Ексклюзив
20
хв

Мені все одно треба бути феміністкою

Чому фашизм на підйомі і чому жінки сьогодні в більшій небезпеці, ніж будь-коли.

Меланія Крих

08.03.2024, Вроцлав. Мовчазний протест для Лізи. Фото: Krzysztof Kaniewski/REPORTER

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

У 2025 році я називаю себе феміністкою, хоча визначення себе цим терміном не повністю відображає суть моєї відданості боротьбі за права жінок. Ми живемо в час, коли фашизм набирає обертів, геноциди відбуваються в різних куточках світу, а жінки продовжують втрачати свої права. Важко ігнорувати той факт, що їхнє життя зараз знаходиться в більшій небезпеці, ніж будь-коли, а світ мовчить. Мовчить, бо ним керують чоловіки. Історія показує, що поки проблема не зачіпає безпосередньо життя білого чоловіка, нічого не змінюється.

Чоловіче тіло, жіноче тіло

Бути жінкою в сучасному світі — це постійна боротьба. Навіть у Європі, де ситуація для жінок здається кращою, ніж у багатьох інших регіонах, ми щодня турбуємося про свою безпеку і про те, як захистити свої права. У Польщі, країні, яку називають «розвиненою», ми все ще не маємо доступу до легальних абортів, використовуємо контрацептиви, які вважаються шкідливими, а страх перед насильством супроводжує нас щодня. Можливо, ці проблеми здаються менш гострими порівняно зі становищем жінок в інших частинах світу, але вони змушують нас замислитися: чому на чоловіків не поширюються подібні обмеження?


Чи є країна, де закон диктує, що чоловіки можуть, а що не можуть робити зі своїм репродуктивним здоров'ям? Чи існує десь закон, який обмежує доступ до вазектомії, контрацепції чи криміналізує рішення щодо власного тіла?


Тим часом у Польщі зґвалтування, інцест та медичні ризики є лише темами для обговорення чоловіків, які ніколи не відчують їхніх наслідків на власній шкірі.
Охорона здоров'я — це не привілей, а основне право людини. Проте в Польщі жінки позбавлені життєво необхідної медичної допомоги в ім'я патріархальних цінностей.
Патріархат не гребує порушувати фундаментальні права людини. Коли державний контроль над нашими тілами стає нормою, він не обмежується лише репродуктивними питаннями. Він зміцнює систему, в якій права жінок завжди залишаються умовними, завжди підлягають обговоренню. Якщо ми колись дозволили це і байдуже прийняли, то що завадить уряду поширити ці обмеження на інші сфери нашого життя?

06.03.2024, Варшава. У марші, присвяченому пам'яті загиблої Лізи, зґвалтованої і побитої у воротах багатоквартирного будинку, беруть участь мешканці Варшави, в тому числі білоруські жінки. Фото: Aliaksandr Valodzin/East News

Критикують, бо так воно і є

Кожна взаємодія з чоловіком нагадує мені про патріархат — не як абстрактну ідею чи форму правління, а як реальну соціальну структуру, в якій я та інші жінки живемо від народження. Нам потрібно замислитися над цим, тому що нас все одно засуджують, незалежно від нашого вибору. Нас критикують за те, що ми не маємо дітей, але також і за те, що ми «погані матері». За те, що ми працюємо, але також і за те, що не повертаємося до роботи. За наш зовнішній вигляд, за те, як ми говоримо, як ми проводимо час. Мені це набридло. Коли нас нарешті сприйматимуть достатньо просто за те, що ми існуємо?


Мене засмучує світ, в якому я живу. Світ, за який так запекло боролися моя мати, бабуся і прабабуся. Світ, в якому мої права відбирають шматок за шматком.

Світ, у якому я мушу боротися за рівну оплату праці, за автономію свого тіла, за право голосу. Світ, у якому я мушу кричати, щоб мене взагалі почули.
Більшість чоловіків не знають, як працює патріархат, і не замислюються над власними привілеями. Я ніколи не чула, щоб чоловік сказав: «Я живу в патріархаті», але неможливо бути феміністкою, не займаючи активну антипатріархальну позицію і не протистоячи своїм гендерним привілеям щодня.

В основі: капіталізм

Що ми можемо зробити? Боротися — як ми завжди робимо. Але ми не зможемо робити це ефективно, якщо не зрозуміємо справжню причину проблеми. Ми повинні відповісти, чому фашизм на підйомі і чому жінки сьогодні в більшій небезпеці, ніж будь-коли.
Системний патріархат, расизм і гомофобія є очевидними частинами пазлу, але ми не можемо ігнорувати той факт, що в основі проблеми лежить капіталізм. Історія циклічна — ми повторюємо ті самі помилки, бо діємо в рамках деспотичної системи, яка нас постійно експлуатує. Саме жінки дають життя, а патріархальний, гетеронормативний порядок чудово працює з капіталізмом, який постійно прагне дешевої робочої сили. Без багатовимірного підходу до боротьби за справедливість ми ніколи не досягнемо справжнього миру.
Я феміністка не за власним вибором, а тому, що не маю іншого виходу.

Переклад: Анастасія Канарська

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Режисерка, креативна продюсерка та асистентка режисера. Завершує навчання у Tisch School Нью-Йоркського університету, де навчається на програмі «Кіно і телебачення». Під час навчання в Нью-Йоркському університеті зняла кілька фільмів, присвячених соціальним змінам. Багато з фільмів, над якими вона працювала, були відібрані для участі у відомих кінофестивалях. Вважає, що сторітелінг завжди має бути наповнений правдою та слугувати мотиватором для змін у суспільстві.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

— На хрін Україну, на хрін біженців! — лунало не в якомусь темному провулку, а на набережній Брди в центрі Бидгоща.

Було липневе пообіддя, я поспішав на фестивальну зустріч. Квапився, але перестав бігти. Хотів подивитися, що відбувається. Набережною йшли діти з опікунами. Діти були вбрані переважно в краківські народні костюми. Оскільки лайка лунали на їхню адресу, я зробив висновок, що це була українська молодь. Швидко знайшов крикунів. Двоє молодиків, віком, скажімо, майже призовного, сиділи на лавці і репетували. Я підійшов до них і не дуже ввічливо запитав:

— Вам, курва, так сильно хочеться гнити в окопах? Бо якщо дядьки й батьки цих дітлахів у краківських костюмах програють, якщо Україна програє, то саме ви, хлопці, потрапите в окопи і ваша доля буде досить сумною. Я теж туди попаду, але я вже маю за плечима класне життя.

Вони почали щось там натякати, що «вони з росіянами в змові, а українці хазяйнують». Не було сенсу розмовляти. Я не дуже ввічливо попрощався з ними і пішов до тих дітей у краківських костюмах.

— Тримайтеся, — сказав я.

Одна з дівчат посміхнулася трохи сумно, але з явною вдячністю тихо кинула:

— Дякую вам.

Я пішов на літературну зустріч, але пішов у шоці, бо не думав, що такі акції можливі в Польщі серед білого дня. Я хотів написати про це раніше, бо це дуже стискало й стискає мені серце. Дуже. Дедалі більше. Молодий чоловік кричить: «На хрін Україну!», когось обзивають «бандерівцями», театр мусить зняти українські прапори, бо директор боїться якихось «захисників польськості», а я протираю очі від подиву й жаху.

У нашій спільній історії є такий момент, який завжди крає мені серце. Не тільки від хвилювання, але й через подальші наслідки. Це той момент, коли Юзеф Пілсудський у травні 1921 року звертається до українських офіцерів, інтернованих у Каліші. Це відбувається після Ризького договору.

«Панове, я дуже прошу вибачення, так не мало бути», — каже він.

Він каже це своїм товаришам по зброї, які пліч-о-пліч з польськими солдатами щойно захистили Польщу від вторгнення більшовиків.

Тільки тоді ми не захистили разом Україну. Пілсудський говорить це після того, як польська урядова делегація (переважно права, що за збіг обставин) погодилася під час переговорів з більшовиками на поділ України. Концепція Пілсудського, яка передбачала існування незалежних України й Білорусі, що відокремлювали нас від Росії, яка завжди мала імперські амбіції, перестала мати сенс.

Як це закінчилося? Мабуть, всі знаємо. І це не перший раз, коли ми так кидаємо українців напризволяще. А Річ Посполита — це постійні спроби козаків приєднатися до політичного народу, які відкидаються, придушуються і... як це закінчилося — мабуть, ми теж знаємо. Завжди десь там з'являється Росія, яка негайно використовує цю зраджену любов України і обертає її проти нас. Немає нічого сильнішого за зраджену любов. Міф про «зрадливого ляха» є настільки ж сильним, як міф про «українського різника». Росія вміє, ой, вміє підсилювати ці стереотипи. Ви ж бачите щодня, як вона це робить. Ви бачите це щодня на екранах своїх комп'ютерів, у своїх телефонах.

Так, це Росія макає свої щупальця в підігріванні антиукраїнських настроїв у Польщі. Але не тільки Росія створює цей смітник. Польські політики дуже вправно плавають у ньому й дуже його підсилюють. Так, я знаю, про кого ви подумали: Менцен, Браун і вся ця банда. Але й ті, хто в мейнстрімі, теж. Тільки по-іншому, більш елегантно. Навроцький не бачить України в НАТО (хоча сьогодні, можливо, саме НАТО потребує України з її досвідом). Туск із Тшасковським заберуть у безробітних українців 800+. «Ми не будемо терпіти махінації!» — гримить Туск. Махінатори, звісно! А може прем'єр-міністр скаже, що 800+ для самотньої і безробітної матері, чий чоловік зараз воює, — це невелика ціна за те, що вона «не гниє в окопі»? Або встановлення ще одного свята «Польських жертв Волинської різанини» саме в день, коли таке свято вже ініційоване відверто проросійським депутатом. Ніхто не встає і не каже: «Ні, ні, не зараз! Це не час вимагати від країни, яка веде війну, розкаяння і покаяння». Весь Сейм, разом з моєю улюбленою лівицею, голосує «за». Одна, буквально одна депутатка утримується від голосування.

Ми танцюємо цей волинський танець на кістках вбитих, купаємося в слові «різанина», хоча за рогом чатує Буча. Дійсно, треба не мати інстинкту самозбереження, щоб цього не бачити

Час від часу на профілі Томаша Сікори я читаю інформацію: на фронті загинув поет, актор, громадська діячка, хлопець з балету. Україна втрачає, захищаючи також нас, своїх найкращих синів і дочок. Я читаю це і ще більше ненавиджу польських політиків, які заради додаткових двох відсотків в опитуваннях крутять носами на Україну в НАТО і ЄС. Ненавиджу їх, бо вони забирають в України віру і надію на цей омріяний Захід. Забирають її мрії. А віра, надія і саме мрії в житті, а на війні тим більше, потрібні так само, як сучасна зброя, а може й більше.

Що мають робити політики з Німеччини чи Іспанії, коли поляки, тобто ті, хто нібито знає Схід, поводяться так? Я ненавиджу їх за краще чи гірше приховане нацькування на українців, які живуть у нас. Вони нацьковують на тих, хто будує наш добробут і в переважній більшості є приємними, послужливими і дуже працьовитими людьми. Я ненавиджу їх, бо історія з розчарованим коханням і вкраденими мріями починає повторюватися на наших очах. До того ж на обрії не видно нікого, хто міг би сказати: «Панове, я дуже вибачаюсь...».

На цьому фото в Гренландії ми стоїмо з українським прапором. Войтек Москаль, Яцек Єжирський і я вважали це важливим жестом. Попереджаючи дурні запитання: так, у нас був польський прапор. А також прапор ЄС, гренландський і біло-червоно-білий — білоруський.

‍Текст опубліковано з дозволу автора. Джерело

20
хв

Панове, так не мало бути

Адам Вайрак

Отже, під час війни з «русскім міром» молоді українці не йдуть добровольцями на фронт, а тікають в іншу країну, де стають частиною цього «русского міра». Вони ходять на російські концерти, спілкуються російською, для епатажу чи заради провокації розмахують червоно-чорним прапором з псевдоісторичною символікою (історики помітили, що такого прапору в дійсності не було).

Поляки підтримують тих українців, які воюють з «русскім міром», а не тих, які є його частиною і приносять його до них додому

Звідки там чевоно-чорний прапор? Танцювати з ним на російськомовних концертах — все одно,що нести на параді на красній площі перед колоною ФСБ. Адже  такі прапори не лише символ українсько-польського протистояння для поляків, а й один з символів протистояння українців російським загарбникам. Очевидно, що підняття такого прапора у Польщі образить почуття багатьох поляків, підтримка яких нам під час війни життєво необхідна. Але його підняття на руськомірському концерті так само образить почуття тих українців, які під таким прапором зараз воюють з російським окупантом.  

«Русскій мір» у культурі використовується ворогом.

Українці, які стають його частиною, і самі є ментально окупованими росіянами, але несуть цю ментальність без емпатії і смаку європейцям. «Русскій мір» — це як інфекція, якою намаються заразити світ, такий собі духовно-культурний ковід, який вбиває.

Саме ним підживлюють антиукраїнські ультраправі настрої у Польщі й інших європейських країнах.

Джерело

20
хв

Інфекцією «русского міра» намагаються заразити світ

Микола Княжицький

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Броня з макіяжу, сукні та гідності

Ексклюзив
20
хв

Прощання з берегинею

Ексклюзив
20
хв

«Юнацтво» — це не серіал про інцелів

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress