Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Полювання на щурів. Чому справи Гринкевичів та Мазепи — загроза перемозі?
«В Україну не йдуть інвестори, бо їм не зручно їхати потягом Перемишль-Київ». Так кажуть серйозні чоловіки із нинішньої влади в дорогих костюмах. Насправді гроші не йдуть у країну, зранену війною, лише тому, що нема впевненості, що його не обдурять, не витрусять як липку і не відправлять в кайданках у СІЗО
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Скільки б Сергій Лещенко не закликав Європу забирати допомогу у наших біженців, левова частка українців за межами Батьківщини і тих, хто залишається вдома, бояться одного. Корупції, нечесних правил і нових олігархів, які проростають на ґрунті, рясно политим кров’ю.
Одночасно ми мали два кричущих кейси, де були одночасно гроші, бізнес, суспільний осуд. Але вектори цих справ абсолютно різні.
Перший кейс — справа суперуспішної родини Ігоря Гринкевича, які отримали 23 тендери Міністерства оборони на загальну суму в 3,5 мільярди гривень [бізнесмена затримали 30 грудня під час спроби дати хабар посадовцю ДБР. — Ред.]. Всі ці кошти мали піти на амуніцію та форму для українських бійців. Але футболки та штани до когось йшли півроку, а до декого так і не прийшли. Однак у жінок родини Гринкевича — матері, сестри і нареченої — з'явились сумки, одяг і прикраси на десятки тисяч доларів.
Якби не агресивна публічність художниці Соні Морозюк [українська художниця, авторка виставки «Мазня» та багатьох муралів у столиці. — Ред.] — тієї самої коханої Романа Гринкевича, ми б могли ніколи не дізнались, що гроші ЗСУ осідали у картинних галереях, елітних квартирах та купівлі реклами на рейтингових шоу «Голос країни» та «Неймовірна правда про зірок» [Соня Морозюк демонструвала в інстаграмі коштовні подарунки від свого вже екснареченого. — Ред.]. При цьому щаслива пара на публіку гралась у щедрих волонтерів і періодично піарилась на тому, що дарувала тому чи іншому підрозділу старого корча.
У Печерському суді, де Роману обрали міру запобіжного заходу за розкрадання одного мільярда гривень [бізнесмен є п’ятим фігурантом цієї прави, йому інкримінують участь у злочинній організації та шахрайство в умовах воєнного стану в особливо великих розмірах. — Ред.], аферист із тендера випромінював зверхність та віру у те, що суспільство це «з’їсть» і не подавиться. А ще показав кросівки Louis Vuitton за 1600 доларів.
Роман Гринкевич у залі Печерського райсуду Києва під час обрання запобіжного заходу. Київ, 22 січня 2024 року. Фото: Олександр Магула / Суспільне
І знаєте, що? Попри огиду і ненависть до цих ділків — ця історія була потрібна. Аби ми впевнились, що «молодий» — не завжди чесний. І точно не має жалю до тих, хто відморозив собі кінцівки та пережив ампутацію через неякісну форму. Що одним біль, іншим шанс на те, аби стати феодалом на кістках. А наречена Соня — це яскравий згусток того, що походження грошей чоловіка чи бойфренда наших світських левиць важко важливе. І, можливо, тепер суспільство прискіпливіше скануватиме тих, кого активно тягнуть на телебачення. Ці дами не можуть просто так вийти і сказати: «Мій чоловік — бізнесмен. А що за заробітки, то я не цікавлюсь, бо я просто жінка».
Гірка наука від клану Гринкевичів вартувала країні шалених збитків і безлічі людських життів. Але ми точно знаємо, що за швидким успіхом і браслетами «картьє» ховаються криваві гроші. І з такими людьми варто розбиратись радикально. Саджати, викреслювати з публічного життя і забивати цвях морального осуду. Аби мародери не прийшли знову.
Інша атмосфера була на суді щодо Ігоря Мазепи. Пан Мазепа — інвестиційний банкір та власник успішної компанії Concord Capital. За нього заступились авторитетні лідери думок — економісти, міжнародні оглядачі, головні редактори. І навіть авторитетне видання Bloomberg присвятило колонку з заголовком, що бізнесмена почали пресувати за публічну критику корупції влади Володимира Зеленського.
Ігор Мазепа точно не святий. Як і будь-який бізнесмен вище середньої руки в нашій країні, який з’явився на зламі епохи Кучми та Ющенка. Однак публічні маски-шоу з витряхуванням шухляд в його кабінеті обурили всю українську бізнес-спільноту. Тому зрештою саме бізнесмени разом зібрали заставу в 21 мільйон гривень.
Формально бізнесмена затримали на кордоні з Польщею за земельні справи Київської ГЕС десятирічної давності.
Однак більш вірогідним видається те, що батько провідної інвестиційної компанії є натхненником руху «Маніфест 42» — це спільнота бізнесу, яка з’явилась у 2023 році. І наполегливо та чітко вимагала зупинити хвилю рейдерства та інших форм тиску за участю правоохоронців, суддів, чорних нотаріусів та реєстраторів. Чому 42? Бо це номер статті Конституції України, де зафіксоване право кожного займатись підприємництвом і мати від держави захист, а не погрози.
Бізнесмен Ігор Мазепа з адвокатами у Печерському суді Києва, 19 січня 2024 року. Фото: Дарина Коломієць / Суспільне
Мазепа останнім часом критикував економічну політику нинішньої влади та називав її «воєнним комунізмом». Більше того натякав на появу в часи війни на тендерах нових олігархів. Щоб зрозуміти якість цих нових «пінчуків» та «ахметових», варто озирнутись на справу Гринкевичів.
Тож не дивно, що підприємці — легальні та з історією — стали на захист Мазепи та заговорили про політичний тиск. У повітрі різко запахло епохою Януковича. Це були ті часи, коли «міцні господарники» тягнулись клешнями до кожного бізнесмена, який скинувся на заставу для колеги сьогодні.
За десять років вийшло так, що ті, люди, які були на третіх ролях у Партії регіонів — були помічниками, секретарями та радниками — нині стали тими самими «5-6 ефективними менеджерами».
На піку війни українці очищують землю не лише під ворожої сарани з Росії. Мусимо слідувати ще й за апетитами певних політичних та силових кіл. Бо в умовах воєнної цензури та браку вільних грошей — декому просто зірвало дах. І жадібність почала пересилювати банальний інстинкт самозбереження. Тож доводиться боронити бізнесменів старої формації, аби в нових олігархів не оформились ті, хто збагатився на тендерах Міноборони.
Що рятує кожного, хто не мовчав ані про стрімкий успіх Соні Морозюк, ані про полювання на Мазепу? Здоровий глузд, наше їдке почуття гумору і чітке розуміння, що про всяк випадок — навіть, якщо ти в формі ЗСУ, — не викидай лижний костюм. Він може знадобитись на Майдані в майбутньому. А поки кожен, хто в тилу і кому не байдуже, відстоює демократію як може. Бо допомагають і дають зброю лише тим, хто подає ознаки небайдужості до змін. І врешті майбутнє зруйнованих міст залежатиме лише від того — врятували ми крихку демократію чи ні.
Від цього напряму залежить, чи відбудують Херсон та Маріуполь. Чи повернуться люди. І врешті — заради чого все це було і чи не зрадили ми тих, хто посміхається з портрету на граніті.
Українська журналістка, політичний аналітик та медіа-консультант. Працювала парламентським оглядачем більше 10 років. Співпрацює з виданнями «Цензор.нет» та «Еспресо». Є авторкою популярних YouTube-каналів «Цензор.нет» та «Шоубісики». Спеціалізується на темі політики, економіки та медіатехнологій.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Коли перший тур президентських виборів у Румунії у листопаді минулого року несподівано виграв антисистемний кандидат Келін Джорджеску, увійшовши до другого туру голосування разом з лібералкою Еленою Ласконі, шокована румунська політична еліта пояснила його успіх кампанією у соціальній мережі TikTok і популістськими обіцянками, на які спокусилася велика частина електорату. Замість того, щоб обʼєднати демократичні сили напередодні другого туру й дати ультраправому кандидату останній бій — а Елена Ласконі мала реальні шанси на перемогу — у Бухаресті було ухвалено рішення анулювати результати першого туру й провести нове голосування в 2025 році.
Румунські політики сподівалися, що до нових виборів ефект Джорджеску просто випарується, а правляча коаліція зможе підібрати гідного єдиного кандидата, який буде мати всі шанси на перемогу. Розрахунки виявилися марними
Зараз, за кілька місяців до президентських виборів, Джорджеску, який сприймається багатьма румунами як жертва несправедливості і значно радикалізувався у своїх заявах, — тепер не просто найпопулярніший кандидат, а й людина, яка має всі шансі на перемогу вже у першому турі. Всі кандидати демократичних сил — і обраний правлячою коаліцією як єдиний кандидат Крін Антонеску, і колишній премʼєр Віктор Понта, і мер столиці Нікусор Дан, і та сама Елена Ласконі — значно йому поступаються. А якщо не буде другого туру, значить, у демократичних сил навіть не буде можливості взяти реванш.
Звісно, є спокуса пояснювати цей зліт популярності насамперед внутрішньополітичними процесами у Румунії. Але я б звернувся насамперед до процесів зовнішньополітичних. Адже майбутнє Європи, принаймні Центральної Європи, найближчим часом будуть визначати два головні процеси — страх перед Путіним і страх (або запит на) Трампа. І це, до речі, стосується не тільки президентських виборів у Румунії.
Майбутніх президентських виборів у Польщі це також стосується. І тому поведінка нещодавно респектабельного Кароля Навроцького починає дедалі більше нагадувати поведінку «антисистемного» Келіна Джорджеску.
Війна, яка продовжується біля кордонів Румунії, примушує багатьох виборців звертати увагу на політиків, які бажають не підтримувати Україну (недарма ж Келін Джорджеску назвав її штучною державою), а знайти можливості домовитися з Росією — щоб виключити конфлікт для власної країни
Ну і, звісно ж, перемога Трампа також все змінила. Адже Джорджеску — не хлопець з вулиці, а представник ультраправого політичного істеблішменту із широкими звʼязками у відповідному середовищі. Він працював в ООН, був навіть виконавчим директором Європейського центру підтримки престижного Римського клубу у швейцарському Вінтертурі, а такі посади створюють особливі можливості.
Перед другим туром виборів у Румунії — нібито для презентації власної книжки — до Бухаресту мав завітати колишній кандидат на посаду президента США Роберт Кеннеді-молодший, зараз призначений Трампом на посаду міністра охорони здоровʼя.
Джорджеску як автор передмови до цієї книги мав бути учасником дискусії з Кеннеді у прямому ефірі. А модератором події мав стати… правильно, Такер Карлсон, огидний симпатик водночас Дональда Трампа і Владіміра Путіна.
Приїзд Кеннеді був відкладений тільки у звʼязку з перехідним періодом у Сполучених Штатах. І справді, якщо румунські політики хотіли зупинити Джорджеску, це варто було робити до інавгурації нового американського президента, а не після неї — тоді, коли багатьом ще не було ясно, наскільки докорінно все буде змінюватися.
Бо з кожним новим днем перебування Дональда Трампа у Білому домі нові господарі Америки будуть з дедалі більшою відвертістю демонструвати, на прихильників яких саме поглядів вони робитимуть ставку в Європі і за кого б мали віддавати свої голоси європейці, якщо вони бажають порозуміння з Америкою.
Тож тепер Джорджеску — не маргінальний, а мейнстримний кандидат. Маргінали тепер ті, хто намагається його зупинити
Політикиня з Естонії має репутацію «русофобки», бо може аргументовано пояснити, чому Росії не треба довіряти ані на суші, ані на Балтійському морі, ані за круглими столами. У Брюсселі рідко зустрінеш людину, яка називає речі своїми іменами. Кая Каллас чесно каже, що війна проти України — це не маленька регіональна війна, а пазл у великій грі, де головний куш — загнати під чобіт Москви.
Позиції естонської прем'єр-міністерки настільки сильні у Західному світі, що її ім’я звучало серед претендентів-фіналістів на посаду нового генсека НАТО
Фото: JONATHAN NACKSTRAND/AFP/East News
Тут важливо додати пікантну деталь: витончена блондинка зі сталевим характером — страшний сон російської влади. Їй не просто заборонений в’їзд до Росії, чим можуть похвалитися більшість притомних політиків ЄС, вона є першою урядовицею, кого Москва офіційно оголосила в кримінальний розшук за «наругу над історичним пам'ятником».
Привід — декомунізація та демонтаж численних пам'ятників періоду радянської окупації, яку проводив уряд Каллас. Особливо гострою була боротьба Росії за радянський танк у прикордонному місті Нарва, де етнічних росіян в рази більше за місцевих.
Естонські урядовці минулих каденцій не раз піднімали питання про перенос танка, який був не стільки символом боротьби з нацизмом, як скоріше маркер російського мілітаризму. Але був страх — масові погроми у Таллінні у 2007 році (так звана «бронзова ніч»), вчинені місцевими росіянами та гастролерами з РФ у відповідь на перенесення монумента радянському солдату в естонській столиці, лише посилювали ризики, що новий перенос призведе до повторення тих подій — від бійок на вулицях до хакерських атак на урядові сайти. Проте влітку 2022 року — після відвідин деокупованої Бучі — Каллас підняла питання на новий рівень. І врешті, попри скиглення російськомовних, танк поїхав на склад.
Володимир Зеленський та Кая Каллас у Таллінні. Січень, 2024 року. Фото: Associated Press/East News
У 2023 році, коли політикиню уже почали називати серед тих, хто може стати новою європейською топ-елітою, вона пішла на інтерв'ю до британського хардтокера Стівена Сакура. Тоді журналіст спитав, чи відкрите її серце для 25% російськомовних, які скаржаться на страшні утиски — їх не пускають в Естонію на російських автомобільних номерах. Цікаво, що найбільше зойків було від так званої російської опозиції. Відповідь Каллас була тверда:
— Ви змішуєте дві речі. Росіян, які тут живуть, ми називаємо російськомовними естонцями. А Росія — окремо. Я хочу сказати, що, по-перше, у 1920-х роках росіяни в Естонії становили 3%. А під кінець окупації було 30%. Тож не те, щоб вони тут жили…
— Ви хочете сказати, що вони не справжні естонці? — уточнив Сакур.
— Ні, ні. Я кажу, що ті, хто хоче бути з Естонією, хто вважає Естонію своїм домом, подали заяву на отримання громадянства, вивчили мову і є частиною нашого суспільства, і вони становлять більшість нашого російськомовного населення. Ми просимо тільки одне: вивчайте нашу мову, тому що це те, хто ми є, ми тут живемо — і це спосіб їх інтегрувати. Крім того, я хочу підкреслити, що навіть якщо у нас різна історія, у нас є спільне майбутнє, і ми зосереджуємося на ньому.
Це було наче холодний душ, бо такого на ВВС ще не чули.
Каллас дуже тверезо дивиться на загрози нинішніх днів, бо має щемку сімейну історію
У березні 2022 року вона написала колонку для New York Times, чому окупація України та репресії від Росії — це і є її істинне лице.
«Моя мама була лише шестимісячною дитиною, коли в 1949 році радянська влада депортувала її разом з матір'ю та бабусею до Сибіру. Мій дідусь потрапив до сибірського табору. Їм пощастило вижити і повернутися до Естонії, але багатьом не вдалося. Сьогодні Кремль відроджує методи відвертого варварства», — зізналась Каллас.
Маленька Кая Каллас разом із батьком. Фото: IG Kallas
Її батько, Сійм Каллас, відігравав центральну роль у русі за незалежність Естонії і був президентом центрального банку країни. Коли молода Кая вирішила спробувати власні сили в політиці, чимало хто відмовляв її від цього кроку. Адже багато хто сумнівався, що жінка модельної зовнішності може бути розумною, а інші взагалі називали її татовою доцею.
Але вже в 2014 році Каллас як депутатка Європарламенту показала себе фаховим експертом з цифровізації та стала адвокатом України на першому етапі війни з Росією. Уточню – це у той період, коли світові топи не хотіли сваритися з Москвою і взагалі не бачили серйозної проблеми в окупації Криму. Мовляв, був же референдум, люди вибрали Росію. А що тут такого?
Каллас як головна дипломатка Європи дуже тверезо оцінює ризик для Європи
У першу чергу — це різні гібридні загрози по всьому ЄС — саботаж, кібератаки, небезпечний тіньовий флот, перешкоди в роботі GPS і пошкодження кабелів. Вона прагне збільшення фінансування на безпеку та оборону — бо просто сподіватися на ядерну парасольку Вашингтона за епохи Трампа — подібне самогубству.
Кая Каллас переконана, що Європейський союз має запустити власний ВПК, про що сказала в інтерв'ю Суспільному у грудні 2024 року:
— Оборонна промисловість важлива, тому що на європейській землі, в Україні, триває війна, і Путін не показує жодних ознак того, що він полишив свої цілі.
Президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляйєн і глава європейської дипломатії Кая Каллас. Фото: Geert Vanden Wijngaert/Associated Press/East News
Як тверезий розум Брюсселю вона натякнула, що пояснює США, чому підтримка України — в інтересах Сполучених Штатів Америки:
— Якщо Америку хвилює Китай, то вона повинна щонайперше хвилюватися через Росію. Ми бачимо, що РФ, Іран, КНДР та Китай працюють разом. А також бачимо, що Путін робить в інших країнах, реально посилюючи свій вплив. Отже, якщо США хочуть бути найсильнішою державою у світі, то їм врешті доведеться мати справу з РФ. І найлегший спосіб впоратися з цим — підтримати Україну, щоб вона виграла війну.
Українські дипломати, які активно контактують з Брюсселем, всі як один відмічають, що нині в європейську політику прийшло покоління фахових і твердих жінок. Вони професійні, вміють гнути свою лінію і знають, хто вони і що. Ім'я Каї Каллас називають найчастіше. Бо це не просто жінка, яка зробила себе сама, а ще і нащадок тих естонців яких Росія вивозила, як худобу на Сибір в надії, що ніхто не виживе на лісопильнях.
Утім мама Каллас вижила і прищепила доньці розуміння, чому Росія ворог і чому її улюблене хобі вбивати та мародерити
Естонка з твердим характером уперше стала гучним голосом Східної Європи в Брюсселі, а саме того регіону, який Москва уперто вважає своєю сферою впливу. Але, як свідчить практика і час, малі держави теж мають голос і зуби. І можуть вчепитися в горло хижаку, який суне скрізь без запрошення.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Політикиня з Естонії має репутацію «русофобки», бо може аргументовано пояснити, чому Росії не треба довіряти ані на суші, ані на Балтійському морі, ані за круглими столами. У Брюсселі рідко зустрінеш людину, яка називає речі своїми іменами. Кая Каллас чесно каже, що війна проти України — це не маленька регіональна війна, а пазл у великій грі, де головний куш — загнати під чобіт Москви.
Позиції естонської прем'єр-міністерки настільки сильні у Західному світі, що її ім’я звучало серед претендентів-фіналістів на посаду нового генсека НАТО
Фото: JONATHAN NACKSTRAND/AFP/East News
Тут важливо додати пікантну деталь: витончена блондинка зі сталевим характером — страшний сон російської влади. Їй не просто заборонений в’їзд до Росії, чим можуть похвалитися більшість притомних політиків ЄС, вона є першою урядовицею, кого Москва офіційно оголосила в кримінальний розшук за «наругу над історичним пам'ятником».
Привід — декомунізація та демонтаж численних пам'ятників періоду радянської окупації, яку проводив уряд Каллас. Особливо гострою була боротьба Росії за радянський танк у прикордонному місті Нарва, де етнічних росіян в рази більше за місцевих.
Естонські урядовці минулих каденцій не раз піднімали питання про перенос танка, який був не стільки символом боротьби з нацизмом, як скоріше маркер російського мілітаризму. Але був страх — масові погроми у Таллінні у 2007 році (так звана «бронзова ніч»), вчинені місцевими росіянами та гастролерами з РФ у відповідь на перенесення монумента радянському солдату в естонській столиці, лише посилювали ризики, що новий перенос призведе до повторення тих подій — від бійок на вулицях до хакерських атак на урядові сайти. Проте влітку 2022 року — після відвідин деокупованої Бучі — Каллас підняла питання на новий рівень. І врешті, попри скиглення російськомовних, танк поїхав на склад.
Володимир Зеленський та Кая Каллас у Таллінні. Січень, 2024 року. Фото: Associated Press/East News
У 2023 році, коли політикиню уже почали називати серед тих, хто може стати новою європейською топ-елітою, вона пішла на інтерв'ю до британського хардтокера Стівена Сакура. Тоді журналіст спитав, чи відкрите її серце для 25% російськомовних, які скаржаться на страшні утиски — їх не пускають в Естонію на російських автомобільних номерах. Цікаво, що найбільше зойків було від так званої російської опозиції. Відповідь Каллас була тверда:
— Ви змішуєте дві речі. Росіян, які тут живуть, ми називаємо російськомовними естонцями. А Росія — окремо. Я хочу сказати, що, по-перше, у 1920-х роках росіяни в Естонії становили 3%. А під кінець окупації було 30%. Тож не те, щоб вони тут жили…
— Ви хочете сказати, що вони не справжні естонці? — уточнив Сакур.
— Ні, ні. Я кажу, що ті, хто хоче бути з Естонією, хто вважає Естонію своїм домом, подали заяву на отримання громадянства, вивчили мову і є частиною нашого суспільства, і вони становлять більшість нашого російськомовного населення. Ми просимо тільки одне: вивчайте нашу мову, тому що це те, хто ми є, ми тут живемо — і це спосіб їх інтегрувати. Крім того, я хочу підкреслити, що навіть якщо у нас різна історія, у нас є спільне майбутнє, і ми зосереджуємося на ньому.
Це було наче холодний душ, бо такого на ВВС ще не чули.
Каллас дуже тверезо дивиться на загрози нинішніх днів, бо має щемку сімейну історію
У березні 2022 року вона написала колонку для New York Times, чому окупація України та репресії від Росії — це і є її істинне лице.
«Моя мама була лише шестимісячною дитиною, коли в 1949 році радянська влада депортувала її разом з матір'ю та бабусею до Сибіру. Мій дідусь потрапив до сибірського табору. Їм пощастило вижити і повернутися до Естонії, але багатьом не вдалося. Сьогодні Кремль відроджує методи відвертого варварства», — зізналась Каллас.
Маленька Кая Каллас разом із батьком. Фото: IG Kallas
Її батько, Сійм Каллас, відігравав центральну роль у русі за незалежність Естонії і був президентом центрального банку країни. Коли молода Кая вирішила спробувати власні сили в політиці, чимало хто відмовляв її від цього кроку. Адже багато хто сумнівався, що жінка модельної зовнішності може бути розумною, а інші взагалі називали її татовою доцею.
Але вже в 2014 році Каллас як депутатка Європарламенту показала себе фаховим експертом з цифровізації та стала адвокатом України на першому етапі війни з Росією. Уточню – це у той період, коли світові топи не хотіли сваритися з Москвою і взагалі не бачили серйозної проблеми в окупації Криму. Мовляв, був же референдум, люди вибрали Росію. А що тут такого?
Каллас як головна дипломатка Європи дуже тверезо оцінює ризик для Європи
У першу чергу — це різні гібридні загрози по всьому ЄС — саботаж, кібератаки, небезпечний тіньовий флот, перешкоди в роботі GPS і пошкодження кабелів. Вона прагне збільшення фінансування на безпеку та оборону — бо просто сподіватися на ядерну парасольку Вашингтона за епохи Трампа — подібне самогубству.
Кая Каллас переконана, що Європейський союз має запустити власний ВПК, про що сказала в інтерв'ю Суспільному у грудні 2024 року:
— Оборонна промисловість важлива, тому що на європейській землі, в Україні, триває війна, і Путін не показує жодних ознак того, що він полишив свої цілі.
Президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляйєн і глава європейської дипломатії Кая Каллас. Фото: Geert Vanden Wijngaert/Associated Press/East News
Як тверезий розум Брюсселю вона натякнула, що пояснює США, чому підтримка України — в інтересах Сполучених Штатів Америки:
— Якщо Америку хвилює Китай, то вона повинна щонайперше хвилюватися через Росію. Ми бачимо, що РФ, Іран, КНДР та Китай працюють разом. А також бачимо, що Путін робить в інших країнах, реально посилюючи свій вплив. Отже, якщо США хочуть бути найсильнішою державою у світі, то їм врешті доведеться мати справу з РФ. І найлегший спосіб впоратися з цим — підтримати Україну, щоб вона виграла війну.
Українські дипломати, які активно контактують з Брюсселем, всі як один відмічають, що нині в європейську політику прийшло покоління фахових і твердих жінок. Вони професійні, вміють гнути свою лінію і знають, хто вони і що. Ім'я Каї Каллас називають найчастіше. Бо це не просто жінка, яка зробила себе сама, а ще і нащадок тих естонців яких Росія вивозила, як худобу на Сибір в надії, що ніхто не виживе на лісопильнях.
Утім мама Каллас вижила і прищепила доньці розуміння, чому Росія ворог і чому її улюблене хобі вбивати та мародерити
Естонка з твердим характером уперше стала гучним голосом Східної Європи в Брюсселі, а саме того регіону, який Москва уперто вважає своєю сферою впливу. Але, як свідчить практика і час, малі держави теж мають голос і зуби. І можуть вчепитися в горло хижаку, який суне скрізь без запрошення.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
У січні у Польщі виявили чергову групу, інспіровану російськими спецслужбами, яка намагалася вплинути на польські вибори шляхом поширення дезінформації. А втім, свій вплив на європейські країни Москва здійснює не лише за рахунок таких інструментів. Як результат, проросійські настрої в Європі міцнішають, а політичні партії ультраправого спрямування займають все сильніші позиції.
Німецька політикиня («Союз 90/Зелені»), євродепутатка (2004-2019 рр.) та віцеголова наглядової ради Європейського центру свободи преси та ЗМІ Ребекка Гармз в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry розповіла про найбільші виклики, які постали перед ЄС з провини Росії, та чи достатньо робить Європа, щоб ним протистояти.
Вплив РФ у Європі
Марина Степаненко: У червні ЄС заборонила європейським політичним партіям, аналітичним центрам та іншим організаціям приймати фінансування від Росії. А втім, чи існують лазівки, завдяки яким Москва продовжує поширювати свій вплив на країни Європи?
Ребекка Гармз: Маємо новий приклад, базований на розслідуванні німецьких журналістів та експертів з дезінформації. Ми знаємо, що з листопада 2024 року ведеться систематична кампанія проти німецьких політиків. Вона пов'язана з російською фабрикою тролів, якою керував покійний Євген Пригожин. Розслідувачі виявили, що були створені понад 100 фальшивих веб-сайтів, які провадили кампанії проти віцеканцлера Роберта Габека і міністра закордонних справ Анналени Бербок з використанням потворної, фальшивої інформації щодо них.
Думаю, що подібне відбувається у більшості країн-членів ЄС, відколи Росія вирішила розпочати інформаційну війну і підтримувати антидемократичні та прокремлівські партії по всьому Європейському Союзу
Росія активно намагається впливати на такі країни, як Вірменія, Боснія і Герцеговина, Грузія, Молдова та Сербія через економічний, політичний та військовий тиск. Чому важливо, щоб вони зберігали європейську орієнтацію? Та як Німеччина і ЄС можуть посилити підтримку цих країн задля досягнення цієї мети?
У нас немає чудодійного інструментарію для цих країн, але багато що залежить від того, чи є всередині них критична маса громадян і політиків, які могли б чинити опір. Візьмемо, до прикладу, Вірменію. Прокремлівські й авторитарні лідери програли вибори. І це дозволило Пашиняну і його уряду прийти до влади. Це свідчить про певну стійкість, й Європейський Союз повинен підтримати її, зокрема, тримаючи двері відчиненими для перспективи членства Вірменії в ЄС.
Ви також згадали Молдову. Частково завдяки зусиллям України вона не лише отримала перспективу членства в ЄС, але й незабаром розпочне переговори про вступ. У деяких випадках зовнішня підтримка має значення. А втім, у Грузії після нещодавніх виборів виклики зросли. Незважаючи на це, Європейський Союз продовжує використовувати демократичні та правові механізми, щоб заохотити Тбілісі повернутися до демократичного врядування.
Демонстранти тримають плакати на знак протесту проти рішення уряду відкласти переговори про вступ до ЄС до 2028. Фото: GIORGI ARJEVANIDZE/AFP/East News
Зростання ультраправих настроїв у багатьох європейських країнах часто супроводжується проросійською риторикою. Наскільки серйозно це загрожує європейській єдності й які дії можуть бути ефективними у протидії цим настроям?
Європейський Союз не може виграти цю битву проти Росії самотужки.
Необхідна стійкість, а інколи — опір як у країнах-членах ЄС, так і в країнах, що зазнають тиску. При цьому ЄС може надати вирішальну підтримку
Ми бачимо, що це відбувається зараз, коли ЄС посилює свою участь на Балканах, а також у Грузії та Молдові. У Грузії, на жаль, ЄС занадто довго адекватно не реагував на зміну пріоритетів правлячої партії, яка контролюється грузинським олігархом. Водночас президентці Саломе Зурабішвілі, яку я дуже поважаю, також знадобилося доволі багато часу, щоб зайняти чітку позицію проти уряду.
ЄС має інструменти для забезпечення чесних виборів, моніторингу процесу голосування та реагування на випадки фальсифікацій на виборах. У нас також є механізми для просування свободи ЗМІ, інституційної незалежності та верховенства права. Ці інструменти сильніші в ЄС, але громадяни країн, які зазнають російського тиску, дедалі більше усвідомлюють їхню важливість.
Візьмемо, наприклад, Сербію. Зараз ми є свідками потужної громадської реакції проти глибоко вкоріненої корупції, яка безпосередньо пов'язана з президентом Вучичем та його найближчим оточенням.
Російська дезінформація та вибори
Незабаром у Німеччині відбудуться дострокові вибори. Чи помічаєте ви ще якісь спроби втручання з боку Москви, окрім кампаній, ініційованих «тролями»? Як вони відбуваються?
Нещодавні розслідування підтверджують, що підконтрольні Росії «ботоферми» і впливові особи активно поширюють дезінформацію через соціальні мережі, використовуючи як державні пропагандистські канали, наприклад, Ruptly, так і прямі маніпуляції в Інтернеті. Крім того, проросійські наративи за допомогою виступів у ЗМІ просувають впливові політики. Деякі з них діють добровільно, так би мовити, на громадських засадах, а деякі, ймовірно фінансуються промисловими імперіями, пов'язаними з Путіним.
Риторика цих осіб ставить під сумнів НАТО і ЄС. А втім, повна міра їхнього впливу стане зрозумілою лише з часом
Дві партії в Німеччині — ультраправа AfD і нова партія Сари Вагенкнехт (Союз Сари Вагенкнехт, — Авт.) — відкрито просувають кремлівську пропаганду не лише щодо України, але й проти Європи та демократичних інститутів. Залишається незрозумілим, чи отримують вони пряме фінансування з РФ, чи лише непряму підтримку. Тим часом у великих партіях, таких як СДПН і ХДС, залишки старого табору «путінферштеєрів» (принизливе називання німецьких політиків і експертів, які висловлюють співпереживання Володимиру Путіну і заявляють, що німці повинні розуміти позицію Путіна. — Авт.) все ще стверджують, що Росія є важливим партнером для зміцнення та єдності Європи. Це позиція ґрунтується на застарілій Russlandpolitik (політика Німеччини щодо Росії. — Авт.), а втім, вона все ще має свій вплив.
Чому проросійські чи відверто антиєвропейські кандидати — наприклад, Зоран Міланович у Хорватії чи Келін Джорджеску в Румунії — знаходять підтримку серед населення? Чи пов’язано це із зростанням скептицизму щодо ЄС або впливом дезінформаційних кампаній?
Через соцмережі та проросійські ЗМІ, прямо чи опосередковано підтримувані Росією, пропагандистам вдається переконувати людей, що проблеми їхніх країн — від охорони здоров’я до міграції — є наслідком поганого управління ЄС та недостатнього патріотизму урядів. Особливо показово це щодо міграції. Наприклад, саме російські військово-повітряні сили, а не лише сирійський режим, спричинили масову хвилю біженців із Сирії. Те ж саме відбувається сьогодні з біженцями з України. Російська пропаганда маніпулює цією темою, ігноруючи очевидний факт: люди змушені тікати саме від російських бомбардувань.
Приголомшливо, як легко сьогодні, використовуючи неконтрольовані медіа та соцмережі, змусити людей повірити в брехню. Європа зіткнулася з проблемою, яку майже неможливо вирішити
Ці так звані «соціальні медіа» зовсім не є соціальними — вони є осередком поширення несправедливостей та дезінформації, які мають руйнівні наслідки. Але коли вони з’явилися, лівий ліберальний табір вбачав у них «землю обітовану» свободи та рівності, тому ці політсили опиралися будь-якому регулюванню.
Тепер ті ж самі люди вимагають жорсткіших правил, але це надзвичайно складно. Молодь, яка, наприклад, користується TikTok, вважає, що обмеження загрожують їхній свободі, хоча насправді йдеться про заборону відверто дурнуватого контенту. Раніше спроби встановити правила для цифрових медіа провалювалися через опір великих інтернет-компаній. Тепер ми стоїмо перед одним із найбільших викликів — нарешті впровадити необхідне регулювання.
Антипутінська демонстрація в Берліні. Фото: IMAGO/Andreas Friedrichs/Imago Stock and People/East News
Польща довгий час була і залишається одним із головних союзників України. Які ризики несе потенційне російське втручання у травневі вибори в Польщі і як це може вплинути на підтримку України в регіоні?
Вирішальне значення для Європи має не лише Польща загалом, а й конкретно Дональд Туск. Як колишній президент Європейської Ради та досвідчений лідер, він є чіткою мішенню для російських зусиль з підриву стабільності. Крім того, Польща є одним з найсильніших прихильників України і ключовим адвокатом зміцнення військового потенціалу ЄС, що робить її пріоритетною мішенню для російського втручання.
А втім, польський народ має знати, що його новообраний демократичний уряд, сформований за допомогою складної, але легітимної коаліції, добре підготовлений для того, щоб протистояти цьому тиску
Енергетичний шантаж ЄС
Пані Гармз, наскільки успішними є зусилля ЄС щодо зменшення залежності від російських енергоресурсів?
Порівняно з 2022 роком залежність знизилася. Принаймні, за останніми даними, які я бачила у Німеччині, ситуація нормалізувалася. Та якби ми діяли послідовніше у питанні санкцій, результат був би кращим і швидшим.
Мене обурює, що «Росатом» досі не потрапив під санкції. Ця компанія була частиною ядерного терору з перших днів війни: напад на Чорнобиль, атаки й окупація Запорізької АЕС, а тепер — удари по енергетичній інфраструктурі, які створюють величезні ризики для атомних електростанцій в Україні.
Тому щоразу, коли читаю позитивні статті про ядерну промисловість у Франції, мене дивує, що ті, хто захоплюється нею, не згадують про її зв’язок із «Росатомом». Наприклад, EDF, французька ядерна компанія, є одним із його ключових клієнтів, а французький енергетичний сектор значною мірою залежить від імпорту з Росії.
Як Євросоюз може протидіяти шантажу Віктора Орбана, який намагається використати питання транзиту російського газу для ослаблення санкцій проти Росії?
Я думаю, що Європейський Союз здатен компенсувати імпорт з Росії за рахунок інших джерел. Отже, це проблема або завдання, яке може бути вирішене тільки в тому випадку, якщо Орбан також захоче його вирішити. Але навіть Угорщина може вижити без російського газу.
Зрив членства України в ЄС та ризики затягування війни
Які механізми, на вашу думку, використовує Росія для саботажу євроінтеграційних прагнень України? Чи достатньо ЄС робить, щоб зупинити ці спроби?
На кожному заході, що стосується інтеграції України до ЄС, я відчуваю, що це найкраще рішення, свідком якого я стала. Хоча ЄС відкрив двері для України занадто пізно, це нарешті сталося — незважаючи на російську агресію.
Це було сміливе рішення як для України, так і для Європейського Союзу. Зараз ми на етапі підготовки до відкриття перших етапів переговорів
Безумовно, існують російське втручання, дезінформація та інші проблеми. Процес євроінтеграції і без того є складним. Але саме війна ускладнює виконання вимог. Отож, перед нами абсолютно новий інтеграційний процес, і передбачити його майбутнє складно.
Ми зараз чуємо багато заяв щодо завершення війни в Україні. Особливо уважно зараз усі стежать за діями Президента США Дональда Трампа. І поки ми не маємо конкретних результатів, на вашу думку, які ризики затяжна війна в Україні становитиме для економічної, політичної та військової стабільності Європейського Союзу?
Не тільки Трамп каже, що було б краще, якби війна закінчилася. Насправді, ті, хто постраждав, втратив свої сім'ї, будинки, міста, набагато краще розуміють чому так важливо, щоб війна закінчилася якнайшвидше. Вони знають це набагато краще за Трампа.
Але, з іншого боку, умови припинення вогню або встановлення перемир'я повинні бути такими, щоб гарантувати, що Росія не повторить напад на Україну в майбутньому. Це важливо як для ЄС, так і для України
Усі хочуть перейти до періоду відновлення та реконструкції, але ми ще не на цьому етапі.
У Давосі Президент Зеленський заявив, що «Європа має затвердити себе як сильний, глобальний та незамінний гравець». Чи можна вважати підтримку України ключовим тестом для Європи як глобального гравця?
Так, я думаю, що так. Європейський Союз, особливо деякі провідні держави, які стали на захист України ще до лютого 2022 року, став набагато сильнішим гравцем у сфері оборони та безпеки. Однак, є ще значні кроки, які потрібно зробити, і це ще раз стало очевидним після вступу Трампа на посаду.
Прикро бачити, що, незважаючи на всі дискусії перед його інавгурацією, Європа не була по-справжньому готова до повернення Трампа до влади. Хоча з 2022 року ЄС доклав чимало зусиль, він все ще далекий від того, щоб бути здатним повністю захистити континент. НАТО є ключовим гравцем тут, і Європі зараз потрібно серйозно інвестувати у Північноатлантичний альянсі свої власні сили безпеки і оборони.
Це одне з найбільш нагальних питань, на мою думку. На жаль, якщо ви подивитеся на німецьку виборчу кампанію, цьому питанню не було приділено достатньо уваги. Навіть після майже трьох років російського вторгнення в Україну багато політиків все ще не наважуються обговорювати ці важливі питання зі своїми виборцями.
Титульне фото: IMAGO/Andreas Friedrichs/Imago Stock and People/East News
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Будь-яка війна, особливо така кровопролитна і довготривала, як в Україні, неминуче загострює демографічну ситуацію. Населення зменшується, народжуваність падає, зростає смертність, люди емігрують. За даними Євростату, понад 4 мільйони українців нині мають тимчасовий захист в європейських країнах. Про їхнє повернення слід думати вже сьогодні, переконані в Інституті демографії та соціальних досліджень імені М.В.Птухи НАН України. Видання Sestry поговорили з його очільницею, демографом, академіком Еллою Лібановою про те, що ж слід робити аби українці поверталися додому, яка користь від нового міністерства Національної єдності, чи є загрозливою демографічна ситуація в Україні та чи слід очікувати нову хвилю міграції після скасування воєнного стану.
Елла Лібанова, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень. Фото: Ukrinform/East News
Наталія Жуковська: Німецьке видання Der Spiegel нещодавно назвало ситуацію з демографією в Україні катастрофічною. Там зазначають, що криза, розпочата ще в 1990-х роках, набула загрозливих масштабів через масову еміграцію, втрати серед військових та цивільних, а також окупацію частини територій. Якою є ситуація насправді, на ваш погляд?
Елла Лібанова: Я б хотіла запитати, а Spiegel може назвати хоча б одну країну, яка веде війну впродовж десяти років і де б не було катастрофічної демографічної ситуації? Проводячи ці дослідження, вони дивляться на масштаби міграції, темпи депопуляції, рівні народжуваності та смертності. Безумовно, це глибока демографічна криза. Утім, катастрофою я б її не називала. Після 2022 року ситуація є більш-менш сталою. Більше того, те, що люди виїхали з України, це добре чи погано? Добре, бо вони залишилися живі. Як на мене, найбільша цінність, яка є — це людське життя. Йдеться не про молодих чоловіків, які втекли від війни, а про жінок з дітьми. Мої обидва онуки в Україні. Ми живемо у селі, де часто лунає повітряна тривога. Якщо телефон можна вимкнути, то машину з гучномовцем, що їздить сільськими вулицями, нікуди не подіти. І ці бідні діти п'ять разів на ніч чують сигнали тривоги. Я не знаю, що в їхніх голівках відбувається. З жахом про це думаю. Тому, слава Богу, що люди виїхали. Я можу сказати одне — ситуація з демографією в Україні закономірна.
Як нам вибратися з цієї демографічної кризи?
Закінчиться війна — і все поступово відроджуватиметься. Навряд чи вдасться відновити довоєнну чисельність населення, але перевищення довоєнних рівнів народжуваності й смертності є цілком реальним. Я далека від очікування бебі-буму. Утім, безумовно, народжуваність зросте до 1,5 дитини в розрахунку на 1 жінку (в 2021 році цей показник становив 1,2, а в 2023-2024 — менше 1). Що мала б робити держава у цьому напрямку? Маю великі сумніви щодо тривалого підвищення народжуваності за рахунок збільшення грантів при народженні дитини. Звісно, давати гроші потрібно, аби страхувати родину від бідності. Але мені здається, що більше результатів могло б дати покращення доступу до дитячих дошкільних і позашкільних закладів.
Нам треба відновлювати та розбудовувати цю систему. Це дасть можливість жінці не переривати на три роки, а то й більше, свою трудову діяльність, не втрачати кваліфікацію та не зубожіти родині
Ця акція була проведена у Львові у березні 2022 року, щоб привернути увагу до кількості дітей, які загинули під час великої війни. Фото: YURIY DYACHYSHYN/AFP/East News
За даними Євростату, станом на 31 жовтня 2024 року майже 4,2 мільйона українців, які виїхали з України через російське вторгнення, отримали статус тимчасового захисту в країнах ЄС. Як нам виграти боротьбу за українців? Що слід робити, аби люди поверталися додому?
Важливо, коли саме закінчиться війна. Кожний її місяць означає, що люди, які виїхали за кордон, адаптуються до тамтешнього життя. Знаходять житло, роботу, діти звикають до школи, вивчають мову. До речі, поляки говорять, й Євростат це підтверджує, що понад 80% наших «воєнних мігранток» є реально працездатними й знайшли роботу. З іншого боку, кожного місяця все більше руйнується цивільна інфраструктура, закриваються підприємства, люди втрачають житло та роботу. Частка мігрантів, готових повернутися, є зворотньо-пропорційною тривалості війни. Проте не варто переоцінювати значення відповідей, отриманих при опитуваннях. По-перше, сьогоднішні оцінки й наміри не обов’язково збігатимуться з майбутніми рішеннями, що ухвалюватимуться скоріш за все за інших умов. По-друге, ті, хто перебувають в епіцентрі подій, інакше сприймають ситуацію, ніж ті, хто перебувають на значній відстані і в інших умовах. Це стосується і тих, хто за кордоном, і тих, хто в межах України.
Що протидіє поверненням? Перше і головне — небезпека
Причому люди бояться не тільки сьогоднішніх бомбардувань, але й того, що будь-яка мирна угода, підписана з Росією, не є гарантією довгострокової безпеки. Всі бояться того, що буде новий напад. Друге — люди, які перебувають за кордоном, бояться того, що до них в Україні вже є негативне ставлення і що після повернення вони можуть стикнутися не просто зі стигматизацією, а навіть з маргіналізацією. Вони думають, що не зможуть знайти житло, що їх не братимуть на роботу. Якщо у них нікого не лишилося в Україні, якщо повністю виїхала вся родина, це теж не сприяє рішенню повернутися. Давайте тверезо дивитися на речі. У мене є ситуація, коли співробітники виїхали всією родиною. Я не вірю, що вони повернуться — як би вони не запевняли у зворотному.
Якщо в Україні не залишилося майна — це теж про неповернення. Я розумію, що майно це не головне, його можна продати, але, все ж таки, якщо воно є, то це хоч якийсь якір, який тримає. Безумовно, не на нашу користь різниця в заробітках. До того ж значна частина батьків думає про майбутнє дітей — їхню освіту, перспективи працевлаштування, набуття громадянства тощо.
Тепер про мотиви повернення. За свідченням тих же польських і німецьких експертів, 70% наших жінок, які виїхали, мають вищу освіту. Як ви розумієте, переважна більшість працює закордоном не за спеціальністю і кваліфікацією. Це означає втрату соціального статусу, звичного кола спілкування і так далі. Багатьох це не влаштовує. Причому коли вони дивляться на тих мігрантів, які виїхали задовго до війни, то розуміють неможливість змін принаймні за життя одного покоління. Тобто всі ті, хто виїхав, практично приречені на спілкування в межах свого вузького кола. Далеко не всіх це влаштовує. Друге — не всі діти, особливо середнього шкільного віку, адаптуються до шкільного навчання на Заході. Третє — як не дивно, але багатьох не дуже сильно влаштовує система медичної допомоги. Як з'ясувалося, не все так погано в Україні.
Якщо після війни Україну чекає економічний бум, а я в це вірю, то сюди не просто будуть повертатися українці, сюди поїдуть європейці. Тому що можливості самореалізації тут будуть кращі, ніж у більшості країн Європи
Торік в Україні з'явилося Міністерство національної єдності, яке серед іншого, працюватиме з українцями за кордоном. Наскільки доцільним, на вашу думку, було його створення?
На мою думку, простіше було б ці функції покласти на Міністерство закордонних справ, додати їм повноважень, штату і всього решту. І цього було б достатньо. Але я ж не державний службовець і просто не знаю всіх мотивів такого рішення. Ми зустрічалися з міністром Олексієм Чернишовим. І в процесі тривалої розмови у мене склалося приємне враження, що він адекватно розуміє ситуацію. Знаєте, вже сьогодні ми маємо налагоджувати зв'язки з усіма українцями, які залишили батьківщину. Я б не скидала з важелів відчуття українськості. Ми його ще не втратили. І навіть якщо вони не повернуться, то можуть бути «агентами впливу», сприяти покращенню українського іміджу у світі. І це дуже важливо і для них, і для нас. Якщо людина живе за кордоном і відчуває зв’язки з Україною, ще не все втрачено.
При міністерстві буде створено Агентство національної єдності, яке відкриє департаменти в ключових країнах перебування українців, насамперед, у Німеччині, Польщі та Чехії. У столицях цих країн буде створено «Хаби єдності». На вашу думку, що це дасть?
Насамперед це дасть підтримку зв'язків з Україною. Сьогодні нема нічого важливішого. Ми мусимо не дати людям забути свою українськість. Всі без винятку європейські країни зацікавлені в освіченій, працелюбній, неконфліктній українській робочій силі.
Більше того, втримання значної кількості українських жінок означає другу міграційну хвилю — вже чоловічу — після скасування воєнного стану
Не варто говорити про її наслідки для України. Ці осередки варто створювати не лише у Німеччині, Польщі та Чехії, а й, наприклад, у Британії. Щоб люди мали де зустрітися, оперативно отримати різноманітні послуги, включно з інформаційними, вивчати мову і літературу, врешті-решт взяти участь в українських акціях і, наприклад, у виборах.
Чернишов обіцяє бронювання чоловікам, якщо вони повернуться з-за кордону, та роботу…
Боюсь, що люди не дуже в це повірять, але обіцяти треба. Можна замахнутися на повернення 4,2 мільйонів зареєстрованих мігрантів, цілком розуміючи результативність такого кроку. Однак реалістичніше замахнутись на повернення, скажімо, 400 тисяч. Такий підхід є проявом цинічного оптимізму, вкрай необхідного сьогодні.
Який відсоток українців, на вашу думку, все ж таки залишиться за кордоном назавжди?
Я орієнтуюся на повоєнну ситуацію на Балканах. Це найбільш близькі до нас і географічно, і за способом життя країни. Там повернулася третина. Я мрію про половину. Раніше мріяла про 60 відсотків. Вкотре повторюю, що все залежить від того, коли закінчиться війна і наскільки серйозними будуть гарантії безпеки. Потрібно, аби люди повірили, що мир надовго. Бо якщо вони будуть впевнені у тому, що мир — це перемир'я на пів року, а далі почнеться все знову, то вони не поїдуть.
Населення України до 2041 року може скоротитися до 28,9 мільйона людей, а до 2051 року — до 25,2 мільйона людей. Фото: AP/Associated Press/East News
Деякі дослідники прогнозують, що до 2051 року українців буде 25 млн, а, за даними ООН, таку цифру слід очікувати у 2069 році. Наскільки реалістичними є такі прогнози?
Тут потрібно зрозуміти, про які кордони йдеться. У нашому інституті ми оцінюємо чисельність населення на території, підконтрольній легітимній українській владі і в кордонах 1991 року. Ми робимо прогнози для військових, Міністерства економіки, Міністерства праці, Пенсійного фонду, але у кількох варіантах, кожний з яких спирається на велику кількість припущень щодо розвитку подій (воєнних, економічних, політичних) саме в Україні. Оцінки ж ООН спираються на певні узагальнені моделі демографічної поведінки. Це абсолютно різні підходи, і ніхто не знає, який в кінцевому підсумку виявиться кращим.
Ви неодноразово наголошували на тому, що Україну після війни чекає економічне зростання. Чи значить це, що слід очікувати напливу мігрантів? З яких країн, на вашу думку, можуть приїхати люди?
Все залежить від масштабів буму, масштабів і структури попиту на робочу силу, умов і оплати праці. Наша бідність фактично убезпечить Україну від напливу мігрантів, які розраховують на соціальну підтримку — до нас радше поїдуть мігранти, які матимуть бажання працювати. Знаєте, є книга Джона Кеннеді «Нація іммігрантів». Свого часу я по ній здавала кандидатський мінімум. Кеннеді доводив, що Америка стала великою країною з потужною економікою саме завдяки іммігрантам. Люди приїжджали з двома валізами і з нуля починали все. При цьому неабияк працювали. Про те, з яких країн поїдуть до нас мігранти, наразі важко говорити. Як правило, люди їдуть з бідніших країн до більш розвинених. Але хто взагалі провів індустріалізацію у Радянському Союзі? Виявляється — американці. Привозили сюди заводи, тут їх збирали. Хто будував ДніпроГЕС?
Тому можуть приїхати європейці з дуже розвинених країн, бо тут будуть кращі можливості самореалізації, здійснення своїх творчих, кар'єрних та інших планів
Чому я розраховую на бум? Колись ми мріяли на те, що будемо містком між Росією і Європою. Зараз, звісно, не бачу підстав для таких мрій. Скоріше ми приречені бути бар'єром. А для того, щоб ми були надійним бар'єром, ми маємо бути заможною країною із потужною армією. Інакше ми не вирвемося з пут російської пропаганди. І зараз світ допомагає нам не тільки через емпатію, відчуття справедливості, але й з міркувань власної безпеки. Те саме буде й після війни. Нещодавно я відвідувала конференцію у Черкасах, і там був чоловік, який живе в Польщі і є своєрідним містком між польським бізнесом та Україною. Він говорив, що тисячі польських компаній готові вже сьогодні інвестувати в Україну. На це налаштовані і, наприклад, австрійці.Тому після війни гроші з'являться. Вони, власне, і зараз є. Просто наразі інвестиції дещо в інші напрямки.
Сьогодні багато розмов західних партнерів про необхідність мобілізації 18-річних чоловіків. Відтак, не секрет, що матері намагаються вивезти своїх дітей ще 17-річними. Чи загрожує Україні втратити ціле покоління молоді?
Коли почалися розмови про ймовірність призову 18-річних, я почала читати, що пишуть науковці. Британська школа соціальних психологів пише про те, що людина психологічно формується до 25 років. Зверніть увагу, коли у Британії починають голосувати, коли горілку в барі продають? З 21 року. У мене обидва діди воювали і батько. Хоч я на той момент була ще малою, але дещо пам’ятаю. Вони розповідали, що найшвидше гинули ті, хто потрапляв на фронт у 18 років, бо у них немає розуміння, як себе вести. І саме тому я проти мобілізації у такому віці.
До 25 років вже щось в голові з'являється. А 18 років — це ще дитина
Думаю, що мобілізаційний потенціал за рахунок більш старших поколінь ми в змозі сформувати. До того ж, президент сказав, що він на це не піде. Щодо втрати поколінь, то я не люблю такі розмови. Втрата покоління — це якщо вони вбиті. Якщо ж люди виїхали, то давайте робити все, щоб вони повернулися. Я ще раз повторюю — я не в захваті від 4-х мільйонної міграції. Однак, розумію, що це краще, ніж вони б залишилися в Херсоні, в Харкові чи на окупованих територіях.
На вашу думку, чи слід очікувати нову хвилю міграції після скасування воєнного стану?
Ризик такий, безумовно, є. Він пов'язаний з кількома чинниками. По перше, чи матимуть чоловіки отримати робоче місце з гідною оплатою в Україні? Чи будуть вони мати житло або можливість його винайняти? В яких умовах жінки перебуватимуть закордоном там чи будуть люди вірити у те, що мир надовго? Я думаю, що ці фактори будуть грати важливу і вирішальну роль в ухваленні рішень.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.