Ексклюзив
20
хв

«Лікар може відмовити у прийомі тому, хто не володіє чеською». Як живуть українці в Чехії?

Українці, які мешкають у Чехії під тимчасовим захистом, у 2025 році зможуть отримати спецдозвіл на проживання на п'ять років (що є кроком до посвідки на постійне проживання). Таким чином Чехія стала першою країною ЄС, яка дала працевлаштованим українським біженцям відповідь на запитання, що буде після закінчення тимчасового захисту. Разом з тим умови переходу на новий статус деякі українці називають несправедливими

Катерина Копанєва

На знак єдності України 21 січня 2024 року українці у Чехії об'єдналися у «живий ланцюг» на Карловому мосту, з'єднавши береги річки Влтави. Фото: Посольство України в Чехії

No items found.

Чехія — третя за кількістю українських біженців країна (після Німеччини й Польщі), де перебуває близько 340 тисяч українців зі статусом тимчасового захисту, і, за різними даними, від 120 до 132 тисяч з них працюють. За час повномасштабної війни уряд Чехії вже неодноразово змінював правила для українських переселенців, зокрема й ті, що стосуються житла та соцвиплат. І якщо у 2022 році фінансову допомогу могли отримати практично всі українці, то зараз виплати доступні тільки певним незахищеним категоріям.

Про нюанси проживання в Чехії Sestry розпитали двох українок, які виїхали до цієї країни з початком війни.

Без знання чеської мови можна заробити тисячу євро на місяць

Вже третій рік Ольга Ваганова-Головко з Києва живе у Брно — другому за розміром чеському місті після Праги. Чоловік Ольги залишився в Києві, а вона разом із сином поїхала до Чехії на запрошення друга родини.

Ольга Ваганова-Головко працює в чеській жіночій асоціації, яка з початком війни допомагає українським біженкам. Фото: приватний архів

— Якщо в українця немає в Чехії ні родичів, ні знайомих, держава може надати тимчасове житло, — пояснює Ольга. — Так, у місті Острава біженців реєструють та можуть поселити, наприклад, до гуртожитку. У нас у Брно теж є гуртожиток на 28 кімнат, де мешкає близько 60 українців.

У тимчасовому житлі українці мають право жити безкоштовно до трьох місяців

Ті, хто залишаються довше, оплачують оренду кімнати вже самостійно. Постійне житло люди шукають самі. Це непросто, тому що попит значно перевищує пропозицію. Є власники, які хочуть здавати квартири лише чехам — у таких випадках ріелтори можуть відмовити, тільки-но почують акцент. Але водночас усі, кого я знаю, нехай і з труднощами, але житло знайшли.

Завдяки другу нашої родини, який орендував нам квартиру в Брно, нам із сином не довелося шукати житло. Ми офіційно вписані в договір та платимо за оренду. Але те, що квартиру зняла людина, яка має стабільну роботу та дохід у Чехії, значно прискорило процес пошуку помешкання.

Допомоги від держави на оренду житла, як і в багатьох інших країнах Європи, в Чехії немає

— Право на фінансову допомогу тепер мають лише ті українці, які потрапляють до категорії вразливих осіб, — продовжує Ольга. — Це жінки з дітьми до шести років, вагітні, студенти денної форми навчання, яким немає 26 років, люди старше 65-ти, люди з інвалідністю та їхні опікуни. Вони отримують від 200 до 300 євро на місяць на проживання, плюс близько 150 євро на оренду житла. Але для Чехії це невеликі гроші.

Оренда однокімнатної квартири в Брно коштує 500-600 євро на місяць (у Празі — 700-1000 євро)
Українці приходять до парафії святого Яна Непомуцького в Остраві, щоб отримати допомогу психолога чи у пошуку роботи, 2024. Фото: Lukas Kabon / Anadolu / AFP / East News

Що ж до українців, які до категорії вразливих не входять, то вони не отримують жодної фінансової допомоги. Єдине — у Чехії є можливість отримати одноразову виплату від держави у разі непередбачених видатків. Наприклад, при заселенні в квартиру, крім орендної плати, ти маєш сплатити заставу за наступний місяць і ще пів вартості місячної оренди віддати ріелтору. У такому разі можна попросити державу про допомогу (її розмір індивідуальний), але оформити все це все одно непросто.

Щоб мати можливість жити у Чехії, треба працювати. Без знання чеської вам доступна робота у клінінгу чи на виробництвах

Це важка праця, часто з незручними графіками та змінами по 12 годин. Люди там можуть заробляти близько тисячі євро на місяць. Після оплати оренди, комуналки, медстрахування (майже 100 євро), інтернету та мобільного зв'язку (близько 50 євро) залишається небагато, але прожити можна. На продукти на одну особу потрібно щонайменше 150-200 євро на місяць.

Водночас знаю чимало історій, коли українки швидко опановували чеську — і вже мали більше варіантів щодо працевлаштування.

Сама Ольга за рік зуміла вивчити мову до рівня В2 і зараз працює координатором в організації, яка допомагає українцям.

— Я відвідувала мовні курси, займалася з репетитором і сама, — каже Ольга. — Мовні курси для українців є безкоштовними, але на них складно потрапити. Охочих багато, але оскільки до групи набирають не більше 15 студентів, буває, що люди чекають понад рік. Чеська та українська мови дещо схожі, і якщо говоритимеш на суміші чеської та української, тебе зрозуміють. Але це буде безграмотна мова і з нею навряд чи вийде знайти висококваліфіковану працю.

Українські біженці дивляться з вікна регіонального центру допомоги в Празькому конгресцентрі, березень 2022. Фото: Michal Cizek/AFP/East News

Після роботи обов'язково має бути час на «погоду»

До речі, в Чехії є організації, які допомагають українцям певних спеціальностей. Наприклад, університет Масарик у Брно організував спеціальні мовні курси для українських науковців та психологів. Чеська система освіти прийняла багато наших вчителів.

Протягом двох років процедура підтвердження дипломів для українців була безкоштовною — і тим, хто зміг швидко вивчити мову, це допомогло знайти роботу за фахом

Зі своєю теперішньою керівничкою я познайомилась на вулиці. І коли одного разу для організації заходу їй знадобилась українка зі знанням англійської, вона зателефонувала мені. Спершу я працювала як волонтер, а тепер вже як співробітник. Організація Vesna — це жіноча асоціація, яка існувала і до повномасштабного вторгнення, а після 24 лютого 2022 року стала допомагати українським біженкам. До моїх обов'язків входить організація різних заходів для дітей та дорослих, тому я багато спілкуюсь і з чехами (наприклад, підбираю викладачів на ті чи інші курси), і з українцями. Зі своїм 20-річним стажем роботи менеджером працюю я добре — і це цінується більше, ніж моя поки що неідеальна чеська. У мене гарний колектив.

Щодо менталітету, то чехи здебільшого спокійніші за українців — менше метушаться, тихо розмовляють і взагалі люблять тишу. Українські діти набагато голосніші та активніші за чеських. Чехи багато працюють, але щоб не сидіти на роботі допізна, починають свій день дуже рано. Тут нормально приходити на роботу о 6 чи 7 годині ранку. Ось мій син записався до стоматолога на 6:30. Таким чином о 16:00 робочий день вже закінчено, і чех ще має час «на погоду».

«Погода» — це для чеха стан душі, відчуття задоволеності життям. Коли йдеш з улюбленим пивом і насолоджуєшся природою навколо — це і є погода

У Чехії багато добрих людей. Разом з тим Чехія — не Німеччина, тут не звикли до іммігрантів, державної імміграційної політики як такої також немає. Безумовно, є нацменшини, але чехи не дуже люблять чужинців, особливо якщо ці чужинці підкреслюють, що вони інші. Наприклад, ходять зі своїми національними прапорами або голосно розмовляють у транспорті своєю мовою. Прямо тобі, скоріше за все, нічого і не скажуть, але можна почути відпущений в нікуди неприємний коментар.

Українці на Карловому мосту, 2024. Фото: посольство України в Чехії

Серед проблем, з якими стикаються українці у Чехії, Ольга називає доступ до медицини:

— Тут і раніше були великі черги до лікарів, а з приїздом сотень тисяч українців стало ще складніше. Завдання із зірочкою —  підписати договір з терапевтом і дантистом.

Перед тим як знайти стоматолога, я отримала 40 відмов

А деякі терапевти можуть відмовити лише тому, що людина не володіє чеською. Тебе можуть запросити на співбесіду — і якщо побачать, що рівень мови поганий, відмовлять, пославшись на те, що «у лікаря не залишилось місць».

Насправді ж лікар просто не хоче з тобою возитися і нести відповідальність у разі, якщо через труднощі перекладу щось піде не так. Держава перекладачів не надає. Тут довгий час обговорюють скандал, коли дві вагітні азійські жінки, які не володіють чеською, прийшли до клініки — одна на огляд, друга на аборт. Їх переплутали — і жінка, якій зробили аборт, навіть не встигла зрозуміти, що сталося. З того часу багато лікарів воліють не мати справу з іноземцями, які не знають чеської.

Те, що пошук лікаря може зайняти чимало часу, підтверджує й українка Христина, яка з початком повномасштабної війни виїхала із сином-першокласником до Праги.

— Ми приїхали навесні 2022-го, і тоді більшість чехів хотіла допомогти українцям, — каже Христина. — Ми знайшли житло завдяки таким людям — чеській родині, яка написала у Facebook, що готова прийняти біженців з України безкоштовно у своїй вільній квартирі. Перші пів року сплачували лише комунальні послуги, а ці люди отримували допомогу від держави за те, що в них мешкали українці. Потім програму закрили, і ми стали платити за оренду. У цій квартирі живемо й досі.

Сплачувати оренду мені спочатку допомагав дохід з України. Я працювала онлайн, а паралельно активно вивчала чеську. За освітою я юрист, але за фахом працювала лише рік, тому не знала, що писати в резюме і з чого розпочати пошук роботи в Чехії. Дізнавшись, що тут є попит на помічників педагога в школах, вирішила спробувати (моя чеська на той момент вже була фактично на рівні В2).

Чехи здебільшого не ставлять високий заробіток у пріоритет

— У чеських школах якщо у класі є бодай одна іноземна дитина чи дитина з особливими потребами, за нею закріплюють помічника, — продовжує Христина. — Наприклад, у школі, де я працюю зараз, такий асистент є в кожному класі. Я почала з того, що зареєструвалася на курс для двомовних помічників педагога. Здала мовний тест, пройшла відбір, закінчила тримісячні курси і прийшла на практику до однієї зі шкіл. Там зрештою й залишилася працювати. За іронією долі, у класі, де я працюю, немає жодного українця — і я допомагаю хлопчику з мексиканської родини.

Це не дуже високооплачувана робота, проте стабільна, з чітким і зрозумілим трудовим договором. Українці, які працюють у клінінгу чи на заводах, часто мають тимчасові контракти, де їхні права ніяк не захищені. Ба більше, зараз деякі українці відкрили у Чехії контори-посередники між заводами та українцями, які не знають чеської. Але такі посередники, на жаль, не завжди працюють чесно. Тому вчити мову завжди гарна ідея, де б ти не працював.

До речі, серед чехів нечасто можна зустріти людей, які ставлять високий заробіток у пріоритет. Чехи не працюватимуть на трьох роботах лише для того, щоб більше заробити. Швидше, пристосуються жити на меншу суму, але займатимуться тим, що їм подобається.

А ще вони звикли одне одному довіряти. Тут навіть у державних установах є така процедура — коли ти щось заявляєш і тобі вірять на слово

Наприклад, приходиш забрати документи за свого родича, але не можеш підтвердити вашу спорідненість. В Україні варіантів небагато — родич має прийти сам або оформити довіреність. А тут ти можеш написати від руки: мовляв, щиро заявляю, що я його дружина/дочка — і тобі видають документи.

Пробіг «Шаную Воїнів, біжу за Героїв України» до Дня пам'яті захисників України, Прага 2024. Фото: FB посольства України в Чехії

Деталей анонсованих урядом змін в імміграційних статусах українців наші співрозмовниці поки не знають — запровадження нововведень планується з літа 2025 року. Коментуючи ідею видавати українцям спеціальний дозвіл на проживання замість тимчасового захисту, міністр внутрішніх справ Чехії Віт Ракушан сказав, що це «дозволить економічно активним біженцям з України отримати право на довгострокове проживання, яким користуються іноземці з інших країн». Такий дозвіл можуть надати людям, які прожили у Чехії зі статусом тимчасового захисту не менше двох років, є економічно незалежними, не мають боргів і чиї діти відвідують чеську школу. Ті, хто під ці критерії не потрапляє, можуть залишатися під тимчасовим захистом.

Отримання спецдозволу на проживання дасть перспективу закріпитись у країні, але означає, що людина має сплачувати податки до бюджету Чехії, натомість соцвиплати стануть для неї недоступними (наприклад, декретні або грошова допомога з догляду за дитиною, на яку мають право громадяни й ті, хто перебуваєу статусі тимчасового захисту). Розраховувати можна буде тільки на страхову медицину й допомогу при вагітності/пологах. До того ж, за словами речниці Міністерства внутрішніх справ Чехії Гани Мала, отримання спецдозволу на проживання унеможливить повернення під тимчасовий захист.

No items found.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Часів Яр, Донецька область, Україна, боєць

Чи можна жартувати і танцювати, коли в країні війна? Це питання повторюється в дискусіях та коментарях щоразу, коли до громадськості потрапляють фотографії безтурботних людей, які веселяться з України. Напередодні концерту «Океану Ельзи» в Києві ми дивилися нічні фотографії пожежі в Миколаєві після російської ракетної атаки. Наступного дня президент Володимир Зеленський звітував в українському парламенті про переговори щодо «Плану перемоги», який він представив найважливішим світовим політикам, очікуючи від них більш рішучих дій. Наприкінці місяця посилилися атаки на Харків, в результаті яких постраждали не лише люди, а й знаменитий модерністський Держпром, який у 2017 році був включений до попереднього списку об'єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, а після повномасштабного вторгнення Росії був взятий під тимчасовий посилений захист цієї організації. «Ви не можете уявити собі Нью-Йорк без Емпайр-Стейт-Білдінг, і ви не можете уявити собі Харків без Держпрому», — сказала Вікторія Грівіна, аспірантка з Харкова в Університеті Сент-Ендрюс і мешканка Харкова, в інтерв'ю для Kyiv Independent.

У свою чергу, Святослав Вакарчук, лідер гурту «Океан Ельзи», найпопулярнішого рок-гурту в цій частині світу, зізнався в інтерв'ю Gazeta Wyborcza: «Йде війна, але ми повинні зберегти, наскільки це можливо, ту реальність, яка була до війни. Для мене це головна рушійна сила, яка спонукає до гастролей. За цю нормальність борються наші солдати на сході та півдні. Бо якщо не буде нормального життя в Києві та інших містах України, то за що ми, власне, воюємо? Адже не можна перетворити цілу країну на великий окоп».

У жовтневій фотогалереї ми показуємо людей, які воюють на різних фронтах: фахівця з розмінування Надію Кудрявцеву, звільненого з російського полону правозахисника Максима Буткевича, танцюристів Національного балету України, парамедиків з «австрійського» автобуса та харків'янку з кавою.

Саме вони дають нам надію сьогодні.

Фото: Ivan SAMOILOV / AFP/East News

Жінка дивиться на пошкодження будівлі Держпрому, історичного радянського хмародера, після ракетного обстрілу в Харкові, 29 жовтня 2024 року

Фото: TIMOTHY A. CLARY / AFP/ East News

Артисти Національного балету України Тетяна Лозова та Ярослав Ткачук під час вистави «Арлекінада» на сцені New York City Center у Нью-Йорку, 16 жовтня 2024 року

Фото: Roman PILIPEY / AFP/ East News

Медики-рятувальники добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» надають допомогу українським солдатам, пораненим під час бойових дій на Донеччині, в евакуаційному автобусі, який прямує до шпиталю, 6 жовтня 2024 р. Автобус, названий «Австрійським», отримав назву за позивним української лікарки Наталії Фраушер, яка жила в Австрії і загинула в дорожньо-транспортній пригоді в червні 2022 року

Фото: Anatolii STEPANOV / AFP/ East News

Мати тримає портрет зниклого сина під час акції родичів зниклих безвісти українських солдатів на Майдані Незалежності в Києві, 16 жовтня 2024 р. Родичі зниклих безвісти солдатів організували акцію, щоб вимагати від української влади пришвидшити їхній пошук.

Фото: Fabrice COFFRINI / AFP/East News

Український фахівець з розмінування Надія Кудрявцева, яка працює у Швейцарському фонді розмінування (FSD), проводить демонстрацію з розмінування під час Української конференції з питань протимінної діяльності 2024 року в Лозанні, Швейцарія, 17 жовтня 2024 року

Фото: Веб-сайт Офіційного інтернет-представництва Президента України

Європейське турне президента Володимира Зеленського, під час якого він представив «План перемоги» України у війні проти Росії та обговорив підтримку своєї країни з Горгією Мелоні, Кейром Стармером, Олафом Шольцем та Еммануелем Макроном, 10 жовтня 2024 року

Фото: Dmytro Smolienko/Ukrinform/ East News

Завідувачка швейного цеху благодійного фонду «Паляниця» Олена Грекова та місцевий волонтер, засновник благодійного фонду «Власноруч» Василь Бушаров показують тепловізійне пончо, розроблене та виготовлене запорізькими волонтерами для армії, Запоріжжя, південний схід України, 17 жовтня 2024 року

Фото: Anatolii STEPANOV / AFP / East News

Колега української журналістки Вікторії Рощіної тримає її фотографію під час заходу пам'яті Вікторії біля імпровізованого меморіалу загиблим українським воїнам на Майдані Незалежності в Києві, 11 жовтня 2024 р. Вікторія Рощина, якій цього місяця мало б виповнитися 28 років, зникла безвісти в серпні минулого року під час репортерської поїздки на підконтрольну Росії територію східної України. Петро Яценко, речник українського координаційного штабу з питань військовополонених, підтвердив смерть журналістки 10 жовтня 2024 року

Фото: AFP/ East News

Активісти розгортають гігантський прапор Донецької Народної Республіки, щоб відсвяткувати День прапора в Донецьку, на підконтрольній Росії території України, 25 жовтня 2024 року

Фото: Roman Baluk / Reuters / Forum

23-річна Яна Залевська, колишня українська військова, яка була поранена на лінії фронту, показує фото, зроблене невдовзі після поранення, тепер, коли вона пройшла курс лікування в клініці, яка займається лікуванням шрамів, у Львові, Україна, 18 жовтня 2024 року

Фото: прес-служба Президента України

Максим Буткевич, співзасновник Центру прав людини ZMINA та боєць ЗСУ, якого нещодавно звільнили з російського полону, під час зустрічі з президентом Володимиром Зеленським подякував усім, хто допоміг йому повернутися додому. Наразі Буткевич перебуває в реабілітаційному центрі, 23 жовтня 2024 року

Фото: SERGEY BOBOK / AFP/ East News

Жінка п'є каву серед уламків після ракетного обстрілу в Харкові. Російські атаки на житловий район другого за величиною міста України забрали життя щонайменше чотирьох людей, 29 жовтня 2024 року

Фото: Jędrzej Słodkowski для Gazety Wyborczej

Глядачі під час концерту гурту «Океан Ельзи» в київському Палаці спорту, 16 жовтня 2024 року

20
хв

Жовтень 2024 в Україні на фото

Beata Łyżwa-Sokół

Війна Росії в Україні поділила життя на «до» та «після» не лише для українців. Для Польщі та її суспільства повномасштабне вторгнення також стало новою реальністю, коли одна з найбільш моноетнічних країн Європи стала місцем, де громадяни живуть пліч-о-пліч з сотнями тисяч мігрантів зі Сходу — хай і з близької для них культурно та цивілізаційно України. Одночасно війна несподівано відкрила нашим суспільствам факт, що раніше ми майже нічого не знали одне про одного, а наші уявлення були сповнені стереотипів і кліше. Що ми знаємо одне про одного сьогодні і як це впливає на майбутнє обох країн? Sestry поговорили про це з авторкою численних досліджень на тему міграції, соціологинею, науковицею Інституту громадських справ у Варшаві Анною Долінською. 

Марія Гурська: Анно, ви почали вивчати тему міграції в Польщі ще до великої війни. Чому це для вас важливо?

Анна Долінська: Коли Радянський Союз розвалився, мені було 10 років. Вибухнула економічна криза, і багато людей з усього СРСР вирушили до Польщі, щоб прогодувати свої родини. Люди отримували зарплати не грошима, а товарами і їхали продавати їх за кордон. Так Польща з країни із закритими кордонами та відносно невеликою кількістю іноземців раптом стала Меккою для заробітчан з країн колишнього СРСР. 

У новинах тоді були картинки зі «Стадіону Десятиліття» у Варшаві, який перетворився на величезний базар, куди стікалися торгувати люди зі Сходу. Тлуми були такі, що яблуку не було, де впасти. Привозили й контрабанду — сигарети, алкоголь. Там панували лайка, бійки, бруд і насильство.

Такі вже були 90-ті, в Польщі вони також були періодом небаченого спалаху злочинності, а в пам'яті людей тоді почало формуватися відчуття небезпеки і бідності, пов'язаної з образом людини зі Сходу

Коли після отримання вищої освіти я почала працювати в мовній школі, там в мене з’явилися двоє подруг — українка і білоруска. Обидві належали до середнього класу. Обидві були освічені, чудово говорили англійською. Їхній спосіб життя мало чим відрізнявся від мого. Тоді я почала переглядати свої уявлення і зрозуміла, що це — елемент не лише мого світогляду, стереотипи щодо людей зі Сходу глибоко вкорінилися в Польщі. Мені стало цікаво, чи можна це змінити, і так ця тема лягла в основу моєї кандидатської дисертації й більшості подальших досліджень.

Що вдалося відкрити у перших дослідженнях?

З 2012-го в докторантурі я досліджувала питання міграції, а особливо міграції жінок зі Сходу. Темою моєї дисертації були кар’єри жінок, переважно з України, які приїхали в Польщу і шукали роботу на так званому первинному ринку праці. У пізніших дослідженнях я поглибила тему — шукала контакти з жінками, які закінчили навчання у країні походження, мали професійний досвід і приїжджали до Польщі з тим, щоб  влаштуватися на роботу, яка відповідала б їхнім кваліфікаціям та освіті. Це були жінки, які, наприклад, до приїзду в Польщу отримали підвищення в своїй корпорації і приїхали сюди з наміром продовжити працювати на тій же посаді.

Та через існуючі тут уявлення раптом з професіонала та співробітниці міжнародної корпорації вони перетворювалися на «жінку з України». Подолати ці стереотипи було справжнім викликом

Якими були найпоширеніші стереотипи?

Одним із негативних стереотипів було те, що українці — це заробітчани, які приїжджають до нас займатися фізичною працею. Протягом двох десятиліть поляки звикли до чоловіків, які приїжджають з України працювати на будівництві чи виконувати фізичну роботу. Жінки — доглядати за людьми похилого віку та прибирати. 

У першій половині 2000-х ще існували стереотипи так званої «дружини зі Сходу» — українки, яка хоче кращого життя та чоловіка із Заходу. Інший топос — українська секс-працівниця

Раніше це маркувалося словом «проституція», яке також використовувалося в дискурсах, а нині називається секс-послугами. Все це — елементи віяла з стереотипів, яке складалося у загальну картину. На початку 1990-х і до ранніх 2000-х імідж українців був дуже негативним

Які події вплинули на зміну такого бачення українців в Польщі?

Це відбувалося поступово — у міру того, як в сучасній історії України відбувалися події, які доводили, що наші країни мають спільні цінності. Першим поштовхом до змін сприйняття став 2004 рік — Помаранчева революція. Саме тоді серед поляків вперше різко зросла симпатія до українців. Приблизно з 2010-го року в Польщу почало приїжджати на навчання багато студентів, у польських університетах з’явилися програми для абітурієнтів зі Сходу. Поляки побачили, що українці не лише приїжджають «на заробітки» — українська молодь їде до Польщі отримувати вищу освіту. Наступним переламним моментом стало Євро-2012, коли Україна і Польща разом приймали чемпіонат світу з футболу. Це був знаковий момент.

Євро-2012 проходив у восьми містах України та Польщі. Bartosz KRUPA/East News

Потім стався Євромайдан і агресія Росії проти Криму та Донбасу. Поляки історично пам'ятають, на що здатна РФ, бачили її сучасні злочини, та Україна — не Осетія, не Молдова — агресія раптом почалася проти сусідньої з нами країни! 

Як змінило ставлення до українців повномасштабне вторгнення Росії?

Для багатьох стало несподіванкою, коли у Польщу в значній кількості приїхав середній клас — люди з вищою освітою, фінансовим і культурним капіталом. Це були українці, яких поляки просто не бачили щодня в такій кількості. Поляки не їздили в Україну масово як туристи і не мали можливості побачити цю різноманітну країну. 

Це нагадало мені власну поїздку до Ісландії в 2008 році, де поляки є найбільшою групою мігрантів. Таксист, який віз мене у готель, запитав мене, звідки я. Коли я відповіла, що з Польщі, він сказав, що це неможливо, бо я не схожа на польку. Це при тому, що я виглядаю, як типова полька, у моїй зовнішності немає нічого екзотичного. Та я розмовляла англійською і не приїхала працювати на рибопереробний завод. Я просто приїхала у відпустку. 

— Полька на відпочинку в Ісландії? Це неможливо!, — сказав він. Я суперечила його стереотипам. От і з Україною відбулося те саме.

Чи не найбільшим шоком для поляків стали біженки на машинах, а деякі — на хороших машинах, на що я говорила: «А що, на вашу думку, українки мали йти в Польщу пішки? Якби в Польщі була війна і я мала машину, я б також краще поїхала на ній, ніж лишила вдома, і чекала, поки на неї не впаде бомба!». 

Звісно, ​​хтось був шокований, хтось здивований, хтось відчув заздрість, але поступово почало ставати зрозуміло, що наші сусіди часто не дуже відрізняються від нас. Є відмінності, але вони не великі цивілізаційні

Більшість новоприбулих — українські мами, які, як і ми, народжують, ростять дітей і віддають їх вчитися до школи. Саме тому на тлі зростання підтримки українців ми побачили щось, що можна назвати конкуренцією за ресурси. Ще задовго до війни в Польщі існувала величезна проблема, наприклад, з кількістю місць в яслах для дітей. З прибуттям українців це загострилося. Переповнені класи в школах дещо зменшили емпатію, та загалом підтримка навіть на третій рік продовжує залишатися рекордною. 

Після початку війни змінився образ української біженки

Сьогодні бути українцем, українкою — це привід для гордості в усьому світі, і в Польщі також. Люди носять значки з українським прапором, деякі поляки пішли в Україні добровольцями на фронт. Багато людей долучаються до допомоги, їдучи в Україну як волонтери. Цінність українського бренду в очах поляків фантастично зросла — і це розповсюджується на професійне сприйняття. 

Що дали Польщі українські біженки, які приїхали до країни під час повномасштабної війни?

Завдяки українським мігранткам зросла наша економіка і ВВП. Більшість цих жінок працюють і роблять це легально, сплачують внески, тому Польща однозначно виграє від цього економічно. Демографічно ми також вперше за багато років перевищили позначку в 40 мільйонів населення. Звісно, класи переповнені, зате немає проблеми з тим, що в школах мало дітей! Особисто для мене дуже цінна взаємна культурна інтеграція України і Польщі під час війни. Безцінно, що знімається кіно, виникають вистави, потужні експозиції, як от виставка української художниці Марії Приймаченко чи митця Сергія Параджанова.

Що, на вашу думку, зараз найбільше потрібно українським біженкам у Польщі?

З початку війни вся увага була зосереджена на тому — у поляків є такий інстинкт — щоб ніхто не був голодним і щоб кожен мав що випити і де зігрітися. Потім, звісно, ​​робота, навчання, діти — бо це головні стовпи. Але як бути з тим, що у біженців є й інші потреби? 

Торік я здійснила проєкт, присвячений українським мисткиням, — художницям, рукодільницям та представницям інших творчих професій. Після початку війни я підписалася на значну кількість груп допомоги українцям у Facebook, зокрема, на ті, які займалися популяризацією та продажем української продукції в Польщі — вишивок, одягу, прикрас тощо. Я дещо купувала, спілкувалася з багатьма людьми, почала вивчати українську мову.

Я хотіла побачити, чи вдається українським мігрантам, зокрема, з артистичного середовища, заробляти на життя в Польщі і з якими перешкодами вони стикаються на ринку праці

Майже всі жінки-мисткині, з якими мені вдалося поспілкуватися, не могли більше заробляти на життя своїм мистецтвом чи рукоділлям в Польщі, це стало для них додатковим заробітком. Для того, щоб прогодувати родину, довелося шукати іншу роботу. Ці жінки, які не планували сюди приїжджати, опинилися тут з дітьми, без близьких, які залишилися в Україні. У них немає соціальних зв'язків та зайвих коштів, а обов’язків раптом стало дуже багато. Одна з таких жінок до війни писала вірші і видавала їх в Україні. Відтоді, як вона приїхала до Польщі, вона не написала жодного рядка, бо не має душевного стану творити. 

Зараз я працюю над проєктом про мистецький і культурний активізм, щоб дослідити, як за 2,5 роки після вибуху війни задовольняються соціокультурні потреби українських біженок в Польщі. Більшість з них, здається, впоралися з повсякденним життям — діти вчаться в школі, більшість мають професійну роботу, вивчили мову, простір навколо вже не такий новий, більш звичний. Та разом з тим, коли вже три роки йде війна, неможливо її просто перечекати — щось поїсти, щось випити, заробити грошей, відправити дітей до школи. Хочеться мати культурне та соціальне життя, існують потреби вищого порядку. І саме це я хотіла б досліджувати і говорити про це.

Багато хто з жінок говорить, що мріє піти в театр або в кіно — та їм просто немає, з ким лишити дітей

Те, про що ми мали б подумати, це як допомогти цим жінкам вийти з дому, окрім як на роботу. Мали б створюватися паралельні заходи для дітей українських мам — анімація, догляд, міні-виставки, щоб в культурних та соціальних подіях можна було брати участь всією сім’єю. 

Певна кількість культурного продукту повинна створюватися для цієї частини нашого суспільства — а це, нагадаю, 900 тисяч, серед яких значна частина — це освічені жінки, середній клас. Було б добре, щоб виникали фільми, виставки, постановки, які могли б розповісти цим жінкам щось про Польщу, польську культуру — і мали б при цьому українські субтитри.

Було б чудово, якби частину проєктів діалогу можна було робити спільно з організаціями в Україні як двосторонні проєкти.

Що польське та українське суспільство винесуть з цих років співпраці і співжиття за часів російського вторгнення? Як це вплине на діалог у майбутньому?

Найціннішим, на мою думку, є позитивний досвід співпраці наших суспільств, співжиття в одній країні. Тепер є значно більший набір елементів, з яких можна складати картинку одне про одного — і це безперечна цінність. 

Воєнні мігранти будуть завжди жити у транснаціональному просторі. Фото: Sestry

Хотілося б, щоб і в питаннях бачення спільних проблемних сторінок історії настало порозуміння. На мою думку, історики з Польщі та України повинні сісти за одним столом і напрацювати спільну версію історії, яка закриє болісні питання минулого і дозволить будувати майбутнє, сперте на взаєморозумінні і повазі. 

Я не знаю, чи повернуться всі українці додому і коли відбудеться повернення, але вже зрозуміло, що деякі люди, особливо ті, у кого тут діти, вже завжди житимуть в такому транснаціональному просторі — однією ногою тут, другою там

До чого це призведе? Що ж, побачимо через 10 років, наразі важко судити. Але Польща за ці три роки точно стала значно відкритішою, мультикультурною країною.

20
хв

Топменеджерка на розкішному авто замість прибиральниці: як змінився образ українки за час війни?

Марія Гурська

Може вас зацікавити ...

No items found.

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress