Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Повстанці у пантофлях перемогли Росію в Сирії. Близькосхідний експерт пояснює, чого чекати далі
«Це удар по іміджу! Росія ослабла — і це сигнал Заходу, американцям і команді Трампа, які висловлювали певні перестороги щодо РФ, мовляв, вона є могутньою, і її не можна перемогти», — директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос
Чоловік спалює портрет Асада. Фото: Omar Sanadiki/Associated Press/East News
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
12 днів! Саме стільки знадобилося повстанцям у Сирії, щоб повалити режим диктатора Башара Асада. Він правив 24 роки і врешті втік до Москви. Росія не допомогла своєму союзнику так, як зробила це у 2015 — у розпал громадянської війни. Саме завдяки зусиллям РФ Асад тоді утримав владу. Що означатиме повалення його режиму для Близького Сходу? Які наслідки це матиме для Кремля, та, найголовніше, чого очікувати Україні? На ці та інші питання в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry відповів директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос.
Крах режиму
Марина Степаненко: Династія Асадів утримувала владу над Сирією понад пів століття і втратила свій вплив менш ніж за 2 тижні. Чи стало це несподіванкою, враховуючи її попередню стійкість під час громадянської війни?
Ігор Семиволос: Це стало несподіванкою для всіх. Але вже після звільнення Алеппо все стало більш-менш очевидним — сирійська армія виявилася не готовою битися за Асада.
Якими були ключові внутрішні та зовнішні фактори, що призвели до швидкого краху режиму Башара Асада?
Є певні особливості. Асад намагався провести військову реформу, але, судячи з усього, вона не дуже вдалася. Він поступово хотів зміцнити свою армію і перекласти на неї левову частину відповідальності за безпеку. Як ви бачите, ця реформа однозначно провалилася.
Окрім того, в значній мірі ослабли зовнішні союзники. Росія — в результаті війни в Україні. Хезболла — в результаті Третьої Ліванської війни. Щодо Ірану, то він вклав величезні ресурси в Сирію і, по ідеї, мав би її захищати.
Та коли проявилася крихкість режиму, коли армія Асада «посипалася», Тегеран виявився неспроможний втрутитися
Роль Москви та ляпас Путіну
Чому, попри тривалу підтримку Асада, Москва утрималася від надання суттєвої допомоги в цей критичний період? Це було стратегічне рішення чи повна відсутність вибору на тлі продовження війни Путіна проти України?
Абсолютно очевидно, що другий момент. Зараз у Кремлі це спробують пояснити так званим «жестом доброї волі», точніше, вже почали. Та, насправді, їм не вистачило сил для того, щоб це зробити.
Які наслідки для репутації та впливу на Близькому Сході матиме невтручання Росії?
Я не можу сказати, що Росія зовсім не втручалася. У перші дні повстанського наступу вона здійснювала бомбардування і удари по позиціях опозиційних військ. Проблема полягає в тому, що РФ була здатна забезпечувати підтримку Сирійської армії лише здебільшого з повітря. Але дуже важко ганятися літаками за мобільними групами, які пересуваються пустелею. Тому їхні удари поступово ставали менш ефективними. Отож, теза про непідтримку Башара Асада Росією є хибною. Москва намагалася допомогти, а втім, ті засоби, які вона мала у Сирії, не спрацювали.
Як результат, Росія втратила позиції на Близькому Сході. Тепер кожен політик, який готовий підписатися за РФ, десять разів подумає, чи варто це робити
Тепер очевидно, що Росія, за великим рахунком, здає своїх союзників, хіба що надає їм тільки політичний притулок. І це дуже серйозний урок для тих політиків на Близькому Сході або в Африці, або в Азії, які ще досі роблять ставку на РФ.
Сирійці чекають на перетин турецького кордону. Фото: Metin Yoksu/Associated Press/East News
Який сигнал отримує Іран?
Взагалі-то зближення Росії та Ірану якраз і почалося на тлі інвазії обох країн в Сирію у 2015 році. І саме ця інвазія заклала підвалини для російсько-іранського військового альянсу.
Впродовж того часу між іранцями та росіянами не один раз пробігла чорна кішка, адже Росія намагалася приписати собі всі політичні дивіденди перемоги Башара Асада в громадянській війні, тоді як левову частку зусиль і витрат поніс Іран. Принаймні на суходолі.
Я думаю, що теперішні події стануть серйозним ударом по цьому альянсу. Також, вважаю, що це до певної міри відтермінує, або може навіть поставить крапку у підписанні великої російсько-іранської стратегічної угоди, яка, на думку іранців, мала б гарантувати їм безпеку.
Як вони вже побачили, підписання такої угоди на рівні з гучними заявами Путіна, що «РФ назавжди в Сирії» і що «режим Асада міцний як ніколи» — нічого не варті
Існують різні думки, щодо того, як ситуація в Сирії вплине на хід війни в Україні. На вашу думку, Путін послабить свій натиск чи, навпаки, ще сильніше битиме, застосовуючи при цьому іранську чи північнокорейську зброю?
Нічого не зміниться. Це треба розглядати в ширшому контексті — у контексті геополітичних ігор. У цьому сенсі Росія ослабла — і це сигнал Заходу, американцям і команді Трампа, які відчували, або висловлювали певні перестороги щодо Росії, мовляв, що вона є могутньою, її не можна перемогти тощо.
Як виявилося, повстанці у пантофлях на джипах змогли перемогли Росію. І це такий удар по іміджу! Сподіваюся, що це вплине, зокрема, і на глобальні політичні рішення щодо РФ
Який сигнал ситуація у Сирії надсилає диктаторам по всьому світу? Чи є тут якісь висновки, які може зробити Путін?
Путіну можна лише побажати найшвидшої смерті, адже їхати вже немає куди.
Чи не думаєте, що його могла б прихистити, наприклад, Північна Корея?
Я пропоную йому ціанід і кулю в потилицю але це його вибір. Він може спробувати втекти в Антарктиду, до пінгвінів, чи ще кудись. Але його знайдуть і вб’ють свої ж, в першу чергу. У Росії так заведено. Потім його голову принесуть на таці і скажуть щось на кшталт: «Ми демократи і готові будувати демократичну Росію. А ось диктатор, який нас всіх обманював. Він у всьому винний».
Майбутнє Сирії та регіону
Німеччина вже призупинила розгляд заяв на притулок від сирійських біженців, а на турецькому кордоні — черги з охочих повернутися додому. Якими є потенційні політичні та військові сценарії розвитку для Сирії в майбутньому? Чи є шанс на стабільність?
Шанс є. Він буде реалізований, якщо сусіди не спробують використати Сирію у своїх геополітичних іграх, а допоможуть їй зміцнити свої інститути.
Наступом повстанців керував Абу Мохаммед аль-Джулані, який очолює «Гаят Тахрір аш-Шам» (ГТШ) — угруповання, яке стало найпотужнішою збройною опозиційною силою в Сирії. Аль-Джулані мав зв’язки з «Аль-Каїдою», а тепер він може очолити країну. Що він здатен їй дати?
Питання терористичного угруповання — це філософське питання. Сьогодні ти терорист, а завтра — політичний діяч. Це робиться шляхом випуску чергового декрету. Так що не варто перейматися цими поняттями.
Сирійці у Німеччині святкують повалення режиму Асада. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News
Як падіння Асада може вплинути на ширшу регіональну динаміку, особливо на відносини між Іраном, Туреччиною та країнами Перської затоки?
Турки спробують скористатися перемогою повстанців, продавати цю перемогу як свою, спробують посилити свій вплив до певного часу. Щойно Сирія зміцніє, вони попросять біженців повернутися додому. Іранці, сподіваюся, почнуть звинувачувати одне одного в прорахунках, і хтось когось там ліквідує. Решта режимів на Близькому Сході вчора підтримували Асада, а завтра — підтримуватимуть аль-Джулані. Вони вже повернули Сирію в Лігу Арабських держав, отож, яка різниця, Асад чи аль-Джулані.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Українська журналістка. Записує інтерв’ю з міжнародними політиками, військовими та дипломатами
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
24 червня в Гаазі стартує щорічний саміт НАТО — перший за участі нового генерального секретаря Альянсу Марка Рютте. Формальною метою зустрічі є фіналізація домовленостей щодо нових стандартів витрат на оборону. Водночас на порядку денному — довгострокові зобов’язання перед Україною, підсумки підтримки з боку союзників і визначення місця Росії в стратегічних документах НАТО.
Присутність України на саміті буде обмеженою: президент Володимир Зеленський, хоча й запрошений до Нідерландів, не братиме участі в основних дискусіях. Єдиною публічною подією за участі України стане засідання Ради Україна-НАТО на рівні міністрів закордонних справ. Такий формат породжує запитання — і щодо внутрішньої єдності Альянсу, і щодо послідовності його політики стосовно Києва.
Про очікування від саміту, зрушення в риториці США та ризики, пов’язані з «віссю авторитарних режимів», Sestry поговорили з латвійським депутатом Європейського парламенту Ріхардсом Колсом — членом комітетів із закордонних справ та міжнародної торгівлі, активним учасником безпекових дебатів у ЄС.
Україна, НАТО і геополітична напруга: очікування від саміту в Гаазі
Марина Степаненко: Що, на вашу думку, символізує обмежена присутність України в публічній частині саміту? Як варто розцінювати цей сигнал?
Ріхардс Колс: Перш за все, я вважаю, що це неправильно. Генеральний секретар НАТО запросив Зеленського, але деякі держави-члени виступили проти його присутності — на відміну від попередніх самітів, на яких він був присутній. Все це питання іміджу. На одному з останніх пленарних засідань Європейського парламенту ми обговорювали майбутній саміт НАТО, і я знову наголосив, що майбутнє безпеки Альянсу неможливо уявити без України.
Гаага готується до саміту НАТО. Фото: ABACA/Abaca/East News
Як завжди, країни Балтії та Центральної Європи наполягають, що НАТО має включити Україну. Але деякі держави-члени все ще мають застереження. Тим не менш, важливо, що Зеленський буде в Гаазі. Під час засідання я пожартував, але не зовсім, що якщо Рада НАТО-Росія все ще існує, то, можливо, нам слід запросити і Путіна — але на адресу Міжнародного кримінального суду. Саме там його місце.
А якщо серйозно, то ми повинні використати саміт у Гаазі для посилення підтримки України. Генеральний секретар НАТО заявив, що надалі допомога Україні буде класифікуватися як секретна. Це логічний крок. Публічні обіцянки надати обладнання часто не виконуються — українці повідомляють, що отримують менше чверті від обіцяного. Оприлюднення планів надання допомоги також дає перевагу ворогу.
Зараз головне завдання для європейських членів НАТО — підкріпити слова діями, інвестувати в оборонні можливості та промисловість
Мова йде не про відсотки ВВП, а про реальні засоби та готовність. Очікування високі, особливо щодо країн, які відстають. Деякі з них досі не надали навіть 1% від того, що було обіцяно після саміту у Вільнюсі. Буде тиск. Добре, що США призначили надійну командну структуру напередодні саміту в Гаазі. Були побоювання щодо риторики адміністрації Трампа, але цей крок демонструє стабільність.
Так, конфлікт між Іраном та Ізраїлем останнім часом затьмарив Україну. Але в Брюсселі ми бачимо все ясно. Іран за три дні здійснив кілька ракетних ударів, але тільки днями Росія відправила сотні дронів, в результаті чого загинули понад 20 цивільних. Війна в Україні триває. Сподіваюся, на саміті в Гаазі ми не будемо розглядати ці кризи окремо. Україна, Близький Схід — це взаємопов’язані дії авторитарної осі. Вони співпрацюють і прагнуть зруйнувати західні оборонні структури та послабити нашу колективну реакцію.
Кошти, виробництво, дрони: практичний фронт підтримки України
Європейські країни, під тиском Вашингтона, заявили про наміри збільшити оборонні витрати до 5% ВВП (3,5% на оборону та 1,5% — на кібербезпеку й інфраструктуру). Як це вплине на механізми підтримки України: більше зброї чи ресурсів за рахунок союзницького перерозподілу?
Справа в тому, що військова підтримка України не є централізованою — вона залежить від країн-членів ЄС. Вони виділяють кошти та надають допомогу на двосторонньому рівні. Лідерами є країни Північної Європи, Балтії та Польща. Наприклад, країни Балтії зобов'язалися щорічно виділяти 0,25% ВВП на підтримку України будь-яким можливим способом.
Зараз ми активно мобілізуємо кошти ЄС на оборону. Існує «міні-омнібус» і більший п'ятирічний оборонний пакет, пов'язаний з багаторічною фінансовою рамкою, очолюваною Єврокомісаром з питань оборони та космосу Андрюсом Кубілюсом. У короткостроковій перспективі, до кінця цього року, ми адаптуємо існуючі фонди, такі як Cohesion (політика спрямована на зменшення економічних і соціальних розбіжностей між регіонами ЄС. — Авт.) і Horizon (головна програма ЄС з фінансування досліджень та інновацій, бюджет якої на 2021–2027 роки становить 95,5 млрд євро. — Авт.), щоб вперше в історії ЄС включити до них оборону. Це дозволяє державам-членам зменшити тиск на національні бюджети, використовуючи кошти ЄС для потреб, пов'язаних з обороною.
Співпраця оборонної промисловості з Україною є надзвичайно важливою. Я радий, що великі західні компанії, такі як Rheinmetall, планують відкрити спільні виробничі лінії в Україні. Я також наголосив на важливості полегшення фінансового тягаря шляхом спільних закупівель, включаючи прямі закупівлі в Україні.
Україна має передові можливості в галузі безпілотних літальних апаратів та технологій протидії безпілотникам, яких не вистачає Європі. Підтримка оборонної промисловості України зміцнює як Україну, так і ЄС
Зараз спостерігається реальний прогрес, а не лише риторика. Законодавча робота триває, а терміни скорочуються. Ми більше не ведемо багаторічних дебатів — вживаються конкретні заходи. Деякі держави-члени наполягають на більшій стратегічній автономії, але ми маємо реалістично оцінювати поточні можливості Європи. Співпраця з трансатлантичними партнерами залишається надзвичайно важливою.
Водночас торговельні напруження тривають, і ми очікуємо на розвиток подій після 9 липня. Але наша головна відповідальність як депутатів Європарламенту — не втрачати фокус на Україні. Так, є багато глобальних відволікаючих факторів, особливо на Близькому Сході, але Росія посилює свою агресію і використовує цей момент.
Ми маємо залишатися пильними. Зараз не час для філософських дебатів — зараз час для дій. Як у «Гамлеті»: бути чи не бути — зараз саме час бути
У команді президента Трампа відкрито заявили, що членство України в НАТО виключене. Спецпредставник Кіт Келлог підкреслив, що, цитата, «це не новина — ми говоримо про це з 2008 року». Як на цьому тлі Альянс може зберегти довіру України та стримати Кремль, який прагне зірвати будь-яку євроатлантичну інтеграцію Києва?
Ну, по-перше, щоб не ускладнювати — США не є єдиним власником НАТО. Так, вони є нашим стратегічним партнером, головною силою, ядерним стримуючим фактором — з цим ніхто не сперечається. Але це альянс рівних, коли йдеться про цінності та принципи, які ми відстоюємо. Так, ми можемо бути нерівними за можливостями, але все одно існує принцип «трьох мушкетерів» — один за всіх, всі за одного. І рішення про прийняття нового члена до альянсу приймається спільно. Так, нинішня адміністрація США заявила, як ви згадали, що не підтримує це. Але я сподіваюся — це ж не остання адміністрація США.
І, звичайно, процеси різняться. Дехто може сказати, що Фінляндія та Швеція пройшли швидку процедуру — їх прийняли протягом одного року. Але знову ж таки, ми маємо розуміти сувору реальність на місцях.
Присутність Зеленського в Гаазі є чітким свідченням того, що НАТО не покидає Україну. Будуть держави-члени, які твердо стоятимуть на позиції щодо прагнення України до членства в НАТО
І як я вже казав раніше — безпека НАТО без України більше неможлива. Це моє чітке переконання. Це було доведено на багатьох рівнях, на багатьох фронтах. Хтось створив та опублікував мем: НАТО має приєднатися до України. Так, має, бо Альянс стане сильнішим.
Марк Рютте: шлях України до НАТО є незворотнім. Фото: Офіс Президента
Російська війна проти України є причиною різкого нарощування витрат та перегляду цілей оборонної спроможності НАТО. Чи зможуть інші союзники переконати США погодитися на жорсткі формулювання щодо Росії, особливо на тлі того, що саме через позицію США не вдалося затвердити спільну заяву лідерів G7 на підтримки України, бо Трамп не хотів використовувати жорстку риторику стосовно РФ, щоб, цитую, «не нашкодити майбутнім переговорам»?
Це виклик. Я не маю кришталевої кулі, щоб передбачити фінальний текст. На попередніх самітах, навіть за часів Байдена, були вагання щодо певних формулювань. Але деякі держави-члени залишаються прихильниками жорсткої лінії щодо підтримки України, і це має бути відображено в документах саміту.
Мене турбує не Україна, а те, що я чую про Росію. Досі НАТО визначало дві основні загрози: міжнародний тероризм і Росія. Але зараз ведуться розмови, у Брюсселі ходять такі чутки, — про виключення Росії з цього визначення. Це непокоїть
Я сказав в Європейському парламенті: Росія — це не «виклик», це ворог — чітко і однозначно. НАТО має назвати її такою. Більше того, нам потрібно розширити сферу дії. Це також в інтересах США. Ми маємо справу не лише з Росією, а й з авторитарною віссю: Іраном, Північною Кореєю, Китаєм. Так, є гаряча війна, але є й холодна війна — війна в сірій зоні. Подивіться на Балтійське море: постійні порушення повітряного простору, глушіння GPS, саботаж кабелів. Росія активна.
Ми воюємо з Росією — просто не завжди звичайними засобами. Це війна проти наших суспільств та інституцій. І так, давайте повернемо те слово, якого, здається, уникають наші американські партнери: дезінформація — називайте це інформаційною війною, якщо так зручніше. Але це реальна і агресивна війна.
І Росія не одна. Пам'ятаєте заявку Швеції на вступ до НАТО? Під час цього процесу в Стокгольмі відбулися інсценовані спалення Корану. Шведська розвідка згодом з'ясувала, що деякі з них фінансувалися Корпусом ісламської революційної гвардії. Іранський режим стоїть за багатьма дезінформаційними кампаніями та фейковими акаунтами в соціальних мережах. Ми бачимо ту саму тактику з боку Китаю в Тайванській протоці, де підводні кабелі піддаються саботажу — так само, як і в Балтійському морі. За півтора року — більше десятка випадків.
Ми зазнаємо атак. Ось чому НАТО має перейти від стримування шляхом відмови до стримування шляхом покарання: якщо ви атакуєте, ви будете покарані. Зараз ми лише будуємо оборону, а агресор продовжує наступати. У якийсь момент ми маємо сказати: досить.
І так, операції України з використанням дронів увійдуть в історію. Але я також сказав: настав час західним країнам знову стати чемпіонами таємних операцій. Використовуючи вислів, який сподобається американцям: треба зробити таємні операції великими знову.
Я маю на увазі, що багато західних країн зараз можуть багато чого навчитися в Ізраїлю, а також в України, як стримувати, і не шляхом заперечення, а шляхом покарання, будь-якого потенційного агресора або існуючого агресора.
Безпека країн Балтії: нові виклики
Напередодні спільних військових навчань РФ і Білорусі «Захід-2025», які відбудуться у вересні, країни Балтії розробляють спільні плани евакуації населення. Які логістичні або організаційні виклики, на вашу думку, ключові у цьому контексті?
Це не пов'язано з навчаннями «Захід». Те, що ми робимо, планувалося вже давно. Йдеться про оцінку військової мобільності та інфраструктури, щоб у разі найгіршого сценарію ми могли евакуювати цивільне населення. Дехто може спробувати пов'язати це з майбутніми навчаннями, але ні, це частина поточної підготовки.
У Балтійських країнах ми активно укріплюємо наші кордони — не тільки встановлюємо датчики, але й закладаємо протитанкові міни. Естонія будує систему бункерів — загалом 600. Ми також розгортаємо заходи проти мобільності по всьому кордону.
Це чіткий сигнал нашим європейським колегам: ми не можемо покладатися на марні сподівання. Ми маємо готуватися до найгіршого
Я наполягаю на цьому, і так, у регіоні, зокрема в ширшому районі Балтійського моря, відбувається кілька військових навчань НАТО. У нас також є об'єднані експедиційні сили під керівництвом Великої Британії, які дислокуються в Балтійському регіоні і є ключовим стовпом європейської безпеки.
А з огляду на нещодавній саміт Великої Британії та ЄС, надзвичайно важливо налагодити реальну співпрацю в галузі оборони – не лише через НАТО, а й безпосередньо між ЄС та Великою Британією. Багато чого відбувається, і ні – ми точно не йдемо наосліп.
З огляду на те, що Росія посилює військову присутність у Білорусі, яка є стратегічним плацдармом для можливих операцій у регіоні, як це впливає на оцінку загроз і стратегію безпеки Латвії та країн Балтії загалом? Чи вважаєте ви, що нинішні засоби стримування є достатніми для відбиття потенційних загроз?
Звичайно, у нас є національні плани щодо збройних сил, але все працює під егідою оборонних планів НАТО. Ці плани не просто ухвалені, але й постійно оновлюються на основі актуальної розвідувальної інформації, зокрема, про маневри Росії та інші події. Вони регулярно оновлюються, щоб відображати зміни ситуації.
Ми інвестуємо значні кошти в наші оборонні можливості. Якщо подивитися на три балтійські країни, ми досягаємо 5% ВВП у видатках на оборону. Але, як я вже казав раніше, справа не в відсотках, а в можливостях, які ми створюємо.
Ми зосереджуємося на системах берегової оборони, системах протиповітряної оборони, силах швидкого реагування – об’єднуємо все це разом. Ми також виконуємо рішення саміту НАТО про перехід від батальйонних до бригадних бойових груп. Це не тільки більше військ на землі, але й обладнання та підтримка, необхідні їм для виконання оборонних планів НАТО. Тож так, рівень готовності є високим.
Як я розумію, спосіб дії Росії щодо країн, на які вона ще не напала відкрито, полягає в тому, що вона прагне залякати, поширювати страх, змушувати суспільства жити в постійному відчутті загрози. Це невизначеність – ніколи не знати, що принесе завтрашній день
І тут я можу говорити від імені латвійського народу. Ми чуємо таку риторику вже три десятиліття. Ми виробили в собі стійкість. Ми знаємо, які загрози та повідомлення потрібно сприймати серйозно, і реагуємо відповідно.
Голова сил трансформації НАТО П'єр Вандьє відзначив успіх операції «Павутина» і закликав армії Альянсу переймати українську практику. Які ключові українські підходи ви вважаєте релевантними для зміцнення безпеки Балтії?
Ну, я думаю, це також стосується нашого підходу до оперативного планування. Для нас багато що все ще залишається на папері, а Україна вже практикує це в реальному часі. Так, Латвія підтримувала Україну протягом останніх кількох років, надаючи навчання українським військам тощо.
1 червня СБУ провела масштабну операцію зі знищення російських літаків. Скрін: СБУ
Але я закликаю свій уряд піти далі — підписати двосторонню угоду з Україною, згідно з якою, після того як вони переможуть і виженуть окупантів, Латвія стане першою країною, яка прийме їхніх найкращих інструкторів. Я розумію, що вже є певна взаємодія.
Особисто я є членом Національної гвардії, яка є добровільною військовою службою. Я брав участь у навчаннях, де нас навчали українські інструктори. І хоча дехто каже, що в Україні триває сучасна війна 21 століття, позиційна війна все ще дуже актуальна. Ніхто від її не відмовився, особливо Росія.
У цьому ми маємо багато чого навчитися в України. Але я бачу, що між країнами-членами НАТО та Україною розвивається хороший симбіоз — ми отримуємо взаємну користь: через обмін розвідданими, кращими практиками та практичним досвідом
Ми не просто спостерігаємо здалеку – ми залучаємося, вчимося і адаптуємося на основі того, що робить Україна. Адже одна з проблем Європи – це бюрократія. Вона може серйозно затримати нашу здатність ухвалювати нові моделі навчання та оперативні практики.
Тим часом Росія та Іран адаптуються дуже швидко. Так, їхні втрати на полі бою величезні, але ми знаємо, що в Росії цінність людського життя менша, ніж пляшка пива. Вони поглинають втрати і швидко коригують тактику.
Ми, з іншого боку, схильні визнавати проблему... а потім півроку обговорюємо її, перш ніж діяти. Цей темп потрібно змінити. Ми маємо збільшити швидкість — наші війська та оперативні системи мають бути здатні швидко адаптуватися до вимог сучасної війни.
Титульне фото: Офіс Президента України
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Це перше офіційне розширення правил внутрішнього ринку ЄС на країну-кандидата — сигнал поглиблення правової, цифрової та громадянської інтеграції України з Європейським Союзом.
Урсула фон дер Ляєн, президентка Європейської Комісії коментує: «Ми хочемо, щоб українці залишалися на зв’язку зі своїми близькими по всьому ЄС і вдома. Саме тому ми пропонуємо Україні приєднатися до нашої роумінгової родини. Ще раз підтверджуємо нашу незмінну підтримку України та її громадян».
ЩО ЗМІНИТЬСЯ
З 1 січня 2026 року плата за роумінг між Україною та країнами ЄС буде скасована. Мобільні послуги тарифікуватимуться за національними ставками без жодних доплат. Користувачі також отримають гарантії щодо якості зв’язку на рівні країни проживання, а також безкоштовного доступу до служб екстреної допомоги.
ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД До кінця 2025 року діятиме продовжена тимчасова угода між мобільними операторами ЄС та України, укладена у 2022 році у відповідь на масову міграцію після російського вторгнення. Вона забезпечила мільйонам українців у Європі доступний зв’язок з рідними. Тепер цей тимчасовий механізм поступається місцем стабільному рішенню.
ПРАВОВА БАЗА Й УМОВИ У червні 2025 року Україна офіційно повідомила Євросоюз про повне приведення національного законодавства про роумінг у відповідність до європейського. Це була обов’язкова умова для приєднання до системи «Роумінг як вдома», яка діє в ЄС з 2017 року. Європейська Комісія позитивно оцінила відповідність і подала офіційний законодавчий запит до Ради ЄС.
Генна Вірккунен, віцепрезидентка Єврокомісії з технологічного суверенітету та демократії: «Для українців по всій Європі можливість залишатися на зв’язку з близькими — це момент полегшення. Кожен такий крок наближає Україну до Європи не лише географічно, а й у щоденному житті».
ПОЛІТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ Це рішення Єврокомісії є не лише технічним кроком, а й актом солідарності. Це практичний жест, який посилює зв’язок між ЄС і Україною. Роумінг без кордонів стає не просто технологією, а політикою єдності — вона об’єднує людей ще до того, як об’єднаються держави.
24 червня в Гаазі стартує щорічний саміт НАТО — перший за участі нового генерального секретаря Альянсу Марка Рютте. Формальною метою зустрічі є фіналізація домовленостей щодо нових стандартів витрат на оборону. Водночас на порядку денному — довгострокові зобов’язання перед Україною, підсумки підтримки з боку союзників і визначення місця Росії в стратегічних документах НАТО.
Присутність України на саміті буде обмеженою: президент Володимир Зеленський, хоча й запрошений до Нідерландів, не братиме участі в основних дискусіях. Єдиною публічною подією за участі України стане засідання Ради Україна-НАТО на рівні міністрів закордонних справ. Такий формат породжує запитання — і щодо внутрішньої єдності Альянсу, і щодо послідовності його політики стосовно Києва.
Про очікування від саміту, зрушення в риториці США та ризики, пов’язані з «віссю авторитарних режимів», Sestry поговорили з латвійським депутатом Європейського парламенту Ріхардсом Колсом — членом комітетів із закордонних справ та міжнародної торгівлі, активним учасником безпекових дебатів у ЄС.
Україна, НАТО і геополітична напруга: очікування від саміту в Гаазі
Марина Степаненко: Що, на вашу думку, символізує обмежена присутність України в публічній частині саміту? Як варто розцінювати цей сигнал?
Ріхардс Колс: Перш за все, я вважаю, що це неправильно. Генеральний секретар НАТО запросив Зеленського, але деякі держави-члени виступили проти його присутності — на відміну від попередніх самітів, на яких він був присутній. Все це питання іміджу. На одному з останніх пленарних засідань Європейського парламенту ми обговорювали майбутній саміт НАТО, і я знову наголосив, що майбутнє безпеки Альянсу неможливо уявити без України.
Гаага готується до саміту НАТО. Фото: ABACA/Abaca/East News
Як завжди, країни Балтії та Центральної Європи наполягають, що НАТО має включити Україну. Але деякі держави-члени все ще мають застереження. Тим не менш, важливо, що Зеленський буде в Гаазі. Під час засідання я пожартував, але не зовсім, що якщо Рада НАТО-Росія все ще існує, то, можливо, нам слід запросити і Путіна — але на адресу Міжнародного кримінального суду. Саме там його місце.
А якщо серйозно, то ми повинні використати саміт у Гаазі для посилення підтримки України. Генеральний секретар НАТО заявив, що надалі допомога Україні буде класифікуватися як секретна. Це логічний крок. Публічні обіцянки надати обладнання часто не виконуються — українці повідомляють, що отримують менше чверті від обіцяного. Оприлюднення планів надання допомоги також дає перевагу ворогу.
Зараз головне завдання для європейських членів НАТО — підкріпити слова діями, інвестувати в оборонні можливості та промисловість
Мова йде не про відсотки ВВП, а про реальні засоби та готовність. Очікування високі, особливо щодо країн, які відстають. Деякі з них досі не надали навіть 1% від того, що було обіцяно після саміту у Вільнюсі. Буде тиск. Добре, що США призначили надійну командну структуру напередодні саміту в Гаазі. Були побоювання щодо риторики адміністрації Трампа, але цей крок демонструє стабільність.
Так, конфлікт між Іраном та Ізраїлем останнім часом затьмарив Україну. Але в Брюсселі ми бачимо все ясно. Іран за три дні здійснив кілька ракетних ударів, але тільки днями Росія відправила сотні дронів, в результаті чого загинули понад 20 цивільних. Війна в Україні триває. Сподіваюся, на саміті в Гаазі ми не будемо розглядати ці кризи окремо. Україна, Близький Схід — це взаємопов’язані дії авторитарної осі. Вони співпрацюють і прагнуть зруйнувати західні оборонні структури та послабити нашу колективну реакцію.
Кошти, виробництво, дрони: практичний фронт підтримки України
Європейські країни, під тиском Вашингтона, заявили про наміри збільшити оборонні витрати до 5% ВВП (3,5% на оборону та 1,5% — на кібербезпеку й інфраструктуру). Як це вплине на механізми підтримки України: більше зброї чи ресурсів за рахунок союзницького перерозподілу?
Справа в тому, що військова підтримка України не є централізованою — вона залежить від країн-членів ЄС. Вони виділяють кошти та надають допомогу на двосторонньому рівні. Лідерами є країни Північної Європи, Балтії та Польща. Наприклад, країни Балтії зобов'язалися щорічно виділяти 0,25% ВВП на підтримку України будь-яким можливим способом.
Зараз ми активно мобілізуємо кошти ЄС на оборону. Існує «міні-омнібус» і більший п'ятирічний оборонний пакет, пов'язаний з багаторічною фінансовою рамкою, очолюваною Єврокомісаром з питань оборони та космосу Андрюсом Кубілюсом. У короткостроковій перспективі, до кінця цього року, ми адаптуємо існуючі фонди, такі як Cohesion (політика спрямована на зменшення економічних і соціальних розбіжностей між регіонами ЄС. — Авт.) і Horizon (головна програма ЄС з фінансування досліджень та інновацій, бюджет якої на 2021–2027 роки становить 95,5 млрд євро. — Авт.), щоб вперше в історії ЄС включити до них оборону. Це дозволяє державам-членам зменшити тиск на національні бюджети, використовуючи кошти ЄС для потреб, пов'язаних з обороною.
Співпраця оборонної промисловості з Україною є надзвичайно важливою. Я радий, що великі західні компанії, такі як Rheinmetall, планують відкрити спільні виробничі лінії в Україні. Я також наголосив на важливості полегшення фінансового тягаря шляхом спільних закупівель, включаючи прямі закупівлі в Україні.
Україна має передові можливості в галузі безпілотних літальних апаратів та технологій протидії безпілотникам, яких не вистачає Європі. Підтримка оборонної промисловості України зміцнює як Україну, так і ЄС
Зараз спостерігається реальний прогрес, а не лише риторика. Законодавча робота триває, а терміни скорочуються. Ми більше не ведемо багаторічних дебатів — вживаються конкретні заходи. Деякі держави-члени наполягають на більшій стратегічній автономії, але ми маємо реалістично оцінювати поточні можливості Європи. Співпраця з трансатлантичними партнерами залишається надзвичайно важливою.
Водночас торговельні напруження тривають, і ми очікуємо на розвиток подій після 9 липня. Але наша головна відповідальність як депутатів Європарламенту — не втрачати фокус на Україні. Так, є багато глобальних відволікаючих факторів, особливо на Близькому Сході, але Росія посилює свою агресію і використовує цей момент.
Ми маємо залишатися пильними. Зараз не час для філософських дебатів — зараз час для дій. Як у «Гамлеті»: бути чи не бути — зараз саме час бути
У команді президента Трампа відкрито заявили, що членство України в НАТО виключене. Спецпредставник Кіт Келлог підкреслив, що, цитата, «це не новина — ми говоримо про це з 2008 року». Як на цьому тлі Альянс може зберегти довіру України та стримати Кремль, який прагне зірвати будь-яку євроатлантичну інтеграцію Києва?
Ну, по-перше, щоб не ускладнювати — США не є єдиним власником НАТО. Так, вони є нашим стратегічним партнером, головною силою, ядерним стримуючим фактором — з цим ніхто не сперечається. Але це альянс рівних, коли йдеться про цінності та принципи, які ми відстоюємо. Так, ми можемо бути нерівними за можливостями, але все одно існує принцип «трьох мушкетерів» — один за всіх, всі за одного. І рішення про прийняття нового члена до альянсу приймається спільно. Так, нинішня адміністрація США заявила, як ви згадали, що не підтримує це. Але я сподіваюся — це ж не остання адміністрація США.
І, звичайно, процеси різняться. Дехто може сказати, що Фінляндія та Швеція пройшли швидку процедуру — їх прийняли протягом одного року. Але знову ж таки, ми маємо розуміти сувору реальність на місцях.
Присутність Зеленського в Гаазі є чітким свідченням того, що НАТО не покидає Україну. Будуть держави-члени, які твердо стоятимуть на позиції щодо прагнення України до членства в НАТО
І як я вже казав раніше — безпека НАТО без України більше неможлива. Це моє чітке переконання. Це було доведено на багатьох рівнях, на багатьох фронтах. Хтось створив та опублікував мем: НАТО має приєднатися до України. Так, має, бо Альянс стане сильнішим.
Марк Рютте: шлях України до НАТО є незворотнім. Фото: Офіс Президента
Російська війна проти України є причиною різкого нарощування витрат та перегляду цілей оборонної спроможності НАТО. Чи зможуть інші союзники переконати США погодитися на жорсткі формулювання щодо Росії, особливо на тлі того, що саме через позицію США не вдалося затвердити спільну заяву лідерів G7 на підтримки України, бо Трамп не хотів використовувати жорстку риторику стосовно РФ, щоб, цитую, «не нашкодити майбутнім переговорам»?
Це виклик. Я не маю кришталевої кулі, щоб передбачити фінальний текст. На попередніх самітах, навіть за часів Байдена, були вагання щодо певних формулювань. Але деякі держави-члени залишаються прихильниками жорсткої лінії щодо підтримки України, і це має бути відображено в документах саміту.
Мене турбує не Україна, а те, що я чую про Росію. Досі НАТО визначало дві основні загрози: міжнародний тероризм і Росія. Але зараз ведуться розмови, у Брюсселі ходять такі чутки, — про виключення Росії з цього визначення. Це непокоїть
Я сказав в Європейському парламенті: Росія — це не «виклик», це ворог — чітко і однозначно. НАТО має назвати її такою. Більше того, нам потрібно розширити сферу дії. Це також в інтересах США. Ми маємо справу не лише з Росією, а й з авторитарною віссю: Іраном, Північною Кореєю, Китаєм. Так, є гаряча війна, але є й холодна війна — війна в сірій зоні. Подивіться на Балтійське море: постійні порушення повітряного простору, глушіння GPS, саботаж кабелів. Росія активна.
Ми воюємо з Росією — просто не завжди звичайними засобами. Це війна проти наших суспільств та інституцій. І так, давайте повернемо те слово, якого, здається, уникають наші американські партнери: дезінформація — називайте це інформаційною війною, якщо так зручніше. Але це реальна і агресивна війна.
І Росія не одна. Пам'ятаєте заявку Швеції на вступ до НАТО? Під час цього процесу в Стокгольмі відбулися інсценовані спалення Корану. Шведська розвідка згодом з'ясувала, що деякі з них фінансувалися Корпусом ісламської революційної гвардії. Іранський режим стоїть за багатьма дезінформаційними кампаніями та фейковими акаунтами в соціальних мережах. Ми бачимо ту саму тактику з боку Китаю в Тайванській протоці, де підводні кабелі піддаються саботажу — так само, як і в Балтійському морі. За півтора року — більше десятка випадків.
Ми зазнаємо атак. Ось чому НАТО має перейти від стримування шляхом відмови до стримування шляхом покарання: якщо ви атакуєте, ви будете покарані. Зараз ми лише будуємо оборону, а агресор продовжує наступати. У якийсь момент ми маємо сказати: досить.
І так, операції України з використанням дронів увійдуть в історію. Але я також сказав: настав час західним країнам знову стати чемпіонами таємних операцій. Використовуючи вислів, який сподобається американцям: треба зробити таємні операції великими знову.
Я маю на увазі, що багато західних країн зараз можуть багато чого навчитися в Ізраїлю, а також в України, як стримувати, і не шляхом заперечення, а шляхом покарання, будь-якого потенційного агресора або існуючого агресора.
Безпека країн Балтії: нові виклики
Напередодні спільних військових навчань РФ і Білорусі «Захід-2025», які відбудуться у вересні, країни Балтії розробляють спільні плани евакуації населення. Які логістичні або організаційні виклики, на вашу думку, ключові у цьому контексті?
Це не пов'язано з навчаннями «Захід». Те, що ми робимо, планувалося вже давно. Йдеться про оцінку військової мобільності та інфраструктури, щоб у разі найгіршого сценарію ми могли евакуювати цивільне населення. Дехто може спробувати пов'язати це з майбутніми навчаннями, але ні, це частина поточної підготовки.
У Балтійських країнах ми активно укріплюємо наші кордони — не тільки встановлюємо датчики, але й закладаємо протитанкові міни. Естонія будує систему бункерів — загалом 600. Ми також розгортаємо заходи проти мобільності по всьому кордону.
Це чіткий сигнал нашим європейським колегам: ми не можемо покладатися на марні сподівання. Ми маємо готуватися до найгіршого
Я наполягаю на цьому, і так, у регіоні, зокрема в ширшому районі Балтійського моря, відбувається кілька військових навчань НАТО. У нас також є об'єднані експедиційні сили під керівництвом Великої Британії, які дислокуються в Балтійському регіоні і є ключовим стовпом європейської безпеки.
А з огляду на нещодавній саміт Великої Британії та ЄС, надзвичайно важливо налагодити реальну співпрацю в галузі оборони – не лише через НАТО, а й безпосередньо між ЄС та Великою Британією. Багато чого відбувається, і ні – ми точно не йдемо наосліп.
З огляду на те, що Росія посилює військову присутність у Білорусі, яка є стратегічним плацдармом для можливих операцій у регіоні, як це впливає на оцінку загроз і стратегію безпеки Латвії та країн Балтії загалом? Чи вважаєте ви, що нинішні засоби стримування є достатніми для відбиття потенційних загроз?
Звичайно, у нас є національні плани щодо збройних сил, але все працює під егідою оборонних планів НАТО. Ці плани не просто ухвалені, але й постійно оновлюються на основі актуальної розвідувальної інформації, зокрема, про маневри Росії та інші події. Вони регулярно оновлюються, щоб відображати зміни ситуації.
Ми інвестуємо значні кошти в наші оборонні можливості. Якщо подивитися на три балтійські країни, ми досягаємо 5% ВВП у видатках на оборону. Але, як я вже казав раніше, справа не в відсотках, а в можливостях, які ми створюємо.
Ми зосереджуємося на системах берегової оборони, системах протиповітряної оборони, силах швидкого реагування – об’єднуємо все це разом. Ми також виконуємо рішення саміту НАТО про перехід від батальйонних до бригадних бойових груп. Це не тільки більше військ на землі, але й обладнання та підтримка, необхідні їм для виконання оборонних планів НАТО. Тож так, рівень готовності є високим.
Як я розумію, спосіб дії Росії щодо країн, на які вона ще не напала відкрито, полягає в тому, що вона прагне залякати, поширювати страх, змушувати суспільства жити в постійному відчутті загрози. Це невизначеність – ніколи не знати, що принесе завтрашній день
І тут я можу говорити від імені латвійського народу. Ми чуємо таку риторику вже три десятиліття. Ми виробили в собі стійкість. Ми знаємо, які загрози та повідомлення потрібно сприймати серйозно, і реагуємо відповідно.
Голова сил трансформації НАТО П'єр Вандьє відзначив успіх операції «Павутина» і закликав армії Альянсу переймати українську практику. Які ключові українські підходи ви вважаєте релевантними для зміцнення безпеки Балтії?
Ну, я думаю, це також стосується нашого підходу до оперативного планування. Для нас багато що все ще залишається на папері, а Україна вже практикує це в реальному часі. Так, Латвія підтримувала Україну протягом останніх кількох років, надаючи навчання українським військам тощо.
1 червня СБУ провела масштабну операцію зі знищення російських літаків. Скрін: СБУ
Але я закликаю свій уряд піти далі — підписати двосторонню угоду з Україною, згідно з якою, після того як вони переможуть і виженуть окупантів, Латвія стане першою країною, яка прийме їхніх найкращих інструкторів. Я розумію, що вже є певна взаємодія.
Особисто я є членом Національної гвардії, яка є добровільною військовою службою. Я брав участь у навчаннях, де нас навчали українські інструктори. І хоча дехто каже, що в Україні триває сучасна війна 21 століття, позиційна війна все ще дуже актуальна. Ніхто від її не відмовився, особливо Росія.
У цьому ми маємо багато чого навчитися в України. Але я бачу, що між країнами-членами НАТО та Україною розвивається хороший симбіоз — ми отримуємо взаємну користь: через обмін розвідданими, кращими практиками та практичним досвідом
Ми не просто спостерігаємо здалеку – ми залучаємося, вчимося і адаптуємося на основі того, що робить Україна. Адже одна з проблем Європи – це бюрократія. Вона може серйозно затримати нашу здатність ухвалювати нові моделі навчання та оперативні практики.
Тим часом Росія та Іран адаптуються дуже швидко. Так, їхні втрати на полі бою величезні, але ми знаємо, що в Росії цінність людського життя менша, ніж пляшка пива. Вони поглинають втрати і швидко коригують тактику.
Ми, з іншого боку, схильні визнавати проблему... а потім півроку обговорюємо її, перш ніж діяти. Цей темп потрібно змінити. Ми маємо збільшити швидкість — наші війська та оперативні системи мають бути здатні швидко адаптуватися до вимог сучасної війни.
Титульне фото: Офіс Президента України
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Кая Путо: Історія показує, що війна — це можливість для емансипації жінок. Під час Другої світової війни європейські жінки почали працювати в галузях, де раніше домінували чоловіки, таких як залізниця та військова промисловість. Чи спостерігаємо ми зараз щось подібне в Україні?
Лілія Фасхутдінова: Безумовно. Галузям, де раніше домінували чоловіки, не вистачає робочої сили, і в них працевлаштовується все більше жінок. Це пов'язано з тим, що багато чоловіків воюють на фронті, і тисячі вже загинули на ньому. А дехто відмовляється від роботи, бо ховається від мобілізації.
Все більше жінок можна зустріти за кермом автобуса чи вантажівки, в шахті чи на будівництві. Однак я б не назвала це емансипацією. Жінки в Україні були економічно активними ще з часів СРСР, адже тоді робота була обов'язковою. Після його розпаду зарплати виявилися занадто низькими, щоб вижити на одну. Тому я бачу це по-іншому: війна зробила суспільство більш відкритим для жінок, щоб вони могли відігравати більш різноманітні ролі на ринку праці.
Це також працює і навпаки, тому що деякі чоловіки влаштувалися на роботу в галузях, де переважають жінки, наприклад, в освіті. Це захищає їх від призову до армії, оскільки вчителі належать до критично важливих для держави професій і не підлягають мобілізації. Можливо, це не найблагородніша мотивація, але, ймовірно, після війни деякі з цих вчителів залишаться в професії. Тож це може позитивно вплинути на гендерний баланс у кадровому складі українських шкіл.
А як це виглядає в політиці? Жінки відіграють величезну роль в українській волонтерській спільноті, яка підтримує армію та державні інституції. Ця спільнота користується довірою суспільства, що після війни може перетворитися на політичний успіх. Чи з'являються вже нові жінки-лідери на горизонті?
Безумовно, після війни в політиці з'являться нові обличчя, і серед них будуть волонтери. Однак я не впевнена, що це будуть передусім жінки. Суспільству відомо, який величезний внесок вони роблять у волонтерство — допомагають збирати гроші на військову техніку, медичне обладнання тощо. У колективній уяві закріпився певний образ волонтерки: старша жінка, яка плете маскувальні сітки для солдатів. Однак вона зазвичай залишається безіменною. На мою думку, найбільш впізнаваними волонтерами є чоловіки. Саме вони найчастіше отримують нагороди, дають інтерв'ю, саме їхні обличчя знають.
Нещодавно я запитала своїх знайомих, чи можуть вони назвати волонтерок. Майже ніхто не зміг. А от Сергія Притулу чи Василя Байдака знають усі. Війна, не війна — жінкам важче бути впізнаваними. Однак тенденція щодо жіночого активізму в українській політиці є висхідною. У 2000-х роках жінки становили менше 10 відсотків депутатів парламенту, зараз — понад 20 відсотків. Можливо, цьому сприятимуть квоти, запроваджені у 2019 році у виборчих списках. Ми не мали можливості перевірити це, оскільки через російське вторгнення з того часу не було жодних виборів, не рахуючи виборів до місцевих органів влади.
Жінка проходить повз мішки з піском, встановлені для захисту від російських обстрілів у центрі Києва, Україна, вівторок, 7 червня 2022 року. Фото: AP Photo/Efrem Lukatsky), APTOPIX
Квоти були запроваджені для того, щоб наблизити українське законодавство до стандартів ЄС у сфері прав жінок. Цей аргумент досі є переконливим для українського суспільства?
Так. Українці, як правило, мають ідеалістичний погляд на Захід і хочуть стати його частиною. Це полегшує просування прогресивних цінностей. Толерантність до ЛГБТКІ+ людей зростає — для багатьох українців, здається, саме тому, що вони хочуть бути європейцями. І не хочуть бути схожими на росіян, які переслідують гомосексуалістів і водночас декриміналізують домашнє насильство.
Ми обговорили позитивні тенденції, які дають надію на прогрес у сфері прав українських жінок. На жаль, війна приносить і небезпеки в цьому питанні.
Що маєш на увазі?
Є ризик, що коли чоловіки повернуться з війни, вони будуть настільки шановані, що від жінок вимагатимуть прощати їм все, виявляти вдячність, народжувати їм дітей — і ще більшою мірою, ніж раніше. У традиційному образі жінка — берегиня, турботлива богиня, мучениця, яка терпляче зносить усі тяготи сімейного життя.
У поколінні моїх батьків багато жінок підтримували своїх чоловіків, навіть якщо ті зловживали алкоголем. Свої рішення вони називали турботою і відповідальністю
У Польщі це «мати-полька» (matka Polka), яка «несе свій хрест». На щастя, ця модель відходить у минуле.
В Україні вона теж вже почала відходити. Але потім прийшла війна і все ускладнилося. Чоловікам, які повертаються з війни, важко повертатися до реальності. Вони бачили смерть і жорстокість, багато хто страждає від посттравматичного стресового розладу, деякі схильні до насильства.
До цього додаються розірвані зв'язки. Довгі місяці на фронті означають, що нерідко ви відчуваєте сильніший зв'язок зі своїми колегами в окопах, ніж зі своєю сім'єю. Після повернення це може зіпсувати ваші стосунки з дружиною. Виникають недовіра та ревнощі, підозри на кшталт: «Ти зраджувала, поки мене не було». Я знаю випадки, коли чоловіки на початку війни хотіли, щоб їхні жінки виїхали за кордон, а тепер ставляться до них як до зрадниць.
Мені важко про це говорити. Я безмежно вдячна всім солдатам, які захищають мою країну. Якщо вони поводяться неадекватно внаслідок пережитого — я знаю, що це не їхня провина. У мене розривається серце, коли я думаю про те, що вони пережили.
Це вина Росії, яка вторглася у вашу країну.
Так, це вина агресора. Але ми, Україна, не можемо допустити, щоб їхні страждання спричинили додаткові страждання жінок і дітей. Ми всі страждаємо, чоловіки і жінки, багато хто з нас матиме психічні проблеми до кінця життя.
Війна також залишить свій відбиток на майбутніх поколіннях. Завдання української держави, а також українського суспільства — пом'якшити ці жахливі наслідки
Чи не боїшся, що така кампанія може бути сприйнята негативно? Вже під час війни Укрзалізниця запровадила купе тільки для жінок у нічних поїздах. Це викликало обурення багатьох чоловіків: «Це ми ризикуємо життям заради вас, а ви робите з нас хижаків?»
Звісно, це зустріне спротив. Не тільки чоловіки, а й жінки, зокрема ті, чиї чоловіки воюють або вже повернулися з фронту. Про багато проблем в армії і так дуже важко говорити — вдячність солдатам робить їх табуйованими темами. Однак, якщо ми дійсно хочемо бути європейською правовою державою, ми повинні навчитися знаходити рішення і для цих незручних проблем.
Жінка з донькою чекають на потяг, намагаючись виїхати з Києва, Україна, четвер, 24 лютого 2022 року. Фото: AP Photo/Emilio Morenatti, APTOPIX
Які проблеми маєш на увазі?
Наприклад, сексуальні домагання в армії. Я не кажу, що це широко розповсюджена проблема, але такі випадки трапляються, і їх треба засуджувати. Коли на початку російського вторгнення жертва такого насильства публічно розповіла про свій досвід, деякі люди відреагували дуже критично. Звинувачували її в дискредитації українських збройних сил і натякали, що, зрештою, жінки йдуть в армію, щоб знайти собі хлопця. На щастя, після трьох років повномасштабної війни говорити про проблеми стало трохи легше. Ми вже не піддаємо себе цензурі, як це було на початку.
Як держава може допомогти ветеранам?
Допомога ветеранам — це одне, вони потребують психологічної підтримки, а також комплексних програм, які б сприяли їхньому поверненню до цивільного життя. Для когось було б добре отримати грант на відкриття власної справи (такі програми вже існують), комусь потрібна допомога у працевлаштуванні. Не можна допустити, щоб ветерани війни сиділи вдома без діла. Це стосується і тих, хто отримав інвалідність на фронті.
Однак підтримка потрібна і сім'ям. Коли солдат повертається з війни, на них лягає величезний тягар. Вони не знають, чого очікувати і як реагувати. Крім того, я вважаю, що саме на жінок має бути спрямована кампанія на кшталт: «Ти маєш право піти, навіть якщо твій чоловік герой». Ніщо не виправдовує життя з насильником.
Проте в цілому становище українських військовослужбовиць покращилося з 2014 року...
Так, безумовно. Раніше вони навряд чи могли займати бойові позиції. Вони воювали на фронті, але офіційно були, наприклад, кухарками. Сьогодні такі випадки — винятки. Українських військовослужбовиць цінують і на символічному рівні — День захисника України, що відзначається 1 жовтня, перейменовано на День захисниці та захисника України. Міністерство оборони визнає внесок військовослужбовиць в оборону країни, і історії про те, що «прекрасні жінки роблять нашу службу приємнішою», на щастя, звучать у ЗМІ все рідше. Однак, жінкам в армії все ще важко отримати підвищення на керівні посади.
Серйозною проблемою є також гомосексуальні стосунки військовослужбовиць. Тому що вони не визнаються українською державою. Коли твоя партнерка поранена або потрапила у полон, ти про це не почуєш. Коли вона помирає, ти не можеш побачити її тіло.
Коли помирає біологічна мати, її партнерка не має жодних прав на дитину. Це стосується і гомосексуальних військових, за винятком того, що більше дітей виховується в лесбійських парах
Гаразд, але, зрештою, саме чоловіки в армії піддаються більшій дискримінації — на відміну від жінок, їх примусово призивають до війська. Так у них забирають право на життя і здоров'я, основне право людини...
Цей наратив я часто чую від іноземців. Мене це дратує так само, як і те, що нашим захисникам кажуть, що «вбивати людей — це неправильно». Звичайно, це неправильно, але що ми повинні робити? Тим, хто не стикається із загрозою життю щодня, легко теоретизувати і критикувати наші рішення, і важче пропонувати альтернативи. Здатися Росії? Чи відправити всіх на фронт? Кинути жереб, хто з батьків опиниться в армії? Як ми тоді захистимо дітей і людей похилого віку? Хто працюватиме над тим, щоб економіка працювала?
Волонтерки жіночої мобільної групи протиповітряної оборони «Бучанські відьми» проходять бойову підготовку в районі Бучі поблизу Києва, Україна, субота, 3 серпня 2024 року. Група «Бучанські відьми» діє в Бучанському районі, щоб збивати російські безпілотники, які наближаються до Києва. Фото: AP Photo/Efrem Lukatsky)
Жінки, на відміну від чоловіків, могли легально виїхати з України.
Це, в свою чергу, є величезним викликом для українського сестринства. Між жінками, які виїхали, і тими, хто залишився, виникла напруга. Деякі з нас звинувачують одна одну: «Ти залишила свою країну в біді, ти втекла, ти зрадила нас». Або: «Ти залишилася, ти руйнуєш життя своїх дітей».
Для мене це дуже сумно. Я вважаю, що кожен має право приймати рішення, яке, на його думку, є найкращим для його сім'ї. Це трагічний вибір, тому що кожне рішення чомусь неправильне. Ця напруга шкодить Україні, тому що деякі біженки не захочуть повертатися додому через це. Я знаю жінок, які виїхали, і їхні сім'ї перестали з ними спілкуватися.
І приймуть їх назад?
Я думаю, що коли війна закінчиться, ця напруга спаде, люди почнуть жити новим життям. Але для багатьох біженок це буде аргументом, щоб не повертатися в Україну.
Чи не боїшся ти, що негативний вплив війни на права українських жінок переважить позитивний?
Я не знаю. Я оптимістка, сподіваюся, що позитив переважить. Але я оцінюю шанси на це як половина на половину.
Як війна змінила тебе як феміністку?
До початку повномасштабної війни я б сказала, що в першу чергу я —жінка. Для мене не було нічого важливішого з точки зору моєї ідентичності. Сьогодні я кажу, що я українка. Війна об'єднує національність більше, ніж будь-що інше. Якщо ти не знаєш війни, ти ніколи її не зрозумієш.
Лілія «Ліля» Фасхутдінова — феміністка та правозахисниця з десятирічним досвідом роботи в громадянському суспільстві, антидискримінаційних програмах та просуванні гендерної рівності. Вона отримала ступінь бакалавра філології в Сорбонні та ступінь магістра з прав людини в Університеті Падуї. Працювала з сирійськими біженцями в Туреччині, внутрішньо переміщеними особами в Україні, людьми з ВІЛ, ЛГБТКІ+ та жінками. Зараз живе у Львові, де працює над проєктом з розширення прав і можливостей жінок у міжнародній гуманітарній організації.
Український військовослужбовець (праворуч) з жінкою оглядають визначні пам'ятки Києва під час прогулянки на моноколесах у сонячний літній день у Києві, 14 серпня 2024 року, на тлі російського вторгнення в Україну. Фото: Сергій Супінський / AFP
Європейський Союз 13 червня вчетверте продовжив режим тимчасового захисту для громадян України — цього разу до березня 2027 року. Водночас на початку червня видання Politico повідомило, що Єврокомісія готує план повернення українських біженців в Україну після припинення бойових дій. Брюссель рекомендує країнам Євросоюзу створити «центри єдності», де консультуватимуть тих, хто планує повернутися додому, зокрема, допомагатимуть з пошуком роботи. Перші центри відкриють у Німеччині та Іспанії. Наскільки реалістичне масове повернення українців додому? Що буде зі статусом тимчасового захисту після 2027 року? Чи готові європейські країни до довгострокової інтеграції українців?
Захист у дії
Зараз у ЄС понад 4 мільйони українців користуються механізмом тимчасового захисту. Він був розрахований на три роки. Однак ухвалюючи рішення про продовження дії тимчасового захисту, ЄС виходить в першу чергу з безпекової ситуації, — пояснює старший політичний радник Міжнародного центру розвитку міграційної політики (ICMPD) у Відні Мартін Вагнер (Martin Wagner):
— Ситуація залишається дуже нестабільною, і зараз знову спостерігається зростання інтенсивності російських обстрілів. Якщо війна закінчиться, то важливо, як саме. Чи буде вся територія України безпечною? Які частини залишаться окупованими? Чи буде інфраструктура України достатньо сильною, щоб прийняти людей назад? Якою буде ситуація і можливості повернення для внутрішньо переміщених українців у свої регіони? Чи зможуть люди повернутися у свої домівки, чи вони зруйновані? Всі ці питання потребують чітких відповідей.
Омбудсмен Дмитро Лубінець: понад 6,9 мільйона українців були змушені покинути країну через повномасштабне вторгнення Росії. Фото: SOPA Images/Sipa USA/East News
З розмов, які відбуваються зараз, можна зробити висновок, що країни-члени ЄС доволі чітко заявляють: доки триває війна, повернення може бути лише добровільним. А втім, у своїй комунікації Європейська комісія закликає країни-члени розробляти спільні програми повернення, щоб бути готовими до майбутнього, продовжує Мартін Вагнер:
— Найімовірніше, ми побачимо поетапний процес. Спочатку йтиметься про підтримку спонтанних повернень, згодом — про програми підтриманого повернення, які, сподіваємося, будуть пов’язані з програмами відбудови.
І лише з часом, коли ситуація стане більш стабільною, передбачуваною та сталою, повернення набиратиме більших масштабів
«Поки Росія продовжує тероризувати українське мирне населення, ЄС продовжує виявляти свою солідарність з українським народом», — заявив Томаш Семоняк, міністр внутрішніх справ Польщі, яка зараз головує в ЄС.
Продовження статусу тимчасового захисту до 2027 року — це проміжний етап і в подальшому потрібне системне вирішення. Деякі країни-члени вже відкрили можливість отримання національних дозволів на проживання, додає Мартін Вагнер:
— Особливо ті країни, які прийняли найбільше бенефіціарів тимчасового захисту, вже готуються до переведення частини з них на національні статуси, щоб уникнути ситуації, коли після завершення дії тимчасового захисту всі одночасно потребуватимуть нового статусу, що перевантажить національні адміністративні ресурси.
Повернення чи інтеграція
Рівень працевлаштування серед українців вищий, ніж в інших груп мігрантів і біженців, утім, структурні бар’єри залишаються і впливають на успішність інтеграції, звертає увагу політична аналітикиня Центру європейської політики (EPC) Анастасія Карацас. Наприклад, у Німеччині, де існують усталені процедури інтеграції, пріоритетом стало вивчення мови. Це полегшило працевлаштування, але призвело до втрати навичок і ускладнило вихід на ринок праці пізніше. Прикладом є ініціатива «Job Turbo», запущена в листопаді 2023 року, яка допомогла 250 000 українців із базовими знаннями мови знайти роботу, але часто на нижчих за кваліфікацію посадах. У Польщі та Італії слабша підтримка інтеграції сприяла швидшому працевлаштуванню, однак також призвела до переважно некваліфікованої зайнятості, продовжує Анастасія Карацас:
— Національні служби зайнятості адаптувалися до ситуації з певними успіхами. Наприклад, у Польщі Варшавське бюро праці створило «Спеціальну службу», яка пропонує навчання, перекваліфікацію та підбір роботи, а згодом ця модель поширилась і на інші регіони.
В Італії проєкт PUOI (Protezione Unita a Obiettivo Integrazione) охопив близько 200 українців, 60% з яких після проходження соціально-професійного навчання змогли працевлаштуватися. Але ж такі ініціативи мають обмежений масштаб
Додаткову непевність створюють дискусії про ймовірне припинення вогню під тиском США, що ускладнює довгострокове планування. Перспектива загальноєвропейського статусу для українців після 2027 року залишається неясною.
Попри все, резюмує Анастасія Карацас, чимало українців сподіваються повернутися додому, хоча ця можливість залежить від економічної та безпекової ситуації як в Європі, так і в Україні. А те, що Київ декларує зацікавленість у поверненні своїх громадян, цілком зрозуміло:
— На тлі величезних руйнувань, спричинених повномасштабним вторгненням Росії, та демографічного спаду в Україні, відбудова країни — особливо у критичних секторах, таких як будівництво, транспорт, сільське господарство та державні послуги — значною мірою залежатиме від українців, які повернуться.
Людський капітал
Основні фактори, які можуть стимулювати українців до переїзду додому, — це безпека, наявність робочих місць, програми підтримки, але багато з тих, хто хотів, вже повернувся, наголошує доктор соціальних наук Зіновій Свереда. Основні чинники залишитися в ЄС, з його слів, — інтеграція за понад три роки війни, перспективи роботи та освіта дітей.
Лише 31% українців нині планують повертатися в Україну, свідчить нещодавнє дослідження Центру економічної стратегії. При тому, що ще в січні 2024-го таких було 34%, у травні 2023-го — 41%, у грудні 2022-го — 46%.
Якщо говорити про польський контекст, то на основі досліджень, проведених серед жінок-біженок з України у 2022, 2023 та 2025 роках, можна зробити висновок, що приблизно половина з них мають намір залишитися в Польщі, каже професор соціології Ягеллонського університету в Кракові Пьотр Длугож (Piotr Długosz):
— Українки мають дітей, які ходять до школи, три чверті з них працюють, знають польську мову, більшість самостійно орендують квартири і ведуть нове життя. Їм важко буде змінити місце проживання. Дослідження також показують, що понад половина біженок страждає депресивними, тривожними та стресовими розладами, що є наслідком воєнної травми, а також стресу, пов'язаного з поточною ситуацією.
Цей фактор призводить до того, що жінкам бракує сил і енергії для чергового переїзду та перебудови життя
Дослідження Gremi Personal: лише 13% українців планують залишитися в Польщі після закінчення війни. Фото: Nur Photo/East News
Вагомим фактором повертатись в Україну чи ні буде економічна ситуація в країні перебування, продовжує Пьотр Длугож, якщо вона забезпечуватиме хороші умови життя, то, швидше за все, мало хто захоче повертатися:
— Слід також пам'ятати, що українські біженці завдяки високому рівню освіти та молодому віку, становлять людський капітал, який необхідний економікам, що борються з нестачею робочої сили.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
