Ексклюзив
20
хв

Глобальний Південь: як йому задати український вектор?

Україна прагне залучити на свій бік якомога більше країн Азії, Африки та Латинської Америки. Це партнерство необхідне як для протистояння російській агресії, так і для подальшої економічної співпраці та ефективної повоєнної відбудови. «Є держави у Латинській Америці, Африці, які досі балансують і трошки вагаються. Ми працюємо над тим, щоб вони обрали саме сторону миру», — заявив Володимир Зеленський

Катерина Трифоненко

Що таке Глобальний Південь і чому він потрібен Україні? Фото: Friends of Europe

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Глобальний Південь — умовний термін, який не пов'язаний з географією. Дві його найбільші країни — Китай та Індія — повністю розташовані в Північній півкулі. Цей термін скоріше використовують на позначення певних спільних політичних, геополітичних та економічних факторів. А втім, і країни, і регіони, яких зазвичай зараховують до Глобального Півдня, надзвичайно різні і мають чимало протиріч між собою. Що їх об'єднує — це доволі критичне ставлення до політики Сполучених Штатів та західного світу в цілому. Цим користується Росія, яка маніпулює історичними травмами і грає на антизахідних настроях. Останнім часом Україна і на рівні влади, і на рівні громадських контактів активізувала співпрацю з країнами Глобального півдня. Як Києву заручитись підтримкою цієї частини світу, які в нас козирі і які труднощі на цьому шляху — пояснюють Sestry.

Еволюція поглядів

Пішов третій рік війни Росії проти України — і її сприйняття пережило певну еволюцію, пояснює на прикладі країн Азії експертка програми Глобальні партнерства Ради зовнішньої політики «Українська призма» Наталія Бутирська. Якщо на початку більшість країн регіону проводили швидше відсторонену політику і, за винятком партнерів США, вважали, що це європейський локальний конфлікт, то згодом, коли почали відчувати на собі, зокрема, економічний вплив через порушені ланцюги постачання, почали конкретніше формулювати своє ставлення:

—  І ми пам'ятаємо хвилю закликів з боку країн Глобального Півдня до миру та переговорів, але не тому, що їм хотілося зупинити війну, а тому, що це відбивалося на їхній власній ситуації. Я б виділила таку тенденцію, що, на жаль, Росії з допомогою Китаю вдалося підняти декілька рівнів суспільного сприйняття в цих країнах. Перше — їхні сентименти і почуття вдячності до Радянського Союзу. Росія перетягнула на себе усі позитивні заслуги СРСР. Приміром, в Індонезії будували якісь заводи чи Лаосу допомагали з відбудовою. Хоча, якщо подивитись, то на багатьох цих великих проєктах працювали українці, в деяких місцях це була повна залученість українських інженерів. Але за 30 років Росія настільки захопила цей простір, що зараз нам треба піднімати кожен випадок, окремо про все це говорити. Також Росія «розпакувала» мусульманський фактор, який спрямований проти Сполучених Штатів.

Після виходу з Афганістану у багатьох країнах Глобального Півдня поширився такий наратив, що США провокують війни серед мусульман, — і тут же зазвичай пригадують Ірак, Лівію, Близький Схід. При цьому російська антимусульманська боротьба, наприклад, проти Чечні дуже технічно замовчується
Зустріч Президента України з делегацією африканських країн у Києві, 16 червня 2023 року. Фото: Офіс президента України

Коли Україна пропонувала ідею глобального саміту миру, на першій зустрічі було 20 країн і переважно це були західні країни. Остання зустріч відбулась під час цьогорічного Всесвітнього економічного форуму в Давосі і там були представлені вже 80 країн та організацій. Очевидно, це говорить про те, що це питання знаходить розуміння в країнах Глобального Півдня, хоча процес дуже непростий, каже професор політології Києво-Могилянської академії, науковий директор Фонду «Демократичні ініціативи» Олексій Гарань. До того ж, нагадує він, під час голосувань резолюцій ООН на підтримку територіальної цілісності України все ж більшість країн Глобального Півдня були на боці України: 143-144 країни — за і лише 4-5 — проти.

— Але, знаєте, тут питання. Ну, підтримали територіальну цілісність України. А що далі? І тут постають питання, які, власне, важливі для нас. Бо це має бути не лише засудження Росії в міжнародних організаціях, а й, скажімо, поставки до нас зброї, яка є в цих країнах, включно з радянськими зразками. Ідея полягає в тому, що, наприклад, вони отримують новішу зброю від Америки, а нам можуть передати старішу. Багато країн Глобального Півдня економічно слабкі та бідні, вони не будуть приєднуватися до економічних санкцій. Але, якщо говорити про потужні країни, як Бразилія чи Індія, то вони користуються тим, що Росія знижує ціни. І це одне з наших завдань переконати, що їм треба диверсифікувати свої зв'язки, шукати альтернативні джерела постачання або будувати власні.

Наприклад, у Бразилії зараз ухвалили рішення про будівництво власного заводу з добрив. Вони можуть отримувати і отримують ці добрива з Канади. Але водночас користуються тим, що в Росії це дешевше, і, відповідно, купують російські 

Фактор Китаю

Сі Цзіньпін заявив, що Китай готовий поглиблювати взаємодію з Європою. Фото: Shutterstock

З перших днів вторгнення російські наративи підхопив Китай. І це проблема, каже експертка «Української призми» Наталія Бутирська. Пекін — цілеспрямований і має великий вплив на азійський регіон, поза межами Китаю проживають понад 50 мільйонів людей китайських національностей — в Малайзії, Сінгапурі, Індонезії, Таїланді. Піднебесна, пояснює Наталія Бутирська, сприймає усю китайську спільноту у світі як єдиний культурний простір — і в своїй пресі, своїх соціальних мережах Китай дуже суттєво обмежував новини українського спрямування:

— Прикметно, що зараз китайська політика ґрунтується на двох речах, які протирічать одна одній. З одного боку — м’яка економічна сила. Китай практично для кожної країни в регіоні — торговельний партнер номер один. І це дуже вагомий стримуючий фактор стосовно будь-яких політичних заяв, бо Пекін може дуже серйозно економічно покарати.

З іншого боку — Китай поводиться в регіоні агресивно. Наприклад, зараз ми спостерігаємо, як в морі відбуваються баталії відносно філіппінських кораблів, і як Китай намагається посунути Філіппіни, з тих островів, які вони вважають своїми

Також Китай висловлює претензії на частину економічної зони В'єтнаму. І це стосується багатьох країн. Відповідно вони шукають альтернативу. Скажімо, безпекові домовленості зі США. Крім того, прагнуть домовлятись з регіональними державами — Японією, Австралією, Індією. Остання вже намагається у своєму регіоні стати лідером. Тобто, йдеться про багатошарові відносини між країнами, але в тому, що стосується Росії проти України, то Китай також зіграв вкрай негативну роль, бо серйозно підтримав Кремль. І це стало таким серйозним сигналом для країн, які розташовані поруч.

Дипломатичні виклики

«Ми домовилися відновити рівень співпраці між нашими країнами, який існував до повномасштабної війни Росії проти України, а також визначити нові перспективні проєкти, які виведуть наші відносини на наступний рівень», — так підсумував свій візит в Індію, який відбувся 28-29 березня, міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба. Це був перший візит очільника українського МЗС в Нью-Делі за останні 7 років. Крім цього, впродовж минулого року Дмитро Кулеба здійснив три турне країнами Африки. 

Дмитро Кулеба з головою Комісії Африканського Союзу Мусою Факі Махаматом. Травень 2023 року. Фото: МЗС України

Торік у грудні Володимир Зеленський відвідав інавгурацію президента Аргентини Хав’єра Мілея і також зустрівся з президентами Еквадору, Уругваю та Парагваю. Це був перший візит президента України в регіон Латинської Америки від 2011 року. Згодом, наприкінці лютого президент Аргентини заявив, що планує провести саміт латиноамериканських держав на підтримку України. 

Коли говоримо про Глобальний Південь, дуже важливо мати їх «на борту» Формули миру і мирного саміту, сказав під час пресконференції до другої річниці російського вторгнення Володимир Зеленський:

— Є держави у Латинській Америці, Африці, які досі балансують і трошки вагаються. Ми працюємо над тим, щоб вони обрали саме сторону миру. 

Зустріч Президента України з делегацією африканських країн у Києві, 16 червня 2023 року. Фото: Офіс президента України

Україна суттєво активізувала роботу з країнами Глобального Півдня, водночас дуже важливим є розуміння того, що в нас немає таких ресурсів — ані людських, ані фінансових, які має Росія, зауважує керівниця Служби забезпечення діяльності Кримської платформи в структурі Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим Марія Томак:

— У середньому в російських диппредставництвах в 10 разів більше людей, ніж в українських. Звісно, Росія користується своїм потенціалом. Але наші підходи до роботи зовсім інші. На мій погляд, так, як працює Росія, це вого роду колоніалізм. У 90-х роках Жириновський казав про російського солдата, який буде мити чоботи в Індійському океані. Це не жарт, це їхнє бачення роботи з Глобальним півднем.

Зараз, за останньою інформацією, 17 тисяч громадян Непалу воюють в російській армії, їх фактично обманом туди заманили — в цю м’ясорубку. Це, по суті, схема торгівлі людьми. Оце російські підходи до роботи з Глобальним Півднем: зманіпулювати, запустити якісь токсичні наративи

Українські підходи зовсім інші. Ми кажемо про те, що у нас з вами є схожий досвід. Для вас він вже перейдений. Ми, на жаль, зіткнулись з необхідністю захисту своєї свободи й територіальної цілісності. Зрозуміло, що на цьому етапі у нас немає бути суперочікувань. Бо, чесно кажучи, багато хто не зможе Україну навіть на мапі знайти. Для когось не очевидно, що наша країна — не частина Росії. Але це вже наші виклики. Треба реалістично ставитися до того, які в нас можуть бути результати роботи. Нам не почнуть одразу давати зброю і голосувати в ООН, як нам треба. Але для нас стратегічне завдання, окрім розширення кола наших союзників, вибити у Росії цей ґрунт підтримки, який зараз існує серед країн Глобального Півдня.

Точки дотику

Якщо говорити про суто практичні речі, Україна може запропонувати Глобальному Півдню свої продовольчі програми, технології і фахівців сільського господарства та енергетики. Вона має унікальний військовий досвід в різних сферах, а, крім того, українські університети зацікавлені в іноземних студентах, каже професор політології Києво-Могилянської академії, науковий директор Фонду «Демократичні ініціативи» Олексій Гарань. Що стосується налагодження діалогу з країнами Глобального Півдня, важливо наголошувати, що Україна послідовно підтримувала їхню боротьбу за незалежність, боротьбу з колоніалізмом, продовжує політолог, який торік у складі різних делегацій відвідав 13 країн Глобального Півдня:

—  Так склалася, що саме Українська РСР була заступником голови спецкомітету ООН з боротьби з апартеїдом. Ми маємо тут зняти московську тезу, мовляв, саме Росія завжди допомагала вам у боротьбі з імперіалізмом. Бо це повторюють в країнах Африки, що от, Москва завжди була їхнім союзником. Ну, вибачте, це була не Москва, а був Радянський Союз, а Радянський Союз — це не нинішня Росія. Далі нам треба наголошувати на тому, що ми — країна Східної Європи, не Західної, де були колоніальні імперії.

І в цьому плані нам дуже важливо проводити спільні заходи, скажімо, з Польщею і Литвою. Бо ми разом були в Російській імперії і знаємо, що це таке

Нещодавно в ПАР була проведена спільна конференція, яка була організована поляками, литовцями і українцями. Вона якраз була про наш досвід перебування в комуністичному таборі, про наших дисидентів, про боротьбу за незалежність — і вона знайшла дуже хороший відгук в Південній Африці. Щодо Гази: позиція України виважена, ми завжди підтримували принцип створення двох держав, Київ засуджує злочини, скоєні обома сторонами на Близькому Сході. До речі, нам варто наголошувати, що Україна має дипломатичні стосунки з Державою Палестина з 2001 року. Про це мало хто знає. 

Олексій Гарань під час поїздок країнами Глобального Півдня. Фото: приватний архів

У спілкуванні з іноземними журналістами, насамперед з країн Глобального Півдня, часто можна почути тезу, що рано чи пізно доведеться сідати за переговори, продовжує Олексій Гарань, іншими словами йдеться про те, на які компроміси могла би погодитись Україна:

— Очевидно, мається на увазі, що ми маємо щось віддати Росії. Але якщо ми напряму ставимо їм зворотне питання: а якщо колишня колоніальна імперія повертається до вас назад, якщо бомбить всю вашу країну і забирає частини вашої території, що ви будете робити? Вони всі кажуть — ми будемо боротися.

Теза про подібність колоніального досвіду, безперечно працює для Глобального Півдня, каже Марія Томак, але є нюанс:

Деякі країни дещо з ревнощами на це реагують, мовляв, Україна зазіхає на їхній образ постколоніальності так, начебто, ми підважуємо цінність їхнього досвіду. Хоча, звісно, Україна так питання не ставить, ми навпаки намагаємося показати, що російські практики на території України протягом століть були власне колоніальними в класичному розумінні. Але оскільки Росія сформувала за собою такий образ борця з імперіалізмом, коли ми розказуємо про свій досвід, у багатьох це викликає когнітивний дисонанс.

У них абсолютно інша картинка реальності — і до цього теж треба ставитися з розумінням і пояснювати, яка наша історія відносин з Москвою і чому в нас така позиція

Загалом, окрім дискусій про колоніальний досвід, Марія Томак виділяє ще два універсальні меседжі, які чудово розуміють у різних країнах Глобального Півдня:

— Другий — це статут ООН. ООНівська система викликає багато критики не лише в Україні, всюди є нарікання на її неефективність. Але що нас об'єднує — невдоволення постійним складом з 5-ти членів Радбезу ООН. Особливо країни, які називають себе middle-power, такі, як Індія чи Індонезія, вони дуже незадоволені тим, що в рамках Радбезу не мають права голосу, а вони вважають, що мали би впливати на всі ці рішення. І третій момент, який на мою думку є універсальним, — формула миру, яку просуває зараз Україна. В першій частині там йдеться про ядерну безпеку. Це глобальні речі, бо ніхто взагалі не зацікавлений в ядерній війні, можливо, за винятком якихось росіян, патріарх Кирил, схоже, зацікавлений, але у світі загалом і Глобальний Південь точно не хотів би такого сценарію.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка. Пише про міжнародні відносини

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Анна Й. Дудек: Президент Кароль Навроцький наклав вето на законопроєкт про допомогу громадянам України, який передбачав продовження тимчасового захисту, регульованого євродирективою. Навроцький, серед іншого, хоче, щоб доступ українців до охорони здоров'я залежав від сплати медичних внесків, а отримання «800+» — від того, чи вони працюють. Як ви оцінюєте це рішення президента?

Аніта Кухарська-Дзедзіц: Пан президент за освітою — історик, колишній директор музею Другої світової війни, голова Інституту національної пам'яті, і він наклав своє вето на законопроєкт про допомогу громадянам України у серпні. У серпні, коли ми вшановуємо пам'ять про повстанців і цивільних, кинутих союзниками у палаючій Варшаві, пам'ять про героїв, які зупинили біля Вісли московську навалу — не лише на Польщу, а й на Європу. У серпні, коли ми нагадуємо, що Польща — це «Солідарність» і солідарність. Але також у серпні, коли Ріббентроп і Молотов підписали ганебний акт. Для президента Навроцького ці асоціації мали б бути очевидними. І він мав би розуміти, що в історії це вето запишеться як сором, а не слава для його президентства. Найбільше радості від цього вето — у Москві. І від цього ще більший сором.

— Опубліковано лист польських жінок, в якому матері, бабусі, сестри, дружини пишуть, що не погоджуються з цим вето. «Ніхто від нашого імені не має права ставити умови жінкам, які тікають від війни». Вони додають, що зараз наша країна ставиться до українських жінок, як до заручників політики. За три дні лист підписали понад тисячу жінок. А політики мовчать. І про вето, і про лист. Що означає це мовчання?

— Те, що опитування важливіші за цінності. За кілька днів можна буде питати політиків, куда поділася польська солідарність з малої та великої літер. Цікаво почути їхні відповіді.

— Але представник Єврокомісії нагадує, що «країни-члени в липні ухвалили рішення про продовження тимчасового захисту для українців на території ЄС до березня 2027 року». Відповідно до директиви про тимчасовий захист, допомогу українцям має бути надано, сказав він, але додав, що обсяг виплат визначають країни-члени. Чи є шанс, що це подіє на президента?

— Для пана президента ні Європейський Союз, ні Єврокомісія не є орієнтиром для стандартів поведінки. Адже у нього не виникло жодних проблем з підписанням так званої «Менценівської вісімки».

Вето завдає удару по жінкам. Але якщо подивитися на дії попереднього уряду й середовища, з якого походить Кароль Навроцький, то це, по суті, не повинно дивувати. Я говорю про скорочення коштів на жіночі організації, про спосіб трактування прав жінок, про смерті жінок через зміни в законодавстві.

Вето завдає удару і по жінкам, і по дітям. Насамперед дітям, адже 800+ — це ж для дітей і на дітей. Для крайніх правих жінки й діти — це нижчий сорт. Пану президенту найближче до Конфедерації, а Конфедерація послідовно голосувала проти проєктів, що покращують соціальну безпеку та особисту безпеку жінок і дітей. 

Чи говоримо ми про соціальну безпеку жінок і дітей, чи про ставлення до України, президент Навроцький, безперечно, не йде шляхом президента Анджея Дуди. У контексті українок я пам'ятаю небажання Павла Шефернакера, нинішнього керівника канцелярії президента, надавати будь-яку допомогу жертвам воєнних зґвалтувань у перериванні вагітностей. Величезний обсяг допомоги, наданої на початку війни поляками біженцям, різко контрастував з небажанням правлячих політиків допомагати зґвалтованим російськими військовими; PiS і Конфедерація двічі відхиляли мою поправку, що дозволяла переривання вагітності внаслідок воєнних зґвалтувань, до тодішніх спецзаконів про допомогу Україні.

20
хв

Опитування важливіші за цінності. Політики мовчать про вето президента

Анна Й. Дудек

За лаштунками гучних самітів між США та Росією тривають тихі кулуарні домовленості. За даними медіа, Вашингтон і Москва нібито обговорюють низку енергетичних угод. Для Кремля вони можуть стати стимулом піти на мир в Україні, а для Білого дому — підставою послабити санкційний тиск.

Втім, після зустрічей на Алясці та у Вашингтоні Росія публічно не зробила жодного кроку, який би підтвердив її готовність до переговорів.

Чи можна у таких умовах говорити про реальний мирний процес? Які ризики несе «тактика пряника» щодо Кремля і чому гарантії безпеки для України знову стають темою №1 у трансатлантичних дискусіях? Sestry.eu поговорили про це з Крісті Райк, директоркою Міжнародного центру оборонних досліджень у Таллінні.

Крісті Райк. Приватний архів

Стратегія затягування часу

Марина Степаненко: Відмова від Донбасу, жодного НАТО й західних військ на території України. Умови, які зараз озвучує Кремль, виглядають радше як ультиматум, ніж як база для перемовин. Чи можна говорити, що Москва насправді не зацікавлена у мирному врегулюванні?


Крісті Райк: Так, Росія не готова відмовитися від жодної зі своїх вимог щодо України. Вона все ще прагне знищити її як суверенну державу і готова обговорювати лише мирну угоду, яка наблизить Москву до цієї мети. З боку США та Європи не чиниться достатнього тиску, щоб змусити Росію змінити свій підхід.

Так, США мають інструменти, насамперед санкції, щоб змусити Кремль переглянути свої вимоги, але досі президент Трамп не виявляв інтересу до застосування серйозного тиску. Натомість від України очікують поступок — визнання російського контролю над окупованими територіями і навіть відмови від решти Донбасу, який Росія не змогла завоювати військовим шляхом з 2014 року. Це абсолютно неприйнятно як з військової, так і з політичної точки зору.

Думаю, що Росія це розуміє, але все одно вірить, що час на її боці, і сподівається поліпшити своє становище, продовжуючи війну. Водночас намагається зрозуміти, що саме може отримати за допомогою дипломатії, де позиція США є неоднозначною і часом занадто близькою до російської.

— Росіяни зятягують організацію зустрічі із Зеленським, про що свідчать останні заяви з Кремля. Чи усвідомлюють це європейські й американські партнери? 

— Європейські лідери, які тісно залучені до цього процесу, за останні роки стали набагато краще розуміти підхід Росії та гру Путіна. З адміністрацією Трампа все не так однозначно. Він одержимий ідеєю досягнення миру в Україні, але, здається, не переймається умовами, вважаючи, що на компроміс має піти Київ.

Сумнівно, чи прислухається він до лідерів України і Європи, які стверджують, що Путін не серйозно ставиться до миру і що для реального прогресу потрібно послабити Росію та посилити Україну. Поки що ці аргументи, здається, не переконують його адміністрацію. Трамп також зазначив, що не бере участі в підготовці можливої зустрічі Зеленського та Путіна, залишаючи це на розсуд обох сторін, і, судячи з усього, найближчим часом зустріч не відбудеться.

Гарантії безпеки і тиск на РФ

— Без участі Трампа в організації зустрічі між Путіним і Зеленським — що означатиме крок назад з боку Сполучених Штатів для дипломатичного треку у спробі домогтися миру в Україні?

— Для України і Європи важливо, щоб США залишалися відданими європейській безпеці. Європейці все ще недостатньо сильні, щоб впоратися із ситуацією в Україні або досягти миру без участі США. Однак Вашингтон не бажає робити істотний дипломатичний внесок.

Переговори щодо гарантій безпеки демонструють, що США виконуватимуть лише мінімальну роль, але навіть це є важливим. Україна все ще потребує доступу до американської зброї, розвідки й певних безпекових можливостей, хоча й не потребує військової присутності на своїй території.

Якщо США повністю відмовляться від участі, чи означатиме це припинення всієї підтримки України? Це буде серйозною проблемою. Навіть якщо Вашингтон просто відмовиться від дипломатичного шляху, а Трамп перенесе свою увагу на інші питання, війна триватиме. І насправді вона, ймовірно, триватиме місяцями, а то й довше, оскільки позиції обох сторін залишаються дуже віддаленими.

— Минулого тижня Росія вдарила про американському підприємству на Закарпатті — пожежу гасили понад добу. Як США має розцінювати цей сигнал?

— Ну, США повинні розглядати це як нагадування про те, що вони мають інтереси в Україні. Ідея, що вони можуть просто покинути Україну, їм не вигідна. Вони не можуть цього зробити — вони залучені, у них є інтереси, і якщо дозволити Росії отримати те, чого вона хоче, це безпосередньо зашкодить цим інтересам.

Тож я сподіваюся, що ця ситуація буде сприйнята саме в такому контексті. Але, звичайно, також можливо, що така ескалація може навпаки посилити тиск з метою досягнення будь-якої мирної угоди і змусити Україну піти на поступки, аби лише зупинити бомбардування і вбивства.


— Повертаючись до теми санкцій, Зеленський наполягає на посиленні санкційного тиску, якщо Путін відмовиться від зустрічі з ним. Минулого разу, коли Трамп тиснув на Росію, замість санкцій Путіну влаштували теплий прийом на Алясці. Зараз президент США озвучує вже нові дедлайни для досягнення миру. Якщо прогресу не буде протягом 2 тижнів, то США обируть нову тактику стосовно Москви. Чого очікувати, як ви вважаєте? Прийом у Білому домі?

Ми часто чули, як Трамп обіцяє посилити тиск на Росію, але його поведінка свідчить про те, що він вважає, що мир в Україні потрібно укладати з Путіним, а для цього потрібно ставитися до Путіна з повагою. Від України як слабшої сторони очікується відповідна поведінка. Проте, я не виключаю, що Трамп вживе заходів, які завдадуть Росії реальних економічних збитків, особливо, що стосується її нафтової промисловості, що може серйозно підірвати здатність Москви вести війну.

Економіка Росії є крихкою, але вона не зазнає колапсу; вона може витримати війну ще протягом року. Лише серйозніші втрати можуть змусити Кремль розглянути реальні компроміси

Наразі її так звані поступки, як-от зменшення вимог щодо території або пропозиція «гарантій безпеки», які вона згодом відхилила — є маніпуляціями, а не справжніми кроками на шляху до миру.

Щоб вийти з цього глухого кута, Трамп має розчаруватися в Путіні, чого поки що не сталося. Тим часом українським і європейським лідерам вкрай важливо продовжувати взаємодіяти з Білим домом. Це має певний ефект, хоч і обмежений. Але Європа теж повинна робити більше. Незважаючи на сильну риторику, прогрес у питаннях санкцій, допомоги й гарантій безпеки є повільним, а політична воля все ще відстає від наявних ресурсів.

— Навіть якщо перемовини так і не відбудуться, питання гарантій безпеки для України залишатиметься ключовим. Як, на вашу думку, мають виглядати зобов’язання наших союзників, та що потрібно, аби Україну не спіткала доля «Будапешту 2.0»?

— Очевидно, що цього разу гарантії безпеки не можуть бути лише на папері, як у випадку з Будапештом 1994 року.

Гарантії повинні включати реальну силу і чіткий план. Найважливішим елементом є сильна українська армія, підкріплена співпрацею з європейською оборонною промисловістю. Це найефективніший засіб стримування Росії

Крім того, необхідна певна присутність Європи на місці. Сама кількість не вирішить питання стримування, але навіть обмежене розгортання військ покаже Росії, що агресія означає зіткнення не тільки з Україною, а й з європейськими солдатами, що перетворить будь-яку атаку на ширший конфлікт. Проте, чи буде це 20 000 чи 50 000 військових і з яким мандатом, залишається незрозумілим.

Більшим викликом є політична воля. У таких країнах, як Німеччина чи Італія, суспільство чинить опір ідеї відправки військ, побоюючись ескалації та жертв. Проте необхідно довести, що забезпечення безпеки України є надзвичайно важливим для їхньої власної безпеки; якщо Україна впаде, загроза наблизиться до них. Прикордонні держави, такі як країни Балтії та Фінляндія, розуміють це чіткіше, хоча їхні ресурси обмежені.

Зрештою, відповідальність за надання реальних зобов’язань лежить на найбільших державах Європи. Але наразі прогрес є повільним, а досягнення згоди залишається складним.

Країни Балтії і Польща — перша лінія оборони НАТО

— На противагу дискусіям про відправлення європейських військ в Україну РФ розпочала в Європі пропагандистську кампанію під назвою «Росія не є моїм ворогом» — наклейки з цим гаслом з'являються в європейських містах. Чи є така пропагандистська активність РФ реальною загрозою для підтримки України в ЄС? Як країни можуть протидіяти подібним гібридним кампаніям Кремля?

— В деяких європейських країнах є верстви суспільства, чутливі до цього аргументу. Але я не вірю, що він може мати широку підтримку. Самі росіяни дають чітко зрозуміти, що вони є агресорами: вони не тільки продовжують безжально атакувати Україну, але й проводять операції та різні форми невійськової агресії проти європейських країн.

Тож поведінка Росії навряд чи може переконати більшість європейців, що вони не повинні боятися Росії або не вважати її загрозою.

Проте саме це і намагається зробити Москва, як і за часів Радянського Союзу: виявити розбіжності в західних суспільствах, поглибити їх та працювати з групами, які більш сприйнятливі до їхніх повідомлень

І це можуть бути люди, чиї скарги зовсім не пов'язані з Україною чи Росією — громадяни, незадоволені своїми урядами, соціально-економічними умовами, які потім перенаправляють свої протести на опозицію до ідеї, що їхня країна повинна підтримувати Україну.

Водночас для багатьох європейців війна в Україні все ще здається більш віддаленою проблемою. Вона триває вже так довго, і для більшості вона не впливає безпосередньо на повсякденне життя.

Ось чому потрібне політичне лідерство: щоб переконати громадян, чітко пояснити, як ця війна насправді стосується всіх нас

Однак, це залишається складною темою для політиків, особливо в країнах, які географічно віддалені від України.

— Пані Райк, російські дрони дедалі частіше опиняються у повітряному просторі країн-членів НАТО. Чого таким чином намагається досягти Росія?

— Перевіряє реакції, щоб зрозуміти, як далеко вона може зайти зі своїми провокаціями, а також постійно намагається знайти нові способи створити відчуття страху й незахищеності.

Головна мета росіян — змусити країни бути менш схильними підтримувати Україну. Спровокувати це можна по-різному. Наприклад, щоб європейці відчували пряму загрозу, щоб вони зосередилися на ній, а не на підтримці українців

Але ми бачимо на прикладі Польщі, що ці різні методи росіян не здатні змінити ставлення Варшави до РФ, адже вона і так вважає її загрозою. Водночас росіяни намагаються змінити те, як Польща сприймає Україну і свої власні потреби в обороні, і саме тут вони можуть досягти певного успіху.

Дуже важко знайти правильний баланс у реакції на такі провокації, щоб не перебільшувати загрозу. І я думаю, що ми маємо бути впевнені в країнах східного флангу НАТО, що ми здатні захистити себе колективно. Тож Росія не має шансів. І якщо вони вчиняють такі провокаційні дії, то ми просто знаходимо способи протидіяти, але це не дає Росії жодних переваг. Але так, я можу очікувати від російської сторони нових способів використання такої тактики гібридної війни.

— У Польщі після останнього такого інциденту прискорюють виробництво засобів протиповітряної оборони. Шахеди не є новиною і за три роки війни Альянс виявився фактично не готовим до своєчасного збиття ударних дронів. Це доводять інциденти в Польщі та Литві, де безпілотники виявляли розбитими, а не збитими. Які технічні чи організаційні обмеження стримують Альянс від ефективного перехоплення ударних дронів на ранніх етапах?

— Це більше технічне питання оборони, тому я не думаю, що маю достатньо знань, щоб дати вичерпну відповідь. Проте, загалом, звичайно, війна з використанням дронів — це те, за чим зараз всі намагаються встигнути і спостерігають, як швидко Україна, а також Росія, розвивають свої можливості у цій сфері.

Ситуація постійно змінюється, обидві сторони постійно впроваджують інновації. А західні країни просто не встигають за ними. Ще одним питанням у цій ситуації є протиповітряна оборона. Це одна зі слабких сторін Європи і всі про це знають. Одне з перших завдань, яке європейці повинні вирішити, щоб підготуватися до можливого зменшення участі США в питаннях європейської оборони, — це розвиток своїх можливостей у сфері ППО. А це, звичайно, вимагає часу. Між тим війна з використанням дронів продовжує розвиватися, і країни намагаються реагувати на це.

Але це також частково політичне питання: як реагувати в такій ситуації, коли з'являється російський безпілотник? Якою має бути готовність? І чи можна розглядати ці інциденти як випадкові? Я так не думаю. Ми повинні реагувати негайно, а дискусії вести вже пізніше.

20
хв

«Трамп має розчаруватися в Путіні». Крісті Райк про ризики мирного процесу для України

Марина Степаненко

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Трамп готовий дати Росії все, що вона хоче». Кір Джайлз про ризики нової американської політики щодо Москви

Ексклюзив
20
хв

Альянс погодився платити, але чи готовий воювати? Підсумки саміту НАТО в Гаазі

Ексклюзив
20
хв

Безпека НАТО без України більше неможлива. Європарламентар Ріхардс Колс про саміт у Гаазі, скепсис союзників і ключову роль Києва

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress