Ексклюзив
20
хв

Крафтова риба за 1000 км від дому: історія бізнесу бахмутянки

Її дому вже не існує, але її справа живе. Анжеліка Сищенко у 2022 році виїхала з Бахмута «на два тижні перечекати», але вони затягнулись на довгі понад два роки. Однак на новому місці жінка не сидить, склавши руки, — на свої рибні смаколики підсадила мешканців нового міста — Луцька, що за тисячу кілометрів від її рідного дому

Юлія Малєєва

Переселенка з Бахмута розвиває у Луцьку рибний бізнес

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Лютий 2022 року, який ніяк не закінчується

Якщо для багатьох українців 24 лютого 2022 року — це день, коли все змінилось безповоротно, то для Анжели такий день настав раніше – 8 лютого. Того дня її коханий чоловік загинув в автокатастрофі. В одну мить жінка стала вдовою з двома доньками: старшій було 14 років, а молодшій — лише 8 місяців.

«І от як це сталось 8 лютого, то цей лютий 2022 року  для мене досі триває», — розповідає вона.

На початку травня 2022 року жінка наважилась виїхати. Все, що з собою захопили, вмістилось в невеликий багаж. Їхала тижнів на два — перечекати. Покинула будинок, власний бізнес, вивозила найдорожче — дітей.

Лютий 2022-го року став для Анжеліки найстрашнішим в її житті

Спершу поїхала в Дніпро, орендувала кімнату в готелі, але грошей було небагато, треба було шукати інший прихисток. Побачила оголошення, що один із санаторіїв на Волині приймає переселенців, тож приїхала сюди. 

Утім це не всі випробування, які випали на її долю. У Бахмуті стерегти будинок залишились батьки чоловіка. Та в липні 2022 року вони потрапили під обстріл. Свекор залишився без ніг, в свекрухи — теж поранення кінцівок. 

— Я просила, щоб їх перевезли до Луцька, щоб я могла за ними доглядати, бо ж куди мені їхати — молодша донька геть маленька. Один фонд мені на рік винайняв в місті будинок, тож ми змогли переїхати з прихистку в санаторії, — згадує Анжеліка.

Продовжила справу чоловіка

А життя тривало, діти підростали. Старша донька вступила на навчання до медичного коледжу. Молодшій виповнився рік. 

— Удома, в Бахмуті, в чоловіка була коптильня домашня. Для себе, для друзів і родичів часто коптив рибу, я теж йому допомагала. Коли приїхала до Луцька, я й згадала про це. З дозволу власників на подвір’ї поставила маленьку коптильню під накриттям, купила кілька скумбрій і запропонувала дівчатам-переселенкам спробувати. Їм сподобалось. Створила групу в соцмережах. А паралельно в Луцьку проводили курси з економічних можливостей для жінок, чий бізнес постраждав від війни, де вчили писати бізнес-план на грант. Було кілька наборів.

Мене кілька разів кликали взяти участь, але я все відмовлялась. Куди мені — батьки хворі, дитина маленька на руках. На третій набір таки погодилась, та й то збиралась лише повчитись, але не складати жодного бізнес-плану

Анжеліка взяла участь в курсах «Економічні можливості для жінок, які постраждали внаслідок війни» від громадської організації «Розвиток Волині», що проходили на початку 2023 року. Проєкт був спрямований на тих, хто прагнув відновити власний бізнес або хотів започаткувати нову справу на новому місці. Повчившись, бізнес-план Анжеліка таки написала. Вирішила протестувати ідею коптити рибу. 

Там же, на курсах, познайомилась з Ольгою Стоногою з Харкова, яка згодом стала її компаньйонкою. Ольга спершу хотіла продавати жіночий одяг, але потім вирішила підтримати ідею Анжели. Бо хоч і сама не надто мала справи з копченням риби, але її батьки раніше займалися копченням м’яса, тож приблизне уявлення точно було.

— Так ми з Олею другий рік і барахтаємось, — посміхається Анжеліка.

Анжеліка на місцевому ринку зі своєю продукцією

Анжеліка і Ольга перемогли у конкурсі бізнес-проєктів для жінок, організованого луцьким кар’єрним хабом «ВОНА» у 2023 році за підтримки Фонду ООН у галузі народонаселення. Цей конкурс давав жінкам, які опинилися у складних життєвих обставинах, шанс реалізувати свої підприємницькі ідеї. Завдяки гранту вдалось докупити обладнання: морозильну камеру, ваги тощо.

І закрутилося. Починали з кількох видів риб, а нині в асортименті Анжели та Ольги — більш як 30 найменувань. Це в’ялена, копчена, солена риба і морепродукти: креветки, мідії, кальмари, марлін, форель, тунець, лосось, горбуша, скумбрія. Завдяки ще одному гранту вдалось винайняти цех. 

Це лише частина асортименту рибних страв від Анжеліки Сищенко

Рибні зірки на ринку

Крафтову рибу тепер можна придбати на фермерських ринках і на виробництві. 

— Щосуботи ми приїжджаємо на фермерський ринок у Луцьку, а щочетверга — їдемо у Ківерці (невелике містечко за 20 км від обласного центру). Коли на ринок приїжджаємо, у нас завжди класний настрій, всі підходять, нас вже знають. Ми пропонуємо продегустувати, пропонуємо сети, нарізки з різних видів риби. Дзвонять, просять поради: «От нас 10 дівчат, збираємось в лазню, що порадите взяти?». Ми і нарізку зробимо, і креветки, мідії запропонуємо. В соцмережах постійно розказуємо, показуємо, що ось — щойно нова партія зготувалась — приїжджайте або приходьте на ринок. Маємо сторінки в соцмережах. Завжди маємо в наявності свіжу продукцію у себе на виробництві, якщо хтось хоче придбати самовивозом.

Анжеліка ділиться процесом — від сировини до готового продукту треба кілька днів роботи: рибу треба розморозити, зачистити, засолити, вона певний час ферментується, потім її треба промити, посушити, і тоді — коптіння. На виготовлення партії копченої скумбрії, наприклад, треба витратити 3 дні.

— Це розказувати зараз легко, а насправді нам було непросто: знайти обладнання, знайти гарну сировину, знайти постачальників. Коли починала свою справу — дзвонила до знайомих в Авдіївку (місто в Донецькій області, сильно постраждало від боїв, з лютого 2024 року окуповане росіянами. — Авт.), які мені дали номер їхніх конкурентів у Києві. Ті, своєю чергою, ще порадили звернутись до постачальників зі Львова.

Почула, що на Волині в Оконську (село за 80 км від Луцька) вирощують форель. Поїхала туди, купила живої форелі, щоб спробувати, чи вийде рибу приготувати. Отак по крихтах, по своїх каналах все шукала, збирала все

Потроху підсадили місцевих на свою рибу, каже Анжеліка:

— Бо тут, на Волині, люди більше їдять прісноводну — щуку, карася, товстолоба. А ми їм запропонували тунця, марлін, масляну, різні балики (просолені й пров’ялені спинні частини червоної риби), юколу (в’ялена риба тривалого зберігання за рецептами народів Півночі й Далекого Сходу).

Анжеліка та її партнерка підсадили місцевих мешканців на свої смаколики

Від старту проєкту, розповідає Анжеліка, їм з партнеркою вдалось вирости разів у п’ять. Доводиться постійно вчитися, імпровізувати, тестувати нові ідеї і рецепти. Звичайно, додає жінка, продукція, яку вони виготовляють, — дорожча, аніж магазинна. І річ навіть не в обмежених партіях чи крафтовості, а в тому, що продукт натуральний, без консервантів, які збільшують термін зберігання.

Анжеліка і Ольга мріють про власний стаціонарний магазин. Навіть написали проєкт:

— Цього літа виграли декілька грантів, писали бізнес-плани на свій фірмовий магазин. Планували, щоб у нас там було три відділи: охолоджена риба і заморожена, готова продукція (тарталетки з рибою, салати, шпажки, рибний фастфуд), і третій відділ — готова копчена риба, солена, в’ялена, вакуумована. Бо у Луцьку насправді немає таких магазинів з таким великим вибором, як ми собі запланували. Але, коли порахували, то зрозуміли, що ми ще до цього не доросли, це надто великі гроші. Нам треба мінімум у чотири рази вирости, щоб утримувати такий магазин: треба мати хороший склад, запустити хорошу рекламу, зробити гарну вивіску, навчити продавців.

Нам не хочеться мати якийсь маленький магазин, як на ринку, а мріємо про великий якісний магазин. Тому ми реалізацію цієї ідеї поки призупинили і докупили собі за виграні кошти на виробництво додаткове необхідне обладнання
Анжеліка та її напарниця мріють відкрити великий магазин

Найбільший біль Анжели — відсутність житла. Серед руїн Бахмута залишився і її рідний дім. А у Луцьку вона мусить винаймати квартиру. Житло — дороге. Заощадити не виходить.

— Мене часто питають, чому я тут сиджу в Луцьку. Батьки зараз переїхали в Київську область, там їм надали житло, і мене кличуть. Колеги з інших міст розповідають, як їх там підтримують… Я й сама не знаю, що мене тримає. Ідей — багато, є куди рости, розвиватися, але оця відсутність свого житла дуже стримує. Все, що заробила, все і витратила. А ще ж діти, якщо молодша донька захворіє і не піде в садочок, то я не піду в цех. Не накоптила — не продала. Не продала — не заробила. І це дуже образливо: в мене був дім, але його просто в одну секунду не стало і тепер мушу все сама. Я пів життя працювала і в 40 років опинилась на вулиці з двома сумками — і треба починати все заново. Це ж скільки мені буде, коли я зароблю на нове житло? Соціальні виплати з мене зняли, бо я фізична особа-підприємець. Тому, коли мене часто запрошують на різні заходи, розповідають, як мною і моєю історією пишаються, — це трохи тригерить, — відверто каже підприємиця, однак, додає, здаватись не збирається.

Попри всі труднощі, жінка не збирається зупинятись на досягнутому

Всі фото: з приватного архіву

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, працювала директоркою та головною редакторкою ІА «ВСН», кореспонденткою ІА «Волинські Новини». Випускниця курсу «Економіка, ринки та аналіз даних» Центру журналістики Київської школи економіки. Магістр української філології.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
український бізнес у польщі піцерія варшава

«Понад два роки ми вивчали ринок»

Юлія Карлова: Ми все життя займалися підприємницькою діяльністю: торгували на базарі в Чернівцях, мали точки сантехніки, магазини. Війна змусила змінити плани. Я відкрила у Варшаві манікюрний салон, працювала сама і здавала місця іншим майстриням. А потім ми з чоловіком вирішили спробувати себе в ресторанному бізнесі. 

Микола Карлов: Коли почалась повномасштабна війна, я поїхав в Україну волонтерити. Працював у гуманітарному хабі: спочатку на завантаженнях, потім координатором. По 14-16 годин щодня.

Коли в нашу діяльність стали вмішуватись особисті інтереси деяких депутатів, я повернувся до Варшави. Став допомагати, зокрема з житлом, звідси. І паралельно ми замислились над гастрономічним бізнесом. Часто ходили по ресторанах, кав’ярнях, вивчали, аналізували. Ми завжди були критичними клієнтами й цікавились якісною їжею та хорошим сервісом. Для нас це був новий напрям, тому ми хотіли вивчити все до дрібниць.  

Чому саме піцерія?

Микола: Ми взагалі любимо смачно їсти. У нас був бізнес у виробництві, продажах, у Юлі — в б’юті. Але гастрономія стала новим викликом. Ми понад два роки вивчали ринок, дивились, які бренди ростуть, які падають. Їздили по різних районах Варшави, досліджували конкурентів.

Зрештою вирішили, що піцерія — оптимальний варіант. У неї вищий середній чек, ніж у кафе. Але важливо було знайти бренд, який дбає про якість. 

Юлія: Ми аналізували, які франшизи закриваються, які продаються. Обрали ту, що тримається стабільно і дорого продається — це ознака цінності. Поспілкувалися з кількома франшизодавцями і зрозуміли, хто з них справді дбає про бренд, а хто — просто продає назву.

Зрештою 21 грудня 2023 року ми відкрилися. Це наша перша й поки єдина точка. Робили все самі — нікого спеціально не наймали, вклали останні заощадження, навіть продали автівку. Батько Миколи приїхав до нас з України, щоб допомогти робити ремонт приміщення. Працювали від рання до пізнього вечора.

Юлія із сином під час ремонту приміщення під піцерію

«Перші місяці ми працювали вдвох»

Скільки коштує відкрити піцерію? 

Микола: Залежить від метражу, ремонту, обладнання. У нашому випадку, а у нас площа 100 квадратних метрів, ми витратили до 100 тисяч доларів. І це ми ще заощадили на ремонті.

Юлія: Перші місяці ми працювали самі. Микола з керівника перетворився на піцайоло, я — і на касі, і помічником кухаря. Повар з нашої франшизи вчив Колю готувати піцу, брускети, фокача, а мене — макарони, салати й десерти. Поки обороти були малі, не могли дозволити собі наймати працівників. Наш син теж допомагав. Спочатку — бо треба було, але з часом йому стало подобатись. Зараз він охоче працює офіціантом. 

З якими викликами зіткнулися на старті? Чи було складно відкрити бізнес у Польщі?

Микола: Викликів було багато. Ми вперше зайшли в гастрономію. Без франшизи було б надто складно — вони дали меню, рецептуру, стандарти. Це дуже допомогло. Але довелося вчитись у процесі. Перші святкові дні були дуже насичені — безліч замовлень, один офіціант і ми вдвох з дружиною. Я літав між пічкою і столом. Фото й відео, на жаль, немає (сміється). Юлі теж було складно, бо вона не розмовляла вільно польською. Але з часом все налагодилось. Зараз Юля будь-яке питання вирішить польською! А як інакше — 90% наших основних клієнтів — поляки.

Скільки у вас працівників?      

Юлія: На зміні зазвичай працює кілька людей: піцайоло, касир, офіціант і помічник. Маркетологів чи PR-фахівців у нас немає — не дозволяють обороти. Тож поки ми і це робимо самі.

Який середній дохід з такого бізнесу? 

Микола: У кращому випадку — 10-15 тисяч злотих. Але багато з цього йде на оренду, електрику, зарплати. Середній чек — 70 злотих. Щоб наторгувати 7000, треба зробити 100 продажів, а це — близько 150 піц.

Перший час Миколі доводилося самому бути піцайолою

«Репутацію піцерії часто псують служби доставки»

Чому зараз закриваються інші схожі заклади в Польщі? Що вони роблять не так?

Микола: Закриваються через низьку маржинальність. Залишається, скажімо, 10 відсотків чистого прибутку.

Якщо в тебе невеликі обороти, то буває, що найманий працівник заробляє більше, ніж власник

Юлія: У центрі легше — там туристи. У спальному районі — постійні клієнти, і якщо впаде рейтинг, нових не буде. А ще служби доставки часто псують репутацію: водії приїжджають без термосумок, плутають адреси, запізнюються, не розмовляють польською, — а весь негатив летить на піцерію.

Як ставитесь до критики, до поганих відгуків? 

Микола: Нормально. За відгуками в Google бачимо, що 95% клієнтів задоволені. Ми маємо найвищу оцінку серед схожих піцерій у місті. Іноді, звичайно, трапляється всяке. На жаль, не можна догодити всім. 

Клієнт завжди правий. Дотримуєтеся цього правила?

Юлія: Ми ділимо клієнтів на два типи: тих, хто може довести свою правоту, і на тих, хто все ж не правий. Коли дзвонить нетверезий клієнт, замовляє піцу, йому її доставляють, а він не хоче за неї платити, бо не пам’ятає, що замовляв, — клієнт не правий.

До речі, ця історія мала продовження. Це виявився наш постійний клієнт. Він приїхав наступного дня, вибачився і зажадав розрахуватися за піцу. Але я сказала, що не потрібно, бо кур’єр привіз піцу назад. На це чоловік відповів: «Дякую, що поважаєте своїх клієнтів». 

Микола: А була ситуація, коли прийшла клієнтка, стала на вулиці біля нашої піцерії й кричала, щоб інші не замовляли у нас їжу, бо треба довго чекати на замовлення. І що ви думаєте? Зараз постійно приходить до нас і замовляє піцу. Люди такі дуже різні…

Як ви розподілили обов’язки у бізнесі?

Микола: Донедавна на чужу людину я працював лише один день у житті, бо весь час маю власну справу. Але зараз почав у Варшаві працювати на одну українську медичну компанію — обіймаю там посаду керівника напрямку будівництва. Також паралельно у мене є компанія, яка надає послуги з опалення, вентиляції. Піцерією зараз вже займається Юля. Вона — директорка. Але я завжди поруч. Син теж з нами. 

Юлія: Ми звикли працювати разом — ще з України. Після 25 років спільного життя вже навіть не сваримось (посміхається). У нас також доросла донька — їй 23 роки, вона теж займається бізнесом. У нас справді дуже тепла атмосфера в команді. За останні пів року зібрався чудовий колектив. 

Зараз я займаюсь улюбленою справою. Мені приємно бачити, що людям у нас смачно, затишно. Клієнти стають, як рідні. Мрію, щоб піцерія запрацювала автономно. А потім, можливо, відкрию ще або маленьку цукерню, або хлібний магазин. 

Якби ви зараз давали пораду українцям, які мріють про власний бізнес у Польщі?

Микола: Я точно не буду говорити про труднощі, з якими можна зіткнутися, бо це лише демотивує інших. А труднощі точно будуть. Треба просто не боятися і ризикувати. І розуміти, що в 90% випадках може бути поразка. 

Заради чого ви працюєте?

Юлія: Для нас головне — наше сімейне щастя. Заради цього ми працюємо. І ці цінності передаємо нашим дітям. Наприклад, наша донька з 17 років почала жити окремо, якийсь час мешкала в Італії, тепер живе з нами. І ми дуже щасливі збиратися разом ввечері. Разом ми проходили чимало психологічних тренінгів. 

Родина Карлових у Польщі

Якось у нас була ситуація, коли донька в 11 класі почала прогулювати уроки. Я випадково про це дізналась. Микола тоді запитав її, чому вона це робить. Донька відповіла, що їй нецікаво. На що Микола висунув пропозицію: «Поїхали зі мною в Київ у бізнес-школу». І хоча я була сповнена скепсису, Іра там побачила, як люди грають у великий бізнес, і як це впливає на їхні життя. Що ці люди живуть краще, ніж ми жили на той момент. А значить — таки важливо вчитися. Ми часто повторюємо дітям: «Не будеш працювати головою — будеш працювати руками». А будеш працювати головою — буде у тебе і твоя справа, і сімейне щастя.

Фотографії з приватного архіву

20
хв

«Середній чек тут більший, ніж у кафе». Історія родинної піцерії, відкритої українцями у Варшаві

Оксана Щирба
косметичний бізнес салон кабінет український Польща

За останні три роки українці в Польщі зареєстрували 77,7 тисяч бізнесів, що становить 9% від загальної кількості ФОПів, відкритих у країні в цей період. З кожним роком кількість українських бізнесів збільшується. Як підрахували в Польському економічному інституті (PIE), близько 37% новостворених фірм відкривають жінки. І одним з найпопулярніших напрямів серед них є індустрія краси — косметичні, манікюрні й перукарські салони (до 13% від усіх українських бізнесів). 

Тетяна Ковнацька до 2022 року мешкала на Житомирщині. Придбала будинок, в якому планувала жити й виховувати двох синів (молодший син має діагноз ДЦП). Але встигла пожити в ньому всього 4 місяці. Війна змусила переїхати до Польщі й самостійно дбати про дітей. Заради них і завдяки ним Тетяна досягла поставленої мети — відкрила в Кракові власний косметичний кабінет. 

«Я — косметолог, але спочатку в Польщі мила під'їзди»

— Коли я з двома дітьми приїхала до Польщі, навіть уявити не могла, що можу працювати за професією, — розповідає Sestry косметолог Тетяна Ковнацька. — Перше, що мені тут запропонували, — мити посуд. Потім — під'їзди. Я на все погоджувалась, хоча платили копійки. 

Коли порахувала, скільки буду отримувати за свою роботу, зрозуміла, що доведеться працювати по 10 годин, а ще — вночі, і навіть так я не зможу забезпечити дітям ні житла, ні школи. Розплакалась… 

Подзвонила своєму старшому сину. Він вислухав мене і сказав:

«Мама, кидай мити під'їзди й шукай роботу за спеціальністю. Кілька днів зможемо прожити. Будемо їсти один суп»

Його слова дуже на мене вплинули. Я прийшла додому, сіла й стала писати у фейсбуці всім салонам краси, що шукаю роботу. 

Зі старшим і молодшим синами

— Розкажіть, як ви приїхали до Польщі. Чому саме сюди?

— 24 лютого у мене була страшна паніка. Що робити? В голові не було жодної відповіді. Старшому сину тоді було 15 років, молодшому — сім. 

Спочатку поїхала до мами, яка живе біля кордону з Білоруссю. Це було небезпечно. Але коли небезпека, то ми, як діти, хочемо сховатися у мами. 

А у мами через постійні вибухи доводилося носити молодшого сина на руках у льох. Сам він спуститися й піднятися не може, бо має діагноз ДЦП. Але навіть тоді, серед вибухів у погрібі, я не думала виїжджати з України. 

Аж поки 1 березня не подзвонила сестра з монастиря, при якому мій син ходив у садочок для неповносправних. Сестра сказала: «Таня, ти повинна вивезти Влада. Ти повинна про нього подбати». І пояснила, що дитина з ДЦП дуже чутлива. І якщо щось вибухне поруч, його контузить набагато сильніше, ніж нас, здорових людей. Так я вирішила їхати з України.

Наступного дня сіла в машину зі своїми дітьми й нарешті відчула силу. Усвідомила, що все роблю правильно.

Перетнувши кордон з Польщею вночі, ми поїхали до центру біженців. Але коли я побачила цей центр, зрозуміла, що там ми не залишимось. Великий спортзал, де дуже багато людей. Гучно, світло не вимикається. Майже ніхто не спить. І ми заночували просто в машині на стоянці. І вже вранці взяли курс на Краків.

«Конкуренція в косметології висока. Майже всі конкуренти — українки»

— Що було після того, як ви розіслали своє резюме краківським салонам краси? Довго довелося чекати відповіді?

— Після того, як я розіслала десятки листів місцевим салонам, два з них взяли мене на роботу. Я працювала одночасно в обох — їздила між двома локаціями. «Хочеш заробити, маєш сама знайти клієнтів». Такі умови висунули мені працедавці. Але я знала, що в мене вийде. Адже я не мала вибору.

А коли у мене в житті немає вибору, я завжди знаходжу вихід

Згодом стала орендувати місце в салоні. Платила 40% з кожного клієнта. На свою справу у мене грошей ще не було. Бо податки, витрати були, а стабільного доходу — ні. Але коли я напрацювала свою базу клієнтів, зрозуміла, що вже готова зареєструвати свою діяльність і працювати «на себе». 

Зараз у мене свій косметологічний кабінет. І шлях до нього був непростий. Довелося витратитися на матеріали, якісні апарати, довго шукати й знайти хороше місце, до якого зручно добиратися. Я позичала гроші, потім віддавала. Мені ніхто не допомагав. Я не називаю себе бізнеследі. Говорю про це як про свою справу. Бо бізнес — це щось велике. А у мене тільки початок великого. 

Зареєструвати свою справу в Польщі не складно. Українцям під час війни спростили умови, тож реєстрація зайняла у мене з пів години. Маю бухгалтера — це обов'язкова умова ведення бізнесу. Він мені допомагає зі звітністю, податками, паперами. 

— Конкурентів багато? 

— Конкуренція в косметології у Польщі висока. Але майже всі конкуренти — українські майстрині. Українці у сфері краси дійсно найкращі.

Конкуренція змушує весь час вдосконалюватися. І це не тільки про техніки, апарати й сучасні процедури. Це й про просування власного бренду. Ти маєш записувати відео, «скакати на камеру», показувати і роботу, і особисте життя. 

Бо тільки зупинився, все — роботи немає. 

Звичайно, доводиться весь час вчитися новим технікам. Тільки в цьому місяці була на трьох навчаннях. Один навчальний курс коштує від 1500 до 4000 злотих.

Чому ще я тут навчилася? Що порівнювати себе з кимось з майстрів неправильно. У кожного свої умови, ситуація, і я живу й працюю згідно зі своїми умовами. Я йду власними кроками. Нехай вони не швидкі й не великі, але я роблю їх сама

— Що для вас найважливіше: прибуток, кількість клієнтів, репутація?

— Репутація для мене завжди на першому місці. Дуже важливо, що клієнт говорить про мою роботу. За грошима я не женусь, але мені треба, щоб грошей було стільки, щоб могли нормально жити мої діти і я. Самотужки забезпечую свою сім'ю, тому ігнорувати прибуток не можу. А він приходить, якщо хороша репутація. Тільки так це і працює — репутація сприяє росту кількості клієнтів, клієнти приносять прибуток.  

— Які б поради ви дали українкам, які хочуть відкрити свій бізнес у новій країні?

— Брати й робити. Боїшся? Все одно бери й роби. Важливо бути як відважною, так і уважною. Заздалегідь розрахувати все: податки, оренду, витрати. Відкрити свою справу — це одне, а от втримати діяльність — окреме завдання. Варто розуміти, що це «гра в довгу». І бути готовою до різних викликів. Але не боятися — найважливіше.

— Скільки треба мати грошей, щоб відкрити свій косметологічний кабінет?

— Щоб відкрити свою справу, я вклала близько 10 тисяч злотих. І це при тому, що частина матеріалів у мене вже була, я привезла їх з України. Довелося купувати лампи, кушетки, столи, а також касовий апарат і термінал. Якщо додати до витрат апарати, з якими я працюю, вийде близько 30 тисяч злотих. Але апарати я купую поступово. Ціни на них — від тисячі доларів. Мої апарати коштують 1,5-2 тисячі доларів кожний. 

Дуже хочу розширятися. Йду до цього. Хочу кращі умови, більший кабінет, більше працівників. 

— Яким може бути дохід і прибуток косметолога в Польщі?

— Взагалі дохід у косметолога може бути дуже непоганим. Якщо завантаженість з 8 ранку до 8 вечора — і так щодня, можна мати 30-40 тисяч злотих на місяць. Але я так працювати не можу. Адже моя дитина потребує мене дома. Логопед, масаж, фізіотерапевт у молодшого сина, школа старшого — і між усім цим треба встигнути. Зараз я заробляю 15-20 тисяч злотих брутто. Віднімаємо податки, зарплату бухгалтеру, витрати на матеріали, оренду (2000 злотих) тощо. Залишається 7-9 тисяч злотих. У косметолога великі витрати. 

Разом з тим у Польщі я дуже виросла, розкрилась. Почала себе впевнено почувати. Можу сама в чужій країні жити в комфорті, розвиватися професійно, відчувати впевненість. Пишаюся собою.

— Що ви вважаєте головним своїм успіхом?

— Те, що я не боюся. Руки трусяться, але я роблю. Вперто і наполегливо. Постійно вчуся чомусь новому. Коли згадую, як вперше робила мезотерапію (ін’єкційна процедура в косметології. — Ред.), аж смішно. Руки трусилися, плакала. Але робила! А далі призвичаїлась, набила руку — тепер легко. І так в усьому. Страшно, але я йду вперед.

20
хв

«Страшно, але йду вперед». Українка про відкриття власного косметичного кабінету в Польщі

Ксенія Мінчук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ультраправі — лише прикриття. Ексрадник президента Румунії про те, як Кремль створює нові інструменти впливу на вибори в Європі

Ексклюзив
20
хв

«Ми — безхатченки, але не самотні»: як переселенці, бездомні і волонтери рятують одне одного  

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress