Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Постачання і виробництво зброї, гарантії безпеки та вступ до ЄС: Володимир Зеленський зустрівся з Дональдом Туском і Анджеєм Дудою
Ключові питання на перемовинах з польським прем'єром Дональдом Туском у Варшаві — постачання та виробництво зброї, посилення санкцій проти РФ, робота з наближення вступу України до ЄС і можливості наближення миру
Дональд Туск: «Польське головування в Раді Європейського Союзу зрушить з мертвої точки питання про вступ України до ЄС». Варшава 15.01. 2024. Фото: Anita Walczewska/East News, Warszawa
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Володимир Зеленський: «Ми очікуємо активної спільної роботи в дусі концепції «мир завдяки силі»
Володимир Зеленський подякував Польщі та всьому польському народові за незмінну підтримку України, оборонну допомогу та повагу до українців, які зараз проживають у цій країні.
Президент розповів про наслідки сьогоднішньої російської атаки по українській енергетиці, зокрема по енергооб’єктах на Львівщині. У відповідь на це Польща висловила готовність постачати електроенергію в Україну.
Під час зустрічі Володимир Зеленський і Дональд Туск детально обговорили оборонну допомогу — постачання й виробництво зброї та відповідні інвестиції. Україна має значні можливості для виробництва всіх видів дронів, багатьох видів техніки та артилерії.
«Ми говорили також про можливості наблизити мир для України та всієї Європи — за пʼять днів у США відбудеться інавгурація президента Трампа. Ми очікуємо активної спільної роботи в дусі концепції «мир завдяки силі», – наголосив Зеленський.
За словами Президента, Україна розраховує на посилення санкцій проти Росії та активну спільну роботу в переговорах щодо вступу України в Євросоюз впродовж наступного півріччя.
«Будемо спільно з Україною працювати з нашими європейськими партнерами, і, безумовно, — над прискоренням процесу приєднання», — зазначив прем’єр-міністр Польщі.
Зустріч президента України Володимира Зеленського та прем'єра Польщі Дональда Туска у Варшаві. Фото: ОП
Відповідаючи на запитання щодо очікувань від майбутньої адміністрації Дональда Трампа, президент Володимир Зеленський зауважив, що розраховує на продовження політики зміцнення України з боку США.
Зеленський повідомив, що команди зараз працюють над змістом і форматом майбутньої зустрічі, яка відбудеться після інавгурації. Він не став вдаватись у деталі та називати дату зустрічі, але сказав, що найголовнішим очікуванням нині є закінчити війну, отримавши сильні гарантії безпеки.
«Ми хочемо закінчити (війну) справедливим миром, для цього нам потрібна впевненість, що Росія не повернеться з війною знову проти України. Для нас потрібні сильні гарантії безпеки».
За його словами, на сьогодні стратегічно сильними гарантіями безпеки Україна вважає членство у ЄС і майбутнє членство у НАТО.
Також гарантіями безпеки повинні стати «серйозні пакети зброї і підтримка нашої армії, яка не може зменшуватись у рази, коли ти є сусідом з Росією».
Також Зеленський зауважив, що Україна підтримує як потенційну гарантію безпеки розміщення контингенту тих чи інших країн союзників на своїй території. Але, зауважив він, це розміщення не може бути єдиною гарантією безпеки.
Зеленський повідомив, що вже обговорював це питання з балтійськими партнерами та буде обговорювати його з лідером Британії.
До розміщення іноземного контингенту варіантом може стати направлення до України іноземних інструкторів з навчальною програмою.
Крім того, президент наголосив, що Україна не гратиме в «ігри з меседжами про скорочення» своєї армії.
«Наша армія на сьогодні – єдина гарантія безпеки… Як зберегти велику армію — це також частина цих домовленостей».
Фото: Канцелярія Президента Польщі
Анджей Дуда: «Найважливішим питанням є гарантії безпеки, які фактично Україні можуть надати лише країни Північноатлантичного альянсу»
Насправді тільки країни НАТО можуть дати Україні гарантію безпеки, а найбільшою гарантією було б прийняти її до НАТО, наголосив президент Анджей Дуда після зустрічі з президентом України Володимиром Зеленським. Він додав, що вірить, що Україна стане членом Альянсу, пише PAP.
На прес-конференції за підсумками зустрічі президент Дуда зазначив, що ключовими темами розмови були прагнення України вступити в Європейський Союз і НАТО.
Він нагадав, що у 2022 році за кілька місяців Україна отримала статус країни-кандидата до ЄС. «Сподіваюсь, сьогодні ми зможемо якнайшвидше виконати всі завдання, які стоять перед нами та Україною у зв'язку з її повноправним вступом до ЄС».
«Однак, з точки зору України, найважливішим питанням є питання гарантій безпеки, які фактично Україні можуть надати лише країни Північноатлантичного альянсу; найбільшою гарантією безпеки для України було б — і я вважаю, що найближчим часом це буде — членство в НАТО, тобто (...) гарантії, які стосуються статті 5», — сказав польський президент.
Дональд Туск: «Польське головування в Раді Європейського Союзу зрушить з мертвої точки питання про вступ України до ЄС»
Україна може розраховувати на польську підтримку та допомогу, основи нашої дружби та співпраці очевидні, безумовні та не зміняться, заявив прем’єр-міністр Дональд Туск у Варшаві на спільній нараді з президентом України Володимиром Зеленським.
Туск наголосив, що зустріч із президентом України відбувається на початку польського головування в Раді ЄС. І додав, що у відносинах між Польщею та Україною «під час жорстокої війни, розпочатої Росією, основи нашої дружби та співпраці очевидні, безумовні і не зміняться».
«Україна може розраховувати на польську підтримку і польську допомогу. І я переконаний, і це теж одне з моїх завдань, допомогти і підтримати весь ЄС у захисті від брутальної агресії Росії», — наголосив Туск.
«Незалежна, суверенна Україна, яка сама вирішує свою долю, є не лише очевидною історичною справедливістю, але й беззаперечною умовою безпеки Польщі та всієї Європи», — наголосив польський прем’єр під час спільної прес-конференції з Володимиром Зеленським.
Польський прем'єр-міністр також заявив, що польське головування в Раді Європейського Союзу зрушить з мертвої точки питання про вступ України до ЄС. Ми працюватимемо разом з Україною та нашими європейськими партнерами, щоб пришвидшити процес вступу, сказав глава польського уряду.
Туск заявив, що після цих «бюрократичних дій» розмови про взаємні інтереси будуть вестися мовою конкретики, а не настроїв.
Як зазначив він, у цій «спільноті інтересів» кожен має вміти дбати про власні інтереси. «Ми будемо допомагати Україні, але й надалі будемо відстоювати наші національні інтереси», — наголосив Дональд Туск.
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Анна Й. Дудек: Президент Кароль Навроцький наклав вето на законопроєкт про допомогу громадянам України, який передбачав продовження тимчасового захисту, регульованого євродирективою. Навроцький, серед іншого, хоче, щоб доступ українців до охорони здоров'я залежав від сплати медичних внесків, а отримання «800+» — від того, чи вони працюють. Як ви оцінюєте це рішення президента?
Аніта Кухарська-Дзедзіц: Пан президент за освітою — історик, колишній директор музею Другої світової війни, голова Інституту національної пам'яті, і він наклав своє вето на законопроєкт про допомогу громадянам України у серпні. У серпні, коли ми вшановуємо пам'ять про повстанців і цивільних, кинутих союзниками у палаючій Варшаві, пам'ять про героїв, які зупинили біля Вісли московську навалу — не лише на Польщу, а й на Європу. У серпні, коли ми нагадуємо, що Польща — це «Солідарність» і солідарність. Але також у серпні, коли Ріббентроп і Молотов підписали ганебний акт. Для президента Навроцького ці асоціації мали б бути очевидними. І він мав би розуміти, що в історії це вето запишеться як сором, а не слава для його президентства. Найбільше радості від цього вето — у Москві. І від цього ще більший сором.
— Опубліковано лист польських жінок, в якому матері, бабусі, сестри, дружини пишуть, що не погоджуються з цим вето. «Ніхто від нашого імені не має права ставити умови жінкам, які тікають від війни». Вони додають, що зараз наша країна ставиться до українських жінок, як до заручників політики. За три дні лист підписали понад тисячу жінок. А політики мовчать. І про вето, і про лист. Що означає це мовчання?
— Те, що опитування важливіші за цінності. За кілька днів можна буде питати політиків, куда поділася польська солідарність з малої та великої літер. Цікаво почути їхні відповіді.
— Але представник Єврокомісії нагадує, що «країни-члени в липні ухвалили рішення про продовження тимчасового захисту для українців на території ЄС до березня 2027 року». Відповідно до директиви про тимчасовий захист, допомогу українцям має бути надано, сказав він, але додав, що обсяг виплат визначають країни-члени. Чи є шанс, що це подіє на президента?
— Для пана президента ні Європейський Союз, ні Єврокомісія не є орієнтиром для стандартів поведінки. Адже у нього не виникло жодних проблем з підписанням так званої «Менценівської вісімки».
Вето завдає удару по жінкам. Але якщо подивитися на дії попереднього уряду й середовища, з якого походить Кароль Навроцький, то це, по суті, не повинно дивувати. Я говорю про скорочення коштів на жіночі організації, про спосіб трактування прав жінок, про смерті жінок через зміни в законодавстві.
Вето завдає удару і по жінкам, і по дітям. Насамперед дітям, адже 800+ — це ж для дітей і на дітей. Для крайніх правих жінки й діти — це нижчий сорт. Пану президенту найближче до Конфедерації, а Конфедерація послідовно голосувала проти проєктів, що покращують соціальну безпеку та особисту безпеку жінок і дітей.
Чи говоримо ми про соціальну безпеку жінок і дітей, чи про ставлення до України, президент Навроцький, безперечно, не йде шляхом президента Анджея Дуди. У контексті українок я пам'ятаю небажання Павла Шефернакера, нинішнього керівника канцелярії президента, надавати будь-яку допомогу жертвам воєнних зґвалтувань у перериванні вагітностей. Величезний обсяг допомоги, наданої на початку війни поляками біженцям, різко контрастував з небажанням правлячих політиків допомагати зґвалтованим російськими військовими; PiS і Конфедерація двічі відхиляли мою поправку, що дозволяла переривання вагітності внаслідок воєнних зґвалтувань, до тодішніх спецзаконів про допомогу Україні.
За лаштунками гучних самітів між США та Росією тривають тихі кулуарні домовленості. За даними медіа, Вашингтон і Москва нібито обговорюють низку енергетичних угод. Для Кремля вони можуть стати стимулом піти на мир в Україні, а для Білого дому — підставою послабити санкційний тиск.
Втім, після зустрічей на Алясці та у Вашингтоні Росія публічно не зробила жодного кроку, який би підтвердив її готовність до переговорів.
Чи можна у таких умовах говорити про реальний мирний процес? Які ризики несе «тактика пряника» щодо Кремля і чому гарантії безпеки для України знову стають темою №1 у трансатлантичних дискусіях? Sestry.eu поговорили про це з Крісті Райк, директоркою Міжнародного центру оборонних досліджень у Таллінні.
Крісті Райк. Приватний архів
Стратегія затягування часу
Марина Степаненко: Відмова від Донбасу, жодного НАТО й західних військ на території України. Умови, які зараз озвучує Кремль, виглядають радше як ультиматум, ніж як база для перемовин. Чи можна говорити, що Москва насправді не зацікавлена у мирному врегулюванні?
Крісті Райк: Так, Росія не готова відмовитися від жодної зі своїх вимог щодо України. Вона все ще прагне знищити її як суверенну державу і готова обговорювати лише мирну угоду, яка наблизить Москву до цієї мети. З боку США та Європи не чиниться достатнього тиску, щоб змусити Росію змінити свій підхід.
Так, США мають інструменти, насамперед санкції, щоб змусити Кремль переглянути свої вимоги, але досі президент Трамп не виявляв інтересу до застосування серйозного тиску. Натомість від України очікують поступок — визнання російського контролю над окупованими територіями і навіть відмови від решти Донбасу, який Росія не змогла завоювати військовим шляхом з 2014 року. Це абсолютно неприйнятно як з військової, так і з політичної точки зору.
Думаю, що Росія це розуміє, але все одно вірить, що час на її боці, і сподівається поліпшити своє становище, продовжуючи війну. Водночас намагається зрозуміти, що саме може отримати за допомогою дипломатії, де позиція США є неоднозначною і часом занадто близькою до російської.
— Росіяни зятягують організацію зустрічі із Зеленським, про що свідчать останні заяви з Кремля. Чи усвідомлюють це європейські й американські партнери?
— Європейські лідери, які тісно залучені до цього процесу, за останні роки стали набагато краще розуміти підхід Росії та гру Путіна. З адміністрацією Трампа все не так однозначно. Він одержимий ідеєю досягнення миру в Україні, але, здається, не переймається умовами, вважаючи, що на компроміс має піти Київ.
Сумнівно, чи прислухається він до лідерів України і Європи, які стверджують, що Путін не серйозно ставиться до миру і що для реального прогресу потрібно послабити Росію та посилити Україну. Поки що ці аргументи, здається, не переконують його адміністрацію. Трамп також зазначив, що не бере участі в підготовці можливої зустрічі Зеленського та Путіна, залишаючи це на розсуд обох сторін, і, судячи з усього, найближчим часом зустріч не відбудеться.
Гарантії безпеки і тиск на РФ
— Без участі Трампа в організації зустрічі між Путіним і Зеленським — що означатиме крок назад з боку Сполучених Штатів для дипломатичного треку у спробі домогтися миру в Україні?
— Для України і Європи важливо, щоб США залишалися відданими європейській безпеці. Європейці все ще недостатньо сильні, щоб впоратися із ситуацією в Україні або досягти миру без участі США. Однак Вашингтон не бажає робити істотний дипломатичний внесок.
Переговори щодо гарантій безпеки демонструють, що США виконуватимуть лише мінімальну роль, але навіть це є важливим. Україна все ще потребує доступу до американської зброї, розвідки й певних безпекових можливостей, хоча й не потребує військової присутності на своїй території.
Якщо США повністю відмовляться від участі, чи означатиме це припинення всієї підтримки України? Це буде серйозною проблемою. Навіть якщо Вашингтон просто відмовиться від дипломатичного шляху, а Трамп перенесе свою увагу на інші питання, війна триватиме. І насправді вона, ймовірно, триватиме місяцями, а то й довше, оскільки позиції обох сторін залишаються дуже віддаленими.
— Минулого тижня Росія вдарила про американському підприємству на Закарпатті — пожежу гасили понад добу. Як США має розцінювати цей сигнал?
— Ну, США повинні розглядати це як нагадування про те, що вони мають інтереси в Україні. Ідея, що вони можуть просто покинути Україну, їм не вигідна. Вони не можуть цього зробити — вони залучені, у них є інтереси, і якщо дозволити Росії отримати те, чого вона хоче, це безпосередньо зашкодить цим інтересам.
Тож я сподіваюся, що ця ситуація буде сприйнята саме в такому контексті. Але, звичайно, також можливо, що така ескалація може навпаки посилити тиск з метою досягнення будь-якої мирної угоди і змусити Україну піти на поступки, аби лише зупинити бомбардування і вбивства.
— Повертаючись до теми санкцій, Зеленський наполягає на посиленні санкційного тиску, якщо Путін відмовиться від зустрічі з ним. Минулого разу, коли Трамп тиснув на Росію, замість санкцій Путіну влаштували теплий прийом на Алясці. Зараз президент США озвучує вже нові дедлайни для досягнення миру. Якщо прогресу не буде протягом 2 тижнів, то США обируть нову тактику стосовно Москви. Чого очікувати, як ви вважаєте? Прийом у Білому домі?
— Ми часто чули, як Трамп обіцяє посилити тиск на Росію, але його поведінка свідчить про те, що він вважає, що мир в Україні потрібно укладати з Путіним, а для цього потрібно ставитися до Путіна з повагою. Від України як слабшої сторони очікується відповідна поведінка. Проте, я не виключаю, що Трамп вживе заходів, які завдадуть Росії реальних економічних збитків, особливо, що стосується її нафтової промисловості, що може серйозно підірвати здатність Москви вести війну.
Економіка Росії є крихкою, але вона не зазнає колапсу; вона може витримати війну ще протягом року. Лише серйозніші втрати можуть змусити Кремль розглянути реальні компроміси
Наразі її так звані поступки, як-от зменшення вимог щодо території або пропозиція «гарантій безпеки», які вона згодом відхилила — є маніпуляціями, а не справжніми кроками на шляху до миру.
Щоб вийти з цього глухого кута, Трамп має розчаруватися в Путіні, чого поки що не сталося. Тим часом українським і європейським лідерам вкрай важливо продовжувати взаємодіяти з Білим домом. Це має певний ефект, хоч і обмежений. Але Європа теж повинна робити більше. Незважаючи на сильну риторику, прогрес у питаннях санкцій, допомоги й гарантій безпеки є повільним, а політична воля все ще відстає від наявних ресурсів.
— Навіть якщо перемовини так і не відбудуться, питання гарантій безпеки для України залишатиметься ключовим. Як, на вашу думку, мають виглядати зобов’язання наших союзників, та що потрібно, аби Україну не спіткала доля «Будапешту 2.0»?
— Очевидно, що цього разу гарантії безпеки не можуть бути лише на папері, як у випадку з Будапештом 1994 року.
Гарантії повинні включати реальну силу і чіткий план. Найважливішим елементом є сильна українська армія, підкріплена співпрацею з європейською оборонною промисловістю. Це найефективніший засіб стримування Росії
Крім того, необхідна певна присутність Європи на місці. Сама кількість не вирішить питання стримування, але навіть обмежене розгортання військ покаже Росії, що агресія означає зіткнення не тільки з Україною, а й з європейськими солдатами, що перетворить будь-яку атаку на ширший конфлікт. Проте, чи буде це 20 000 чи 50 000 військових і з яким мандатом, залишається незрозумілим.
Більшим викликом є політична воля. У таких країнах, як Німеччина чи Італія, суспільство чинить опір ідеї відправки військ, побоюючись ескалації та жертв. Проте необхідно довести, що забезпечення безпеки України є надзвичайно важливим для їхньої власної безпеки; якщо Україна впаде, загроза наблизиться до них. Прикордонні держави, такі як країни Балтії та Фінляндія, розуміють це чіткіше, хоча їхні ресурси обмежені.
Зрештою, відповідальність за надання реальних зобов’язань лежить на найбільших державах Європи. Але наразі прогрес є повільним, а досягнення згоди залишається складним.
Країни Балтії і Польща — перша лінія оборони НАТО
— На противагу дискусіям про відправлення європейських військ в Україну РФ розпочала в Європі пропагандистську кампанію під назвою «Росія не є моїм ворогом» — наклейки з цим гаслом з'являються в європейських містах. Чи є така пропагандистська активність РФ реальною загрозою для підтримки України в ЄС? Як країни можуть протидіяти подібним гібридним кампаніям Кремля?
— В деяких європейських країнах є верстви суспільства, чутливі до цього аргументу. Але я не вірю, що він може мати широку підтримку. Самі росіяни дають чітко зрозуміти, що вони є агресорами: вони не тільки продовжують безжально атакувати Україну, але й проводять операції та різні форми невійськової агресії проти європейських країн.
Тож поведінка Росії навряд чи може переконати більшість європейців, що вони не повинні боятися Росії або не вважати її загрозою.
Проте саме це і намагається зробити Москва, як і за часів Радянського Союзу: виявити розбіжності в західних суспільствах, поглибити їх та працювати з групами, які більш сприйнятливі до їхніх повідомлень
І це можуть бути люди, чиї скарги зовсім не пов'язані з Україною чи Росією — громадяни, незадоволені своїми урядами, соціально-економічними умовами, які потім перенаправляють свої протести на опозицію до ідеї, що їхня країна повинна підтримувати Україну.
Водночас для багатьох європейців війна в Україні все ще здається більш віддаленою проблемою. Вона триває вже так довго, і для більшості вона не впливає безпосередньо на повсякденне життя.
Ось чому потрібне політичне лідерство: щоб переконати громадян, чітко пояснити, як ця війна насправді стосується всіх нас
Однак, це залишається складною темою для політиків, особливо в країнах, які географічно віддалені від України.
— Пані Райк, російські дрони дедалі частіше опиняються у повітряному просторі країн-членів НАТО. Чого таким чином намагається досягти Росія?
— Перевіряє реакції, щоб зрозуміти, як далеко вона може зайти зі своїми провокаціями, а також постійно намагається знайти нові способи створити відчуття страху й незахищеності.
Головна мета росіян — змусити країни бути менш схильними підтримувати Україну. Спровокувати це можна по-різному. Наприклад, щоб європейці відчували пряму загрозу, щоб вони зосередилися на ній, а не на підтримці українців
Але ми бачимо на прикладі Польщі, що ці різні методи росіян не здатні змінити ставлення Варшави до РФ, адже вона і так вважає її загрозою. Водночас росіяни намагаються змінити те, як Польща сприймає Україну і свої власні потреби в обороні, і саме тут вони можуть досягти певного успіху.
Дуже важко знайти правильний баланс у реакції на такі провокації, щоб не перебільшувати загрозу. І я думаю, що ми маємо бути впевнені в країнах східного флангу НАТО, що ми здатні захистити себе колективно. Тож Росія не має шансів. І якщо вони вчиняють такі провокаційні дії, то ми просто знаходимо способи протидіяти, але це не дає Росії жодних переваг. Але так, я можу очікувати від російської сторони нових способів використання такої тактики гібридної війни.
— У Польщі після останнього такого інциденту прискорюють виробництво засобів протиповітряної оборони. Шахеди не є новиною і за три роки війни Альянс виявився фактично не готовим до своєчасного збиття ударних дронів. Це доводять інциденти в Польщі та Литві, де безпілотники виявляли розбитими, а не збитими. Які технічні чи організаційні обмеження стримують Альянс від ефективного перехоплення ударних дронів на ранніх етапах?
— Це більше технічне питання оборони, тому я не думаю, що маю достатньо знань, щоб дати вичерпну відповідь. Проте, загалом, звичайно, війна з використанням дронів — це те, за чим зараз всі намагаються встигнути і спостерігають, як швидко Україна, а також Росія, розвивають свої можливості у цій сфері.
Ситуація постійно змінюється, обидві сторони постійно впроваджують інновації. А західні країни просто не встигають за ними. Ще одним питанням у цій ситуації є протиповітряна оборона. Це одна зі слабких сторін Європи і всі про це знають. Одне з перших завдань, яке європейці повинні вирішити, щоб підготуватися до можливого зменшення участі США в питаннях європейської оборони, — це розвиток своїх можливостей у сфері ППО. А це, звичайно, вимагає часу. Між тим війна з використанням дронів продовжує розвиватися, і країни намагаються реагувати на це.
Але це також частково політичне питання: як реагувати в такій ситуації, коли з'являється російський безпілотник? Якою має бути готовність? І чи можна розглядати ці інциденти як випадкові? Я так не думаю. Ми повинні реагувати негайно, а дискусії вести вже пізніше.
Почнемо з факту: президент Кароль Навроцький відмовився підписати поправку закону про допомогу громадянам України. Він обґрунтував вето, серед іншого, вимогою, щоб допомога 800+ була доступною лише тим українським сім'ям, де один з батьків працює в Польщі. Він також анонсував власний законопроєкт: продовження шляху до громадянства до 10 років, збільшення покарання за нелегальний перетин кордону до 5 років в'язниці та додавання до закону гасла «стоп бандеризму». Водночас він поставив під сумнів положення щодо доступу біженців до медичного обслуговування.
Вчора — обійми, побажання найкращих результатів президенту Володимиру Зеленському, заяви про «непохитну солідарність з Україною, яка бореться за виживання». Сьогодні — вето на законопроєкт, який мав продовжити захист і уточнити питання підтримки дітей. Спочатку конфеті, потім — молоток. Це не політика держави з історією боротьби за «вашу і нашу свободу», це не Європа. Це шоу: посмішка на камери, палиця у закони, цинізм у діях. І все це — наступного дня після Дня Незалежності України.
Суть прийому проста: замінити слово «солідарність» словом «умовно». «Допомога — так, але за умови, що батько/мати працює». Наче 800+ — це корпоративний бонус, а не допомога на дитину. Дитина не може бути алгоритмом для перевірки податкової декларації. Дитина — не «бенефіціар на випробувальний період».
Символічне зіткнення — вчорашні «вітання» і сьогоднішнє «але» — це не випадковість. Це метод: спочатку жест на адресу сусіда, потім — жест до електорату. Гравітація очевидна: сповзання до страху, підозри, образи
Я не буду тут нічого «обговорювати». Немає потреби. Але просто почитайте, що відбувається в серцях наших українських друзів:
Хочеться поплакатися щодо вета, хто має статус UKR, які у вас плани?*
Заберіть мене із собою, куди б ви не їхали. Я не хочу залишатися тут сама. (...) мені дуже важко психологічно.
Хочу підтримати морально та обійняти подумки. Це просто скотство. Інших слів немає.
Цей цинізм працює в реальному житті. Не в мемах. Не в студії. У подорожах, школах, у планах на вересень. У відчутті, що все, що якимось чином вдалося зібрати докупи за останні два роки, можна зруйнувати з трибуни однією фразою, після якої людина знову відчуває, ніби земля вислизає з-під ніг.
Ми були в Празі, я зробила дитині подарунок на день народження. Було так добре, ніхто не шеймив нас на вулиці за українську мову. Повертаємося додому – відкриваю новини, бо свідомо нічого не читала до цього, а тут таке.
Йдеться не про «доброту чехів» проти «відсутності доброти поляків». Йдеться про те, чи може держава бути передбачуваною в кризовій ситуації. Чи здатний уряд сказати правду простим реченням: «Так, статус захисту буде продовжено відповідно до європейського рішення. Так, ми не каратимемо дітей за те, що вони не працевлаштовують своїх батьків. Так, ми не будемо розпалювати війну пам’яті».
Натомість — оголошення пакету «очищення»: суворіші покарання, довший шлях до громадянства, гасла про «бандерівську ідеологію», кинуті в дебати, як сірник у суху траву. Це не захист польської пам’яті. Це розпалювання вогню на складі боєприпасів російської пропаганди. Не потрібно бути стратегом, щоб зрозуміти, що чим менше ми говоримо про російську агресію і чим більше ми говоримо про «символи», тим краще для Кремля і гірше для справжньої, щоденної польсько-української співпраці.
У нормальному світі, якщо ми взагалі пам’ятаємо, як він виглядає, соціальні закони працюють за двома головними принципами: забезпечують передбачуваність і захищають найвразливіших. Саме це будує довіру
Тут, зараз, ми робимо навпаки: заплутуємо й перекладаємо витрати на сім’ї. Ще раз: сім’ї, а не «систему».
У мене службова поїздка 22 вересня, і якщо не буде статусу, як мені повертатися, якщо його не продовжать до 30-го? Маю повертатися 3 вересня.
Чорний гумор: Залиш нам хоча б ключі й адресу, щоб ми потім могли переслати тобі твої речі. З 22 по 30 вересня ми ще тут будемо.
Якщо не подовжать, є ризик, що ми з дитиною опинимося по різні боки кордону.
Це мова реальної невизначеності. Чорний гумор, бо як інакше тримати нерви під контролем? І водночас — спроба раціоналізації, пошук ґрунту під ногами:
Не нагнітайте. Зі статусом все точно буде гаразд. Вони не можуть окремо від інших країн анулювати його.
Польща не може самостійно скасувати статус тимчасового захисту, оскільки він надається відповідно до європейського законодавства, а не лише польського.
Звісно. Але це не вирішує проблему довіри. Бо довіра не закінчується фразою «вони змушені». Люди повинні планувати: подорожі, школу, навчання, роботу, житло, терапію для дитини після травми. Довіра — це відчуття, що держава раптом не увімкне режим «шоу» і не ризикне чиїмось вереснем, щоб додати собі пунктик у опитуваннях.
А під цим, глибше — щось ще важче: відчуття зради. Бо вибір Польщі часто був не за розрахунком. Він був від щирого серця.
Зараз думаю, що це було ідіотське рішення — зупинитися в Польщі. Дитина вивчила польську з метою вступу до університету, бо в Україні вона в останньому класі. А я не бачу в цьому вже хорошої ідеї. Краще б вона вивчила англійську/німецьку. Бо ця антиукраїнська тема — майже в усіх таборах, усі змагалися, хто створить гірші умови. Мені так шкода всього цього, бо я обрала Польщу з любові, а не з розрахунку — Ірландія/Німеччина/Великобританія. Але любов виявилась нерозділеною.
Це речення має висіти над кожним столом, де сьогодні хтось планує «корекцію курсу». Не тому, що ми маємо всіх у всьому задовольняти. А тому, що держава, яка роками повторює, що є лідером солідарності, не може грати в гру «вчора квіти, а сьогодні — м'яка депортація».
Звернімо увагу на ще одне поєднання: «охорони здоров'я» і «гостей». Тут йдеться не про нібито чиїсь «переваги». Йдеться про реальну реформу системи, щоб черги стали коротшими для всіх — поляків і українців, — бо всі стоять в одній черзі до сімейного лікаря, і єдина різниця — це кількість лікарів і фінансування, а не походження пацієнта. Інакше замість державної політики ми створюємо суспільний розкол.
Гарна політика, особливо під час кризи, менш ефектна, ніж мріють політики. Вона складається з нудних, конкретних рішень: запровадити європейський захист до 4 березня 2026 року без медійних зигзагів; чітко написати, що допомога на дітей не залежить від коливань на ринку праці батьків; і нарешті припинити підганяти поточну політику під війну пам'яті. Історію не вирішують пресконференції. Історію не роблять припискою «стоп» у законі. Історію вивчають, передають і зцілюють через освіту, архіви, діалог, а не підкидаючи чергову гранату в дебатах.
Чи можна дозволити тут собі краплю іронії? Хіба такої: якби цинізм мав PR-відділ, він би сьогодні написав комюніке: «Турбуючись про соціальну справедливість, ми спрощуємо життя: позбавляємо страху і даємо ясність». Тільки ж єдине, що сьогодні отримали українські біженці в Польщі, — це саме страх і невизначеність.
Ось міра польської держави і її президента. Не в словах гімну. А в тому, що через день після святкування Дня Незалежності України хтось досі не знає, чи повернеться з дитиною додому. І в тому, чи хтось інший — маючи владу — визнає, що його завданням є позбавити цього страху, а не створювати його.
*Висловлювання анонімізовано заради безпеки героїнь. Як нам уже відомо, в Польщі нічого не відомо.
— На хрін Україну, на хрін біженців! — лунало не в якомусь темному провулку, а на набережній Брди в центрі Бидгоща.
Було липневе пообіддя, я поспішав на фестивальну зустріч. Квапився, але перестав бігти. Хотів подивитися, що відбувається. Набережною йшли діти з опікунами. Діти були вбрані переважно в краківські народні костюми. Оскільки лайка лунали на їхню адресу, я зробив висновок, що це була українська молодь. Швидко знайшов крикунів. Двоє молодиків, віком, скажімо, майже призовного, сиділи на лавці і репетували. Я підійшов до них і не дуже ввічливо запитав:
— Вам, курва, так сильно хочеться гнити в окопах? Бо якщо дядьки й батьки цих дітлахів у краківських костюмах програють, якщо Україна програє, то саме ви, хлопці, потрапите в окопи і ваша доля буде досить сумною. Я теж туди попаду, але я вже маю за плечима класне життя.
Вони почали щось там натякати, що «вони з росіянами в змові, а українці хазяйнують». Не було сенсу розмовляти. Я не дуже ввічливо попрощався з ними і пішов до тих дітей у краківських костюмах.
— Тримайтеся, — сказав я.
Одна з дівчат посміхнулася трохи сумно, але з явною вдячністю тихо кинула:
— Дякую вам.
Я пішов на літературну зустріч, але пішов у шоці, бо не думав, що такі акції можливі в Польщі серед білого дня. Я хотів написати про це раніше, бо це дуже стискало й стискає мені серце. Дуже. Дедалі більше. Молодий чоловік кричить: «На хрін Україну!», когось обзивають «бандерівцями», театр мусить зняти українські прапори, бо директор боїться якихось «захисників польськості», а я протираю очі від подиву й жаху.
У нашій спільній історії є такий момент, який завжди крає мені серце. Не тільки від хвилювання, але й через подальші наслідки. Це той момент, коли Юзеф Пілсудський у травні 1921 року звертається до українських офіцерів, інтернованих у Каліші. Це відбувається після Ризького договору.
«Панове, я дуже прошу вибачення, так не мало бути», — каже він.
Він каже це своїм товаришам по зброї, які пліч-о-пліч з польськими солдатами щойно захистили Польщу від вторгнення більшовиків.
Тільки тоді ми не захистили разом Україну. Пілсудський говорить це після того, як польська урядова делегація (переважно права, що за збіг обставин) погодилася під час переговорів з більшовиками на поділ України. Концепція Пілсудського, яка передбачала існування незалежних України й Білорусі, що відокремлювали нас від Росії, яка завжди мала імперські амбіції, перестала мати сенс.
Як це закінчилося? Мабуть, всі знаємо. І це не перший раз, коли ми так кидаємо українців напризволяще. А Річ Посполита — це постійні спроби козаків приєднатися до політичного народу, які відкидаються, придушуються і... як це закінчилося — мабуть, ми теж знаємо. Завжди десь там з'являється Росія, яка негайно використовує цю зраджену любов України і обертає її проти нас. Немає нічого сильнішого за зраджену любов. Міф про «зрадливого ляха» є настільки ж сильним, як міф про «українського різника». Росія вміє, ой, вміє підсилювати ці стереотипи. Ви ж бачите щодня, як вона це робить. Ви бачите це щодня на екранах своїх комп'ютерів, у своїх телефонах.
Так, це Росія макає свої щупальця в підігріванні антиукраїнських настроїв у Польщі. Але не тільки Росія створює цей смітник. Польські політики дуже вправно плавають у ньому й дуже його підсилюють. Так, я знаю, про кого ви подумали: Менцен, Браун і вся ця банда. Але й ті, хто в мейнстрімі, теж. Тільки по-іншому, більш елегантно. Навроцький не бачить України в НАТО (хоча сьогодні, можливо, саме НАТО потребує України з її досвідом). Туск із Тшасковським заберуть у безробітних українців 800+. «Ми не будемо терпіти махінації!» — гримить Туск. Махінатори, звісно! А може прем'єр-міністр скаже, що 800+ для самотньої і безробітної матері, чий чоловік зараз воює, — це невелика ціна за те, що вона «не гниє в окопі»? Або встановлення ще одного свята «Польських жертв Волинської різанини» саме в день, коли таке свято вже ініційоване відверто проросійським депутатом. Ніхто не встає і не каже: «Ні, ні, не зараз! Це не час вимагати від країни, яка веде війну, розкаяння і покаяння». Весь Сейм, разом з моєю улюбленою лівицею, голосує «за». Одна, буквально одна депутатка утримується від голосування.
Ми танцюємо цей волинський танець на кістках вбитих, купаємося в слові «різанина», хоча за рогом чатує Буча. Дійсно, треба не мати інстинкту самозбереження, щоб цього не бачити
Час від часу на профілі Томаша Сікори я читаю інформацію: на фронті загинув поет, актор, громадська діячка, хлопець з балету. Україна втрачає, захищаючи також нас, своїх найкращих синів і дочок. Я читаю це і ще більше ненавиджу польських політиків, які заради додаткових двох відсотків в опитуваннях крутять носами на Україну в НАТО і ЄС. Ненавиджу їх, бо вони забирають в України віру і надію на цей омріяний Захід. Забирають її мрії. А віра, надія і саме мрії в житті, а на війні тим більше, потрібні так само, як сучасна зброя, а може й більше.
Що мають робити політики з Німеччини чи Іспанії, коли поляки, тобто ті, хто нібито знає Схід, поводяться так? Я ненавиджу їх за краще чи гірше приховане нацькування на українців, які живуть у нас. Вони нацьковують на тих, хто будує наш добробут і в переважній більшості є приємними, послужливими і дуже працьовитими людьми. Я ненавиджу їх, бо історія з розчарованим коханням і вкраденими мріями починає повторюватися на наших очах. До того ж на обрії не видно нікого, хто міг би сказати: «Панове, я дуже вибачаюсь...».
На цьому фото в Гренландії ми стоїмо з українським прапором. Войтек Москаль, Яцек Єжирський і я вважали це важливим жестом. Попереджаючи дурні запитання: так, у нас був польський прапор. А також прапор ЄС, гренландський і біло-червоно-білий — білоруський.
Вони приїхали до Польщі з дипломами по вищу освіту, серйозним досвідом, надіями. Не в пошуках кращого життя, адже у кожної за плечима – роки навчання, кар’єра, вміння, напрацьовані зв’язки. Але після переїзду все довелося починати з нуля.
Для багатьох українок першим кроком стало прибирання. Для інших — кухня чи нічні зміни на складі. Хтось не зумів вийти за межі фізичної праці. А хтось перелаштувався і навчився жити інакше: опанував польську, перекваліфікувався — і повернувся до своєї професії.
За даними UNHCR та Deloitte, у 2024 році українські біженці забезпечили 2,7% ВВП Польщі. Близько 69% працездатних українців влаштувались на роботу, майже не відстаючи від громадян Польщі (72%). А це ж переважно жінки. Але за оцінками експертів ринку праці, лише 30% українців працюють за своєю кваліфікацією. Решта змушена погоджуватись на позиції, які не відповідають ані досвіду, ані освіті.
Чому так стається? Чому навіть досвідченим фахівчиням з дипломами іноді роками не вдається повернутись у професію? Чому частина з них залишається у низькокваліфікованій праці й чи завжди це про безвихідь?
Ми поспілкувалися з українками, які працюють у Польщі, розпитали про їхній професійний шлях, про те, що краще спрацьовує: гарне резюме, нетворкінг чи просто впертість. А ще попросили експертку з кар’єрного розвитку пояснити: що насправді заважає жінкам будувати кар’єру за кордоном і як це змінити.
Нижче — три історії, три дуже різні досвіди. Але кожна з історій — про пошуки себе в новому світі, віру в себе і реальність, яка не завжди збігається з очікуваннями.
«Нізащо не повертатися до прибирання»
Ім’я героїні змінене на її прохання. Вона зізнається, що й уявити не могла, як довго триватиме її пошук роботи, і через це відчуває сором. Та насправді її наполегливість і витримка заслуговують на повагу більше, ніж будь-який рядок у резюме.
Катерина приїхала з донькою до Польщі з Кривого Рогу на початку повномасштабної війни. В Україні вона мала стабільну кар’єру — за освітою економістка, працювала менеджеркою проєктів у приватній компанії. Її день був розписаний до хвилини: зустрічі, плани, відповідальність. Усе змінилось за одну ніч, коли довелось тікати. У перші місяці вона не шукала нічого «за фахом» — потрібно було просто знайти дохід, щоб вижити. Катерина взялася за прибирання.
«Півтора року на прибираннях. Це було важко не фізично, а внутрішньо. Ніби вийшла із себе самої. Але тоді я вирішила: немає нічого ганебного в праці. Я просто мала годувати свою дитину. І цим пишаюсь».
Проте виснаження прийшло швидше, ніж очікувалось. Катерина вигоріла, зрозуміла, що довго так не витримає:
Я страшенно боялась застрягнути. Усі казали: “Поки є робота — тримайся”. Але я відчувала, що мені потрібне інше. Що я зникну, якщо не зміню щось терміново
Вона пішла в поліцеальну школу, щоб стати гігієністом-стоматологом. Навчання закінчила успішно. Але з’ясувалося: без досвіду тебе ніде не чекають:
«Вислала купу резюме. У відповідь — тиша. Казали, що шукають з досвідом. А звідки ж той досвід, як тебе ніхто не бере?»
Зрештою Катерина влаштувалась асистенткою стоматолога. Але робота виявилась нестабільною — годин було мало, а керівниця, як каже Катерина, не дуже її підтримувала.
«Коли ти і так несеш на собі все — від житла до школи для дитини, — дуже важливо, щоб на роботі була безпека. А коли цього немає, ти просто виснажуєшся вдвічі швидше».
Мало опанувати нову професію, адже від іноземця на ринку вимагають досвід
Катерина знову вдалася до пошуків. Цього разу — у сфері обслуговування клієнтів. Польську мову вже знає на високому рівні й вважає, що це головний інструмент інтеграції:
Мова — це все. Без неї навіть не візьмуть резюме до рук. Я знаю польську добре — і це моя опора. Але тільки мови теж замало
Зараз Катерина щодня розсилає резюме, адаптуючи кожне під конкретну вакансію. Нетворкінгом не користується — каже, що не має у Польщі багато знайомих.
«Вважаю, що резюме має чимось виділятись, чіпляти, тільки тоді є шанс, що його помітять. За моїми підрахунками, на 30 відправлених CV може прийти одна відповідь. Чому? У сфері обслуговування клієнтів велика конкуренція, на одне місце може претендувати 100 кандидатів. Але я намагаюсь не сприймати відмови або мовчання як оцінку мене. Не взяли — це не я погана, просто це не моя вакансія».
Катерина не дозволяє собі зневіритись. Пам’ятає, як довго працювала на прибираннях — і не хоче повертатися туди знову. Її головний принцип — не грати жертву і вірити в себе:
Треба поводитись, як зірка. Якщо ти сама не повіриш в себе, то й ніхто інший не повірить
«Я не прикидаюсь. Просто нагадую собі: я вже витримала більше, ніж здається. І заслуговую ще більшого».
«Я просто заходила в аптеку і казала, що шукаю роботу»
За плечима Юлії Асташенюк з Одеси — диплом медичного університету й понад десять років досвіду в аптеці. Вона працювала провізоркою на «першому столі» — спілкувалася з пацієнтами, відпускала ліки, відповідала за точність і безпеку. Робота вимагала фаху, уваги й емпатії, і Юлія завжди любила цю справу.
«Це не просто “продати пігулки”. Ти маєш зрозуміти людину, підтримати її, пояснити варіанти, допомогти. І звичайно, глибоко знати препарати. Для мене це завжди було більшим, ніж робота. Це моє покликання».
Юлія: «Я дихаю знайомим повітрям. Це вже прорив»
Коли почалася повномасштабна війна, Юлія певний час залишалася в Одесі. Але постійні обстріли й відчуття небезпеки змусили її залишити місто. Рік тому вона переїхала до Польщі. Тут усе почалося — як і в більшості — з чистого аркуша: без знання мови, без знайомих, без розуміння, як працює місцевий ринок праці. Але з твердим наміром — залишитися у професії.
«Я знала: хочу повернутися в аптеку. Не могла собі дозволити здатися — це було б зрадою собі».
Юлія самотужки склала резюме польською — як уміла. І пішла вулицями Варшави, з папкою в руках, від аптеки до аптеки:
«Я заходила й говорила: “Добрий день, я з України, шукаю роботу”. Зі страхом, ламаною мовою, без офіційного дозволу працювати провізором. Але я вірила, що хтось дасть мені шанс».
Тижні минали — і нічого. Хтось чемно відмовляв, хтось не мав часу навіть поговорити, дехто взагалі не переглядав резюме. Юлія поверталась додому розчарована, але вже наступного ранку знову вирушала в новий похід:
Я щоразу нагадувала собі: кожна спроба — крок до “так”. Просто треба йти. Поки не відчиняться двері
Зрештою вони таки відчинились. В одній з аптек власниця запропонувала поговорити. Після короткої бесіди Юлію взяли — на посаду аптечної помічниці (pomoc apteczna). Це було далеко від тієї відповідальності, яку вона несла в Україні. Але вона була вдячна за шанс.
«Моя робота — прийом товару, розкладка по полицях, прибирання. Це не провізор і навіть не технік. Але я щаслива, що знову в аптеці. Я дихаю знайомим повітрям. Це вже прорив».
Звісно, не обійшлося без факапів. Система, до якої вона звикла в Україні, тут не працює: якщо вдома ліки сортують за діючими речовинами, то в Польщі — за алфавітом. Помилитись легко, тож треба бути уважною.
«Було кілька моментів, коли я щось поставила не туди — мені вказали. І так, це вдаряло. Ти все життя була спеціалістом, а тепер навчаєшся знову з елементарного. Це буває боляче».
Юлія зізнається: іноді гірко. Особливо коли бачить, що її не сприймають як фахівчиню, що вона — на нижньому щаблі.
«Я дипломована спеціалістка, я вмію консультувати, відповідати за серйозні рішення. А тут я — “принеси-подай”. Скажу щиро, ніколи в житті я стільки не прибирала. Іноді це просто морально виснажує. А часом і фізично буває справді важко. Але я не дозволяю собі опустити руки».
Колектив її поважає, навіть звертаються «пані магістр», хоча юридично вона не має права відпускати ліки. Інколи колеги телефонують у неробочий час — дізнатися, де що лежить, або уточнити якусь дрібницю. Бо знають: вона досвідчена, розуміє, як усе влаштовано
«Це трохи напружує. Але водночас приємно — значить, довіряють, визнають, навіть якщо формально я лише помічниця».
Юля каже, що культура аптечної справи в Польщі відрізняється. Тут провізори не тиснуть на продажі, як це було в Україні. Всі рецептурні ліки — лише за рецептом. І це, на думку Юлії, — правильно.
«В Україні ти мав план продажів — і викручувався, як міг. Не знаю, як у польських мережевих аптеках, але в моїй невеликій аптеці зарплата не залежить від того, скільки і на яку суму ти продав. Тут ти — фахівець, а не продавець. Колежанки читають профільні новини, діляться, обговорюють зміни в законодавстві. Це надихає».
Зараз Юлія всерйоз розмірковує над нострифікацією — визнанням свого диплому в Польщі. Вона розуміє: шлях буде непростий. Іспити, бюрократичні процедури, додаткові курси. Багато хто на цьому етапі зупиняється. Але вона налаштована йти далі.
«Я вже стільки всього пройшла, що повертатися назад — точно не варіант. Так, це довго, виснажливо й потребує грошей. Але я знаю, навіщо мені це. Я хочу знову працювати провізоркою. В аптеку я прийшла не випадково. І залишусь у ній — наскільки б це не було складно».
«Айті — не лише для геніїв. А й для тих, хто не боїться змін»
Вікторія Лаврик приїхала до Польщі разом з чоловіком ще у 2017 році — задовго до повномасштабної війни. У Черкасах закінчила школу, а вищу освіту здобула в Києві у Національному університеті харчових технологій, де вивчала готельно-ресторанну справу. Її перші кроки на новому місці були нібито логічним продовженням спеціальності — але в зовсім інших реаліях.
«Я пішла працювати офіціанткою в готельний ресторан. Нічого романтичного — нелегка фізична робота: постійно на ногах, важкі таці, посуд, втома. Було непросто й емоційно. Ти маєш вищу освіту, прагнеш розвитку, а починаєш з найнижчої сходинки. І дуже хочеться її якнайшвидше подолати».
Вікторія: «Я не ідеальна. Я просто вперта і не здалась»
Згодом її перевели на рецепцію. Здавалося б, кар'єрне зростання. Але реальність швидко розставила акценти.
«Це був шалений стрес. Робота в нічні зміни, іноді — геть сама на всю зміну. Втома, відповідальність, форс-мажори з клієнтами, які могли вибухнути агресією на рівному місці. І ще — постійне відчуття, що ти чужа. Ти “українка” — а отже, апріорі мусиш доводити, що вартуєш довіри. Було чимало упередженого ставлення. Навіть коли все робиш правильно, цього може бути недостатньо».
Після року у готельній сфері Вікторія вирішила: досить. На той момент вона вже більш-менш володіла польською мовою і почала активно шукати інші варіанти. Допомогли знайомі — порекомендували її до польської компанії, що займалась продажем питної води. Так вона отримала роботу менеджерки з продажу.
«Цей досвід багато дав: я навчилась спілкуватися з клієнтами, будувати відносини, краще розуміти бізнес-процеси, підтягнула письмову польську. Але стало відчутно “тісно” — захотілося більшої динаміки, розвитку, середовища, де в людей є амбіції. Я зрозуміла, що хочу змінити ситуацію».
І тоді Вікторія звернула увагу… на ІТ. Попри те, що технічної освіти вона не мала, записалася на онлайн-курси — після роботи, самостійно. Починала з баз: що таке e-commerce, як працює сайт, як управляти цифровими проєктами.
«Багато хто думає, що ІТ — це для програмістів і “ботаніків з математикою”. Але насправді є багато позицій, де головне — аналітичне мислення, структурність, вміння спілкуватись і організовувати процеси. Якщо вмієш користуватись комп’ютером і тримати мишку — можна вчитись».
Знову ж таки через знайомих вона потрапила на співбесіду до міжнародної компанії. Сьогодні Вікторія працює як E-commerce Project Manager: відповідає за роботу сайту, координує онлайн-продукти, команди розробників і дизайнерів, спілкується з клієнтами та підрядниками.
Вона не приховує, що на початку соромилась говорити знайомим, що шукає роботу. Здавалося, це прояв слабкості. Але тепер каже: саме нетворкінг став поворотною точкою.
«Я колись боялась “набридати” людям, щось просити, говорити про себе. Але ми всі в одному човні. Треба вчитись себе “продавати”, розповідати про свої сильні сторони. Бо інакше про тебе просто ніхто не дізнається».
Найбільше Вікторія цінує зміну ставлення: у новому середовищі її вже не судять за національність чи акцент
«Що більш освічені та відкриті люди навколо, то менше дискримінації. В моєму колі важливо не “звідки ти”, а що ти вмієш і як працюєш. І це дуже підтримує».
Вікторія не ідеалізує шлях, який пройшла. Вона знає, що їй було легше, ніж багатьом — вона приїхала ще до повномасштабної війни, була молода, без дітей, розуміла, на що йде. Але водночас переконана: у будь-яких умовах важливо не втрачати віру в себе.
«Треба говорити, питати, вчитись, шукати. Ніхто не принесе вам ідеальну роботу на таці. Але якщо самі повірите, що здатні — шлях з’явиться. Я не ідеальна. Я просто вперта і не здалась».
Вона ділиться своєю історією, бо хоче підбадьорити інших українок — особливо тих, хто приїхав до Польщі після 2022 року. Каже: так, їм важче. Але навіть з найнижчої точки можна піднятись. Головне — йти і не зупинятися.
Головна складність — це мова. Але вона не єдина
Ми попросили Анну Черниш, кар’єрну радницю з понад 15-річним досвідом у сфері HR та рекрутингу, прокоментувати типові труднощі українок, які шукають роботу в Польщі.
Анна вже десять років мешкає в Польщі. Має дві вищі освіти — педагогічну та економічну. Після переїзду пройшла навчання з коучингу й кар’єрного консультування. Працює у благодійних організаціях і приватно допомагає українкам: консультує з пошуку роботи, адаптації резюме, підготовки до співбесід.
Кар'єрна радниця Анна Черниш
Про головні бар’єри для українок на польському ринку праці
Головна складність — це мова. Без польської знайти кваліфіковану роботу майже неможливо. Тим паче, якщо кандидат претендує на комунікативні посади (управління персоналом, маркетолог, вчитель, секретар) — в цьому випадку вимоги до мови стоять в списку на першому місці. А для багатьох посад, особливо в міжнародних компаніях, також потрібна англійська на рівні не нижче B2. Часто людям бракує базових «офісних» навичок — наприклад, роботи з Excel.
Окрім мови, великий бар’єр — це потреба переучуватись, нострифікувати диплом, будувати кар’єру практично з нуля. Люди бояться конкуренції з місцевими спеціалістами, бояться проходити співбесіди. Часто просто не вірять, що зможуть. Це дуже поширено. І саме тут важливі підтримка, планування і фахова допомога.
Чому українок «затягує» в низькокваліфіковану працю
Часто жінки застрягають у таких роботах не тому, що хочуть, а тому що просто не мають ресурсу на інше: немає часу, сил і підтримки, щоб вчити мову, перекваліфіковуватись чи шукати щось краще.
Інколи ж навпаки — отримавши стабільний дохід, люди бояться ризикувати. Вони звикають і залишаються там, де комфортніше, навіть якщо ця робота не розкриває їхній потенціал.
Про адаптацію резюме та підготовку до співбесіди
Не існує «українського» чи «польського» формату резюме. Є різні стилі, і важливо обрати той, що найкраще підходить саме до вакансії. Часто навіть фахівці не орієнтуються в цьому достатньо. Тому я раджу бодай раз проконсультуватися з професіоналом — це допоможе уникнути типових помилок.
Щодо співбесіди, то типова помилка номер один: не готуватись. А треба — за власним резюме, під конкретну вакансію. Я проводжу тренінги-співбесіди саме з цього. Ще одна поширена помилка — надмірне хвилювання. Якщо надто сильно хочеться цю роботу, це створює внутрішній тиск. Тут допомагають дихальні практики, фізична активність, зниження «важливості».
Також люди часто не розуміють специфіки польської культури спілкування: потрібно бути ввічливими, стриманими, знати типові питання на співбесіді. Наприклад — «розкажіть про свій успіх» або «чому саме ви?».
Як ефективно шукати роботу
З мого досвіду, роботу найчастіше знаходить той, хто шукає активно і цілеспрямовано. Тут важливий комплексний підхід. Варто використовувати всі канали: професійні сайти, спеціалізовані Facebook-групи, LinkedIn (для офісних вакансій), знайомства, рекрутерів, ярмарки вакансій.
Але важливо шукати там, де є сенс. Наприклад, прибиральниць не шукають через LinkedIn. А от бухгалтерів чи менеджерів — так.
З чого почати жінці, яка має диплом, але працює не за фахом
Почніть з мови. Польська — обов’язково, англійська — дуже бажано. Рівень B2 — це вже хороший старт. Далі потрібно чітко вирішити: повертатись до своєї спеціальності чи змінювати напрям. Зважити плюси і мінуси, час, витрати. Якщо складно визначитись самостійно, зверніться до кар’єрного радника. Іноді одна консультація може зекономити місяці непевності.
Фотографії з приватних архівів героїнь
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
