Ексклюзив
20
хв

Поранений Дніпро: вижити всупереч

«Я зробив титанічне зусилля над собою, сказав мамі, що зі мною все ок, я вже на роботі. Коли натиснув кнопку “відбій”, втратив свідомість», — поранений у Дніпрі Олександр Діденко

Ірина Скосар

Російські ракети влучили у ТРЦ. Дніпро, 29 грудня 2023 року. Фото: Сергій Лисак

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Семеро загиблих, 30 поранених — такі наслідки російської атаки 29 грудня по Дніпру. Армія РФ влучила в торговельний центр та пологовий будинок. Крім того, пошкоджено 14 багатоповерхівок, понівечено сім приватних будинків, 35 автомобілів, 12 адмінбудівель. Як місто оговтується від атаки — у матеріалі Sestry.  

Моє місто і мої люди під звуки вибухів

Ранок 29 грудня. Того дня українці читали у чатах тривожні повідомлення: «Зафіксовано зліт стратегічних бомбардувальників 11 бортів ТУ-95МС з Оленьї». Наступне повідомлення не забарилось: «Вхід ракет у повітряний простір України о 6:00».

На годиннику 6:35. Дніпро. Вибух. Важкі глухі удари. Здається, лунають звідусіль. Їх кілька.  Канонада. 3-5-7. Рахувати не виходить. Гучно. Моторошно. І, ніби, ципенієш. Липкий страх стає комом десь в районі діафрагми. Це все? Чи буде ще? Збили чи «приліт»? Як рідні? Питання пульсують у голові.  

У чатах перша інформація: 

— На вулиці Тітова повилітали вікна. 

Пишу рідним з того району. 

— Ми норм. 

Нині цієї фрази цілком достатньо для видиху.

Розбомблений росіянами торговельний центр. Дніпро, 29 грудня 2023 року. Фото: Сергій Лисак

Але за кілька секунд подруга надсилає відео і фото. Вона опинилась в епіцентрі вибуху. Наталя бігла на роботу в аптеку. Торговельний центр вже палав, кілька людей лежали на асфальті в крові. Аптека без скла. Наталя сказала, що сидить на підлозі в аптеці, чекає на поліцію. Голос тремтить, плаче. Чую в слухавку вий сирен швидких. 

Десь о 7:35 було зрозуміло, що основний удар прийшовся на торговельний центр, там були поранені і загиблі. Але вже біля 8:00 з'явилася інформація  про влучання у пологовий будинок… І перші його кадри у вогні. Кров гупала у скронях. Уява вимальовувала страшні картинки…

Цілий житловий квартал, як кадри з кіна про війну. Втім, у реальність повертає хрускіт скла під ногами. Будинки без вікон. Люди, як мурахи, розгрібають гори сміття та скла. Вікна закривають ДСП-панелями. Будинки без очей. 

Мої хлопці народились у сорочці

Павло та Оля Щури прибирають квартиру від скла та пилу. Вона чистить віником улюблену іграшку сина Макарчика — сортер-розвивалку. Їхня квартира на четвертому поверсі будинку, який навпроти пологового. 

— Я рано-вранці пішла на роботу. Залишила своїх хлопців досипати, — розповідає молода мама.

Будинок родині Щурів після російської атаки. Дніпро, 29 грудня 2023 року. Фото: Артем Шевельов

Павло з сином були на дивані. Півторарічний Макар не любить спати в ліжечку біля вікна. Сирена вже провила. Павло моніторив чати:

— Ймовірно, спрацював інстинкт. За кілька секунд до вибуху я схопив сина і вибіг в коридор. 

Вибуховою хвилею вибило вхідні двері, посипалось скло. Павло накрив собою сина. Щось ударило в лоба. Макарчик злякався вибухів і плакав. З голови Павла текла кров. Затуливши однією рукою дитину, іншою чоловік сумкою-шоппером витирав кров на лобі. 

У квартирі стояв пил. Було враження, ніби все у тумані. Забігли сусіди. Допомогли  вийти на вулицю. Павло помітив, що й в Макарка розсічена голова. Побіг з малим на руках до лікарні, яка поруч. Там надали першу допомогу. Обробили та перевязали голови. І Павлові, і сину. Вже потім з Олею поїхали у дитячу лікарню, аби там обстежили сина. Найменший постраждалий того дня у Дніпрі, півторарічний Макарчик, не мав серйозних поранень. Хоча на рану на голові все ж таки наклали шви. Хлопчика у той же день відпустили додому.

— Мої хлопці народились у сорочці, — каже Оля. 

Оля разом зі своїм сином Макарчиком. Фото: Артем Шевельов

Куріння справді може вбити

Так тепер каже 25-річний Олександр Діденко. Того дня, 29 грудня, молодик йшов на ранкову зміну. Купив хліб і завернув за цигарками. Вирішив скоротити шлях до крамниці. Говорив з мамою телефоном. Вона просила набрати її, як він дійде до роботи, бо все ж таки тривога і летять ракети. Олександра поклав слухавку і у ту саму мить почув свист над головою. А потім удар. Один, другий, третій. Саша був біля пологового — ворожа ракета розірвалась поруч:

— Я відчув біль в нозі. А потім стало важко дихати. Побачив якогось хлопця. Пошкандибав до нього. Я просто кричав: «Допоможи, брате, я хочу жити».

Олександр Діденко у лікарні після російської атаки. Фото: Артем Шевельов

Перехожий виявився військовим. У нього було 4 турнікети, які він наклав Сашкові, аби зупинити кровотечу. Далі була швидка. Вже на ношах хлопець встиг відповісти мамі по телефону: 

— Я зробив титанічне зусилля над собою і, піднявши слухавку, сказав мамі, що зі мною все ок, я вже на роботі. Коли натиснув на кнопку «відбій», втратив свідомість. 

Олександр отримав надважкі поранення, його оперували три бригади лікарів  —  нейрохірурги, хірургі та травматологи.  

— Розбита голова, черепно-мозкова гематома, вирвані куски тіла, величезний предмет в животі, якій розірвав кишківник, перелом гомілки та безліч інших поранень, — так коментує стан молодого чоловіка Олександр Толубаєв, заступник медичного директора з надання екстреної медичної допомоги  Дніпровської обласної олінічної лікарні ім. І.І. Мечнікова.   

Хлопець вижив, попереду ще кілька операцій та реабілітація. Дівчина Сашка вже зустрілась з випадковим рятівником свого хлопця —  військовим Богданом. Бо, власне, ці 4 турнікети і те, що військовослужбовець наклав їх правильно й врятували Сашкові життя. 

А сам молодик каже, що кине палити, бо он як дорого коштувала йому ця шкідлива звичка. 

Будинок щастя: коли тут знову будуть пологи?

Біля розрощеного пологового зустрічає завідувачка акушерського відділення Ірина Кульбач. Ця жінка, без пафосного перебільшення, героїня, бо врятувала 12 породіль, 4 немовляти й увесь колектив пологового. 

— Так, у нас є інструкція: як тільки звучить сигнал повітряної тривоги, усі мають спуститись в укриття. Але ж ви знаєте, як ми на другому році війни реагуємо на сигнали повітряної тривоги. Я читала чати, я бачила і розуміла рівень загрози та ймовірні наслідки, тому наполегливо, можливо, досить категорично пояснювала жінкам необхідність походу в укриття. І, слава Богу, за кілька хвилин до першого удару усі наші мамочки та діти були у сховищі. 

Завідувачка акушерського відділення пологового Ірина Кульбач у зруйнованій лікарні. Фото: Артем Шевельов

Ірина хоче показати згарище, але телефонує Катя Лисенко. За три дні до ракетної атаки їй зробили кесарів розтин. 

— Катю, як груди? Як шов? Приїхали на БЦЖ? 

З машини виходить молоде подружжя. Оглядати малюка в пологовому немає змоги. Щеплення зробили у лікарні поруч. До пологового Катя з чоловіком заїхали, аби ще раз подякувати лікарці за свого сина Віктора, який побачив світ завдяки Ірині, а також за врятоване своє життя. 

— Ми спочатку дійсно не дуже хотіли йти в укриття. Це була третя доба після кесаревого розтину, мені ще важко було ходити. Але медперсонал наполягав. І як тільки ми спустились в укриття, пролунав перший вибух, — каже Катя Лисенко. 

Маленький Віктор, який під час атаки народився завдяки Ірині Кульбач. Фото: Артем Шевельов

Жінка народжувала разом із чоловіком. Він три дні був у палаті з дружиною. В укриття пішли втрьох —  він, вона і малюк. 

— Я накрив дружину та сина собою. Другий та третій вибухи були дуже сильними. Ми чули, як розбивається скло, як щось гупає та валиться. В якийсь момент я втратив слух на одне вухо, — згадує В’ячеслав. 

Після серії вибухів в укритті почалась паніка. Тоді Ірина Кульбач взяла все у свої руки і гучно роздавала команди. 

Пологовий вже почав горіти, лікарка організувала евакуацію: персонал почав виводити породіль з укриття, аби вивезти подалі від епіцентру небезпеки. Лікарі, медсестри, санітарки, за вказівкою завідувачки, кинулись на дорогу. Зупиняли всі автівки, що їхали повз пологовий. Вмовляли водіїв вивезти вагітних жінок та мам з немовлятами. 

— Я дуже вдячна нашим людям за те, що ніхто не відмовив. Абсолютно незнайомі люди саджали в машини наших вагітних та породіль з діточками і вивозили подалі від палаючого пологового, — розповідає Ірина Кульбач.

До 29 грудня 2023 року це були палати для породіль у пологовому у Дніпрі. Фото: Артем Шевельов

Ми заходимо у будівлю пологового. Вікна без скла, шахти ліфтів порожні: троси не витримали — кабіни впали. Рухаємось за пані Іриною, підсвічуємо дорогу телефонами, під ногами — чорне сміття, шматки кахлів, над головою обвуглені квадратики стелі звисають розірваним шматтям. Доходимо до груди металу —  це шматки ракети. Лікарка сміливо йде, вона, ніби, не відчуває небезпеки. Тут було дитяче відділення. Видно уламки кювезів для немовлят, але удар був такої сили, що рухнула підлога. Тож під ногами — прірва. Запрошує Ірина Кульбач і до свого кабінету. Вона вправно балансує на дверях, якими проклали прохід до кабінетів, бо підлоги у цій частині будівлі також немає.

Далі палати. Колись комфортабельні з великими двоспальними ліжками, телевізорами та шведськими стінками. Ось білосніжне джакузі і вибиті шибки та потріскані стіни, всюди попіл та пил. А у кутку букет червоних троянд — подяка за сина чи доньку. Пелюстки квітів  почорніли…

— Біль, я відчуваю великий біль, через те, що ці жахіття трапились у нашому пологовому. Але ще у серці є надія. Наш колектив згуртувався. Ми ось вже кілька днів розгрібаємо ці завали. І у кожного питання: коли тут знову будуть пологи? Наші солдати нині в окопах, їм потрібна зброя і дрони, але я знаю, що кожен з них після перемоги мріє прийти у пологовий, аби разом з коханою народити сина чи дочку. Бо немає більшого щастя. Тому я благаю всіх допомогти  —  руками чи копійчиною — відродити наш пологовий, — звертається Ірина Кульбач. 

Під кінець «екскурсії» пані Ірина ділиться таємницею. Вона піднімає светр і показує спину. На спині великі фіолетові синці. 

— Я не знаю, коли мене так поранило і чим. Поки я бігала, на мене щось летіло. Тоді не відчувала ні болю, ні страху. А зараз вся спина болить. 

Хочеться обійняти цю жінку. Кажу:

— Дякую за племінницю. Моя сестричка у вас народжувала у 2021-му. У неї ще татуювання під груддю дивне — ім'я бабусі, яка її виховала сама.

— Анічка? 

— Так, Аня! 

Лікарка Ірина обіймає мене сама. А я боюсь торкатись її пораненої спини. І дивуюсь, як вона добре пам'ятає своїх породіль.   

У залі урочистої виписки стоїть прикрашена ялинка, деякі кульки цілі. З ікони споглядає Богородиця…

Свято на фоні руїн. Дніпро, 29 грудня 2023 року. Фото: Артем Шевельов
No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Має досвід роботи журналістом та редактором у провідних українських національних телеканалах (Новий канал, UBR та Громадське ТБ), працювала спеціальною кореспонденткою Institute for War & Peace Reporting (IWPR) та журналістом проєкту «Говорить Суханов». Має авторську колонку в українському онлайн-медіа «Дзеркало тижня». Працювала піарницею в українських бізнес-компаніях. Очолює відділ комунікацій Всеукраїнського руху «Єдині».

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Андрій: «Там, де горять дерева, був мій дім»

Вид з вершини Крейдяної скелі сягає десятків кілометрів. Андрій приходить сюди часто. Виймає з кишені пачку цигарок і мовчки викурює кілька поспіль. Він дивиться далеко за обрій, на якому видніються вузькі стовпчики чорного диму.

— Десь там, за тими деревами, був мій дім, — він глибоко затягується і кидає недопалок на землю. — Звідси здається, що він на відстані витягнутої руки.

Вид на Краматорськ. Фото: Mykola Bilyk

Андрій народився в Бахмуті — тоді колоритному, сповненому енергії та квітів місті, з гучними ресторанами. Він згадує, як до вторгнення, на День вишиванки, площею перед Міським народним домом йшла юрба веселих людей. І як на День Європейського Союзу тут збиралося багато молодих дівчат і хлопців, які малювали на щоках прапори ЄС. Тут взагалі було багато молоді. Краматорчани приїжджали до Бахмута на дискотеки, а друзі з Донецька заїжджали на шашлики, на дніпровський пляж у Часовому Яру.  

— Ми смажили м'ясо й рибу на грилі, попиваючи вино «Артемівське».

Це вино було гордістю мешканців Бахмута. Воно мало довгу історію, яка почалась ще у 1899 році. Саме тоді німецький інженер Едмунд Фарке відкрив у Бахмуті алебастровий завод. Його миттєвий успіх і величезний видобуток гіпсу для виробництва призвели до створення цілого підземного міста з унікальним мікрокліматом. Підземні лабіринти були ідеальними для виробництва ігристого вина. У 1950-х роках гіпсові тунелі були перетворені на завод, де в 1954 році стали виготовляти перші пляшки шампанського. Це «Радянське шампанське», як його називали, було дефіцитним тоді товаром, і основну частину продавали виключно членам Комуністичної партії.  

Після повернення Україною незалежності на базі радянського заводу були створені два сучасні винні бренди — «Артеміське» й «Крим», які швидко здобули визнання не лише в країні, а й у світі. Вина витримувалися в підземних галереях протягом трьох років за класичною методикою виробництва ігристого. За цей час пляшки перевертали власноруч, як у Шампані, щоб контролювати осад, який утворювався всередині. Це було великим досягненням. Єдине вино в Україні, виготовлене саме так, як виготовляють французьке шампанське. 

Цей розвиток і смугу успіху жорстоко обірвала війна. Під час битви за Бахмут солдати групи Вагнера штурмували приміщення винзаводу, грабуючи все, що потрапляло їм до рук.

Кажуть, їхній командир Євген Пригожин сказав, що це будуть подарунки на 8 березня для жінок Луганської області, тимчасово окупованої росіянами

10 березня 2023 року в мережі з'явилося відео, зняте російським солдатом, на якому видно, що залишилося від винзаводу: руїни, жодних слідів  створеної із пристрастю історії місця.

— У них немає нічого святого, — каже Андрій. — Крадуть, ґвалтують, бомблять церкви. Їхня мета — знищити нашу культуру, стерти історію, знищити нашу українську націю. 

Українське ігристе «Артемівське Незламне Бахмут» з текстом «Врятоване з Бахмута, витримане солодке». Фото: Irik Bik/Shutterstock

Коли почалася повномасштабна війна, Андрій пішов добровольцем до армії. До цього він не мав нічого спільного з армією, навчався та підробляв у продуктовому магазині. Після короткого навчання його направили до П'ятої штурмової бригади, яка воювала, зокрема, за його рідне місто. Разом з бійцями інших підрозділів брав участь у визволенні села Кліщіївка, яке знаходиться менш ніж за десять кілометрів від його дому.

— Це було сюрреалістично — спостерігати, як місця, які я добре знаю, за один день перетворюються на руїни, — Андрій запалює ще одну цигарку. — Або замість того, щоб гуляти моїми улюбленими вуличками, ховатися, як щур, у підвалах, бо щоразу, коли я висовую голову з-під землі, хтось хоче мене вбити.

— Ти знаєш, що вони хочуть оголосити про закінчення війни, коли Україна віддасть окуповані території? І навіть більше: вони хочуть цілі області, — кажу йому я.

— Що я маю тобі на це сказати? Це буде означати, що ті три роки були марними. Знаєш, скільки моїх загинуло? Ось саме там? — тремтячою рукою він проводить у повітрі лінію вздовж обрію. — Бачиш? Там, де горять дерева, була моя рідна хата. Там я поховав маму, там всі мої спогади. Як я можу від цього відмовитися? Що я маю сказати? Що мені пофіг і я можу жити в іншому місці? 

— Не віддаси?

— Ніколи! Навіть якщо земля, на якій я народився, поглине мою кров.

Дмитро: могила матері по той бік російського кордону

Він часто говорить, що його дитинство пахло бузком і затхлим підвалом. У підвалі він ховався від п'яного батька, який повертався із села й шукав сварки. Якщо він не влаштовував бійку з товаришами біля магазину, то вдома виливав свою злість на весь світ і своє невдале життя. Він ніколи не бив маму — мабуть, підсвідомо її боявся. Знав, що без неї опуститься на дно. Для Дмитра він там був завжди. 

Коли зацвітав бузок, і його аромат наповнював повітря, Діма розумів, що наближається поїздка. Щоб він міг відпочити від алкогольного чаду дому, мама щороку возила його на літні канікули до сім'ї, яка жила за двадцять кілометрів — на іншому боці кордону.

— З дитинства я не пам'ятаю різниці між «ми — вони». Фізично існував українсько-російський кордон, де нам ставили штамп у паспорті й впускали у світ, який для мене як для дитини нічим не відрізнявся від того, що я бачив у себе на подвір'ї. 

Фото: Костянтин і Влада Ліберови

Мама Діми народилася в російському селі неподалік від кордону з Сумською областю. Вона познайомилася з його батьком у Сумах, куди приїхала на курси. І вирішила залишитися в Україні. Батьки одружилися й оселилися в маленькому будиночку під містом. Тут народилася їхня донька, а згодом і Діма. Вдома вони розмовляли російською мовою, дивилися російські мультики, а в школі ще й мали уроки російською. До Росії їздили на канікули, на навчання, на роботу. 

— Тоді все, що було з Росії, здавалося кращим, сучаснішим, цікавішим. 

Ніхто з нас тоді не міг подумати, що цей сусід, з яким у нас такі чудові відносини, може одного дня напасти на нас і почати вбивати.

Нещодавно був удома у відпустці й знайшов у шафі чашку з написом «Красногорск». Колись ми привезли її з відпочинку. Я викинув її у смітник

За два роки до вторгнення, у травні, померла мати Діми. Її поховали на кладовищі в селі, звідки вона родом, в родинній могилі, разом з батьками та старшою сестрою. На похороні Діма поклав на її могилу букет бузку, який саме почав цвісти. Він часто приходив поговорити з нею, просто посидіти біля неї; у нього був дуже сильний зв'язок з матір'ю. Цвинтар був близько до кордону, тому поїздки незабаром стали неможливими. Спочатку пандемія закрила кордони. А відразу після пандемії почалася велика війна.

— Востаннє я був у мами чотири роки тому. Якби я знав тоді, що буде далі, то, напевно, побув би з нею довше. 

Я хотів би покласти квіти на її могилу, але не знаю, чи зможу це колись зробити

Я говорив з тими, хто там служить. Вони сказали, що все розбомблено. Може, кладовище взагалі не збереглося. Але навіть якщо вціліло, я все одно військовий. Якщо не загину на війні, то, напевно, до кінця життя буду в їхньому чорному списку й не зможу перетнути кордон. Бо якщо перетну, то вже не повернуся — «зникну безвісти».

Тарас: «Якщо ми покинемо наших хлопців, то перестанемо бути людьми»

У повітрі відчувається запах свіжої крові, а дим витискає сльози з очей. Які болять, наче їх припікають дрібним жаром вугілля. У вухах лунає писк і незрозумілі крики. Чорне повітря розриває ніздрі зсередини і стискає горло, наче невидима рука вбивці. Навколо все палає після потужного обстрілу. Все, що створила російська військова техніка, здається, впало на бойові позиції. Середина літа, сухі поля і ліси миттєво охоплює вогонь, який важко загасити. У пилюці нічого не видно, а крізь писк у вухах ледве можна зрозуміти наказ командира: «Відходимо!».

— Вони били по нас з усього і з усіх боків. У мене було враження, що це воєнний фільм зі спецефектами

Тарас неохоче повертається зі своїми спогадами до бойових дій, які пишномовно охрестили «Запорізьким контрнаступом». Штурм Старомайорського не лише залишив потужний слід у його психіці, але й забрав десятки його друзів. Декого з тих, хто був тоді поранений, досі не вдалося повернути додому. 

— Пам'ятаю, що була жахлива спека. Коли ми відступали з позицій, я бачив багато розірваних на шматки тіл. Спотикався об шоломи, зброю. Скрізь валялись уламки, лунали крики. Ми не мали можливості забрати поранених із собою. І я знав, що якщо ми не заберемо їх зараз, вони не виживуть. Потім ми чекали три дні, щоб забрати їхні тіла. Ми не могли повернутися назад, тому що вони стріляли по нас.

Запоріжжя, 2023 рік. Фото: Костянтин і Влада Ліберови

З точки зору командування, повернення за тілами загиблих було б самогубством, тому два дні вони не погоджувалися на це. Тарас навіть думав про спротив і самовільне залишення підрозділу, аби тільки знайти побратимів на розбитій артилерійськими снарядами землі. Хлопці спостерігали за полем бою з дрона і не могли порахувати всіх загиблих. Думка про те, що він залишив там своїх побратимів, не давала Тарасу спокою. Коли артилерійський вогонь нарешті припинився, і вони повернулися, щоб забрати полеглих, було важко розпізнати, що було залишками тіл, а що уламками, осколками, сміттям.

— Я ніколи не забуду цей запах, вони там три дні лежали на спеці... Ми могли брати тільки те, що впізнавали. Щось, схоже на тіло. А скільки хлопців там залишилося — навіть не порахувати. Держава каже, що вони «зникли безвісти», а ми знаємо, що вони мертві. Я бачив на власні очі, як Сашка розірвало осколком навпіл. Але раз його тіла немає. 

Родини не можуть гідно поховати своїх близьких, не можуть попрощатися. І ніякої підтримки від держави вони не отримують. Якщо ми віддамо окуповані території Росії, ці хлопці ніколи не повернуться додому, ти розумієш? Саме тому ми не можемо віддати ці землі — саме через них і для них. Ми повинні знайти їх, кожного бійця, щоб матері, дружини й доньки могли поховати їх на цвинтарі. Ми не можемо покинути ці тіла і вдавати, що ці люди зникли безвісти, коли знаємо, що їхні залишки лежать на цих полях. Якщо ми їх покинемо, ми можемо перестати називати себе людьми.

20
хв

Навіть якщо земля поглине мою кров

Альдона Гартвіньська
солдат, дрон, колеса

Погода задає ритм солдатам на передовій, так само, як дерева чи покинуті мешканцями будівлі. Вона також може дати їм притулок, захищаючи їх від того, щоб їх не помітили згори. Тому що сьогодні дрони зайняли нульову лінію, і їхні камери вирішують, чи повернеться хтось сьогодні додому живим. 

Привиди прикордоння

Максим чекає на нас в одному із прикордонних містечок на північ від Харкова. Ми їдемо головною дорогою і роззираємося довкола. Незважаючи на масові руйнування, вулицями все ще блукають люди. Я бачу переважно літніх людей, які кудись поспішають, з опущеними головами. Ми кидаємо жилети і каски в машину Максима і залишаємо машину на повністю зруйнованій артилерією площі. Здається, до бомбардування тут був непоганий ринок. Посередині стоїть імпозантна будівля, ніби розрізана навпіл, з уцілілими колонами спереду. Від невисоких кам'яниць навколо площі майже нічого не збереглося. Ймовірно, тут колись були магазини, аптека, можливо, пошта. Ми рухаємося містом-привидом до північного кордону країни. Ця картина повторюється незалежно від того, де проходить лінія фронту: Харківська, Запорізька, Сумська чи Донецька області — чим ближче до російського кордону, тим більше руїн. Деякі села та містечка стерті з лиця землі, як карткові будиночки.

Максим. Фото: Maciek Zygmunt

На місці безпечніше

Дорога до місця нашої зустрічі розбита, як решето. Машина підстрибує на вибоїнах так високо, що слова застрягають у горлі, унеможливлюючи розмову.

— Якби не те, що погода сьогодні була ідеальною для нас, ми б не змогли так їхати!, — кричить нам Максим з переднього сидіння. — Хлопці і так сьогодні трохи перегнули палицю, бо на них почалося полювання.

Хоча це слово звучить абсурдно в контексті людей, але саме так все і відбувається. У повітря запускають рої FPV-дронів, тобто дронів, до яких прикріплена камера. Оператор такого дрона може наживо спостерігати за тим, що відбувається перед ним. До безпілотника може бути прикріплена система повітряного десантування, яка скидає на позиції вибухові заряди. Але найгірші — це так звані дрони-камікадзе, тобто ті, що вирушають на місію в один кінець. Їхнє завдання — знайти ціль і просто налетіти на неї прямо посеред неї. Цілями можуть бути військові машини, що рухаються вздовж лінії фронту, а також підрозділи, що пересуваються, автомобілі або навіть машини швидкої допомоги. Насправді, евакуаційні машини вже навіть не позначені, оскільки росіяни найчастіше вбивають медиків, а їхні транспортні засоби приносять найбільше балів у цій жахливій повітряній грі. 

— Хлопці сконструювали наземний дрон на колесах. Він в основному використовується для доставки води та їжі в окопи. У нашій групі був рекордсмен, який просидів в окопі аж 63 дні. Він не міг покинути свої бойові позиції, бо над ним постійно кружляли FPV-безпілотники. 

Для нього було безпечніше сидіти в ямі в землі, ніж намагатися вибратися звідти. Тож ми мали знайти спосіб якось скинути йому воду та їжу

Один з методів підтримки зловмисників — відправка дронів з системою скидання, до якої можна прикріпити контейнер з водою і їжею. Однак, коли людина застрягла в окопі на два місяці, ці перевезення мають бути дуже частими. Під час таких місій багато дронів збиваються або заклинюються і не долітають до місця призначення. Потрібно було знайти інше рішення, яке б не ставило під загрозу піхоту і зберігало техніку. Так народилася ідея наземних безпілотників, якими, як і повітряними, можна було б керувати за допомогою простого контролера. 

Дуже швидко солдати 58-ї бригади почали використовувати ці колісні дрони і для інших цілей.

— Ми причепили вибухівку і зробили з нього наземного дрона-камікадзе. Він підлетів до їхнього бліндажа, і вони навіть вийшли на вулицю, щоб подивитися, що він привіз. Коли він вибухнув, наша команда стала мішенню номер один, і полювання почалося.

Фото: Maciek Zygmunt

Механічний кур'єр-парамедик

На землі декорації нагадують знімальний майданчик військового фільму: підземні приміщення та нитки окопів утворюють лабіринт. Група солдатів зосереджено виконує своє завдання. Вони працюють за допомогою двох дронів: один знаходиться в повітрі і вказує шлях для того, що рухається по землі. На обох встановлені камери, щоб можна було наживо спостерігати за тим, що бачить дрон. Оператором наземного дрона є «Кабан».

— Цей автомобіль використовується для багатьох завдань, — пояснює він. — Він може замінувати дорогу, може привезти боєприпаси або їжу побратимам, які знаходяться на передовій. Оскільки вони не мають можливості доставити це самостійно — для них безпечніше залишатися на бойовій позиції. Людям краще не пересуватися в пошуках їжі під відкритим небом. Вчора ми відвезли хлопцям їжу і воду. 

Якби не було безпілотника, бійцям довелося б йти за їжею три-чотири кілометри пішки, а потім тим же маршрутом повертатися назад. До того ж, з солідним вантажем, під небезпечним відкритим небом, де літає абсолютно все, що винайдено на цій війні.

Колісний робот може взяти на себе до сорока кілограмів і подолати відстань до двадцяти кілометрів

Таких перевезень можна зробити до чотирьох. Потім машину треба підзарядити, і через вісім годин вона знову готова до роботи. Поруч стоїть ще один транспортний засіб. Він менший, але має гусениці, як у маленького танка. Він може піднімати понад триста кілограмів. Цей робот використовується не лише для доставки їжі чи боєприпасів, але й для евакуації поранених солдатів.

— Якщо солдати не можуть самостійно покинути позицію, евакуювати пораненого майже неможливо, — каже Максим, командир роти. — А цей маленький робот дуже швидкий, надзвичайно ефективно пересувається складною місцевістю. Пораненого можна пристебнути ременями, він не впаде. Взагалі, в бронежилеті і касці тут досить комфортно.

Вся команда вибухає сміхом.

Фото: Maciek Zygmunt

Збити літаючого вбивцю

Що нас постійно вражає, так це надзвичайний спокій солдатів, які проводять тижні в цих екстремальних умовах, в постійній небезпеці і страху за себе та своїх товаришів по службі. Частина групи Максима також захищає небо над головами харків'ян. Адже погода над Харковом не задає ритм життя міста. Тут ракети прилітають за координатами або, як іранські шахеди, б'ють наосліп, руйнуючи магазини, галереї та дитячі садки. Через два дні після нашого від'їзду я отримую повідомлення від Максима: «Пам'ятаєш тепловізійний приціл, який ти нам привезла? Подивись, як він знищує шахедів.»

На кадрах мало що видно: чорна цятка в темному небі, яка то з'являється, то зникає. Натомість чутно гарячкові голоси солдатів, які знають, що якщо вони не знешкодять цього механічного вбивцю, то за мить він влучить у житловий будинок у сплячому місті. Чути крики та постріли. Нарешті — полегшення:

— Ось він, впав! Це вже другий!

Завдяки їм Харків тієї ночі спав спокійно.

‍Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Там, де дрони полюють на людей

Альдона Гартвіньська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Тимчасовий захист українців: Європа шукає баланс між підтримкою і стратегією повернення

Ексклюзив
20
хв

Праві наступають. Чому на Заході бум на правих та лояльних до Росії?

Ексклюзив
20
хв

Ґабріелюс Ландсберґіс: «Єдина країна, яка має політичну волю і здатність зупинити Росію, — це Україна»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress