Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Єнджей Дудкевич: Спочатку ти організовувала короткострокову допомогу для осіб з України, потім взяла на себе координацію всієї житлової, медичної, освітньої підтримки, яку для них проводить Каміліанська місія соціальної допомоги. Що змінилося за ці майже три роки?
Анна Суська-Якубовська: Невдовзі після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року ми побачили, що на залізничних вокзалах у Варшаві є дуже багато людей. Ми вирішили допомогти, створивши тимчасові місця. Загалом, більшість людей не хотіли залишатися у нас, а готувалися їхати далі — до Великої Британії чи Канади. Тож людям, які тікали з України, потрібен був простір, де можна було б комфортно і безпечно перечекати, поки будуть вирішені всі формальності, квитки тощо. Однак залишилося чимало тих, хто не мав таких далекосяжних планів і, перш за все, фінансових можливостей рухатися далі. Однак вони заявляли, що готові влаштуватися на роботу і залишитися в Польщі, оскільки не мають можливості повернутися в Україну. Тому ми намагалися надати їм підтримку, в першу чергу, винаймаючи житло. Це було дуже хаотично, тому що після початку проєкту на початку березня 2023 року ми мали буквально один тиждень, щоб знайти вісім квартир для сімей біженців з дітьми або самих жінок з дітьми. Спочатку люди з України не брали жодної участі у витратах на їхнє утримання; всі збори, депозити, рахунки та обладнання були на нашому боці, що стало можливим завдяки фінансуванню від Фонду Tzu Chi. Однак мова йшла не тільки про житло, оскільки нам також потрібно було організувати, наприклад, шкільні місця і ноутбуки для навчання.
Щось ще?
Ми мали практично щоденний контакт з усіма ними — ми мусили навчити їх користуватися громадським транспортом, купувати квитки, оформляти всілякі документи, щоб вони могли користуватися пільгами, такими як 800+, або медичним обслуговуванням. Крім того, 90% з них були жінками, які страждали на ПТСР, а отже, перебували під наглядом психолога. Це було досить складним завданням, оскільки знайти психологів, які могли б спілкуватися українською мовою, було нелегко. А коли нам це вдалося, то до доступних дат записів на першу консультацію було ще далеко. Ми не здавалися, і кожна людина отримувала належну підтримку, якщо вирішувала продовжити свої візити пізніше. Одна сім'я, до речі, досі отримує психіатричну допомогу, оскільки мати двох дітей не може впоратися зі стресом, спричиненим війною. Це не дивно, адже вони втрьох жили в окопі протягом місяця. Після приїзду вона ховалася під стіл при звуці кожного літака, настільки вона була налякана. Тож до сьогодні ми все ще маємо щоденний контакт з ними.
Отже, ви багато допомагаєте людям з України, які приїхали до Польщі з різними проблемами, і намагаєтеся вирішити якомога більше з них, щоб вони могли почати жити відносно нормальним життям.
Так, було досить багато людей, які провели в нашій країні місяць або два і, віднайшлися, а окрім того в них були гроші і план поїхати кудись ще. Часто також тому, що у них були родичі або друзі за кордоном. Інші, однак, не мали таких можливостей, плюс їхні родичі залишилися в Україні. Тому вони хотіли бути в Польщі, з надією, що колись ця війна закінчиться і вони зможуть повернутися на батьківщину. Ми не могли залишити їх наодинці з усім цим.
Видається, що це мала була величезна робота...
І я, і мої колеги, Івона і Кася, були першими, з ким контактували. Як тільки щось траплялося, ми намагалися допомогти. Бувало так, що жінки з України працювали і ми ходили замість на батьківські збори до шкіл. Ми організовували все, починаючи від самої освіти, лікаря, супроводу до заповнення документів, відкриття банківського рахунку. Навіть якщо деякі люди справлялися з цим досить добре, ми були поруч, щоб забезпечити відчуття безпеки, вони знали, що якщо вони чогось не розуміють, поруч є хтось, хто втрутиться.
Скільком людям ви допомогли?
За два роки ми допомогли сорока людям — у житловій програмі, тому що в пансіонаті Місії їх було набагато більше. І я можу сказати, що ми були досить успішними, тому що станом на січень цього року всі люди вже підписали самостійні контракти на оренду житла. Діти влаштовані до школи, з психологічно-медичної точки зору у них теж все гаразд. Тому ми більше не маємо для них додаткових місць як у Каміліанській місії соціальної допомоги, як і не продовжуємо житлову програму — в цьому немає потреби, оскільки ці сім'ї просто стали незалежними. Тим не менше, ми продовжуємо працювати в коворкінгу та проводити навчальні та професійні курси, щоб навчити, як розпочати власний бізнес. Це фактично єдине, що ми можемо робити, оскільки фінансування нашої діяльності дуже скоротилося.
І всі отримують користь від цього навчання?
Ні, тому що деякі з них вже мають постійну, стабільну роботу, на основі трудового договору, і чекають на виконання всіх формальностей для отримання карти постійного проживання. Іншими словами, вони навчилися функціонувати в чужій для них країні, в тому числі завдяки тому, що дуже добре вивчили польську мову. Кожен з цих сорока осіб володіє мовою щонайменше на рівні А2. І все це також є нашим великим успіхом.
Тоді що було найбільшим викликом?
Безумовно, підтримка жінки, про яку я згадувала — Люди, яка провела деякий час у психіатричній лікарні. Коли вона була зі мною в офісі, лікар звернув увагу на те, як вона відреагувала, коли над будівлею пролетів літак. Люда, однак, дуже не хотіла лягати в лікарню і відмовлялася від лікування. Нам довелося пообіцяти їй, що ми подбаємо про двох її дітей — їм тоді було шість і сімнадцять років — що також потрібно було організувати, і це було досить складно. Зараз все набагато краще, але ми домовилися, щоб усі троє мали сімейного помічника, тому що допомога просто необхідна постійно. Була також дуже складна ситуація з жінкою, яка приїхала до Польщі з онкологічним захворюванням, неправильно діагностованим в Україні. У неї була меланома, і вона потрапила до нас вже дуже ослабленою після хіміотерапії. На жаль, після дворічної боротьби з хворобою вона померла. Ми підтримували її та її доньку, яка зараз навчається в Академії спеціальної педагогіки, але також супроводжували маму протягом усієї її хвороби. Дуже швидко їй довелося подорослішати і перестати бути підлітком. У якийсь момент їй довелося бути з мамою нон-стоп, тому ми намагалися влаштувати її в стаціонарний хоспіс.
Коли вона туди потрапила, лікарі сказали, що вона не проживе довго, що, тим не менш, було несподіванкою, тому що ця жінка дуже довго боролася
Я ніколи не забуду вираз її обличчя, коли вона дізналася про хоспіс, адже вона дуже старалася бути максимально незалежною. Однак вона не могла навіть встати з ліжка і виконати елементарні фізіологічні завдання, тому це був єдиний варіант. Похорони довелося організовувати пізніше в Україні, вона не встигла попрощатися зі своєю сім'єю, яка жила там. Загалом велика трагедія і дуже сумна ситуація.
Чого ти навчилася за останні роки з підтримки людям з України?
Що треба знати, як допомогти. Те, що нам здається добрим, не завжди є таким для людини, про яку йдеться. А також, безумовно, дивитися на іншу людину по-іншому, без осуду. Тому що ми самі не знаємо дня чи години, коли з нами може статися щось важке і ми самі потребуватимемо чиєїсь допомоги.
А як ти оцінюєш ставлення польського суспільства до людей з України і як воно змінилося з часом?
Коли почалася повномасштабна війна, поляки допомагали тим, хто тікав з України, як могли, з розпростертими обіймами. Але вже через рік у мене виникли великі проблеми з пошуком житла для людей, яким ми, як Місія, допомагали. Можна було почути думки, що вони не будуть платити, що вони втечуть, що вони занадто багато від нас отримали. Був страх надавати житло навіть тоді, коли ми наголошували, що даємо гарантію -— тобто, якщо станеться щось негативне, то люди, яким ми допомагаємо, повернуться в пансіонат при Місії. Мені здається, однак, що таке ставлення людей було значною мірою зумовлене не власним поганим досвідом спілкування з людьми з України, а тим, що вони десь чули. Це було боляче, і нам довелося довго пояснювати, що це не так, що так, до нас приїжджають різні люди, але є також поляки, які не заплатять за оренду або пошкодять квартиру. Це зайняло певний час, але саме завдяки щоденній роботі нам вдалося змінити негативні думки. Трохи складніше в контексті пільг, тому що існують твердження, що люди з України отримують занадто багато, більше, ніж поляки. Окрім того, що це неправда, я завжди кажу, що ми, напевно, не хотіли б опинитися в ситуації, коли в нашій країні раптом починається війна, ми мусимо все покинути і поїхати в невідомість.
Тому не можна так судити інших людей, просто подумайте про те, що сталося б, якби ми були на їхньому місці
Розумію, що ти стурбована тим, що в публічному просторі дедалі частіше лунають голоси, які критикують підтримку людей з України.
Так, я хотіла би, щоб до всіх ставилися однаково, не дивлячись на те, з якої вони країни чи якого кольору їхня шкіра. У всіх людей з України є своя історія, ви повинні дивитися на них індивідуально і думати, як ви можете найкраще їх підтримати. Мене турбує агресія, яка з'являється в публічному просторі. Тим не менш, я хочу подумати про те, що ми змогли зробити. Я навмисно кажу «ми», тому що вся підтримка не була б успішною, якби у нас не було створеної команди, яка добре працювала разом. Не те, щоб я робила все сама як координаторка — без Ади, Івони, Касі та Дарка багато чого просто не вийшло б. Від самого початку ми працювали майже 24 години на добу, нам довелося на деякий час відкласти багато справ. Я думаю, що ключем до цього є емпатія, відчуття того, що іншим людям потрібно допомагати. Не тільки тому, що одного дня це може статися і з нами, а тому, що це правильне ставлення.
Анна Суська-Якубовська працює в Каміліанській місії соціальної допомоги з 2013 року, координує проєкт підготовки квартир для людей у кризі бездомності. Після початку війни відповідала за тимчасові місця для біженців у соціальному пансіонаті «Святий Лазар», а також була відповідальною за допомогу сім'ям біженців в орендованих для них квартирах.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
.avif)
.avif)
.avif)
