Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Хто така Вікторія Спартц? Чому перша українка в Конгресі США зараз не за Україну?
Вікторія Спартц — українка за походженням і конгресменка США від штату Індіана. Як за час повномасштабної війни вона перетворилась із друга на ворога України? І чи, власне, варто записувати її у «вороги України» та підозрювати у роботі на Кремль?
Конгресвумен Вікторія Спартц. Фото: Х / Rep. Victoria Spartz
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Колишня уродженка села Носівка на Чернігівщині стала об'єктом критики після дружніх фото з відомою трампісткою Марджорі Тейлор-Грін та кількох правок, якими вона пропонувала прибрати частину допомоги Україні з ухваленого законопроєкту спікера Палати представників Майка Джонсона на майже 61 мільярд доларів.
У мережі Х Спартц писала, що не готова голосувати за виділення будь-якого іншого фінансування для Києва, окрім як на постачання зброї. Це звучало так, що вона не підтримує «надсилання грошей українському уряду – тільки летальну допомогу».
Урешті допомогу для України проголосували, хоча проти було аж 112 республіканців. Однак усі запамʼятали лише кейс та заяви етнічної українки.
У 2020 році Спартц, яка до заміжжя мала питомо українське прізвище Кульгейко, — тріумфально пройшла в Палату представників від одного з округів штату Індіана. Тоді українські ЗМІ масово висвітлювали історію українки, яка досягла нечуваного успіху на чужині і стала яскравою зіркою Республіканської партії.
Після повномасштабного нападу Росії на Україну Вікторія Спартц одною з перших політиків США закликала американських чиновників всіх рівнів до посиленої підтримки України на тлі російської агресії.
У промові до Конгресу за 2 березня 2022 року політикиня вперше назвала війну РФ проти України «геноцидом»:
— Я думаю, що нам потрібно зрозуміти ситуацію в Україні. Це не війна. Це геноцид українського народу божевільною людиною, яка не може зрозуміти, що український народ не хоче бути з Радянським Союзом.
Це бійня. Це вбивство українського народу. А вільний світ стоїть і дивиться. Скільки Путін уб’є? Ну, я вам скажу: він уб’є всіх, і скільки зможе, якщо ми щось з цим не зробимо
Важливий момент — саме тоді, під час цієї промови, левовий шмат Чернігівщини був в окупації — і це додавало важливої переконливості словам американської конгресвумен.
Далі Спартц була однією з перших, хто закликав Байдена передати Україні ATACМS. Вона була одним з символів боротьби за надання допомоги серед республіканців, була поряд з президентом США під час підписання ленд-лізу. А ще здійснила шість візитів разом із колегами-конгресменами на лінію фронту.
Вікторія Спартц під час підписання Джо Байденом ленд-лізу. Фото: Х / Rep. Victoria Spartz
Уже тоді Офіс президента був не у захваті від того, що міські голови Дніпра та Одеси — Борис Філатов та Геннадій Труханов — особисто зустрічаються з американською політикинею і домовляються з нею про допомогу напряму. Тоді мери отримали перше попередження від вищого політичного керівництва, що краще не перебирати на себе лаври переможців війни, бо, мовляв, герой має бути один.
Міський голова Дніпра Борис Філатов та Вікторія Спартц. 15 травня 2022 року. Фото: телеграм / Борис Філатов
Однак у липні 2022 року, коли Захід почав розуміти, що російсько-українська війна всерйоз і надовго, постала мова про перші серйозні збройні пакети.
І тут стало зрозуміло, що у Спартц є особистий конфлікт із Андрієм Єрмаком
Все почалось із листа представниці Палати представників від 9 липня 2022 року, де вона вимагала у президента США Джо Байдена надати пояснення щодо процедур нагляду, пов’язаних із керівником Офісу президента України.
У цьому листі є коротка згадка про нібито наявність «різноманітної розвідувальної інформації щодо дій пана Єрмака в Україні та його імовірних зв'язків з Росією»:
— Пан Єрмак викликає багато занепокоєнь у низки людей у США і за кордоном, вважається, що про нього високої думки ваш радник із національної безпеки Джейк Салліван.
Українське МЗС, у відповідь на цю заяву, звинуватило Вікторію Спартц у спробі «підіграти російським наративам». Та, у свою чергу, не стала мовчати, навпаки — закликала Єрмака подати у відставку:
— Якби він був державним діячем, як людина з і без того сумнівною репутацією, він би подав у відставку цієї зими, запевнивши українське керівництво в тому, що жодного нападу з боку Росії не станеться, що знизило готовність України. Однак ніколи не пізно вчинити правильно.
Тодішній головний голос Банкової — Олексій Арестович — знайшов винуватих таких заява. В інтерв'ю російській ліберальній пропагандистці Юлії Латиніній — він заявив, що Спарц накрутили мер Дніпра Борис Філатов та Андрій Білецький — легендарний командир 3-ї штурмової бригади. З обома Спартц мала привітні та тісні робочі контакти.
Цей особистий конфлікт політиків став впливати на позицію Спартц щодо України. Вже згодом конгресвумен стала одним з найбільших критиків української влади і надання Києву допомоги без належної підзвітності
Утім вона критикувала Байдена за повільне надання допомоги та звинувачувала у надмірній політизації, мовляв, варто було початково іти по процедурі ленд-лізу, а не гратися в контрольовану ескалацію. Далі варто пояснити, чому деякі пункти риторики нинішньої Спартц збігаються з позицією Дональда Трампа.
Чому Спартц не підтримала допомогу Україні? Фото: Х / Rep. Victoria Spartz
В інтерв'ю за травень 2022 року вона публічно заявляла, що не підтримує позицію свого лідера щодо України. Однак тут варто нагадати, що етнічна українка не є українським депутатом, вона — американська політикиня, яка підзвітна своїм консервативним виборцям з 5-го округу штату Індіана. Її округ — заселений фермерами, які займаються кукурудзою та свинарством, вважається найбагатшим в цьому штаті за середнім доходом мешканців.
Останні 30 років на виборах в Палату представників тут перемагають республіканці, а вибори президента у 2016 та 2020 роках тріумфально вигравав Дональд Трамп
І тут починається найцікавіше. У лютому 2023 року Вікторія Спартц раптово заявила, що не балотуватиметься в Конгрес на виборах в листопаді 2024 року. Пояснила вона це тим, що хоче більше уваги приділяти родині, дочкам, приватному бізнесу. Однак згодом вона передумала і заявила, що йде на вибори, бо «роботу ще не завершено».
Це стало шоком восьми інших кандидатів-республіканців від п'ятого округу Індіани, які почали вкладати кошти у виборчі кампанії. Також вони готувалися по партійних праймеріз без Спартц, а після її повернення в гру довелось змінювати свої передвиборчі кампанії, бо чинний конгресмен — дуже серйозний суперник зі зв'язками та медійністю.
Головний конкурент Вікторії Спартц — Чак Гудріч, місцевий підприємець і президент компанії Gaylor Electric. Кандидат почав нищівну кампанію проти конкурентки під загальним лозунгом «Для Спартц Україна важливіша за США». Та відповіла інформаційною кампанією, у якій звинуватила Гудріча у зв'язках із Китаєм. Стратеги Республіканської партії поки що не підтримали ані Гудріча, ані Спартц.
Адже на окрузі, де населення дуже прихильне до Дональда Трампа, важливим буде фактор саме близькості до нього та його лозунгів
Фотографії з Марджорі Тейлор-Грін, радикальною трампісткою та поправки проти частини допомоги Україні в Конгресі — саме і є тим елементом виборчої гри, які хоче використати Спартц для перемоги на власних виборах.
То ж чи варто її різко записувати у вороги України і «канселити» всі звʼязки? Очевидно те, що треба розділяти особистий конфлікт конгресвумен з Банковою. А ще розуміти, що політики можуть змінюватися і тут, і там, а горизонтальні звʼязки мають лишатися.
Кейс Спартц може стати інструкцією, як на майбутнє працювати з українською діаспорою, яка з часом може стати або потужним інструментом впливу, або перепоною нашому інтересу. За якісь 5-10 років парламенти та уряди західних країн можуть наповнитись новими обличчями з українськими прізвищами.
Однак, це уже буде не українець, який зобов'язаний топити за український інтерес. Це буде польський, чеський чи німецький політик українського походження, який ставитиме в пріоритет власний округ та свого виборця
Спартц іде на вибори від 5-го округу штату Індіана, найбагатшого в цьому штаті за середнім доходом мешканців. Фото: Х / Rep. Victoria Spartz
Тому нинішню Вікторію Спартц треба сприймати, як хижака на полюванні. Політик в період виборів — слабкий на конструктив, багатий на популізм та емоції, які допоможуть зібрати голоси. Прикро, що тема уваги до України теж стала об'єктом на окрузі Спартц, але такі реалії політики і від них нікуди не подітися.
Колишній посол України в США Валерій Чалий вважає, що Спартц має гарні перспективи на переобрання до Конгресу і варто пошукати з нею дипломатичного діалогу. Адже в умовах нинішньої війни нам точно не потрібні нові вороги, тим паче етнічні українці.
Також варто пам'ятати, що президенти і їхні секретарки змінюються, а зайва американська допомога грошима та зброєю нам потрібна буде завжди
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Українська журналістка, політичний аналітик та медіа-консультант. Працювала парламентським оглядачем більше 10 років. Співпрацює з виданнями «Цензор.нет» та «Еспресо». Є авторкою популярних YouTube-каналів «Цензор.нет» та «Шоубісики». Спеціалізується на темі політики, економіки та медіатехнологій.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Україна проголосила незалежність 24 серпня 1991 року. Польща першою визнала цю декларацію, а сьогодні належить до держав, що послідовно підтримують східного сусіда у боротьбі з російською агресією. Адже Росія, по суті, ніколи не приймала суверенітету української держави. Коли Революція гідності зруйнувала кремлівські розрахунки на збереження політичного впливу в Києві та стримування євроатлантичних прагнень українського суспільства, у березні 2014 року анексія Криму Росією виявилася першим актом війни, що триває вже одинадцятий рік.
Українське суспільство святкує 34 річницю незалежності, обороняючись проти російської агресії. І хоча дипломатична наступальна ініціатива Сполучених Штатів, Європейського Союзу й держав, що підтримують Україну, дала шанс на припинення збройних сутичок, сталий мир залишається дуже віддаленою перспективою.
Росія не збирається відмовлятися від реалізації своїх стратегічних цілей, причому найважливішим серед них є аж ніяк не підкорення України, а ревізія світового ладу, і ліквідація українського суверенітету є ключовим засобом для досягнення цієї мети. Українці не хочуть відмовлятися від суверенітету, переконані, що здатні захистити незалежність своєї держави та реалізувати власну стратегію — інтеграцію до структур євроатлантичного геостратегічного простору.
Ефективний опір
У лютому 2022 року, коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення, мало хто вірив, що Україна зможе захиститися. Однак українцям вдалося ефективно чинити опір і залучити на свій бік коаліцію держав широко зрозумілого «Заходу», готових підтримувати Київ фінансово, політично, постачанням озброєння та іншими формами військової допомоги. Ця допомога є незамінною, проте була б неефективною без здатності українського суспільства підтримувати мобілізацію та дух опору, а також без спроможності держави не лише організовувати оборонні зусилля, але й забезпечувати безперебійний доступ до соціальних послуг й інфраструктури.
Пунктуальність далекобійних поїздів у внутрішньому сполученні досягла в першому півріччі 2025 року 95%, а державне підприємство «Укрзалізниця» стало символом не лише якості сервісу, але й міцності сучасної держави. У 2022 році поїзди української залізниці евакуювали понад 4 мільйони осіб та 120 тисяч домашніх тварин. Сьогодні вони перевозять пасажирів і вантажі. Інфраструктура, що руйнується під час бомбардувань, відновлюється в режимі реального часу, а рухомий склад модернізується. З початку поточного року введено в експлуатацію 36 нових вагонів, вироблених в Україні. Триває виробництво ще ста. Цю статистику доповнюють інші військові цифри — за час війни загинуло понад 900 залізничників, 2700 отримали поранення.
Залізниця не є винятком, аналогічно працюють інші служби. Багато читачів, певно, пам'ятають осінні повідомлення про масштаби руйнувань енергетичної інфраструктури й попередження, що відсутність доступу до електроенергії та тепла в Україні може призвести до вимушеної міграції сотень тисяч людей через холод.
Натомість остання статистика повідомляє, що в червні й липні 2025 року Україна експортувала більше електроенергії, ніж була змушена закупити, а поставки електроенергії є стабільними, що забезпечує безперебійну роботу промисловості
Макроекономічна стабільність
Незважаючи на величезні витрати на ведення війни — вони сягають 35% ВВП — інфляція утримується під контролем і становить 14,1%. Чимала цифра, але в безпечних межах, що дозволяє зберегти макрофінансову стабільність. Важливим її гарантом є фінансова підтримка з-за кордону — зовнішні кошти фінансують усі цивільні витрати державного бюджету України (половина бюджетних видатків), власні доходи цілком направляються на військові дії. Для покриття цивільних зобов'язань Україні цього року потрібно 38,4 мільярди доларів, і вона має повне покриття потреб за деклараціями партнерів, а додатковим стабілізатором є валютний резерв на рівні 41,5 мільярдів доларів.
Безробіття в липні 2025 року знизилося до 11,2% — це найнижчий рівень з початку повномасштабної агресії, а ситуація на ринку праці оцінюється експертами як стабільна. Насправді статистичну картину псує явище ухилення від офіційного працевлаштування чоловіків призовного віку. Багато хто з них боїться, що якщо вони офіційно влаштуються на роботу, стануть мішенню для військкоматів, тому надають перевагу пошуку роботи «в чорну». Незважаючи на це, економічна ситуація — як на воєнний час — є стабільною, про що свідчить як покращення споживчих настроїв (хоча й у межах негативних очікувань), так і зменшення рівня бідності (частка осіб, які заявляють, що змушені економити на їжі) до рівня 21,6%, хоча, на жаль, це лише місячна позитивна флуктуація (випадкове відхилення величини від її середнього значення — Ред.).
Голос ринку
Опитування варто доповнити ринковими даними, оскільки вони краще віддзеркалюють реальні настрої. В інформації з України домінують повідомлення про щоденні повітряні атаки на міста й цивільну інфраструктуру. Інтенсивність цих атак зростає, збільшується кількість жертв. Навіть центри на заході країни не захищені від загрози. Незважаючи на це, ринок нерухомості активно розвивається, а кількість розпочатих у 2025 році житлових інвестицій зросла на 35% порівняно з минулим роком (і на 52%, якщо вимірювати метражем). Київ знову став найдорожчим містом в Україні — за однокімнатну квартиру там в середньому потрібно заплатити 65 тисяч доларів, за оренду — 18 тисяч гривень на місяць.
В Україні триває жорстока війна, про що свідчать трагічні статистичні дані щодо солдатів, цивільних службовців і звичайних цивільних, які гинуть щодня внаслідок агресивних атак на житлові райони й цивільну інфраструктуру. Однак воля до життя й прагнення свободи сильніші за жах смерті, і їхній сенс виражається не лише в готовності боротися й підтримувати збройні сили, але й у практикуванні хорошого життя попри всі існуючі труднощі: участі в культурних подіях, турботі про спільний простір, залученні до політичних дебатів. Саме тому київський книжковий фестиваль «Арсенал» у червні відвідали десятки тисяч глядачів, а в липні тисячі українок і українців вийшли на вулиці Києва та шістнадцяти інших міст, щоб протестувати проти закону, що обмежує незалежність ключових антикорупційних інституцій.
Жінка заспокоює сина, ховаючись у метро під час атак російських безпілотників по Києву, Україна,червень 2025. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News
Мир, але не за будь-яку ціну
На четвертому, а по суті одинадцятому році війни, яку Україна веде з Росією, українці, безсумнівно, відчувають втому і мріють про мир. Однак, не за будь-яку ціну. Вони усвідомлюють, що майбутнє вирішать не лише бойові дії, а й перемовини. І вони знають, що в України зараз недостатньо сил, щоб відбити території, вже захоплені росіянами — а це близько 20% площі країни. Тому, згідно з результатами опитування Київського міжнародного інституту соціології (опитування проведено на межі липня й серпня 2025 року), найбільшу підтримку суспільства має сценарій, згідно з яким Україна де-факто визнає окупацію захоплених територій, але не приймає цього де-юре. Натомість вона отримає від європейських держав і Сполучених Штатів гарантії безпеки та продовжить процес євроінтеграції. Цей варіант готові прийняти 54% респондентів, для 35% він є неприйнятним. Умови Росії, що по суті означають капітуляцію, не приймають 76% опитаних. Українці не мають наміру приймати також різні варіації американських пропозицій, що розцінюються як різновид очікувань Росії.
У такій ситуації сталого миру, можливо, доведеться чекати ще довго, важко навіть уявити собі його подобу у формі довготривалого перемир'я. Воно мало б сенс, якби держави, що підтримують Україну, запропонували дійсно міцні гарантії безпеки. Під час зустрічі президентів Дональда Трампа й Володимира Зеленського, в якій взяли участь також лідери європейських держав, пролунав заклик до гарантій на кшталт статті 5 Договору про Північноатлантичний альянс. Але що на практиці мали б означати такі гарантії? Папір витримає все, в чому українці переконалися після підписання в 1994 році Будапештського меморандуму. Його підписанти — Сполучені Штати, Велика Британія та Росія — гарантували збереження територіальної цілісності України в обмін на відмову країни від ядерного арсеналу. Чимало українців сьогодні вважають це рішення найбільшою помилкою, скоєною тоді молодою республікою.
Які гарантії?
Чи забезпечать такі гарантії солдати західних держав, відправлені в Україну в межах миротворчої місії? Ця тема викликає більше емоцій, ніж конкретики, оскільки поки що, очевидно, виконує функцію фішки в переговорній грі. В обіг її запустив президент Франції Еммануель Макрон, підвищуючи ставки, що спочатку лідери інших держав сприйняли з роздратуванням. Однак цей крок виявився ефективним, оскільки став своєрідним «чекуючим» ходом щодо реальних намірів учасників «коаліції рішучих».
Прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск відмовився від залучення польських солдатів, аргументуючи це тим, що їхнє завдання — захищати східний фланг НАТО на території Речі Посполитої. Насправді в нашій країні переважна більшість суспільства — 64% за даними дослідження Ibris, Defence24 та Фонду «Stand with Ukraine» — виступає проти відправлення військ, і лише 15% приймає таке рішення.
Українці усвідомлюють, що через наростання популізму рішення у зовнішній політиці дедалі більше випливають з логіки внутрішньої політики й стають функцією суспільних настроїв, а не глибокого стратегічного осмислення
Вони переконалися в цьому на власному досвіді у 2023 році, коли мали чекати понад пів року на подолання патової ситуації в Конгресі Сполучених Штатів, який заблокував просування законопроєкту про військову допомогу. Тоді ж виявилося, що в Польщі ні уряд Матеуша Моравецького, ні новий уряд Дональда Туска не змогли вирішити проблему блокади польсько-українського кордону фермерами. На свої аргументи про те, що блокада прямо завдає шкоди оборонним зусиллям, українці могли почути, що мають зрозуміти логіку виборчої кампанії, що тривала в Польщі.
Українці, звісно, беруть участь у всіх форматах зустрічей, борючись насамперед за одне — стабільність фінансової та військової допомоги. Саме тому важливим гаслом, що пролунало у Вашингтоні, стала декларація про закупівлю Україною американської зброї майже за 100 млрд доларів, кошти на яку мають надати європейські держави. А також угода із США про спільне виробництво дронів на 50 мільярдів доларів. Дональд Трамп зможе похвалитися, що — відповідно до принципу «America First» — уклав чергову вигідну угоду. Володимир Зеленський, зі свого боку, отримає нові поставки матеріально-технічних засобів, що допоможуть стабілізувати ситуацію на фронті.
Самостійність
Однак насправді Україна від початку війни послідовно реалізує стратегію максимальної стратегічної автономії, наслідком якої має бути власне виробництво якомога більшої кількості ключових для бойових дій озброєнь і військових матеріалів. Елементом цієї стратегії є також активне формування реальності поля бою таким чином, щоб нівелювати очевидну асиметрію сил між Росією та Україною.
Росія має більші людські й матеріальні ресурси. Українці зробили ставку на вирівнювання шансів шляхом технологічних інновацій, які дозволяють змінити характер бойових дій
Яскравим виявом ефективності цієї стратегії стало відкриття в другій половині 2023 року судноплавного каналу в Чорному морі. Розблокування порту в Одесі дозволило обслуговувати експорт морським шляхом. Але як це вдалося державі, яка де-факто не має військового флоту? Відповіддю виявилися морські дрони, які створюються в екосистемах розвитку технологічних інновацій, підпорядкованих Службі безпеки України й Головному управлінню розвідки Міністерства оборони. Розроблені в цих екосистемах конструкції Sea Baby і Magura стали зброєю, яка пошкодила й відправила на дно третину російського Чорноморського флоту, змусивши решту кораблів залишити акваторію.
Надводні й повітряні дрони стали основним інструментом ведення війни, і в гонці за розвиток технологій дронів українці підтримують якісний і кількісний паритет. Ба більше, вони вводять на озброєння автоматизовані бойові системи, що дозволяють обмежити залучення людської сили. Як наслідок, незважаючи на номінальну перевагу росіян, останні не можуть досягти не лише стратегічного прориву, але навіть оперативного. Тактичні успіхи супрводжуються гігантськими людськими й матеріальними втратами, проте вони запобігають прориву, який міг би змусити Україну капітулювати.
Військовий Національної гвардії України готує до польоту безпілотник «Пінгвін» в районі Покровська, Україна, 6.08.2025. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News
Воєнні основи майбутнього
Українці усвідомлюють, що за стабільної допомоги західних партнерів здатні ще довго вести оборонні дії. З іншого боку, щоб якнайменше залежати від можливої нестабільності, вони систематично розвивають виробничі потужності оборонної промисловості, яка зараз забезпечує близько 40% необхідного військового постачання. Фактично в таких ключових сферах, як дрони й системи електронної боротьби, Україна є практично самодостатньою. Водночас вона дедалі менше залежить від поставок артилерійських систем і снарядів. Як зауважив тижневик «The Economist», Україна, розвиваючи в умовах війни виробництво таких складних систем, як самохідні гаубиці «Богдана», бойові ракети чи морські дрони, також створює основи для промисловості майбутнього, яка базуватиметься на розподіленому виробництві в системі мережевих вузлів, що використовують, зокрема, передові 3D-принтери.
У цьому твердженні криється глибша правда — українцям вдалося в умовах війни активізувати потенціал креативності й інноваційності та інституціалізувати його таким чином, що він став ключовим елементом системи оборони й — ширше — системи стійкості держави й суспільства
Йдеться не лише про виробництво озброєнь, тактичних інновацій чи використання креативних методів маркетингу для залучення рекрутів військовими підрозділами. Це також розвиток соціальних послуг на основі цифрових мереж, інтегрованих у систему «Дія», та моделей співпраці структур публічної влади, інституцій, бізнесу й організацій громадянського суспільства. Прикладом є позиція України у розвитку онлайн-послуг — у рейтингу, підготовленому ООН в межах «Огляду електронного самоврядування», країна посіла в 2024 році п'яте місце, піднявшись до рівня світової еліти з 32 місця у 2022 році. Польща знаходиться в цьому рейтингу ближче до п'ятої десятки.
Усі ці досягнення вирішили те, що Україна не піддалася російському тиску і все ще здатна вести війну. Однак, ці досягнення не можуть затьмарювати численні дисфункції та патології української держави.
Боротьба з патологіями
Найбільшими проблемами є стан політичних еліт і принципи функціонування політичної системи. Володимир Зеленський, безсумнівно, є безперечним лідером і символом української єдності в час історичного випробування. Водночас опір українців викликає стиль його правління, що полягає в концентрації влади в Адміністрації президента. Роль уряду обмежується адмініструванням країною, тоді як ключові політичні й стратегічні рішення у внутрішньому, зовнішньому й військовому вимірах приймаються особисто Зеленським та довіреними працівниками Офісу під керівництвом Андрія Єрмака.
Політична опозиція маргіналізована, Верховна Рада відіграє роль машини для голосування, покликаної реалізовувати наміри, сформовані в оточенні президента. Яскравим прикладом цього виявилася робота над законом, що обмежує автономію Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП). Робота над законопроєктом тривала один день — 22 липня — і цього вистачило, щоб проєкт пройшов через відповідну парламентську комісію, був прийнятий голосуванням і підписаний президентом. Майже ніхто, крім самих авторів, не мав часу ознайомитися зі змістом документу, що просувався. Тиждень потому, під час позачергового засідання Ради 31 липня, в такому ж режимі було прийнято ще один закон, що відновив незалежність НАБУ і САП.
Причиною такого швидкого виправлення законодавчої «помилки» стали масові громадянські протести, яких не передбачили ні сам Володимир Зеленський, ні його оточення. Так само вони не передбачили рішучого спротиву з боку Європейської Комісії і лідерів європейських держав. Попри швидку реакцію, найбільша політична криза Володимира Зеленського з початку війни, а можливо, і з початку президентства, безумовно, матиме наслідки. Вона виявила не лише патологію системи влади, але й показала силу громадянського суспільства, етос якого формували дві революції: Помаранчева 2004 року й Революція гідності на межі 2013-2014 років.
Наслідком Революції гідності є своєрідний суспільний договір, що мета українського суспільства, підтримана всіма його частинами й елітами, полягає у реалізації євроатлантичних прагнень, що виражаються у вступі до Європейського Союзу і НАТО
Саме ці прагнення намагається знищити Володимир Путін, тому не може бути згоди на те, щоб їм загрожувала політика українського президента.
Українські пріоритети
Що саме вивело українців на вулиці, щоб протестувати проти невдалого закону? Достатньо вчитатися в дослідження, опубліковане в червні агентствами Janus, Socis і проєктом «Барометр». На питання про те, що найбільш негативно впливає на ситуацію в країні, на першому місці 48,5% опитаних вказали високий рівень корупції на державному рівні. На другому місці, з 41,7% відповідей, опинилися постійні повітряні атаки, і тільки на четвертому — 34,9% — побоювання нових територіальних захоплень з боку Росії. Не слід поспішати з інтерпретацією цих результатів.
Так, в України є проблема з корупцією, але її рівень за останні роки знизився. Просто різко зросла антикорупційна свідомість суспільства. Непогодження з корупцією стало масовим після початку війни — саме тому її сприймають як найважливішу проблему
Важливішу за війну та її наслідки? Тут знову можна запропонувати досить незвичайне пояснення. Українці дійсно довіряють Збройним Силам і переконані, що вони контролюють ситуацію на фронті та найкращим чином захищають міста від російських повітряних атак. Опіка армії робить війну обтяжливим, але контрольованим аспектом повсякденності. Завдяки цій опіці можна хвилюватися через корупцію, але також працювати, відпочивати й вірити в майбутнє. Бо хоча частка тих, хто вважає, що справи в Україні рухаються в неправильному напрямку, переважає за частку тих, хто думає навпаки, понад половина, тобто 53% опитаних, переконані, що Україна протягом десяти років стане квітучою державою-членом Європейського Союзу. Протилежної думки дотримуються 40% респондентів.
Як же українці сприймають себе напередодні 34-ї річниці незалежності?
Часткову відповідь дає опитування групи «Рейтинг», опубліковане в середині серпня. Цілих 94% опитаних вважають очевидним, що найважливішим орієнтиром, що визначає ідентичність, є громадянство України, а 95% без вагань проголосували б сьогодні позитивно на референдумі про незалежність. Від чого залежатиме незалежність України? На першому місці (57%) опитані вказують перемогу у війні, на другому (35%) — викорінення корупції.
Війна консолідувала українське суспільство, увінчавши розпочатий під час Революції гідності процес будівництва сучасної політичної нації, об'єднаної навколо ідеї власної, незалежної держави. Держави, сильної суб'єктністю своїх громадян і завдяки цій силі здатної захистити суверенітет.
Варшава. Теплий серпневий день. Марина їде з трирічним Мироном трамваєм до зоопарку. Хлопчик сидить у мами на колінах, жує M&M’s і ставить мільйон питань. Вони розмовляють українською. Хоча Марина живе в Польщі вже 10 років, має чоловіка-поляка й чудово володіє польською, із сином вона часто спілкується рідною мовою. Вона хоче, щоб Мирон добре знав мову матері й міг вільно спілкуватися з дідусем, бабусею й іншими родичами, які живуть в Україні.
Раптом цукерка падає на підлогу. Марина нахиляється, щоб підняти її, але в цей момент немолоде подружжя, яке стоїть поруч, шипить:
— Приїхали сюди та ще й смітять у трамваях! Хай їде до себе й там смітить!
Увесь трамвай мовчить. Марина тремтячими руками хапає Мирона й виходить на найближчій зупинці. Вона намагається не плакати, щоб не налякати сина, але той і так уже переляканий.
Лариса, ще одна моя знайома, вже тиждень просить свою восьмирічну доньку, щоб на дитячому майданчику вона говорила польською. А все тому, що сусідка одного разу відчинила вікно й вигукнула: «Замовкніть, українські байстрюки!».
Її старша п’ятнадцятирічна донька майже перестала виходити з дому — боїться, що на неї можуть напасти за те, що вона українка. Навіть польською боїться говорити, адже думає, що кожен почує її акцент.
Це лише дві з багатьох історій, які трапилися з моїми українськими друзями в останні місяці.
Я пам’ятаю Ларису з перших днів війни. Вона приїхала до Польщі, щоб її діти не росли під звуки сирен та в бомбосховищах. Підтримка, яку вона отримала від незнайомих людей, допомогла їй пережити найстрашніший час і повірити, що є надія на краще майбутнє. Літнє подружжя, у якого вона оселилася, ставилося до неї, як до рідної доньки. Коли через кілька місяців вона знайшла роботу й зняла окреме помешкання, вся вулиця допомагала його облаштовувати. У сусідському чаті вони домовлялися, хто що може принести. Допомогли перефарбувати стіни й повністю облаштували житло ті, хто ще пів року тому були для неї абсолютно чужими. На перші Різдвяні свята вони майже сварилися, у кого саме Лариса має провести Святвечір. Тож, щоб було справедливо, вона відвідала, здається, три родини, а на інші свята пішла в гості до інших.
Це була Польща моєї мрії: гостинна, солідарна, порядна.
Чимало поляків і досі творять таку Польщу — вони й надалі допомагають, їздять в Україну з гуманітаркою.
Я не вірю, що ті, хто в 2022 році відчиняв свої домівки, сьогодні кричали б на матір з дитиною в трамваї. Зараз голос мають інші — ті, хто раніше мовчав, а тепер набрався сміливості завдяки популістським гаслам політиків
У останній президентській кампанії антиукраїнські та антиміграційні карти розігрувалися безсоромно. Легко поділити: ми й вони. Легко переконати, що все погане — це «вони», і що якщо їх позбутися, нам стане краще.
Але ж ми знаємо з історії, до чого призводить пошук ворога у сусіда. І як швидко слова можуть перерости у дії.
Уряд мовчить. Не реагує. Як люди в трамваї. На що він чекає? На бойовиків? На погроми?
«Я вважаю, що людство здатне на найжахливіші речі, і що ця здатність є вродженою. А механізмом розвитку й виживання є постійна боротьба із цією схильністю», — каже Агнешка Голланд у інтерв’ю «Gazeta Wyborcza».
Чимало моїх польських знайомих питають мене, чи буде в Польщі війна. Але ж я зовсім не експертка. Можливо, вони питають, тому що бачать, що я продовжую займатися Україною, тоді як більшість вже втомилася.
А може, просто останнім часом усі ставлять собі це питання.
Сьогодні в Польщі триває війна іншого типу. Без танків, але не менш небезпечна. Російська пропаганда працює ефективно: сіє фейки, маніпулює, розпалює ненависть. Хтось побачив «ролик» на TikTok і вірить без тіні сумніву. Провокації працюють. Достатньо, щоб на концерті хтось підставний підняв прапор УПА — і ось вже нові «захисники» можуть викрикнути українці в обличчя, що вона «руська к..ва» або «бандерівка».
Праві політики цинічно це підживлюють. А ліберально-демократичний табір влади? Він не веде широкомасштабної боротьби з дезінформацією. Мовчить. Дозволяє, щоб у публічному просторі панували коричневі виступи Брауна чи Бонкевича.
Невже знову все має взяти на себе громадянське суспільство, як у лютому 2022?
Так, надія лише в нас — знову згадаю слова Агнешки Голланд. Це велика відповідальність у часи, коли здається, що надії вже ніде немає. Бо, як додає словенський філософ Славой Жижек: «Ми вже не можемо мріяти про кращий світ, а лише про виживання».
Так важко мріяти про краще, коли бачиш, як американські солдати на колінах розстеляють червоний килим перед воєнним злочинцем. Так сьогодні виглядають цінності західного світу, до якого вже понад три роки прагне приєднатися Україна.
Не нормалізуймо зло. Не вдаваймо, що не бачимо. Відкриваймо рота у трамваї, на зупинці, у магазині. Не даймо себе перекричати екстремістам. Бо якщо не ми, то хто?
Марині й Ларисі не потрібні наші гучні декларації чи політичні фрази. Їм потрібно, щоб хтось у трамваї сказав: «Годі!», щоб хтось на дитячому майданчику посміхнувся їхнім дітям
Їм потрібна звичайна порядність, яка коштує дешевше за квиток до зоопарку.
Якщо ми не зможемо її показати, то війна, від якої вони втекли, дійде до нас швидше, ніж ми думаємо.
Адміністрація президента США Дональда Трампа підтвердила часткове призупинення поставок боєприпасів до України. Йдеться також про призупинення вже запланованих поставок, зокрема ракет для протиповітряної оборони. Офіційною причиною є значне зменшення американських запасів зброї. Вже призупинено поставки артилерійських снарядів 155 мм, PAC-3 Patriot, GMLRS, Stinger, AIM-7 та протитанкових ракет Hellfire. Це значно вплине на здатність України відбивати російські ракетні й дронові атаки.
«Герані» на висоті. Що зупинка військової допомоги означає для фронту?
Рішення Білого дому про призупинення поставок збіглося в часі з найбільшими дроново-ракетними атаками Росії на Україну, а також з помітною ескалацією використання засобів повітряного нападу в останні тижні. Бо немає ночі, коли по небу не пересувалися б сотні російських дронів Geran-2, які в народі називають шахедами. Однак ці безпілотники вже не мають нічого спільного з країною-виробником, Іраном. Росія вже давно самостійно виробляє ударні дрони, які були вдосконалені та пристосовані до їхніх вбивчих цілей. Змінилася і тактика запусків ударних безпілотників — вони тепер літають на набагато вищій висоті, через що є складнішою ціллю для українських мобільних груп протиповітряної оборони.
«Часто ми бачимо шахеди на наших моніторах, і теоретично вони дуже близько, — каже Барбер, один із солдатів мобільної групи ППО. — Але вони летять так високо, що ми можемо лише безсило провести їх поглядом. Наші зенітки (протиповітряна гармата ZU-23) не можуть їх дістати. А потім для удару шахеди різко пікірують майже вертикально вниз. Ось чому вони дедалі частіше влучають у свої цілі».
Збитий в українському небі ворожий дрон, зібраний з деталей іноземного виробництва. Фото: East News
Атаки дронами найчастіше поєднуються з комбінованим ракетним ударом. Разом із сотнею дронів у повітря піднімаються літаки, які несуть балістичні чи гіперзвукові крилаті ракети, які найефективніше збиває система Patriot.
Марк Мейснер, економічний і військовий аналітик ISBNews, стверджує, що призупинення поставок для України — це дуже поганий сигнал. Парадоксально, але йдеться не про снаряди 155 мм, які найчастіше використовують на полі бою. З ними ситуація не критична — останні поставки з Європи, особливо в чеському транші, дозволили відновити запаси.
«Фатальним є призупинення поставок ракет PAC-3 для систем Patriot, — каже Мейснер. — Попит на ці ракети величезний, останнім часом їх шукали вже по всьому світу, виробничі потужності розписані на десятиліття. Це зараз єдиний вид озброєння в Україні, який може знищувати російські балістичні ракети».
До балістичних ракет належать кинджали й іскандери. Саме останні стали причиною найбільших трагедій, як-от ракетний удар по центру міста Суми у Вербну неділю 2025 року, коли загинули 34 людини, а 117 було поранено, чи атака на піцерію «Ria» в Краматорську, де загинуло 13 осіб, зокрема українська письменниця Вікторія Амеліна.
Небо, відкрите для «кинджалів». Що не надійде до України?
Детальний аналіз того, що більше не надійде до України, провів Бартош Савицький, аналітик порталу WarNews.pl, наголосивши також, що вже понад пів року немає жодних нових пакетів підтримки з боку США. Попередня допомога відправлялася ще за рахунок попередньої адміністрації.
З технічної точки зору, зазначає він, у українців зараз немає проблем з артилерійськими боєприпасами завдяки альтернативним джерелам виробництва — кооперативним чи європейським. Нинішнє рішення може викликати лише локальні, а не стратегічні дефіцити на всій лінії фронту — принаймні в найближчі місяці чи навіть рік.
Так само некритичним буде вплив призупинення поставок керованих ракет Hellfire, які були розроблені для знищення броньованих цілей, оскільки Україна має обмежену кількість носіїв для них. Аналогічно з переносними зенітно-ракетними комплексами MANPADS, які ефективні проти низьколітаючих цілей. Вони можуть бути замінені польськими Piorun чи Grom (хоча можуть — не означає, що будуть — Ред.).
Савицький підкреслює, що росіяни відчули наслідки ударів HIMARS ще у 2022 році, тому активно протидіють їх використанню. Можливо, призупинення поставок ракет не буде критичним для ЗСУ, бо кількість бойових операцій з їх використанням суттєво зменшилася за три роки повномасштабної війни через активність російської ППО й радіоелектронної боротьби.
Але HIMARS залишаються стратегічним елементом озброєння ЗСУ
«Снаряди GMLRS для HIMARS дозволяли атакувати ближній тил росіян, райони зосередження військ, склади та польові бази на відстані до 70 кілометрів від позицій української артилерії і змусили росіян відсунути свою логістику на незручні для них 100 кілометрів від лінії фронту», — додає Марк Мейснер.
І підкреслює, що брак ракет AIM-7 для систем ППО NASAMS та винищувачів F-16 суттєво послаблять українську ППО. Тоді як відсутність зенітних ракет малого радіусу FIM-92 Stinger та протитанкових керованих ракет Javelin теоретично можна компенсувати — приміром, польськими Piorun.
«Однак, у сукупності ці перебої з поставками будуть дуже болючими для України, особливо у сфері ППО й ураженні російського тилу», — підсумовує Мейснер.
Тисячі українців дедалі частіше ночують у метро, щоб уберегтися від ударів росіян. Ті, хто живуть далеко від метро, — а таких більшість — ховаються у коридорах квартир. Фото: BARBARA WOJAZER/AFP/East News
Наближається новий трагічний поворот в історії України
Настрої в Україні не такі стримані, як у іноземних експертів. На своїй сторінці FacebookЮрій Касьянов, громадський активіст, волонтер, військовий і розробник безпілотників, пише:
«Не пам'ятаю жодного випадку, коли б Штати перестали комусь допомагати, і цей хтось вижив, особливо якщо він бореться з найагресивнішою і найжорстокішою імперією в світі.
У нас практично немає жодних шансів після того, як США вийшли з гри і припинили поставки навіть зенітних ракет. Європейська допомога замала й не може замінити американські поставки за номенклатурою. Наприклад, у них просто не виробляються ракети для Patriot, а це означає, що нам не буде чим збивати балістику.
Тепер немає ніяких сумнівів, що Трамп — агент Кремля. Він фактично віддає Україну Путіну відповідно до нових/старих секретних протоколів пакту Молотова-Ріббентропа. Згодом він віддасть йому Східну Європу — американське НАТО не стане воювати ні за країни Балтії, ні за Польщу. Європейці це розуміють, але не встигають підготуватися до війни, тому їм вкрай вигідно підтримувати нас до останнього.
Настає черговий трагічний поворот в історії України. Немає жодних шансів зберегти свободу і незалежність без американської допомоги. Майже жодних, якщо не буде радикальних змін у політиці, економіці, мобілізації, командуванні, дипломатії.
Жити як раніше вже не можна. Часу майже не залишилося».
Пусті ящики з-під боєприпасів на першій лінії фронту, Україна. Фото: Альдона Гартвінська
America First чи Путін first?
Видання Politico, посилаючись на власні джерела, пише, що рішення Білого дому про призупинення поставок боєприпасів виявилося несподіванкою навіть для деяких близьких соратників Дональда Трампа. Журналісти зазначають, що інформацію про рішення не отримали навіть ті, кого зазвичай попереджали заздалегідь — окремі члени Конгресу, чиновники Державного департаменту та ключові європейські союзники.
Рішення про призупинення поставок прийняв керівник департаменту політики Пентагону Елбрідж Колбі разом з вузьким колом радників. Вони мотивували це тим, що запаси деяких стратегічних видів боєприпасів можуть вичерпатися, а це не відповідає основним принципам політики Білого дому — «America First». А NBC повідомляє, що це було ініціативою міністра оборони США Піта Гегсета. І що перевірка не виявила критичного браку зброї у Пентагону.
Історик Девід Роденко (David G. Rodenko), спеціаліст з країн англосфери в Kellogg College, а також автор популярного YouTube-каналу «Історія за 5 хвилин», зазначає:
«Одна ракета PAC-3 коштує близько 4 мільйонів доларів, а червневий контракт 2024 року на 870 таких ракет оцінювався в 4,5 мільярдів доларів. Рішення зупинити поставки має широку підтримку серед прихильників Трампа. Адміністрація подає цей крок як виконання виборчих обіцянок, гасла America First, тобто відновлення власних запасів за рахунок поточних поставок. Це створює політичний дисонанс. Бюджет Пентагону на 2025 рік передбачає 29,8 млрд доларів на виробництво боєприпасів, зокрема значні кошти на лінії PAC-3 і GMLRS, що тільки підсилює аргумент про необхідність експортної паузи».
За словами Роденка, для крила MAGA (Make America Great Again) заморожування допомоги — доказ жорсткого контролю витрат, тоді як для демократів — це ерозія міжнародної політики США. За даними опитування Pew Research у травні 2024 року, 47% американців вважають, що європейські союзники повинні збільшити власні витрати на оборону.
«Хоча Державний департамент пом’якшує повідомлення, кажучи про тимчасову паузу, для значної частини Європи це сигнал про крах довіри до союзницьких гарантій», — впевнений Роденко
«Є інформація, що також призупинені навіть ракети, частково профінансовані Європейським інструментом миру, — додає історик. — Це знову підриває довіру до США, бо партнери сумніваються в реальній цінності союзницьких гарантій, якщо Білий дім може в будь-який момент так просто зупинити постачання.
Загальна вартість схваленої військової допомоги Україні з Європейського інструменту миру вже перевищила 10,6 млрд євро, що підвищує політичну вагу будь-якої затримки. Схоже, США відкрито дають зрозуміти: якщо хтось хоче американської зброї, він має реально співфінансувати її виробництво. Тому країни НАТО стоять перед вибором: або вкладати гроші в американські виробничі лінії, або будувати власні ланцюги поставок».
Експерти з різних боків заспокоюють, що ситуація не настільки драматична, щоб змінити положення на фронті — принаймні в найближчі місяці. Однак те, що поставки не скасовані, а призупинені, може означати, що вони стали новим козирем у переговорах. Козирем у грі, де на кону — життя цивільних під російськими ракетами.
Історія країн Східної Європи, зокрема історія України, багато чого може навчити сучасну Америку, а можливо, і врятувати, вважає Марсі Шор, історикиня, дослідниця східноєвропейської історії в Єльскому університеті, а нині викладачка школи Мунка в університеті Торонто.
У березні 2025 року вона, її чоловік — відомий історик Тімоті Снайдер, та їхній колега професор філософії Джейсон Стенлі публічно оголосили, що залишають США, оскільки бачать ознаки перетворення країни на диктатуру. Відчути ці перетворення, за словами Шор, їй допоміг досвід вивчення нацизму та фашизму в Європі в першій половині ХХ століття.
Журналіст NV зустрівся з відомою вченою у Києві, і вона емоційно розповіла про свій переїзд до Канади й зазначила, що досі є обʼєктом переслідування та погроз з боку прибічників президента США Дональда Трампа.
У розмові вона раз за разом повертається до цього досвіду, пояснюючи, як трансформуються та занепадають демократичні режими, у який момент розпочалася ерозія демократії в США, що може її врятувати і якою мірою західна цивілізація сьогодні залежить від результатів війни в Україні.
Марсі Шор
— Якою ви, науковиця, що вивчає Східну Європу, побачили Україну в цей свій приїзд?
— Я б казала про ту неймовірну духовну та інтелектуальну напругу, яка відчувається в українському суспільстві. Я дуже сильно відчувала її в дні Книжкового арсеналу (Марсі Шор стала учасницею фестивалю видавців і письменників у Києві — Авт.) у дискусіях навколо українського досвіду війни.
Наближеність до смертельних загроз і одночасно усвідомлення цінності життя спонукає людей в Україні думати так, як вони, можливо, ніколи б не думали за інших обставин. Виходити далеко за межі повсякденності, бачити прямий звʼязок між своїм життям та цінностями, кожного дня перевіряти власні ідеали. Для мене честь бути запрошеною до цього думання.
На мій погляд, в Україні зараз відбувається найінтенсивніший інтелектуальний процес у світі
— Ми в Україні справді багато думаємо про майбутнє, сповнені різних ідей щодо того, що має відбутися з країною після війни. Водночас, коли ми дивимося на стару Європу та Сполучені Штати і нам здається, що суспільства цих країн якимось чином втратили свої великі обʼєднавчі мрії, ми не бачимо амбітних і всеохоплюючих ідей про майбутнє в західному світі. Це лише наше сприйняття як дуже молодої нації, чи справді щось трапилося з концепцією майбутнього західного світу?
— Я думаю схожим чином, але це нетипово для західної людини, бо я ж космополітка, яку зараз ще називають зрадницею за те, що я залишила Америку. Але я відчуваю, що Україна — це авангард. Якщо майбутнє в цього світу буде, то саме це місце буде нести це майбутнє.
Моя мрія полягає в тому, що російський режим має бути переможений. Я не бачу жодної можливості для переговорів, думаю, що нам потрібне повне падіння російського режиму, повне перезавантаження з нуля. Тоді ми побачимо падіння Лукашенка та інших диктатур. Я думаю, ця хвиля зрештою покладе кінець тиранії Ірану і поставить під сумнів все те, що робить зараз у США Дональд Трамп.
Я мрію, що Україна відновиться, і відновиться не для того, щоб наслідувати Захід, бо ми бачимо, що Захід розпадається і в нього нема корисних уроків для України сьогодні. Важливо, щоб Україна позбулася моделі «наздогнати й наслідувати Захід». Модель України має бути авангардною, своєю.
— Ви кажете, що Україні не варто повторювати шлях західних країн, в той час як ми в цій частині світу тривалий час жили з мрією про американську демократію і свободу. Саме ця ідея Америки надихала багато демократичних рухів тут, у Східній Європі. Що трапилося із цією ідеєю і в який момент усе пішло не так?
— Я б говорила про дві речі. По-перше, Америка ніколи не була такою, якою її уявляла решта світу. І особливо такою, як бачили її східні європейці, сформовані комунізмом. Америка була для них антирадянським місцем, чимось схожим на рай. Америка була і частково є для цих людей країною вільних і батьківщиною хоробрих.
Можливо, ви памʼятаєте момент, коли Олександр Віндман, американський офіцер українського походження, давав свідчення на першому суді над Трампом у 2019 році? Свого часу його батько разом із синами втік з радянської України. Віндман зробив в США військову кар'єру. І ось він встає, щоб дати свідчення проти Трампа, і наприкінці виступу звертається до свого батька й каже: «Не хвилюйся, тату. Тут, у цій країні, я не мушу боятися говорити правду».
У цю мить я хотіла його обійняти і заплакати, бо така абсолютна віра в Америку може бути лише в когось, хто втік з Радянського Союзу. І він вживав слово «правда» не в англійському значенні, він вживав його так, як його розуміють дисиденти в комуністичних країнах
І Олександр Віндман встав у Конгресі і сказав: «Тут я не мушу боятися говорити правду». І, звичайно, це не було правдою, бо він мусив боятися, бо репресії за правду були. Ми вже тоді не жили в державі, де панує верховенство права. Система руйнувалася. Ми мали надзвичайно корумпований уряд. Але віра Віндмана була така щира, він висловлював таке розуміння Америки, яке я знала від багатьох своїх друзів і колег, чиє бачення Америки сформувалося під впливом їхнього досвіду життя поза Америкою.
— Ви кажете, що це було фантазією, — а якою є реальність?
— Реальність полягала в тому, що США — це надзвичайно конфліктна країна. З одного боку, є прекрасні ідеали. З другого боку, ці ідеали ніколи не втілювалися в життя. Ми країна, що була побудована на рабстві. Це було від початку і тривало довго. Ми є країною, яка в Другу світову війну для боротьби з нацистами відправила до Європи війська, розділені за расовою ознакою. Тож уявіть собі це: ми боролися з європейським расизмом за допомогою наших військ, розділених за расовою ознакою.
Гітлер створив Нюрнберзькі закони за зразком американських законів Джима Кроу, які широко застосовувалися на Півдні. Білі та чорні не могли їсти в одному ресторані, не могли ходити в один басейн. І в Америці це тривало ще довго, навіть після падіння нацизму
У США діяли закони про заборону міжетнічних шлюбів аж до 1967 року. У нас були закони, які забороняли гомосексуальні стосунки, аж до 2003 року. Зміни відбулися набагато пізніше, ніж у країнах Європейського Союзу.
У нас також існує масове ув’язнення, кожен третій чорношкірий чоловік в Америці потрапляє до в’язниці. У нас існує масове насильство із застосуванням зброї. Це не політичне насильство, це повсякденне вуличне насильство. У вас є додаток із сиренами, що сповіщають про ракетні атаки, а у Єльського університету є додаток, що сповіщає про стрілянину по сусідству з рекомендацією не відвідувати район, доки поліція не завершить там роботу. Стрілянина стала буденним фактом.
— Коли ви покинули США, то казали, що саме історія Східної Європи допомогла вам розпізнати початок фашистського режиму в США. Що саме стало для вас такими ознаками фашизму і в який момент розпочалася ерозія демократії?
— Відчуття змін в американській політиці зʼявилося в мене ще у 2008 році, коли кандидатом від Республіканської партії та суперником Барака Обами у президентській гонці став Джон Маккейн, який назвав своєю кандидаткою у віцепрезиденти Сару Пейлін. Промови Пейлін, що не ґрунтувалися на обʼєктивній реальності, а були вкрай популістичними, мене налякали. Я побачила людину, яка готова говорити будь-яку брехню, щоб сподобатися людям, і не має меж.
Сам Маккейн був зовсім не таким, як Пейлін, але чомусь обрав її. Цей союз між традиційним республіканцем і радикальною правою нагадав мені досвід європейських країн, коли консервативні політики Східної Європи від початку заохочували праворадикальні та фашистські рухи або йшли з ними на компроміс, не розуміючи їхнього впливу, як це робили Іон Антонеску щодо Залізної гвардії в Румунії чи Міклош Горті щодо Стрілецької партії в Угорщині в 40‑х роках ХХ століття.
В усіх цих випадках консервативним лідерам потрібен був час, аби зрозуміти: нові праві — не просто більш енергійна версія їх самих, це джин фашизму, якого вони випустили з пляшки
Маккейн це теж зрештою зрозумів, і навіть, здається, відчув полегшення, коли програв Обамі.
Тоді нам здавалося, що історія цих радикальних ідей серед республіканців закінчилася, але вона проявила себе на повну силу під час першого правління Трампа, і сьогодні Республіканська партія фактично захоплена цим рухом і намагається змінити Америку.
— Яким сьогодні є американський опір?
— Коли Трамп переміг у 2016 році, багато моїх колег казали, що, звісно, це погано, але з нами все буде гаразд, бо в нас є система стримувань і противаг. Ця система стримувань і противаг стала схожою на мантру з йоги. Наш розподіл гілок влади і довіра до судової влади справді були високими, і якщо Верховний Суд справді збанкрутував через призначенців Трампа, то інші суди працюють. Проблема в тому, що вирок суду перестав бути абсолютним закликом до дії у виконавчої влади. Такого ніколи раніше не траплялося, щоб виконавча гілка влади відмовлялася дотримуватися системи стримувань і противаг, але зараз відбувається саме це.
У нас немає жодного досвіду в цьому. Тепер питання полягає в тому, чи хтось застосує насильство, бо що станеться, якщо суди вимагатимуть реалізації своїх рішень, а президент скаже «ні»? Хто тоді кого змусить? Я боюся, що ми прямуємо до громадянської війни і що все це закінчиться насильством.
— Повертаючись до України: для багатьох країн Східної Європи надважливою метою свого часу став вступ до ЄС — так само, як і для нас зараз. Але ми бачимо, що їхні демократії не стали сильнішими, а, навпаки, начебто втратили мету, стали вразливішими. Ми бачимо це на прикладах Польщі, Угорщини, Словаччини — чому так?
— Тут варто врахувати кілька факторів.
Один із них той, що ЄС діяв як стимул для гарної поведінки до початку членства. Але тільки‑но ви стали членом, в ЄС більше немає жодного механізму контролю над вами. Здавалося б, Віктор Орбан не може робити те, що він робить, бо Угорщина входить до ЄС, але він продовжує. Я наївно думала, живучи в Польщі, що драконівські закони щодо абортів неможливі у країні ЄС, але знову помилилася. Тож ЄС не має реальної сили примусу
Ще один фактор: ми наївно думали, що лібералізм та демократія пов’язані. Якщо у вас є вільні ринки, то у вас буде лібералізм. Це була ідея німців, що можна приборкати Путіна, торгуючи з ним, і він точно ніколи не зробить нічого жахливого, бо це не в його економічних інтересах. Виявляється, це неправильно.
Що ми мали б засвоїти ще з 1930‑х років, то це те, що лібералізм і демократія — не одне й те саме. Люди можуть демократично голосувати за фашизм.
— Що може зрештою отруїти українську демократію на шляху до ЄС?
— Коли я як історикиня зараз розмовляю з українськими студентами, особливо з молоддю, я бачу одне: масштаби ваших страждань, смертей, мучеництва та жертв призведуть до величезної спокуси міфологізувати минуле. Цього буде дуже важко не робити, бо ваша жертва така реальна, така безпосередня й така глибока. І я кажу їм: ваш авторитет на світовій арені, ваша здатність говорити з позиції морального авторитета випливатиме не з того, що ви походите з нації, яка була невинною з незапам’ятних часів, бо такої нації немає. Немає такої країни, яка б не мала темних моментів на своєму шляху. Але ця міфологізована моральна правота стає спокусою для будь-якої країни — від Польщі до Америки.
Ваш авторитет на світовій арені випливатиме з вашої здатності дивитися на минуле з широко розплющеними очима та наполягати на тому, щоб говорити правду. І якщо ви зможете це зробити, це буде тим, що поведе вас уперед.
Поки лідери НАТО запевняють у незмінності курсу на підтримку України, а ЄС вкотре демонструє крихкість єдності під тиском Будапешта, Росія не лише не зупиняє агресії, а й посилює свої дії — як на фронті, так і в інформаційній війні. Саміт у Гаазі не приніс прориву: обіцянки без гарантій, розмови про «мир через силу», натяки на діалог із Путіним — і все це на тлі дедалі очевиднішого зниження амбіцій США. Паралельно Угорщина блокує нові санкції, а Кремль запускає складні кібероперації, вдаючи, ніби світ уже змирився з його присутністю.
Про те, як змінилася стратегія Заходу, які ризики несуть за собою ілюзії щодо Росії, що означає нова хвиля дезінформації, і чому саме Європа має взяти на себе провідну роль у стримуванні агресії, Sestry поспілкувалися з Кіром Джайлзом — провідним британським експертом з питань безпеки та Росії, старшим науковим співробітником програми «Росія та Євразія» у Chatham House.
Трамп, НАТО і Росія: альянс на межі компромісів і викликів
Марина Степаненко: Мир через силу був оголошений головною темою переговорів Трампа і Зеленського. Після зустрічі глава Білого дому натякнув на діалог з Путіним і можливі поставки ракет Patriot, але жодних твердих зобов'язань взято не було. У цьому контексті, як на вашу думку, формула «мир через силу» може бути реалізована щодо Росії і наскільки США готові реально взяти на себе роль тиску?
Кір Джайлз: Ми завжди знали, що єдиний спосіб забезпечити безпеку Європи, — це надати Україні максимально можливу підтримку. Тож зараз ми маємо справу з наслідками політики кількох поспіль адміністрацій США, які вирішили, що потрібен інший шлях. Вони глибоко помиляються, і це завдає величезної шкоди не тільки європейській безпеці і, звісно, самій Україні, а й глобальній безпеці.
Саме така стриманість і відмова протистояти агресії призвели до спалаху глобальних конфліктів у всьому світі
Ми бачимо, як ситуація загострюється, гине все більше людей, починається все більше воєн — і все саме через цю нову ідею Сполучених Штатів, що протистояти агресору небезпечніше, ніж дозволити знищити жертву цього агресора.
Саміт НАТО визнав Росію довгостроковою загрозою для всього Альянсу. Фото: CHRISTIAN HARTMANN/AFP/East News
Зустріч лідерів США та України вкотре актуалізувала питання: яку саме модель підтримки Києва бачить для себе Вашингтон? Йдеться про стратегічне партнерство чи радше про контрольоване стримування війни без довгострокових зобов’язань?
Існує серйозне питання, чи взагалі можливе справжнє стратегічне партнерство з Дональдом Трампом. Адже Сполучені Штати прагнули партнерства з Росією — і навіть це не надто добре працює, незважаючи на те, що Трамп готовий зробити все можливе, щоб дати Росії все, що вона хоче. Будь-яка країна, будь-який традиційний друг, союзник або партнер Сполучених Штатів, має пам'ятати, що відносини, на яких будувалися колишнє процвітання та безпека Америки, більше не мають реального значення для Трампа. Ми перебуваємо в абсолютно новому глобальному середовищі.
Це означає, що країни, які серйозно ставляться до європейської безпеки, а отже, і до безпеки та майбутнього України, повинні активізуватися, щоб заповнити прогалину, яку залишають Сполучені Штати. Це насамперед стосується сусідів Європи, але також і ліберальних демократій у всьому світі, які мають спільний інтерес у припиненні агресії.
Останнім часом у Брюсселі ширилися чутки, що Росію можуть прибрати з переліку головних загроз для НАТО, залишивши там лише міжнародний тероризм. Це виглядає дивно на тлі того, що саме Росія продовжує війну в Європі та дестабілізує ситуацію глобально — від Африки до Близького Сходу. У фінльному комюніке Росію визнано довгостроковою загрозою для всього Альянсу. Однак чи бачите ви загалом спробу Заходу «нормалізувати» агресора?
США вже давно роблять вигляд, що Росія не є проблемою, і ми не повинні виключати можливість того, що НАТО, в своїх відчайдушних спробах утримати США в альянсі, може підіграти цій риториці.
Ми вже бачили ознаки того, що НАТО готове піти на надзвичайні заходи, щоб заспокоїти Трампа: візьмемо, наприклад, лист, який генеральний секретар Марк Рютте написав йому, навмисно складений «мовою Трампа». Мабуть, було надзвичайно складно імітувати вербальні вирази п'ятирічної дитини, щоб це зробити.
Тому ми не можемо з упевненістю сказати, як далеко може зайти НАТО, щоб забезпечити подальшу участь США в Альянсі. Але європейські країни не повинні мати ілюзій щодо того, чи перестала Росія бути загрозою, незважаючи на зусилля нинішньої адміністрації США переконати себе в протилежному.
Стійкість режимів і крихкість рішень: що визначить тривалість війни
Попри санкції, втрати на фронті та зростаючу ізоляцію, режим Путіна тримається — принаймні зовні. З огляду на вашу експертизу: що є джерелом стійкості цієї системи сьогодні і що могло б її дестабілізувати зсередини?
Існує мало шансів на те, що російський режим буде зруйнований зсередини, оскільки це режим, яким переважна більшість російського народу, здається, цілком задоволена.
Зрештою, це самодостатня система, в якій особи, що отримали багатство і владу в рамках цього режиму, не зацікавлені в його руйнуванні. Тому зараз немає підстав вважати, що Росія відхилиться від свого агресивного курсу, незважаючи на довгострокові збитки, катастрофічні наслідки для економіки країни та її населення.
Якщо припустити, що кінець війни ще не близько, але й не безнадійно далекий — які саме фактори, на вашу думку, можуть зрушити ситуацію з глухого кута? Внутрішній злам ви окреслили як малоймовірний, а втім, чи може це бути тиск ззовні чи щось третє, про що ми ще не говоримо вголос?
Відповідь на це питання завжди була і буде однаковою: європейські країни повинні надати Україні максимальну фізичну та фінансову підтримку, щоб допомогти їй перемогти Росію — будь-якими доступними засобами. Не обов'язково на передовій, а й за допомогою інших форм підтримки.
Європейські країни повільно усвідомлюють, що їхнє майбутнє тісно пов'язане з майбутнім України, і що вони більше не можуть покладатися на Сполучені Штати як на основного спонсора цих зусиль. Але Європі доведеться докласти набагато більше сил, щоб Україна могла продовжувати утримувати лінію фронту і відбивати агресора.
Росія та Білорусь оголосили про навчання «Захід-2025». У минулому подібні маневри ставали прелюдією до агресії. Чи є нині ризик повторення цього сценарію і чи здатен Захід адекватно реагувати в умовах політичного розпорошення?
Люди завжди хвилюються перед наближенням навчань «Захід» — так було задовго до повномасштабного вторгнення в Україну і навіть до анексії Криму. І так, це завжди створює можливість зробити щось, що не має відношення до самого вишколу.
Але на цьому етапі, коли вже триває інтенсивний конфлікт, ми повинні розглядати «Захід» як ще один елемент заплутування на полі бою, як частину ширшого маскування в рамках триваючої війни, а не як початок нової
Звичайно, західні розвідувальні служби будуть уважно стежити за тим, хто що і де робить в контексті російсько-білоруських навчань — навіть у цій новій реальності, коли значна частина сухопутних військ Росії вже глибоко задіяна в Україні і має обмежені можливості для операцій в інших регіонах.
«Невидимий фронт»: як Росія веде війну проти Заходу в інформаційному просторі
Пане Джайлз, ви самі стали мішенню нової, витонченої фішингової атаки з боку російських хакерів — під виглядом співробітниці Держдепу США. Зловмисники використали функцію Gmail «delegate access», щоб отримати прихований доступ до вашої пошти, оминаючи двофакторну автентифікацію. Це операція, в яку, ймовірно, були вкладені тижні роботи. У цьому контексті, як змінилася російська тактика в інформаційній війні за останній рік? І що це говорить про новий рівень загрози?
Я впевнений, що вся операція зайняла набагато більше часу — лише на її виконання пішло кілька тижнів, тож етап планування, мабуть, розпочався значно раніше.
З одного боку, ця нова техніка, новий підхід до отримання доступу до електронної пошти людей, свідчить про те, що Росія змушена розробляти більш витончені методи, оскільки її попередні, більш примітивні, спроби зазнали невдачі. Протягом багатьох років було зроблено численні спроби зламати мою електронну пошту, деякі з них були смішно примітивними, інші — дуже складними та витонченими.
Але з іншого боку, ця нова методика підкреслює, що ми всі вразливі
Те, як ймовірні російські зловмисники використали вбудовану функцію Gmail, яка є в обліковому записі кожного користувача, щоб створити, по суті, «бічні двері», які обходять усі наші звичайні заходи безпеки (двофакторну автентифікацію, мобільні коди, запити на підтвердження), показує, що ніхто не є по-справжньому в безпеці.
Доки такі компанії, як Google, Microsoft та інші, не виправлять цю лазівку, неминуче, що ця техніка буде використовуватися набагато ширше, не тільки проти таких мішеней, як я.
Цього літа Європа стала свідком хвилі фейкових розсилок від імені західних урядів, маніпуляцій у соцмережах та втручання в передвиборчі кампанії в окремих країнах-членах ЄС. Як саме Росія сьогодні намагається впливати на громадську думку в Європі і які наративи вона просуває в першу чергу?
Деякі з російських наративів є цілком послідовними у часі, тоді як інші пов'язані з конкретними політичними подіями. Важливо пам'ятати, що кампанії, які проводить Росія, є постійними і не обмежуються датами демократичного календаря.
Росія постійно докладає зусиль, щоб підірвати сили, які об'єднують Європу: солідарність між європейськими державами, згуртованість суспільств, довіру до інституцій і, перш за все, підтримку України в протистоянні російській агресії
Ці кампанії є постійними. Крім того, існують цілеспрямовані, термінові заходи, спрямовані на вплив на результати конкретних демократичних процесів у конкретних країнах у конкретні моменти часу.
Санкційна втома. Чи ще працює тиск Заходу на Кремль?
Окрім саміту НАТО відбулася ще одна важлива для України подія — саміт Європейської ради. Там одночасно обговорювалися і новий санкційний пакет проти РФ, і підтримка переговорного процесу України з ЄС — обидві ініціативи заблокувала Угорщина. Санкції — ще й Словаччина. Наскільки такі дії підривають довіру до єдності Євросоюзу — і які механізми самозахисту від внутрішнього саботажу потрібні ЄС?
Це ще одна ілюстрація того, як організації, що базуються на консенсусі — НАТО та ЄС — вразливі до найменшого спільного знаменника. Якщо всередині є саботажник або руйнівник, це може ефективно паралізувати всю організацію — особливо у випадку ЄС, який є в основному торговою організацією, а не структурою, створеною для вирішення геополітичних конфліктів.
Багато в чому сама структура наднаціональних інституцій Європи не відповідає викликам, з якими вони зараз стикаються
Проте вражає те, як далеко вони просунулися в збереженні єдності та спільному розумінні важливості підтримки України. Я сподіваюся і вірю, що знову можна буде знайти обхідний шлях, щоб рухатися вперед, навіть без співпраці таких країн, як Угорщина, Словаччина чи інших.
Саміт ЄС не зміг ухвалити спільну заяву на підтримку України — Угорщина заблокувала. Фото: Geert Vanden Wijngaert/Associated Press/East News
Про що свідчить той факт, що США наразі не збираються посилювати санкційний тиск на РФ зі свого боку?
Ну, повідомлення від Сполучених Штатів було дуже чітким. Зараз вони є партнерами Росії і прагнуть нав'язати Україні умови капітуляції, які диктує Москва. Це реальність, з якою зараз доводиться мати справу Україні та Європі.
І саме адаптація до цієї реальності та швидкість, з якою це відбудеться, визначатимуть майбутню безпеку всього континенту.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.