Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Більшість українських фоторепортерок та фоторепортерів, за якими я стежу в соціальних мережах, документують події на фронті. Ти вирішила зробити інтимний проєкт у домівках жінок, які втратили близьких на війні. Як ти вийшла на героїнь «Alone»?
Кожен митець шукає свій спосіб розповісти про те, що відбувається в Україні. Тема самотніх жінок цікавила мене майже від початку війни, але я знала, що через те, що виховую доньку, на фронт не піду. Я довго думала, як показати самотність і тугу. З одного боку, хотілося, щоб фотографії були справжніми, природними, а з іншого — щоб це не були типові, позувальні портрети, як із кольорових журналів. Зустрічі вдома стали способом зробити це. Під час фотографування жінки самі спонтанно показували мені предмети, що залишилися від їхніх втрачених коханих. Зазвичай це були фотографії чоловіків або партнерів, братів, друзів, але також одяг та особисті речі, які викликали спогади, іноді несподівані жести. Ніколи не забуду, як Іванна притиснулася до уніформи. Я відчула, що це і є та зачіпка, на якій я буду будувати свою серію.
«Я зустріла Володю більше п’яти років тому. Він та його друг ,який також загинув на війні, винаймали у мене кімнату. У нас була велика різниця у віці — 16 років. Проте, я ніколи не відчувала себе старшою за нього, він був надійною підтримкою для мене та двох моїх старших доньок з попереднього шлюбу. Володя любив дарувати мені коштовні прикраси та писав для мене вірші. Я роздрукувала нашу переписку — там так багато чутливих слів», — каже Іванна. Фото: Катерина Москалюк
Людей, які не втратили нікого на фронті, стає все менше і менше. Ми вже опублікували багато текстів у журналі Sestry.eu про те, як важко говорити про війну з близькими. Фотоапарат — це привід сфотографувати на вулиці, але щоб увійти в чийсь дім, треба його переконати. Тобі це вдалося, і отримані фотографії є надзвичайно особистими.
Що мене здивувало, так це те, що всі ці жінки були дуже вдячні мені за можливість поділитися своєю історією. Багато з них зв'язалися зі мною після публікації фотографій і розповіли, наскільки це було важливим для них. Я була зворушена, коли одна з них сказала, що до цього моменту відчувала себе дуже самотньою, і що після фотографій, коли вона стежила за тим, як розвивався проєкт «Alone», самотність стала трохи більш стерпною.
«У мене було п’ять найкращих років життя із ним. Володимир був найкращим, унікальним талюблячим чоловіком»,— говорить Іванна. Її чоловік Володимир Лемещук загинув на війні 20 квітня 2022 року біля Попасної на Луганщині. Офіцер встиг евакуювати з поля бою поранених побратимів, але отримав несумісні із життям поранення. Йому було лише 23 роки. Фото: Катерина Москалюк
«У нас вдома на поличці стоїть багато фотографій Володимира. Ми ставимо свічки біля фотографій. Коли ми їх запалюємо, то наче відчуваємо його подих», —говорить Іванна. Фото: Катерина Москалюк
«Коли Володя загинув, нашій доньці Вікторії було лише два місяці. Він встиг зустріти нас із пологового будинку і ніколи більше не бачив доньки. Натомість Вікторія знає батька лише з моїх історій та фотографій», — говорить Іванна. Фото: Катерина Москалюк
«Володимир загинув у бою, коли його доньці Вікторії було лише два місяці. Він встиг зустріти нас із пологового будинку і ніколи більше не бачив доньки», —говорить Іванна. Фото: Катерина Москалюк
Яка зустріч була особливо важливою для тебе?
Кожне життя важливе. Я вислухала багато історій, і всі вони для мене особливі. Звичайно, певні теми та жести, як-от перегляд фотографій, повторюються, багато жінок роблять татуювання, пов'язані з коханими, яких вони втратили. Однак історії, що стоять за цим, різні. Цікаво, що більшість жінок ніколи раніше не замислювалися про татуювання. Ангеліна з Дніпра витатуювала на пальці знак обручки, щоб нагадувати, що її чоловік завжди поруч.
Єва має на руці дату народження та смерті чоловіка. «Це допомагає мені жити з болем від його втрати», — сказала вона мені. Людмила має татуювання зі словами «Завжди поруч», які чоловік написав їй на аркуші паперу в блокноті, коли йшов на війну.
Усі вони пояснили мені, що татуювання допомагають їм фізично відчувати присутність коханих на своїй шкірі. З тієї ж причини вони зберігають їхні речі, форму, футболки, щоб пам'ятати запах.
Ангеліна з Дніпра. Фото: Катерина Москалюк
Людмила, Фото: Катерина Москалюк
Єва, Фото: Катерина Москалюк
У якому становищі опинилися жінки, які раптово залишилися самі через війну, на яку допомогу вони можуть розраховувати, як намагаються допомогти собі самі?
Жінки з маленьких сіл перебувають у складній ситуації. Вони не мають доступу до професійної допомоги, тому що в їхніх селах немає психолога. Але мене здивувало не це. Деякі з героїнь фотографій розповідали, що їх не розуміють і бояться з ними розмовляти. Родичі та друзі не знають, як з ними розмовляти. Вони не потрапляли в такі ситуації, не зовсім знають, як допомогти, про що просити. Існує також невіра в те, що можна так сильно сумувати за кимось і так довго переживати втрату.
Дивує, що декому доводиться пояснювати свої глибокі стосунки з коханою людиною, що вони були з кимось щасливі, а поради на кшталт «ти молода, обов'язково знайдеш когось іншого» викликають злість
Мої героїні згадували про підтримку з боку родин колег їхніх чоловіків, які досі перебувають на фронті, а також про підтримку з боку їхніх дітей. Багато жінок повторюють, наскільки їм допомагає в цей час те, що вони мають дітей. Бачити їх, бути з ними — зберігає пам'ять про втрачених партнерів. «У мене щось залишилося від нього», — кажуть вони. Тож діти не тільки є сенсом їхнього життя, але й величезною підтримкою.
«Віталій був дуже добрим. Коли народився наш син, він плакав від щастя… Віталій пішов на війну улітку 2022 року. Він часто супроводжував вантажі, які їхали залізницею. Якось я бігла через усе місто до залізничної колії, щоб просто помахати йому рукою. Віталій загинув у бою 15жовтня 2022 року», — говорить Юліана. Фото: Катерина Москалюк
Що вони розповідають своїм дітям про війну, про тата, який не повернувся?
Бувають різні ситуації. Маленьким дітям треба пояснювати, що таке війна взагалі, старшим — що означає війна. В однієї з моїх героїнь є три доньки, дві з них від попередніх стосунків. Наймолодшій два роки, і вона думає, що в неї немає тата, бо йде війна, тому вона чекає, поки війна закінчиться. Але її тато не повернеться, і в якийсь момент матері доведеться сказати їй про це. Вона не знає, коли це станеться. У її сестер є тато.
Не можна мовчати, не можна відкладати розмову, тому що діти ходять до школи і там вони розмовляють між собою, прямо запитують: чому у тебе є мама і тато, а у мене немає. Зараз у Львові багато дітей-сиріт у школах, ми працюємо над інтеграцією учнів. У нас є різні програми для дітей зі сходу та заходу України. Важко знайти спільну платформу для них, щоб вони могли спілкуватися і ділитися проблемами, коли вони мають такий різний досвід. Я сама не знаю, як пояснити це своїй доньці, яка має батьків. Їй теж доводиться спілкуватися з дітьми, які переживають втрату близьких.
«Ви навіть не уявляєте, яким він був батьком. Микола втратив свого батька дуже рано, він був також штурманом і загинув у Африці. Теж залишив сиротами трьох дітей. Одна доля на двох, чи не так?», — каже Олександра. Зараз вона сама ростить трьох дітей. Її чоловік Микола Савчук загинув у перший день повномасштабної війни — 24 лютого 2022 року під час виконання місії. Він розбомбив колону російської техніки, яка рухалась на Київ. Фото: Катерина Москалюк
«Ніхто, крім нас. Мій чоловік завжди це повторював. Він загинув у квітні 2022 року, упереддень Великодня. Мій син із попереднього шлюбу дуже сумує за чоловіком, бо він був його справжнім батьком. Час взагалі не лікує. Я просто вчуся жити з болем, який нікуди не зникає», — говорить Олена. Фото: Катерина Москалюк
«16 жовтня — день народження мами мого чоловіка. Наша друга донька народилася за допомогою кесаревого розтину. Мені запропонували графік операції і я могла обирати один із п’яти днів. Я вибрала 16 жовтня. Подумала, що онука буде чудовим подарунком для бабусі та дні народження можна буде святкувати разом. Так і було. Мій чоловік Ігор загинув 16 жовтня 2022 року. В на день народження своїх мами та доньки, далеко від них,захищаючи інших матерів та дітей в Україні», — говорить Олеся. Фото: Катерина Москалюк
Як ти розмовляєш з донькою?
Каті 12 років, вона вже не дитина, але ще не доросла. Вона типовий підліток, іноді до неї важко достукатися. Коли починаються повітряні тривоги, я намагаюся сказати їй, що все буде добре. «Не бійся, це там далеко. Ми все переживемо», — кажу я. Зараз у ній не так багато страху, але я не знаю, що станеться пізніше, через кілька років, як він повернеться до неї. Ми не знаємо, як її покоління буде мати справу з цією проблемою в майбутньому, як будуть опрацьовувати тему війни.
Історія показує, що такі травми передаються з покоління в покоління.
За останні 100 років у моїй родині всі жили під час війни. Мої прабабусі та прадідусі — покоління Першої світової війни, мої дідусі та бабусі — покоління Другої світової війни, а зараз мої батьки, я і моя донька є свідками російсько-української війни.
Життя в постійному стані війни — це велика трагедія для нашої країни
Я народилася в 1982 році в СРСР, країні, якої сьогодні не існує. Моя юність припала на період боротьби за незалежність України. І насправді, лише на деякий час я відчула, що живу в новій, вільній країні. Ми щойно почали звикати до ситуації, як почалися революції, спочатку Помаранчева у 2004 році, потім Революція Гідності у 2014 році, а тепер повномасштабна війна. Я живу в постійному відчутті небезпеки.
Не думала виїхати з країни?
Я розумію сім'ї, які виїжджають з України, бо втратили все, мають малих дітей або живуть дуже близько до фронту. Друзі з-за кордону телефонують мені і запитують, чи думаю я про майбутнє моєї дитини. Що я буду робити, коли війна не закінчиться ще кілька років? Звичайно, живучи у Львові, набагато безпечнішому місті, ніж східна Україна, я дивлюся на все це трохи інакше. Хоча і тут були ракетні обстріли, в яких загинули люди, є повітряні тривоги, і це може бути небезпечно. Однак я не впевнена, що для моєї доньки було б краще жити за кордоном. Тут вона ходить до школи, у неї є друзі, ми разом у нашому домі, який вона знає з народження.
Я вважаю за краще бути тут, з нашим народом, і разом переживати те, що відбувається в країні. Мені важко уявити собі роботу за межами України.
Ти дуже прив'язана до Львова?
Львів став для нас рідним містом, хоча історія моїх предків складна. Мій прадід, який також був фотографом, походив з Росії. Після революції 1917 року він звідти в Україну. Свою дружину, польку з Білостока, він зустрів у потязі. Вони закохалися одне в одного і одружилися, мій тато народився у Львові. Сім'я моєї матері походила із західної України. Моя бабуся знала щонайменше сім поколінь предків, які жили поблизу містечка Олесько. Однак моя мама також народилася у Львові. Мою прабабусю звали Катерина, і вони з мамою були справжніми подругами. Тому, коли я народилася, мама одразу знала, як мене назвати. Мою доньку теж звати Катя.
Якою ти зараз є мамою?
Я дозволяю Каті робити майже все. Можливо, я надмірно опікуюся нею, але через війну намагаюся бути поруч з донькою, навіть вночі. Мені важливо, щоб вона розвивалася, щоб вона знала, чого хоче від життя, і завжди могла сказати, що думає. Коли її щось цікавить, коли їй подобається щось робити, я намагаюся це розвивати. Зараз вона цікавиться мистецтвом, робить комікси, тож бере участь в індивідуальних заняттях.
До війни ми багато подорожували. Я вважаю, що це найкраща освіта
Тоді ти маєш можливість підглянути, як живуть інші люди, і бачиш, що люди дуже різні. Я розповідаю доньці про свою роботу, часто фотографую людей похилого віку або сім'ї, які виховують дітей-інвалідів. Я показую їй ці фотографії та тексти і ділюся своїм досвідом, щоб вона була толерантною до інших людей. Катя ходить до інклюзивної школи, там вона чує те, що ми також хочемо донести до неї: ми не однакові, світ ірізний. Для мене важливо, щоб вона змогла це прийняти.
Вид з мого вікна у Львові. Фото: Катерина Москалюк
Фотографка Катя Москалюк. Фото: Катя Полівчак
Катерина Москалюк — журналістка, фотографка-документалістка. Проживає у Львові. Документує життя внутрішньо переміщених осіб, волонтерів, свідків злочинів російських окупантів. Її роботи публікуються в Bloomberg Businessweek, The Ukrainians, Forbes Ukraine та ін.
Шодо фотографії, то з нею Катя зростала: її прадід був фотографом і художником, та мав ще оту дерев’яну камеру, в яку вставлялися скляні пластини, бабуся — архітекторка, тато теж завжди захоплювався фотографією, хоча й працював інженером.
Фоторедакторка, авторка текстів про фотографію. Протягом 16 років працювала у виданні «Gazeta Wyborcza», 6 з яких — головною фоторедакторкою. Випускниця факультету журналістики та політології Варшавського університету, а також Європейської академії фотографії. Викладає прес-фотографію в Університеті гуманітарних і соціальних наук у Варшаві (SWPS).
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Місце розташування клініки AboTak не випадкове. Саме на вулиці Вейській знаходиться не лише Сейм, але й головний офіс «Громадянської платформи» й Канцелярія Президента, тобто місця на політичній карті, де приймаються найважливіші для країни рішення. Саме тому борчині за право жінок на аборт, — як вони повідомили на пресконференції під час відкриття клініки, — вирішили «забрати собі шматочок цієї вулиці».
Відтепер сюди може прийти будь-хто, кому потрібні аборт, інформація або просто підтримка. «Це центр сестринства», — кажуть активістки. Сестринство важливе й цінне завжди, а особливо сьогодні, коли політики продовжують блокувати зміни до закону про аборти
Відкладено не лише закон про лібералізацію абортів, але й ті зміни, які під час виборчої кампанії називали «мінімальними». Йдеться про декриміналізацію абортів, тобто зміни до Кримінального кодексу, згідно з якими особа, яка допомагає комусь зробити аборт, не ризикує потрапити до в'язниці, як це відбувається зараз. У Польщі жінки не підлягають кримінальному переслідуванню за нелегальне переривання вагітності, але допомога в здійсненні аборту — кримінальний злочин (за операцію незаконного переривання вагітності польським лікарям загрожує до трьох років позбавлення волі). Зрештою цей закон паралізує лікарів.
У Польщі аборт є законним у двох випадках: якщо він є наслідком забороненого діяння, тобто зґвалтування або інцесту, і коли він становить загрозу для здоров'я та/або життя жінки. На практиці останню передумову складно застосувати саме тому, що пособництво та сприяння аборту карається. І лікарі, посилаючись на «застереження совісті», нерідко відмовляються переривати вагітність, навіть коли вона становить загрозу плоду й матері. У Польщі вже померли декілька жінок, яким лікарі відмовились переривати вагітність на пізніх термінах, хоча ситуація становила пряму загрозу життю жінок.
До жовтня 2020 року в межах так званого «абортного компромісу» 1993 року законними вважались також аборти через дефекти плода, зокрема, несумісні з життям (завмерла вагітність). Але в 2020 році Конституційний суд Польщі визнав і це незаконним.
Після цього, за даними Міністерства охорони здоров’я РП, кількість легальних абортів у Польщі скоротилася вдесятеро. І в 2021 році було зафіксовано 107 проведених абортів замість 1076 у 2020 році. Але урядова статистика не має нічого спільного з реальною ситуацією з абортами в Польщі.
За оцінками ADT, жінки з Польщі роблять понад 100 000 абортів щороку
Минулоріч тільки Abortion Dream Team допомогла близько 50 000 жінок отримати доступ до фармакологічного аборту, оскільки саме на цей метод переривання небажаної вагітності жінки зважуються найчастіше.
Активісти ADT наголошують, що клініка AboTak — це місце, де вони не лише вимагатимуть доступу до аборту, а й надаватимуть цю послугу. Зараз у центрі доступна послуга медикаментозного аборту (за допомогою пігулок), а жінкам, які потребують хірургічного переривання вагітності, в центрі допомагають знайти відповідний заклад за кордоном, організовують транспорт, часом навіть фінансову підтримку. У центрі можна також зробити безкоштовний тест на вагітність і отримати консультацію лікаря.
Наталія Бронярчик підкреслює, що ADT допомагає всім, хто потребує допомоги в доступі до аборту. «Щодня до нас звертаються не тільки польки, але й жінки з України. Від початку повномасштабної війни понад 3 000 жінок з України зробили з нашою допомогою аборти», — каже вона. І додає, що ADT — не єдина організація, де люди можуть отримати допомогу. Чимало людей звертаються до «Мартинки» — організації, заснованої українськими жінками.
Мартинка була заснована через 19 днів після початку великої війни в Україні. За три роки роботи вона отримала близько 4 000 звернень за допомогою, а за останній рік ця кількість зросла вдвічі. Це випадки, пов'язані з насильством та торгівлею людьми.
Якщо ви маєте потребу поговорити, спитати поради — приходьте на вул. Wiejska, 9. «Ми для всіх. Ти не одна», — запевняють засновниці центру.
Офіс Президента Польщі стверджує, що Польща виділила на допомогу Україні еквівалент 4,91% ВВП, з яких 0,71% ВВП витрачено на підтримку України, а 4,2% ВВП — це витрати на допомогу українським біженцям. Цю інформацію одразу підхопили критики польсько-українських відносин.
У тексті не уточнюється, з чого складається ця цифра. Обсяг військової допомоги (15 мільярдів злотих) при цьому детально розписаний, а от значно більша сума — чомусь ні. Витрати тільки на українських біженців з 2022 року оцінено в 88,73 мільярдів злотих, але ця цифра не підтверджується жодним з інших джерел. Так, авторитетний німецький інститут ifW Kiel, який від початку війни веде детальний підрахунок міжнародної допомоги для України, оцінив загальну вартість польської допомоги (і збройної, і гуманітарної, і фінансової) в 5 мільярдів євро (це трохи більше 20 мільярдів злотих).
Окремо допомогу, надану біженцям з України, порахували і в Польському економічному інституті: у 2022 році це — 15 мільярдів злотих, у 2023 — вже 5 мільярдів злотих. Цифри за 2024 рік поки немає, але вже зрозуміло, що вона буде меншою. Взяти хоча б таку статтю витрат, як виплати на дітей «800+»: в 2024 нею скористалися 209 тисяч з 400 тисяч українських дітей. На медичну опіку витрати теж скорочуються: в 2024 році меддопомогою в Польщі скористалися 525 тисяч українців, тоді як у 2023 році було 802 тисячі.
Торгівля: економічний баланс на користь Польщі
Починаючи з 2021 року, відповідно до аналітичної довідки Центру східних досліджень, Польща нарощує обсяги експорту товарів до України. Вже у 2023 році обсяги виросли на 80%, а торговий профіцит збільшився з 2,1 мільярда євро до 7,1 мільярда євро.
Важливим фактором росту експорту польських товарів стала війна. Так, у 2024 році Польща експортувала в Україну товарів на суму 56 мільярдів злотих (приблизно 12,7 мільярда євро), що на 5 мільярдів злотих більше, ніж у попередньому році. Ключові сектори, які забезпечують це зростання, — паливо, військове обладнання, машини та автомобільна продукція.
Щодо товарів масового вжитку й продуктів, то тут теж пожвавлення. Якщо раніше не виникало питання, що українцям везти з Польщі в якості презента: одяг, взуття, сири, алкоголь, продукцію для рукоділля, то зараз це вже проблема, адже більшість відомих польських товарів можна легко знайти в українських супермаркетах.
Війна зробила Польщу ключовим логістичним партнером України. Дохід тільки від постачання в Україну військової техніки досягнув у 2024 році майже 10 мільярдів злотих, що вдвічі більше, ніж у 2023.
Це зростання підкреслює важливість України як торговельного партнера, що є сьомим за величиною ринком польського експорту, випереджаючи США й Іспанію. Саме українська міграція, на думку аналітиків Банка народного господарства Польщі, найбільше вплинула на зміцнення торговельних зв'язків між країнами.
Україна відкрила двері польським виробникам навіть попри блокування кордонів, «зернове ембарго», намагання деяких політиків грати на історичній пам'яті. Водночас ослаблена війною Україна отримує значно менші прибутки.
Блокування польсько-українського кордону, 2022. Фото: Filip Naumienko/REPORTER/East News
Як зазначає в.о. директора Польського економічного інституту Павло Слівовський, «інтеграція України з Європейським Союзом та розвиток інфраструктури дозволять Польщі отримати більші економічні вигоди від торгівлі з Україною».
Вплив біженців на польську економіку
Тут цифри ще більш вражаючі. 78% повнолітніх українців у Польщі — працюють. Вони складають 5% (як трудові мігранти, так і особи зі статусом тимчасового захисту) від всіх працюючих людей в Польщі.
Відповідно до звіту Державного банку розвитку Польщі, у 2024 році українські вимушені мігранти внесли до Національного фонду здоров'я та Фонду соціального страхування 15,21 мільярдів злотих. Ця сума значно перевищує витрати, які понесла польська держава на соціальну підтримку дітей та медичне обслуговування українців зі статусом тимчасового захисту.
Bank Gospodarstwa Krajowego звітує, що на кожен злотий, отриманий на дитину за польською програмою «800+», українці сплатили до польського бюджету 5,4 злотих
Українці стали частиною польського ринку праці, особливо в галузі будівництва, у транспортній і сфері послуг, логістиці тощо. Українці заповнюють критичні прогалини. Українські жінки, які становлять більшість серед біженців, часто беруть на себе роботу, якою не хочуть займатися самі поляки, а також працюють там, де традиційно до війни через великі навантаження працювали чоловіки — наприклад, на складах чи м’ясопереробці.
Українська міграція сприяє росту польського ВВП. Так, згідно з дослідженнями Банку народного господарства, йдеться про щорічне зростання ВВП Польщі на 0,5-2,4 відсотки.
А колишній віцепрем’єр, міністр фінансів і багаторічний голова Національного банку Польщі Лешек Бальцерович взагалі впевнений, що «якби не біженці, валовий внутрішній продукт Польщі був би на 7 відсотків нижчим».
Є і такий факт: у 2023 році, після низки випадів з боку деяких польських політиків на адресу українських біженців і блокування українсько-польського кордону, стався масовий виїзд українців з Польщі — переважно до сусідньої Німеччини.
Польський економічний інститут пов'язує з виїздом українців зменшення економічного зростання у другому кварталі 2023 року на 0,2-0,3 відсоткових пункти
І йдеться вже не лише про «робочі руки». Польському ринку роками бракує вчителів, лікарів, інженерів, медсестер, доглядальниць за людьми похилого віку. Згідно з цьогорічним «Барометром професій», який визначає попит на окремі професії, 29 зі 168 професій можна вважати дефіцитними, з яких 13 — професії, що потребують високої кваліфікації. І в українців ця кваліфікація є.
Підприємництво та інвестиції: українці створюють робочі місця
У 2024 році кожен восьмий новий підприємець у Польщі мав українське походження. Із січня 2022 року по червень 2024 року в Польщі було створено близько 59,8 тисяч бізнесів, заснованих українцями, повідомляє Польський економічний інститут.
Українці перевозять виробництво, відкривають салони краси, ресторації, IT-компанії. За даними Польського економічного інституту, українські бізнеси працюють переважно в таких секторах: будівництво (23% від відкритих українських бізнесів), інформація та зв’язок (19%) та інші види послуг (12%).
Українці йдуть на ризик, працюючи в новому для себе середовищі, розбираються в нових для себе законах, бухгалтерській і податковій системах, щоб не залежати від соціальної допомоги й мати можливість утримувати власні родини
Відзначимо, що попри війну польський бізнес також інвестує в Україну. З початку війни інвестори зі 100 країн заснували в Україні понад 3000 компаній. Серед них поляки посідають третє місце (7,3%), випереджаючи німців, американців та англійців, повідомляє публічний портал Opendatabot. Більше половини польських компаній зареєстровані у Львові.
Відкриття магазину «Україночка» з українськими товарами в Любліні, 2025. Фото: Jan Rutkowski/REPORTER
Споживання та туризм: українці витрачають гроші в Польщі
Якщо довоєнні мігранти зосереджувалися на тому, щоб переказувати заробітки додому, то воєнні мігранти витрачають зароблене на місці — в Польщі. Дослідження Grupy Progres свідчить, що реальний заробіток українських біженців коливається від 3,3 до 5,5 тисяч злотих нетто, хоча більшість українців розраховує на більші ставки.
Основна причина в тому, що близько 66% свого заробітку українці віддають на оренду житла, плюс — комунальні послуги, інтернет, телефон, пальне. На чому економити? Якщо 80% опитаних говорять, що на їжу вони витрачають 1,5-2 тисячі злотих на місяць. Нерідко через низькі заробітки українців у Польщі родини біженців змушені витрачати кошти з дому, які надсилає чоловік, батьки.
— Я вирішила повернутися в Україну, коли нам в черговий раз підняли оплату за квартиру, — розповідає моя приятелька Зоя. — З двома маленькими дітьми важко знайти роботу, мій дохід був 1600 злотих на дітей, 2300 я заробляла прибиранням. Оплату за житло підняли до 2850 злотих, плюс комунальні — і шо, голодувати?
Національний банк Польщі звітує, що залишитися в Польщі після війни хоче 21 відсоток українських біженців. Основні причини, якими пояснюють бажання виїхати, — крім туги за Україною і рідними, — це відсутність перспективи мати власне житло, необхідність виконувати працю, яка не відповідає освіті та вмінням (лише 34 відсотки українців працюють відповідно до своєї кваліфікації, освіти), відчуття відокремленості від спільноти й незахищеності, негативний досвід під час працевлаштування (41 відсоток українців був ошуканий польськими працедавцями).
Ще один пункт впливу українців на економіку Польщі — туризм з України та виїзд в різні країни ЄС через Польщу. Українці виїжджають до ЄС переважно через три точки: Кишинів (Молдова), Будапешт (Угорщина), а більше половини пасажиропотоку — через українсько-польський кордон. У Польщі українські туристи купують їжу, залишаються на ніч у готелях, купують квитки з місцевих аеропортів у Кракові, Катовіце й Варшави.
Лише за третій квартал 2024 року ця стаття доходу принесла Польщі 2,2 мільярда злотих. І стала стабільним стимулом для місцевих економік, особливо в прикордонних регіонах.
Висновки: разом ми сильніші
Хоча Польща надала значну підтримку Україні та її біженцям, вона має позитивну віддачу від цих інвестицій у власну економіку. Українські мігранти не лише заповнили прогалини на ринку праці, але й сприяли зростанню ВВП Польщі, сплатили більше податків, ніж отримали соціальних виплат, медичної допомоги, вони розвивають підприємництво й витрачають в Польщі гроші як споживачі та туристи, а отже, — приносять користь польському бізнесу й економіці в цілому. Цифри говорять самі за себе. Українці — не лише реципієнти допомоги, а й активні учасники ринку праці, споживачі й платники податків, які суттєво зміцнюють польську економіку.
Польща та Україна можуть створити партнерство, яке принесе користь не лише їхнім економікам, а й суспільствам. Подальша інтеграція України з ЄС може ще більше зміцнити цей зв’язок, забезпечуючи стабільне зростання обох країн.
Ольга «Висота» Єгорова боронить Україну з 2022 року: спочатку в добровольчому батальйоні, зараз — у ЗСУ. До повномасштабного вторгнення ця тендітна струнка дівчина стала майстром спорту з важкої атлетики і працювала тренеркою.
Її кілька разів було поранено, але щоразу після лікування вона повертається у стрій. А цієї зими ще й піднялася разом з ветеранами на протезах на найвищу гору Африки Кіліманджаро. Дивлячись на таких людей, розумієш, що слова про те, що наші воїни зроблені зі сталі, — не просто красива фігура мовлення.
«Після поранення не могла розігнути ноги — мені випрямляли їх силоміць»
— У 2023 році ми вийшли на завдання і потрапили під обстріл, — згадує 33-річна Ольга «Висота» Єгорова. — Зробили зупинку, аби подивитися на мапі, як це місце можна обійти. Побратим присів за деревом, я теж пішла до дерева. Аж раптом переді мною впав снаряд. Пам'ятаю величезний стовп диму, шум і сильний удар в низ живота. Наче щось мене штовхнуло. Я зігнулася й обурилась — ну як можна так сильно штовхати людину в живіт? Відповзла до побратима. Він подивився і сказав, що в мені, ймовірно, осколок. Навколо продовжувався армагеддон, тому мені треба було якнайшвидше дістатись до евакуаційної машини, аби не наражати й інших на небезпеку. Я пересувалась скручена, бо не могла випрямитись. Десь на пів дороги до авто зрозуміла, що більше не можу бігти. Було відчуття, наче ножем розрізають живіт. Побратим підхопив мене на руки і доніс до автівки. Почалася довга евакуація поганими дорогами...
Особливість мого поранення в тому, що мені не змогли на місці надати допомогу. До хірургів треба було їхати, і до того ж далеко.
Пам'ятаю перелякані обличчя навколо. Дівчина, поранення в живіт, таке чутливе місце. Люди відводили очі, коли це бачили. Тоді я подумала, що все — дітей у мене не буде, або печінки не буде, життя теж. Дуже хотілось відключитися, щоб години дороги пройшли швидше. Але я весь час була при тямі й відчувала кожну секунду болю. Мозок працював так активно, що я продовжувала залишатись у свідомості, навіть коли мене вже привезли на операцію.
Мене накололи препаратами, але і це не допомогло. Біль був нестерпний. Лікар злився. Я не могла випрямити ноги — бо всю дорогу їхала із зігнутими. У лікарні мені випрямляли їх силою. Я кричала, хоча й планувала не лякати людей навколо. Сама дивуюсь своїй реакції. Списую це на незвичний стрес. Потім мені не могли одягнути кисневу маску, адже я всіх відштовхувала. Зрештою мене таки вдалося «приспати». Й успішно прооперувати.
Виявилося, що поки мене евакуювали, осколок у животі зміщувався. В авто я лежала на лавці, і кожного разу, коли машина підстрибувала, билася тазом об цю лавку. Зрештою шматок снаряду застряг в кишці, відкрилася внутрішня кровотеча. Лікар сказав, що ще кілька міліметрів, і частину кишківника довелося б видаляти. А це — інвалідність.
«В 2023 на бойовому виїзді отримала розсічення під оком і забій голови. Вже за 12 днів повернулась до роботи»
— Скільки тривало лікування після поранення?
Близько 4 місяців. Було ускладнення і — ще одна операція. Пригадую, коли ще перебувала у реанімації, до мене приїхали побратими. Побачила їх і усвідомила, що хочу до них. Я про таке в книжках читала — коли людина подумки програмує себе на одужання, воно відбувається швидше. Так, було ще боляче, дискомфортно, від їжі нудило, в туалет сходити важко. Але жити можна. Незабаром мене виписали, я приїхала на ППД (пункт постійної дислокації — Ред.) і сказала: «Хочу бути тут». «Розумію, але ідея так собі», — відповів командир. І мене відправили до військового шпиталю.
Під час відновлення я була гіперчутливою. Може, то був ПТСР. Тільки-но почую сумну музику чи побачу, як мати обіймає дитину, або хлопець — дівчину, — одразу в сльози.
Взагалі я рідко плачу, а тут кожен мій вечір закінчувався сльозами. Згодом зрозуміла, що це було розслаблення після пережитого. Відтоді я час від часу практикую цю навичку. Бо є ситуації, коли просто необхідно поплакати. Сльози — не завжди драма, це функція організму для розслаблення. І є сенс навчитися нею користуватися
— І після всього цього ви добровільно повернулися на фронт…
— Якби так не зробила, себе б не поважала. Лікування минуло. Як я мала собі пояснити причину мого неповернення?
— Ви пішли служити одразу, як сталося повномасштабне вторгнення. Були готові до цього?
— За кілька днів до 24 лютого 2022 мій тодішній хлопець запитав мене: «Вивезеш у разі чого моїх батьків на Закарпаття?». «Ні, — відповіла я, — Ми знайдемо когось, хто це зробить. А я піду з тобою на війну і буду допомагати».
У перший день повномасштабної ми прийшли записуватись у добровольчий батальйон. Військової підготовки у нас не було.
Мені здавалося, так будуть робити всі. Захищати Україну — це ж наш обов'язок. Не було відчуття, що є ще якісь варіанти. Через 3 місяці добровольчий батальон почали розформовувати. Я вже познайомилася з багатьма хлопцями, які планували офіційно оформлятися на службу. Вони сказали: «Давай з нами. Тут ніхто нічого не вміє. Будемо вчитися разом». Їхня підтримка спрацювала. Я пішла в армію.
«Ти тут не один, твій мозок і твої відчуття — це мозок і відчуття твоїх побратимів»
«Свою бойову посаду мені довелося виборювати»
— Спочатку мене взяли на посаду діловода, бо дівчат у той підрозділ на бойові посади не брали. Ставлення до жінок в армії у командирів тоді було скептичним. Але я вже стала на цю стежку, тож вирішила, що буду боротися. І зрештою таки виборола собі бойову посаду.
— Як вам це вдалося?
— Показувала, що стать не має значення. Важливо те, наскільки ти цілеспрямований, яка у тебе фізична підготовка, як швидко ти можеш опанувати необхідні для війни навички. Якщо з цим все в порядку, у військових немає причин тобі відмовляти. Але треба наполягати. Постійно.
Я знаю, чому в армії є сексизм. Командири часто не вірять, що молода, симпатична дівчина може бути повноцінним членом команди. Їм здається, це буде морока. Під час навчання мені весь час доводилось чути: «Що ти тут робиш?», «Чого ти не на кухні?», «Нащо це тобі?». Мене постійно оцінювали, придивлялися до кожного руху. Якщо хлопець зробить помилку, можуть і уваги не звернути. Якщо таку ж помилку зробить дівчина, це запам'ятають і згадуватимуть кожного дня. Психологічний тиск сильний. Я була, як біла ворона, в яку не вірять. Якби не мої побратими, не знаю, чи вдалося б мені це витримати.
Мабуть, у мене всередині таки є стрижень. Бо через три місяці навчання ситуація повністю змінилася. Мене стали поважати. Я відчула, що на своєму місці. Змогла відстояти свій авторитет, і він став працювати на мене. Важливим був фактор фізичної форми. До великої війни я займалась спортом 7 років, і моя фізична підготовка була кращою, ніж у більшості чоловіків. Тож цей найбільш вагомий, на думку командирів, аргумент одразу відпав.
«На фронті теж треба щодня тренуватися. І слідкувати за харчуванням»
Прояви сексизму були й після навчання. Але мали вже зовсім інший характер. Вони виглядали, як турбота, про яку я не прошу. Коли починалися штурми, мене не хотіли брати із собою, бо за мене переживали. Я це добре розумію. Але не прошу про це. Подібне ставлення було здебільшого від командирів віком 50+. От вони ставляться до тебе, як до доньки, і все.
За час служби я змінила декілька бойових посад. Чим саме займаюсь зараз, не можу сказати з питань безпеки. Мій шлях — довгий і непростий. Якби мені хтось розповів у перші дні повномасштабного вторгнення, що я матиму такий шлях в армії, я б ніколи не повірила.
«Усе можна пережити. Втрати — ні»
— Що складніше в армії — фізичне чи емоційне?
— Фізично мені не складно. Я тренуюсь майже щодня. За 3 роки війни можу згадати рази три, коли було фізично важко. Це були довгі забіги в броні. Складніше психологічно. Наприклад, коли побратими ловлять «депресуху», я за них переживаю. Перетягую їхні почуття на себе. У цьому і складність: ти тут не один, і твій мозок і твої відчуття — це мозок і відчуття твоїх побратимів. І якщо з кимось щось не так, з тобою теж. Такі сестринські почуття, я б сказала.
— Який момент на війні ви ніколи не забудете?
— Поранення. Смерті близьких побратимів. Коли мене, поранену, везли в лікарню, я просила Бога, щоб можна було якнайшвидше повернутися до своїх. Думала: «От мої побратими будуть їздити на завдання, з ними будуть ставатися всілякі історії, а я з цього випаду». Коли після операцій і лікування повернулась, перед бойовим завданням зловила себе на думці, що мені страшно — чи не дасть збій моя психіка у відповідальний момент.
Тож перший після поранення виїзд я добре запам'ятала. Стався прильот біля нашої позиції. Мій пульс тоді підскочив, певно, до 180 ударів. Я злякалась у нетиповий для себе спосіб. Зазвичай у станах, які мені не зрозумілі, я не завмираю. Треба бігти — біжу, треба падати — падаю. Цього ж разу я завмерла. Але вже через добу все минуло, адаптація пройшла успішно і більше до цього питання я не поверталась.
«З часом розміри страху починаєш відчувати всередині як фізичне явище»
— Чим пахне війна?
— Страхом і смертю. Усе на війні пронизано страхом. З часом він стає фізичним явищем. Наче ти можеш відчути його розміри всередині себе. Весь сенс у тому, щоб навчитися з цим жити і робити так, щоб це не впливало на твою роботу. Бо що довше ти на війні, то більше у тебе в голові різних ситуацій розвитку подій.
Ти вже бачив так багато відірваних рук, ніг, потрощених машин, хат. Бачив, як КАБи влітають в підвали, як руйнують усе на своєму шляху. Коли ти чуєш свист, в голові автоматично спливає все, що колись чув і бачив. Тіло відразу реагує
Це важко, коли немає перерви від служби, і людина постійно у цьому. Так людина може стати тягарем для інших. Тому треба або давати перерву, або переводити людину на іншу посаду — подалі від бойових. У мене в команді є хлопець, який на війні з 2014 року. Не уявляю, як він це все вивозить. Такі люди для мене не просто герої. Це феноменальні люди.
— Чого ви боїтеся найбільше?
— Смерті побратимів. Коли я про це думаю, у мене мозок наче зупиняється. Наче я не розумію, як далі існувати. Усе можна пережити. Втрати — ні.
— Як вас змінила війна?
— Мені здається, я стала глибшою. Наче в голові відкрилися нові комірки, заповнені думками про світобудову, відчуттями й почуттями, яких до цього не мала.
До війни я жила у рожевих окулярах. Мене оточували люди, які мені подобались. Я працювала на роботі, яка мені подобалась.
На війні я зіштовхнулася з тим, що бачила тільки у фільмах. Несправедливість, утиски, а разом з тим єдність, якої ніде більше не відчуєш. До війни я не знала, що таке страх, справжній біль. Та взагалі майже нічого не знала про це життя! Що ж, зараз воно мені відкрилося
— Чому ви на війні?
— За роки війни моя мотивація змінювалася. Починалося із «заради перемоги, країни, українців». Тепер залишилося «я тут заради тих, хто мене оточує. І поки борються вони, буду боротись і я».
«Пазли — мій ідеальний відпочинок між боями»
— Як ви витримуєте війну? Що допомагає пережити стрес?
— Перший рік я відчувала, що психіка просідає. Зрозуміла, що це напряму пов'язано з моїм фізичним здоров'ям. З тим, як я харчуюся, сплю, тренуюся. На початку своєї служби я не тренувалася. Бо думала, що і без цього достатньо навантаження. Згодом зрозуміла, що треба перетягнути навички цивільного життя туди, де я зараз. Стала тренуватися щодня, нормально їсти. Так, на фронті можна нормально харчуватися. Якщо подбати про це заздалегідь.
Маю ще один спосіб витримувати війну і перемикатися — складати пазли, великі й складні. У мене їх багато. Купую завжди декілька, про запас. Вмикаю аудіокнигу і складаю пазл. За ці роки я вже прослухала чимало аудіокниг. Це плюс.
Відпочинок на фронті
— Ваш позивний «Висота». Чому?
— Півтора роки служби я, єдина дівчина в цілій роті, а далі і взводі, не мала позивного. Коли ж перевелася у снайперський взвод, командир мені сказав: «Як це у тебе немає позивного?». Дав мені час до вечора, щоб я його собі придумала. Ми з хлопцями думали-думали — нічого. На що командир сказав: «Тоді будеш “Висота”».
«Висота» — це позивний його першого командира. Коли він про це розповів, я подумала, що це дуже почесно. Ми нашого командира дуже поважали і цінували. Готові були йти за ним хоч у пекло. Тож я залишила позивний, який він мені дав.
— Ольга «Висота» іде на Кіліманджаро. Думаю, в організаторів вашого сходження пазли склалися, тільки-но вони дізналися ваш позивний. Вони подумали: «Вона точно візьме цю висоту».
— Теж так думаю (сміється, — Авт.).
— Ви мрієте написати книжку. Про що вона буде?
— Протягом свого життя я веду щоденник. Десь з університетських часів. Заповнюю його кожен день. Можливо, колись я дозрію, до мене прийде певна мудрість, і я зможу з тих всіх простих записів зліпити гідну книжку. Але спочатку треба для себе пояснити, в чому цінність цієї книги для інших.
— Про що мрієте?
— Об'їхати світ. В ідеалі — велосипедом. Якщо не знайду однодумців, то автодомом. Дуже хочу побачити світ. Усі ці картинки, що випливають в інтернеті. Вони реальні? Не розумію, нащо така краса існує, якщо я її не побачу.
«Єдність у горах схожа на єдність на війні»
— Ви вже здійснили одну дуже нетипову подорож — сходження на Кіліманджаро. Як ви після поранення погодилися на цю непросту пригоду?
— Мені подзвонила директорка ГО «Arm Women Now» Ірина Никорак і сказала: «Тут є отакий проєкт, шукають дівчину-учасницю. Ти як?». Я їй: «Вже виїжджаю» (сміється, — Авт.).
Потужний досвід. Адже це було дійсно дуже складно фізично й психологічно водночас — не можу пригадати, щоб колись таке відчувала.
Сходження на Кіліманджаро разом з ветеранами на протезах, 2025
Ми захворіли, кисню бракувало. Коли піднялася на вершину, я була в шоці від того, як втомилася. Хотілося ридати від жалості до себе. Але водночас я зрозуміла, що можу дуже багато. Якщо я змогла піднятися на Кіліманджаро, значить, я можу робити неймовірні речі.
Ця поїздка відкрила в мені нові грані. І сильно підняла самооцінку. А ще я зрозуміла, що єдність у горах майже ідентична до єдності на війні.
Це любов до інших просто за те, що вони є і йдуть поряд. Ти їх поважаєш, цінуєш і готовий віддати їм останнє, аби тільки у них все було добре. Цей досвід варто пережити кожній людині
Я знаю, що наш приклад — потужний стимул для інших. Особливо для військових, які втратили кінцівки. Згадую, як я лежала у шпиталі й накручувала себе щодо свого майбутнього життя після поранення. Думала, нащо мені таке життя? Якби тоді мені показали документальний фільм про сходження на Кіліманджаро людей з протезами, це б на мене точно вплинуло. Вважаю наше сходження важливим. Воно показує іншим, що можливо все.
Беата Лижва-Сокул: Чи пам'ятаєш першу воєнну світлину, яка зачепила тебе після нападу Росії на Україну в лютому 2022 року?
Томаш Шершень: Ловлю себе на тому, що пам'ять починає затиратися. Звичайно, у мене в голові є різні зображення, але вони стають все менш і менш чіткими. Це свідчить про те, що навіть з продовженням того, що відбувається, ми відриваємося від фотографій. Це сумно і багато говорить про те, що ми дивимося на війну через зображення. Найбільш вражаючими для мене були фотографії з самого початку, які медіа швидко зробили іконами. Наприклад, фото закривавленого обличчя Олени Курило, яке як ілюстрація першої жертви війни потрапило на перші шпальти газет по всьому світу. Чи фото машин, що виїжджають з Києва, вид на зруйновану будівлю харківської ратуші, фото Дмитра Козацького, захисника «Азовсталі» у смузі світла...
Тоді ці зображення спрацювали як шок: ми були до них абсолютно непризвичаєні. Дехто з нас думав, що війна закінчиться за мить, тому ці перші образи увійшли в нас найлегше. Пізніше я бачив багато сильних зображень в інтернеті та соціальних мережах — не всі з них прорвалися в мейнстрім ЗМІ. Я добре пам'ятаю фотографію з Бахмута, на якій зображений череп українського солдата, настромлений на палицю. Таких шокуючих фотографій було так багато, що вони почали стиратися з пам'яті, втрачати свою «гостроту».
У книзі «Być gościem w katastrofie» («Бути гостем у катастрофі») ти поглиблено аналізуєш сприйняття фотографій, що надходять з України. Описуєш місця і ситуації, в яких з'являлися світлини і реакцію на них. Чи після написання книжки ти продовжуєш за цим стежити?
Підглядаю, що відбувається в соціальних мережах, хоча зараз, безумовно, менше. Закінчуючи книгу, я зрозумів, що перейшов межу надмірного занурення в тему. Я не кажу, що це погано, але ментально це було виснажливо.
Сьогодні я бачу втому від зображень війни не лише у себе, але й у своїх знайомих з України, які перестали ділитися певними видами фотографій. Ця криза помітна і в так званих мейнстрімних медіа
Ми перебуваємо в моменті, коли стоїмо перед питанням про наш ресурс. Коли ми бачимо нові зображення насильства і жорстокості, чи реагуємо ми на них, наприклад, жертвуючи гроші або допомагаючи біженцям на місцях? Дедалі більше людей усвідомлюють, що їхні можливості обмежені. Це викликає певне розчарування і відступання.
Обкладинка книжки «Być gościem w katastrofie» («Бути гостем у катастрофі»). Фото: Wydawnictwo Czarne
Тим часом відбулося повернення до фоторепортажу. У перші місяці війни з'явилися фотографії з Маріуполя та Бучі, до паперових журналів повернулися фотонариси. «The New York Times» присвятила 16 сторінок історії Лінсі Аддаріо про одинадцятирічного Єгора з Донбасу, матеріали з лікарні в Маріуполі Євгена Малолєтки були відзначені на більшості конкурсів пресової фотографії...
У своїй книзі я розширюю рефлексію на цю тему і звертаюся до багатьох видів діяльності в межах мистецтва. Постмодернізм пропонував відійти від фактів і зосередитися на інтерпретаціях. Сьогодні ми спостерігаємо протилежний процес.
В умовах війни та фейкових новин відбувається повернення до витоків журналістики, тобто до перевірки інформації та джерел, зокрема фотографій.
Починають з'являтися дуже цікаві ініціативи, засновані на глибокій, етично ангажованій журналістиці, повертаються формати розслідувань.
Можливо, дійсно відбувається якесь відродження, але я бачу й іншу проблему. Занурення в зображення, безперервний перегляд фотографій у соціальних мережах, щоденне функціонування візуального світу парадоксальним чином призвело до того, що це вже справді перестало нас зворушувати.
Зображення спрацьовує на коротку мить, але через деякий час ми потребуємо іншої стимуляції.
Репортажні світлини довго не давали нам спокою, потрапляли на обкладинки газет і на виставки.
Вони також спричинили дискусію про етику у фотожурналістиці. Я натрапив на цікаву думку одного українського фотожурналіста, Костянтина Поліщука, який сказав мені, що він не фотографує покинуте майно, не знімає крупним планом особисті речі, залишені людьми, які покидають свої домівки, тому що вважає, що це порушує їхнє приватне життя і вписується в поняття військового трофею.
Мене здивувало, що можна так мислити в контексті воєнної фотографії — це симптом справді глибокого етичного повороту.
Якщо піти далі, то можна поставити питання: чи фотографувати важкопоранених, тих, хто не може навіть протестувати, підняти руку в жесті непокори?
Фотографії, які порушують інтимність жертв, повинні складати архів з обмеженим доступом? А як щодо доказів злочинів?
Це нерозв'язний вузол. На цій війні ми бачимо, для чого саме може бути використана фотографія. Фотографія дозволяє точно визначити ваше місцезнаходження, коли ви воюєте на фронті. Вона також дозволяє реконструювати долю зниклих безвісти — саме так сім'ї знаходили могили своїх близьких у Маріуполі. Фотографія стає інструментом доказу і починає відігравати різні ролі, як позитивні, так і негативні.
Війна в Україні настільки сильно візуалізується, фотографується, що спричиняє досить фундаментальні зміни: наприклад, змінюється особа «наратора(-ки)», який(-а) розповідає нам свою історію
Ким є?
Наратив, який існував, фактично, з часів громадянської війни в Іспанії та тривав до війни в Іраку, руйнується: він базувався на міфі про репортера, який кудись їде і повертається зі своєю, як правило, чоловічою, історією. Він має монополію на знання. Сьогодні це руйнується, певна вага зміщується. Сьогодні робота із зображеннями стає більше про перевірку істини та етичне використання. Питання також полягає в тому, чи не є сьогодні наратив набагато більш дифузним: замість кількох сильних оповідачів ми маємо цілий хор. І чи підсилюють їхні голоси один одного, чи нівелюють...
Світлина Дмитра Козацького з Азовсталі
Якими якостями повинні володіти фоторепортер/фоторепортерка?
Складне питання. Ми можемо проєктувати себе, але реальність це перевірить. Екстремальна ситуація завжди змушує нас поводитися трохи інакше. У цьому контексті мене цікавить питання присутності. Художниця Магда Шпехт, наприклад, не виїжджає на місця подій, а працює з матеріалами, знайденими в інтернеті. Вона відстежує і перевіряє дії російської пропаганди, контекстуалізує їх, показує, як вони функціонують, як використовуються, звідки походять. Робота, виконана на більш пізньому етапі візуальними дослідниками, розслідувачами або фоторедакторами, так само важлива, як і прямі свідчення. Я не хочу заперечувати необхідність для фотожурналістів виїжджати в так звані «поля» або присутність інших людей на місцях конфлікту. Однак у мене іноді виникають сумніви щодо того, що насправді з них виходить. Я пам'ятаю інтерв'ю з письменником, який потрапив на лінію фронту в Україні, щоб розповісти про те, що таке війна. Він поїхав допомагати, а потім з тексту, опублікованого у великій щоденній газеті, ми дізналися, що йому дозволили постріляти з гармати. Що взагалі дає така історія?
Необхідно трохи деміфологізувати цю «реальну присутність». У фотожурналістиці минулого, однак, часто саме фотограф був єдиною людиною, яка приносила візуальні свідчення. Зараз це вже не так, і це справді велика зміна.
Сьогодні солдати знімають відео і фотографують на свої телефони або використовують для цього дрони
Звичайно, існують різні типи візуальних свідчень, деякі менш професійні, інші більш професійні. І є також різні наміри.
Що робить з нами перегляд великої кількості фотографій? Чи стаємо ми більш емпатичними, чи навпаки?
На жаль, я песимістично налаштований щодо цього, хоча розглядаю це питання ширше, ніж просто у сфері зображень та участі в соціальних мережах. Ми маємо справу з ефектом, характерним для пізнього капіталізму. Ми звикли бути споживачами, тому, коли межа нашого комфорту перетинається, ми просто «вимикаємося», перемикаємо канал — як при перегляді телевізора. Це також більш загальна проблема дефіциту уваги та надмірної стимуляції...
«Ми спостерігали зображення нашого співчуття», — ти написав у книзі, підсумовуючи реакцію на фото і відео біженців, які перетинали польський кордон після початку повномасштабної війни в Україні. На жаль, майже одразу з'явилося щось інше, що зараз на підйомі — оціночний погляд на біженців, в тому числі на тих, хто вже давно тут перебуває.
І рефлексія, що можна бути «звідти» і бути доглянутим, їздити на хорошій машині, ходити в кафе...
Це може змінитися з часом, чи так і залишиться?
Це ширші процеси. Приплив інших завжди викликає у частини суспільства невпевненість, страх перед чужістю, страх втратити роботу і, мабуть, найголовніше: страх, що цей світ, в якому ми живемо, почне неконтрольовано змінюватися. Ці процеси вже дуже добре описані соціологами та антропологами. Залишається їх приручити, адже вони є частиною наших культур. Звичайно, ми живемо в час, коли ця плинність є інтенсивною і національні кордони знову починають бути чимось менш очевидним, ніж колись. Але, незважаючи ні на що, я не думаю, що такий оціночний погляд, або навіть «хейт» (як дехто зазначає), є мейнстрімом у Польщі. Я думаю, що за подібних обставин це було б так скрізь. Можливо, більша напруженість насправді існує в Україні: між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився і все ще вирішив боротися, між багатими, які змогли виїхати за кордон, і тими, хто не має такої можливості… Я не відчуваю, що між поляками та українцями існує така драматична прірва.
Ми обидвоє переглядаємо багато фотографій з професійних причин. Пересічна людина, яка волею-неволею натрапляє на них, наприклад, під час перегляду в Інтернеті, має інструменти для їхнього критичного аналізу?
Я не дуже оптимістично налаштований щодо цього, хоча для того, щоб оцінити це, потрібні глибокі дослідження, а також час і емоційна дистанція. Тим часом, як суспільство, ми все ще перебуваємо в стані шоку. Можливо, особливо гостро це відчуває наше покоління, яке досягло повноліття в середині 1990-х років.
Ми вступали в доросле життя з відчуттям, що прямуємо до якогось світлого майбутнього, що прагнемо чогось надзвичайного, що весь час зростаємо.... Навіть події 11 вересня 2001 року не змінили цього враження: скоріше, ми сприйняли їх як певний ексцес. Тероризм був десь далеко і нас не стосувався, був страх, але й тверде переконання, що війна в цій частині світу неможлива. Ми були переконані в цьому, мирно живучи у світі «кінця історії». А тепер ми стали жертвами цього мислення. Виявилося, що цей світ дуже небезпечний.
Українські рятувальники та поліцейські евакуюють поранену вагітну жінку Ірину Калініну, 32 роки, з пологового будинку, пошкодженого внаслідок російського авіаудару в Маріуполі, Україна, 9 березня 2022 року. «Убийте мене!» — кричала вона, коли за її життя боролися в іншій лікарні, ще ближче до лінії фронту. Дитина народилася мертвою, а через півгодини померла й Ірина. Фото: Evgeniy Maloletka/ AP/East News
Хіба ми не хочемо цього знати?
Нам було (і, мабуть, досі є) важко пов'язати зображення страждань з тим, що відбувається з нами самими — знайти зв'язок між далеким і близьким.
У 1970-х роках американська художниця Марта Рослер створила серію «Красивий дім: повернення війни додому» (House Beautiful: Bringing the War Home). Робота складалася з колажів, що поєднували фотографії міщанських інтер'єрів, опубліковані в кольорових журналах, з воєнними світлинами з В'єтнаму, на яких зображені поранені цивільні та солдати на фронті. Звичайно, це була своєрідна мистецька інтервенція, але вона відображала ту шизофренію, в якій ми досі перебуваємо. Важко пов'язати ці речі в голові.
Ти написав, що завдяки доступності образів війни ми не стільки розуміємо, що відбувається, скільки беремо в цьому участь. Величезна кількість зображень, які ми бачимо, приручає нас до війни, чи це більше про те, що ми дивимося?
Я думаю, що це більше про погляд. Скільки б зображень цієї війни ми не бачили, це лише ілюзія, що ми є її свідками.
Хто ми тоді?
Насправді, це важко визначити, хто ми — глядачі, свідки чи вуаєри? Є такий термін, який використовується у дослідженнях Голокосту: він стосується випадкового спостерігача, перехожого, того, хто проходить повз і дивиться. Він одночасно і близько, і далеко, а його наміри незрозумілі. Важко визначити, чи дивиться він зі співчуттям, чи, можливо, із задоволенням. Чи, можливо, з цілковитою байдужістю? Це щось менше, ніж свідчення, чи не так?
Існує багато книг з історії та геополітики, репортажів, які стосуються цієї війни, але мало робіт, які проблематизують ставлення нашого суспільства до неї, в тому числі з точки зору міграції, через образи.
Ми перебуваємо в ситуації війни, яка відбувається по сусідству, і з усім сплеском допомоги на початку, з величезним інтересом і співчуттям, які зараз тануть, ми не проблематизуємо її критичним чином
Думаєш про глибшу рефлексію?
Ми не схильні ставити собі питання, які, на мою думку, є абсолютно ключовими: хто ми є у всьому цьому, що ці образи роблять з нами, як вони впливають на нас? При величезній залученості багатьох людей, ми як суспільство застрягли у своєрідній когнітивній сплячці.
І я маю на увазі не войовничу аґітацію, а рефлексію. Цього вже бракувало під час так званої польсько-білоруської прикордонної ситуації, тільки вона була набагато меншого масштабу, для багатьох просто локальною проблемою. Зараз ми маємо справу з чимось набагато ширшим, довгостроковим. І, на жаль, це схоже. Але коли приходять фотографії, на яких зображені кияни в кафе, з'являються коментарі на кшталт: «Навіщо мені це?», «Навіщо мені допомагати, якщо люди сидять і веселяться?». Можна зрозуміти, яке розчарування це викликає.
Поранена жінка, на ім'я Олена Курило, після авіаудару по житловому комплексу на околиці Харкова, Україна, 24 лютого 2022 року. Фото: Wolfgang Schwan / Anadolu Agency / ABACAPRESS.COM/ East News
Мейнстрімові медіа рідко показують картини повсякденного життя на фронті та поза ним. Здавалося, що ця тема вже переосмислена, після того, як ми побачили, зокрема, фотографії з гетто чи окупованої Варшави.
Різниця полягала в тому, що ми дивилися на них через багато років. Парадоксально, але ми відчували себе добре, дізнавшись, що в тій жахливій реальності була якась нормальність. Сьогодні ми бачимо розрив між спробою створити певний образ війни і реальністю, яка завжди складніша і багатовимірніша. Сьогодні складніше щось сфабрикувати: раніше було легше, багато матеріалу з'являлося, коли героїв фотографій вже не було з нами.
Недостатньо дивимось фотографій не з фронту?
Занадто мало про це пишуть, занадто мало показують, хоча на даному етапі важко сказати, чи не було б це демобілізуючим.
З іншого боку, для цього й існують ЗМІ, щоб створювати більш реальну, багатовимірну картину, ніж офіційна чи створена пропагандою. Однак треба розуміти, що пропаганда діє не лише з російського боку, вона там сильніша, але пропагандистські образи та меседжі продукуються і українською владою та ЗМІ.
Питання в тому, як виглядатиме історична політика України після війни? Чи відкриє вона дискусію про те, що є складним і менш явним, чи закриє її? Це може бути дуже по-різному. Я спостерігаю багато радикальних настроїв, переважно серед жінок, які подорожують між західними і польськими університетами та Україною, серед дослідниць і художниць, які займаються цікавими рефлексіями на перетині гуманітарних наук і мистецтва, пишуть про деколонізацію та екологічні зміни.
Вони мають абсолютно новий підхід до пам'яті та її політики. Питання в тому, чи прорветься це в офіційний чи мейнстрімний наратив.
У книзі ти пишеш, що чим більше ми маємо доступу до інформації та зображень на кінчиках наших пальців, переглядаючи їх на своїх телефонах, тим більша дистанція, тим більша десенсибілізація. Я пам'ятаю з перших тижнів війни захоплення зображеннями з дронів, які показували повністю зруйновані міста, поля, продірявлені мінами...
Сьюзен Зонтаґ у своєму вже класичному есе «Regarding the Pain of Others» (Дивлячись на чужі страждання) назвала це «порнографією».
Я згадую її слова, маючи на увазі, однак, що ми живемо в зовсім інший час. Сьогодні ми маємо більш критичне та усвідомлене ставлення до зображень насильства, але їх також стало більше.
Цікаво, що багато людей прокручують Instagram, коли бачать попередження про те, що фотографія буде жорстокою, і чим більше вони на неї клікають, тим більше вони на неї натискають. Це виглядає так, ніби вони хочуть побачити на власні очі, чи вплине це на них. Цікаво, де сьогодні межа витривалості глядачів?
Роджер Фентон, Долина тіні смерті. Фото з відкритих джерел
Фотографії з Бучі зворушили людей по всьому світу, наступні потужні фотографії — набагато менше.
Медіа втрачають позиції, особливо паперові, і питання уваги (і її відсутності) варто розглядати саме в цьому контексті. Але є ще одна проблема, про яку я пишу в книжці, — це виробництво образу війни.
Ми маємо справу з цим з моменту появи воєнної фотографії. Достатньо згадати фоторепортаж Роджера Фентона про Кримську війну 1855 року, знакові фотографії Іспанської війни, вивішування прапорів американцями на Окінаві та росіянами на Рейхстазі, а також постановочну фотографію прориву шлагбаума на кордоні в Колібках у вересні 1939 року, яку використовувала німецька пропаганда.
У цьому контексті зрозуміло, що нічого не є очевидним.
Останню зі згаданих тобою фотографій деконструював Збіґнєв Лібера у своїй серії «Pozytywy» (Позитиви) (2002-2003). Чи знаєш ти, що того року ця пропагандистська фотографія з'явилася 1 вересня в одній із щоденних газет як символ початку Другої світової війни?
Тому контекст, в якому функціонують зображення, які їхні значення, як вони були створені, з якою метою і ким, є надзвичайно важливим. Такі питання можуть здатися надто підозрілими, але їх потрібно ставити.
Коли ти пишеш про зображення війни, ти маєш на увазі не лише фотографію.
Мистецтво залишається зі мною більше. Роботи українських художників, створені останнім часом, проблематизують ситуацію війни, говорять про страждання, але також зачіпають проблему бути глядачем; є також цікаві теми, наприклад, страждання природи під час війни. У мене таке враження, що художнє вираження часто зачіпає певні питання сильніше, ніж фотографія.
Вона відкладена в часі.
Репортажна фотографія миттєва, мистецтво народжується на відстані. Багато художників створюють дуже потужні роботи, використовуючи фотографії
Яна Кононова зробила жахливу документацію ексгумації масових звірств у лісі під Ізюмом. У своїй серії «Випромінювання війни» вона показує ландшафти, що трансформуються, пропонує екопоетичне дослідження зон воєнних звірств і відмову від обов'язку бути свідком подій, що відбуваються, стеження за ними в прямому ефірі.
Кононова показує зруйнований ландшафт, а також знищені об'єкти, що перетворилися на щось безформне. Радіація тут є метафорою атомної радіації, що впливає в довгостроковій перспективі. Психологічні та фізичні рани залишаться з людьми на довгі роки, як і спустошення землі; терапевтичний процес буде однаково важливим у всіх цих аспектах. Десятки років підуть на те, щоб прибрати міни, дезактивувати землю.
На початку нашої розмови ти сказав про забування фотографії з України. В мені вони відкладаються.
Зображення завдають болю і передають насильство — це нове явище. Зображень війни багато, і часто вони особливо жорстокі. Я знаю людей з України, які не хочуть їх більше бачити. Рано чи пізно це доходить до багатьох людей. Парадокс полягає в тому, що ми ще не знаємо, як цей надлишок зображень насильства вплине на нас у довгостроковій перспективі. У нас різна чутливість.
Деякі люди переглядають фотографії з України в спортзалі разом з фотографіями одягу і не справляє це на них жодного враження. Інші переживають одну-дві фотографії роками. Межі чутливості та емпатії важко осягнути. Колись це стане темою для дослідників.
Томаш Шершень (1981 р.н.) — есеїст, фотограф, антрополог культури. Автор книжок “Być gościem w katastrofie” (Бути гостем у катастрофі) (2024), “Wszystkie wojny świata” (Усі війни світу) (2021), “Architektura przetrwania” (Архітектура виживання) (2017) та “Podróżnicy bez mapy i paszportu” (Мандрівники без мапи і паспорта) (2015), редактор антології “Oświecenie, czyli tu i teraz” (Просвітлення, або тут і тепер) (2021). Доцент Інституту мистецтв Польської академії наук, з 2024 року головний редактор квартальника „Konteksty” (Контексти), співзасновник журналу „Widok. Teorie i praktyki kultury wizualnej” (Погляд. Теорії та практики візуальної культури). Був співкуратором виставок у Музеї сучасного мистецтва у Варшаві та галереї Studio, а також співавтором театральних проєктів, показаних у Польському театрі в Бидгощі та на Варшавській бієнале. Його фотопроєкти були представлені на десятках індивідуальних і колективних виставок у Польщі та за кордоном — останнім часом у галереї Studio та Будинку зустрічей з історією у Варшаві. Його книга «Всі війни світу» отримала літературну премію Znaczenia (Значення), Гран-прі «Академії 2022» та була номінована на Літературну премію Ґдині, а книга «Бути гостем у катастрофі» була номінована на премію імені Марціна Круля.
Ми обрали фотографії, які показують війну з різних ракурсів. Кожен українець щоденно робить свій внесок у боротьбу з ворогом — Росією. І це безцінно. Ми хотіли показати війну не лише на полі бою, але й у тилу. Де ні на мить не припиняються російські обстріли, де люди, попри втрату близьких, продовжують свою боротьбу. 2024-й рік був дуже складним для кожного українця. Росія здійснювала масовані атаки на українські місця, руйнувала житлові будинки, лікарні та школи, вбивала українських дітей та дорослих. Втім, сила українського духу настільки висока, що жоден ворожий снаряд не може позбавити нас прагнення жити та творити. Заради майбутнього. Вільного майбутнього України та усього світу.
Фото: Radio Free Europe/Radio Liberty/Serhii Nuzhnenko/ Reuters / Forum
Евакуація сьогодні — єдиний розумний вибір. Про це заявляють у Покровську, місті, яке стало лінією фронту. Евакуювати людей з Покровська та найближчих сіл ускладнюють російські безпілотники. Попри це, волонтери всіляко допомагають тим, хто твердо вирішив виїжджати із міста. На цьому фото щімкий момент, коли з перону відправляється евакуційний потяг 30 серпня 2024 року. Люди шлють одне одному сердечка. Хто зна, чи побачаться вони знову.
Фото: Danylo Antoniuk/Reuters/Forum
7 лютого 2024 року росіяни підступно атакували житловий будинок у Голосіївському районі Києва. Внаслідок атаки загинуло шестеро людей, ще 40 — отримали поранення. Того дня над Києвом сили ППО збили близько 20 ракет. Росія традиційно заперечила обстріли цивільних.
Фото: Marian Kushnir / 47mech_brigade
Через бойові дії в Україні близько 20% сільськогосподарських земель непридатні для використання. Ворожі снаряди змінили український ландшафт. Поля, де ще нещодавно росла пшениця, тепер вкриті воронками. На цьому фото, зробленому поблизу Авдіївки на Донеччині, — те, що залишили російські снаряди.
Фото: Yutiy Dyachyshyn/AFP/East News
4 вересня 2024 року для львів’янина Ярослава Базилевича став найчорнішим днем в його житті. В одну мить він втратив дружину та трьох дочок. Того дня, 4 вересня, РФ атакувала Львівщину трьома «шахедами», двома крилатими ракетами і двома «Кинджалами». 6 вересня у Львові попрощалися із Євгенією, Яриною, Дариною та Емілією Базилевич.
Фото: Roman Pilipey / AFP/East News
Від березня 2024-го Росія знищила близько половини електроенергетичних потужностей України. Про це на засіданні Радбезу ООН 16 грудня заявила представниця США в ООН Лінда Томас Грінфілд. Енергетична ситуація цієї зими в Україні буде дуже складною. Дефіцит електроенергії та відключення електроенергії критично залежатимуть від масштабів подальших російських атак. Тим часом українці звикають до нових реалій життя. На цьому фото касир використовує телефонний ліхтарик, щоб обслуговувати клієнтів у ресторані під час часткового відключення електроенергії в Києві 28 листопада 2024 року.
Фото: Evgeniy Maloletka/AP/East News
8 липня 2024 року Росія запустила по Україні 38 ракет «Кинджал» та Х-101. Одна з них поцілила у дитячу спеціалізовану лікарню «Охматдит». На момент удару там перебувало більше 600 дітей. Внаслідок російського удару по дитячій лікарні загинуло двоє дорослих, ще 32 людини отримали поранення.
Фото: Anton Shtuka/ AP /East News
Після російського удару по лікарні «Охматдит» сотні людей — комунальники, надзвичайники, волонтери, прості кияни й працівники медзакладу — організувались, аби розбирати завали та шукати постраждалих. Чоловік із плямою крові на спині — дитячий хірург «Охматдиту» Олег Голубченко. Попри те, що він отримав контузію, а також рани спини, чоловік після удару рятував людей та розбирав завали разом зі всіма.
Фото: Andrii Marienko /AP/ East News
Харків фактично щоденно зазнає масованих обстрілів з боку Росії. 30 серпня 2024 року ворог здійснив п'ять авіаційних ударів з території Бєлгородської області по місту, застосувавши боєприпаси УМПБ Д-30. Внаслідок атаки загинуло п'ятеро людей, ще 47 поранено. На цьому фото — чоловік, який вистрибнув з вікна палаючої квартири. На жаль, він не вижив.
Фото: Efrem Lukatsky /AP/East News
Олександрі Паскаль — 8 років. Дівчинка втратила ногу внаслідок російського обстрілу Затоки в травні 2022-го. Однак маленька гімнастка не перестала займатись своєю улюбленою справою. Дівчинці поставили протез і вона заново навчилася ходити. А згодом повернулася до занять художньою гімнастикою та бальними танцями.
Фото: Evgeniy Maloletka /AP/East News
11 листопада у Києві відбулась прем'єра вистави «Шевченко 2.0», яку представив Харківський театр імені Тараса Шевченка «Березіль». Вистава «Шевченко 2.0», поставлена за мотивами особистих щоденників Тараса Шевченка, органічно поєднує історію та сучасність, життєві події і театральну гру, лірику і чорний гумор. На фото — актор Михайло Терщенко дякує глядачам наприкінці вистави.
Фото: Roman Pilipey
Війна докорінно змінила життя всіх українців. Там, де ще три роки тому вирувало життя, зараз лише жахлива тиша, яку порушують часті російські снаряди. Ці абрикоси на випаленій землі під Покровськом — як символ того, що життя повернеться сюди. Рано чи пізно. Війна закінчиться, й українці відбудують свої будинки і повернуться на ці покинуті землі.
Фото: Florent Vergnes / AFP /East News
Вже за кілька годин цей солдат поїде на фронт на Донеччину. А поки що він насолоджується останніми миттями у компанії зі своїм рудим котом.
Фото: Andrej Isakoviv / AFP/East News
Українська легкоатлетка Ярослава Магучіх здобула золото в стрибках у висоту в Олімпійських іграх 2024 в Парижі. Однак не лише про звитягу українки говорили світові медіа, але й про її спосіб… розслаблятись під час змагань. «Спляча красуня», «Спляча королева, яка виграла золото» — так світові медіа та користувачі соцмереж говорили про Ярославу Магучіх. Між стрибками українська легкоатлетка відпочивала, загорнувшись у спальний мішок. Ці фото обійшли весь світ.
фото:Roman PILIPEY / AFP/East News
Медичні евакуаційні потяги щоденно перевозять поранених захисників України з прифронтових міст до госпіталів. На цьому фото — поранений український солдат, який лежить у ліжку на борту військового евакуаційного потяга.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.JPG)
.JPG)
