Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Навчання може бути цікавим, захоплюючим, якщо правильно підібрати ресурси. Фото: pexels
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Ваші підлітки вчаться самостійно, шукають щось цікавіше, ніж звичайні шкільні підручники? Тоді їм в пригоді стануть освітні онлайн-ресурси.
В цьому дописі Sestry зібрали найцікавіші безкоштовні додатки та платформи та згрупували їх для зручності за типом охоплених предметів.
Мультидициплінарні платформи
1.Всеукраїнська школа онлайн — на сьогодні це платформа, найбільш наповнена корисними матеріалами. Призначена для самостійного опрацювання усіх предметів шкільної програми.
Для 5-11 класів.
Містить усі предмети української шкільної програми.
До кожної теми є відео з поясненнями, додаткові вправи та тести для самоперевірки.
Можна заходити як через сайт, так і через застосунки Googl чи App Store.
Із мінусів — поодинокі теми можуть не мати частини матеріалів для самостійного опрацювання, але платформу регулярно поповнюють.
2. Learning ua — платформа із завданнями в ігровій формі, де можна відпрацювати на практиці теоретичний матеріал.
Для усіх 11 класів.
Містить завдання з української мови та, математики.
Має приємний інтерфейс з симпатичною графікою.
Тут зібрано вправи в ігровому форматі з моментальним зворотнім зв'язком.
Мінусом є те, що теми і вправи не завжди відповідають українській програмі.
3. Академія Кхана. Незмінно дружній підхід та атмосфера підтримки панують на цій платформі.
Але є істотний нюанс - платформа здебільшого англомовна, хоча містить багато матеріалів з математики, перекладених українською.
Буде дуже корисною дітям, що опинилися в англомовних країнах, щоб швидко опанувати терміни або ж переглянути альтернативні пояснення знайомих тем.
Для усіх 11 класів (і навіть для студентів).
Мультидисциплінарна, охоплює безліч предметів, включно з додатковими як економіка, історія мистецтва, безпека в Інтернеті чи фінансова грамотність.
Містить відео пояснення, вправи на закріплення, моментальний зворотній зв'язок, фіксацію досягнень і прогресу у навчанні.
1. Dreamschool зі своїм ютуб-каналом "Дистанційка" — фаворит в цьому напрямку. Цей освітньо-розважальний проєкт виник у ковідні часи і продовжує стабільно та активно розвиватися. Формат відео незвичний і дуже вдалий, я б його назвала «театралізовані роздуми на задану тему».
Містить матеріали для 6-11 класів.
Предмети: українська мова, українська література, історія середніх віків, історія України, художня культура.
Лекції мають дуже вдалий формат, що тримає увагу та спонукає до самостійного пошуку нових знань на задану тему.
Буде чудовим візуальним доповненням до «сухого» матеріалу підручників.
Охоплює поки що не всі теми української програми, але постійно поповнюється новими матеріалами. 2.Аудіо лекції "Вчися вухами". Підійдуть для аудіалів.
Для 7-11 класів (історія) та 8-11 класів (українська мова та література).
Аудіоформат - можна слухати фоном в машині, по дорозі в школу тощо.
Охоплює не всі теми програми, але постійно поповнюється новими лекціями.
3. На всі 200. Ви полюбите цей канал за структурованість та спокійну, дружню подачу матеріалу без вивищення над учнем-глядачем.
Містить короткі відео лекції з української мови та літератури.
Позиціонується як підготовка до НМТ/ЗНО, але містить і загальні теми з програми 8-11 класу.
Добре структурований — легко знайти потрібний матеріал.
Може бути корисний дорослим, які опановують українську.
Дуже приємний голос ведучої та манера мовлення - не відволікає від основної теми відео.
Природничий цикл
1. Топ-Школа — цей канал буде корисним для тих, хто потребує додаткових пояснень з математики.
Для 4-11 класів.
Містить доступні відео пояснення всієї шкільної математики за програмою.
Можливий зворотній зв'язок через коментарі.
2. Графічні симуляції з математики, фізики, хімії, біології можна знайти на сайті PhET. Абстрактні теоретичні поняття тут оживають і стають практичними і зрозумілими навіть молодшим школярам.
Містить матеріали за програмою для 5-11 класів.
Основні предмети — математика, фізика, хімія, біологія, дослідження Землі.
Є можливість обрати українську мову, хоча сама платформа американська.
3. Якщо вам не вистачило симуляцій з механіки на попередньому ресурсі, то раджу сайт Моя фізична лабораторія. Тут можете дослідити, як працюють різноманітні маятники, пружини та інші механізми.
Англомовна/німецькомовна платформа, проте дуже добре візуалізована.
Інтерактивна — можна змінювати параметри системи.
Є опція: «Вказати всі сили, що діють на об'єкти системи», що дуже цікаво.
Сподіваємося, кожен знайде корисні ресурси в залежності від своїх потреб.
Освітня консультантка, тьюторка для підлітків; мама двох синів-гоумскулерів; багаторічна адміністраторка найбільшої української ФБ-спільноти про альтернативну освіту; пластова виховниця, організаторка сімейних таборів; сертифікована тренерка програми підтримки українських мам у Польщі «Додати сил» від IMID.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Діана Балинська: У тебе великий досвід викладання для іноземців. Чи відрізняється робота з українками, які приїхали до Польщі через війну, від попереднього досвіду?
Йоланта Скшидло: Безумовно. Раніше я навчала людей з усіх континентів і приблизно зі 120 різних країн. Але коли після 24 лютого почали приходити українки, я побачила зовсім іншу реальність. Це були жінки під сильним стресом, після травматичних подій, часто з дітьми на руках, без партнерів, раптово вирвані зі звичного життя й занурені в нову реальність.
Українки приходили на мовні курси не лише за знаннями — насамперед їм було потрібно відчути безпеку, мати контакт з іншими, отримати підтримку
На початку їм було складно зосередитись. Думками вони залишалися в Україні — з родинами, з чоловіками. Тому вони так охоче обирали групові заняття. Бо шукали спільноти, розмови, обміну досвідом. Мова тимчасово відходила на другий план — передусім їм потрібно було просто бути поруч з іншими жінками, які переживали подібне. Це спільне перебування давало їм силу. Для мене як викладачки такі заняття в кризовій ситуації завжди є величезним викликом.
— Минуло вже понад три роки з початку війни і з того моменту, як ти почала працювати з українками, які приїхали до Польщі. Які результати навчання ти бачиш сьогодні? Яких мовних успіхів вони досягли? Чи є речі, які тебе непокоять?
— За ці три роки сталося справді багато хорошого. Багато моїх учениць досягли неймовірних успіхів — сьогодні вони працюють як лікарки, психологині, як кваліфіковані косметологині обслуговують польських клієнток, відкрили власні юридичні фірми навчають польських працівників, ведуть бізнес. Вони чудово володіють польською, склали іспити, нострифікували дипломи, закінчили професійні курси. І це неймовірно надихає.
Разом з тим значна частина українок зупинилася на рівні B1. Це рівень, який дозволяє функціонувати у щоденному житті — працювати, робити покупки, дивитися новини, спілкуватися з іншими батьками в школі, без стресу піти до лікаря — і для багатьох цього достатньо. І це важливо підкреслити: це абсолютно нормально. Особливо якщо врахувати, що ці жінки починали навчання в дуже складних умовах, часто без стабільності, у стані стресу.
З іншого боку, цей «безпечний» рівень може стати пасткою. Щоб рухатися далі — до B2+/C1 (а на мою думку, саме тоді багато хто з українок справді почне почуватися впевнено), потрібні план, систематичність і часто — додаткова підтримка. Особливо це стосується жінок з високою кваліфікацією: юристок, фінансисток, HR-спеціалісток, журналісток, психотерапевток, які дуже хочуть повернутися до роботи за фахом, бажано в польських компаніях або міжнародних корпораціях. У них є знання, досвід, амбіції — але мова досі залишається бар’єром. І для мене це сигнал, що потрібно підтримувати їх не лише на етапі адаптації, а й у подальшому розвитку.
— Звідки виникає ця проблема? Чому так багато жінок зупиняються на рівні B1 і не рухаються далі, хоча часто мають амбіції та мотивацію?
— Причин кілька. Основна — це хаос у навчанні. Чимало людей записуються на різні курси без аналізу, чи дійсно вони відповідають їхньому рівню й потребам. Часто йдуть на те, що просто є доступним — бо безкоштовно, бо хтось порадив, бо недалеко. А потім виявляється, що група надто різнорівнева: хтось тільки починає, інша людина вже досить вільно говорить, хоча й з помилками. Це викликає фрустрацію — і в тих, хто не встигає, і в тих, кому нудно.
Якщо вступне тестування до групи обмежується лише граматичним тестом, трапляється, що одна людина добре все розуміє, але погано говорить, а інша — говорить упевнено, але звучить неприродно, бо відтворює українські мовні конструкції. У таких неоднорідних групах досягти реального прогресу дуже складно.
До цього додається несистемний підхід до навчання: тут безкоштовний вебінар, там якась аплікація, кілька слів з TikTok або відео з Instagram. Немає цілісності й стратегії. Як додатковий ресурс це може працювати, але без фундаменту й регулярного підходу такі заняття дають слабкий результат.
І найважливіше — відсутність чіткої мети.
Дуже мало хто, починаючи вивчення, ставить собі запитання: навіщо я вчу цю мову? Чи хочу працювати за фахом? Скласти іспит? Навчатися в університеті? Бо мова — це інструмент. І важливо розуміння, для чого саме ти її опановуєш. Без цього важко зібратися із силами для глибокої, серйозної роботи
— Тоді у чому полягає ключ до успіху? Що дійсно працює?
— План і систематичність. Це може звучати банально, але це насправді ефективно. Потрібно мати чітку, вимірювану мету, — приміром, «за пів року хочу вийти на рівень B2, щоб мати можливість податися до компанії Х» або «скласти мовний іспит, щоб вступити на післядипломне навчання польською». А потім цю мету розбити на менші кроки й скласти план дій. Наприклад: щоб податися до конкретної компанії, мені доведеться пройти співбесіду польською, тож потрібно навчитися презентувати свій професійний досвід цією мовою.
До цього додається систематична робота — не обов’язково щодня по дві години, але регулярно, навіть якщо це лише 20 хвилин на день. Краще менше, але стабільно, ніж один раз на тиждень по три години. Мова потребує постійного контакту, ритму, повторюваності.
І ще одне: надзвичайно важливо активно вживати мову. Недостатньо лише слухати й читати. Треба говорити й писати, навіть з помилками. Бо якщо людина лише пасивно сприймає мову, то потім все одно з’являється блок, коли потрібно щось сказати чи написати. А коли починаєш активно користуватися мовою — говорити, писати, навіть короткі повідомлення — от тоді й починається справжній прогрес.
— Які формати навчання сьогодні найбільш ефективні? Що найкраще підходить для дорослих, які вивчають польську як іноземну?
— Це залежить від ситуації й мети, але загалом я бачу, що дуже добре працюють групові заняття — особливо на початковому етапі навчання, коли людям потрібно відчуття підтримки, взаємодії, усвідомлення, що вони не одні. У групі легше подолати мовний бар’єр, звикнути до різних акцентів і темпу мовлення — тож це дуже цінний досвід.
Онлайн-заняття мають свою перевагу — вони суттєво економлять час. Якщо у людини є діти, робота, щоденні справи, то дорога до курсів відбирає в неї дорогоцінні години. А онлайн-урок можна пройти вдома, з чашкою чаю, у комфортній і знайомій обстановці. Це також економить час викладачу — особливо досвідченому, який таким чином може працювати з більшою кількістю учнів, навіть поза межами свого міста.
Дедалі більше людей успішно навчаються й у асинхронному форматі. Учасники заздалегідь отримують завдання — наприклад, тексти чи теми для висловлювання, — виконують їх самостійно, записують голосові відповіді або надсилають письмові роботи, а згодом отримують індивідуальний зворотний зв’язок: виправлення, коментарі, поради. Такий підхід дозволяє вчитися у власному темпі, у зручний час, без необхідності підлаштовуватись під фіксований розклад. Це також бюджетніший варіант, ніж регулярні заняття наживо, але він ефективний за умови якісних матеріалів і внутрішньої мотивації.
— А як щодо індивідуальних занять?
— Теж чудовий варіант, якщо людина може собі це дозволити фінансово. Одна індивідуальна година на тиждень, добре спланована, може дати відмінний результат. Викладач допомагає визначити цілі, підбирає матеріали, дає фідбек. Але якщо бюджету для такого немає — варто розглянути асинхронний курс із фідбеком або хорошу групу. У будь-якому варіанті найважливіше — знати, до чого ти йдеш.
— Які відмінності ти помічаєш у підході до вивчення польської мови між українцями та іншими іноземцями?
— Ці відмінності дуже помітні.
Українцям, безумовно, легше вивчати польську, ніж багатьом іншим іноземцям — мови схожі, граматичні структури й лексика часто збігаються, тож поріг входу значно нижчий. Уже з перших занять я можу звертатися до них польською — обираючи простіші слова, але без потреби перекладати кожне речення. І це величезна перевага. Але парадокс — ця легкість іноді працює не на користь
Українки дуже швидко занурюються в граматику й зосереджуються на тому, щоб «закрити» певні теми — як-от відмінювання дієслів, умовні речення, непряма мова, адже саме це для них є показником прогресу. «Я вже пройшла стільки-то тем», — для них це доказ того, що вони рухаються вперед.
Тим часом люди з Індії, Південної Америки й країн ЄС зазвичай мають зовсім інший підхід. Вони зосереджуються на комунікації — хочуть порозумітися тут і зараз, не чекаючи, поки говоритимуть досконало. Вони радіють кожному практичному досягненню: «Я замовив каву польською», «Я провів презентацію», «Я звільнив працівника» — саме це для них є справжнім мірилом успіху.
Крім того, в українців дуже часто основною мотивацією у вивченні мови є необхідність отримати сертифікат. Сертифікат стає своєрідним підтвердженням «Я знаю мову», навіть якщо на практиці людина ще не почувається впевнено під час розмови.
Але ж мова — це передусім інструмент, а не іспит з теорії. Звісно, сертифікати важливі, особливо коли йдеться про легалізацію перебування чи працевлаштування за спеціальністю, але вони не повинні бути єдиною метою. Вільне володіння мовою формується в реальних діях — крок за кроком, не лише з підручником, а й у житті.
— Чи відразу поляки розпізнають українців за акцентом?
— Так. Акцент видає походження, але це жодним чином не є бар’єром. У Польщі дуже цінують, коли хтось намагається говорити польською. Ми не очікуємо досконалості. Головне — комунікація і намір. Поляки зазвичай терплячі і доброзичливі до тих, хто вивчає мову.
Також варто знати, що в нашій культурі серед освічених або просто свідомих людей не прийнято виправляти мовні помилки інших — це вважається неввічливим.
Навіть якщо хтось говорить з помилками, ніхто зазвичай не вказує на це, хіба що у дуже близьких стосунках або на мовних заняттях. З одного боку, це комфортно, але з іншого — може ускладнювати навчання, бо важко отримати зворотній зв’язок. Саме тому так важливі хороші уроки з викладачем, який знає, як виправляти помилки підтримуючим і мотивуючим способом.
— Що б ти порадила людині, яка лише починає вивчати польську?
— Насамперед — поставити собі запитання: «Навіщо я це роблю?». Чого хочу досягти за три місяці, пів року, рік? Що мені заважає це зробити: бракує словникового запасу, складно висловлюватися, плутаю польську з українською? Коли це зрозуміло, легше обрати відповідний формат навчання. Не намагайтеся охопити все й одразу, не записуйтеся на всі доступні безкоштовні курси. Зосередьтеся на тому, що справді важливо саме для вас. Якщо самостійно скласти план не виходить, зверніться за порадою до досвідченого викладача.
Говоріть з першого дня — навіть з помилками. Пишіть, запитуйте, пробуйте. Лише активне використання мови дозволяє справді її опанувати.
І не порівнюйте себе з іншими — у кожного свій шлях, темп і обставини. Іноді 15 хвилин щоденно, але регулярно й усвідомлено, дають кращий результат, ніж хаотичні заняття тричі на тиждень по кілька годин.
У Європейському Союзі є поняття lifelong learning — навчання впродовж усього життя. І це не просто модна фраза, це особливість мислення
Йдеться про те, щоб ми сприймали розвиток як природний і постійний процес — не лише у вивченні мов, а й у роботі, міжособистісних навичках, суспільному житті. Освіта не завершується зі школою чи вузом. Можна зростати в будь-якому віці, у різних сферах — і це дає величезну свободу й сатисфакцію.
Коли сприймаєш вивчення мови як частину цього довгострокового розвитку, як інвестицію в себе — змінюються і мотивація, і підхід.
Діана Балинська: Є думка, що польська є однією з найскладніших мов. Скільки часу зазвичай потрібно українцям, щоб її опанувати?
Моше Надер: В інтернеті є багато рейтингів складності мов, які нібито визначають, скільки годин потрібно для опанування певної мови. Але мало хто знає, що ці списки були створені для потреб дипломатичної служби США — а отже, орієнтовані на американців, для яких польська як одна з найбільш «нетипових» мов справді може бути дуже складною.
Але ж українець — не американець. Для носіїв української мови польська — значно ближча: це споріднені слов’янські мови зі схожою граматикою і великою часткою спільної лексики.
З мого досвіду, якщо докладати достатньо зусиль, комунікативного рівня можна досягти вже за 4 місяці. Якщо ж ставитися до навчання формально, то й за 4 роки не буде результату.
Бо найважча мова — та, яку ти не хочеш вчити
— Які фактори впливають на швидкість вивчення мови?
— Можливо, хтось чекає, що я згадаю так званий «лінгвістичний талант», але мушу розчарувати — я в нього не вірю. Замість цього я покладаюся на те, що спостерігав не раз на власні очі.
На процес вивчення мови впливають мотивація, рівень освіти, вік, походження, рідна мова тощо. Але якщо виділити один визначальний, то це — глибоке володіння власною мовою.
Так, це не найкраща новина для носіїв суржику. Проте з мого досвіду, якщо людина впевнено володіє рідною мовою — тобто знає її граматику, стилістичні відтінки, має широкий словниковий запас і добре розвинене мовне чуття, — це надає їй величезну перевагу у вивченні будь-якої нової мови.
Мене щиро засмучує стан, у якому сьогодні перебуває українська мова в Україні. Але вірю, що настане день, коли українці таки повернуться до свого — глибинного, справжнього, автентичного українського мовного коріння.
— Яких помилок найчастіше припускаються українці?
— Наші мови — українська й польська — мають багато спільного, але й чимало відмінного. Саме в цих відмінностях криються типові помилки.
Одна з найпоширеніших проблем — вживання чоловічого особового роду у множині. Це справжній виклик для україномовних: навіть ті, хто добре розуміє польську, часто помиляються саме тут. Типові приклади: «tani banany», «wysoki mężczyzny», «szybki pociągi» замість правильних форм: «tanie banany», «wysocy mężczyźni», «szybkie pociągi». Тож найбільші труднощі для українців криються у вживанні форм «oni» та «one» і всіх пов’язаних із цим граматичних форм.
Такі помилки виглядають дрібними, але часом вони змінюють значення або звучать просто недоречно.
Українці іноді вимовляють слово «Polacy» як «Polaki» (калька з української), що в Польщі може бути сприйнято як зневажлива форма — на кшталт «пшеки» чи «ляхи»
До речі, є неприємна новина для росіян. За результатами досліджень, польська й українська мови мають близько 70% спільної лексики (а деякі сучасні оцінки говорять і про більший відсоток). Водночас польська й російська мови мають лише 44% спільної лексики. Для порівняння: польська і литовська (а литовська, нагадаю, навіть не належить до слов’янських мов!) — близько 38%.
Тобто для поляка, який ніколи не мав справи з російською, ця мова буде такою ж незрозумілою, як литовська. Вона не «схожа», як часто думають, а значно більш віддалена, ніж українська. І ми ще навіть не говоримо про граматику — адже російська граматика вважається однією з найпростіших у слов’янській родині, тоді як польська — однією з найскладніших.
— Які нестандартні або креативні методи ви використовуєте у викладанні польської мови?
— Почну з того, що роблять не всі викладачі, але, на мою думку, обов’язково мали б робити. Університет навчив мене важливої речі — культурної компетентності. Це не лише знання чужої культури, а й глибоке розуміння власної. І хоча здається, що ми добре знаємо свою культуру, насправді ми її часто не усвідомлює, бо виросли в ній.
Може здатися, що це не зовсім про мову. Але правда в тому, що мову і культуру не можна розділити. Мова — це дзеркало культури.
Якщо ми не знаємо культурного контексту студентів, якщо ігноруємо культурні особливості їхньої рідної мови, наше викладання стає поверхневим
Саме цього бракує багатьом викладачам, які часто спираються на «універсальні» методики, не враховуючи реального бекграунду своїх учнів.
Приміром, постійно чую: «Граматику потрібно подавати через таблиці». Але цей підхід підходить не всім і не завжди. Адже якщо ви працюєте з україномовними учнями, пояснювати, що «жіночий рід закінчується на «-а» чи «-і», просто зайве — це вони вже знають з рідної мови. Натомість учень може дійти хибного висновку, що будь-яке слово, яке закінчується на -а, обов’язково жіночого роду. І тоді з подивом дізнається, що «mężczyzna» – не жіночого, а чоловічого. А також не розуміє, чому слова «noc» чи «sól», які на «-а» не закінчуються, все ж належать до жіночого роду.
Цих помилок легко уникнути, якщо замість штучних схем ми навчимося слухати логіку учня — тобто орієнтуватися на його мовну інтуїцію.
Ще один метод, який я використовую, — фокус на закономірностях між мовами, а не на винятках. Наприклад, в українській мові ми часто бачимо закінчення з «о»: -ом, -ому, -ого. У польській у тих самих формах з’являється -e-: «зі студентом» → ze studentem; «сон» → sen; «зеленому» → zielonemu; «того» → tego.
Якщо учень бачить ці закономірності, йому стає значно простіше, бо він не зазубрює, а розуміє структуру мови. А розуміння — це основа довготривалого знання.
— Як поляки зазвичай реагують на мовні помилки українців?
— Я можу говорити за себе, хоча досвід моїх студентів це підтверджує. Поляки дуже радіють, коли хтось вивчає їхню мову, і часто мої студенти скаржаться не на те, що їх не сприймають поляки, а на те, що їх не виправляють. Вони дивуються, чому ніхто не вказує на їхні помилки, хоча поляки просто дуже добре розуміють, наскільки складною є польська мова. Є, звичайно, і кумедні помилки: легендарне «ruchatysja» — то вже класика жанру. З українського боку це слово звучить цілком невинно, тоді як польською «ruchać się» — це вульгарний вислів, який означає «займатися сексом».
— Чи є стереотипи щодо того, як українці говорять польською?
— Чимало так званих проблем із «стереотипною» вимовою польських слів насправді походять з недостатнього знання української фонетики самими українцями.
Часто складнощі з польською вимовою виникають не тому, що польська така складна, а тому що українець з дитинства говорить не зовсім українською — а її русифікованим варіантом
Наприклад, звук «cz». Він вимовляється в польській абсолютно так само, як і в українській, але багато хто спотворює його саме тому, що вимовляє як російське «ч». Більшість проблем виникає саме через русифіковану вимову.
А тепер згадаємо знаменитий польський звук «ł» — ще один «страшний звір». Проблема в тому, що люди намагаються вимовити «ł», використовуючи артикуляцію для звука «l». А це фізично неможливо — це як спроба зробити «m» із «r». Спробуйте сказати «uawka» замість «ławka» — і зрозумієте, що насправді цей звук ближчий до «u».
— Як культурні відмінності між українцями та поляками впливають на стиль і ефективність мовного спілкування?
— Роки окупації України Радянським Союзом мали величезний вплив на мовну поведінку українців — зокрема, вони принесли в неї багато так званих «східних манер» спілкування. Це особливо помітно, коли йдеться про ввічливість.
Польська мова — надзвичайно делікатна й ввічлива. Тут наказовий спосіб (podaj, zrób, daj mi to proszę) майже не використовується в публічному просторі. Натомість поляки віддають перевагу м’якшим, запитальним формам на кшталт: «Czy możesz mi podać?», «Czy mógłbyś to zrobić?», «Czy mogłaby mi Pani to podać?»
Одного разу я став свідком такої ситуації: пані з України хотіла купити шинку в магазині й замість класичного «Сzy mogę poprosić o 20 deko szynki» (поляки важать шинку і сири в декаграмах), звернулася: «Dajcie mi 200 gram szynki, proszę». Реакція продавчині була непривітною, адже в Польщі таке звертання вважається досить некультурним. Крім того, форма «Wy» у звертанні до незнайомої особи використовувалася лише комуністами.
— Чи є теми або вирази, які можуть бути сприйняті як недоречні або образливі в польському контексті?
— Для поляків історія — це святе, цієї теми краще уникати, або порушувати її з належною делікатністю. Травма від несправедливостей і кривд, які їх спіткали, все ще жива в поляках, і вислів «давайте забудемо історію і будемо жити далі» дратуватиме і ображатиме їх.
— Які поради ви дали б українцям, яким складно знайти спільну мову з поляками?
— Не треба форсувати події. Поляки — менш комунікабельні, ніж українці, їм потрібно більше часу, щоб довіритися. Якщо вам не відповідають посмішкою, не беріть це на свій карб. Залишайтеся собою. Щирість завжди відчувається.
— Чи були моменти, коли ви відчували особливу гордість від досягнень своїх студентів?
— Мені надзвичайно пощастило в житті, я працюю з дорослими і завжди зустрічаю чудових людей. Я пишаюся кожним їхнім успіхом, навіть найменшим. Особливо зворушують моменти, коли я обговорюю складні теми зі своїми учнями, яких не так давно навчив читати й писати. Часто сльози навертаються від гордості й захоплення цими чудовими людьми, які присвятили стільки часу й сил, щоб досягти того, що вони мають.
Софія Туголукова: Перш за все: я горда українка. А ще я артистка і вивчаю право.
Коли мені було 16, почалася революція на Майдані. Я не могла просто спостерігати за нею по телевізору, я заснувала музичний гурт у своєму рідному Дніпрі — російськомовному місті в центральній Україні. Йшлося про відродження української ідентичності та культури. Ми брали українські пісні і давали їм нове звучання.
На мій подив, людям це сподобалося — старі пісні знайшли відгук. Ми грали на фестивалях, нас навіть помітили в школі. Це було чудово, що комусь подобалася музика, виконана українською мовою, яку вважали «мовою села». Здавалося, що це небагато, але своєю грою ми трохи змінили сприйняття української мови. Я дуже цим пишаюся.
Я подала заявку на програму FLEX — десятимісячний обмін для молоді з пострадянських країн до США. Незважаючи на те, що я погано знаю англійську, мені вдалося розповісти про свій музичний проєкт. І мене взяли! Пишалася, бо потрапила у 2 відсотки тих, кого прийняли. Думаю, мій патріотизм переміг, не тільки на словах, а й на ділі. І я поїхала до США, а це змінило моє життя.
Але ти повернулася до Європи.
Після повернення зі США я вступила до американської школи-інтернату в Швейцарії. Я закінчила навчання у Швейцарії, а потім поїхала до Бельгії, щоб отримати ступінь бакалавра. Спочатку я хотіла стати дипломатом, тому обрала Бельгію — центральний центр європейської політики та дипломатії.
Але з Бельгією не склалося. Жінці в Брюсселі важко через високий рівень злочинності, і я не відчувала себе в безпеці. Через чотири місяці я перервала навчання і повернулася до Швейцарії.
Це був рік початку повномасштабного російського вторгнення. Я відчувала, що моє життя валиться
Я повернулася до Швейцарії, не знаючи, що робити далі, не могла повернутися в Україну через війну.
Коли почалася війна, вся моя школа збирала гроші на допомогу Україні. Я грала на благодійних концертах для українських дітей. Нам також вдалося вивезти з України мою маму, двоюрідну сестру і двоюрідного брата — вони приєдналися до мене. Ми допомогли ще двом сім'ям виїхати до Німеччини.
Я подала документи до 18 американських університетів. Першу пропозицію отримала від Нью-Йоркського університету в Абу-Дабі, де зараз навчаюся.
Prosto Neba fest у Дніпрі, 9 серпня 2024 року. Фото: Den Polyakov/ZUMA Press Wire/Shutterstock
Решта членів твоєї родини все ще в Україні?
Мій кузин повернувся в Україну, а мама залишилася у Швейцарії.
Як живеться молодій людині, коли її родина розкидана по всьому світу?
Світ перебуває в хаосі. Важко збагнути, що ця війна все ще триває.
Але важливо підтримувати наших старших батьків, де б вони не були. Я думаю про свою маму, яка до війни завжди жила в Україні. Вона погано говорила англійською, але я їй сказала: «Я з тобою в цій подорожі до хорошого життя в Швейцарії».
Як єдина дитина, я відчуваю велику відповідальність за свою маму. Я знала, що поїду вчитися далі, тому у мене виникла ідея створити для неї спільноту, де вона відчувала б підтримку. Я познайомила її з різними друзями. Ми готували українські пироги, вареники і роздавали їх людям на знак подяки за допомогу. А було за що дякувати. Люди були надзвичайно чуйні, вони робили все, щоб ми не впали у відчай, нагадували нам, що є світло в кінці темного тунелю. Я переконала маму вивчити англійську. Тепер вона вільно розмовляє англійською і вивчає французьку, без якої неможливо жити у швейцарському селі. Їй 45 років і вона все ще хоче вчитися. Часи травматичні, але життя не закінчується. Це моє послання українським жінкам, більшість з яких виросли в традиційних громадах, де все оберталося навколо чоловіків. Тепер вони у вигнанні, з дітьми, але без партнера. І це велика зміна.
І тут, на Заході, є багато можливостей, багато дверей відчинено. Вони кажуть дівчатам: подивіться, які університети в тій країні, де ви перебуваєте, дають вам можливість пройти безкоштовні курси в тій галузі, яка вас цікавить. Не бійтеся ними скористатися, незалежно від того, чи вам 45, чи 65 років. Це допоможе вам інтегруватися, відкритися для нових друзів, зокрема, з-поза меж україномовної чи російськомовної спільноти. А такі стосунки дуже важливі.
Ти вивчаєш право. Чи вважаєш, що це може бути корисним в контексті України та її майбутнього?
Звісно, що так. Я обрала юриспруденцію, тому що не могла зрозуміти, як все дійшло до того, що наші права як людей більше не існують. Тепер мій обов'язок - допомагати українцям відстоювати свої права, які Росія так брутально хоче в нас відібрати. Ми повинні знати їх, щоб бути відповідальними, активними громадянами, які формують майбутнє країни.
Як ваша сім'я справляється з цим?
Мій кузин щойно народився в Україні. Він і вся його сім'я живуть у постійній небезпеці, на них постійно летять бомби. Я не можу зрозуміти, чому вони не хочуть виїжджати, для мене безпека — найголовніше. Але вони кажуть мені: ми — сім'я, якщо ми не можемо виїхати всі разом, ми залишимося тут. Таких сімей дуже багато. І я це розумію. Уяви собі, працювати все життя, створювати сім'ю, будувати будинок — неможливо просто піти з такого місця.
Мені сумно, що Україна, яка для мене була символом свободи і опору, стала місцем, де відбувається несправедливість. Бідні борються, а багаті живуть недоторканими — або у них є гроші, щоб відкупитися, або вони вже давно виїхали за кордон. Це розчаровує. Уяви собі, що Ти молодий чоловік в Україні, йдеш до супермаркету, і тут зупиняється автобус, кажуть Тобі сідати, і Ти їдеш на фронт. Вони навіть не дають тобі попрощатися з сім'єю.
Невже так ми боремося за свободу і демократію? Це жахливо. Ціна людських життів, яку ми платимо щодня, нестерпна.... Це має припинитися.
Про яку Україну ти мрієш?
Про унікальну державу, яка є мостом між Сходом і Заходом. Міцною поміж Росією та Західною Європою. Держава, в якій кожен хотів би жити.
Розумієш, у нас, слов'ян, так багато спільного — історія, культура, релігія. Люди це відчувають. Коли ми познайомилися, то одразу знайшли спільну мову, зрозуміли один одного. Мені з вами комфортно, мені не треба нічого прикидатися. Багато людей на Заході цього не розуміють. Нас часто сприймають надто різкими, надто відвертими, надто прямолінійними. Тому наша сила — у співпраці. Ми повинні слухати один одного, разом долати труднощі і зберігати повагу і братерство.
Вид на набережну річки Дніпро у Києві. Фото: Ukrinform/East News/Eugen Kotenko
Які надії ти покладаєш на Україну?
Україна виживе, якщо побудує дійсно стійку, самодостатню економіку. Нам потрібно визначити унікальні ресурси, які зроблять нас стабільними та незалежними. І зробити на них ставку.
Наше сільське господарство вже є величезним активом — українська пшениця є скрізь, від французьких круасанів до інших основних продуктів харчування по всьому світу. Але я хочу, щоб ми вийшли за межі сільського господарства, знайшли інші сектори, де ми можемо досягти успіху і стати незамінними для світу. Я сподіваюся, що ми досягнемо моменту, коли не будемо постійно залежати від зовнішньої допомоги, щоб просто вижити.
На суспільному рівні я сподіваюся, що ми зможемо знайти шляхи до зцілення і відновлення, незважаючи на величезну травму і гнів, які багато хто з нас відчуває. Я мрію про Україну, де цей гнів не пригнічується, а спрямовується на відбудову, на зміцнення наших громад, на єдність, яка буде ще сильнішою, ніж раніше.
І в ширшому масштабі, я сподіваюся на стабільні, дипломатичні відносини з нашими сусідами, в тому числі з тими, з ким ми маємо складну історію. Я розумію розчарування і гнів — я є частиною цього.
Але на особистому рівні я завжди запитую себе: що я можу зробити з цією енергією? Як я можу використати її конструктивно.
Я вважаю, що як нація ми повинні використовувати весь наш інтелект і ресурси, щоб побудувати сильну економіку
Знайти шляхи, за допомогою яких наші інтереси можуть бути навіть узгоджені з інтересами інших, зокрема, Росії. Якщо ми зможемо досягти точки, де ми зможемо запропонувати щось цінне, ми матимемо більшу перевагу. Тому що, зрештою, війна — це боротьба за владу і прибутки, але чому людські життя мають бути валютою? Я сподіваюся, що ми зможемо побудувати щось настільки сильне, що будемо вести переговори з позиції сили, а не відчаю.
Як зміцнити Україну?
Хоча б інвестуючи в систему охорони здоров'я, тому що це додасть нам стійкості. Сильна інфраструктура охорони здоров'я так само важлива для нашої національної безпеки, як і хороша армія, тому що вона забезпечує безпеку і здоров'я громадян,
У якийсь момент ми переможемо у цій війні. Питання в тому, яку країну ми матимемо після цього? Нам потрібно продовжувати розвивати охорону здоров'я, освіту, ІТ та інші сектори економіки, щоб Україна була не лише стійкою до зовнішніх загроз, але й сильною та процвітаючою зсередини. Йдеться про побудову країни, яка може стояти на ногах, незалежно від того, з чим ми стикаємося.
Зараз у світі такий складний час, що дуже легко відстати і просто лежати в ліжку, задихаючись від страху. Мені сумно бачити, як легко відчути себе переможеним у такі часи.
Моя мета — повернути ці знання в Україну, щоб допомогти людям побачити, що ми можемо працювати розумніше, більше і краще, щоб побудувати країну, в якій ми дійсно хочемо жити.
Почнімо з того, що зосередимося на наших власних районах — наших вулицях, наших парках, наших містах. Це моя кінцева мета: надихнути на місцеві зміни, які переростуть у щось набагато більше
Я повністю згідна, тому що маю схожі почуття, коли йдеться про Польщу. Я хочу працювати, щоб зробити цю країну кращою.
У мене є багато друзів, які приїхали до Польщі, деякі з них поїхали далі, а інші залишилися, у цій подорожі так багато мужності. Не кожен українець ідеальний, але я вдячна за цей зв'язок між нами, між поляками та українцями. Я вірю, що ми можемо рости разом і підтримувати один одного.
Д-р Рафал Шмайда — лікар, дитячий та підлітковий психіатр. Спеціалізується на лікуванні та терапії СДУГ, поведінкових розладів та розладів аутистичного спектру. Працює в Дитячій психіатричній лікарні в Лодзі.
Д-р Рафал Шмайда. Фото з приватного архіву
До Уповноваженого зі прав людини надійшло звернення від батьків дітей з СДУГ. Лист стосується можливості отримання довідки про спеціальну освіту для тих дітей, у яких діагностовано синдром дефіциту уваги та гіперактивності. Наразі батьки дітей з аутизмом та різними видами інвалідності можуть подавати документи на отримання такої довідки. Як ви оцінюєте цю петицію?
Я вважаю, що така діяльність має глибокий сенс. Діти з СДУГ — це діти з конкретними потребами, тому можливість спеціальної освіти дозволить їм навчатися відповідно до своїх потреб, наприклад, у менших групах, частково за індивідуальною програмою, з іншим темпом роботи.
Діти з СДУГ думають дуже швидко і діють імпульсивно, але їхній темп роботи в школі повільніший, вони можуть вчитися повільніше
Це пов'язано з тим, що їх набагато більше турбують зовнішні подразники, ніж нейротипових дітей. У класі, групі дітей завжди шумно, тому, працюючи в класі з 30 учнів, дитина зі СДУГ отримає менше користі, ніж її одноліток, який не має таких «відволікаючих факторів». Якщо є можливість створювати менші групи, таким дітям буде легше. Є сенс адаптувати класи, школи та систему навчання до потреб усіх дітей. Це не означає, що кожна дитина повинна навчатися індивідуально, оскільки це і несприятливо для самого пацієнта, і тягар для системи, але робота в менших групах і пристосування до потреб дітей має глибокий сенс.
Побутує думка, що діти зі СДУГ «заважають», неслухняні та, окрім того, занижують освітній рівень. Чи так насправді?
Люди бувають різні. Діти — це теж люди, і вони теж різні. В цілій групі пацієнтів зі СДУГ є діти з дуже високим інтелектуальним розвитком, які добре вчаться в школі і пізніше, запам'ятовують, багато отримують від уроків, і ті, хто, хоча б емоційно, трохи відстають від своїх однолітків, а в контакті можуть здаватися на рік-два молодшими за свій вік, тим більше, що СДУГ часто співіснує з іншими порушеннями розвитку.
Що стосується цієї «неслухняності», то так: діти з СДУГ гучні, імпульсивні, непосидючі, одним словом, це не «ідеальні» діти для польської школи, де переважно сидять і щось переписують з дошки.
Фото: Shutterstock
З такою дитиною вчитель метушиться, бо вона виділяється з групи нейротипових дітей, які сидять за цими партами і переписують. Натомість дитина з СДУГ совається, малює в зошиті, відповідає на запитання без запитань, не дотримується правил, відповідає набагато голосніше, а іноді вигукне щось вульгарне.
І зауваження в щоденнику готове. Насправді, я іноді анекдотично прошу у батьків такий щоденник, який потім показую студентам, щоб вони розуміли про що йдеться. Для такої гіперактивної дитини в щоденнику справді дуже багато зауважень.
Чи не було б добре, наприклад, якби замість того, щоб писати негативні коментарі, вчителі писали позитивні?
Це особливо рекомендується для роботи з дітьми зі СДУГ, тому що вони постійно отримують догани на кожному етапі навчання, а може, і в житті.
Як тільки вони опускають голову і роблять домашнє завдання, виявляється, що це було домашнє завдання тижневої давності, так? І знову провал, і знову все погано, а потім всі сміються, що вона взагалі розсіяна і зробила не те домашнє завдання. Позитивне підкріплення і суперсили також є дуже важливим питанням, тому що така дитина приходить додому зі школи після низки зауважень і чує — цього разу від батьків: у тебе в кімнаті знову безлад, ти не прибрала, ти знову не взяла сумку для перезувного, чому ти ще не почистила зуби тощо, і завжди хтось чіпляється до них, тому самооцінка таких дітей зазвичай абсолютно низька, і насправді ви повинні показати їм ці суперсили, щоб дати їм шанс на правильний розвиток і здорову самооцінку.
Зі спостережень терапевтів, а також зі статистики випливає, що коли СДУГ не діагностується або не лікується, він часто корелює в подальшому житті з депресією або тривожними розладами.
Дійсно, близько 30 відсотків таких ситуацій можуть бути пов'язані з розладами з цієї депресивно-тривожної сфери.
Ще 30 відсотків схильні до ризику виникнення залежності, наступні — до ризику виникнення проблем, пов'язаних з антисоціальною поведінкою або злочинністю. При неналежному лікуванні СДУГ існує високий ризик того, що у пацієнта розвинеться один або декілька з цих розладів одночасно, оскільки вони не є взаємовиключними. Наприклад, кожен третій матиме депресивно-тривожні проблеми, кожен третій — проблеми з якоюсь залежністю, а кожен третій — проблеми з різною антисоціальною поведінкою.
Це, звісно, не означає, що вони обов'язково стануть злочинцями, це більше схоже на те, що, наприклад, вони потраплять у якусь бійку і через це матимуть проблеми з законом, тому що якщо у когось такий високий рівень імпульсивності, то потрапити в бійку — це дійсно момент, тому що ми також бачимо це серед наших пацієнтів у відділеннях.
Фото: Shutterstock
Говорячи про імпульсивність, я натрапила на влучну, на мою думку, цитату про те, як функціонують діти з СДУГ: їхній мозок схожий на ракету та велосипедні гальма.
Я абсолютно з цим згоден.
Мозок, як ракета — це те, що вони мають так само, як і кожен з нас, але дійсно, більшість з нас мають краще гальмування
І якщо ми подумаємо про такі нейробіологічні основи, то насправді СДУГ — це в першу чергу дефіцит гальмування, тому що у цих людей збудливість на правильному рівні, нормальному, в той час як гальмування — на поганому рівні. І саме тому вони так швидко перемикають свою увагу з місця на місце, тому що це залежить від збудження.
Вони не можуть утримувати увагу на одному предметі, тому що це залежить від гальмування, і саме тому вони часто перебивають один одного, саме тому вони не можуть стояти в чергах, саме тому вони не можуть не говорити до того, як хтось закінчить питання, і взагалі вони нетерплячі і непосидючі.
Так, я частково згоден з цим, але це не означає, що їхній мозок працює швидше, ніж у дітей, які не мають проблем зі СДУГ, у них просто гірші гальма.
Чи переймають діти якісь стратегії виживання? Тому що здається, що кожен обирає якісь, і якщо це не діагностовано, наприклад, щоб не виділятися з групи, щоб якось справлятися, наприклад, в школі або в групі однолітків, що вони, не знаю, вдають з себе когось, підлабузнюються, наслідують?
Ці діти постійно відчувають, що вони переживають якусь невдачу, і це однокласники сміються з хлопчика, що він ловить гав, тому він переходить в агресію, тому що, врешті-решт, ніхто не скаже йому, що він розсіяний, якщо всі будуть його боятися. Це один варіант.
Інший варіант — це те, що він буде імітувати всю поведінку групи, і дійсно, так чи інакше, найчастіше вони йдуть знову, і їх тягне до групи, яка десь поводиться абсолютно некоректно.
Ну, і насправді іноді в цьому всьому є ще й така мотивація, що якщо мені всі кажуть, що я такий неслухняний, то я тільки покажу вам, що значить бути неслухняним.
Якщо я маю бути поганим, то я буду таким і ви ще пошкодуєте. І ось тоді ми дійсно маємо проблему розвитку поведінкових проблем, і тоді ми бачимо, наскільки ці діти можуть бути, переносно кажучи, неслухняними.
Ми говорили про суперсили. Чи існують якісь особливі якості або схильності, пов'язані зі СДУГ?
Загалом так, тому що це зазвичай люди, які мають багато енергії, яка може бути спрямована на «заважання» в класі, але також і на спорт або музику. Це діти, які ніколи не втомлюються, тому може бути так, що тільки після футболу, тенісу чи дзюдо вони повертаються додому о 8 вечора і заспокоюються. Ці люди вміють «заговорювати», зачаровувати людей, вони мають чудову енергетику у спілкуванні.
Я сміюся з того, що пацієнт зі СДУГ може не бути вродженим бухгалтером, але вродженим продавцем: щоб говорити тут і там, рекламувати — це вже точно
А митцем? Чи пов'язаний СДУГ, наприклад, з творчістю?
Так, це люди, які, як правило, мають багато інтересів і занять, що може бути як позитивним, так і негативним. З одного боку, це діти з широким світоглядом, які цікавляться багатьма речами і темами, але з іншого боку, їх можна розглядати як «запальничку», тому що щойно вони грали у футбол, тепер у шахи, а потім у теніс, плавання і пазли. СДУГ також пов'язаний з явищем, яке в літературі називають «гіперфокусом», тобто здатністю максимально і надовго зосереджувати увагу на чомусь, що представляє інтерес в даний час або в конкретний момент.
Тобто, якщо мене щось зачепило, щось дійсно має для мене такий високий емоційний заряд і робить мене щасливим, я можу займатися цим годинами, і тоді ви не бачите цих розладів дефіциту уваги. Хтось колись сказав, що СДУГ — це переважно розлад нудної діяльності, тому уроки в школі не завжди бувають цікавими, але якщо, не знаю, англійська — моє хобі, то я буду старанно її вивчати, незважаючи ні на що. У мене були пацієнти, для яких математика була улюбленим предметом і вони завжди отримували з неї п'ятірки, вчителі ледь не на олімпіаду хотіли їх брати. Інший у мене був захопленим істориком, який знав і розумів історію в початковій школі, в четвертому класі на рівні середньої школи.
Це може бути як історія, так і футбол.
Варто знайти щось, на чому ваша дитина має цей гіперфокус, і розвивати його таким чином. Так чи інакше, ми говоримо про острівці компетентності: він може бути не найкращим у математиці чи польській мові, але він — найкращий плавець, найкращий бігун і найкращий футболіст у своєму класі.
Фото: Shutterstock
Це не «легкі» діти, їх виховання і підтримка вимагає від батьків особливих компетенцій? Тому що таку дитину можна п'ятнадцять разів попросити почистити зуби або взутися, а вона не відреагує. Або не чує, або зайнята чимось іншим в цей час.
Вони можуть насправді не чути, але не тому, що мають проблеми зі слухом, а тому, що є проблема з проходженням інформації крізь весь інформаційний шум.
Ми також говоримо про СДУГ як про порушення вибірковості стимулів, тобто з усього інформаційного шуму дитині важко виокремити конкретну інформацію про те, що це мама чи батько кличуть. Це один момент. Друге: навіть якщо дитина включилася і почала робити те, що ми її попросили, посеред завдання вона може відволіктися і зайнятися чимось іншим. Абсолютно точно. Тож ми приходимо, вона знову не зробила те, що ми просили, і розчарування зростає. Так само і в дитини, яку знову турбує те, що хтось перериває діяльність, яка її цікавить. Це може призвести до вибуху негативних емоцій. Знову ж таки, тут є дефіцит гальмування, і тоді ми маємо емоції, як у ракети з гальмами від велосипеда. І тому меблі можуть літати по дому. Ну, тому що як ця дитина має справлятися?
Існують спеціальні групи підтримки для батьків дітей з розладами спектру та СДУГ, адже зберігати терпіння та проявляти розуміння, встановлюючи обмеження та конкретні вимоги, може бути виснажливим. Як вони можуть бути зі своєю дитиною, підтримувати один одного, підсилювати один одного і просто справлятися?
Що завжди працює, так це фіксований графік. Це базово, і такий розпорядок краще працює з молодшими дітьми, тому що з підлітком, який переживає підліткову кризу, буде складніше — а я завжди пояснюю батькам, що діти зі СДУГ переживають її в повній мірі.
Ми встаємо о 8 годині, чистимо зуби, снідаємо, одягаємося, йдемо в садок або школу і так далі. Потім о 18:00 ми робимо домашнє завдання, о 19:00 читаємо або дивимося казку чи щось інше.
Діти зі СДУГ набагато краще функціонують у жорсткій структурі дня
Ми також даємо їм одне завдання, тому що якщо ми просимо їх спочатку одягнутися, потім почистити зуби, а потім прибрати іграшки, вони можуть почистити зуби, одягнутися наполовину, але не встигнуть виконати третє завдання.
Існує також проблема того, що цю увагу потрібно нагадувати. Якщо ми будемо давати по одній команді: підійди до мене, подивись на мене, зараз ти винесеш сміття, і ще попросимо повторити, що треба зробити, то вони підуть і винесуть сміття.
Хвилиною перепочинку для батьків або опікунів може стати планшет або телефон. Ми вмикаємо мультфільм або гру, і ось він — спокій і тиша. Як це впливає на дітей зі СДУГ?
СДУГ пов'язаний з більш високим ризиком залежності, ніж у загальній популяції, і це стосується, як ми звикли вважати, не тільки алкоголю або наркотиків, а й інтернету, використання смартфонів, комп'ютерних ігор або соціальних мереж.
Діти зі СДУГ дуже вбирають це в себе, вони також отримують швидке відчуття задоволення, тому що це одна з небагатьох речей, на яких вони можуть абсолютно зосередитися, тому що там ця увага постійно бомбардується і стимулюється.
На додачу до цього, є адреналін від гри та змагання з іншими. І є небезпека, що така людина, яка відчуває фрустрацію в реальному житті, втече в онлайн, тому що там вона має швидше, легше задоволення і там ніхто не дорікає їй знову і знову.
Фото: Shutterstock
Коли слід починати фармакологічне лікування?
Не треба боятися ні діагнозу, ні ліків. Загалом, правило полягає в тому, що навіть якщо є діагноз, перше, що ми запроваджуємо, — це цілий комплекс маніпуляцій, окрім фармакологічних, наприклад, питання, пов'язані з тим фіксованим розпорядком дня, про який ми згадували раніше. Це одне з найпростіших втручань, яке покращує функціонування такої молодої людини. З іншого боку, якщо цей комплекс психосоціальних втручань є неефективним, тоді в дію вступають ліки.
Або, наприклад, коли у пацієнта починають розвиватися ускладнення СДУГ, тобто, наприклад, опозиційно-викличний розлад.
Тобто: протягом півроку, як мінімум, усталений патерн непокори, нехтування соціальними нормами дорослих, спалахи гніву, дратівливість, мстивість. Тепер описано критерії цього опозиційно-викличного розладу, щоб реципієнт також мав певне уявлення, про що ми говоримо. Ну, у випадку розвитку такого типу ускладнення, або, наприклад, іншого типу ускладнення, як ось він пішов у перший клас початкової школи, а через три тижні його вже хочуть вигнати. Ну, у нас дійсно є такі пацієнти. І тоді є показання до медикаментозного лікування.
Але батьки бояться ліків.
Думаю, це пов'язане з браком достовірної інформації та нерозумінням того, що найпопулярніший і загалом ефективний препарат у Польщі — метилфенідат — вважається наркотиком. Насправді його механізм дії схожий, але головна відмінність полягає в тому, що він не викликає ейфорії, не викликає такої толерантності, але підвищує концентрацію, посилює увагу, що робить його ефективним на 90 відсотків. Не потрібно боятися цих препаратів, оскільки вони можуть значно покращити функціонування дітей та підлітків.
Місто Суми розташоване приблизно за 30 кілометрів від кордону з Росією. Це дуже близько, особливо з точки зору відстані до місць, з яких запускають ракети в бік України.
Сьогодні фронт війни починається одразу по той бік російського кордону. Це можна побачити в міському пейзажі, а також почути. Спочатку чути вибух, а вже потім повітряну тривогу. Системи раннього попередження не встигають вчасно зреагувати, а отже, вчасно попередити мешканців про загрозу, що наближається.
Люди живуть у відчутті постійної небезпеки, від якої їх ніхто не може застерегти.
Коли обстріли без попередження стали сумним і страшним повсякденним явищем, міська влада вирішила призупинити стаціонарну роботу шкіл і повністю перейти на дистанційне навчання
«У деяких сім'ях по двоє-троє дітей, — розповідає директорка Ірина Шумило, — це небагаті сім'ї. Якщо в таких сім'ях є лише один комп'ютер, то вони не можуть собі дозволити дистанційне навчання. Якщо в такій сім'ї є лише один комп'ютер, вони не мають можливості ним користуватися, адже уроки тривають цілий день, в один і той самий час. Тому в більшості випадків діти підключаються з маминого чи татового телефону. Але це дуже ускладнює навчання.
Порожньо і глухо
На стіні, біля сходів, що ведуть до класів, була підготовлена графіка з важливими для розвитку дітей словами: сім'я, мотивація, мистецтво, майбутнє, мета, творчість.
Поруч був приклеєний папірець зі словами «до укриття» та стрілкою, що вказувала шлях до підвалу. Вже під час повномасштабного вторгнення школу почали ремонтувати та пристосовувати до реалій війни. Сірий і похмурий підвал, який використовувався як бомбосховище, перетворився на приємний простір.
— Ми організували мистецькі конкурси. Діти приносили свої роботи, які зараз прикрашають укриття, — розповідає Тетяна Подоляко, вчителька української мови. А були випадки, коли ми з дітьми спускалися в підвал і сиділи тут по шість-вісім годин, поки не минала небезпека. Це приміщення також підготовлене для проведення занять під час надзвичайних ситуацій. Але за рішенням влади навіть тут діти не можуть зустрічатися і навчатися.
Ми заглядаємо в підземний клас у притулку. На одній з лавок, перед відкритим комп'ютером, сидить маленький хлопчик, поруч з ним — вчителька. Йде урок англійської мови. Тетяна пошепки пояснює мені, що він учень з особливими потребами, який не зміг звикнути до навчання вдома, тому, як виняток, йому дозволили перебувати на території школи під час уроку. Але тільки в підвалі.
Фото: Альдона Гартвіньська
Але бувають випадки, коли дітям потрібно поговорити особисто — чи то зі шкільним психологом, чи то з учителем, якому вони довіряють. Дуже часто вони охочіше розповідають про свої проблеми шкільному персоналу, ніж батькам. А дітям зараз дуже важко, і вони все частіше звертаються за допомогою. Обмеження вдома, постійна загроза падіння ракет, постійний страх через війну, що триває, або, нарешті, родичі, які загинули на війні, смерть яких їм дуже важко зрозуміти або пережити...
А вчителі в школі завжди готові і чекають на своїх учнів. Вони не лише організовують корекційні заняття чи пояснюють незрозуміле на уроках, але й пропонують їм підтримку, просто розмовляючи з ними про їхні проблеми
Вони розмовляють по телефону або за допомогою відеодзвінків. Якщо цього вимагає ситуація, вони зустрічаються особисто в укритті.
— Я багато років працюю в освіті, — розповідає Тетяна Подоляко, — але настали такі часи, що наші зарплати просто смішні. Тому сьогодні в школах працюють справжні вчителі, а не ті, хто прийшов на заробітки. Сюди прийшли люди за покликом серця. Тому що роль вчителя полягає не тільки в тому, щоб навчити читати чи писати, а найголовніша місія вчителя — навчити дитину залишатися хорошою людиною в майбутньому, в якій би складній ситуації вона не опинилася.
Велика шкільна родина
Порожні шкільні коридори мають у собі щось моторошне і сумне. Скрипить підлога і відлунюють наші голоси. А адже від барвистих стін мав би відлунюватися дитячий сміх.
Сьогоднішній сигнал повітряної тривоги перервав, серед іншого, урок інформатики. Викладачка цього предмету Вікторія Авраменко колись була тут ученицею, але через роки повернулася вже в іншій ролі. І таких випадків, коли учні та вчителі створюють цілі шкільні покоління, стає дедалі більше. Атмосфера школи більше схожа на велику родину, ніж на навчальний заклад. Зараз викладання інформатики — це справжній виклик у ці складні часи, адже як викладати цей предмет дітям дистанційно, не маючи можливості щось показати, надати технічну підтримку?
— У нас тут є такий електронний щоденник, ціла система, де ми можемо задавати домашні завдання, писати коментарі, ставити оцінки, і до цього мають доступ і учні, і батьки, — Вікторія Авраменко показує довгий список презентацій та домашніх завдань, які були задані учням, — а якщо дитина не має можливості підключитися до онлайн-класів, ми намагаємося дати якомога більше матеріалу, вправ, щоб вона могла наздогнати самостійно.
Фото: Альдона Гартвіньська
На запитання, коли вона востаннє бачила учнів у своєму класі, Вікторія відповідає, що це було в травні цього року, коли ще було гібридне навчання — частина занять проходила в школі, а частина онлайн. Проте сльози самі собою навертаються на очі, коли вона дивиться на порожній коридор.
— Дітей зараз обмежують у всіх сферах їхнього життя. У них забирають не лише освіту, але й дитинство. Перед школою є дитячий майданчик, там давно нікого не було. Це дуже сумно.
Ми віримо, що це скоро закінчиться
Вчителі вірять, що незабаром шкільні коридори знову наповняться дітьми, тож готуються до нового навчального року за їхньої відсутності. Вони самотужки ремонтують кімнату, де в невідомому майбутньому має з'явитися новий комп'ютерний клас. Вони ремонтують кімнату, не переймаючись тим, що поки що не мають комп'ютерів.
— Працівники школи все ремонтують самі, бо ми не маємо ресурсів від міністерства, — каже директорка школи. Ми навіть надсилали запити в різні магазини, щоб дізнатися, чи немає у них чогось пошкодженого, можливо, порвався пакет і такий товар не придатний для продажу, і ми з радістю його візьмемо. І так, потроху, ми працюємо, починаючи з вересня.
Також власними силами відремонтували кабінет хімії. На стінах висять дошки, кольорові рівняння хімічних реакцій, а на підлозі — вазонки з красивими квітами. Приміщення нагадує аудиторію з американських кампусів, вишукану в кожній деталі. Коридори та ванні кімнати також відремонтовані. Але найбільше мене вразила їдальня. Велике і чисте приміщення, з кількома рядами лавок і стільців, з картинами із зображенням їжі, фруктів і овочів.
Ми почали готувати за меню, яке розробив сам Євген Клопотенко, — розповідає шкільна кухарка, — тільки нам немає для кого готувати
З січня 2022 року по всій Україні розпочалися зміни в системі харчування дітей у закладах освіти. Основне покращення мало полягати в тому, що діти їстимуть менше хліба, цукру та солі, натомість кількість овочів, м'яса та молочних продуктів у їхніх тарілках мала збільшитися. За зміни відповідав легендарний шеф-кухар Клопотенко, який приготував 160 зразкових страв. Серед них були, зокрема, запечена риба, херсонська юшка, салат з буряка та сухариків, курячий шніцель, банош або полтавський борщ. Однак зі шкільної кухні віє холодом порожніх казанів і сковорідок. Ніхто не знає, коли нарешті можна буде розпалити конфорки. Кухарка, трохи ніби з соромом в очах, майже пошепки розповідає, що знає, що деякі з дітей могли розраховувати лише на теплу і поживну їжу протягом дня в школі.
Фото: Альдона Гартвіньська
Відразу біля головного входу до школи знаходиться Стіна пам'яті. Невеличкий і невибагливий вівтар у синьо-жовтих кольорах вшановує пам'ять загиблих героїв, які були випускниками школи № 20 у Сумах. Вісім солдатів, які загинули під час повномасштабного вторгнення, дивляться на мене з невеликих фотографій. Поруч з ними стоїть невелика картонна коробка, куди діти та батьки можуть приносити подарунки для воїнів. Найчастіше це картини, цукерки або хустинки ручної роботи, які виконують роль оберегів і приносять удачу.
— Я б дуже не хотіла додавати сюди більше фотографій, — каже Тетяна, її очі застигають від емоцій, — але ми знаємо, що багато наших випускників, багато наших хлопців зараз воюють на фронті.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
