Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<frame>Артем Чех «Пісня відкритого шляху»<frame>
Видавництво Meridian Czernowitz
Читала Марія Сирчина
Про що думає людина перед обличчям смерті? Коли письменник Артем Чех протягом п’яти днів знаходився під обстрілом в окопах під Бахмутом, він шкодував, що так і не дописав свою книгу. А потім повернувся з фронту, дописав. І цю річ, що стала для автора сенсом, який психотерапевт Віктор Франкл, ексв’язень Аушвіцу та Дахау, називав засадничою силою виживання і волі до життя, захотілося прочитати.
«Пісня відкритого шляху» — це road-вестерн про війну. Але не нашу, національно-визвольну, а громадянську в Америці. А ось головний герой Гнат — наш. Український кріпак, який пройшов і Крим, і мідні труби, після чого опинився на війні в США на боці північних штатів. Цікаво, що він навчився писати й читати англійською, а от українською — ні. Однак вперто виправляє всіх, хто називає його «росіянином», підкреслюючи свою українську ідентичність. Але чи можливо зберегти цю ідентичність, розчинившись в іншій культурі?
Основні події роману починаються, коли «колишній білий раб» Гнат розуміє, що вся ця нескінченна війна йому набридла, залишає військо і разом з новим приятелем, колишнім темношкірим рабом Семом, а також донькою місцевого плантатора Хайке пускається в довгу подорож Америкою, лавіруючи між двома ворогуючими арміями.
У процесі прочитання у багатьох виникає відчуття, що «все це не так про них, як про нас»
Однак достовірність в описах американських подій і побуту того часу — також сильний бік книги.
Під верхнім шаром динамічних пригод ховаються глибші шари, над якими читач буде думати після прочитання. І всі вони так чи інакше пов’язані зі словом «шлях». Шлях від Москви на Захід, від рабської психології до волі, а ще — шлях безкінечної втоми від війни, яка ніяк не закінчиться. Куди б ти не йшов, куди б не їхав — вона все одно з тобою.
<frame>Реміґіуш Мруз «Я тобі пробачаю»<frame>
Видавництво Czwarta strona, переклад Маґдалена Єж
Читала Наталія Ряба
Я вже маю сталу традицію: як їду з Варшави до Києва чи у зворотний бік завжди беру із собою товтелезну книгу: мовляв, почну читати у потязі, а закінчу вже на місці. Але так ніколи не працює. Буквально. Всі товстенні книжки я прочитую рівно за 10 годин. 400 чи 600 сторінок — а, будь ласка. Бо є один секрет. У дорогу я завжди беру собі пригодницькі романи чи детективи. Дуже часто навмання, але завжди у саме моє читацьке сердечко. Так сталося і з Реміґіушем Мрузом — з першою книгою найпопулярнішого автора сучасних детективів у Польщі, виданою українською мовою.
В один день стається дві речі: вбивство дівчини на площі Конституції у Варшаві і зникнення чоловіка головної героїні. Ніби жодного зв’язку між цими подіями, але тільки «ніби». «Я тобі пробачаю» — не дуже хотілось би побачити такий меседж у телефоні чоловіка, але головна героїня книги Іна Кобрин потрапляє у таку ситуацію.
Про що іде мова? Хто і за що вибачає її партнера?
Можливо, повідомлення не набуло б такого значення, якби жінку, яка його відправила, не було вбито. І, звісно, у житті нашої героїні все летить шкереберть. Автор ідеально крок за кроком вибудовує цеглинки сценарію, майстерно ховаючи підказки від читачів.
Хто вбивця, і до чого тут чоловік головної героїні? Разом з героїнею читач переживає повну напруги пригоду, і який шок чекає наприкінці книги, бо вбивцею виявиться… Розв’язка цієї книги справді шокуюча. Ніби, вже знаєш кожного героя, його характер, його вчинки, але повний пазл збирається лише наприкінці. Як ви вже зрозуміли, я навіть не натякну вам, хто вбивця. Бо треба знайти 10 годин вільного часу - і на одному диханні прочитати цей геніальний детективний роман.
<frame>Еріх Марія Ремарк «Тріумфальна арка»<frame>
Видавництво «Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», переклад Є.Поповича
Читала Марія Гурська
Забудьте все, що ви знали про Ремарка раніше. Письменник, якого ми читали до війни, і Ремарк сьогодні – це два різних світи. «Довоєнний» Ремарк був романтичними історіями героїв з минулого сторіччя — чимсь далеким, не з нашого життя. Сьогодні ж, коли Росія скидає на українські міста бомби і атакує ракетами, намагається прорвати фронт на Харківщині, окупує нові метри українського Сходу — це історії про нас самих, наші випробування і наше кохання. Вони потрапляють в самісіньке серце, але не для того, щоб змусити страждати, а для того, щоб дати зрозуміти щось більше про себе, переосмислити історію, і по-новому, з надією, поглянути на світ.
«Тріумфальна арка» — це неймовірна, зворушлива історія кохання, написана Ремарком частково з власного життя.
В основу книги лягли повні краси і напруги відносини письменника з кінозіркою Марлен Дітріх
Це також історія емігранта Людвіга, який рятується від переслідувань через своє німецьке походження у Парижі. Головного героя мучать фантоми війни, і він тікає від них у обійми найпрекраснішої жінки на землі, з якою не може бути разом, адже в ній живуть одночасно ангел і демон. Він хоче бути щасливим з нею, але не може заробити достатньо для утримання розкішної коханої, хоча й є талановитим хірургом. Після Першої світової війни німецькі емігранти у Франції є персонами нон-грата — змушені переховуватися від міграційної поліції і працюють нелегально. Людвіг, під підставним ім’ям Равік, заробляє тим, що таємно виправляє помилки паризьких лікарів-гінекологів — зокрема, місцевого «світила» — бездарного професора, який дере з жінок шалені кошти за аборти, а насправді калічить пацієнток. Між нічними викликами, за кожним з яких — окрема поламана доля, Равік переживає щемку любовну історію, якій, однак не може віддатися цілком. Герой одержимий ідеєю помсти кату-гестапівцю через вбивство нареченої та пережиті тортури в концтаборі, і це перетворює його життя на цілодобовий детектив.
Читаю це у Варшаві, де моє перебування і роботу визначає статус UKR, а тексти у нашому медіа — це часто свідчення героїв, які пережили російські тортури в окупації. З Ремарком у руках минуле і теперішнє зливаються в одне. Наче чарівне дзеркало, відкривається портал між Києвом, Львовом, Варшавою і Парижем. І поки я, тимчасова воєнна мігрантка через війну, лікую душу біля картин і скульптур у Національному музеї Варшави, головний герой у 1939-му вирушає за ліками від розбитого серця в Лувр:
«Це був один із тих днів, коли Лувр працював до пізнього вечора. Деякі зали були освітлені. Равік пройшов залами давньоєгипетського мистецтва, що скидалися на велетенські освітлені гробниці. Тут стояли в різних позах закам'янілі фараони, що жили три тисячі років тому, й дивилися гранітними очима на купки студентів, які тинялися по залах, на жінок у старомодних капелюшках і на літніх знуджених чоловіків. Тут тхнуло порохом, застояним повітрям і безсмертям.
У давньогрецькому відділі перед Венерою Мілоською перешіптувалося кілька дівчат, зовсім не схожих на неї. Равік зупинився. Після граніту й зеленавого сієніту єгиптян мармур здавався м'яким і якимось декадентським. Лагідна тілиста Венера чимось нагадувала задоволену хатню господиню в купелі. Вона була гарна й бездумна. Аполлон, переможець Пітона, мав вигляд гомосексуаліста, якому не завадило б більше часу віддавати гімнастичним вправам. Але ці скульптури стояли в закритих залах, які їх убивали.
Єгиптянам це не шкодило. Їх створено для гробниць і храмів. А грекам треба було сонця, повітря, колонад, осяяних золотим світлом Афін
Равік пішов далі. В просторому залі назустріч йому здіймалися холодні сходи. І зненацька, високо над усім, знялася Ніка Самофракійська. Він давно вже не бачив її. Коли він востаннє приходив сюди, день був сірий, мармур здавався дешевим і непривабливим, і богиня перемоги в бруднуватому зимовому світлі ніби зіщулилася з холоду. Тепер вона у світлі прожекторів здіймалася над сходами на уламку мармурового корабля, у прилиплих до тіла шатах, які з неї зривав зустрічний вітер, з широко розгорненими крилами, осяйна, готова знятися й полетіли. Здавалося, що позад неї шумить червонясте, мов вино, море Саламіна, а над ним темним оксамитом напнулося сповнене очікування небо. Ніка Самофракійська нічого не знала про мораль. Її не мучили ніякі проблеми. Вона ніколи не відчувала темної бурі в крові. Вона знала тільки перемогу й поразку і не бачила між ними великої різниці. Вона не спокушала, а здіймалась у височінь. Не вабила, а безжурно ширяла. В неї не було ніяких таємниць, а проте вона хвилювала дужче, ніж Венера, що затуляла свій сором і тим самим привертала до нього увагу.
Вона була споріднена з птаством і кораблями, з вітром, хвилею і обрієм.
У неї не було батьківщини. Не було батьківщини, подумав Равік. Але їй і не треба було ніякої батьківщини. На кожному кораблі вона почувалась як удома
Її стихією була відвага, боротьба і навіть поразка, бо вона не знала відчаю. Ніка Самофракійська не тільки богиня перемоги, але й богиня всіх шукачів пригод та емігрантів, поки вони не складуть зброї.» («Тріумфальна арка», Е.М.Ремарк, фрагмент)
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
