Ексклюзив
20
хв

Меланія Трамп: Гламурна перчинка, яка стала першою леді двічі

Меланія Трамп — одна з найбільш загадкових і неоднозначних перших леді Сполучених Штатів. Її шлях від маленького містечка в Словенії до Білого дому є справжнім втіленням американської мрії, проте не без домислів та критики

Марина Данилюк-Ярмолаєва

Дональд і Меланія Трамп. Фото: Rex Features/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Колишню модель можна сміливо назвати прикладом того, що таке дружина впливового і багатого чоловіка. Ідеальна укладка, висока шпилька і колекція сумок Birkin. Не дивно, що щойно стало зрозуміло, що Дональд Трамп повернеться до Вашингтону удруге, численні коментатори як усі винесли вердикт. Тепер саме американка формуватиме стиль на роки.

Попри модельне минуле і розкішні оголені фотосесії у Sports Illustrated Swimsuit Issue і British GQ, Меланію важко назвати просто гарною лялечкою
Двічі перша леді. Фото: AP/EAST NEWS

Хоча за модельне минуле словенці дорікали не раз. У розпал президентської кампанії британський таблоїд умудрився випустити статтю, що, мовляв, місіс Трамп була ескортницею. Але обурена Меланія подала до суду, домоглась офіційного вибачення і отримала компенсацію приблизно у три мільйони доларів.

Можна списати подібні вкиди на банальну людську заздрість. Бо, як виявилось, пані Трамп зовсім нетовариська. Навіть на весіллі не мала традиційних подружок нареченої. І по-справжньому близька лише з батьками та сестрою.

— Меланія була однією з найуспішніших моделей, і вона робила багато фотосесій, у тому числі, для обкладинок і великих журналів. Це було фото, зроблене для європейського журналу до того, як я познайомився з нею. В Європі такі фотографії дуже модні та поширені, — виступив Трамп на захист дружини після звинувачення у легковажності.

І справді, це цнотливі американські журналісти не бачили реаліті-шоу за участю принцеси Софії Шведської. Колишня модель чоловічих журналів, чиї плакати мав у кабіні кожен далекобійник, стала чудовою дружиною принца Карла-Філіппа та мамою чотирьох янголяток. 

Меланія і Дональд вперше зустрілися 1998 року в Нью-Йорку на вечірці після тижня моди. На вечірку тоді ще майбутній президент США прийшов не сам, а з парою — 25-річною мільйонеркою, спадкоємицею косметичного бренду Селіною Мідельфарт. Щойно білявка модельної зовнішності пішла попудрити носика, Трамп наткнувся біля бару з прекрасною шатенкою. Між ними спалахнула іскра, і Трамп попросив телефон дівчини. Але хитра модель сказала, що сама йому зателефонує — і Дональд віддав усі свої контакти.

Меланія Трамп була на обкладинці Vogueу 2005 році

За кілька років Меланія у весільному вбранні від Джона Гальяно позувала для обкладинки Vogue, і це був один із найбільш успішних номерів глянцю. Багато хто хотів би бачити вишукану і сильну дружину Трампа на обкладинці знову. Але на заваді стали політичні погляди одіозної редакторки Анни Вінтур — вона навідріз відмовлялась зробити кавер саме з дружиною Трампа увесь перший термін і після. Хоча у Мішель Обами було цілих три обкладинки, у Джил Байден — дві. А Камала Гарріс була частим гостем статей про сильних жінок. Меланії за вісім останніх років запропонували лише сторінку у розвороті. На це норовлива перша леді чемно відмовилась і сказала, що в неї багато часу. 

Щоправда, кажуть, що після свіжого випуску глянцю Hello керівництво видавництва Conde Nast, якому належить Vogue, має намір «дружити» з Дональдом Трампом, тож не виключено, що Анні Вінтур доведеться поступитися своїми принципами щодо Меланії. І піти на компроміс попри те, що перша леді може відповісти холодне «ні». 

У своєму інтерв'ю Піту Гегсету (нинішній міністр оборони США. — Авт.) у 2020 році на Fox News пані Трамп сказала, що Vogue був дуже упереджений до неї. А Гегсет взагалі підмітив, що Вінтур ненавидить республіканців — і тому таких обкладинок не мали Лора та Барбара — дружини двох Бушів. 

Тож Анна Вінтур зараз має вибрати, що їй дорожче — ліві погляди чи офіційний кінець повістці «різноманіття та толерантності» з появою там Меланії

Тим паче офіційна фотографка першої леді Реджін Маго уже повідомила, який образ першої леді нестиме в маси дружина Трампа на другий термін:

— Вона завжди на правильному місці. Вона завжди позаду свого чоловіка. Він у світлі, а їй світло не потрібно. Вона — дуже хороший номер два. Завжди спершу йде її чоловік, і мені це до вподоби, в неї міцні сімейні цінності, бути хорошою дружиною і дбати про те, щоби всі були щасливі. 

Меланія Трамп у тіні свого чоловіка. Фото: BRENDAN SMIALOWSKI/AFP/East News

Меланія Трамп — жінка, яка далеко не про гарне вбрання і бренди. Під час першого терміну її син Беррон став об'єктом критики агресивних прихильників Гілларі Клінтон. Десятирічний хлопчик відверто нудьгував на державних заходах і шукав, чим би розважитись, але ці кадри множились прихильниками демократів по соцмережах. Із підписом: «подивіться, молодший син Трампа — аутист»!

Саме тоді Меланія почала кампанію Be Best, націлену на допомогу дітям і боротьбу з кібербулінгом. А ще відмовилась від переїзду до Білого дому, аби дитина могла комфортно відвідувати приватну школу та гуртки у Нью-Йорку. За іронією долі, Беррон виріс у двохметрового красеня і спортсмена. І колишні критики тепер гуглять, де можна зустріти спадкоємця Трампа. Та підозрюють, що колись він теж буде балотуватись у президенти. 

Подружжя Трамп та їхній син Беррон. Фото: JIM WATSON/AFP/East News

Меланія Трамп — третя дружина Трампа, яка брала чоловіка уже з 4 спадкоємцями. Тож не дивно, що напередодні кампанії-2024 перша леді вирішила переглянути умови шлюбного договору. Видання Page Six повідомляло, що оновлені умови стосуються фінансів і майна та спрямовані на збільшення трастового фонду, створеного для єдиного сина пари — 17-річного Беррона. Крім того, у світлі величезної кількості позовів проти Трампа і розслідувань його діяльності Меланія вирішила перестрахуватися, аби у нащадка були всі умови для якісної освіти та кар'єри. 

Чи є це цинічно та матерільно? Абсолютно ні, враховуючи, що пані Трамп має найдовший шлюб з чоловіком, є арбітром між його численними дітьми та внуками та виконує функції першої леді дуже достойно. Це такий рівень відповідальності та ризиків, коли кожна жінка зробила би так само. 

Тим паче сам Трамп неодноразово підкреслював, що його Меланія — це найулюбленіша дружина з усіх трьох. Тож це логічний компроміс між подружжям

Люди з оточення президентської пари кажуть, що коли на орбіті присутня Меланія, Дональд менш імпульсивний у спілкуванні. І що важливо, менше постить у соціальних мережах. Ще у 2018 році Меланія Трамп заявляла, що вона не завжди погоджується з тим, що її чоловік пише у Twitter. І навіть радить йому сховати телефон.

— Я не завжди згодна з тим, що він твітить, і я йому кажу це, я даю йому свою чесну думку і чесну пораду, — заявила Трамп у ході турне Африкою, своєї першої сольної поїздки в ролі першої леді. — Іноді він слухає, а іноді — ні.

— У мене є власний голос і мої думки, і для мене дуже важливо висловити те, що я відчуваю, — додала вона виданню The Hill

Меланія сильно виросла як самостійна фігура — її інтерв'ю більш продумані, меседжі чіткі, все більше видно характер дуже непростої штучки. Тому голоси, що «she is by far the classiest first lady we have seen in decades» (з англійської «вона, безумовно, найстильніша перша леді, яку ми бачили за останні десятиліття»), все гучніше звучать навіть від тих, хто голосував за Обаму та Байдена.

Перша леді Меланія Трамп під час інавгурації. Вашингтон, 20 січня 2025 року. Фото: DOUG MILLS/The New York Times Agency/East News

Коротше кажучи, Трамп зробив правильний вибір, коли віддав свою візитку на вечірці у 1998 році саме Меланії. Такої першої леді у Білому домі ще не було.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, політичний аналітик та медіа-консультант. Працювала парламентським оглядачем більше 10 років. Співпрацює з виданнями «Цензор.нет» та «Еспресо». Є авторкою популярних YouTube-каналів «Цензор.нет» та «Шоубісики». Спеціалізується на темі політики, економіки та медіатехнологій.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
аналіз Україна 34 річниця незалежність

Україна проголосила незалежність 24 серпня 1991 року. Польща першою визнала цю декларацію, а сьогодні належить до держав, що послідовно підтримують східного сусіда у боротьбі з російською агресією. Адже Росія, по суті, ніколи не приймала суверенітету української держави. Коли Революція гідності зруйнувала кремлівські розрахунки на збереження політичного впливу в Києві та стримування євроатлантичних прагнень українського суспільства, у березні 2014 року анексія Криму Росією виявилася першим актом війни, що триває вже одинадцятий рік.

Українське суспільство святкує 34 річницю незалежності, обороняючись проти російської агресії. І хоча дипломатична наступальна ініціатива Сполучених Штатів, Європейського Союзу й держав, що підтримують Україну, дала шанс на припинення збройних сутичок, сталий мир залишається дуже віддаленою перспективою.

Росія не збирається відмовлятися від реалізації своїх стратегічних цілей, причому найважливішим серед них є аж ніяк не підкорення України, а ревізія світового ладу, і ліквідація українського суверенітету є ключовим засобом для досягнення цієї мети. Українці не хочуть відмовлятися від суверенітету, переконані, що здатні захистити незалежність своєї держави та реалізувати власну стратегію — інтеграцію до структур євроатлантичного геостратегічного простору.

Ефективний опір

У лютому 2022 року, коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення, мало хто вірив, що Україна зможе захиститися. Однак українцям вдалося ефективно чинити опір і залучити на свій бік коаліцію держав широко зрозумілого «Заходу», готових підтримувати Київ фінансово, політично, постачанням озброєння та іншими формами військової допомоги. Ця допомога є незамінною, проте була б неефективною без здатності українського суспільства підтримувати мобілізацію та дух опору, а також без спроможності держави не лише організовувати оборонні зусилля, але й забезпечувати безперебійний доступ до соціальних послуг й інфраструктури.

Пунктуальність далекобійних поїздів у внутрішньому сполученні досягла в першому півріччі 2025 року 95%, а державне підприємство «Укрзалізниця» стало символом не лише якості сервісу, але й міцності сучасної держави. У 2022 році поїзди української залізниці евакуювали понад 4 мільйони осіб та 120 тисяч домашніх тварин. Сьогодні вони перевозять пасажирів і вантажі. Інфраструктура, що руйнується під час бомбардувань, відновлюється в режимі реального часу, а рухомий склад модернізується. З початку поточного року введено в експлуатацію 36 нових вагонів, вироблених в Україні. Триває виробництво ще ста. Цю статистику доповнюють інші військові цифри — за час війни загинуло понад 900 залізничників, 2700 отримали поранення.

Залізниця не є винятком, аналогічно працюють інші служби. Багато читачів, певно, пам'ятають осінні повідомлення про масштаби руйнувань енергетичної інфраструктури й попередження, що відсутність доступу до електроенергії та тепла в Україні може призвести до вимушеної міграції сотень тисяч людей через холод.

Натомість остання статистика повідомляє, що в червні й липні 2025 року Україна експортувала більше електроенергії, ніж була змушена закупити, а поставки електроенергії є стабільними, що забезпечує безперебійну роботу промисловості

Макроекономічна стабільність

Незважаючи на величезні витрати на ведення війни — вони сягають 35% ВВП — інфляція утримується під контролем і становить 14,1%. Чимала цифра, але в безпечних межах, що дозволяє зберегти макрофінансову стабільність. Важливим її гарантом є фінансова підтримка з-за кордону — зовнішні кошти фінансують усі цивільні витрати державного бюджету України (половина бюджетних видатків), власні доходи цілком направляються на військові дії. Для покриття цивільних зобов'язань Україні цього року потрібно 38,4 мільярди доларів, і вона має повне покриття потреб за деклараціями партнерів, а додатковим стабілізатором є валютний резерв на рівні 41,5 мільярдів доларів.

Безробіття в липні 2025 року знизилося до 11,2% — це найнижчий рівень з початку повномасштабної агресії, а ситуація на ринку праці оцінюється експертами як стабільна. Насправді статистичну картину псує явище ухилення від офіційного працевлаштування чоловіків призовного віку. Багато хто з них боїться, що якщо вони офіційно влаштуються на роботу, стануть мішенню для військкоматів, тому надають перевагу пошуку роботи «в чорну». Незважаючи на це, економічна ситуація — як на воєнний час — є стабільною, про що свідчить як покращення споживчих настроїв (хоча й у межах негативних очікувань), так і зменшення рівня бідності (частка осіб, які заявляють, що змушені економити на їжі) до рівня 21,6%, хоча, на жаль, це лише місячна позитивна флуктуація (випадкове відхилення величини від її середнього значення — Ред.).

Голос ринку

Опитування варто доповнити ринковими даними, оскільки вони краще віддзеркалюють реальні настрої. В інформації з України домінують повідомлення про щоденні повітряні атаки на міста й цивільну інфраструктуру. Інтенсивність цих атак зростає, збільшується кількість жертв. Навіть центри на заході країни не захищені від загрози. Незважаючи на це, ринок нерухомості активно розвивається, а кількість розпочатих у 2025 році житлових інвестицій зросла на 35% порівняно з минулим роком (і на 52%, якщо вимірювати метражем). Київ знову став найдорожчим містом в Україні — за однокімнатну квартиру там в середньому потрібно заплатити 65 тисяч доларів, за оренду — 18 тисяч гривень на місяць.

В Україні триває жорстока війна, про що свідчать трагічні статистичні дані щодо солдатів, цивільних службовців і звичайних цивільних, які гинуть щодня внаслідок агресивних атак на житлові райони й цивільну інфраструктуру. Однак воля до життя й прагнення свободи сильніші за жах смерті, і їхній сенс виражається не лише в готовності боротися й підтримувати збройні сили, але й у практикуванні хорошого життя попри всі існуючі труднощі: участі в культурних подіях, турботі про спільний простір, залученні до політичних дебатів. Саме тому київський книжковий фестиваль «Арсенал» у червні відвідали десятки тисяч глядачів, а в липні тисячі українок і українців вийшли на вулиці Києва та шістнадцяти інших міст, щоб протестувати проти закону, що обмежує незалежність ключових антикорупційних інституцій.

Жінка заспокоює сина, ховаючись у метро під час атак російських безпілотників по Києву, Україна,червень 2025. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News

Мир, але не за будь-яку ціну

На четвертому, а по суті одинадцятому році війни, яку Україна веде з Росією, українці, безсумнівно, відчувають втому і мріють про мир. Однак, не за будь-яку ціну. Вони усвідомлюють, що майбутнє вирішать не лише бойові дії, а й перемовини. І вони знають, що в України зараз недостатньо сил, щоб відбити території, вже захоплені росіянами — а це близько 20% площі країни. Тому, згідно з результатами опитування Київського міжнародного інституту соціології (опитування проведено на межі липня й серпня 2025 року), найбільшу підтримку суспільства має сценарій, згідно з яким Україна де-факто визнає окупацію захоплених територій, але не приймає цього де-юре. Натомість вона отримає від європейських держав і Сполучених Штатів гарантії безпеки та продовжить процес євроінтеграції. Цей варіант готові прийняти 54% респондентів, для 35% він є неприйнятним. Умови Росії, що по суті означають капітуляцію, не приймають 76% опитаних. Українці не мають наміру приймати також різні варіації американських пропозицій, що розцінюються як різновид очікувань Росії.

У такій ситуації сталого миру, можливо, доведеться чекати ще довго, важко навіть уявити собі його подобу у формі довготривалого перемир'я. Воно мало б сенс, якби держави, що підтримують Україну, запропонували дійсно міцні гарантії безпеки. Під час зустрічі президентів Дональда Трампа й Володимира Зеленського, в якій взяли участь також лідери європейських держав, пролунав заклик до гарантій на кшталт статті 5 Договору про Північноатлантичний альянс. Але що на практиці мали б означати такі гарантії? Папір витримає все, в чому українці переконалися після підписання в 1994 році Будапештського меморандуму. Його підписанти — Сполучені Штати, Велика Британія та Росія — гарантували збереження територіальної цілісності України в обмін на відмову країни від ядерного арсеналу. Чимало українців сьогодні вважають це рішення найбільшою помилкою, скоєною тоді молодою республікою.

Які гарантії?

Чи забезпечать такі гарантії солдати західних держав, відправлені в Україну в межах миротворчої місії? Ця тема викликає більше емоцій, ніж конкретики, оскільки поки що, очевидно, виконує функцію фішки в переговорній грі. В обіг її запустив президент Франції Еммануель Макрон, підвищуючи ставки, що спочатку лідери інших держав сприйняли з роздратуванням. Однак цей крок виявився ефективним, оскільки став своєрідним «чекуючим» ходом щодо реальних намірів учасників «коаліції рішучих». 

Прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск відмовився від залучення польських солдатів, аргументуючи це тим, що їхнє завдання — захищати східний фланг НАТО на території Речі Посполитої. Насправді в нашій країні переважна більшість суспільства — 64% за даними дослідження Ibris, Defence24 та Фонду «Stand with Ukraine» — виступає проти відправлення військ, і лише 15% приймає таке рішення.

Українці усвідомлюють, що через наростання популізму рішення у зовнішній політиці дедалі більше випливають з логіки внутрішньої політики й стають функцією суспільних настроїв, а не глибокого стратегічного осмислення

Вони переконалися в цьому на власному досвіді у 2023 році, коли мали чекати понад пів року на подолання патової ситуації в Конгресі Сполучених Штатів, який заблокував просування законопроєкту про військову допомогу. Тоді ж виявилося, що в Польщі ні уряд Матеуша Моравецького, ні новий уряд Дональда Туска не змогли вирішити проблему блокади польсько-українського кордону фермерами. На свої аргументи про те, що блокада прямо завдає шкоди оборонним зусиллям, українці могли почути, що мають зрозуміти логіку виборчої кампанії, що тривала в Польщі.

Українці, звісно, беруть участь у всіх форматах зустрічей, борючись насамперед за одне — стабільність фінансової та військової допомоги. Саме тому важливим гаслом, що пролунало у Вашингтоні, стала декларація про закупівлю Україною американської зброї майже за 100 млрд доларів, кошти на яку мають надати європейські держави. А також угода із США про спільне виробництво дронів на 50 мільярдів доларів. Дональд Трамп зможе похвалитися, що — відповідно до принципу «America First» — уклав чергову вигідну угоду. Володимир Зеленський, зі свого боку, отримає нові поставки матеріально-технічних засобів, що допоможуть стабілізувати ситуацію на фронті.

Самостійність

Однак насправді Україна від початку війни послідовно реалізує стратегію максимальної стратегічної автономії, наслідком якої має бути власне виробництво якомога більшої кількості ключових для бойових дій озброєнь і військових матеріалів. Елементом цієї стратегії є також активне формування реальності поля бою таким чином, щоб нівелювати очевидну асиметрію сил між Росією та Україною.

Росія має більші людські й матеріальні ресурси. Українці зробили ставку на вирівнювання шансів шляхом технологічних інновацій, які дозволяють змінити характер бойових дій

Яскравим виявом ефективності цієї стратегії стало відкриття в другій половині 2023 року судноплавного каналу в Чорному морі. Розблокування порту в Одесі дозволило обслуговувати експорт морським шляхом. Але як це вдалося державі, яка де-факто не має військового флоту? Відповіддю виявилися морські дрони, які створюються в екосистемах розвитку технологічних інновацій, підпорядкованих Службі безпеки України й Головному управлінню розвідки Міністерства оборони. Розроблені в цих екосистемах конструкції Sea Baby і Magura стали зброєю, яка пошкодила й відправила на дно третину російського Чорноморського флоту, змусивши решту кораблів залишити акваторію.

Надводні й повітряні дрони стали основним інструментом ведення війни, і в гонці за розвиток технологій дронів українці підтримують якісний і кількісний паритет. Ба більше, вони вводять на озброєння автоматизовані бойові системи, що дозволяють обмежити залучення людської сили. Як наслідок, незважаючи на номінальну перевагу росіян, останні не можуть досягти не лише стратегічного прориву, але навіть оперативного. Тактичні успіхи супрводжуються гігантськими людськими й матеріальними втратами, проте вони запобігають прориву, який міг би змусити Україну капітулювати.

Військовий Національної гвардії України готує до польоту безпілотник «Пінгвін» в районі Покровська, Україна, 6.08.2025. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News

Воєнні основи майбутнього

Українці усвідомлюють, що за стабільної допомоги західних партнерів здатні ще довго вести оборонні дії. З іншого боку, щоб якнайменше залежати від можливої нестабільності, вони систематично розвивають виробничі потужності оборонної промисловості, яка зараз забезпечує близько 40% необхідного військового постачання. Фактично в таких ключових сферах, як дрони й системи електронної боротьби, Україна є практично самодостатньою. Водночас вона дедалі менше залежить від поставок артилерійських систем і снарядів. Як зауважив тижневик «The Economist», Україна, розвиваючи в умовах війни виробництво таких складних систем, як самохідні гаубиці «Богдана», бойові ракети чи морські дрони, також створює основи для промисловості майбутнього, яка базуватиметься на розподіленому виробництві в системі мережевих вузлів, що використовують, зокрема, передові 3D-принтери.

У цьому твердженні криється глибша правда — українцям вдалося в умовах війни активізувати потенціал креативності й інноваційності та інституціалізувати його таким чином, що він став ключовим елементом системи оборони й — ширше — системи стійкості держави й суспільства

Йдеться не лише про виробництво озброєнь, тактичних інновацій чи використання креативних методів маркетингу для залучення рекрутів військовими підрозділами. Це також розвиток соціальних послуг на основі цифрових мереж, інтегрованих у систему «Дія», та моделей співпраці структур публічної влади, інституцій, бізнесу й організацій громадянського суспільства. Прикладом є позиція України у розвитку онлайн-послуг — у рейтингу, підготовленому ООН в межах «Огляду електронного самоврядування», країна посіла в 2024 році п'яте місце, піднявшись до рівня світової еліти з 32 місця у 2022 році. Польща знаходиться в цьому рейтингу ближче до п'ятої десятки.

Усі ці досягнення вирішили те, що Україна не піддалася російському тиску і все ще здатна вести війну. Однак, ці досягнення не можуть затьмарювати численні дисфункції та патології української держави.

Боротьба з патологіями

Найбільшими проблемами є стан політичних еліт і принципи функціонування політичної системи. Володимир Зеленський, безсумнівно, є безперечним лідером і символом української єдності в час історичного випробування. Водночас опір українців викликає стиль його правління, що полягає в концентрації влади в Адміністрації президента. Роль уряду обмежується адмініструванням країною, тоді як ключові політичні й стратегічні рішення у внутрішньому, зовнішньому й військовому вимірах приймаються особисто Зеленським та довіреними працівниками Офісу під керівництвом Андрія Єрмака.

Політична опозиція маргіналізована, Верховна Рада відіграє роль машини для голосування, покликаної реалізовувати наміри, сформовані в оточенні президента. Яскравим прикладом цього виявилася робота над законом, що обмежує автономію Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП). Робота над законопроєктом тривала один день — 22 липня — і цього вистачило, щоб проєкт пройшов через відповідну парламентську комісію, був прийнятий голосуванням і підписаний президентом. Майже ніхто, крім самих авторів, не мав часу ознайомитися зі змістом документу, що просувався. Тиждень потому, під час позачергового засідання Ради 31 липня, в такому ж режимі було прийнято ще один закон, що відновив незалежність НАБУ і САП.

Причиною такого швидкого виправлення законодавчої «помилки» стали масові громадянські протести, яких не передбачили ні сам Володимир Зеленський, ні його оточення. Так само вони не передбачили рішучого спротиву з боку Європейської Комісії і лідерів європейських держав. Попри швидку реакцію, найбільша політична криза Володимира Зеленського з початку війни, а можливо, і з початку президентства, безумовно, матиме наслідки. Вона виявила не лише патологію системи влади, але й показала силу громадянського суспільства, етос якого формували дві революції: Помаранчева 2004 року й Революція гідності на межі 2013-2014 років. 

Наслідком Революції гідності є своєрідний суспільний договір, що мета українського суспільства, підтримана всіма його частинами й елітами, полягає у реалізації євроатлантичних прагнень, що виражаються у вступі до Європейського Союзу і НАТО

Саме ці прагнення намагається знищити Володимир Путін, тому не може бути згоди на те, щоб їм загрожувала політика українського президента.

Українські пріоритети

Що саме вивело українців на вулиці, щоб протестувати проти невдалого закону? Достатньо вчитатися в дослідження, опубліковане в червні агентствами Janus, Socis і проєктом «Барометр». На питання про те, що найбільш негативно впливає на ситуацію в країні, на першому місці 48,5% опитаних вказали високий рівень корупції на державному рівні. На другому місці, з 41,7% відповідей, опинилися постійні повітряні атаки, і тільки на четвертому — 34,9% — побоювання нових територіальних захоплень з боку Росії. Не слід поспішати з інтерпретацією цих результатів. 

Так, в України є проблема з корупцією, але її рівень за останні роки знизився. Просто різко зросла антикорупційна свідомість суспільства. Непогодження з корупцією стало масовим після початку війни — саме тому її сприймають як найважливішу проблему

Важливішу за війну та її наслідки? Тут знову можна запропонувати досить незвичайне пояснення. Українці дійсно довіряють Збройним Силам і переконані, що вони контролюють ситуацію на фронті та найкращим чином захищають міста від російських повітряних атак. Опіка армії робить війну обтяжливим, але контрольованим аспектом повсякденності. Завдяки цій опіці можна хвилюватися через корупцію, але також працювати, відпочивати й вірити в майбутнє. Бо хоча частка тих, хто вважає, що справи в Україні рухаються в неправильному напрямку, переважає за частку тих, хто думає навпаки, понад половина, тобто 53% опитаних, переконані, що Україна протягом десяти років стане квітучою державою-членом Європейського Союзу. Протилежної думки дотримуються 40% респондентів.

Як же українці сприймають себе напередодні 34-ї річниці незалежності?

Часткову відповідь дає опитування групи «Рейтинг», опубліковане в середині серпня. Цілих 94% опитаних вважають очевидним, що найважливішим орієнтиром, що визначає ідентичність, є громадянство України, а 95% без вагань проголосували б сьогодні позитивно на референдумі про незалежність. Від чого залежатиме незалежність України? На першому місці (57%) опитані вказують перемогу у війні, на другому (35%) — викорінення корупції.

Війна консолідувала українське суспільство, увінчавши розпочатий під час Революції гідності процес будівництва сучасної політичної нації, об'єднаної навколо ідеї власної, незалежної держави. Держави, сильної суб'єктністю своїх громадян і завдяки цій силі здатної захистити суверенітет.

Текст опубліковано за згодою автора

20
хв

Дорога незалежність

Едвін Бендик

Варшава. Теплий серпневий день. Марина їде з трирічним Мироном трамваєм до зоопарку. Хлопчик сидить у мами на колінах, жує M&M’s і ставить мільйон питань. Вони розмовляють українською. Хоча Марина живе в Польщі вже 10 років, має чоловіка-поляка й чудово володіє польською, із сином вона часто спілкується рідною мовою. Вона хоче, щоб Мирон добре знав мову матері й міг вільно спілкуватися з дідусем, бабусею й іншими родичами, які живуть в Україні.  

Раптом цукерка падає на підлогу. Марина нахиляється, щоб підняти її, але в цей момент немолоде подружжя, яке стоїть поруч, шипить:  

— Приїхали сюди та ще й смітять у трамваях! Хай їде до себе й там смітить!  

Увесь трамвай мовчить. Марина тремтячими руками хапає Мирона й виходить на найближчій зупинці. Вона намагається не плакати, щоб не налякати сина, але той і так уже переляканий.  

Лариса, ще одна моя знайома, вже тиждень просить свою восьмирічну доньку, щоб на дитячому майданчику вона говорила польською. А все тому, що сусідка одного разу відчинила вікно й вигукнула: «Замовкніть, українські байстрюки!». 

Її старша п’ятнадцятирічна донька майже перестала виходити з дому — боїться, що на неї можуть напасти за те, що вона українка. Навіть польською боїться говорити, адже думає, що кожен почує її акцент.  

Це лише дві з багатьох історій, які трапилися з моїми українськими друзями в останні місяці.  

Я пам’ятаю Ларису з перших днів війни. Вона приїхала до Польщі, щоб її діти не росли під звуки сирен та в бомбосховищах. Підтримка, яку вона отримала від незнайомих людей, допомогла їй пережити найстрашніший час і повірити, що є надія на краще майбутнє. Літнє подружжя, у якого вона оселилася, ставилося до неї, як до рідної доньки. Коли через кілька місяців вона знайшла роботу й зняла окреме помешкання, вся вулиця допомагала його облаштовувати. У сусідському чаті вони домовлялися, хто що може принести. Допомогли перефарбувати стіни й повністю облаштували житло ті, хто ще пів року тому були для неї абсолютно чужими. На перші Різдвяні свята вони майже сварилися, у кого саме Лариса має провести Святвечір. Тож, щоб було справедливо, вона відвідала, здається, три родини, а на інші свята пішла в гості до інших.  

Це була Польща моєї мрії: гостинна, солідарна, порядна.  

Чимало поляків і досі творять таку Польщу — вони й надалі допомагають, їздять в Україну з гуманітаркою.  

Я не вірю, що ті, хто в 2022 році відчиняв свої домівки, сьогодні кричали б на матір з дитиною в трамваї. Зараз голос мають інші — ті, хто раніше мовчав, а тепер набрався сміливості завдяки популістським гаслам політиків

У останній президентській кампанії антиукраїнські та антиміграційні карти розігрувалися безсоромно. Легко поділити: ми й вони. Легко переконати, що все погане — це «вони», і що якщо їх позбутися, нам стане краще.  

Але ж ми знаємо з історії, до чого призводить пошук ворога у сусіда. І як швидко слова можуть перерости у дії.  

Уряд мовчить. Не реагує. Як люди в трамваї. На що він чекає? На бойовиків? На погроми?  

«Я вважаю, що людство здатне на найжахливіші речі, і що ця здатність є вродженою. А механізмом розвитку й виживання є постійна боротьба із цією схильністю», — каже Агнешка Голланд у інтерв’ю «Gazeta Wyborcza».  

Чимало моїх польських знайомих питають мене, чи буде в Польщі війна. Але ж я зовсім не експертка. Можливо, вони питають, тому що бачать, що я продовжую займатися Україною, тоді як більшість вже втомилася.  

А може, просто останнім часом усі ставлять собі це питання.  

Сьогодні в Польщі триває війна іншого типу. Без танків, але не менш небезпечна. Російська пропаганда працює ефективно: сіє фейки, маніпулює, розпалює ненависть. Хтось побачив «ролик» на TikTok і вірить без тіні сумніву. Провокації працюють. Достатньо, щоб на концерті хтось підставний підняв прапор УПА — і ось вже нові «захисники» можуть викрикнути українці в обличчя, що вона «руська к..ва» або «бандерівка».  

Праві політики цинічно це підживлюють. А ліберально-демократичний табір влади? Він не веде широкомасштабної боротьби з дезінформацією. Мовчить. Дозволяє, щоб у публічному просторі панували коричневі виступи Брауна чи Бонкевича.  

Невже знову все має взяти на себе громадянське суспільство, як у лютому 2022?  

Так, надія лише в нас — знову згадаю слова Агнешки Голланд. Це велика відповідальність у часи, коли здається, що надії вже ніде немає. Бо, як додає словенський філософ Славой Жижек: «Ми вже не можемо мріяти про кращий світ, а лише про виживання».  

Так важко мріяти про краще, коли бачиш, як американські солдати на колінах розстеляють червоний килим перед воєнним злочинцем. Так сьогодні виглядають цінності західного світу, до якого вже понад три роки прагне приєднатися Україна.  

Не нормалізуймо зло. Не вдаваймо, що не бачимо. Відкриваймо рота у трамваї, на зупинці, у магазині. Не даймо себе перекричати екстремістам. Бо якщо не ми, то хто?  

Марині й Ларисі не потрібні наші гучні декларації чи політичні фрази. Їм потрібно, щоб хтось у трамваї сказав: «Годі!», щоб хтось на дитячому майданчику посміхнувся їхнім дітям

Їм потрібна звичайна порядність, яка коштує дешевше за квиток до зоопарку.  

Якщо ми не зможемо її показати, то війна, від якої вони втекли, дійде до нас швидше, ніж ми думаємо.

Дивіться також подкаст:

20
хв

Коли трамвай мовчить

Йоанна Мосєй

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Політична психологиня Світлана Чуніхіна: «Нічого не зміниться, поки Трамп не зніме Путіна з власного п’єдесталу»

Ексклюзив
20
хв

Америка реальна і якою її бачить світ. Професорка Марсі Шор, яка разом зі Снайдером переїхала до Канади, — про дві версії країни

Ексклюзив
20
хв

«Трамп готовий дати Росії все, що вона хоче». Кір Джайлз про ризики нової американської політики щодо Москви

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress