Євросоюз дав історичний шанс Україні. Попереду спринт і марафон

Його можна умовно назвати «список Навроцького». Так, Польща — парламентсько-президентська республіка, де повноваження глави держави не вражають обсягами. Проте заяви Кароля Навроцького під час президентських перегонів потребують від України радикальних змін підходів до діалогу з Варшавою. Нинішній президент-елект виступає каталізатором потрібних змін у відносинах Польщі й України, тому «список Навроцького» необхідно формувати вже зараз.

1. Новий договір про дружбу та співробітництво. Нагадаю, що Договір про добросусідство, дружні відносини та співробітництво між Україною та Республікою Польща був підписаний і ратифікований ще у 1992 році. Це було логічно з огляду на першість Польщі у питанні визнання незалежності України, але сьогодні актуальним кроком є ухвалення нової версії Договору. Варшава і Київ почали вести відповідні консультації у розквіті повноважень президента Анджея Дуди, і завершення цього процесу дозволило б перекинути логічний місток від одного президента до іншого. 

2. Рішення про продовження ексгумації жертв Волині. Рішення про проведення ексгумації у Пужниках (Тернопільська область) дозволило нейтралізувати негативний ефект від чергового акту вандалізму над похованням воїнів УПА на горі Монастир. І продовження ексгумації — бодай з огляду на місце роботи Навроцького, який очолював Інститут національної пам’яті, є логічним. Цей крок дозволить мінімізувати негативні наслідки очікуваної участі Кароля Навроцького у заходах з агресивного вшанування пам’яті жертв Волинської трагедії у липні. 

3. Залучення Польщі як посередника до переговорного процесу з Росією. Для Варшави є характерними небезпідставні дипломатичні амбіції. Хоча президент Польщі не призначає міністрів оборони й закордонних справ (як його український колега), впливати на зовнішню та оборонну політику він точно намагатиметься. Відтак більш активне посередництво Польщі в російсько-українському діалозі може виявитися корисним і для Києва, і для Варшави. 

4. Участь у відзначенні п’ятої річниці створення Люблінського трикутника. Цьогоріч цій геополітичній конструкції в Балто-Чорноморському регіоні виповнюється п’ять років. Хоч останніми місяцями у зовнішньополітичній риториці Польщі більш помітним є Веймарський (Німеччина — Польща — Франція) трикутник, проте саме Люблінський трикутник, як і створена в Любліні десять років тому Польсько-литовсько-українська бригада імені князя Костянтина Острозького, можуть сприяти зміцненню регіональної безпеки. Це варто «продавати» Каролю Навроцькому й членам його команди. 

5. Активізація участі України у проєкті Тримор’я. Ініційований президентами Польщі й Хорватії проєкт розвитку країн між Адріатичним, Балтійським і Чорним морями повинен політично пережити своїх засновників — Анджея Дуду й Колінду Грабар-Кітарович. Для Кароля Навроцького це може стати елементом власної зовнішньополітичної активності, а для України — шансом на збільшення зовнішньополітичної суб’єктності. До того ж Україна має розгалужену ГТС, яку необхідно використовувати для транзиту природного газу. 

6. Відновлення діалогу про участь Польщі у процесі відновлення України. Представники польського бізнесу понад два роки намагаються отримати від України відповідь на питання щодо власної участі у процесі відбудови України. Вони небезпідставно припускають, що представники різноманітних транснаціональних корпорацій можуть в останній момент їх відтіснити. Тут доцільно згадати обіцянку Навроцького під час теледебатів «відправляти в Україну не польських солдатів, а польських бізнесменів» — та підіграти їй. 

7. Просування «нового прометеїзму». Спираючись на публічний образ новообраного президента Польщі, Україна могла б запропонувати йому «новий прометеїзм» — концепцію спільної протидії Росії та її впливу у Балто-Чорноморському регіоні. Творчо переосмисливши спадщину Юзефа Пілсудського, українське керівництво могло б спробувати створити атмосферу довіри у відносинах з Варшавою. 

Замість післямови. Україна має два місяці на формування політики щодо Навроцького й Польщі, яку він очолить у серпні. Зараз м’яч — на українському боці поля, а шанси порозумітися з політиком з «новим обличчям» є високими.

Важливо, що це зробила політикиня родом з Німеччини — з країни, політику якої часів канцлера Герхарда Шредера Росія змогла зламати зсередини. Найбільша промислова країна Європи припустилася катастрофічної помилки в енергетичній політиці та потрапила в обійми Путіна — кілька урядів віддали енергетичну безпеку на відкуп великим промисловцям. Ті не бачили нічого, крім швидких прибутків та здешевлення виробництва — і тому на дешевий трубопровідний газ та відчутні знижки Кремля підсіли буквально всі. Російський газ у Німеччині став настільки дешевим, що його почали використовувати не тільки для опалення будинків і хімічного виробництва, а й для генерації електроенергії. Це спричинило ще більшу залежність, а політики дивилися на це прихильно. Газ вважався дешевою й екологічнішою альтернативою вугіллю та нафті.

Кремль був упевнений, що Німеччина, маючи відчутну залежність від його енергоносіїв, слова докорів не скаже, коли спочатку впаде Україна, а потім країни Балтії та Польща

Впевненості цьому додавав амбітний проєкт, над яким Путін та його німецькі лобісти працювали пів життя — мова йде про газопровід «Північний потік-2». Понад $9,5 млрд інвестицій. Німецько-російське енергетичне партнерство. Тяжка битва з Трампом першої каденції та Джо Байденом, аби «Північний потік-2» таки запрацював. 

Утім, виступ Урсули фон дер Ляєн у Європарламенті на початку травня дає зрозуміти, що німці і загалом Європа нарешті спокутують вину за багаторічне втягування себе в шибеницю Путіна. 

«Ера російських викопних енергоносіїв в Європі «добігає кінця», — заявила політикиня

Саме відмову від російського викопного палива вона визначила як один із трьох ключових аспектів для досягнення тривалого миру в Україні. Достеменно відомо, що із середини 2000-х років Росія дуже активно просувала Берліну, Брюсселю та Парижу тезу, що Україна — дуже ненадійний транзитер європейського газу, та і загалом українці та газові технології — це як космос та дикі племена Полінезії. Насправді все було не так — свого часу саме в Києві проєктували основні радянські ГТС, які потім принесли Путіну та його оточенню мільярди доларів. 

Рішуче лідерство пані Урсули припало на непрості часи — торговельна війна із США і досить непрості стосунки із президентом Дональдом Трампом. Заради того, аби останній почав говорити із Європою конструктивно, політикиня покликала на допомогу прем’єр-міністерку Італії Джорджію Мелоні. Самі ці дві пані зараз шукають шляхи порятунку Європи.

Станом на зараз Урсула фон дер Ляєн має чіткий план, як потроху витягати Європу із позиції чи то жертви, чи то бажаного мовчазного трофею для Китаю, Росії та США одночасно. Лідерка Євросоюзу пропонує відмовитись від нових угод на постачання російського газу, включаючи трубопровідний газ та зріджений природний газ (LNG). Його має замінити американський, але саме особистий підхід Мелоні до Трампа має зафіксувати, яка це буде частка — бажано, аби не монополія.

План фон дер Ляєн передбачає альтернативні джерела енергії. Згідно з ним, ЄС активно розширює використання відновлюваних джерел енергії та імпорт газу з інших країн. Далі пропонуються нові правила для моніторингу та прозорості постачання газу, щоб уникнути прихованих закупівель російського палива.

Окремо йде пропозиція поступового обмеження на російський ядерний сектор: ЄС також планує поступово скоротити імпорт збагаченого урану та інших ядерних матеріалів з Росії.

Це той козир, який дозволяє роками Росії маніпулювати страхами ядерного удару — і шантажем отримувати поступки для себе

Також саме ця політикиня заговорила про адаптацію оборонки Європи під виклики нового часу: «Час ілюзій минув. Тепер Європа покликана взяти на себе більшу відповідальність за власну оборону. Не в якомусь віддаленому майбутньому, а вже сьогодні, не поступовими кроками, а з мужністю, якої вимагає ситуація. Нам потрібно підняти хвилю в європейській обороні, і вона нам потрібна зараз».

Очікується, що у червні 2025 року буде представлено пакет змін для європейської оборонки, яка спростить сертифікацію, тестування та системи закупівель озброєння. Все це разом достойна відповідь на ту кризу, в яку загнала Європу лояльність до маніпуляцій і шантажу від Росії. За словами фон дер Ляєн, до початку повномасштабного вторгнення країни ЄС сплачували Росії €12 млрд щомісяця за енергоносії. Нині ця сума знизилася до 1,8 млрд. Частка російського газу в імпорті зменшилася з 45% до 13%, а імпорт нафти скоротився в десять разів.

Хоча Угорщина та Словаччини з лояльними до Кремля урядами дуже прагнуть знову відкрити кран для російського нафту та гази, лідерка Євросоюзу дала зрозуміти, що нічого такого не буде. Тож Орбану та Фіцо все ж доведеться прийняти реальність і змінюватись, наприклад, розвивати альтернативні джерела енергії у виробництві електроенергії, як це уже останні роки робить Польща. 

«Росія неодноразово демонструвала свою ненадійність як постачальник. Путін уже припиняв постачання газу в Європу в 2006, 2009, 2014, 2021 роках, а також під час війни. Скільки ще разів треба, щоб усвідомити це? Залежність від Росії шкодить не лише нашій безпеці, а й економіці. Наші енергетичні ціни не можуть залежати від ворожого сусіда», — пояснила суть своєї стратегії політикиня.

Урсула фон дер Ляєн змінила правила гри, яких дотримувалися толерантні європейські джентельмени

В епоху великих потрясінь рішуча жінка у Брюсселі стала порятунком для всіх. Адже Європу менше хитає між сумнівами й компромісами, і саме фон дер Ляєн стала архітекторкою цього процесу.

Влітку 2024 року економічна газета Handelsblatt видала велике розслідування, як колишня канцлерка Німеччини та очільниця партії ХДС/ХСС Ангела Меркель приховувала інформацію про тактику шантажу Путіна та масштаби залежності німецького бізнесу від російських енергоресурсів. Все це потім впливало на свободу політичних рішень у Брюсселі та Вашингтоні.

Урсула фон дер Ляєн — теж багаторічна зірка цієї партії, яка знову взяла реванш на минулих виборах. Цілком можливо, що лідерка ЄС переписує помилки історії і спокутує гріхи власних колег минулого.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

<frame>Більше знань, менше страху — це гасло нашого нового циклу публікацій. Адже безпека — це факти, перевірена інформація та обґрунтовані аргументи. Чим більше ми знаємо, тим краще підготуємося до майбутнього.<frame>

Усвідомлення того, що таке національна безпека і з чого вона складається, сьогодні є не привілеєм, а необхідністю. Але ще важливіше розуміти, що на багато її ключових сфер ми можемо впливати самі — як громадяни, мешканці, а також мігранти, які проживають у Польщі. Безпека — це не лише сфера держави, політиків і стратегів. Це наша спільна справа — повсякденна практика, заснована на знаннях, співпраці та відповідальності.

Основними напрямками національної безпеки є: військова безпека, безпека союзників, енергетична безпека, інформаційна безпека, економічна безпека, соціальна безпека, екологічна безпека.

На деякі з цих сфер впливають рішення, прийняті на державному чи міжнародному рівні. Але є й такі, на які ми можемо впливати — тут і зараз. І ми повинні робити це разом — незалежно від походження, мови чи історії. Тому що тільки тоді ми побудуємо суспільство, яке буде дійсно стійким до криз. Однією з таких ключових сфер сьогодні є інформаційна безпека — і вона стає першою лінією оборони в сучасному світі.

У XXI столітті війна не завжди починається з вибухів бомб. Іноді вона починається з посту в Facebook, зманіпульованого відео в TikTok або вирваного з контексту висловлювання, яке хтось кидає в інформаційний млин

Перш ніж впаде перша ракета, з'являються фейкові новини, перешіптування чуток і зростаюче відчуття, що «щось не так». У цифрову епоху знання стають нашим першим притулком, а інформаційна стійкість — новою формою цивільного захисту.

Дезінформація не знає кордонів, і її мета одна: розділити суспільство, посіяти недовіру та підірвати довіру до держави. Україна надто добре знає цей сценарій. Російській агресії передувала повномасштабна дезінформаційна кампанія — крок за кроком підривалися основи суспільної єдності. І, на жаль, ті ж самі методи сьогодні намагаються застосувати в Польщі.

Українці перетворюються з героїв на цапів-відбувайлів? Неправдиві наративи б'ють по найслабших — а іноді й по тих, хто просто «новий» і досить помітний. Місяцями ми чуємо, що українці «не працюють», що вони «живуть на 800+», що вони «їздять на кращих машинах, ніж поляки» і що вони «псують ринок праці». 

Звучить знайомо? Так працює дезінформація — просто, емоційно, без фактів. А правда? Правда зовсім інша.

78% українців у Польщі або працюють, або активно шукають роботу. Це вищий показник участі в робочій силі, ніж серед багатьох груп польських громадян. Вони багато працюють — у логістиці, будівництві, громадському харчуванні, догляді. Скрізь, де поляки часто більше не хочуть працювати. Більше того — їхня присутність допомагає підтримувати темпи економічного зростання, які інакше сповільнилися б. Простіше кажучи, Польща потребує українців так само, як вони потребують безпечного місця для життя.

Гроші? Так. Але в один бік — до бюджету. Згідно зі звітом BGK «Вплив припливу мігрантів з України на польську економіку», опублікованим у березні 2025 року: з кожного злотого, виплаченого українцям у вигляді допомоги на рівні 800+, 5,4 злотих повертається до бюджету у вигляді податків і внесків. Ні, це не означає, що вони «віддають у п'ять разів більше», але це означає одне: вони віддають більше, ніж беруть. І це тверді цифри, а не думки з коментарів в інтернеті.

А ті розкішні автомобілі? Так, деякі українці приїжджали до Польщі на дорогих автомобілях. Тому що є люди з України, які володіють такими автомобілями, так само, як є поляки, які їздять на таких автомобілях.

Варто також поставити собі питання: якби у вас було 15 хвилин, щоб втекти з Києва чи Харкова під обстрілом, що б ви вибрали — автобус чи власне авто, якщо б воно у вас було? Це не розкіш. Це порятунок. Це єдине, що ти можеш забрати зі свого розбомбленого будинку

800+ для українців? Політичне страшило. У передвиборчій кампанії тема повернулася бумерангом — з твердженням, що «ми заберемо пільги в українців, а полякам залишиться більше». Проблема в тому, що це не лише популізм, але й натягування ковдри на очі. По-перше — незрозуміло, чи відбудуться якісь зміни. По-друге — навіть якщо вони будуть, то торкнуться маргіналів. Тому що переважна більшість українських сімей і так справляється самостійно і не потребує 800+.

А як щодо соціальних відносин? Ми спостерігаємо охолодження настроїв. Згідно з дослідженням, проведеним у листопаді 2024 року компанією Info Saliens, та звітом, опублікованим Центром Мєрошевського, одним із найпомітніших висновків є «значне зниження позитивних думок про Польщу та поляків. У 2022 році 83% українців мали добру думку про поляків, тоді як у листопаді 2024 року цей відсоток зменшився до 41%. Водночас зросла кількість тих, хто ставиться до них нейтрально, що свідчить про дедалі більш прагматичний характер відносин».

Але і для цього є причина: дезінформація, виснаження та відсутність чітких урядових наративів. Проте, ми не говоримо про конфлікт — ми говоримо про непорозуміння, яке можна виправити. Але тільки через діалог і факти.

У публічному просторі також неможливо оминути тему Волині — трагічної та болючої сторінки спільної історії, яка й сьогодні викликає сильні емоції. Саме ця рана найчастіше використовується як інструмент поділу. Лунають заяви, що українці «не хочуть віддавати тіла», що немає бажання співпрацювати, що пам'ять про злочин свідомо придушується.

Але треба чітко сказати: Волинь — це трагедія для обох народів. Це драматична сторінка історії, яка заслуговує на правду, пам'ять і гідність, а не на інструменталізацію та використання для розпалювання ворожнечі

Вшанування пам'яті жертв і повага до історичної правди є важливими. Але не менш важливо, щоб історія не стала зброєю в руках політичних наративів. Тому що ми не можемо повернути час назад. Ми можемо лише вирішити, що ми робимо з цією пам'яттю — і чи дозволяємо їй роз'єднувати нас у той час, коли ми найбільше потребуємо єдності.

Сьогодні ми стикаємося з новими викликами — війна, кризи, дезінформація, підрив основ безпеки. У такі часи історія має бути дороговказом, а не перешкодою. Ми повинні дивитися в майбутнє разом — поляки та українці.

Дезінформація — це зброя масового знищення. Потрібно сказати прямо — Польща не буде в безпеці, якщо не побудує систему опору інформаційним маніпуляціям. Медіаосвіта, вміння критично мислити, розпізнавати неправдиві джерела та свідомо користуватися ЗМІ — все це має бути настільки ж важливим, як знання місцезнаходження найближчого бомбосховища. Тому що достатньо однієї вправно поданої фейкової новини, щоб викликати паніку, розпалити обурення або заблокувати систему.

І тут українці можуть зіграти величезну роль. Вони мають досвід боротьби з дезінформацією, вони знають інструменти, вони знають, як реагувати. В Україні місцеві лідери — вчителі, бібліотекарі, територіальна оборона, громадські організації — стали інформаційними «маяками», будуючи мережі довіри. У Польщі ми також можемо підтримувати і створювати таких лідерів. І це дуже нагальна справа.

Національна безпека сьогодні - це більше, ніж просто укриття і закони. Це про міжособистісні стосунки, соціальну довіру та інформаційну гігієну. І все починається з обізнаності. Якщо ми хочемо бути готовими до криз — ми повинні говорити про факти, а не про міфи. Про людей, а не про стереотипи. Про співпрацю, а не поділ.

Єдиний фронт —  безпечне суспільство. Українці не «гості» — вони частина нашого суспільства. І якщо ми зможемо разом з ними побудувати систему цивільного захисту, ми також зможемо разом захистити себе від атак, які приходять не з неба, а з інтернету.

Хто сіє страх, той пожинає кліки. Хто сіє знання — будує притулок. Інформаційна війна триває. І або ми навчимося вести її, або програємо ще до першого пострілу.