Ексклюзив
20
хв

«Усіх поранених, які пройшли через мої руки, мені вдалося врятувати», — Дар’я Блискавка

«Якось привезла британця до шпиталю. Доки чекали на результати аналізів, він дивився на розбомблений Чугуїв і каже: «Скільки тут коштує квартира?» Відповідаю: «Зараз дешево». Британець: «Може, куплю собі, бо дуже хочу тут жити»...

Христина Парубій

Бойова медикиня Дар'я Філіп'єва «Блискавка». Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

— До війни я працювала перекладачкою, була успішною, і наче все у мене в житті було, але я не відчувала, що роблю щось справді значуще, — розповідає військова Дар’я Блискавка. — Мені хотілося робити те, що буде вкладом у людство й Україну. Я довго думала, як саме. І одного разу під час вуличної гри під назвою LARP (live action role playing games — рольові ігри живої дії), усвідомила, що хочу піти у військо.

Рольові ігри живої дії — це моє хобі. Я створила собі такого персонажа, який мав дати відповіді на питання, які мене турбували на той час. І наприкінці гри мій персонаж пішов до армії… Я довго роздумувала над цим випадком. І вирішила служити. Аби реалізувати бажання, довелося зробити операцію і скорегувати поганий зір. Далі я вивчилась на бойову медикиню, стала найкращою випускницею свого набору і поїхала на фронт.

Спочатку навіть думала про якісь бойові спеціальності, хотіла стати кулеметницею чи снайперкою, адже в мене бойовий характер. Але для бойового медика мій характер теж підійшов, оскільки на фронті ти маєш бути насамперед військовим, а вже потім — медиком.

Довелося піти служити туди, де не тільки були потрібні медики, але й погоджувалися брати жінку. Спочатку хотіла потрапити в одну бригаду, яка дислокувалася недалеко від дому, але там категорично відмовлялися брати жінок, бо в них був якийсь негативний досвід. І хоч їм багато про мене розповідали, що я класна, що в бригаді буде хороший бойовий медик, рекомендували мене, але керівництво навіть не розглянуло мою кандидатуру. Тому я пішла туди, куди взяли.

Служила на Донеччині в 24-й «королівській» бригаді імені короля Данила. Мені вдалося органічно влитися у військо. Я знала, що можу витримати всі фізичні навантаження і жити досить аскетично, але до повномасштабного вторгнення ніколи не думала, що стану аж настільки військовою.

У межах системи ЗСУ мене вважали трохи бунтаркою, я могла інколи навіть посперечатися з командирами. А коли почалася велика війна, зрозуміла: я таки добре вписалася в межі українського війська. Протягом кількох років постійно була на фронті. Довелося відлучилася лише у лютому 2022 року, щоб пролікувати руку. І саме в цей час Росія почала повномасштабну війну. Вже було не до руки, потрібно було знову терміново повертатися до війська.

До своєї бригади я вже потрапити не змогла, тож початок повномасштабного вторгнення провела в складі розвідувальної групи (яка працювала в підпорядкуванні 72 бригади ЗСУ). Протягом тривалого часу з екіпажем евакуйовувала поранених з поля бою. Це нелегко, бо переважно ми їздимо польовими дорогами і машину дуже хитає. Був випадок, коли я за хвилину двічі вдарилася спиною об стінку. Тоді мій асистент взяв мене ззаду за бронік і тримав, поки я працювала з пораненим.

Можу пишатися, що за кілька років служби мені вдалося повернути до життя сотні військових

Кілька випадків — найважчих — часто згадую. Це було під час контрнаступу на сході України. Одного разу ми їхали забирати пораненого з поля бою. По дорозі наїхали на протитанкову міну. Машина була знищена, водій і та людина, яка сиділа поруч з ним, важко поранені, мій асистент — контужений. А у мене — лише синці. Ми шість годин чекали на евакуацію. Коли вже нас привезли у лікарню, я ще обурювалася, чому до мене ставляться, як до потерпілої. Але залишилася у лікарні, тим паче, що усі в екіпажі дістали поранення. Зрештою всі залишилися живі!

Моя цивільна спеціальність — володіння іноземними мовами — дуже допомагає. Якщо хтось з іноземців поранений, з ним легше працювати, коли володієш його мовою. Хоча іноземці вже теж починають вчити українські слова, як-от «дякую» чи «Слава Україні». Є навіть такі, які хочуть залишитися після перемоги, отримати громадянство й стати українським офіцером.

Був також кумедний випадок. Я привезла британця до шпиталю. Доки ми чекали результати аналізів, він дивився на розбомблений Чугуїв і каже: «Як вважаєш, скільки тут коштує зараз квартира?» Я кажу: «Дуже дешево». Британець відповідає: «Може, куплю собі, бо хочу тут жити». Знаю, що ми живемо у класній країні. Захоплення іноземців мене не дивує. Аби лиш якнайшвидше перемогти ворога! Нині я старша бойова медикиня аеромобільної бригади в ДШВ. У кінці лютого прибула на нове місце служби. Здійснилася моя мрія…

3 серпня 2023 року Дар’я Філіп’єва «Блискавка» загинула на Запорізькому напрямку. Вона їхала на бойове завдання з побратимами. Дорога прострілювалася ПТУРом (протитанкова керована ракета). Блискавка сиділа спереду поруч із водієм. Сталося пряме влучання, весь екіпаж поранено, тільки Блискавку не вдалося врятувати…

<frame>Історія Дар'ї Блискавки увійшла до збірки «Жінки на війні», яку нещодавно презентувало видавництво «Дух і літера». Це 20 історій про життя українських захисниць, які вирішили добровільно піти у військо та зробити свій вклад у перемогу України. У книзі зібрані історії жінок, які до початку війни з Росією, а саме до 2014 року, навіть не думали брати до рук зброю, ставати медиками, командирами, зв'язківицями, водити БМП тощо. Але ворог змусив їх повністю змінити своє життя. Це книга на основі відеосюжетів, що виходять на телеканалі Еспресо. Проєкт розпочинався у 2022 році з кількох сюжетів до дня захисників та захисниць України 14 жовтня і згодом перейшов на регулярну основу. Мета авторки — показати, що не лише чоловіки виконують важливу роботу на полі бою, в окопах. Поруч з ними такі ж завдання виконують жінки. Придбати книгу Христини Парубій «Жінки на війні» можна тут.<frame>

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Христина Парубій — українська телеведуча й журналістка. На телеканалі Еспресо TV — ведуча новин. Також знімає сюжети на воєнну тематику та записує історії військових. У 2022 році запустила власний проект «Жінки на війні: історії від Христини Парубій», який триває досі. 20 розповідей про життя жінок — військових на фронті — увійшли до книжки «Жінки на війні», що нещодавно вийшла друком у видавництві «Дух і літера». Працювала редактором на телеканалі «Суспільне. Львів» (2016 - 2019)

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
віталій верес

Професійний спортсмен у цивільному житті та командир штурмової групи на війні. 30-річний Віталій Верес з містечка Дубровиці, що на Рівненщині, зі школи мріяв стати військовим і активно займався спортом. У стрій став одразу з початком повномасштабної війни. 14 лютого 2023 року вважає другим днем народження, бо дивом вижив під час пекельного бою і поранення у Бахмуті. Разом з тим численні травми і повна втрата зору не позбавили чоловіка жаги до життя. Він навіть переміг у міжнародних змаганнях ветеранів.

Віталій Верес

«Не хотів, щоб рідні мали червоний паспорт з двоголовим орлом»

Весь цивілізований світ прогнозував війну і знав, що вона буде. Мої друзі з Ізраїлю телефонували ще у вересні 2021 року: «Віталік, давай приїжджай. У вас буде війна». Причому не просто голослівно про це кричали, а говорили фактами. Я й сам розумів, що великої війни нам не уникнути. Втім не готувався. 

24 лютого 2022 я зустрів у своїх друзів у Берегово, на Закарпатті. Разом з ними кілька днів ми волонтерили на кордоні з Угорщиною. Облаштовували перші пункти незламності, де можна було поїсти, випити чаю чи кави. А вже 26 лютого я поїхав до військкомату. 

Оскільки я служив у внутрішніх військах, пішов до Нацгвардії. Вже 2 березня був у строю. Мама сказала: «Я розумію, що це тривожно, але це правильне рішення». Я і сам відчував, що зі зброєю в руках буду кориснішим, ніж волонтером на кордоні. 

Під час служби

Ніколи не задавався питанням: «Що я скажу, коли діти запитають де ти був коли почалась війна?». Не всі можуть бути військовими і штурмовиками. Все індивідуально. Комусь треба бути водієм, комусь у тилу розвантажувати допомогу, комусь треба навчати... Щодо мене, — я не хотів, щоб мої рідні мали червоний паспорт з двоголовим орлом. 

«Мене врятувало, що евакуаційна група була поруч»

Я був командиром штурмової групи Третьої бригади оперативного призначення міста Харків. 14 лютого 2023 року, в День закоханих, під час оборони міста Бахмут мене поранили…

Між нами і ворогом було до 70 метрів. Наша бригада працювала в таких умовах постійно. Були місця, де ворог стояв через дорогу. 14 лютого Бахмут вже закрили на в'їзд. Того вечора командування поставило нам чергове бойове завдання. Під час бою по нам стався приліт із протитанкової керованої ракети (ПТУР). Вона призначена, щоб знищувати броньовану техніку, а росіяни поцілили нею у мою групу. 

Найбільший удар прийшовся по черепно-лицьовому відділу. У мене був забій серця, крововилив у мозок, подвійний відкритий перелом щелепи, кісток черепа, термічні опіки очей. Мене врятувало, що евакуаційна група стояла за 400 метрів від нас, тому з поля бою мене вивезли швидко. 

Тиждень я пролежав у комі. Праве око видалили майже одразу. Ліве залишилося, але не функціонує — я повністю втратив зір. Від моменту поранення у мене було вже 20 операцій під загальним наркозом. І це не кінець. Незабаром оперуватимуть праве око, аби у подальшому можна було поставити протез.

«Я мав ціль — стати максимально незалежним»

Майже одразу після поранення я почав працювати зі психотерапевтом і тому швидко прийняв ситуацію, в якій опинився. Як людина військова я не жив ілюзіями.

Війна — не комп'ютерна гра. Там немає функції «зберегтися»

До того ж там, де працював мій підрозділ, втрати були чималі. Серед хлопців, які працюють на відстані 70-100 метрів від ворога, набагато більше загиблих чи поранених, ніж серед тих, які працюють, наприклад, в артилерії. Це логічні й очевидні речі.

Тому я чудово розумів, що рано чи пізно буду пораненим чи вбитим. І  психологічно все це швидко прийняв. Сказав собі: «Добре, що життя продовжується. Я при пам'яті, розумію все, що відбувається. Рухаємося далі». 

У травні 2023 була моя перша реабілітація в Ізраїлі. Понад місяць зі мною займалися реабілітологи й інструктори з просторового орієнтування.

Єдиних правил для незрячих немає. Однак, починати слід з орієнтування у квартирі

Метр за метром вивчати територію. Поступово будувати нові маршрути. Головне — не боятися і постійно навчатися, практикувати. Не закриватися у собі та в чотирьох стінах. 

З мамою

Найскладніше було постійно чути, як плачуть мої батьки. Я мав ціль — стати максимально незалежним. Тож зціпив зуби і йшов вперед. Знаєте, все залежить від людини. Якщо вона бажає жити повноцінно — вона навчиться цьому. 

На своєму прикладі скажу, що тростина у мене з'явилася за 2-3 місяці після поранення.

Біла тростина — це голос тих, хто не бачить. Разом з тим я знаю людей, які втратили зір шість років тому, і у них досі її немає. Є люди, які соромляться. Є ті, хто не може подолати психологічні бар'єри

Цього літа в Одесі я познайомився з 49-річним чоловіком. Він військовий, який втратив зір на місяць раніше, ніж я. І от рівень його просторового орієнтування майже нульовий. Його мама водила до вбиральні з палати, бо він сам не міг туди дійти.   

Незрячі роками не виходять з дому

У період мого поранення важко було знайти навіть інформацію про те, як навчатися просторовому орієнтуванню. Ніхто не працював з рідними. Їм не говорили: «Не хвилюйтесь, навчимо». Не один місяць мої близькі виплакували сльози, бо не знали, як мені допомогти. Корисну інформацію збирали по крихтах завдяки «сарафанному радіо». Писали у соцмережах запити: «Що робити і куди йти?». 

Знайти роботу незрячій людині в Україні практично неможливо. Вибір професій незначний. Якщо пощастить і маєш хист та знання, можеш працювати масажистом, юристом, викладачем або ж у call-центрах. Не всі роботодавці охоче беруть незрячих. Та й не всім незрячим підходять такі варіанти.

Візьмемо мене. Я б масажистом не був, бо не люблю торкатися чужого тіла. Або ж взяти роботу у call-центрах. Я спілкувався з військовими, які втратили зір. Їх чимало. І от вони насамперед психологічно не бачать себе там. Кажуть: «Ми нищили ворога, а зараз маємо сидіти на телефоні і запитувати, які у вас проблеми, а наприкінці місяця отримати 8000 гривень?». 

Має бути достатнє фінансове забезпечення ветерана від держави. Так, як це відбувається в цивілізованих країнах. В Ізраїлі я познайомився з колишнім військовим. Там людина, яка віддала частину свого здоров'я за суверенітет і незалежність держави, не думає, як їй вижити. Її цінують.

В Ізраїлі можна почути від ветерана: «Знаєш, я втомився. Мене постійно кудись везуть — то у театр, то на ще якісь події»

Тобто йому не дають бути вдома, постійно кудись запрошують, він відчуває себе потрібним суспільству. 

«Зараз моя мета — щодня ставати сильнішим, кращим, бути щасливим»

У нас же багато незрячих — як цивільних, так і військових, — просто сидять вдома і нікуди не виходять роками. Бо не мають можливості. І коли мене запрошують на усілякі форуми, де говорять про доступність, типу ось є озвучений світлофор, а ось тут бізнес робить щось для доступності та інклюзивності. Я відповідаю, що все це добре, але не вирішує наших проблем. 

Не всі незрячі живуть у великих містах, як Київ, Львів, Дніпро або Одеса.  От я з районного центру. Там світлофорів ніколи в житті не було. І з цим теж потрібно щось робити. 

Не нехтуйте допомогою психологів

Важливий момент — не соромитись працювати із психологом, психотерапевтом або психіатром. Працювати з цими спеціалістами — нормально і необхідно, особливо під час війни.

Другий момент — оточення та мотивація. Насправді, мені важко зрозуміти людей, яким бракує мотивації. Життя — це дар і найвища нагорода. Ми повинні серед пітьми шукати проблиск надії і світла. Цінувати життя. 

Зараз моя мета і ціль — щодня ставати сильнішим, кращим, бути щасливим, насолоджуватись кожним моментом, поки є можливість. Тому що життя може закінчитись будь-якої миті. 

Потрібно усвідомити, що життя вже не буде таким, як колись. Ти мусиш пристосовуватись до певних фізичних обмежень. Є речі від яких доведеться відмовитись.

Один з моментів, за яким я дуже сильно сумую, — керування автомобілем 

За три місяці після поранення, на мій день народження, мій психотерапевт запитав, що я хочу в подарунок? Я подумав і сказав: «У мене все є. До мене приїхали близькі, яких я хоч і не бачу, але можу обійняти й заспокоїти». Я життя любив, люблю і продовжую любити. 

«Напрягає, коли заходиш в автобус, і всі навколо замовкають»

Люди часто не знають, як себе поводити біля незрячої людини. Чому? Бо їм про це ніхто не розповідає. Потрібно виховувати суспільство. Наприклад, у США в навчальних підручниках є ілюстрації дітей в кріслах колісних та незрячих. І з дитинства малеча звикає до того, що це природно, що ці люди також є повноцінними членами суспільства. 

Біла тростина — голос тих, хто не бачить

Має на державному рівні працювати програма, щоб розповідати людям, як поводити себе з незрячими, бути толерантними й пропонувати допомогу. 

Наприклад, коли ви бачите незрячу людину на зупинці, то можете підійти і запитати: «Вітаю! Мене звати… можливо вам потрібна допомога?». Коли ж незрячий йде за певним маршрутом, навіть сам, то чіплятися до нього не треба. Він сам знає, куди йде. 

Особисто мене найбільше напрягає, коли заходиш, наприклад, в автобус — і всі довкола замовкають. Тобто я розумію, що люди там є, але навколо тиша. Для мене є незрозумілою така поведінка. Адже для нас голос є орієнтиром. Навіть коли ви сидите на лавці у парку й бачите незрячу людину з тростиною, — не мовчіть, бодай кашляніть. Це буде корисно насправді не лише для незрячої людини, а і для вас. Бо, проходячи повз, я можу випадково зачепити вас тростиною, а то й наступити. При зрості 186 см і вазі 110 кг це буде для вас не дуже приємно. 

Кількість тих, хто повертатиметься з війни з фізичними та психологічними травмами, зростає, і ми повинні навчитися разом жити в одній країні.

«Я розриваю шаблони про незрячих»

Я не працюю, бо є професійним спортсменом і маю спонсорство. Моє хобі приносить мені фінанси. Я член збірної України зі стронгмену, рекордсмен України з дисципліни «Аеробайк».

Торік на міжнародних змаганнях Strong Spirit' Games в Мадриді я здобув два золота і два срібла

Золото — у греблі на тренажері на 100 метрів та в дисципліні AirBike. Срібло — в багатоповторному жимі лежачи та греблі на тренажері впродовж 100 секунд. Нагороди я присвятив полеглим побратимам. 

Заняття спортом — це те, чим займаюсь все своє свідоме життя. Спочатку це була легка атлетика, згодом — пауерліфтинг і бокс. Звісно, що мені без зору незручно. Проте це мене не зламає. Я вважаю, що розриваю шаблони про незрячих людей. 

До поранення був зареєстрований в інстаграмі, але не вів активно сторінку. Зараз ділюся з підписниками чи не кожним прожитим днем. Щодня отримую безліч відгуків від людей про те, що я їх мотивую і надихаю.  Дехто пише, що за моїм прикладом пішов у спортзал, хтось почав готувати. І коли я такі речі дізнаюсь, це викликає радість і насолоду. Розумію, що роблю це не даремно. 

Щоденні тренування

На національному відборі до збірної України в Буковелі до мене підійшла дівчина: «Я ваша підписниця і захоплююсь вами. Ви величезний молодець! Мій чоловік військовий, втратив значний відсоток зору і був у дуже поганому психологічному стані. Я йому показувала те, що ви робите, як йдете по життю, і він почав тренуватися». Тоді я з ним познайомився особисто. Він зараз постить у соцмережах усілякі спортивні челенджі. Такі моменти дають потужні емоції. 

В інстаграмі я проводжу багато часу, тому що намагаюся кожній людині відповісти.

Базові речі, як-от писати коментарі чи відповідати в соцмережах, я можу сам за допомогою спеціальної програми у смартфоні. А от знімати відео, монтувати чи прописувати пости мені вже допомагають

Коли я втомлений, спілкування з людьми в соцмережах — це одне з джерел енергії. 

Чи зробив би я у житті щось інакше? Я цим не переймаюся. Знаєте, є фраза, яка мені дуже подобається — «Хто житиме минулим, той зазнає болю». Тож є лише сьогодні і завтра.

‍Фото: приватний архів Віталія Вереса

20
хв

«Бачите незрячого — бодай кашляніть». Історія воїна, який втратив зір, але не жагу до життя

Наталія Жуковська
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська

Може вас зацікавити ...

No items found.

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress