еміґранткою першої повоєнної хвилі. Експертка допомогла багатьом українцям запустити свій бізнес, а також проаналізувати причини провалу їхньої справи. 

Варто пам’ятати про культурні відмінності

Багатьом підприємцям-початківцям здається, що Україна та Польща — це ідентичні країни, зі схожою мовою, культурою, традиціями. Однак ця уявна подібність багатьох вводить в оману. Люди не враховують культурні відмінності, відкриваючи свій бізнес в Польщі. 

Українці роблять дві помилки: або орієнтуються виключно на українську спільноту, або вже на самому початку творять рекламну кампанію незрозумілу для місцевих, –— каже Ірина Кім 

Обидві стратегії є програшними. По-перше, українці, особливо, біженці, дуже нестійка спільнота для сфери послуг. Сьогодні вони живуть в одному місті, потім зірвалися та переїхали в інше, або ж повернулися в Україну, або поїхали далі на захід Європи, в Канаду, в США. 

— Українці не можуть бути для вас цільовою аудиторією, — переконана Ірина Кім, — вони лише одна з груп, на яку може орієнтуватися ваш бізнес. Основна аудиторія — це місцеві мешканці, яких значно більше, вони тут постійно проживають. 

Треба ретельно вивчити ринок перед тим, як вкладати кошти. Фото: Shutterstock

Як звернути увагу цих людей на свій бізнес? Ваші повідомлення мають врахувати особливості польської культури. Елементарний приклад, в Польщі послуги дрібного ремонту рекламують через слоган «золоті руки, якісний дрібний ремонт», в Україні «чоловік на годину». Місцеві просто не зрозуміють, що ви їм пропонуєте, прочитавши таке оголошення. 

Відкриваючи студію художньої гімнастики, не варто очікувати, що батьки понесуть купу грошей на придбання вартісних костюмів, на організацію різноманітних конкурсів, змагань. Якщо ці доходи були частиною стратегії вашого прибутку, то ви нічого там не заробите

— Ми переважно працюємо з українськими дітьми, — каже українка Оксана, власниця однієї зі студії з позашкільної активності у місті Ґлівіце, —  але я бачу різницю у ставленні до занять між нашими мамами та польськими. Наші батьки хочуть перемог, участі в конкурсах, ідеальних образів, медалей. І вони готові за це платити. Польські мами хочуть, щоб діти гарно проводили час, знайшли хобі. Тут навіть дуже важко знайти якісь конкурси, програми, де б студія могла взяти участь. 

У нас різний підхід до краси та кухні 

Дуже багато українок зі сфери б’юті-послуг, які відкрили свої салони в Польщі, швидко повернулися до одноосібної роботи вдома через те, що не зрозуміли різницю у підходах до краси. 

— Мене часто запрошують прочитати лекцію на різноманітних інтеграційних курсах для біженок, і весь час я стикаюсь із ситуацією, що жінки навіть слухати не хочуть про цю різницю, — каже експертка, — вони говорять, що покажуть місцевим полькам таку якість, що вони всі будуть вражені. Питання лише: чи потрібно це польським жінкам? У них інші пріоритети та інші стандарти краси.

Польська жінка швидше поїде десь у подорож, ніж заплатить 600 злотих за фарбування волосся, навіть якщо ці гроші у неї є

Більшість з них не звернуть увагу на ваші дипломи, нагороди, приставки «VIP, ексклюзив, супер». Багато хто ходить у перукарню, яка знаходиться найближче до дому, до роботи, бо там працює знайома людина, з якою можна щиро поговорити. 

 — До мене зверталось багато жінок-підприємниць, які хотіли збільшити чеки на послуги, але не знали, як це зробити. До їхніх салонів приходили жінки з серйозними посадами, високого достатку, які хотіли постригтися, пофарбувати волосся, їх не цікавили ніякі інші додаткові процедури. 

Власна справа дасть вам відчуття незалежності, самостійності та впевненості у завтрашньому дні. Фото: Shutterstock

У Польщі взагалі інший підхід до багатьох сфер, де українки непогано заробляли вдома. Набагато меншою популярністю користуються різноманітні «ін'єкції краси». Одна з таких підприємниць, Вікторія, поділилася: 

 — У Вінниці в мене був свій кабінет, тут відкрила майже одразу після приїзду, вклала досить серйозну для мене суму, але виявилося, що мої послуги майже нікому не потрібні. Польки не хочуть робити такі процедури, в українок на це теж менше грошей, ніж вдома. 

Схожі історії з відкриттям закладів громадського харчування. Люди вкладають гроші, хоча не вивчили ринок, смаки. Відкриваються не в «прохідних місцях», або готують страви, які орієнтовані на задоволення «смакової ностальгії» українців. 

У Глівіце так з’явилася пиріжкова. І закрилася менше, ніж за пів року. Українці швидко втамували ностальгію, а поляки не наважувалися купувати страву з інтенсивним запахом та досить масну. 

Польська мова ключ до успіху 

Ірина Кім розповідає, що коли почала працювати на польському ринку, то одразу взяла собі помічницю польку, яка вичитувала всі оголошення, листи, повідомлення. 

— Вони були написані грамотно, — зауважує експертка, — але моя колежанка часто мені говорила: «у нас так не кажуть». Тексти з помилками, або тексти, які написані не автентично польською, дуже відштовхують потенційних партнерів, замовників. Тому одна з головних порад — не економте на гарному перекладі ваших оголошень грамотними носіями мови. І не шкодуйте грошей на рекламу.

Чомусь в Україні склалася тенденція, що бізнес може вкласти тисячі доларів у дороге обладнання, але робить рекламу самостійно, або винаймає початківця-тарґетолога. Рекламу постять в групи, де спілкуються суто українці, ігноруючи канали комунікації, які цікаві полякам: місцеві ЗМІ, дошки оголошень, локальні польськомовні групи, польськомовні блогери, друкована роздаткова реклама тощо. 

Якщо мова йде про бізнес, де потрібне пряме спілкування із замовниками, там взагалі справа приречена на провал без польськомовного співробітника, який / яка будуть орієнтуватися в місцевих реаліях

— Я мала такий кейс на консультації, коли українці відкрили фірму з прибирання, вони якісно працювали, але кількість замовлень неухильно падала, — говорить Ірина, — ефективним рішенням для них було взяти адміністраторкою дівчину-польку, яка вела всю комунікацію з клієнтами. У фірми виросли замовлення, вона досі успішно працює на ринку. 

Питання не в якійсь упередженості до українців, каже Ірина. Просто, як українцям простіше говорити рідною мовою, так і полякам простіше порозумітися з польськомовними людьми. Власники великого бізнесу в Польщі підтверджують це спостереження. 

Борис Чеханський, який релокував виробництво з Харкова до польського міста Челядзь, говорить, що одним із перших рішень було взяти на роботу поляка в якості торгового представника. Це дуже допомогло налагодити контакти з місцевими ґуртовими покупцями та швидко запустити продажі. 

Шукайте «порожні місця» та будьте в своїй справі профі 

Якщо ви пройдетесь місцевими кав’ярнями, цукернями, перукарнями, то зверніть увагу на старі фотографії цього місця, або навіть на дату відкриття. Кожен місцевий бізнес підкреслюватиме, що це місце з історією. Вони завжди будуть користуватися більшою популярністю серед місцевих. 

«Антикав’ярня» в центрі Катовіце. Фото Галини Халимоник

 — Коли я їхав до Польщі, то мав список з двадцятьма можливими бізнесами, — розповідає український підприємець Вадим Петренко, який відкрив «Антикав’ярню» в центрі Катовіце, — спочатку була ідея кави на винос. Однак помітив, що це тут не користується таким попитом, як в Україні. Кава на винос є у кожній «Жабці». Також тут інша культура пиття кави. Людина скоріше вип'є каву в кав'ярні, ніж буде купувати на винос. Тоді я почав аналізувати, чого тут немає, що я можу відкрити нового. 

Це добра стратегія — не конкурувати з існуючим бізнесом, а запропонувати щось своє, нове. Для цього треба ретельно вивчити ринок перед тим, як вкладати кошти, запевняє експертка Ірина Кім 

— Вийдіть на вулицю, оцініть кількість салонів краси, перукарень, магазинів — і тоді відкривайте бізнес, якщо там є для вас місце, — переконує вона, — а ще варто бути в цій справі профі не лише як майстер, насамперед як менеджер. Маю приклади, коли люди просто хотіли вкласти кудись гроші — і «прогорали».

Наприклад, жінка гарно робила манікюр, відкрила салон, але не змогла вести справу, бо не залучила клієнтів, створила дуже негативну атмосферу серед працівників. Або людина ніколи не працювала в сфері громадського харчування, відкрила піцерію, яка дуже швидко зачинилася через брак клієнтів. 

Це гра в довгу. До цього варто бути готовими і морально, і фінансово. Фото: Shutterstock

— Велика помилка починаючих у бізнесі думати, що можна покласти обов'язки на менеджера, — говорить Ірина Кім, — треба самому досконало орієнтуватись у справі . 

Наостанок попереджає, що польське слово “powoli” (повільно) стосується й бізнесу. Треба запастися терпінням. Швидких прибутків тут не буде, особливо, якщо це сфера послуг, сервіс, де найчастіше працюють українські підприємниці. 

— Перший рік піде лише на знайомство ринку з вашою справою, другий — на те, щоб завести постійних клієнтів, тільки на третьому ви нарешті почнете щось заробляти, коригувати роботу відповідно до потреб ваших покупців та споживачів. Це гра в довгу. До цього варто бути готовими і морально, і фінансово, — каже експертка, — але я не хочу, щоб мої поради сприймалися якось песимістично. Бо якщо ви все зробите правильно, то це варто того. Власна справа дасть вам відчуття незалежності, самостійності та впевненості у завтрашньому дні. Бо тут бізнес будується на десятиліття.

20
хв

Як відкрити бізнес в Польщі та «не прогоріти»: поради від тих, хто давно працює на місцевому ринку

Галина Халимоник

Весна 2022 року. На вокзал у Павлограді приїхала велика 5-тонна вантажівка, з якої почали вивантажувати коробки, ящики, обладнання — й потім складали все це у вантажний вагон. Деревообробні станки, дитячі ліжечка і шафки прямували з Краматорська до Коломиї. Так місцева підприємиця Ганна Ощепкова перевозила свій бізнес за більш ніж тисячу кілометрів від дому, де стало занадто небезпечно. 

Ганна Ощепкова, підприємиця з Краматорська. Фото: приватний архів

Перший заклад відкрили після окупації

Власну справу Ганна почала 10 років тому, а до того, фінансистка за фахом, встигла попрацювати в банках, ломбардах, на виробничому підприємстві — директоркою з економіки. Але якось вирішила, що треба почати робити щось своє.

Однією з бізнес-ідей став центр розвитку дитини, ділиться жінка: 

— Ми підрахували майбутні витрати на оренду, обладнання, зарплату персоналу. На той момент ця ідея дуже спрацювала, бо це була вільна ніша, конкуренції практично не було. Та й ідея виникла радше тому, що власних дітей не було куди водити — возили в інший район. Та й якість послуг мене не влаштовувала. Так і почалась історія нашої «Планети знань».

Перший центр розвитку дитини, відкритий Ганною. Фото: приватний архів

У січні 2014-го Ганна почала працювати над втіленням ідеї, взяли в оренду приміщення, розпочали ремонт, аж тут Краматорськ опинився в окупації (бойові дії в Краматорську тривали з 12 квітня по 5 липня 2014 року. — Авт.):

— Те, що було в Краматорську в 2014 році, можна назвати «генеральною репетицією». Тоді воно якось не сприймалося як справжня війна. Було багато місцевих, які стояли на блокпостах. Поки одні ходили по місту з триколорною ганчіркою на рукаві, інші ночами збирали продукти і возили на гору Карачун, аби передати нашим військовим (гора Карачун — стратегічна висота на Донеччині, де тривали запеклі кровопролитні бої у травні-липні 2014 року. — Авт.).

На початку літа родина евакуювала дітей у Гурзуф, тоді ще була така можливість.

— 5 липня 2014 року Краматорськ звільнили, у серпні ми вже відкрили свій перший заклад, а у вересні мали повне завантаження — у нашому центрі займалось майже 100 дітей. Ми займалися підготовкою до школи, вивченням англійської мови. А паралельно почали шукати методику для занять з дітьми — і зрештою відкрили методику японського професора Шічіди. 

У закладі навчали ментальній арифметиці, швидкочитанню, були курси з розвитку інтелекту. Всі методики допрацьовували  самостійно, ділиться Ганна Ощепкова: 

— Згідно із даними Шічіди, до трьох років у дитини розвивається права півкуля мозку, яка відповідає за фотографічну пам'ять, математичні, музичні і мовні здібності, інтуїція і навіть телепатія. А уже після трьох років починає розвиватися ліва півкуля, вмикається логіка, критичне мислення. І ось ці знання, закладені в основу цієї методики, ми почали використовувати для студій раннього розвитку.

Один бізнес відкрив нові горизонти для іншої діяльності

Однак постала проблема: спеціальне обладнання, необхідне для занять за системою Шічіди, або практично відсутнє на ринку, або дуже низької якості. Тож чоловік Ганни організував майстерню, де виготовляв дерев’яні іграшки. Згодом майстерня розрослась. Тут почали виготовляти ліжечка Монтесорі та інше дерев’яне обладнання для дитячих закладів.

У 2021 році, використовуючи всі напрацювання, Ганна відкрила в Краматорську перший садочок, де діти перебували цілий день і де застосовувалися методики Монтесорі та Шічіди. На початок повномасштабного вторгнення в Краматорську вже діяло 4 філії «Планети знань». В одній з них був садочок, де займалися 30 дітей, а на початок березня 2022 року планувалось відкриття ще одного — на 60 дітей. Також хотіли набрати два класи початкової школи, бо запит на приватні школи вже був сформований у місті. Бізнес не тільки окупився, а й цілком стабільно розвивався. 

Лінія фронту наближалась дуже швидко

— Наш бізнес припинив роботу буквально миттєво. 24 лютого 2022-го року вже ніхто не привів дітей, ніхто не вийшов на роботу. Ми вдарилися у волонтерство — почали допомагати нашим Збройним силам. Було незрозуміло, що робити, чи треба знову готуватися до нової окупації. Про бізнес тоді ніхто не думав — люди вивозили дітей, виїжджали самі, і місто стрімко стихало.

Ми закрили заклади, розпустили працівників, виплатили їм зарплату — і все завмерло. А 18 березня у наше найбільше приміщення влучила ракета 

Багато оргтехніки, літератури, обладнання було знищено. Ганна почала звозити все, що залишилося в інших вцілілих приміщеннях, додому. Але й тоді виїжджати родина не збиралась. 

— Ми відправили старшу доньку з родичами до Німеччини, а самі мешкали в передмісті Краматорська у приватному будинку, куди все й звозили. Потім лінія фронту почала стрімко наближатися до міста. Уже Святогірськ і Богородичне були окуповані, а від Краматорська до Богородичного — півгодини автівкою.

Чоловік тоді сказав Ганні, щоб вона виїжджала з міста:

— Я забрала сина, маму, кота, сіла в автівку і поїхала в Дніпро до колеги. Тоді дуже багато людей виїжджало і, якщо в звичайному режимі режимі дорога займала 4-4,5 години, тоді ми їхали майже 12. У Дніпрі я мала купити гіпсові бинти і передати до Краматорська. 8 квітня я назбирала цілий ящик, подзвонила до начальника охорони здоров’я спитати, куди відправляти. А той мені каже: «Вибач, не можу говорити — у нас тут купа поранених».

Того дня прилетіла ракета на залізничний вокзал. І ті бинти пішли на потреби цивільних, які були поранені внаслідок атаки

Перевезти садочок за понад тисячу кілометрів

Кілька днів по тому Ганна з сім’єю переїхала до Коломиї — у колеги саме звільнилась квартира, тож було де жити. Їхали на захід країни майже добу:

— Ми виїжджали, маючи мінімум речей: якісь джинси, декілька футболок. Певно, у кішки було речей більше, ніж у нас разом. Ми все сиділи чекали, коли ж нарешті завершаться ці «2-3 тижні» (йдеться про заяву ексрадника Офісу президента Олексія Арестовича про те, що війна завершиться через 2-3 тижні, яка стала мемом. — Авт.). Але коли через місяць ми зрозуміли, що в нас скоро закінчаться гроші і не буде за що купити поїсти, почали міркувати, чим нам тут займатися. Одна колега запропонувала разом відкрити такий приватний садочок, який був у нас в Краматорську. У неї у Коломиї вже був такий розвитковий центр, а садочок вона все не наважувалась відкрити, хоч вже кілька років про це думала.

На той момент я ніяких фінансових вкладень не могла зробити, але в Краматорську в нас залишилось наше обладнання. Ми домовилися, що фінансову частину закриває вона, а я вкладаю обладнанням — меблями, оргтехнікою, посібниками, іграшками

План був дуже крихкий. Від Коломиї до Краматорська — 1200 кілометрів. Пальне в дефіциті, ціни на нього підскочили в рази. Якщо й хтось брався за гроші перевезти все, то правив за послугу космічну ціну — десь 60 тисяч гривень. Тому вирішили, що будуть вивозити все майно до Павлограда чи Дніпра, а звідти пересилати Новою поштою на Прикарпаття. 

— Ми вже їхали в Краматорськ, коли я прочитала у фейсбуці про програму релокації й подала заявку. Чесно кажучи,  я не дуже розраховувала на якийсь результат, бо у нас все ж таки не завод, не щось таке масштабне, а просто дитячий садочок: ліжечка, шафки.  Але буквально щойно я сіла в потяг, як мені зателефонували з Івано-Франківської ВЦА, розпитали хто ми, звідки, яка нам треба допомога, і сказали, що взяли в роботу. А вже наступного дня надійшов дзвінок з Укрзалізниці і запропонували надати нам цілий вантажний вагон, аби вивезти речі. Єдине — ми мали доправити все до Покровська, бо після прильоту на Краматорськ потяги вже туди не ходили.

Тоді й вирішили, що забиратимемо все по-максимуму, у тому числі й деревообробні станки. Тож ми найняли 5-тонну вантажівку і завантажили її на повну

Поки вантажний вагон їхав до Коломиї, Ганна шукала приміщення. Власник, який погодився його надати, пішов на зустріч — виставив прийнятну ціну, навіть зробив мінімальний ремонт власним коштом. Уже незабаром садочок у Коломиї відкрився — і вже за тиждень сюди прийшли перші діти.

— Місцеві до нас, звичайно, спочатку приглядалися. Тож перші наші вихованці — діти вимушених переселенців. Нині ж ситуація змінилась — у нас вже більше місцевих дітей, нам довіряють і до нас йдуть коломияни. 

Спочатку у дитсадок місцеві діти не ходили, але дуже швидко ситуація змінилась. Фото: приватний архів

У Коломиї відновило роботу й виробництво, розповідає Ганна:

— Ми спочатку не планували його запускати. Однак згодом, коли відкривали свій перший центр, то стикнулись із ситуацією, що нам потрібно 8-10 однакових іграшок, а їх немає на ринку. От я шукала картинку в гуглі, йшла до чоловіка, просила зробити щось подібне. Так ми спершу виготовляли речі на власні заклади, а потім в нас почали замовляти дитячі центри з різних регіонів. Щоправда довго шукали тих, хто буде шити текстиль для ліжечок Монтесорі, які ми теж виготовляємо. Зрештою знайшли — взялися майстри з Краматорська, які переїхали до Дніпра. Також завдяки грантам ми придбали два лазерних верстати. 

Переїзд стимулював розширення мережі

У січні 2023-го Ганна відкрила такий же навчальний заклад у Калуші. У серпні родина переїхала жити до Івано-Франківська — і там теж відкрили один клас початкової школи. Поки що, каже Ганна, це перша спроба, але тут вже займається 5 дітей. У планах підприємиці — розвивати цей напрям, адже нині є величезний запит на приватні навчальні заклади, особливо на такі, які використовують нестандартну методику. 

Для дитсадка Ганни іграшки виготовляє її чоловік. Фото: приватний архів

До слова, одна із філій «Планети знань» Ганни Ощепкової у Краматорську відновила роботу з листопада 2023-го. Оскільки тут є сертифіковане укриття, то з дітьми займаються підготовкою до школи і діє міні-садочок. Щоправда більшість працівників виїхали, тож довелося набирати нових та заново всіх навчати.  

Сама ж Ганна Ощепкова жартує, що вимушена евакуація спонукала її до розширення. Раніше вона міркувала над тим, щоб відкривати нові філії в інших регіонах, але все ніяк до цього не доходили руки. Тепер же нову географію закладів довелось вимальовувати через вимушену евакуацію. «Мрійте обережніше, так би мовити», — жартує вона. Жінка чесно зізнається , що, хоч у Краматорську і є власний будинок, та вона не знає, чи повернеться в рідне місто жити:

— Заклади працюють, сподіваюсь, що все буде добре, і вони будуть далі працювати. А чи буду я повертатися? Чесно, не знаю. Бо чим більше часу минає з того моменту, як ми виїхали, тим більше доведеться все починати з нуля після повернення.

А сюди вже вкладено стільки сили та енергії для відновлення роботи в іншому місті, що я і справді не знаю, чи вистачить в мене сил, щоб знову там почати все заново

Разом з обладнанням вивезли колекцію української вишивки

Серед речей, які вантажним вагоном вивезла родина, — коробки з українськими строями, які збирала колишня колега Ганни — вчителька української мови Оксана Проселкова. Жінка їздила в експедиції своїм регіоном, збирала вишиванки, рушники, вишиті ікони, записувала історії старожилів. Після подій 2014-го року деякі з експонатів колекції прислали з окупованих територій — сім повних строїв, причому два з них — з однієї скрині, що взагалі є дуже рідкісним, близько сотні вишитих рушників. Власниця колекції виїхала з донькою до Польщі, а коли фронт наближався, Оксана попросила Ганну забрати і сховати всі артефакти на випадок окупації:

— Ми ту колекцію забрали,  сховали у себе вдома, запакували і поїхали. А потім, коли вивозили своє обладнання, то забрали цю колекцію, замість того, щоб везти щось своє. 

Так склалось, що по сусідству з садочком в Коломиї, який відкривала Ганна, розташований місцевий музей з укриттям. Познайомилась із директором, розповіла про колекцію. Так вдалося організувати виставку національних строїв Слобожанщини на Івано-Франківщині:

— Потім колекція перезимувала в нас на складі в коробках, а мені ледь не щоночі снилися жахіття, що з нею щось сталося, бо на Прикарпатті дуже велика вологість — я переживала, щоб ці речі не пошкодилися. Тож коли ми відкрили наш заклад в Калуші, то я запропонувала там теж провести виставку, щоб і людям показати і «провітрити» так би мовити. 

Згідом колекція експонувалась в Галичі та Бережанах. Наразі вона виставляється у місті Долина.

Ми хотіли показати, що Донбас — це невід’ємна частина України, яка теж берегла українські традиції, попри всі намагання нас розділити
20
хв

Перевезти з Донеччини на Прикарпаття дитсадок. Як підприємиця відродила свій бізнес в евакуації

Юлія Малєєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Між виживанням і капітуляцією: чому вибір нового генсека НАТО — взагалі не про прізвища

Ексклюзив
20
хв

«Вибір цінностей»: українські митці представляють Польщу на бієнале у Венеції

Ексклюзив
20
хв

Як говорити з дітьми про війну?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress