Ексклюзив
20
хв

Не кажи мені: «Тримайся»

Покаліченому на війні військовому не потрібен ваш жаль, співчуття чи сльози. Йому потрібні повага, розуміння і підтримка

Наталія Жуковська

Військовослужбовець Олег Симороз втратив на війні обидві ноги. Фото: з особистого архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Контузії, часткова або повна втрата зору, опіки, травми голови та ампутації кінцівок — такі важкі поранення нині отримують українські військові на фронті. Sestry поспілкувалися з двома військовослужбовцями, які отримали серйозні травми у боях, але не здалися. Чоловіки поділилися історіями свого поранення та реабілітації. Також дали поради побратимам — як не впасти у депресію, а цивільним — як допомогти військовому відновитися і не завдавати нових травм.

Історія Олега Симороза: «Я знав що буде велика війна. Розумів, що нам доведеться виборювати своє право на незалежність»

Родичі замінили Олегу Симорозу психологів. Фото: з особистого архіву

До великої війни київський активіст Олег Симороз боровся із незаконною забудовою столиці. З початком повномасштабного вторгнення чоловік взяв до рук зброю та став на захист країни. Спочатку обороняв Київ, а згодом вирушив на схід. Саме там отримав важке поранення.

«Коли у реанімації прийшов до тями, зрадів, що бачу хоча б на одне око. Однак зрозумів, що щось не так з ногами. Їх ампутували»

Ранок 20 жовтня 2022-го року. Мій підрозділ отримав наказ висуватися на бойові позиції. Я був за кермом. Ми їхали «сірою зоною» під Кремінною. Переднім колесом машина наїхала на протитанкову міну ТМ — це приблизно 10 кг тротилу. Автомобіль вибухнув. Головний удар прийшовся на місце водія, тобто на мене. Я залишився без обох кінцівок, їх ампутували. Також отримав складні переломи рук, двох лицьових кісток, носа. Моя щелепа була зламана, зуби — вибиті, моє тіло було в опіках. Мотор від автомобіля полетів мені в обличчя. У побратима, який сидів біля мене, — зламаний ніс, обпечене лице. Хлопці на задніх сидіннях отримали контузії, вибуховою хвилею їх викинуло з машини. Я втратив на якийсь час свідомість. Коли прийшов до тями, найстрашніше було нічого не бачити і не мати можливості ворушити руками і ногами. Також я був затиснутий мотором. Біль була нестерпна. Почав кричати і зрозумів, що маю велику проблему з ногами. Пощастило, що поруч проїжджав автомобіль сусіднього батальйону — хлопці з 81-ої бригади ДШВ. Вони забрали мене до стабілізаційного пункту, а вже звідти — на реанімобілі до Краматорська, де мені надали першу медичну допомогу. Після того евакуювали до Дніпра — у лікарню Мечникова. Там медики кілька днів боролися за моє життя. Вже згодом мене перевели до Києва — в реанімацію Центрального військового госпіталю.  

Олег Симороз під час реабілітації. Фото: з особистого архіву

«У мене особисто не було потреби в психологах. Мені пощастило з близькими людьми»

Кілька речей не дали мені впасти у депресію. Перше — це усвідомлення того, що я переміг смерть. Я був однією ногою у могилі, але ж вибрався. Я дуже сильно хотів жити, і моє бажання збулося. У шпиталі я зустріч хлопців, які мали важкі поранення мозку, хребта. Тоді я зрозумів, що просто не маю права впадати у депресію. Друге — треба чітко усвідомлювати, що на війні може статись все, що завгодно. Водночас дуже небезпечно бути на фронті без сенсу життя. Ти постійно маєш себе запитувати: «Для чого я тут?». У мене було багато планів на життя — і поранення нічого не змінило.

Якщо сенсу життя немає, його треба знайти. Із цим можуть допомогти, наприклад, психологи. Або просто запитайте у себе: «Для чого я вижив?». 

Важливим чинником є підтримка. У шпиталю зі мною працював психолог, але я зрозумів, що не потребую його. Я постійно спілкувався з родичами і друзями. Мене весь час підтримувала кохана. Так, все дуже індивідуально. Люди по-різному реагують на поранення. Цивільним хотів би сказати, аби вони не порушували кордони. Це ж все відчувається. Також просив би утриматися від ідіотських питань: «Як це жити без ніг? Чи важко?». Якщо військовий захоче про це говорити, то буде. Але не треба на нього тиснути. У житті є багато цікавіших тем для розмов. 

Найкращі психологи для Олега Симороза — його близькі люди. Фото: з особистого архіву

А як щодо співчуття  і жалю? Все індивідуально. Я потребував цього лише у реанімації, у перші три дні, далі — ні. Не треба цього жалю, я розумів, куди йду. Людину просто варто поважати. Водночас не слід проявляти зайву турботу. Я безмежно вдячний своїм батькам, які на початку мені дуже допомогли, але буду відвертим — ми з ними багато сварилися через цю надтурботу, через ставлення до мене як до дитини, яка лежить у реанімації.

«Я маю багато планів на життя — і моє поранення їм не завадить»

Нині я проходжу реабілітацію у приватній клініці за безкоштовною програмою. Вчуся ходити на протезах. Це колосальна важка праця. Продовжуватиму громадську діяльність. Я досі військовослужбовець, але ВЛК визнала мене непридатним. Найімовірніше, звільнюся з армії, побуду вдома. Треба адаптуватися, побути у тиші. Також продовжу волонтерську діяльність. До політики повернуся, коли буде час. А далі треба працювати. Я хочу змінювати цю країну. Хочу мати родину, бачити друзів, розвиватися і бути успішним. І я доведу, що зможу це зробити.   

Історія Олександра Терещенка: «Я жодного разу не пошкодував, що пішов захищати країну»

Олександр Терещенко на війні з 2014-го року. Фото: з особистого архіву

Олександр Терещенко — ветеран російсько-української війни, кіборг із позивним «Льон», кавалер ордена «За мужність» III ступеня, «Народний герой України». До 2014-го року працював відеооператором, з дружиною виховував дітей. 9 років тому пішов до війська добровольцем. Захищав Донецький аеропорт у складі 79-ї аеромобільної бригади. Одного дня в його руках вибухнула ворожа граната, яку Олександр намагався відкинути. Тоді чоловік повністю втратив праву руку та кисть лівої, отримав важкі травми ока. Після цього працював заступником начальника Академії патрульної поліції у Києві, заступником міністра у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України. Сьогодні очолює управління у справах ветеранів та внутрішньо переміщених осіб Миколаївської міської ради та займається волонтерством. 

«Годування з ложечки  перетворює на інваліда»

Під час поранення у ДАПі весь час я був у свідомості. Розумів, що сталося щось серйозне. Пам’ятаю, як не відчував рук, говорив, щоб мене пристрелили. А у лікарні у Дніпрі благав лікарів зберегти руки. Коли прокинувся від наркозу, побачив скривавлені бинти і відсутність рук. На диво, страшної депресії у мене не було. Навпаки була впевненість, що все буде добре. Мабуть, це було під впливом знеболювальних. Одразу заспокоїв рідних. Сам зосередився на технічних моментах. Не хотів, щоб мене годували з ложечки, немов інваліда. Мені пришили до напульсника ложку, одягав його на культю і їв сам. Тоді, у 14-му році, з протезуванням у державі було геть погано. Всі розповідали, що біонічні  протези заміняють 70% функцій руки і що з ними можна жити, ніби нічого не сталось. Через рік, коли протезувався, зрозумів, що протези не замінять рук. Зараз я опанував їх на 50%. Звісно, я не можу більше грати у волейбол, більярд. Також не можу плавати з протезами, бо вони бояться вологи. За ці роки я сам собі зробив пристосування, які допомагають бути самостійним. Я можу лишатися вдома сам, подорожувати, робити базові фізіологічні потреби.

«Не вважайте себе хворим та безпомічним», — Олександр Терещенко. Фото: з особистого архіву

«Це як у підводному човні. Затоплений відсік, задраїти все, не жити минулим, а боротися за життя далі»

Я часто буваю у реабілітаційних центрах і зустрічаюся там з хлопцями. Говорю всім, що на цьому життя не закінчується. Розповідаю їм про себе, про те, що після поранення моє життя виявилося ще більш цікавим і насиченим, ніж до. Безперечно — це не подарунок долі, але так сталося. Тож треба сконцентруватися на тому, як жити далі у тому стані, який є, як звертатися до людей, які вже пройшли цей шлях, як вчитися користуватися протезами. Але найголовніше — як і де знайти мотивацію у себе. 

Не вважайте себе хворим та безпомічним. Зараз дуже багато можливостей здобути нову професію та освіту, знайти якесь захоплення. Коли людина щось втрачає, для неї відкриваються нові  можливості, про які вона навіть ніколи не підозрювала. 

А ще — не ставте собі дурних запитань: «Чому це відбулося? Чому саме зі мною?».

Нещодавно було весілля хлопця, який повністю втратив зір, має поранення ноги, перебито нерв. Вони з коханою познайомилися у квітні цього року, у травні він осліпнув, тим не менш, дівчина його не кинула. Інший приклад, коли чоловіка, який втратив зір, покинула дружина. Однак він одружився з дівчиною, медичним працівником госпіталю. У них вже народилася дитина. Життя продовжується, ніколи не варто себе програмувати, що тепер я без рук чи ніг, тож нікому не потрібний.   

Але й суспільство має вчитися правильно реагувати не лише на ветеранів війни. Якщо бачите людину на візочку чи з протезом, не акцентуйте на цьому увагу. Часто люди хочуть подякувати, але роблять це з поклонами, патетичними речами, зі сльозами, іноді пхають гроші, чомусь вважають, що людина з інвалідністю може бути голодна. Я завжди говорю цивільним: якщо хочете подякувати, робіть це, не привертаючи уваги, — тихенько підійшов, подякував за службу, приклав руку до серця, кивнув — і це буде приємно.

Часто люди починають хапати ветерана на візочку, перетягати через вулицю. Один військовий розповідав мені: «Я спускаюся на візочку, мені важливо зробити це самотужки, аж тут починають мене підіймати, виносити. Це напружує». Ці люди воювали, вони дуже переживають через свою безпорадність. І ось такі спроби «допомогти» лише підкреслюють цей стан. 

Якщо ви бачите людину з інвалідністю, просто дайте сигнал, що готові прийти на допомогу. Можна сказати: якщо потрібна якась допомога, розраховуйте на мене. І все. Не треба самому лізти. 

Також не варто розпитувати про особисті речі, наприклад, пов’язані з інтимною сферою.

Не питайте: «Як ти взагалі живеш? Он Микола без руки, а ти без двох, це ж не життя!». Це виглядає як здивування: чому до цього часу я ще не наклав на себе руки. 

Не використовуйте фраз, на кшталт: «Боже, який ти молодець!», «Що ж це робиться?!». І не додавайте оце: «Кріпися!». Не ставте питань, які повертають військового до спогадів про травму і поранення. Не тисніть і не драматизуйте ситуацію. Не дивіться на нас, як на мерців, які воскресли. Саме через такі сконцентровані погляди я довго не наважувався вийти на вулицю. Після закінчення війни, на жаль, людей з інвалідністю буде дуже багато. І суспільство має вже зараз вчитися новій поведінці — як звертатись до них, щоб не нашкодити, не вбити бажання жити. 

Я б дуже хотів, аби після нашої перемоги Україна стала доступною для всіх верств населення. Зокрема, аби під час відбудови враховували потреби людей з інвалідністю — облаштовували пандуси, доріжки для незрячих. І, звісно, аби людей з інвалідністю брали на роботу.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
діти допомагають армії зсу

Sestry поговорили з трьома дівчатами, які перетворили свій талант на спосіб зібрати для української армії десятки тисяч гривень‍.

«Якщо виграю я — людина донатить»

— У 2022 році багато хто почав допомагати армії, — розповідає 13-річна Валерія Єжова, чемпіонка світу з шашок. — Мені теж захотілося долучитися. Я спитала маму, як саме можу це робити. «Що ти вмієш робити найкраще?» — поставила мені правильне питання мама. Від нього ми відштовхнулись і поступово вийшли на ідею, що я можу збирати гроші для армії, граючи у шашки. 

Суть у тому, що я сідаю на вулиці і граю в шашки з усіма бажаючими. Якщо людина у мене виграє, то може не донатити (хоча таких, хто не донатив, ще не було). Якщо ж перемагаю я, людина має покласти суму від 1 гривні. 

Валерія Єжова збирає на ЗСУ грою в шашки біля супермаркета в Києві

Ми довго думали, з чого почати. Треба було знайти локацію, де я могла б грати, не заважаючи іншим. Зрештою обрали місце біля супермаркету в Дарницькому районі Києва. Поставили там дитячі стільці, я сіла чекати. Мама пішла на закупи. До мене стали підходити, питати, цікавитися... Коли мама вийшла, біля мене вже була черга. У той день я зібрала близько 1200 гривень.

Звісно, бували ті, хто вигравав. Бо я за своє життя грала з майстрами спорту, кандидатами в майстри тощо. Але біля супермаркету, де я починала свій волонтерський шлях, у мене за весь час виграло 3-4 людини.

Далі було чимало інших місць. Наприклад, я грала у парку Шевченка. Найбільша сума, яку мені вдалося зібрати за один день, це близько 15 тисяч гривень.

За весь час моєї волонтерської гри я зібрала понад 220 тисяч гривень

Першу зібрану мною 21 тисячу я передала до фонду Сергія Притули. Я страшно хвилювалася, слова не могла вимовити. Сергій Притула давно мені подобається. Тому зустріч з ним була важливою. Коли він побачив, яку суму я, десятирічна, принесла, — розплакався. І обійняв мене.

У фонді Сергія Притули

— Як і чому ти стала грати саме в шашки? Які нагороди маєш?

—  Я пішла займатися шашками, коли мені було 7. У нас тоді тільки відкрився новий гурток з шашок, захотілося спробувати. І це мене захопило. 

У 2021 році я стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років. Також у мене є три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. П’ять років поспіль я ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Також я — неодноразова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку та чемпіонка світу 2023-24 з чекерсу серед юніорок (це дівчата до 19 років). Зараз граю у категорії «Дівчата від 13 до 16 років». 

— Розкажи про свій найбільший особистий здобуток у цьому спорті?

— Важких партій було дуже багато. Але була одна, яка для мене стала особливою. Є гросмейстерка Олена Коротка. Вона — найсильніша шашкістка України. Я зіграла з нею на Чемпіонаті України серед дорослих у 2024 році внічию. І була дуже щасливою від цього результату. Зробити нічию з Оленою для мене — дуже почесно.

— Як ще шашки допомагають тобі в житті? 

— Вони відволікають. Бо коли граєш, зосереджуєшся, прораховуєш кожен хід. Місця для поганих думок не залишається. Але іноді навпаки — це нерви. Іноді голова після гри болить, тиск підвищується. Хоча в цілому гра мене захоплює. 

«Дружба з польською шашкісткою врятувала нашу перемогу»

— Вперше Валерія і Мая зустрілися на чемпіонаті світу 2021, — розповідає Любов Єжова, мама Лери, історію, яка сталась з її донькою на одному із змагань. — В останньому турі Лера грала з росіянкою. Від цієї партії залежало золото чемпіонату світу. У шашках грають два мікроматчі, результат загальний. І ось Лера перший мікроматч виграє, а другий грає внічию і кличе суддю, щоб той зафіксував загальний результат. І тут російська спортсменка каже судді, що не пам'ятає результат першого мікроматчу… Суддя збентежений. Хто ж виграв? Полька Мая Ридзь тоді грала свою партію поруч і спостерігала за грою Валерії. Вона і допомогла довести, що саме Лера перемогла. За небайдужість Валерія подарувала Маї свою медаль з чемпіонату світу. 

Коли почалася війна, Майя з мамою звернулися до польської шашкової федерації з проханням допомогти знайти інформацію, чи все добре з Лерою, чи ми в безпеці. Представник польської федерації розшукав мене у фейсбуці. Мама Маї запропонувала нам виїхати до них, але ми залишилися в Україні. Зараз бачимось на міжнародних змаганнях.

‍Хто тільки не намагається виграти у Валерії. От тільки майже нікому це не вдається

— З ким тобі, Валеріє, доводилося грати? 

— Я грала багато з ким. Якщо говорити про відомих людей, то це Ектор Хіменос Браве, Володимир Остапчук, Вікторія Булітко, Єгор Крутоголов... Усіх не згадаю. Але вони у мене не вигравали. Багато грала з військовими. Часто це буває, коли я передаю їм свою допомогу.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Дякують. Часто приходять дружини військових і показують відео вдячності від їхніх чоловіків на фронті. Часто плачуть. Пам'ятаю, зустрічалася з військовим Олексієм Притулою, лікарем-ветеринаром із Одеси. Він у вересні 2022 року під час наступу на Лиман отримав важке поранення і втратив обидві ноги. Я збирала гроші йому на лікування. Після того, як йому поставили протези, ми зустрілися. Він подарував мені красивий букет квітів. Попри всі випробування, він дуже світла людина. Також мене нагороджували медаллю військові 28 ОМБр (окрема механізована бригада. — Авт.). Командир, який мені передавав медаль, згодом загинув, намагаючись врятувати побратима. Тож ця нагорода для мене вдвічі важлива. 

Хочеться вірити, що мої гроші (хоч вони і невеликі) комусь допоможуть

— Які найяскравіші моменти зі збору коштів запам’яталися?

— Як хлопці на вулиці збирали й приносили копійки, тільки б зі мною пограти — по 50 копійок, по гривні. Кожен день прибігали до того супермаркету, де я грала. Потім просили, щоб я їх навчила. 

З Олексієм Притулою, якому допомогла зібрати гроші на лікування

— Ти продовжуєш грати і збирати зараз? 

— Так! Біля супермаркету грала дуже часто. Улітку кожен день, в інші сезони — на вихідних. Там мене вже знають. Працівники, адміністратор. Навіть гарячі обіди виносили. Зараз вже частіше граю на благодійних заходах. Мене запрошують — я погоджуюся. Там набагато більше людей, а це означає, що можна зібрати більше грошей на потреби армії. Мій спосіб працює, тож буду продовжувати.

— Про що мрієш? 

— Найголовніше — щоб скоріше закінчилась війна. Думаю, це мрія кожного українця зараз. А щодо особистої мрії — хочу побачитися з Лесею Нікітюк. І, звичайно, прагну стати чемпіонкою світу. Буду тренуватись, аби досягти цього.

«Листівка з насінням, яке проростає, — це мій донат»

— У себе в інстаграмі ти пишеш «Шаную минуле, не цураюся сучасного, творю майбутнє. Несу традиції свого роду». Розкажи, чим саме ти допомагаєш армії. 

— Мені 11 років, я з міста Славута, допомагаю військовим від початку повномасштабної війни, — розповідає 11-річна Соломія Дебопре, етноблогерка, яка робить незвичайні листівки й свічки, збираючи на армію. — Спочатку в нашому місцевому Центрі для волонтерів ми всією родиною плели сітки, збирали одяг, готували їжу. Коли для мене там стало менше роботи, почала робити власні листівки й свічки.

Соломія Дебопре почала допомагати в 8 років

Мої листівки зроблені власноруч — від паперу до оздоблення. Для виготовлення паперу я маю спеціальні інструменти. Роблю його з перероблених зошитів, упаковок, різного залишкового паперового сміття. У спеціальному ситі формую, додаю насіння, яке потім може прорости. Цій техніці я навчилась в українського майстра в Естонії, коли була в Таллінні на фестивалі разом із фольклорним гуртом, в якому співаю. Кілька разів на рік ми їздимо за кордон, співаємо українські пісні, розповідаємо про нашу культуру, беремо участь у ярмарках, де продаємо вироби українських майстрів. І коли я потрапила до паперової майстерні, мене це так вразило, що я теж захотіла таке робити.

Свої перші листівки я просто дарувала військовим. Писала: «Сійте квіти на визволеній землі»

— Яку найбільшу суму вдалося зібрати? 

— 18 тисяч за один раз. Кожного місяця я заробляю 5-7 тисяч гривень. І усі ці гроші передаю військовим. Іноді це друзі батьків, іноді рідні, іноді мої підписники, яких я добре знаю. Якось я збирала для свого дядька Романа. Ще допомагала нашому місцевому художнику. Він мені робив форми для свічок. У нього на війні загинув брат. Потрібна була автівка, щоб перевезти тіло. Я долучилася до збору.

Листівки з насінням і свічки від Соломії

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Часто мені записують відео зі словами вдячності. Іноді присилають маленькі подаруночки: прапори частин, шеврони тощо. Колись військовий подарував мені великий снаряд. Нам його привезли прям додому і ми залишили його на подвір'ї. А татові про це сказати забули. Так от він вийшов на вулицю, побачив його і злякався — подумав, що то бойовий снаряд впав просто біля нашого дому. Думаю тепер розмалювати цей снаряд і розіграти за донат.

Часто у себе в інстаграмі роблю різні конкурси, розіграші, долучаюся до лотерей, де можна за донат щось придбати. І в мене вже є своя аудиторія, яка підтримує всі мої збори. 

— Яка твоя мрія?

— Щоб скоріше закінчилась війна. А ще коли я виросту, хочу відкрити кав'ярню і продавати там свої свічки й листівки.

На ярмарці

Картини, що змушують плакати

Моє волонтерство почалося ще в 2014 році, — розповідає 16-річна художниця Аліна Стебло. — Так сталося через моє виховання — мені прищеплювали любов до України і вчили, що за волю ми завжди боролися і будемо боротися, якщо доведеться. А також ми маємо допомагати тим, хто виборює нашу свободу. Так, на нашому Майдані у Хмельницькому я була, ще коли в дитячий садочок ходила. А коли в 2014 році почалась війна, стала малювати листівки пораненим. 

Спочатку допомагала у громадській організації «Захист — об’єднання волонтерів». Там ми збирали пайки для військових. За кілька тижнів цієї роботи зрозуміла, що можу робити й інше. А саме — малювати. Це у мене виходить набагато краще. І від початку повномасштабної війни я вже тільки малюю, бо це мій спосіб висловити свої емоції та переживання. 

Після п'ятої картини, яка була подарована знайомим військовим, мама сказала: «А що це ми просто роздарюємо твої роботи? Давай їх на аукціони віддавати. Нехай приносять гроші». Так і зробили.

Аліна Стебло малює картини, які потім продаються на аукціонах

Також з іншими дітьми ми розмальовували списану амуніцію, яку потім теж передавали на аукціони. Я розписала близько 50 робіт. ГО «Захист — об’єднання волонтерів» знаходить для моїх картин аукціони.

Я не продаю свої картини, а виставляю їх на виставках і передаю волонтерам. Моя перша виставка називається «Війна, що нас змінила». У Хмельницькому я вже 4 рази її показувала, і щоразу ми збираємо на цих подіях донати. 

Люди бачать у моїх роботах різне: і розпач, і біль, і надію. Часто говорили, що не вірять, що це роботи підлітка.

Було таке, що дорослі чоловіки стояли й плакали від того, що бачили у моїх картинах

Зараз я закінчую 11 клас, готуюся до іспитів, але все одно малюю. Мені пишуть волонтери з різних країн і просять мої роботи для аукціонів. Мої картини вже поїхали в Німеччину, Шотландію, Австрію, США (в багато різних штатів). На аукціонах за кордоном вони зібрали вже понад 140 тисяч гривень.

Коли я віддаю свої роботи, не думаю про те, скільки вони зберуть. Думаю про те, що вони принесуть.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Найкраща для мене подяка від військових — щоб вони були живі. Більше мені нічого від них не треба. 

Виставка картин Аліни Стебло

— Про що мрієш?

— Щоб скоріше закінчилася війна. Це трохи егоїстично, бо я хочу навчатися в Одесі на архітектора, але не можу туди поїхати, бо там небезпечно. Але я все одно стану архітектором, бо хочу після закінчення війни відбудовувати нашу країну.

— Що можна сказати дітям і дорослим, які теж хочуть допомагати, але не знають, з чого почати?

— Ви завжди можете прийти до будь-якого фонду чи громадської організації і сказати: «Хочу допомагати». Там швидко вирішать, у чому саме ви можете бути корисним.

Немає віку, з якого можна починати бути корисним. Просто робіть те, що вмієте найкраще

Фотографії: приватні архіви героїнь

20
хв

«Немає віку, з якого можна бути корисним». Історії українських дітей, які збирають тисячі гривень на ЗСУ

Ксенія Мінчук

Залишаючи свої будинки у 1986 році, мешканці Чорнобильської зони не усвідомлювали, що це назавжди. Ставили квартири на сигналізацію, ховали від дружин заначки під плінтуси. Залишали тварин. Евакуювали людей нібито на три дні...

Чорнобильські «біороботи» рятують світ

26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Вночі на ЧАЕС проходив експеримент. Ситуація вийшла з-під контролю і один за одним сталися два вибухи. Четвертий реактор було повністю зруйновано, внаслідок чого в атмосферу потрапила величезна хмара радіоактивного пилу.

Радянська влада довгий час замовчувала катастрофу і навіть влаштувала традиційні першотравневі паради.

Світ нічого не знав про вибух два дні

10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривав максимальний викид радіоактивних речовин із пошкодженого реактора. 11 тонн ядерного палива потрапило в атмосферу. Найбільша хмара осіла на території Білорусі. 30 співробітників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом місяця.

Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало орієнтовно 5 мільйонів людей. Було забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Білорусі, України та РФ. З них в Україні — 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 мільйонів людей.

Ліквідація наслідків аварії коштувала Радянському Союзу 18 мільярдів доларів. З усіх його куточків на боротьбу з «мирним атомом» було кинуто щонайменше 600 тисяч людей, і скільки з них загинуло від променевої хвороби — невідомо. За різними джерелами — від 4 до 40 тисяч осіб.

«Біороботи» — люди, які рятували світ від розповсюдження радіоактивних речовин ціною своїх життів. Фото: Європейський Інститут Чорнобиля

Унікальні підрозділи хлопців, які скидали з даху реактора радіоактивні шматки графіту, іноземці прозвали «біороботами». Адже ці люди працювали за таких небезпечних умов, у яких ламалися навіть спеціально створені для робіт під час катастроф роботи. Активність радіації на даху була від 600 до 1000 рентгенів на годину — а це смертельні дози опромінення. «Біороботи» виходили на дах на кілька хвилин, кидали одну лопату графіту в палаючий реактор і йшли, поступаючись місцем наступним. Більшості з них ця дійсно героїчна праця коштувала життя.

Колишнє місто-мрія Прип'ять тепер — місто-примара, його нема на сучасних картах.

Магніт для сталкерів і туристів з 75 країн світу

Перші чорнобильські сталкери з'явились на початку дев'яностих, одразу після розвалу Радянського союзу. На початку 2000-х сюди стали приїжджати туристи. А в 2010 році було прийнято рішення відкрити Зону для всіх бажаючих — необхідно було тільки отримати на це офіційний дозвіл і заплатити від 500 гривень до 500 доларів. За наказом Міністра з надзвичайних ситуацій України були проведені радіологічні дослідження та сформовані маршрути для відвідувачів. Зазначалось, що на території цих маршрутів у 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів без шкоди для здоров'я, а в 10-кілометровій зоні — 1 день.

Зона відчуження. Фото Марії Сирчиної

Поїздка до 30-кілометрової Чорнобильської зони стала лідером у світовому списку унікальних місць та екзотичних екскурсій (нижче у рейтингу — Антарктида та Північна Корея). Що більше часу минало з моменту аварії, то більше туристів приїжджало. Усього — з 75 країн світу.

У Зону, що за своїми розмірами дорівнює трьом Києвам чи п’яти Варшавам, їхали з усього світу, щоб побачити можливу модель майбутнього людської цивілізації

Відчути атмосферу покинутого будинку. Зрозуміти, що буває, коли людське життя цінується менше, ніж прибуток від дешевої електроенергії чи державна таємниця.

— Кілька років тому я тут бачив жінку, що засмагала, — розповідав колишній супроводжуючий туристів у Зоні Сергій Чернов. — При цьому повз неї йшли місцеві працівники, одягнені в захисні, щільно застебнуті костюми. «Я, — сказала вона, — у московській газеті прочитала, що чорнобильська засмага найстійкіша, рік не змивається!»

Чорнобиль після російської окупації

У перший же день повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська АЕС, яку 36 років консервували і берегли від подальшого розповсюдження радіації, була окупована військами РФ. Місце, в якому колись відбувся найстрашніший цивільний ядерний інцидент у світі, знову стало зоною підвищеної небезпеки.

Російські війська були в Зоні трохи більше місяця — до 2 квітня. І хоча великих боїв там не було (тільки зіткнення з прикордонниками та обстріли у перші дні), окупація змінила ці особливі землі на багато років.

Вражає історія про росіян у Чорнобильській зоні, які рили окопи в Рудому лісі — одній з найбрудніших локацій місцевості. Працівники станції, які залишалися там під час окупації, пояснювали, що рити чорнобильську землю дуже небезпечно. Але ніхто їх не слухав. Ба більше: радіоактивний пил росіяни вивезли за межі Зони на гусеницях своїх танків.

Російські позиції в найбруднішому Рудому лісі. 2022 рік. Фото: Енергоатом України

У Чорнобильській зоні і раніше було правило, що краще не сходити з асфальту. Але зараз окрім небезпеки від радіації додалася загроза мін та розтяжок. Тепер ні про який туризм чи сталкерські походи навіть не йдеться, адже 95-98% території зони відчуження вважається замінованою (оскільки вона поки не обстежена на наявність вибухових пристроїв).

Внаслідок вторгнення росіян на територію ЧАЕС було пошкоджено і розграбовано офісну та комп'ютерну техніку на суму понад 230 мільйонів гривень. Заступнику гендиректора «Росатома» Ніколаю Мулюкіну Національна поліція України оголосила підозру про порушення законів і звичаїв війни. За даними слідства, Мулюкін під час російської окупації Чорнобиля навесні 2022 року керував пограбуванням атомної електростанції. Окупанти не знали, чим там займатися, і просто крали майно. Утримуючи в заручниках працівників станції та нацгвардійців, які її захищали.

Аби привести ДСП «ЧАЕС» у довоєнний стан та відновити все необхідне, потрібно 1,6 мільярдів гривень, вважають в державному агентстві України з управління зоною відчуження.

Але найгірше — у полоні росіян досі залишаються 103 бійця Нацгвардії, які охороняли ЧАЕС. Як розповідає дружина одного з полонених військовослужбовців Наталія Кушнарьова, окупанти захопили їх під час вторгнення 24 лютого 2022 року.

20
хв

Чорнобильська трагедія: річниця вибуху

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Ексклюзив
20
хв

«Почуй голос болю» — нова кампанія за доступність епідуральної анастезії при пологах в Польщі

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress