Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Після повномасштабного нападу Росії на Україну, коли мільйони біженців і біженок прибули до Польщі, роль місцевих лідерів відіграла ключову роль у координації допомоги. Часто цю роль брали на себе українки, які переїхали до Польщі ще перед війною. Однією з таких лідерок є Алла Брожина, з якою поговорило видання Sestry, — викладачка польської мови як іноземної, перекладачка та засновниця Фундації «Nieobcy».
Фундації «Nieobcy» проводить різноманітні заходи для мігрантів, щоб Жори стали для них другою домівкою.
Фото зприватного архіву
Ева Фуртак: Що вас найбільше здивувало в Польщі?
Алла Брожина: Що мене вразило по приїзду, так це те, що в Польщі майже немає покинутих тварин на вулицях. В Україні, наприклад, біля ринків ходять зграї безпритульних собак, а тут лише через довгий час я помітила кота, який пробігав повз житловий масив.
В Україні чоловіки зазвичай не вітаються з жінками за руку, і це не з неповаги, а радше зі страху, що жінка може не захотіти її потиснути. У Польщі я дізналася, що це нормально, коли ми вітаємося з незнайомими чи знайомими людьми за руку, незалежно від статі. Таким чином ми підкреслюємо, що ми рівні та відкриті до розмови.
В Україні жінки менше працюють, більш поширеною є традиційна модель, коли працює чоловік, а жінка займається домашнім господарством і вихованням дітей.
Жінки рідше працюють на заводах і фабриках на виробництві, це вважається суто чоловічою роботою. На відміну від Польщі, де для багатьох українських жінок це була, принаймні на початку, єдина можливість працевлаштування. Як виявилось, вони дуже добре справляються, їх хвалять за працьовитість.
Відрізняються також підходи до одягу, особливо серед людей середнього віку. Наприклад, коли я бачу на вулиці дівчину на підборах, то це, як правило, українка. Польські жінки надають перевагу тому, щоб одягатися зручно, наприклад, носять піджак, але туфлі на пласких підборах.
ЕФ: Дивлячись на польських жінок, про що жалкують українські дівчата?
АБ: Найбільше про те, що не отримали водійських прав. Вони чули від своїх чоловіків, щось на кшталт — навіщо їм водійське посвідчення, якщо вдома є лише одна машина, що чоловіки їх будуть возити. Автомобіль в Україні є більше розкішшю, ніж засобом повсякденного пересування, принаймні з фінансових міркувань. У Польщі, де часто доводиться їздити на роботу в інше місто або відвозити дітей на позашкільні заходи, відсутність автомобіля виявляється величезною проблемою.
Тут дівчата намагаються надолужити згаяне. Скласти іспит на водіння в Польщі іноземною мовою (лише нещодавно з'явилася можливість складати теорію українською) — це великий виклик, іспит, який, зрештою, не є легким. Дівчата шкодують, що не зробили цього раніше, тим паче, що купити машину в Польщі дуже легко, не потрібно мати великих доходів.
ЕФ: Польська та українська мови схожі, але багато слів мають різні значення. Це іноді викликає кумедну плутанину.
АБ: Так, наприклад, «зараз» («zaraz») в українській мові означає «негайно», а в польській – «одну хвилиночку» («za chwilę»). Нещодавно я почула історію, як польська пара прийшла за покупками в магазин, де працює українка. Вони вибирали різні речі, дівчина їм допомагала. Пара їй подякувала. Коли вони прощалися, дівчина сказала: «Я чекаю на вас, пане!» («czekam na pana»), що викликало переляк у його дружини. А вона мала на увазі «ще побачимося» (сміється).
Фото з приватного архіву
ЕФ: Безумовно, це нелегка ситуація для дівчат, часто високоосвічених, які змушені в Польщі починати працювати на виробництві або у сфері прибирання.
АБ: Так. У Польщі, щоб знайти кращу роботу, потрібно добре знати польську мову. Варто продовжити освіту, отримати пісоядипломну освіту, наприклад. В Україні я працювала журналісткою на інтернет-порталі, але в Польщі довелося шукати щось інше, і я знайшла роботу в компанії, що займається міжнародною торгівлею. Ця робота мені дуже подобалася, проте вона передбачала регулярні відрядження, а в мене був шестирічний син.
Потім я працювала вчителькою польської мови в школі іноземних мов, заснувала Żorzanka Projekt, щоб описувати свої інтеграційні проєкти, влаштувалася на роботу міжкультурним асистентом у мерії міста Жори та аніматором для мігрантів в об'єднанні «17-тка» в Рибнику. Я мусила дбати про все сама – від легалізації свого перебування до пошуку гідної праці та особистого розвитку.
Треба з чогось починати, а потім, якщо ти справді цього хочеш, ніщо не зупинить тебе на шляху до успіху. Знаю дівчат, які починали як робітниці на виробництві, а тепер створили власний бізнес. Я переконую жінок не кидати пошуки роботи. Навіть якщо вони тут з маленькими дітьми, краще знайти роботу на повний робочий день і платити іншій українці за догляд за дітьми, ніж сидіти вдома й отримувати 800+.
ЕФ: Ви приїхали до Польщі ще до того, як Росія здійснила повномасштабне вторгнення на територію України. Це з економічних обставин?
АБ: З особистих причин, бо мій чоловік – поляк. Я приїхала з Волинської області у 2016-му, до цього жила у Луцьку. Це велике місто, де проживає близько 250 тисяч мешканців, дуже зелене, з національно відомим Волинським національним університетом імені Лесі Українки – поетеси, письменниці та літературного критика, яка померла в 1913 році. Коли я приїхала до міста Жор — там вже проживало чимало українців, а згодом їх стало ще більше: за статистикою, до пандемії кожен десятий житель був громадянином України. Приїздили сюди через велику кількість компаній, де можна було знайти роботу.
ЕФ: Сьогодні люди, які приїжджають до Жор з України, вже не мусять давати собі раду самотужки, адже у них є принаймні ви. Як ви їх підтримуєте?
АБ: Я заснувала фонд Nieobcy, який займається допомогою мігрантам, документи в KRS я відправила 14 лютого 2022 року. До останнього моменту, як і багато людей в Україні, я не вірила, що Росія нападе на всю мою країну, сподівалася, що нас просто лякають. Після 24 лютого, коли до міста почали прибувати люди, які тікали від війни, виявилося, що їм потрібна допомога в адміністративних питаннях, влаштуванні дітей до школи, пошуку житла та роботи, а волонтерам з Польщі потрібні принаймні базові знання з української мови, щоб спілкуватися з біженцями.
Оскільки у мене було декілька років досвіду підтримки мігрантів ще до початку повномасштабної війни, я знала, як це реалізувати. Вражала кількість людей, які постійно прибували, і психічний стан, в якому вони прибували. Ми, волонтери, почувались не краще, в нас теж є сім'ї в Україні. Мій чоловік Пшемек Брожина, який є членом правління фонду, також долучився до допомоги.
З травня 2022 року ми плетемо маскувальні сітки, які потім передаємо солдатам. Виявилося, що для жінок це не тільки реальна можливість допомогти своїм чоловікам, братам чи батькам, які воюють, а й така собі група підтримки, де під час спільної роботи можна поговорити про проблеми, знайти друзів. Також нам вдалося відкрити в Рибнику вокальну студію для талановитих дітей з досвідом біженців «Зірочка», якою опікується моя колега з фонду Тетяна Шибалова. Під час різдвяних свят цього року наші випускники підготували вертепну виставу.
ЕФ: У мене таке враження, що якщо після 24 лютого 2022 року ми кинулися допомагати натовпам, то з часом це все затихло.
АБ: Це природний процес, і не можна нікого звинувачувати в цьому. Спочатку емоції беруть гору, але з часом вони вщухають. Якщо щось довго триває, ми стаємо байдужими, навіть якщо трапляються погані речі. У Жорах і Рибнику є група волонтерів і соціальних працівників, які, всупереч плину часу, все ще займаються підтримкою людей, але я стикаюся з ситуаціями, коли навіть українці більше не хочуть допомагати.
ЕФ: Деякі поляки осуджують чоловіків з України за те, що вони не повернулися воювати за свою країну.
АБ: Я не хочу нікому давати оцінку. Може, вони просто бояться? З іншого боку, відразу після 24 лютого дуже багато українців повернулися додому воювати. Спочатку в армію брали не всіх. Я знаю ситуації, коли чоловіки поверталися і сиділи вдома без діла, бо в армію їх не брали, а роботи не було. Серед моїх друзів, які не повернулися, є такі, що, наприклад, жертвують гроші на різні фонди, займаються благодійністю.
Зараз багато говорять про новий закон про мобілізацію, наприклад, хочуть забирати в армію молодь — студентів. Мені здається, що коли вони повернуться з фронту, то не захочуть вже продовжувати навчання. Нам потрібні будуть грамотні люди, щоб відбудовувати Україну після війни. Про це теж треба пам’ятати.
ЕФ: Як українські діти адаптуються в Польщі?
АБ: По-різному. Найкраще адаптуються наймолодші. Вони дуже швидко опановують мову, ходять до садочка чи школи, мають контакт з однолітками з Польщі та України. Мій шестирічний син вивчив польську мову за кілька місяців, спілкуючись з друзями на подвір'ї. Я стикалася з випадками, коли батьки, які хочуть, щоб їхня дитина швидко вивчила польську мову, розмовляють вдома виключно польською. Це теж не дуже добре, адже практика показує, що вже через півроку перебування в новому мовному середовищі дитина починає забувати рідну мову: як писати, читати і, нарешті, розмовляти.
Гіршою є ситуація з підлітками. Деякі з них продовжують навчання онлайн в українських школах, а в польських — взагалі не розпочинали. Вони не виходять з дому цілими днями, лягають спати під ранок, встають опівдні. Батьки часто не мають над ними контролю, оскільки постійно працюють, щоб мати можливість утримувати сім'ю і платити за житло. Це не дуже добре. Ось чому лунають думки про те, що всі українські діти повинні навчатися стаціонарно в польських школах.
Ситуація ускладнюється ще й тим, що у багатьох людей досі є відчуття тимчасовості, вони не знають, чи залишаться в Польщі, чи повернуться на Батьківщину. Були ситуації, коли люди, які спочатку тікали від війни — згодом поверталися додому. В тому числі й у населені пункти, які постійно обстрілюють. Наприклад, у Харків.
ДОВІДКА:
Фонд Nieobcy був створений у березні 2022 року. Ми займаємося широкою підтримкою мігрантів та біженців у Західному субрегіоні Сілезького воєводства, насамперед у містах Жори та Рибник. Спрямовуємо зусилля на розбудову польсько-українського культурного діалогу: ведемо вокальну студію для дітей з досвідом біженців «Зірочка», організовуємо музичне оформлення інтеграційних заходів за участю українського пісенного гурту «Чорнобривці» та інших. Наша ініціатива з плетіння маскувальних сіток жінками-біженками «Я сплету тобі оберіг» отримала відзнаку на конкурсі «Волонтер року Західного субрегіону».
Контактна інформація: [email protected], тел.: 533 963 227, Facebook: https://www.facebook.com/Nieobcy
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
