Ексклюзив
20
хв

Поранений Дніпро: вижити всупереч

«Я зробив титанічне зусилля над собою, сказав мамі, що зі мною все ок, я вже на роботі. Коли натиснув кнопку “відбій”, втратив свідомість», — поранений у Дніпрі Олександр Діденко

Ірина Скосар

Російські ракети влучили у ТРЦ. Дніпро, 29 грудня 2023 року. Фото: Сергій Лисак

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Семеро загиблих, 30 поранених — такі наслідки російської атаки 29 грудня по Дніпру. Армія РФ влучила в торговельний центр та пологовий будинок. Крім того, пошкоджено 14 багатоповерхівок, понівечено сім приватних будинків, 35 автомобілів, 12 адмінбудівель. Як місто оговтується від атаки — у матеріалі Sestry.  

Моє місто і мої люди під звуки вибухів

Ранок 29 грудня. Того дня українці читали у чатах тривожні повідомлення: «Зафіксовано зліт стратегічних бомбардувальників 11 бортів ТУ-95МС з Оленьї». Наступне повідомлення не забарилось: «Вхід ракет у повітряний простір України о 6:00».

На годиннику 6:35. Дніпро. Вибух. Важкі глухі удари. Здається, лунають звідусіль. Їх кілька.  Канонада. 3-5-7. Рахувати не виходить. Гучно. Моторошно. І, ніби, ципенієш. Липкий страх стає комом десь в районі діафрагми. Це все? Чи буде ще? Збили чи «приліт»? Як рідні? Питання пульсують у голові.  

У чатах перша інформація: 

— На вулиці Тітова повилітали вікна. 

Пишу рідним з того району. 

— Ми норм. 

Нині цієї фрази цілком достатньо для видиху.

Розбомблений росіянами торговельний центр. Дніпро, 29 грудня 2023 року. Фото: Сергій Лисак

Але за кілька секунд подруга надсилає відео і фото. Вона опинилась в епіцентрі вибуху. Наталя бігла на роботу в аптеку. Торговельний центр вже палав, кілька людей лежали на асфальті в крові. Аптека без скла. Наталя сказала, що сидить на підлозі в аптеці, чекає на поліцію. Голос тремтить, плаче. Чую в слухавку вий сирен швидких. 

Десь о 7:35 було зрозуміло, що основний удар прийшовся на торговельний центр, там були поранені і загиблі. Але вже біля 8:00 з'явилася інформація  про влучання у пологовий будинок… І перші його кадри у вогні. Кров гупала у скронях. Уява вимальовувала страшні картинки…

Цілий житловий квартал, як кадри з кіна про війну. Втім, у реальність повертає хрускіт скла під ногами. Будинки без вікон. Люди, як мурахи, розгрібають гори сміття та скла. Вікна закривають ДСП-панелями. Будинки без очей. 

Мої хлопці народились у сорочці

Павло та Оля Щури прибирають квартиру від скла та пилу. Вона чистить віником улюблену іграшку сина Макарчика — сортер-розвивалку. Їхня квартира на четвертому поверсі будинку, який навпроти пологового. 

— Я рано-вранці пішла на роботу. Залишила своїх хлопців досипати, — розповідає молода мама.

Будинок родині Щурів після російської атаки. Дніпро, 29 грудня 2023 року. Фото: Артем Шевельов

Павло з сином були на дивані. Півторарічний Макар не любить спати в ліжечку біля вікна. Сирена вже провила. Павло моніторив чати:

— Ймовірно, спрацював інстинкт. За кілька секунд до вибуху я схопив сина і вибіг в коридор. 

Вибуховою хвилею вибило вхідні двері, посипалось скло. Павло накрив собою сина. Щось ударило в лоба. Макарчик злякався вибухів і плакав. З голови Павла текла кров. Затуливши однією рукою дитину, іншою чоловік сумкою-шоппером витирав кров на лобі. 

У квартирі стояв пил. Було враження, ніби все у тумані. Забігли сусіди. Допомогли  вийти на вулицю. Павло помітив, що й в Макарка розсічена голова. Побіг з малим на руках до лікарні, яка поруч. Там надали першу допомогу. Обробили та перевязали голови. І Павлові, і сину. Вже потім з Олею поїхали у дитячу лікарню, аби там обстежили сина. Найменший постраждалий того дня у Дніпрі, півторарічний Макарчик, не мав серйозних поранень. Хоча на рану на голові все ж таки наклали шви. Хлопчика у той же день відпустили додому.

— Мої хлопці народились у сорочці, — каже Оля. 

Оля разом зі своїм сином Макарчиком. Фото: Артем Шевельов

Куріння справді може вбити

Так тепер каже 25-річний Олександр Діденко. Того дня, 29 грудня, молодик йшов на ранкову зміну. Купив хліб і завернув за цигарками. Вирішив скоротити шлях до крамниці. Говорив з мамою телефоном. Вона просила набрати її, як він дійде до роботи, бо все ж таки тривога і летять ракети. Олександра поклав слухавку і у ту саму мить почув свист над головою. А потім удар. Один, другий, третій. Саша був біля пологового — ворожа ракета розірвалась поруч:

— Я відчув біль в нозі. А потім стало важко дихати. Побачив якогось хлопця. Пошкандибав до нього. Я просто кричав: «Допоможи, брате, я хочу жити».

Олександр Діденко у лікарні після російської атаки. Фото: Артем Шевельов

Перехожий виявився військовим. У нього було 4 турнікети, які він наклав Сашкові, аби зупинити кровотечу. Далі була швидка. Вже на ношах хлопець встиг відповісти мамі по телефону: 

— Я зробив титанічне зусилля над собою і, піднявши слухавку, сказав мамі, що зі мною все ок, я вже на роботі. Коли натиснув на кнопку «відбій», втратив свідомість. 

Олександр отримав надважкі поранення, його оперували три бригади лікарів  —  нейрохірурги, хірургі та травматологи.  

— Розбита голова, черепно-мозкова гематома, вирвані куски тіла, величезний предмет в животі, якій розірвав кишківник, перелом гомілки та безліч інших поранень, — так коментує стан молодого чоловіка Олександр Толубаєв, заступник медичного директора з надання екстреної медичної допомоги  Дніпровської обласної олінічної лікарні ім. І.І. Мечнікова.   

Хлопець вижив, попереду ще кілька операцій та реабілітація. Дівчина Сашка вже зустрілась з випадковим рятівником свого хлопця —  військовим Богданом. Бо, власне, ці 4 турнікети і те, що військовослужбовець наклав їх правильно й врятували Сашкові життя. 

А сам молодик каже, що кине палити, бо он як дорого коштувала йому ця шкідлива звичка. 

Будинок щастя: коли тут знову будуть пологи?

Біля розрощеного пологового зустрічає завідувачка акушерського відділення Ірина Кульбач. Ця жінка, без пафосного перебільшення, героїня, бо врятувала 12 породіль, 4 немовляти й увесь колектив пологового. 

— Так, у нас є інструкція: як тільки звучить сигнал повітряної тривоги, усі мають спуститись в укриття. Але ж ви знаєте, як ми на другому році війни реагуємо на сигнали повітряної тривоги. Я читала чати, я бачила і розуміла рівень загрози та ймовірні наслідки, тому наполегливо, можливо, досить категорично пояснювала жінкам необхідність походу в укриття. І, слава Богу, за кілька хвилин до першого удару усі наші мамочки та діти були у сховищі. 

Завідувачка акушерського відділення пологового Ірина Кульбач у зруйнованій лікарні. Фото: Артем Шевельов

Ірина хоче показати згарище, але телефонує Катя Лисенко. За три дні до ракетної атаки їй зробили кесарів розтин. 

— Катю, як груди? Як шов? Приїхали на БЦЖ? 

З машини виходить молоде подружжя. Оглядати малюка в пологовому немає змоги. Щеплення зробили у лікарні поруч. До пологового Катя з чоловіком заїхали, аби ще раз подякувати лікарці за свого сина Віктора, який побачив світ завдяки Ірині, а також за врятоване своє життя. 

— Ми спочатку дійсно не дуже хотіли йти в укриття. Це була третя доба після кесаревого розтину, мені ще важко було ходити. Але медперсонал наполягав. І як тільки ми спустились в укриття, пролунав перший вибух, — каже Катя Лисенко. 

Маленький Віктор, який під час атаки народився завдяки Ірині Кульбач. Фото: Артем Шевельов

Жінка народжувала разом із чоловіком. Він три дні був у палаті з дружиною. В укриття пішли втрьох —  він, вона і малюк. 

— Я накрив дружину та сина собою. Другий та третій вибухи були дуже сильними. Ми чули, як розбивається скло, як щось гупає та валиться. В якийсь момент я втратив слух на одне вухо, — згадує В’ячеслав. 

Після серії вибухів в укритті почалась паніка. Тоді Ірина Кульбач взяла все у свої руки і гучно роздавала команди. 

Пологовий вже почав горіти, лікарка організувала евакуацію: персонал почав виводити породіль з укриття, аби вивезти подалі від епіцентру небезпеки. Лікарі, медсестри, санітарки, за вказівкою завідувачки, кинулись на дорогу. Зупиняли всі автівки, що їхали повз пологовий. Вмовляли водіїв вивезти вагітних жінок та мам з немовлятами. 

— Я дуже вдячна нашим людям за те, що ніхто не відмовив. Абсолютно незнайомі люди саджали в машини наших вагітних та породіль з діточками і вивозили подалі від палаючого пологового, — розповідає Ірина Кульбач.

До 29 грудня 2023 року це були палати для породіль у пологовому у Дніпрі. Фото: Артем Шевельов

Ми заходимо у будівлю пологового. Вікна без скла, шахти ліфтів порожні: троси не витримали — кабіни впали. Рухаємось за пані Іриною, підсвічуємо дорогу телефонами, під ногами — чорне сміття, шматки кахлів, над головою обвуглені квадратики стелі звисають розірваним шматтям. Доходимо до груди металу —  це шматки ракети. Лікарка сміливо йде, вона, ніби, не відчуває небезпеки. Тут було дитяче відділення. Видно уламки кювезів для немовлят, але удар був такої сили, що рухнула підлога. Тож під ногами — прірва. Запрошує Ірина Кульбач і до свого кабінету. Вона вправно балансує на дверях, якими проклали прохід до кабінетів, бо підлоги у цій частині будівлі також немає.

Далі палати. Колись комфортабельні з великими двоспальними ліжками, телевізорами та шведськими стінками. Ось білосніжне джакузі і вибиті шибки та потріскані стіни, всюди попіл та пил. А у кутку букет червоних троянд — подяка за сина чи доньку. Пелюстки квітів  почорніли…

— Біль, я відчуваю великий біль, через те, що ці жахіття трапились у нашому пологовому. Але ще у серці є надія. Наш колектив згуртувався. Ми ось вже кілька днів розгрібаємо ці завали. І у кожного питання: коли тут знову будуть пологи? Наші солдати нині в окопах, їм потрібна зброя і дрони, але я знаю, що кожен з них після перемоги мріє прийти у пологовий, аби разом з коханою народити сина чи дочку. Бо немає більшого щастя. Тому я благаю всіх допомогти  —  руками чи копійчиною — відродити наш пологовий, — звертається Ірина Кульбач. 

Під кінець «екскурсії» пані Ірина ділиться таємницею. Вона піднімає светр і показує спину. На спині великі фіолетові синці. 

— Я не знаю, коли мене так поранило і чим. Поки я бігала, на мене щось летіло. Тоді не відчувала ні болю, ні страху. А зараз вся спина болить. 

Хочеться обійняти цю жінку. Кажу:

— Дякую за племінницю. Моя сестричка у вас народжувала у 2021-му. У неї ще татуювання під груддю дивне — ім'я бабусі, яка її виховала сама.

— Анічка? 

— Так, Аня! 

Лікарка Ірина обіймає мене сама. А я боюсь торкатись її пораненої спини. І дивуюсь, як вона добре пам'ятає своїх породіль.   

У залі урочистої виписки стоїть прикрашена ялинка, деякі кульки цілі. З ікони споглядає Богородиця…

Свято на фоні руїн. Дніпро, 29 грудня 2023 року. Фото: Артем Шевельов
No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Має досвід роботи журналістом та редактором у провідних українських національних телеканалах (Новий канал, UBR та Громадське ТБ), працювала спеціальною кореспонденткою Institute for War & Peace Reporting (IWPR) та журналістом проєкту «Говорить Суханов». Має авторську колонку в українському онлайн-медіа «Дзеркало тижня». Працювала піарницею в українських бізнес-компаніях. Очолює відділ комунікацій Всеукраїнського руху «Єдині».

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

У своїх репортажах у книзі Том Мутч розповідає про найвідоміші битви російської війни проти України, як-от бій за Київ, облога Маріуполя. А ще — історії, які ще майже ніхто не чув — про оборону 1-ї танкової бригади в Чернігові та боротьбу цивільної партизанської армії в Сумах. Том був у Херсоні після підриву Каховської ГЕС, в Ізюмі, Бучі, Чернігові, Сумах, в містах «на нулі». Всі фото у книжці зроблені ним. Всі історії — результат спілкування з сотнями українців. 

Том заглиблюється у події, намагаючись відповісти на важливі питання: чи міг російський план захоплення Києва стати успішним? Чи припустилася Україна помилки, так довго тримаючи оборону Бахмута? І чи могла б Україна за більшої підтримки Заходу вже виграти цю війну? 

Книга «The Dogs of Mariupol» вийшла англійською мовою, і вже за кілька місяців вийде українською

«Ця війна — це, мабуть, найважливіша подія XXI століття»

— Моя книга має назву «The Dogs of Mariupol» («Собаки Маріуполя») — і це не випадково, — розповідає Sestry Том Мутч. — Десь за тиждень до вторгнення я був у Маріуполі. Навмисно туди поїхав. Світові медіа писали, що от-от має початися війна. І мені було цікаво, як сприймають це місцеві. Я говорив з людьми, питав «Чи готуєтеся ви до війни?». Вони казали: «Ні, бо нічого не буде». Я ходив до лікарень цікавився, чи готові вони в разі чого приймати поранених, чи мають вони необхідні ліки й матеріали. І там мені теж відповідали «Ні, і нічого не буде». Здавалося, люди не читають новин. Люди не готувалися до війни, не вірили в неї і не відчували, що вона наближається. Але були ті, хто відчував. Собаки! Вони цілодобово гавкали, ставали дедалі агресивнішими, наче показилися. Вони знали, що станеться щось страшне. І це страшне сталося. 

Взагалі я був в Україні кілька разів. Вперше у 2017 році як турист, а через два роки — вже по роботі — поїхав у Торецьк. Це був мій перший візит на Донбас, де я працював як журналіст. У 2022 я вирішив знову поїхати в Україну, щоб подивитись, як вона живе у такий напружений час. І коли почалося вторгнення, я перебував у Києві. 

Прокинувся зранку від звуків вибухів. Спочатку подумав, що це жарт, але коли взяв телефон і почитав новини, мене затрясло. Вікна мого житла виходили на Хрещатик. На ньому не було ні душі. Місто наче вимерло. Це виглядало, як постапокаліпсис. Тоді багато хто виїжджав з міста, тож центр був пустим. 

Київ 24.02.2022

З початком війни я поїхав до Львова. Збирав на кордоні з Польщею історії про тих, хто виїжджав. І там зрозумів, що не хочу покидати Україну. Вирішив залишитися. 

По-перше, як журналіст я прагнув розповідати світові про війну в Україні. Адже це, ймовірно, найважливіша подія XXI століття. Я не міг від такого відмовитися. Це не перша війна, яку я бачив. Був у Нагірному Карабасі, в Афганістані. Але це не те. Війна в Україні — справжня. 

По-друге, я не міг поїхати, бо відчував би себе зрадником. З моїх українських друзів хтось пішов на війну, хтось залишився працювати в Україні. Тож незабаром після Львова я повернувся до Києва. І досі там живу. 

Перші дні були найстрашнішими. Зараз я вже звик — часто навіть не чую сирен, не спускаюсь у сховище. Місто наче не змінилося, все працює. Але настрій у людей геть інший. Люди змінилися, це відчувається. Майже у кожного є той, хто служить, в окупації або загинув. У кожного є своя страшна історія. Люди втомлені й пригнічені. Але незламні. Українці — дуже сильна нація. 

Київ у 2025. Прапори на честь загиблих

«Найголовніше у моїй книжці — історії людей»

— Наприклад, до повномасштабного вторгнення я познайомився з жінкою, яка з початком війни пішла волонтерити. Через півтора роки ми знову побачились — в Бахмуті. Там вона зустріла хлопця — пілота дронів, вони заручилися. Згодом його вбили у Курську. Я описав її історію. 

Або про те, як я був у клініці для людей з ампутаціями у Львові. Мене вразив хлопець, якому відірвало на фронті обидві ноги. У нього немає майже половини тіла. При цьому він займався спортом: відтискався, підтягувався, качав прес. Щоразу, коли я не хочу йти до спортзали, згадую його. Як я можу скаржитися на відсутність мотивації чи взагалі на щось, якщо він не скаржиться?

Історій у мене багато. Я намагався говорити з моїми героями щонайменше двічі — на початку великої війни і за деякий час. Питаю у них, як змінилося їхнє життя, як їх змінила війна, як змінився їхній світогляд. А деяких, на жаль, вже немає серед живих. 

Траплялися моменти, коли я не знав, як далі продовжувати роботу над книжкою. Прокидався вранці і не розумів, що робити далі. А потім зустрічав нових людей, і вони надихали. Військові, цивільні, лікарі, працівники залізниці... 

У Маріуполі

Хотів би, щоб цю книжку прочитали люди, не дотичні до війни в Україні. Щоб вони дізналися реальну історію України й зрозуміли, як війна впливає на весь світ, на геополітику, на міжнародні стосунки — на все. Я хочу, щоб світ зрозумів, що ця війна — війна всього світу. Вона неодмінно вплине на кожного. 

Вже зараз бачу, що моя робота не даремна. Якось був у Вільнюсі у ортодонта. Він каже: «А я замовив вашу книжку. Слідкую за вами онлайн». 

А ще я думаю, що моя книга буде хорошим посібником для вивчення історії. Бо там правда. 

На питання «Чи вийде книжка українською?» Том відповів: «Неодмінно. І вже дуже скоро». 

Фотографії Тома Мутча

20
хв

«Перед війною у Маріуполі люди не відчували небезпеки. Але її відчували... собаки»

Ксенія Мінчук
евакуація поранених

Точка перша: нуль

Лиман, червень 2024 року

Сонце ще не зійшло, мене будить потужний вибух. Прогнила хата, в якій я сплю разом з мишами, що шукають їжу вночі, трясеться, скидаючи мені на голову пил зі стін, пошкоджених постійними вибухами. Ще до сходу сонця росіяни скидають на прифронтові міста «бомби-будильники». Вони знають, що в розвалених хатах живуть не тільки ті, хто вирішив не евакуюватися, але й солдати, які після кількох днів відпочинку вирушають звідси на фронт. Росіяни також знають, що скоро почнеться ротація військ, і по дірявих дорогах рушать автівки з військовими. Починається полювання.

Дорога на позиції в Серебрянському лісі веде через повністю зруйновані села й містечка. Що ближче до в'їзду на лісову дорогу, то більше за вікном видно зруйнованих будівель і спалених дерев. Дорога евакуації — єдина. Її потрібно проїхати швидко, без зупинок і вагань. Проїхати непомітно, хоча в небі літають десятки дронів. Ми відчиняємо всі вікна, щоб чути звуки війни, які тут дуже близько. Волосся під шоломом починає танцювати, в ніздрі потрапляє улюблений лісовий запах — вологого моху й хвойних дерев. Тільки-но машина доїжджає до місця, ми швидко ховаємося в яму в землі. Буквально. Бліндаж, тобто наше сховище, — це кількаметровий тунель, викопаний у лісовому піску, темний і вологий, перероблений на імпровізоване житло. У маленькій кімнатці стоять дерев'яні ліжка, на стіні висить польський прапор. Саме тут ми проведемо найближчі 48 годин.

— Ласкаво просимо до найсхіднішого посольства Польщі! — сміється Даміан і показує мені моє ліжко

Даміан Дуда вперше приїхав до України в 2014 році. У Маріуполі він познайомився з місцевою польською громадою, яку вирішив підтримати в умовах російської агресії. Випадково потрапив у середовище, пов'язане з батальйоном «Азов». Він швидко зрозумів, що існує гостра потреба в медиках і медичному обладнанні, тому під час наступної поїздки у 2015 році разом з командою рятувальників провів перші тренінги з надання допомоги на полі бою. Свій досвід він став використовувати на Донбасі, вже в зоні бойових дій.

— З того часу я беру участь у діяльності тут, — каже він. — Від моменту вторгнення не було такого періоду, щоб мої бойові медики з фонду «W międzyczasie» не допомагали тут українській армії рятувати поранених.

Польський бойовий медик Даміан Дуда, голова групи W międzyczasie
Тут, у лісі, ситуація настільки складна, що до поранених на передовій можуть виїжджати лише важкі броньовані машини — медиків туди не пускають. Це неписане правило. Якщо медик може загинути під час роботи, то краще, щоб він туди не їхав. Він один може врятувати сотні життів, але якщо загине, рятуючи одне, то нікому вже не допоможе. Такий сумний воєнний розрахунок

Медики чекають на поранених відразу за лінією фронту, в імпровізованому медпункті, звідки під обстрілом доставляють їх у безпечніше місце. Тому в кожній групі на нульовій лінії має бути військовий, який виконує функції бойового медика, знає основи бойової медицини й зможе забезпечити свою групу. Однак, не завжди все йде так, як має йти. 

Цього дня на «болотах», одному з найскладніших для евакуації ділянок фронту, бракує медиків для забезпечення штурму. У таких місцях найбільший досвід має Даміан, тому він без вагань погоджується взяти участь. Ми беремося готувати їжу, яку він візьме із собою — продукти мають бути легкими й не займати багато місця. Енергетичні батончики, енергетичний напій, електроліти у порошку для розчинення у воді… Все має поміститися у маленькій сумці, прикріплений до пояса. А виїзд на «болота» вже за годину.

Потужний позашляховик під'їжджає до краю зеленого лісу — далі від цієї зелені не залишиться й сліду, лише голі пеньки, що стирчать із землі, нагадуючи місячний ландшафт. Звідси треба пройти пішки близько п'ятисот метрів уздовж лінії окопів. За звичайних умов таку відстань можна пройти за шість хвилин. Однак, тут щохвилини чути свист, тому доводиться застрибувати в сховище й сидіти там, поки снаряд не вибухне, розриваючи розпеченими осколками пеньки. Над головою Даміана літають десятки дронів FPV — невідомо, які з них українські, а які російські. Ніхто не намагається їх збити, щоб не видати свою позицію. Складається враження, ніби військовим тут вже все одно. Повітря стає дедалі вологішим, форма промокає від поту. За координатами, за хвилину вони повинні опинитися на бойовій позиції й сховатися в окопі…

Або чимось, що мало б бути окопом. Побачивши це місце, Даміан розуміє, чому українці назвали його «болотами». Дуже важко викопати сховище, коли під лопатою відразу з'являється вода. Тому неглибоку й мокру яму в землі обкладають мішками з піском, що дає ілюзорне відчуття безпеки. Перша лінія фронту проходить через болото, над яким витає жахливий сморід: тут всюди валяються трупи, сміття, подекуди викопані імпровізовані вигрібні ями. У таку температуру це нестерпно, ніби сморід прилипає до шкіри. 

Даміан і група сідають на землю, притуляючись до мішків з піском. По радіо чути перервані повідомлення від тих наших, хто щойно досяг краю українських позицій. За мить вони спробують просунутися далі, щоб зайняти позиції, де в багнюці сидять росіяни. Якщо хтось буде поранений, Даміан почує по радіо слово: «триста». Тоді він побіжить з медичним рюкзаком прямо під обстріл, щоб зупинити кровотечу й винести бійця назад туди, де ліс ще нагадує ліс.

Точка друга: евакуація

Сіверськ, серпень 2024 року

Спека ллється з неба, наближається полудень. Ми сидимо на ґанку старої хати, в якій знаходиться стабілізаційний пункт. Марта з Хуаном дивляться на телефоні розмову з пораненим військовим, який просидів з відірваною рукою в підвалі кілька днів, перш ніж йому вдалося звідти вибратися. Поруч лежав його мертвий побратим. Коли почався обстріл, він був впевнений, що не вийде звідти живим. Коли зрештою вибрався і власними силами дістався до пункту евакуації, від високої температури й вологи рука вже почала гнити. Медики на пункті не могли повірити, як він вижив.

Перша допомога і стабілізація поранених

Стабілізаційні пункти — це місця, розташовані максимально близько до місць бойових дій, сюди доставляють поранених бійців з передової. Тут їм надають допомогу, а якщо воїн перебуває в настільки важкому стані, що транспортування до безпечної зони загрожує його життю, медики проводять стабілізаційні процедури на місці. Ми знаходимося поблизу артилерійської позиції, приблизно за шість кілометрів від російських позицій. Час від часу через гуркіт вибухів я мимоволі підскакую. Раптом рація, що лежить на пластиковому столі, починає шуміти. За мить лунає повідомлення:

— У нас триста, у нас триста! — чути чийсь схвильований голос.

— Скільки?! — запитує наш медик, який щойно поставив переді мною чашку гарячого чаю. Бо робота медика полягає також в очікуванні. Іноді, перш ніж привезуть пораненого, ти вип’єш три чашки чаю. А іноді ледь поставиш чашку на стіл, як уже треба їхати.

— Один! Ні, два!

Радіо ще деякий час шумить, а потім настає могильна тиша. Ми знаємо, що поранені йдуть пішки, бо це місце настільки небезпечне, що ніхто не може за ними приїхати. Вони йдуть до пункту евакуації в будівлі, в якій ще кілька днів тому були росіяни. Відсутність зв'язку викликає у нас почуття безпорадності. Минула вже друга година, а ми все чекаємо. Ми не можемо поїхати за ними, бо навіть не знаємо, де вони. Ми можемо тільки чекати. Раптом у небі лунає характерний звук. 

— У підвал! Літак! — кричить один з медиків.

Майже наосліп я біжу через двір і падаю в отвір у землі. Біжучи сходами вниз, чую потужний вибух. Бомба розривається за кілька десятків метрів від нас. Потім настає тиша — а далі знову шумить радіо:

— У нас три рази триста! 

У нас є п'ятнадцять хвилин, щоб прийняти поранених. Марта відкриває медичний рюкзак, ми розкладаємо ноші. Не знаємо, в якому вони стані. Вислуховуємо звук машини, яка за мить має з'явитися на польовій дорозі. Мені дають вказівку триматися ближче до стін будівлі й не рухатися занадто багато, бо за нами можуть спостерігати з дрона. Нарешті до моїх вух долинає звук двигуна. Я чую, як важко автівка піднімається вгору, намагаючись їхати з максимальною швидкістю, адже кожна секунда має значення. Нарешті перед воротами гальмує зелений пікап. Спереду вискакують двоє військових: 

— Ми ледь втекли від дрона.

У кузові троє чоловіків. Через вибоїни на дорозі вони лежать скорчені, їхні ноги заплуталися, але на обличчях — полегшення: вони виїхали з пекла. Медики по черзі витягують їх з машини й швидко переносять під стіни, під захист дерев. Ножицями розрізають форми, знімають взуття, накладають пов'язки й бинти. Перевіряють найважливіші місця, як-от сідниці, підошви ніг або пахви. Чи немає іншої кровотечі, крім тих ран, які видно. Схоже, що жоден з них на даний момент не потребує складної допомоги. Вони стабільні.

Тепер їх потрібно якомога швидше вивезти звідси й доставити до лікарні, яка знаходиться приблизно за годину їзди. Дорога веде через поля й по дірявому асфальту, а медики повинні зробити все, щоб протягом цієї години стан пацієнтів не погіршився. Під час їзди їхні можливості значно обмежені, до того ж за ними можуть спостерігати ворожі дрони. Якщо той, хто стежив за машиною з їхніми пацієнтами, долетів так далеко, то він десь чатує. Батареї йому не вистачить надовго, але ж він прилетів на місію без повернення…

Даміан Дуда і Міхаель Шумахер з фонду W miedzeczasie

Точка третя: прифронтовий шпиталь

Прифронтове місто

Женемо через місто, в якому люди ходять вулицями із сітками, повними покупок. Вони йдуть собі, навіть не здогадуючись, що в деяких військових машинах, які проїжджають повз них, прямо зараз точиться боротьба за чиєсь життя. Швидкі допомоги, що їдуть з фронту, нічим не відрізняються від інших військових машини, а їх у кожному прифронтовому місті — Слов'янську, Краматорську, Запоріжжі чи Сумах — повно. Вже давно їх ніхто не позначає, бо позначені хрестом машини медиків стають ціллю росіян. Вони, як мішені для стрільби, бо вбитий медик — це трофей. Що більше вбитих медиків, тим менше врятованих життів на лінії фронту. Обидві сторони це добре знають.

Українці налагодили систему медичної евакуації, якої немає ніде в світі. Завдяки девізу «Ми ніколи не залишаємо своїх» вони зуміли створити справжній ланцюг життя, в якому транспортування поранених відбувається між визначеними пунктами

Очевидно, що евакуація поранених є настільки складним завданням, що часто йде не за планом. Однак, українці намагаються, щоб вона відбувалася в установлених часових межах. Знайомий бойовий медик, який до початку повномасштабної війни був травматологом, зазначив, що величезна кількість військових навчилася надавати собі першу допомогу настільки добре, що коли він приймає їх у пункті евакуації, то не думає про порятунок життя. А думає, наприклад, про те, як зберегти повну справність ноги, яка кровоточить.

Прифронтовий госпіталь добре замаскований. Зовні немає жодних слідів медичного обладнання, на під'їзді не стоїть жодної швидкої. Лише коли під'їжджаємо до дверей, зсередини вибігають лікарі. Вони допомагають перенести поранених всередину, просять підписати пакети з їхніми особистими речами. На цьому історія закінчується. Якщо поранені не є добрими знайомими, медики зазвичай не знають, що з ними відбувається далі. Чи вижили вони зрештою? У якому стані? На останньому етапі ланцюга життя залишаються пацієнт і досвідчений медперсонал в одному з прифронтових шпиталів. І родина пораненого військового, яка може ще не знати, що сталась трагедія.

‍Фотографії Альдони Гартвінської, Sestry

20
хв

Життя і смерть на нулі. Репортаж про те, як працює медична евакуація поранених

Альдона Гартвіньська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Трамп готовий дати Росії все, що вона хоче». Кір Джайлз про ризики нової американської політики щодо Москви

Ексклюзив
20
хв

Альянс погодився платити, але чи готовий воювати? Підсумки саміту НАТО в Гаазі

Ексклюзив
20
хв

Безпека НАТО без України більше неможлива. Європарламентар Ріхардс Колс про саміт у Гаазі, скепсис союзників і ключову роль Києва

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress