Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Zeitenwende» (українською «зміна епох») після «Blitzkrieg» (українською «бліцкриг», «блискавична війна»), «Weltschmerz» (українською «світова скорбота») та ще кількох інших слів — одне з небагатьох німецьких слів, які дійсно увійшли до міжнародного жаргону. Канцлер Олаф Шольц використовував його у своєму (надзвичайно вражаючому) виступі 27 лютого 2022 року — через три дні після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. Тоді він мав на увазі, що Німеччина фундаментально переосмислить свої стосунки до всіх військових питань, відкине свій звичний пацифізм, нарешті серйозно почне готуватися, щоб бути здатною і готовою захищати себе та своїх союзників, а також буде допомагати Україні у боротьбі з російською інвазією. Більше двох років поспіль, коли війна продовжується, а Україна перебуває у складних умовах, настав час запитати, що вийшло із заяв канцлера Шольца.
Plus ça change…
Звичайно, є докази справжніх змін: завдяки спеціальному урядовому фонду (на основі кредитів), видатки Німеччини на оборону сьогодні та протягом наступних 2 років перевищуватимуть обіцяних у 2022 році 2% ВВП — давньої вимоги союзників Берліна у НАТО.
Олаф Шольц у Литві, 6 травня 2024 року. Фото: Thomas Imo/Bundesregierung
Німецькі військові поставки в Україну зараз поступаються лише США і значно випереджають Велику Британію, Францію та Польщу. Німецьке міністерство оборони готується відправити цілу армійську бригаду для постійного розташування в Литві з метою зміцнення східного флангу НАТО. Міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус (найпопулярніший політик країни, якщо вірити опитуванням) говорить про необхідність підготовки Бундесвера до війни, порушуючи табу в німецькій політичній термінології.
Найважливіше, з політичної точки зору, всі ілюзії про те, що вдасться налагодити діалог з Путіним та переконати його зупинити війну, які ще існували в перші місяці повномасштабного вторгнення, зникли так само, як і вся попередня піднесена риторика про розбудову європейської безпеки з Росією, а не проти неї.
Але є також багато доказів протилежного: хоча кількість та якість німецького озброєння в Україну пройшли довгий шлях від сумнозвісних 5000 шоломів, які були поставлені на початку лютого 2022 року, в очах більшості військових експертів картина залишається незмінною: занадто мало, занадто пізно.
Від систем ППО до артилерії, від бойових машин піхоти до основних бойових танків, німецький уряд спочатку відмовлявся від поставок, потім неохоче, після втрати дорогоцінного часу, зрештою погоджувався, але часто в гомеопатичних дозах
Щодо німецьких крилатих ракет Taurus, які були б великою допомогою для України в критичній поточній ситуації, канцлер Шольц зробив категоричну заяву: він не схвалить поставку в Україну, оскільки, на його думку, гарантувати, що ця зброя не буде використовуватися проти цілей у самій Росії (лише на тимчасово окупованих територіях), неможливо. Крім того, при наданні цих ракет німецькі військові повинні бути присутні в Україні — і це завжди відкидалося Шольцом. З політичної точки зору дуже показовим є його відмова закликати до перемоги України і поразки Росії.
Корінь проблеми
Причина цього небажання підкріплювати слова діями є складним, як і все інше в Німеччині. Значна частина економічного, соціального і політичного успіху Німеччини після об'єднання в 1990 році була побудована на конкретній «бізнес-моделі»: дешева безпека від США, дешева енергія від Росії та необмежені експортні ринки, здебільшого у Китаї. Це означало, що Німеччина могла зосередитися на економічному зростанні і не турбуватися про геополітику та міжнародну безпеку. Але всі три гілки цієї моделі зараз або не існують, або, принаймні, серйозно піддаються сумніву.
Для німецької політичної та бізнес-еліти, яка так добре працювала протягом трьох десятиліть, потрібен час, щоб адаптуватися до нової реальності
Є ще Соціал-демократична партія канцлера Шольца, найсильніший партнер у нинішньої коаліції в Берліні. Єдиним внеском цієї політичної сили у світову політику була «Остання політика» канцлера Віллі Брандта майже 60 років тому (усі інші важливі рішення в історії Федеративної Республіки були ухвалені канцлерами з Християнсько-демократичної союзу — від Конрада Аденауера до Гельмута Коля і Ангели Меркель).
Так що й сьогодні Соціал-демократична партія відчуває «фантомний біль Остполітики» та ностальгує за часами, коли вони були чемпіонами з будівництва мостів з Росією. Нинішня виборча кампанія соціал-демократів до Європарламенту ґрунтується на ідеї «партії миру». Відмова від поставок ракет Taurus та військ НАТО в Україні, а також відмова говорити про необхідну поразку Росії — все це значною мірою є частиною цієї кампанії.
На більш загальному рівні німці винесли неправильні уроки з агресії своїх дідів у Другій світовій війні: те, що військова сила сама по собі є злом
Тоді як ідея про те, що військова сила може бути необхідною для боротьби зі злом, лише частково була присутня в німецькому суспільстві під час Холодної війни і повністю зникла за 30 років після її закінчення. Знову ж таки, потрібен час, щоб змінити це на широкому суспільному рівні.
Що має відбутися
Що можна зробити для прискорення змін у Німеччині? Зміцнити політичну волю і лідерство — це легше сказати, ніж зробити, але до цього все і зводиться. Три речі можуть допомогти цьому процесу.
По-перше, німецьке громадянське суспільство має стати більш мужнім. Політичні партії, неурядові організації, аналітичні центри і мережі волонтерів повинні невпинно доносити до суспільства думку про те, що Німеччина повинна повністю, а не на половину, ухвалити зміни у своєму стратегічному підході — і те, що легкі часи минули назавжди. Це передбачає значно критичнішу оцінку гріхів останніх трьох десятиріч.
По-друге, друзі і союзники Німеччини повинні виходити на перший план у більш розумний спосіб. Відоме прислів'я Радека Сікорського 2011 року («Я боюся німецької могутності менше, ніж німецької бездіяльності») було радикальним прикладом цього. Публічні висловлювання відрази та підозри, що Німеччина все ще перебуває у змові з Росією, — це хибний шлях. Набагато кращим підходом є очікування, засновані на симпатії.
Фото: Thomas Imo/Bundesregierung
По-третє, тільки новий канцлер може завершити «Zeitenwende». Згідно з опитуваннями громадської думки, це може бути Фрідріх Мерц від християнських демократів, однак, сподіваємось, на чолі коаліції, яка має більший консенсус щодо безпеки, ніж зараз.
Але з невеликою допомогою від друзів Німеччини та її громадянського суспільства, німецька політика врешті-решт зробить правильний вибір. І склянка нарешті буде повна до країв
У 2008-2021 роках був політичним директором Центру європейських досліджень Вільфріда Мартенса. З 2021 по 2024 роки був віцепрезидентом GLOBSEC і головою GLOBSEC в Брюсселі. У 2024 році заснував Brussels Freedom Hub
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Наталія Ряба: Містере Снайдере, найперше моє питання — чому ви так любите Україну?
Тімоті Снайдер: Найперше, мені важливо правильно розуміти речі. Україна — це місце, де багато людей мають багато непорозумінь. І я вважаю, що можу виправити деякі з них. Це не означає, що українці люблять мене за все, що я кажу. І це другий момент. Безумовно, були моменти, коли я говорив речі, які деяким українцям дуже не подобались. Але, що стосується війни, у мене є певне її історичне бачення, яке включає розуміння військової історії.
Війни виграються або програються — і є певні об'єктивні фактори, які треба враховувати
Я думаю, що мова допомагає Україні, тому що на Заході ми часто живемо у психологічному світі, де все залежить від наших почуттів або почуттів Путіна. Але це не спосіб виграти війну. Війни виграються завдяки розумінню об'єктивних умов. Крім того, є ще одна причина, чому я цікавлюся Україною — це найцікавіша країна в Європі. Я почав як сучасний історик, що досліджував Східну Європу, і зрозумів, що всі проблеми, які мене цікавили, привели мене до України. Чим більше я вивчаю історію, тим більше я розумію, наскільки центральне місце займає Україна в інших питаннях. Ваша країна принесла мені багато знань і чудових колег.
Дональд Туск, премєр-міністр Польщі, заявив, що Європа перебуває у передвоєнній ері. Наскільки можлива військова конфронтація між країнами НАТО та Росією?
Давайте уявимо, Чехословаччину, яка боролась у 1938 році (Німеччина анексувала Судетську область, у 1938 році територія Чехословаччини скоротилася на 38 %. — Авт.). Французькі та британські союзники побачили, що вона бореться, і почали їй допомагати. Це світ, в якому ми живемо. Для мене це правильна історична аналогія, тому що чехи могли б боротися з німцями, але не вірили, що можуть. Різниця в тому, що Україна боролась проти росіян. І коли вони боролися, деякі їхні союзники почали допомагати. Дуже повільно.
Чи буде ще більша війна, залежить від того, чи виграє Україна. Якщо вона це зробить, я не думаю, що будуть ще війни такого типу
Це знеохотить не лише Росію, але й Китай. Але якщо Україна програє, це буде виглядати як успішний спосіб вести у такий спосіб зовнішню політику. І, що найважче для українців, якщо Росія виграє, вона скористається українськими ресурсами, землею, людьми. І це змінить те, що Росія зможе зробити з рештою Східної Європи.
У середині червня відбудеться Глобальний саміт миру у Швейцарії. Чого можна очікувати від мирного плану? І яким він, власне, може бути для України?
15-16 червня у Швейцарії відбудеться Глобальний саміт миру. Фото: ОПУ
Мирний план — це українська ініціатива. Важливо не стільки сама частина про мир, скільки умови для миру. Основна мета мирного плану — нагадати всім, що Україна є суверенною державою, що вона має свої кордони і що є певні елементарні умови міжнародного права. Це ідея мирного плану. І ще один момент — коли Росія програє, вже буде прецедент, буде ланцюг подій і конференцій, які можуть продовжуватися. Але, звісно, мирний план не є заміною перемоги у війні.
Як ви вважаєте, чи можливо повернути всі наші території? Президент Зеленський каже, що нам потрібно повернутися до кордонів 1991 року. Чи можливо це в умовах, які ми маємо зараз?
Зараз це неможливо. І це очевидно. Але це цілком можливий результат війни. Було б дивно, якби українці боролися за щось інше. Є також стратегічне питання. Щоб виграти цю війну, українцям потрібно контролювати певні території, включаючи Азовське море та Крим. Незалежно від того, законно це чи ні, Україна повинна мати більше контролю на півдні, якщо вона хоче перемогти.
Зеленський каже, що нам потрібно більше й більше зброї. І ми розуміємо, що у нас зараз дуже складна ситуація в Харківській області. Як ми можемо залучити західні країни до ще більшої допомоги у захисті України?
Усі повинні зрозуміти, що це довготривалий процес. Спочатку Захід думав, що Україна швидко програє, тому не було сенсу надавати важке озброєння. А потім на наступному етапі ми вирішили надавати зброю, щоб показати, що ми на правильному боці. Але потрібно думати про те, як виграти в довгій війні, і не тільки постачати, але й виробляти зброю.
Ми зробили велику помилку у 2022 році, не думаючи, що це буде довга війна. Ми повинні були почати виробляти такі речі, як артилерійські снаряди
Українцям потрібно говорити Заходу, що ця війна — поворотний момент історії, і що в кінцевому підсумку ми виграємо, але це довготривалий процес. Ми повинні організувати виробничу лінію, заводи, щоб дати Україні все, що вона потребує. Смішно боротись у війні за графіком. Якщо повернутись до аналогії, якби Чехословаччина чинила опір у 1938 році і боролася з нацистами в 1940 році самостійно, чи казали б ми, чому ви ще не перемогли? Ні, ми б казали, що ми їх забезпечимо необхідними речами. Ми маємо дуже короткий часовий горизонт і нереалістичні уявлення про те, як відбуваються війни. Потрібно продовжувати чинити тиск на інші сторони, поки щось не піде не так у їхній політиці. І саме так ми повинні про це думати.
Ми очікуємо на ще один саміт цього року — саміт НАТО у Вашингтоні. Група Єрмака-Рассмусена висловила сподівання, що Україна може вже найближчим часом отримати запрошення приєднатися до Альянсу. Наскільки це реалістичний сценарій?
Моє особисте бачення — Україна повинна бути в НАТО. І ми могли б просто активувати статтю 5 для допомоги Україні. Це було б найпростішим рішенням, бо стаття 5 не вимагає від американських військ йти в Україну. Це означає, що всі допомагають. Це моє персональне бачення. Так, як це було після терактів 11 вересня 2001 року у США. Тоді була активована стаття 5, але це не означає, що кожна країна НАТО вторглась до Афганістану. Це моя особиста думка. Але я не американський президент.
Дуже важливо слухати те, що сказав Блінкен у Києві. Він сказав, що шлях України — у НАТО. Але він не сказав, що вас приймуть за два місяці
Було б помилкою, якби українці очікували те, що не станеться. Я б дуже обережно ставився б до того, щоб очікувати те, що не станеться. Я б фокусувався на тому, що можна отримати. Україно-американські відносини й так достатньо складні. На місці української влади я би не казав, що Україна приєднається до НАТО у липні 2024 року. Це було б помилкою. Бо наступний крок — сказати, що Америка вас зрадила, а вона вас не зрадить. Так, є помилки, Штати дуже повільні, але вони вас не зрадять. Америка робить усе можливе у свій власний спосіб.
Давайте поговоримо про цьогорічні вибори в США. Запекла боротьба розгортатиметься між Джо Байденом і Дональдом Трампом. Якщо останній переможе, що буде з демократичним світом? Чого чекати Україні?
Дональд Трамп під час промови у Далласі. 18 травня 2024 року. Фото: LM Otero/Associated Press/East News
Найпростіша річ: якщо Трамп переможе, Америка просто зникне. Ви будете бачити, як ми робимо речі, схожі на Тбілісі у Канзас-Сіті, Майдан в Остіні у штаті Техас. У нас не буде зовнішньої політики, буде хаос протягом тривалого часу. Прагнення Трампа — це те, чого не потерпить значна частина американського суспільства. Якщо він переможе, то намагатиметься робити дивні речі. І у цьому випадку майже не має значення, що він думає про Україну. Ми зникнемо з екранів. Європа повинна буде взяти на себе ініціативу. Йдеться про німецьке виробництво зброї, французьких солдатів — має бути європейський сценарій. Якщо не для перемоги, то принаймні для того, щоб протриматися ще рік.
Цьогоріч ми очікуємо ще одні вибори — до Європарламенту. Ми бачимо, що ліві партії набирають обертів. Що у випадку їхньої перемоги чекає на Європу й Україну? Чи можна говорити про скорочення допомоги?
Я не думаю, що Європа припинить допомогу Україні. Від початку війни минуло більше 2-х років, в Європі відбулось багато виборів. Деякі відбулись так, як Україна хотіла, деякі — ні. Я думаю, що в Європі думка еліти стає все більш прихильною до України. І я думаю, що громадська думка є досить постійною. Я не думаю, що настане момент, коли вся допомога зупиниться.
Яким ви бачите сценарій перемоги України? Які сьогодні є варіанти закінчення війни?
Найперше, треба мати терпіння. Україна не переможе цьогоріч. Росія не переможе цього року. Ніхто не переможе цього року. По-друге, логістика. І це те, в чому українці були праві, що війни виграються фундаментально на логістиці. Тому не може бути мосту в Керченській протоці. Українці повинні мати можливість знищити російську логістику в радіусі 100, 200 км від своїх власних кордонів. І, по-третє, треба мати очікування, що зміниться російська політична система, що вона зазнає поразки. Це не питання фізичного вигнання українцями кожного російського солдата.
Йдеться про те, щоб не дати Росії перемогти. Це питання унеможливлення перемоги Росії, а потім і змін всередині неї
Тому що коли вони зміняться, вони забудуть про цю війну прямо зараз. Ця війна — екзистенційна, але для них вона необов'язкова. Це як відпочинок. Ніби вони самі вирішили це робити. Їм це подобається, розумієте? Але коли в Москві виникне серйозна політична проблема, вони забудуть про цю війну, тому що вона необов'язкова. І вони почнуть турбуватися про Кремль. І не буде сенсу тримати війська в Україні, бо вони знадобляться де-інде, вони стануть частиною чиєїсь боротьби за владу. Треба триматися міцно, не витрачати занадто багато українських життів на речі, які не мають сенсу, треба знищувати російську логістику, набратися терпіння і дожити до наступного року.
Марія Гурська: У Росії призначили новий уряд, в якому всі міністри залишились на своїх місцях, окрім очільника Міністерства оборони РФ. Але ротації відбулись і в уряді Польщі. Чи впливають вони на безпеку країни і на відносини з Україною?
Павел Коваль: Ці зміни стосуються європейських виборів. У Польщі довгий-предовгий виборчий марафон. Почалося восени з парламентських виборів, потім два тури місцевих виборів, а тепер — до Європейського парламенту. Деякі політики, які були в уряді, стартували з кампаніями на цих виборах. Прем’єр-міністр попросив їх піти у відставку і зосередитися на виборчій кампанії. У цьому і є суть змін.
10 травня у Варшаві відбувся черговий фермерський протест. Фермери знову протестували проти української агропродукції на європейському ринку — і це після такого складного розблокування кордону. Наскільки велика загроза поновлення протестів на кордоні?
Протест не був дуже масштабним. Не бачу підстав розглядати польсько-українські відносини через призму цих подій. Не знаю чому, але висвітлювати протести фермерів стало модним. Польща є єдиною великою країною в ЄС, яка так чітко і твердо бачить свою зацікавленість у вступі України до Європейського Союзу. В країнах ЄС протести фермерів відбуваються практично щомісяця — це європейська нормальність. 25 червня починаються переговори про вступ України до ЄС. І це найважливіший факт.
Україна вже на прямому шляху до Європейського Союзу. Це станеться ще під час головування Бельгії
Це важливо, бо далі черга Угорщини, з ними ніколи не знаєш, що буде. Пізніше буде головувати Польща. І я сподіваюся, що тоді переговори з Україною будуть добре розвиватися. Словом, через 5-7 років ви будете в Євросоюзі, а тоді, cкажу вам чесно, в Україні також постійно будуть фермерські протести, бо так відбувається в ЄС. Внутрішній ринок тут дуже зарегульований, існує багато різних зобов’язань, тому фермери в ЄС виробляють агропродукцію за високою ціною. В Україні вони також вироблятимуть товари за вищою ціною, ніж зовні. Тому як тільки з’явиться будь-який сільськогосподарський продукт ззовні, то негайно почнуться протести. І це парадокс, але оскільки я хотів би, щоб Україна якнайшвидше вступила до Європейського Союзу, то в якомусь сенсі я бажаю, щоб у вас якомога швидше почалися протести фермерів, які просто є частиною політичного ландшафту ЄС.
16 травня Володимир Зеленський обговорив з польським прем'єром Дональдом Туском загострення ситуації на Харківщини. Президент України скасував усі міжнародні візити через спроби російської армії прорвати фронт. Чого очікувати, на вашу думку, і що зараз мають робити світ і Польща?
Ми маємо справу з тим, що я назвав би «харківським моментом»цієї війни. Це означає, що відбувається ситуація, яка може визначити подальшу долю цієї війни і вирішити її надовго. Або Путіну вдасться прорвати фронт, не дай Боже, чи де-факто відкрити новий фронт десь між Харковом і Сумами, або українці покажуть, на що вони здатні і захистять цей черговий шматок своєї землі. Це те, що ми будемо спостерігати в найближчі тижні. І в цьому суть цього харківського моменту. Якщо росіяни прорвуть фронт, то використають це як пропаганду проти української влади та суспільства, демонструючи їхню слабкість. Найближчі тижні означатимуть неспокій на харківській ділянці фронту, а також масштабні інформаційні операції проти України та Заходу, суть яких полягатиме в тому, що росіяни намагатимуться продемонструвати, ніби Україна не здатна впоратися у цій війні.
Вони бачать, що українці чудово дають раду, що є лінії оборони, що все побудовано — окопи та інше. Але пропаганда буде весь час тиснути і пробувати послабити позиції України
Що ми можемо і повинні зробити зараз?
Найголовніше — це забезпечення зброєю. Наразі важко оцінити, наскільки дорого коштувало зволікання з ухваленням рішення з боку спікера Палати представників США Джонсона. Якщо боєприпаси встигнуть доставити, то основні речі будуть зроблені. Але важливим, як на мене, є те, що люди досі вважають, що інформаційна сфера відірвана від військової, а тим часом там з боку Росії зараз починається найбільша канонада проти України, Польщі та Заходу.
Росіяни намагатимуться інформаційно прикрити свій план захоплення Харкова, витіснення України з міста. І також з цієї причини найближчі тижні є ключовим моментом
Держсекретар США Блінкен під час візиту до Києва наголосив, що американська зброя вже в дорозі.
14 травня президент Дуда заявив, що Польща не віддасть Україні свою систему Patriot, втім, українські політичні експерти обговорюють можливість закриття неба над Західною Україною польською системою протиповітряної оборони. Чи можливо це, чи ведуться такі переговори?
Не можу розкрити вам деталей дипломатичних переговорів, тому що вони не призначені для публічного обговорення, але на Заході зараз багато говорять про те, щоб знайти спосіб хоча б частково захистити повітряний простір Польщі. Кращий захист польського повітряного простору на сході також означатиме захист на кілька десятків кілометрів вглиб українського неба. Але це технічні рішення. На Заході розмірковують, як трохи покращити ситуацію.
13 травня з’явилась інформація, що Естонія буцімто озглядає можливість відправки своїх військ в Україну. Після подібної ініціативи з боку президента Франції Еммануеля Макрона це виглядає, як сценарій певного плану. Що ви думаєте про це?
Це наразі не сформулювалося в конкретний план. Зараз найважливішою справою є підписання наступних оборонних угод для України. Угода з Польщею буде, мабуть, черговою, тому що вона вже активно готується. Ключовою є також підготовка до саміту НАТО. Потрібно оцінити, що ще можна зробити напередодні його проведення, тому що зараз виглядає, що пропозиція для України буде слабкою, незважаючи на зусилля Польщі.
Важливим є зосередження на переговорах з ЄС. Вони також будуть чинником безпеки для України
Я думаю, що це ті напрямки, на яких зараз варто зосередитися, а також на тому, що боєприпаси повині бути негайно доставлені на фронт.
Медики транспортують пораненого прем'єр-міністра Словаччина Роберта Фіцо. 15 травня. Фото: AFP/East News
У Словаччині 15 травня стався замах на прем'єр-міністра Роберта Фіцо. Що ця подія означає для безпеки Європи?
Перш за все, ми засуджуємо терор — політичний терор, політичні замахи, які призводять до смерті та ескалації ненависті. Обов'язком кожного політика, незалежно від того, хто став жертвою, є засудити напад і чітко заявити, що ми не сприймаємо таких способів політичної діяльності. По-друге, замах на Роберта Фіцо є сигналом того, що відбувається сьогодні з Європою і Заходом. Словаччина — це лакмусовий папірець, який показує, що відбувається в більшості західних країн, починаючи від США. Це такий політичний поділ, коли ви навіть не можете собі уявити, що хтось може перейти з одного боку на інший. Фіцо в цьому контексті також був різким політиком, але я хотів би сказати просто: за нього потрібно молитися, тримати кулаки. І терор треба засуджувати.
Це правда. У Росії недавно відбулися зміни в оборонці та в найближчому оточенні Володимира Путіна. Аналітики Американського Інституту Дослідження війни наголосили, що за призначенням нового міністра оборони стоїть підготовка до тривалої війни з можливим зіткненням з країнами НАТО. Що ви про це думаєте?
Зміни в Кремлі, на мій погляд, дійсно означають підготовку до більш затяжної війни. Шойгу явно втрачає вплив. Інші люди приходять на його місце. Що в цьому добре, так це принцип: чим більше в Росії великоросів і націоналістів, російських шовіністів у верхівці влади, тим слабша Росія. Є така залежність, тому цікаво, що на місце Шойгу, який не є етнічним росіянином, а тувинцем, приходить росіянин. Отже, це означає, що російський націоналізм консолідується всередині Російської Федерації, відштовхуючи і ще раз посилаючи сигнал, що всі інші нації є націями другого сорту.
У цій самій ситуації опинився вже колишній віце-прем'єр Росії В'ячеслав Сурков, який є чеченцем за походженням.
Це давнє правило в Російській імперії.
Чим більше російського шовінізму в керівництві, тим немічніша Росія. Це завжди було ознакою слабкості
Добре видно, що росіяни у цій війні захищені, тому що навіть структура призову така, щоб захищати етнічно російський елемент і намагатися втиснути якомога більше представників інших націй Російської Федерації. Але це завжди послаблює Росію, яка є імперією за сутністю. Недостатньо, що ці народи і так у поганому становищі на периферії — вони бідніші, не мають можливості розвиватися — то в разі війни їх усіх ще й вербують і відправляють на фронт. Без будь-якої підготовки, часто на вірну смерть. Вони це бачать — і це дуже послаблює Росію.
Хіба що в довгостроковій перспективі, тому що найближчим часом ми не бачимо чогось, що вказувало б на можливість внутрішнього бунту.
Однак санкції спрацювали. Однак Путіну необхідно здійснювати зміни у верхівці влади. І, все ж, він усе слабший. І слабшає позиція тих осіб, які були архітекторами цієї війни. Особливо це стосується Шойгу. Військова економіка протримається ще два-три роки. Не довше. Жодна воєнна економіка не протрималася довше. Хтозна, можливо, негативних сигналів для Путіна більше, ніж здається на перший погляд.
Цей шматок пирога може виявитися завеликим для нього.
Може виявитися, що Путін ним вдавиться.
11 травня Дональд Туск на Підляшші оголосив про початок робіт з будівництва сучасних фортифікаційних споруд на суму приблизно 375 мільйонів доларів. Чому це важливо і як виглядає зараз ситуація на польсько-білоруському кордоні?
Провокацій більшає. Цей кордон набагато менш безпечний сьогодні. Не секрет, що Лукашенко є надзвичайно близьким до Путіна, і для мене сьогодні він виглядає, як міністр в уряді Путіна, а не як президент окремої країни. З ним ще буде багато проблем. Взяти хоча б скандал із суддею Шмідтом, який виявився агентом самопроголошеного очільника Білорусі. Але основним інструментом, який Лукашенко скеровує проти Польщі, є гібридна війна. Він намагається звозити і проштовхувати мігрантів з різних куточків світу, подає їм неправдиву інформацію. Це може створювати низку різних небезпек. Ці люди мають внести плутанину, влаштовувати провокації і будь-якою ціною потрапити до Польщі. Можливо, серед них також мають проникати агенти, які діятимуть проти Варшави. Усе це створює сценарій запеклої гібридної сутички. Але ми будемо захищатися і ми впораємося.
Виступаючи нещодавно у Сеймі, Дональд Туск заявив, що Росія втручатиметься у вибори до Європарламенту. В Європі оголосили про створення Агентства для боротьби з дезінформацією, а в Польщі цього тижня зявився новий уповноважений з питань міжнародної дезинформації. До чого готуються Європа і Польща?
Ми з вами говорили про так званий харківський момент. Під час очікування того, що буде, як вдарить Путін, чи точно українці отримають зброю вчасно, будується таке шкідливе інформаційне тло. Я бачу це на конкретних прикладах. Знаю багатьох публічних діячів, яких методично атакують в Інтернеті, і це передбачає провокування інших нападів на них, адже потім це переходить в реальне життя. Спочатку іде послідовна дискредитація когось в мережі, потім це перетікає до класичних медіа, і, нарешті, часто веде за собою реальну трагедію, завершується насильством. Це план Путіна для прикриття в такий спосіб його наступу.
Журналістка і письменниця Енн Епплбом на конференції Impact. Познань, 15 травня 2024 року.
Журналістка і письменниця Енн Епплбом цього тижня на конференції Impact сказала: «Проблема сучасного світу полягає в тому, що люди роблять висновки не з реальності, а з того, що бачать на екранах своїх мобільних телефонів». Як з цим боротися?
На цьому власне і полягає проблема — масова дезінформація в Інтернеті, яка потім стає реальною і часто є джерелом додаткової агресії, емоцій тощо. Ми в нашій Раді з питань співпраці з Україною вже плануємо і зараз створюємо невеличку команду для моніторингу того, як Росія намагається впливати на польсько-українські відносини в рамках інформаційної війни. І це не завжди лише фабрики тролів. Часто це більш складні проєкти, в яких, як це не парадоксально, задіяно менше людей.
Але вже зрозуміло, що росіяни ціляться у людей, середовища, групи, які займаються побудовою польсько-українських стосунків, обороною цих відносин, донесенням правди про ці стосунки
Це правда, але також, нам потрібно більше працювати з нашою молоддю — як польською, так і українською — щоб вони отримували інформацію з надійних джерел, які заслуговують на довіру, а не лише з соціальних мереж.
І вчилися критичному мисленню! Це має вирішальне значення. Якби сьогодні мене спитали, що б я хотів сказати людям, чого обов'язково потрібно навчитися, я б сказав: критичного мислення. Щоб люди не вірили один в один тому, що бачать на екрані свого мобільного.
Тімоті Снайдер у роботі «Про тиранію. 20 уроків ХХ століття» говорить про найкоротший шлях розвитку критичного мислення — читання книг!
Читання важливе. Заохочуймо читати і, перш за все, критично аналізувати кожен текст, кожну передачу, кожну зустріч. Освіта в наш час є надмасовою. Вона впливає на цілі суспільства. Світ ніколи не буде ідеальним, тому що це дуже великі групи людей, але кожного можна навчити критично мислити, щоб він сам шукав правду.
Жінка тримає національний прапор Грузії та ЄС перед поліцейськими біля будівлі парламенту. Тбілісі, Грузія, 14 травня 2024 року. Фото: Zurab Tsertsvadze/AP/East News
У Грузії на наших очах відбувається транзит від демократії в обійми Кремля, в обійми Росії. Чи зможе проголосований диктаторський закон про іноагентів знищити європейське майбутнє Грузії?
Ми бачимо, що в Грузії триває революція — і це велика річ. Побачимо, куди все піде. Я дуже уважно за цим стежу. На жаль, зараз більшість мого часу присвячена Україні та польсько-українським відносинам. Але в Грузії ставки насправді величезні, тому що на кону безпека всієї Європи. Грузію завжди трохи недооцінюють, тому що люди десь на Заході думають, що вона далеко. А Грузія не так вже й далеко. Тому я сподіваюся, що, по-перше, буде мирне вирішення, а по-друге, що уряд відступить. На щастя, ще є президент. Ймовірно, вона накладе вето на документ — і закон повернеться до парламенту. І я раджу грузинській владі схаменутися і не заходити занадто далеко, тому що історія України детально демонструє, що відбувається, коли влада не може зупинитися, коли вона йде супроти усіх попереджень, і тоді від цього в неї починаються серйозні проблеми.
Грузія, Україна та Молдова на шляху в Європу!
Першими Україна та Молдова починають переговори у червні, але Грузія також має статус кандидата, тому на неї також чекає момент, коли буде натиснуто кнопку «старт».
Наталія Ряба: Містере Снайдере, найперше моє питання — чому ви так любите Україну?
Тімоті Снайдер: Найперше, мені важливо правильно розуміти речі. Україна — це місце, де багато людей мають багато непорозумінь. І я вважаю, що можу виправити деякі з них. Це не означає, що українці люблять мене за все, що я кажу. І це другий момент. Безумовно, були моменти, коли я говорив речі, які деяким українцям дуже не подобались. Але, що стосується війни, у мене є певне її історичне бачення, яке включає розуміння військової історії.
Війни виграються або програються — і є певні об'єктивні фактори, які треба враховувати
Я думаю, що мова допомагає Україні, тому що на Заході ми часто живемо у психологічному світі, де все залежить від наших почуттів або почуттів Путіна. Але це не спосіб виграти війну. Війни виграються завдяки розумінню об'єктивних умов. Крім того, є ще одна причина, чому я цікавлюся Україною — це найцікавіша країна в Європі. Я почав як сучасний історик, що досліджував Східну Європу, і зрозумів, що всі проблеми, які мене цікавили, привели мене до України. Чим більше я вивчаю історію, тим більше я розумію, наскільки центральне місце займає Україна в інших питаннях. Ваша країна принесла мені багато знань і чудових колег.
Дональд Туск, премєр-міністр Польщі, заявив, що Європа перебуває у передвоєнній ері. Наскільки можлива військова конфронтація між країнами НАТО та Росією?
Давайте уявимо, Чехословаччину, яка боролась у 1938 році (Німеччина анексувала Судетську область, у 1938 році територія Чехословаччини скоротилася на 38 %. — Авт.). Французькі та британські союзники побачили, що вона бореться, і почали їй допомагати. Це світ, в якому ми живемо. Для мене це правильна історична аналогія, тому що чехи могли б боротися з німцями, але не вірили, що можуть. Різниця в тому, що Україна боролась проти росіян. І коли вони боролися, деякі їхні союзники почали допомагати. Дуже повільно.
Чи буде ще більша війна, залежить від того, чи виграє Україна. Якщо вона це зробить, я не думаю, що будуть ще війни такого типу
Це знеохотить не лише Росію, але й Китай. Але якщо Україна програє, це буде виглядати як успішний спосіб вести у такий спосіб зовнішню політику. І, що найважче для українців, якщо Росія виграє, вона скористається українськими ресурсами, землею, людьми. І це змінить те, що Росія зможе зробити з рештою Східної Європи.
У середині червня відбудеться Глобальний саміт миру у Швейцарії. Чого можна очікувати від мирного плану? І яким він, власне, може бути для України?
15-16 червня у Швейцарії відбудеться Глобальний саміт миру. Фото: ОПУ
Мирний план — це українська ініціатива. Важливо не стільки сама частина про мир, скільки умови для миру. Основна мета мирного плану — нагадати всім, що Україна є суверенною державою, що вона має свої кордони і що є певні елементарні умови міжнародного права. Це ідея мирного плану. І ще один момент — коли Росія програє, вже буде прецедент, буде ланцюг подій і конференцій, які можуть продовжуватися. Але, звісно, мирний план не є заміною перемоги у війні.
Як ви вважаєте, чи можливо повернути всі наші території? Президент Зеленський каже, що нам потрібно повернутися до кордонів 1991 року. Чи можливо це в умовах, які ми маємо зараз?
Зараз це неможливо. І це очевидно. Але це цілком можливий результат війни. Було б дивно, якби українці боролися за щось інше. Є також стратегічне питання. Щоб виграти цю війну, українцям потрібно контролювати певні території, включаючи Азовське море та Крим. Незалежно від того, законно це чи ні, Україна повинна мати більше контролю на півдні, якщо вона хоче перемогти.
Зеленський каже, що нам потрібно більше й більше зброї. І ми розуміємо, що у нас зараз дуже складна ситуація в Харківській області. Як ми можемо залучити західні країни до ще більшої допомоги у захисті України?
Усі повинні зрозуміти, що це довготривалий процес. Спочатку Захід думав, що Україна швидко програє, тому не було сенсу надавати важке озброєння. А потім на наступному етапі ми вирішили надавати зброю, щоб показати, що ми на правильному боці. Але потрібно думати про те, як виграти в довгій війні, і не тільки постачати, але й виробляти зброю.
Ми зробили велику помилку у 2022 році, не думаючи, що це буде довга війна. Ми повинні були почати виробляти такі речі, як артилерійські снаряди
Українцям потрібно говорити Заходу, що ця війна — поворотний момент історії, і що в кінцевому підсумку ми виграємо, але це довготривалий процес. Ми повинні організувати виробничу лінію, заводи, щоб дати Україні все, що вона потребує. Смішно боротись у війні за графіком. Якщо повернутись до аналогії, якби Чехословаччина чинила опір у 1938 році і боролася з нацистами в 1940 році самостійно, чи казали б ми, чому ви ще не перемогли? Ні, ми б казали, що ми їх забезпечимо необхідними речами. Ми маємо дуже короткий часовий горизонт і нереалістичні уявлення про те, як відбуваються війни. Потрібно продовжувати чинити тиск на інші сторони, поки щось не піде не так у їхній політиці. І саме так ми повинні про це думати.
Ми очікуємо на ще один саміт цього року — саміт НАТО у Вашингтоні. Група Єрмака-Рассмусена висловила сподівання, що Україна може вже найближчим часом отримати запрошення приєднатися до Альянсу. Наскільки це реалістичний сценарій?
Моє особисте бачення — Україна повинна бути в НАТО. І ми могли б просто активувати статтю 5 для допомоги Україні. Це було б найпростішим рішенням, бо стаття 5 не вимагає від американських військ йти в Україну. Це означає, що всі допомагають. Це моє персональне бачення. Так, як це було після терактів 11 вересня 2001 року у США. Тоді була активована стаття 5, але це не означає, що кожна країна НАТО вторглась до Афганістану. Це моя особиста думка. Але я не американський президент.
Дуже важливо слухати те, що сказав Блінкен у Києві. Він сказав, що шлях України — у НАТО. Але він не сказав, що вас приймуть за два місяці
Було б помилкою, якби українці очікували те, що не станеться. Я б дуже обережно ставився б до того, щоб очікувати те, що не станеться. Я б фокусувався на тому, що можна отримати. Україно-американські відносини й так достатньо складні. На місці української влади я би не казав, що Україна приєднається до НАТО у липні 2024 року. Це було б помилкою. Бо наступний крок — сказати, що Америка вас зрадила, а вона вас не зрадить. Так, є помилки, Штати дуже повільні, але вони вас не зрадять. Америка робить усе можливе у свій власний спосіб.
Давайте поговоримо про цьогорічні вибори в США. Запекла боротьба розгортатиметься між Джо Байденом і Дональдом Трампом. Якщо останній переможе, що буде з демократичним світом? Чого чекати Україні?
Дональд Трамп під час промови у Далласі. 18 травня 2024 року. Фото: LM Otero/Associated Press/East News
Найпростіша річ: якщо Трамп переможе, Америка просто зникне. Ви будете бачити, як ми робимо речі, схожі на Тбілісі у Канзас-Сіті, Майдан в Остіні у штаті Техас. У нас не буде зовнішньої політики, буде хаос протягом тривалого часу. Прагнення Трампа — це те, чого не потерпить значна частина американського суспільства. Якщо він переможе, то намагатиметься робити дивні речі. І у цьому випадку майже не має значення, що він думає про Україну. Ми зникнемо з екранів. Європа повинна буде взяти на себе ініціативу. Йдеться про німецьке виробництво зброї, французьких солдатів — має бути європейський сценарій. Якщо не для перемоги, то принаймні для того, щоб протриматися ще рік.
Цьогоріч ми очікуємо ще одні вибори — до Європарламенту. Ми бачимо, що ліві партії набирають обертів. Що у випадку їхньої перемоги чекає на Європу й Україну? Чи можна говорити про скорочення допомоги?
Я не думаю, що Європа припинить допомогу Україні. Від початку війни минуло більше 2-х років, в Європі відбулось багато виборів. Деякі відбулись так, як Україна хотіла, деякі — ні. Я думаю, що в Європі думка еліти стає все більш прихильною до України. І я думаю, що громадська думка є досить постійною. Я не думаю, що настане момент, коли вся допомога зупиниться.
Яким ви бачите сценарій перемоги України? Які сьогодні є варіанти закінчення війни?
Найперше, треба мати терпіння. Україна не переможе цьогоріч. Росія не переможе цього року. Ніхто не переможе цього року. По-друге, логістика. І це те, в чому українці були праві, що війни виграються фундаментально на логістиці. Тому не може бути мосту в Керченській протоці. Українці повинні мати можливість знищити російську логістику в радіусі 100, 200 км від своїх власних кордонів. І, по-третє, треба мати очікування, що зміниться російська політична система, що вона зазнає поразки. Це не питання фізичного вигнання українцями кожного російського солдата.
Йдеться про те, щоб не дати Росії перемогти. Це питання унеможливлення перемоги Росії, а потім і змін всередині неї
Тому що коли вони зміняться, вони забудуть про цю війну прямо зараз. Ця війна — екзистенційна, але для них вона необов'язкова. Це як відпочинок. Ніби вони самі вирішили це робити. Їм це подобається, розумієте? Але коли в Москві виникне серйозна політична проблема, вони забудуть про цю війну, тому що вона необов'язкова. І вони почнуть турбуватися про Кремль. І не буде сенсу тримати війська в Україні, бо вони знадобляться де-інде, вони стануть частиною чиєїсь боротьби за владу. Треба триматися міцно, не витрачати занадто багато українських життів на речі, які не мають сенсу, треба знищувати російську логістику, набратися терпіння і дожити до наступного року.
Будьмо чесними: фільмів, здатних допомогти пережити смерть близької людини, не існує. Бо кіно, в принципі, таке зробити не може. Тому, якщо й говорити про фільми, то тільки про ті, які розповідають про втрату і як її пережили герої. Як вони з цим справлялися. Як виходили зі стану втрати. Знаходили резони. І отримували розраду. На кшталт фільму Стівена Спілберга «Врятувати рядового Раяна», де сенс покладених голів солдат зводився до питання того, заради кого це все сталося. «Чи я достойна людина?», — питається той, врятований, стоячи наприкінці життя понад хрестами полеглих за нього... Як пережити втрату? Чи всі її переживають однаково? І чи всі її таки переживають? Нижче ми зібрали добірку фільмів про різні ситуації, різні війни і складні способи припинення війни в собі самих. З карколомними історіями, незрідка заснованими на реальних життях, смертях і поверненнях. Як у випадку з «Довгими заручинами», екранізацією великого французького роману Себастьяна Жапрізо. Чи у випадку «Відважних», в основі яких лежить нон-фікшн американського журналіста Девіда Фінкеля. Або у випадку фільму «Приховане життя», знятого на основі одного конкретного випадку з австрійським солдатом. Це все непросте кіно про непрості життя, але іноді кіно здатне підказати відповідь на складні питання. Отже, десятка фільмів про втрати на війні:
1. Довгі заручини (Un long dimanche de fiançailles), 2004
2. Відважні (Thank You for Your Service), 2017
3. Війна (Man Down), 2015
4. Приховане життя (A Hidden Life), 2019
5. Спокута (Atonement), 2007
6. Із зав’язаними очима, 2020
7. Посланець (Massenger), 2009
8. Військовий моряк (Krigsseileren), 2022
9. Вальс із Баширом (ואלס עם באשיר), 2008
10. Всі мої сини (All My Sons), 1948
Довгі заручини (Un long dimanche de fiançailles), 2004
Що означає вирок «пропав безвісті»? Кінець? Вічне страждання в невідомості? Героїня цієї французької драми вирішує не страждати. Ба більше — замість просто «вірити у краще», починає шукати коханого. Жан-П'єр Жене творив епічно і сміливо, міксуючи дух і форму своїх же «Амелі» та «Чужий: Воскресіння». І «Довгі заручини» вийшли чарівними і жорстокими водночас, передаючи кошмар Першої світової навпіл із незгасною вірою-надією-любов’ю людської душі. Це і страшно дивитися, й око не можна відірвати, а тло воєнного часу пронизане душевністю. Певно, Warner Bros., виділяючи величезний бюджет на військовий проєкт Жене, очікували отримати дещо інше. Можливо красиву мелодраму з Одрі Тоту у головній ролі. Але ми отримали значно більше: тут і війна, показана до натуралістичності гидотною, максимально антивоєнно, і за сюжетом біль від втрати рідної людини переливається в конструктивну наполегливість пошуку.
У фіналі — мудрість життя: ми отримуємо не те, що хочемо, а те, що нам треба
Відважні (Thank You for Your Service), 2017
Коли ти винуватиш себе в проблемі чи коли на тебе поклали відповідальність за те, чого ти не робив, важливо почати говорити, щоб з’ясувати обставини. І, можливо, твоє відчуття провини виявиться надуманим, і твоя вина спаде, немов гора з плечей. Як у випадку з сержантом Шуманом, котрий 2007 року під час третьої місії в Ірак не сів до машини в черговому рейді і, відповідно, не побачив на дорозі коробки зі сміттям, яка була начинена вибухівкою. І саме тому вижив, а от інший, що сів на його місце, загинув. Ні теракт іракців, ні смерть американського солдата не були провиною Шумана, проте емоційна і несправедлива фраза побратима — «якщо б ти поїхав, такого б не сталося!» — стала тягарем, непосильними для психіки сержанта. І тільки витримка його дружини і проявлена потреба поділитися наболілим, хоча б крихтами, далися взнаки, утворили лікуючий бальзам на прорваний нарив болю.
У цьому сенсі екранізація документальної книги-розслідування американського журналіста-письменника є вкрай потрібною для визначення і лікування ПТСР, утвореного хибним відчуттям провини
Війна (Man Down), 2015
Шая Лабаф з усією силою свого нестримного і вибухового артистичного таланту грає чоловіка, враженого війною і загибеллю свого друга. Герой продовжує вести війну вже після війни, не в силах її не тільки зупинити, а й усвідомити, що вона для нього закінчилася.
Це красномовна і болюча картина втрати — втрати себе і побратима, втрати цілого світу реальності
Це ПТСР, який не вилікували, який, немов вірус, поміняв день з ніччю, здоровий глузд на божевілля. Втім, тут страх, як і сам фільм, з тих чинників, що є попередженням: аби не допустити хвороби — до неї можна підготуватися, зрозуміти її перебіг, провести профілактику і завчасно усвідомити всі можливості. Герой Лабафа, морський піхотинець, повертається з місії в Афганістані, плутаючи історії, сприймаючи бажане за дійсне, руйнуючи родинні зв’язки і своє можливе життя. Але проблема в тому, що він не повернувся в повному розумінні, залишаючись на війні, залишаючись у травмі. Фінал — відкритий. Як і можливості «повернутися». Бо він все ж живий.
Приховане життя (A Hidden Life), 2019
Це особливе кіно. Його особливість — в усьому. І найперше в тому, що мова не про вже втрачене, а про очікувану втрату. Чарівлива краса природи австрійського гірського села з мальовничими шпилями Альп та полонинами і відкритість, працьовитість та щастя тамтешніх людей відразу дає глядачеві розуміння, наскільки багато мешканці працюють, як багато мають і, відповідно, як багато чого є втрачати. І тим не менше, герой воліє втратити все, аніж продати душу. Фільм розповідає реальну історію католика Франца Єгерштеттера, котрий 1943-го року, будучи призваним до гітлерівського війська посеред Другої світової, відмовляється присягнути на вірність Гітлеру. За це його приговорюють до страти. «Я не можу жити ціною брехні», — каже Франц, і, чекаючи на вирок, він подумки говорить з Богом. Чоловік утратить власне життя, натомість, його дружина втратить коханого чоловіка, а діти — любого батька. Як з цим примиритися? Можна ще відмовитися, підписати присягу і відразу опинитися на волі...
Та сумління є найвищим цензом, а втеча від відповідальності — найбільшим жахом
Спокута (Atonement), 2007
Десь в мороці Першої світової стікає кров’ю від поранення і гине англійський боєць. А на війну він пішов після принизливого і брехливого звинувачення у зґвалтуванні, за що був заарештований. Наклеп на нього звела дівчинка, ще неповнолітня, але вже захоплена до нестями хлопцем — коханим її сестри. Звільнений із в’язниці лише через обіцянку стати солдатом, він йде на фронт і лягає там кістьми. А непрямим чином винна в цьому дівчина, чия совість з часом прокинулась. Вона починає картати себе, вирішуючи стати сестрою милосердя у військовому шпиталі. Паралельно, будучи травмованою через свій наклеп, вона вигадує у своїй хворобливій уяві історію, що хлопець повернувся, злий на неї, але живий. І вона може бодай бачити його у дзеркало, уявляючи пристрасні сцени бодай з сестрою, якщо не з нею.
Любов, що стала вбивчою, і провина, яка породила цінну помічницю для поранених солдат — як причина і наслідок однієї події
Із зав’язаними очима, 2020
Фільм Тараса Дроня був першим, ще до повномасштабного вторгнення РФ в Україну, де зазначалося — події відбуваються після нашої перемоги в російсько-українській війні. Звісно, це маніфестація в майбутнє, але йдеться і про ціну за нього. Ціну платять дві героїні, які тужать за зниклим безвісті на війні хлопцем — його дівчина і матір.
Проходячи стадії прийняття, вони обидві чинять по-різному: матір заперечує його смерть, ще вірячи в його спасіння, а дівчина намагається справитися з прийняттям факту, поперемінно впадаючи то в гнів, то у депресію
Іноді ці відчуття зав’язуються в єдиний вузол деструкції. Дівчина, боєць ММА, дозволяє собі брати участь у вуличних боях за гроші, плюючи на кар’єру. Матір приймає СМС з телефона сина за чисту монету, уникаючи думки про шантажистів. І тільки дозвіл собі піти на компроміс, почати нові стосунки, або зрозуміти, що віднайдене тіло сина — не його, бо його вже тут нема — дають обом свободу від тягаря втрати.
Посланець (Massenger), 2009
Призначений в «загін сповіщень про втрати», штаб-сержант Монтгомері мусить виконувати «найпочесніший борг перед країною» — сповіщати сім’ям загиблих про факт загибелі солдата. Тепер жахливу силу втрати він буде відчувати в перші ж секунди інформування рідних загиблого: одна матір буде кричати, битися і забороняти промовляти слова про смерть сина; батько іншого згадає, що він, ідучи на війну, промовить: «Якщо я не піду, хто піде замість мене?», а потім спитає посланця: «Чому ти не там зараз?»; жінка чоловіка захоче знати, як він загинув, і поспівчуває посланцям, розуміючи їхній власний шок від сказаного і почутого натомість.
Цей момент — співчуття і співучасть у переживанні — є важливим в тій бурі емоцій, якими наповнений фільм
Бо допомогти пережити є ледь не найважливішим тоді, коли рятувати вже нема кого, а позаду загиблих залишаються живі. Фінальним сенсом в «Посланці» залишається сам посланець, сам солдат, який так само втратив і так само потребує співчуття.
Військовий моряк (Krigsseileren), 2022
Трисерійна норвезька сага, довжиною в 33 роки, від початку Другої світової і до 70-х — це шлях, далекий від прямої, звиваючись так само незбагненно, як саме життя. Приблизно в один і той самий час на морі німецький підводний човен торпедує торгове судно Норвегії, а на суші норвезьке містечко Берген бомбардують британські літаки. Жінці на ім’я Сесілія повідомляють про загибель її чоловіка, Альфреда, внаслідок затоплення корабля, Альфреду ж кажуть про загибель всієї його родини через бомбардування. Не знаючи, що насправді й ті, й ті дивовижним чином вижили, кожний з них вибирає свій спосіб майбуття — хто без чоловіка, хто без дружини.Жінка з трьома дітьми продовжує жити, а чоловік опускається на саме дно існування. Але Бог підкидає ще більш карколомний поворот.
Бо якщо комусь важко прийняти тебе, хто не в повній мірі «повернувся» з війни, це не означає, що людині легко прийняти самого себе, коли частину себе втратив
Вальс із Баширом (ואלס עם באשיר), 2008
Через 20 років після закінчення одного з періодів ізраїльсько-ліванського конфлікту ізраїльський військовий в розмові зі своїм товаришем розуміє, що він цілком забув деякі деталі війни, зокрема найжахливіші — щодо різанини в Сабра і Шатіла на західному березі Бейруту, під час якої було вбито понад 3 тисячі людей. Аби нагадати собі про події тих часів, він їздить до своїх колишніх побратимів, розмовляє з ними — і перед глядачем розгортається відтворена картина страхітливого конфлікту, повна хаосу і смерті.
Забуті події для героя — це хитрий спосіб мозку відсторонитися від руйнуючого психіку зла
Але режисер Арі Фольман, сам військовий у 80-ті, що брав участь в тому ж такий конфлікті, тому і задумав цей дивовижний анімаційний документальний автобіографічний проєкт, щоб не забути, щоб згадати, а повернута пам'ять дала б важливий момент усвідомлення та переживання болю. Бо іншого нема, ніж відкритися і прийняти весь жах минулого в повній мірі.
Всі мої сини (All My Sons), 1948
Екранізація одної з найвідоміших п’єс Артура Міллера концентрується саме на переживанні після смерті сина, американського льотчика Другої світової. Родина вже багато років існує в травмі: матір, знаючи, що тіло сина не знайшли, вірить в його повернення; батько, розуміючи найстрашніше, ховає правду і від себе, і від дружини; молодший син живе з тінню брата, якого не хочуть поховати батьки; і тільки дівчина загиблого знає все, але не в силах розповісти про це. Допоки, нарешті, остання крапля терпіння не падає, і всім треба промовити невимовне — про факт, про вину і про покаяння. Зрозуміло, це все дуже боляче і є ризик зробити ще гірше, коли і матір може отримати інфаркт, бо обірветься остання ниточка ілюзії, і батько опинитися у в’язниці, бо випливе прихований злочин. Але правда важливіша.
Міллеру йшлося не тільки про війну загалом, а про наше сприйняття і водночас несприйняття правди про війну і нашу участь в ній. Сумління, за автором п'єси, є найважливішим
<frame>Цим текстом Ольги Гембік ми розпочинаємо цикл матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu <frame>
Нещодавно на одному заході у Варшаві говорили про біженців з України: озвучували статистичні дані, шукали шляхи інтеграції українців до польського суспільства. Мене ж зацікавило інше — оформлення презентації щойно проведеного дослідження. На слайдах — діти, запнуті у пухові хустки, зав’язані вузлом на спині, чоловіки у ватних штанях і шапках-вушанках. Типова тобі радянська повоєнщина.
Я всміхалася, надсилала фотографії знайомим — дивувалися разом. Ну добре, припустімо, штучний інтелект згенерував картинки, надихнувшись старими чорно-білими стрічками. Але чому нічого не муляє організаторам?
«Часом хочеться вийти на Площу Республіки і волати до неба: “Агов, ми такі ж, як і ви! Просто в нашій країні війна”. Але пусте — не зрозуміють». Вікторія — біженка від війни з України. У 2022-му опинилася у Римі в Італії. Мала квартиру під Києвом, власний, хоч і невеликий, туристичний бізнес у центрі столиці. В одну мить усе змінилося — тепер її будинок відновлюють, а сама вона стоїть у черзі за банкою тунця і пачкою пасти в центрі допомоги біженцям.
Синьйора із тонованим у фіолетове волоссям зиркає на її складний манікюр, змірює вбрання з ніг до голови і нарешті видає: «Не така ти уже й бідна біженка!». Вікторія дякує, зважує, чи достатньо вона вдячна, іще раз дякує, розвертається і більше не приходить
Цей діалог стався ще до того, як ми усім тут у Європі трохи набридли. Знайома польська пара помічників біженцям з України якось сказала, що тримати волонтерський стрій здатні далеко не всі.
Так, у часи потрясінь більшість людей із найкращих міркувань і за покликом серця поділяться з нужденними останнім. Але тих, у кого достатньо розвинута емпатія — одна із складових емоційного інтелекту за Деніелем Гоулманом — на жаль, не так уже й багато. Емпат — не обов’язково завзятий допомагатор, бо ж емпатія — не дорівнює дії. Утім, він безпомилково розуміється на емоційному стані іншої людини, легко уявляючи себе на її місці, здатен співпереживати їй, пропускаючи ситуацію крізь себе.
Часом думаю, що саме емпатів, які творять добрі справи, церква канонізує як святих. Звісно, їх значно менше, аніж тих, хто береться допомагати
Діти, запнуті у пухові хустки, зав’язані вузлом на спині, чоловіки у ватних штанях і шапках-вушанках — таким «хрестоматійним» біженцям співчувати легше. Інша справа — якщо в української біженки у руці сумка Birkin Hermès. Той факт, що це єдине, що вона встигла схопити перед останньою «повітряною тривогою» удома, лишається за лаштунками.
Італієць, керівник імпровізованого театру в Римі, де серед акторського складу є й біженки з України, зрозумів це інтуїтивно. Дівчата завчили свої ролі майже без акценту, а ось із одягом вийшла накладка. «Якийсь він аж надто «європейський», — подумав керівник. Тож особисто відвідав найближчий секонд, закупив за кілька євро щось більш схоже до дрантя — бувалі у бувальцях спідниці й блузи. Щось навіть довелося надірвати — все заради мистецтва.
У день прем’єри у партері сиділи радники мера, представники уряду міста, члени адміністративної ради з дружинами. Усі розчулилися, плескали в долоні, кричали «бравіссімо».
А «в шапку» накидали стільки пожертв, що керівник театру загорівся на ще одну прем’єру. Підказати йому, щоб придбав шапки-вушанки, чи не варто?
«Ми теж взяли собі біженку!», — десь так син чудової австрійської пари сповіщав друзів про мою знайому із Facebook. У багатьох зі школи уже знайшли прихисток українці, а в них — іще ні. Утім, біженка дратувала з першого ж дня — ходила з кімнати до ванної і назад, рипіла сходами, щось готувала, гупала дверима. Коротше, жила своє буденне біженське життя. Хоч переважно відсиджувалася у парку, аби не заважати. А за тиждень, повернувшись із прогулянки, виявила, що її речі акуратно виставлені на сходи. Вона пішла, стенувши плечима. «Кожен може переоцінити свої сили. Я маю бути вдячна», — із розумінням пише у Facebook моя мудра знайома.
Катерина теж зачерпнула премудрощів. Історію про свою евакуацію з Гостомеля, про те, як будинок загорівся від ворожих обстрілів, змушена була розповідати в італійській родині, яка її прихистила, разів із десять.
Стара синьйора заварювала каву, кликала своїх подружок на тістечка і вони займали місця у глядацькій залі, розміщуючись із ногами на канапі. Катерина стинала плечима і знову оповідала. Гості ахали і охали
А потім був іще додатковий бліц від них. «Так, ми їмо пасту», «Ні, українська жінка не зобов’язана народжувати п’ятьох дітей», «Ні, борщ готувати не вмію», «Так, за кордоном бувала чимало разів», «Ні, не всі мріємо жити в Італії», — люб’язно й терпляче чеканила.
«Я зрозуміла, що шокує цих жінок найбільше — не обстріли і бомби, а наша схожість. Усвідомити, що ми такі ж — наче визнати, що вони теж можуть бути на нашому місці, в небезпеці, й що війна десь зовсім поруч. А це вже трохи інше, аніж просто займати місця у глядацькій залі», — філософськи каже Катерина і поправляє уявну шапку-вушанку на голові.
Пішов ось уже третій рік, як ми з Європою пильно дивимося у вічі один одному. Знімаймо вушанку, давайте знайомитись.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
%20(1).jpeg)
