Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Фільм «Все має жити»: історія волонтерки, яка ламає стереотипи
Колись її через зовнішність не сприймало суспільство. А вона стала триразовою чемпіонкою світу з пауерліфтингу. Коли почалася війна, не виїхала, а залишилась допомагати… тваринам. І врятувала їх вже понад 200. На Краківському кінофестивалі з 23 жовтня покажуть документальну стрічку спільного виробництва України й Польщі. Про сталеву особистість, яка трансформує свій біль у допомогу слабкішим
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Героїня документального фільму «Все має жити» Ганна Куркуріна дуже харизматична. Колись вона була вчителькою біології, пізніше — працювала з хижими тваринами в зоопарку. А потім стала тренуватися, і в 41 рік, маючи вагу 72.5 кг, відтиснула від грудей 147,5 кг. Цей результат так ніхто й не повторив досі. Вона — «Найсильніша жінка світу», багаторазова абсолютна чемпіонка світу з пауерліфтингу, володарка 14 рекордів.
Зараз Ганні 58 і вона розповідає свою історію. Як її не сприймали через зовнішність, казали, що вона — як хлопчик. Як вона почала працювати тренеркою для молоді з інвалідністю. Хлопець Діма, якого вона тренувала, має ДЦП, до війни він подавав великі надії. Ганна планувала підготувати його до чемпіонату світу, але плани були зруйновані — у 2022 році сталося повномасштабне вторгнення Росії в Україну.
Ганна — відкрита лесбійка. А ще — волонтерка й зоозахисниця. Вона не виїжджала з Миколаєва, де мешкала до війни. Постійно залишалась у своєму будинку і навіть не спускалась у сховище під час обстрілів, бо не могла залишити своїх тварин, яким було страшно.
Ганна Куркуріна. Фото з instagram героїні
Вона взялася допомагати пораненим і покинутим тваринам. Ганна радо користується силою своєї популярності як спортсменки, щоб поширювати інформацію про необхідну допомогу і знаходити її. Їздить у зруйновані росіянами селища Миколаївської та Херсонської областей, аби нагодувати залишених там тварин. Попри обстріли та небезпеку.
У фільмі ми бачимо кадри, на яких — пусті села, понівечені будівлі, налякані зголоднілі тварини. Чуємо звуки сирен та вибухів. Усе це не лякає Ганну. Як не страшить її перспектива рятувати тварин, знімаючи їх з дахів і виловлюючи з води затопленої Херсонщини. Куркуріна тримається правила: «Той, хто рятує одне життя, рятує весь світ».
Червоною ниткою крізь фільм проходить любов волонтерки до тварин. Ми бачимо, з яким теплом вона піклується про поранених тварин, як привозить їх до лікарні, як розмовляє з кожним і постійно дивиться їм в очі.
Коли Ганна була маленькою, часто приносила додому котів. Мама сварилася, а тато — підтримував. З раннього віку їй вдавалося встановити особливий звʼязок із тваринами. Колись у Миколаївському зоопарку вона навіть подружилася з левом. Тепер допомагає облаштовувати притулки для тварин і знаходити новий дім для десятків бродячих тварин. Сусідські діти приносять їй звіряток, яких знаходять на вулиці. Ганна шукає їм домівки. Деяких — залишає у себе.
Ганна в Миколаївському зоопарку. Фото: filmweb.pl
Героїня фільму «Все має жити» вважає, що оскільки народилась не такою, як більшість, значить, це не просто так. Вона відчуває серцем, де має бути. Війна — це не тільки вбивства, це руйнування не тільки довкілля — це руйнування кожної людини й живої істоти, вважає Ганна.
Завдяки діям волонтерки понад 200 тварин, евакуйованих із фронту, знайшли нові домівки. Вона відкрила благодійний фонд і продовжує допомагати не лише чотирилапим, а й людям.
До речі, Діму, хлопця з ДЦП, Ганна таки підготувала до чемпіонату. Навіть попри те, що вони знаходилися в різних країнах. На чемпіонаті Діма і його тренерка були разом. Він зміг підняти омріяні 90 кг і отримати перше місце. Завдяки наполегливій роботі та вірі в те, що «Все має жити».
<add-big-frame>Режисери фільму — Тетяна Дородніцина й Андрій Литвиненко. Оператори — Тетяна Дородніцина й Іван Селістран.<add-big-frame>
Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
У середині липня по всій Польщі пройшли демонстрації проти нелегальної імміграції. Своєю чергою партія "Право і справедливість" оголосила про черговий марш 11 жовтня, закликаючи всі патріотичні сили" взяти в ньому участь.
Посилена увага до нелегальної міграції стала однією з центральних політичних тем у країні і мобілізувала численні соціальні групи на вуличні протести. Це викликало занепокоєння не лише серед іноземців, які прибули до країни легально, але й серед польських громадян різного етнічного походження.
Соціолог з Університету Адама Міцкевича в Познані, професор Кшиштоф Подемський зазначає, що хоча міграція є глобальним викликом, мігранти в Польщі все ще становлять відносно невелику частину суспільства – максимум 6-7%.
На його думку, такі цифри і масштаб проблем не виправдовують радикальної політичної риторики.
"Міграція може означати як можливості, так і виклики. Однак масштаб цих викликів, з якими ми стикаємося в Польщі, є дещо перебільшеним", – зазначив академік.
Відповідаючи на запитання про труднощі, пов'язані з приїжджими, Подемський оцінив, що присутність мігрантів може викликати певну напруженість, особливо на ринку праці та у сфері міжособистісних відносин, особливо подружніх, яким часто не приділяється достатньо уваги.
"Тим не менш, мігранти, з одного боку, збагачують соціальне і культурне життя в Польщі у багатьох сферах, а з іншого боку, часто рятують ринок праці. Внесок українців – найбільшої групи іммігрантів у Польщі – у такі галузі, як догляд та гостинність, є неоціненним", – каже соціолог.
"Натомість праві політичні сили в Польщі часто проектують на Польщу ситуацію, знайому нам із Західної Європи, граючи на страхах людей. У соціології це називається “сіяти моральну паніку”" – пояснює Подемський. "Вони демонструють Польщу як “острівець безпеки”, одночасно поширюючи міф про лихо етнічної злочинності, який не підтверджується статистикою Міністерства внутрішніх справ і адміністрації", – додає він.
Міністерство внутрішніх справ і адміністрації Польщі опублікувало дані, які показують, що частка іноземців, котрі скоїли важкі злочини – такі як вбивства і зґвалтування – знижується: у 2023 році було 565 вбивств і 40 підозрюваних іноземців, у 2024 році – 503 вбивства і 32 підозрюваних іноземців, а у 2025 році – 272 вбивства і 13 підозрюваних іноземців.
На противагу цьому, дані поліції за перші шість місяців 2025 року свідчать про незначне зростання кількості злочинів на ґрунті расової, етнічної, релігійної чи гомофобної ненависті порівняно з минулим роком. Як повідомила PAP підкомісарка Івона Кійовська з Головного управління поліції, загалом у 2024 році було виявлено 761 такий злочин, тоді як у першому півріччі цього року (до кінця червня) було зафіксовано 469.
Соціолог також звертає увагу на термінологічні неточності у використанні термінів "мігрант" і "біженець" у публічних дебатах та їх все більш негативну конотацію у ЗМІ. Подемський вважає, що частина політичного класу також відіграє свою роль у нагнітанні антиімміграційної істерії.
"Нас лякають нелегальними мігрантами, але майже ніхто не згадує про те, що дії так званих “патрулів” і “загонів”, які свавільно охороняють вулиці і переходи, також є незаконними", – додає він.
На думку соціолога, антиіммігрантський патруль (рух громадської самооборони – PAP) підвищує рівень соціальної напруженості, знижує довіру до державних інституцій і сприяє радикалізації міграційної політики.
Подемський вважає, що погіршення ставлення поляків до іноземців може призвести до зниження привабливості Польщі як місця для життя і роботи, що в довгостроковій перспективі матиме негативний вплив на рівень інновацій та економічного розвитку країни.
Представники ромської та в'єтнамської громад вже висловили своє занепокоєння антиіммігрантською риторикою. Вони звернулися до прем'єр-міністра Дональда Туска з проханням надіслати владі чіткий сигнал, що дискримінація, расизм чи ксенофобія не будуть виправдані в Польщі.
За день до липневих протестів правих кіл представництво українського омбудсмена в Польщі закликало громадян України утриматися від участі в масових зібраннях. Посольства Сполучених Штатів, а також Японії в Польщі звернулися до своїх співробітників з аналогічним закликом.
Наталя, українка, яка приїхала до Польщі шість років тому на академічну стипендію, розповіла PAP, що помітила зміни у ставленні поляків до українців. "Від стриманості, через солідарний ентузіазм, до, на жаль, вкрай негативної реакції. Тепер я вважаю за краще не розмовляти українською в громадському транспорті і не писати проукраїнські коментарі в ЗМІ. Не тому, що боюся, а щоб зберегти свої емоційні сили", – розповіла жінка.
Дослідження компанії Deloitte, проведене на замовлення Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), показало, що присутність біженців з України у 2024 році згенерувала 2,7% ВВП Польщі. Це стало можливим завдяки тому, що, за даними УВКБ ООН, рівень зайнятості серед біженців війни становить 69%, що трохи нижче, ніж серед польських громадян (75%). Однак позитивна інформація про мігрантів у Польщі не доходить до всіх і все частіше поступається місцем розповідям про зловживання і невдячність, особливо з боку українців, а також про серйозні злочини, скоєні вихідцями з країн з іншою культурою.
"На жаль, я сама відчула на собі, як діють стереотипи і як нас, українців, усіх згрібають до одного мішка", – розповіла PAP Наталя з України. "Іноді здається, наприклад, що ставлення власника квартири, яку я винаймаю, змінюється не через наші розмови, а через зміну меседжів про українців на телебаченні або погіршення відносин між країнами", – додала вона.
Вікторія, ще одна українка, яка приїхала до Польщі після лютого 2022 року і тепер працює тут і платить податки, скаржиться, що її почуття безпеки іноді перебуває під загрозою. "Одного разу у міському транспорті на моїх очах чоловік і жінка кидалися з образами на матір з дітьми", – розповіла дівчина.
"На щастя, ксенофобія в інтернеті ще не відображає реального рівня сприйняття українців. У багатьох людей є польські друзі чи партнери. Однак я бачу, що ситуація погіршується з кожним днем. Я переконана, що без мігрантів багато компаній просто розвалилися б, що призвело б до зменшення попиту і робочих місць. Тому я не думаю, що Польща без мігрантів була б привабливо", – підсумувала Вікторія.
Здавалось, усі навколо дивляться й засуджують мене за те, що я собі дозволила. Насправді ж засуджувала себе я сама... І коли я це усвідомила, то відчула, що час повертатись до себе. Але як?
Українки, з якими я спілкувалась, по-різному віднаходили цей шлях повернення. Деякі з них погодилися поділитись особистим. Як українки в Польщі заново вчаться дозволяти собі турботу про себе, чому відчувають провину за це й що змінилося в їхньому ставленні до краси?
«Почуття провини є і зараз»
41-річна Віра Федоренко з Києва до війни працювала менеджеркою в ресторані. У 2022 році разом із сином-підлітком вона переїхала до Варшави, де зараз працює адміністраторкою в залі забав «Веселка».
До переїзду Віра завжди приділяла увагу своєму зовнішньому вигляду і здоров’ю. Щотри тижні — манікюр, щочотири — перукар. Регулярні обстеження у гінеколога й стоматолога, раз на рік — мамолог і курс масажу спини. Улюблені ритуали як атрибути дня: вранці — чашка чаю з лимоном біля вікна з видом на місто, ввечері — прогулянка вулицею, незалежно від погоди.
Але після переїзду все змінилося. Нове життя в Польщі стало випробуванням. На перших етапах адаптації бракувало сил навіть на найпростіші речі, які раніше давали відчуття звичності й стабільності:
— Не було бажання робити макіяж, зачіску, одягати гарний одяг. Не було сил на ритуали, навіть прогулянки не приносили задоволення.
Віра почувається сильнішою, коли дбає про себе
Як і багато хто з нас, Віра пережила період, коли будь-який прояв турботи про себе здавався недоречним. Фокус уваги змістився на питання виживання. Переломним моментом стало звернення до психолога. Після чого Віра почала по цеглинці себе відбудовувати.
— Я стала знову фарбувати волосся, але сама. Перукарня тепер — раз на рік. Манікюр і педикюр теж роблю вдома. Лікарів намагаюсь відвідувати регулярно, але це вже теж виходить не так часто, як раніше. Зате витрачаю зараз на догляд менше, оскільки більшість процедур замінила домашніми. Єдине, на чому не економлю, це масаж — останнім часом сильно болить спина.
Щоденні ритуали повернулися, але також зазнали змін: міцна кава з молоком вранці, перегляд новин, обов'язковий дзвінок мамі в Київ, щоб дізнатися, як минула ніч. Віра знаходить спокій у дрібницях:
— Купити собі букетик квітів, зустрітися з подругою в місті, прогулятися в парку чи лісі. Це повертає на деякий час почуття гармонії.
На питання, чи було у неї відчуття провини за те, що «думає про себе» під час війни, Віра відповідає:
— Почуття провини є і зараз. Адже моя мама в Україні, а я тут. Їй спокійно на душі, коли вона знає, що з нами все добре.
З України Віра привезла свої рушники, ікони й молитовник. А ще щонеділі робить собі маску для обличчя за родинним рецептом — з вівсянки й меду.
— Ця маска за маминим рецептом — мій надважливий ритуал, це ніби обійми з дому
На питання, які звички у догляді за собою українки могли б перейняти у польок, Віра каже, що, за її спостереженнями, в польській культурі цінується «здоровий вигляд» — чиста шкіра, легкий макіяж, акуратність. Польки як європейки часто використовують нюдові відтінки, природний тон обличчя, туш і блиск для губ, підкреслюють брови — багатьом цього достатньо. Такий підхід виявився для Віри близьким. А взагалі догляд за собою зараз — той необхідний мінімум, який допомагає Вірі зберігати внутрішній баланс:
— Коли я займаюсь собою, я почуваюсь сильнішою і здатною діяти, йти вперед.
«Подивилась у дзеркало й не впізнала себе»
47-річна Оксана приїхала з донькою до Польщі з Кривого Рогу влітку 2022 року. У перші місяці після переїзду їй теж було не до себе — головне було знайти роботу й не зламатися морально:
— Працювала на прибиранні квартир, офісів, будинків, — розповідає Оксана. — Погоджувалась на всі варіанти, бо треба було платити за житло й бодай щось відкладати. Додому приходила така втомлена, що не мала сил навіть поїсти. Якщо лягала до опівночі — це вже був успіх.
Про догляд за собою годі й було думати. Здавалось, все це дрібниці, які не мають значення, коли ти на межі виснаження.
— Я не фарбувалась, не користувалась кремами. Волосся — просто в хвіст.
Думала: виживу — тоді вже повернуся до всього цього
До того ж, щиро кажучи, приходити на прибирання нафарбованою мені здавалося безглуздим.
Коли через рік Оксана подивилася на себе в дзеркало, то не впізнала:
— Начебто все нормально, а обличчя таке втомлене. Постаріла... Я не впізнала себе — шкіра тьмяна, очі згасли. Це було боляче.
Цей момент став переломним. Оксана вирішила: досить «виживати». Почала з малого:
— Для початку просто почала мити голову щоранку, як колись вдома. Потім купила крем — звичайний, недорогий, але з приємним запахом. Це вже був крок. Далі — фарба для волосся.
Нещодавно вперше за три роки оформила брови в салоні. І знаєте — плакала після цього. Ніби частинка себе колишньої повернулась
Оксана досі багато працює, але тепер знаходить час для простих ритуалів, які її тримають:
— Щонеділі — гаряча ванна з сіллю. Слухаю музику 80-х або просто лежу в тиші. А ще — прикраси. Почала носити знову. Це така дрібниця, але коли одягаю сережки, згадую, що я не лише заробітчанка. Ще я — жінка.
За спостереженнями Оксани, польки активно інвестують у якісний догляд за шкірою: використовують креми, сироватки, тоніки, пілінги, маски — часто місцевих брендів. Їхня косметика здебільшого натуральна, без різких ароматів і агресивних компонентів. Цей підхід вплинув і на вибір Оксани: тепер замість кількох дешевих засобів вона купує один, але дійсно якісний.
— Намагаюсь брати приклад з місцевих жінок, — вони здаються мені такими доглянутими. Я навіть трохи комплексую...
Розумію, що я ще не така, як колись була. Але вже й не та, що була у 2022. І це тішить
«Роблю для себе зараз більше, ніж колись в Україні»
До війни 42-річна Вікторія Божедай була держслужбовицею в Харкові. Після повномасштабного вторгнення разом із синами виїхала до Варшави. Вікторія завжди була творчою особистістю — шила, писала вірші, малювала. І одне з хобі стало її основною роботою за кордоном. Зараз вона працює кравчинею у невеликій компанії жіночого одягу.
Вікторія вважає догляд за собою необхідністю в умовах сильного стресу
Вікторія розповідає, що завжди дбала про себе, але еміграція й стреси позначилися на її зовнішності:
— У мене через стрес почало сильно випадати волосся, і я шукала, як собі допомогти. Психологічно було важко — треба було хоч кров з носа забезпечити дітей. Але я доволі швидко повернула домашній догляд. І зараз, щиро кажучи, роблю більше для себе, ніж раніше в Україні, бо вважаю це необхідністю за таких умов.
Ритуали догляду стали точкою опори у складному побуті:
— Нічний і денний крем, SPF, сироватка під очі, пілінг, маски — це мій must have. Волосся доглядаю бальзамами, масками, термозахистом. І, звичайно, легкий щоденний макіяж. Манікюр роблю сама — купила лампу, інструменти, лаки. Це виходить і зручно, і економно.
Особливу увагу Вікторія приділяє фігурі:
— Відчула, що через стреси почала набирати вагу, і мене це дуже засмутило. Тоді я пройшла кілька марафонів зі схуднення з українськими тренерами, стала займатись йогою, ходити в басейн, більше гуляти.
Повернулась у форму — і це додало мені сили
Для підтримки себе Віка обирає україномовне середовище:
— Йога — з українською інструкторкою, косметолог, перукар, епіляція — теж наші дівчата. Відчуваю, що вони краще знають, що мені треба.
Щодо того, чи помічає вона різницю у ставленні до догляду за собою між місцевими жінками й українками, Вікторія каже:
— Кравчині, з якими я працюю, доглядають за собою значно менше. Максимум — раз на кілька місяців до перукаря. Манікюр — далеко не завжди. Натомість помітила, що у Польщі розвинена культура регулярного профілактичного догляду (зокрема догляд за обличчям, зубами, тілом) навіть у молодому віці. Наприклад, SPF використовують щодня, а не лише на відпочинку.
Сама Вікторія переконана: виглядати красиво — це не про статус, а про внутрішній дозвіл, ресурс і потребу:
— Я от люблю сукні, люблю гарно виглядати щодня. Мені для цього не потрібен привід.
Сьогодні вона активно підтримує свій психічний стан:
— Ходжу на поетичні вечори, арттерапію, до психолога. Це теж про догляд. І це про мій вибір жити.
«Догляд — це тепер моя професія»
33-річна Тетяна Басова кілька років працювала в Харкові колористом, хоча має технічну освіту. Після початку війни вона волонтерила, до Варшави приїхала буквально на 4 дні, але несподівано для самої себе дуже швидко знайшла роботу.
— Я просто так написала до одного престижного салону, мовляв, хочу бути помічницею перукаря. Була впевнена, що не пройду. Але мене взяли відразу — чи то пожаліли, чи повірили в мене. Так все і почалося.
Тетяна в еміграції переворила ритуали краси на свою професію
Спершу працювала в салоні, орієнтованому на польських клієнтів, зараз — в українському салоні, де більшість клієнток — українки, до того ж працює вже на себе. Каже, суттєвої різниці у підході до роботи не бачить, хіба що поляки не так часто й активно, як українці, ведуть Instagram, натомість використовуючи сервіси типу Booksy.
Щодо власної історії, Тетяна зізнається, що у перші місяці війни їй також було складно дозволити собі навіть найпростіше:
— Я економила на всьому. Купити крем здавалося розкішшю. Дуже довго не фарбувалася, не стриглася, не робила манікюр.
Але з часом зрозуміла, що життя одне. І коли я щось для себе роблю, то не просто витрачаю гроші, але також підтримую інших: даю їм можливість заробити, сплачувати податки, донатити
Тепер у Тетяни ціла колекція баночок, про існування яких вона раніше навіть не здогадувалась. Найбільший кайф і впевненість Тетяні приносять косметологічні процедури. До косметолога вона спеціально їздить в Україну:
— Так, це недешево. Але відчуття після процедур — неймовірне. Хтось витрачає зароблене на одяг чи делікатеси, а я — на процедури косметології і SPA. У дитинстві ми милися одним милом, ніхто не привчав мене до догляду. Зараз я свідомо дозволяю собі більше. А ще — нарощене волосся. Іноді сама дивуюсь, як 20 грамів волосся можуть так змінити людину!
Порівнюючи догляд українських і польських жінок, Тетяна підсумовує:
— Це стереотип, що українки більш доглянуті. Я бачила багато стильних польок, особливо вражає, як тут виглядають жінки 50+. А от молодь іноді перебільшує — надто довгі вії чи нігті.
Польки здебільшого більш ощадливі, деякі хочуть знижку, швидко й недорого. Існує думка, що польки рідше вдаються до ін’єкцій, контурної пластики чи ботоксу — на відміну від України, де ці процедури стали нормою. Але мені здається, що вони скоріше кидаються з крайності в крайність. А ось українки останніми роками дедалі більше цінують натуральність — умовний стиль old money.
Більшість українок не знає, де буде далі, тому хоче фарбування, яке виглядатиме натурально й не потребуватиме частого оновлення
Часто я відчуваю себе не тільки колористкою, а й психологинею. Особливо в перші місяці війни дівчата приходили поговорити, поділитися тим, як важко. Зараз крісло в салоні — це місце, де можна розслабитися.
Взагалі війна й еміграція дуже на нас впливають. Наші дівчата попри все намагаються доглядати за собою, хоча багато хто вже відмовився від манікюру чи складного фарбування — обирають простіші рішення. Але навіть так, за моїми спостереженнями, українки завжди виглядають охайно. Навіть за кордоном під час війни ми тримаємо планку.
«Турбота про себе — не егоїзм, а вибір на користь життя»
— Догляд за собою — це базовий психічний механізм, що допомагає зберігати стабільність, внутрішню присутність і зв’язок із собою. Ось чому коли ми хронічно ігноруємо власні потреби, емоції й межі, поступово згасає енергія, сенс, здатність відчувати. Ми ніби психологічно «втрачаємо себе», — впевнена Оксана Вознюк, психологиня, психотерапевтка Національної асоціації гештальт-терапевтів України.
— А почуття провини за турботу про себе — часте явище, особливо у тих, кого з дитинства вчили бути «зручними», «сильними» або взагалі «невидимими». Разом з тим це не ваша справжня суть — це лише набутий досвід. Тож ситуацію можна змінити.
Психологиня радить:
• усвідомити, звідки походить провина і чий «голос» звучить у вашій голові; • дозволяти собі бажання, відпочинок, особисті межі; • нагадувати собі: я піклуюся про себе не замість інших, а заради життя, присутності, тепла. І для себе, і для тих, кого люблю.
Турбота про себе — це не втеча, а шлях до глибшого зв’язку зі світом. І що більше ви є для себе — тим більше справжнього ви можете дати іншим. Не з обов’язку, а з любові
Я щиро захоплююсь нашими жінками. Тим, як вони тримаються, як вміють створювати красу власноруч, якими чарівними залишаються попри обставини. І знаєте що, після спілкування з ними я таки наважилась купити собі нові парфуми…
Про Анну Добриднєву з повагою кажуть, що вона дає найбільшу кількість концертів для військових на фронті. Хоча сама співачка вважає, що треба не статистикою займатись, а продовжувати робити свою справу. Її справа — це тисячі кілометрів розбитих фронтових доріг, якими вона їде з музикою до військових. Нічні переїзди, на світанку — чепуріння на заправках, аби з'явитися перед втомленими воїнами справжньою зіркою й бодай на якийсь час перенести їх в інший вимір. Вона виступає в бліндажах, старих хатах, на лісових галявинах. А зараз вирушила з благодійним туром по містам Польщі, Німеччини й Нідерландів, збираючи на потреби української військової розвідки.
«Саме там — найважливіші концерти в моєму житті»
— Цей тур Європою — дуже важлива для мене подія, — розповідає Анна Добриднєва Sestry. — Спілкування з українцями, які нам невпинно допомагають, де б вони не були. Обожнюю цю нашу рису — куди б нас доля не закинула, завжди відчуваємо себе українцями, нам не стає байдуже.
Щоб не було зайвих витрат, ми весь час будемо в дорозі. На все про все у нас два тижні: щодня — концерт, вночі — переїзд. Треба зібратись із силами й зробити неможливе.
— Ви їдете в тур разом з Вадимом Краснооким з Mad Heads. Чому саме з ним?
— Я співала в дуеті 15 років (дует «Пара Нормальних» — Ред.) і з тих пір не люблю з кимось ділити сцену — це вже, мабуть, профдеформація. Але заради такої мети готова. За роки війни я з багатьма артистами здружилися саме навколо теми волонтерства, бо ми часто до вояків їздимо.
З Вадимом Краснооким, якого я дуже люблю як співака, нас об’єднав відомий військовий волонтер Юрій Тира. І цей тур організувала волонтерська ініціатива «6992 кілометрів державного кордону (довжина державного кордону України — Авт.), яку Юрій з однодумцями заснували ще у 2015 році. Команда «6992» проводить концерти для військових в найгарячіших напрямках і з моменту створення пригнала до України вже понад 1600 автівок для армії. Це дуже потужна організація, а Юрій Тира для мене — взагалі свята людина.
— На початку війни ви вирішили залишатися в Україні. Які почуття вами керували?
— Я відчула, що вдома сильніша, а далеко від дому буду слабкою і безпорадною. Тут я ніби все контролюю, багато на що можу вплинути. Вся моя родина теж вирішила залишатися, хоча вона в мене взагалі в Кривому Розі. Ми ще перший час з мамою були разом, а потім вона сказала, що в неї вдома учні, яких треба до академконцерту готувати. І на мої благання й аргументи, що в Кривому Розі сильні обстріли, вона відповіла: «Я вчитель і маю вчити».
Вперше я виїхала з України через рік після вторгнення на благодійний концерт в Іспанію.
Думала, що нарешті на ці чотири дні відключу сигнал повітряної тривоги і висплюсь. Але не зробила цього, весь час читала новини й почувалася, ніби відключена від струму
Ми ж усі різні. Хтось більш зібраний і продуктивний у безпеці. Я знаю багато українців, які виїхали й роблять чимало корисного для країни. Мені ж легше в Україні.
— Як ви стали культурною волонтеркою, про яку сьогодні кажуть, що вона дає чи не найбільше концертів на фронті?
— Відразу було зрозуміло — треба діяти.
А що ми, артисти, можемо? Дати людям прожити їхні емоції
Випустити напругу, підбадьорити, заспокоїти, посумувати разом і знайти сили вірити в краще. І звісно, збирати на допомогу армії.
Пам'ятаю перший концерт після початку повномасштабного вторгнення. Я тоді сумнівалася, чи моя музика комусь взагалі потрібна… І от ми виступали в Трускавці, де тоді було дуже багато переселенців. Концерт тривав дві години, а після нього ми ще години три з людьми просто обіймалися. Ми тоді дозволили собі відчувати, висловлювати емоції, які приховуємо. Ну і пізніше ми подивились у нашу скриньку і зрозуміли, що зібрали всю суму, якої тоді потребували.
Відтоді ми почали проводити збори з Командою А — це команда артистів, які поєдналися і стали давати благодійні концерти, щоб допомогти армії. Такий цікавий вийшов збіг, що наші імена починаються на «а». Перші благодійні концерти ми провели на Західній Україні, де було багато переселенців і більш-менш безпечно. Часом по три концерти в день робили, збирали на допомогу різним бригадам. А потім я почала їздити на фронт і зрозуміла, що саме там — найважливіші концерти в моєму житті.
З'явилося відчуття, що я взагалі прийшла в музику заради того, щоб зараз бути поруч з хлопцями, співати для них, дарувати їм красиві емоції, допомагати
Найяскравіше, найпотужніше відчуття, яке я колись отримувала на сцені, — це відчуття, що хлопцям там твої концерти дійсно потрібні. Буває, військові бачать мої записи в тіктоці й пишуть: «А до нас коли?! Приїжджайте!» Я дізнаюсь, яка бригада, де знаходиться і передаю інформацію нашим організаторам. І от ми через тиждень вже у хлопців, вони в шоці, як так можливо — щойно побачили в соцмережах, і ось ми — я, Арсен Мірзоян, Тоня Матвієнко — вже у них і робимо концерт просто в лісі або в якійсь хаті.
— Зрозуміло, що умови для виступів на фронті — польові. Чи маєте відповідні костюми для таких виїздів?
— З приводу того, як я виглядаю на фронтових концертах, можна прочитати різні коментарі... Бо я завжди, коли їду на фронт, везу із собою сукні, косметику й прикраси. О пʼятій ранку на найближчій заправці я роблю собі зачіску і макіяж, щоб зʼявитись перед військовими красивою, як справжня артистка, і самим зовнішнім виглядом висловити до них повагу і любов.
Чимало людей нарікають: «Ой, як же можна на фронт червону помаду та сукню з блиском, ви що не могли по-нормальному вдягнутися?»
А я думаю, що найпростіше приїхати отак — не спавши ніч, в худі, чорних окулярах — і не паритися. Але мені хочеться виглядати ошатно — щоб у військовослужбовців з'явилося відчуття справжнього концерту, який їх відволіче.
— Бачу, що ви виступаєте в гарячих точках — тут і Донецька, і Запорізька, і Харківська області…
— Так, і досить часто. Але виступаємо, тільки якщо це безпечно. Були ситуації, що в останній момент концерт відмінявся через раптову небезпеку. Звісно, коли виступаєш, часто гупає справа і зліва. І ночувати там небезпечно. На Донеччині, наприклад, більшість готелів розбита. Моторошно дізнаватися, що в готелі, в яких я зупинялась, потім прилетіло.
«Поруч з хлопцями на фронті не страшно — навіть коли навколо гримить»
— Ви завжди були така смілива?
— У мирному житті не було приводів дізнатися це про себе. Хоча я одного разу вийшла на боксерський ринг. Билася по-справжньому. Стало цікаво дослідити себе.
А взагалі війна підсвітила в мені якісь серйозні моменти, про які я раніше і не думала, бо жила у своїй комфортній бульбашці. З 24 лютого все змінилося, зʼявилися інші сенси й непохитний фундамент особистості, на який я щосекунди спираюся. Для мене головне, що це має результат, дає користь. І з кожною переданою на фронт машиною, з кожним переданим дроном я відчуваю дедалі більшу силу.
— А де ви енергію берете, коли сил немає, а попереду черговий нічний переїзд, а зранку концерт?
— Не можу знайти відповідь на це запитання. Кожен концерт я дивилюся в очі людям, які щохвилини дивляться в очі смерті. Це неможливо передати. Ти просто робиш свою справу, і тільки коли повертаєшся додому, дозволяєш собі розтиснути кулаки. Після таких виїздів я все ставлю на паузу — мене взагалі добу не можна турбувати. Я рефлексую, лежу, плачу, передивляюся свіжі фото з військовими. А потім дзвоню батькам, щоб сказати, як сильно я їх люблю.
— Хлопці на фронті у 2022 і зараз — різні?
— Для мене ні. Тому що люди, які знаходяться там, усі мають надлюдську силу. Біля них взагалі по-іншому почуваєшся — відчуття безпеки є навіть коли навкруги гримить. Всі ці роки я з ними спілкуюсь і інших очей не бачу.
— За близько 1300 днів великої війни ви рахували скільки концертів вже відпрацювали?
— Ми з командою провели вже понад 350 концертів.
— Рік тому ви нарешті презентували українською свій давній хіт Happy End, який співали ще в гурті «Пара Нормальних». Правда, що військові часто запитували про цю пісню?
— Так, я приїжджала до військових, і обовʼязково хтось казав: «Заспівайте нам Happy End!». І оскільки був такий запит, треба було переписати текст українською. Тепер співаю.
Ця пісня колись лунала чи не з кожної праски, і досі її хочуть чути, бо вона несе для багатьох теплі спогади. На весіллях це часто перший танець молодят, а на сімейних святах під неї зі сльозами на очах люди обіймалися. Людям є, що пригадати під цю пісню.
Натомість зараз я пишу чимало пісень, але всі вони сумні. По-іншому зараз не вмію. А ділитися сумними емоціями не дуже хочеться. Тому вирішила випустити україномовну версію танцювальної пісні «Не шкода».
— Ви багато співаєте власних пісень. Як вони народжуються?
— Я раніше писала пісні набагато частіше, до того ж ще й на замовлення для різних артистів.
Але коли почалося повномасштабне вторгнення, у мені була така внутрішня прірва, що я навіть злякалась, що вона вже ніколи нічим не заповниться, що туди ніколи не прийдуть ні слова, ні мелодії
Навіть коли хотілося щось сказати, не виходило — і я просто починала плакати. А коли вирішила, що вже нічого ніколи не напишу, до мене раптом прийшла пісня «Дитинство». Вона просто на мене впала — хто пише музику, знає, як це буває.
До того ж текст народився одночасно двома мовами — українською й англійською, таке взагалі вперше.
Я присвятила цю пісню українським дітям, постраждалим від російської агресії. Пам'ятаю, записувала демоверсію цієї пісні в шафі, бо не могла доїхати до студії. Співала крізь сльози. І дотепер не можу співати її без сліз.
— Ви отримали від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного нагрудний знак «За сприяння війську»…
— Я влаштувала вдома вівтар, на якому збираю всі шеврони, що дарують воїни. Їх дуже багато, і кожен — безцінний. Цей вівтар — моя сила, моя незламність. Ну і, звісно, там нагрудний знак від Валерія Залужного. Це величезна честь для мене. Буду намагатися виправдати його довіру.
— Ну ви вже виправдовуєте її кожним своїм кроком. Та що там, з вами поговориш — і вже легше, якось віра в нашу перемогу зміцнюється.
— Взагалі люди сильно втомилися, і тільки якась маленька краплиночка чогось — відразу всі починають між собою сваритися. І найстрашніше те, що наш ворог тішиться з цього приводу. Але ми ж емоційні, у нас закипає. Нещодавно був випадок, коли камера відеоспостереження зафіксувала, як лелека виніс зі свого гнізда найслабкіше зі своїх п’яти дитинчат — його пташина природа йому продиктувала так зробити. І що б ви думали? Захейтили лелеку в коментарях на фейсбуці. Ле-ле-ку!
Пам'ятаю перший рік повномасштабної війни, коли ми всі були, як один кулак. Настільки зібрані, всі підтримували одне одного. Я це бачила на кожному концерті — як люди допомагають переселенцям, як скриньки наповнюються. Зараз, на жаль, вже не так — суспільство втомлене. Але все одно треба намагатися не цькувати одне одного. Це нас послаблює. Бо насправді навіть після перемоги нас чекають важкі часи. Відбудова. Біль втрати. Психологічні проблеми.
— Чи дозволяєте ви собі сьогодні мріяти про щось після закінчення війни?
— Я всім людям, перед якими виступала, пообіцяла повернутися з концертом Перемоги. В кожне місто, до всіх цих людей, які донатили, підтримували і вірили в найкраще. І продовжують вірити.
«Кошти від продажу ікон йдуть на лікування поранених. А це мільйони гривень»
Оксана Гончарук: Пане Олександре, про ваші ікони, створені на фрагментах ящиків з-під снарядів, заговорили в світі, коли президент Володимир Зеленський подарував одну з них Папі Римському Леву XIV. Хоча ваші ікони цінні передусім тим, що з 2014 року допомагають людям на фронті.
Олександр Клименко: Насправді заговорили про них раніше — від першої офіційної презентації проєкту в Софії Київській у 2015. Головна ідея проєкту — перетворення смерті на життя. Причому це перетворення відбувається не тільки на рівні символів: ящик з-під озброєнь як символ смерті перетворюється на ікону як символ життя, — але й у реальності. Адже кошти від продажу цих робіт — а це мільйони гривень — йдуть на низку благодійних ініціатив, передусім пов'язаних з медициною.
У нас є досвід утримання шпиталю на фронті протягом трьох років, а також фінансування фонду «Крила Перемоги», який допомагає пораненим у тилу, де ми закриваємо 50-100% потреб у ресурсах протягом останніх двох років. І я не знаю більше жодного європейського художника, який може собі таке дозволити.
Президент України Володимир Зеленський подарував Папі Римському Леву XIV ікону Клименків-Атлантової, 18.05.2025. Фото: ОПУ
— Ви казали, що перетворення смерті на життя є лейтмотивом християнства…
— Перемога життя над смертю. Згадаємо, як хрест, який був символом смерті, став символом воскресіння. Так само й дошка від ящика з-під якоїсь смертоносної начинки, перетворюючись на ікону, продовжує цю традицію.
— Ваші ікони можуть висіти в храмі?
— Іконографія та стилістика більшості наших робіт — це класична ікона, яка, як виявилось, чудово працює в церковному просторі. Зазвичай наші ікони чудово сприймаються як духовенством, так і парафіянами. Наші ікони є в київських церквах і за кордоном, вони присутні в православних, католицьких і навіть протестантських храмових просторах. Хоча від початку наш проєкт задуманий як мистецький, і ми завжди прагнули вийти за межі релігійного простору, аби нас зрозуміли як віруючі, так і люди без релігійного церковного досвіду, ба більше — атеїсти, які сприймають ікону як виключно естетичний або історико-культурний феномен.
Придбати їх може будь-хто. Наприклад, кілька робіт у нас придбали голлівудські продюсери, які, здається, не мають нічого спільного з християнством, і взагалі євреї.
Одна з функцій наших ікон — об'єднувати, а не роз'єднувати людей: українців з іншими національностями, наприклад, поляками; протестантів, католиків і православних поміж собою, атеїстів з віруючими…
Тішить, що богословська спільнота, представники як консервативних, так і ліберальних кіл, сприймають нашу творчість позитивно. Про нас писав, наприклад, Джордж Вайгель — це провідний католицький публіцист Америки, а також отець Кирило Говорун — всесвітньо відомий православний богослов, українець за походженням, низка інших богословів з України, Європи, США тощо.
— Ідея писання ікон на дошках ящиків від боєприпасів належить вам. Як ви це придумали?
— У далекому 2014 році ми поїхали на базу одного з добровольчих батальйонів, і там я побачив купу порожніх деревʼяних ящиків від набоїв до АК. Це хороше дерево, хлопці роблять з них ослінчики, столики чи просто використовують в якості дров. Але я тоді звернув увагу, що кришки цих ящиків схожі на те, на чому пишуть ікони: це щит з дощок зі шпугами, які не дають конструкції деформуватися. Я попросив одну таку дошку — стару й закопчену — і мені її радо подарували. Вже дома я написав на ній ікону. Відчуття часу, що в ній було присутнє, вражало. А ще мене зацікавила ця антиномічність, коли ти поєднуєш непоєднуване — дошку від військового ящика та святий образ, а зрештою відбувається щось неймовірно органічне.
«Збирати ящики під ворожими обстрілами — це великий мистецький акт»
— Ну а далі ви знайшли однодумців.
— Спочатку нас було троє — я, Соня Атлантова і Наталя Волобоєва, яка пізніше вийшла з проєкту, бо, здається, просто не витримала виставковий ритм, в який ми з перших днів увійшли. Певний час ми із Сонею працювали вдвох, а потім до нас офіційно долучився Герман Клименко, який неофіційно допомагав нам з перших днів. Тепер це наш родинний проєкт, адже Соня Атлантова — моя дружина, а Герман Клименко — наш син. Династична традиція взагалі характерна для мистецтва іконопису ще від середніх віків.
Олександр Клименко, Соня Атлантова і Герман Клименко. Приватний архів
Але важливо розуміти, що «Ікони на ящиках з-під набоїв» — не тільки наш, але також проєкт всіх тих військових і волонтерів, які збирають нам дошки. Адже далеко не всі з них привезені з фронту особисто мною. У сучасному мистецтві важливий не стільки сам акт написання, скільки весь акт творення. І збирати для нас ящики під ворожими обстрілами — це великий мистецький акт. Хлопці знають, що вони є співавторами цього акту, це надихає їх, і, ймовірно, навіть має терапевтичний ефект.
— Дошки для ваших ікон зібрані з різних частин фронту — від Київщини й Суджі до Херсона. А звідки ті, на яких, власне, намальована «Божа Матір з Немовлям», яка тепер висить у Ватикані?
— Підозрюю, що це російський ящик з-під артилерійських снарядів. Його мені привезли з-під Ізюму після того, як наші зайшли туди, вигнавши росіян.
Тобто ідея перетворення смерті на життя тут працює напряму: росіяни принесли смерть, а ми перетворили це на життя
— В якому стилі написана ця ікона?
— Те, що ми робимо, задумувалось як розмова про сучасну війну мовою давньоруського, середньовічного українського, ну і ширше — візантійського мистецтва. Та з часом стало зрозуміло, що, проговорюючи тему війни в Україні способом релігійного мистецтва, ми не можемо не використати досвід мистецтва західноєвропейського. Тому що територія України — це простір, де весь час перетиналися потужна готична традиція, романський стиль, ренесанс і бароко. Тож зараз ми працюємо між двома полюсами: Візантія і західне, передусім, середньовічне мистецтво.
Папі Римському на подарунок ми вибрали ікону, написану в традиціях середньовічного західного мистецтва. Хто розуміє, побачить там і готику, і Проторенесанс, і Північне Відродження — там є спроба це все увібрати.
Думаю, коли відбирали роботу, сподобався сам образ Богородиці, яка обома руками тримає дитину, немов намагаючись захистити сина від майбутніх страждань. І я вибором задоволений, бо це чергова історія про те, що простір України не є чужим для Європи, що ми органічно присутні в європейській традиції.
Ікона «Божа Матір з немовлям», присвячена дітям, розлученим зі своїми батьками. Фото: ОПУ
Викрадення дітей: як мистецтво допомагає про це говорити
— Ікона «Божа Матір з Немовлям» належить до циклу, присвяченому болючій темі депортованих українських дітей. Розкажіть про нього.
— В ньому продовжується тема перетворення смерті на життя, де Богородиця з немовлям на руках виходить за вузькі межі релігійного мистецтва, розкриваючи архетип материнства. З одного боку це жінка, яка, народжуючи дитину, перемагає смерть, з іншого боку — дитина як істота, найбільш беззахисна перед війною. Бо захищати матерів і дітей ми маємо всі — як військові на фронті, так і люди по всьому світу.
— Як добре, що ви звернулися до теми викрадених росіянами українських дітей. Тому що здебільшого про це говорять в контексті путінського злочину, за який має бути Гаазький трибунал. Про самих же дітей на Заході говорять менше.
— Я б не сказав, що говорять мало — ця тема постійно перебуває у фокусі уваги нашої влади, дипломатії, а також правозахисників. Але так, наші партнери говорять недостатньо — на наш, український, погляд. Зрозуміло, що у цього світу чимало не менш важливих проблем, ніж українські діти. Тож ми не просто говоримо про це, а намагаємося підняти це питання в контексті християнської етики.
Головна наша ідея — вивести тему викрадених дітей з простору політичної і соціальної маніпуляції у простір вдумливої розмови, мета якої — благо самих дітей
Чесна розмова на цю тему відразу ставить все на свої місця — від питання, на чиєму боці мають бути християнські церкви, і до питання, як Україні вести себе далі з тими вимогами, що пропонують росіяни. Адже якщо підписати договір у їхньому варіанті, то не тільки діти на захоплених територіях стають мішенню, але й інші діти опиняються у просторі ризику — як України, так і Європи (насамперед діти Польщі, Скандинавії, країн Балтії).
Це складна історія, з якою Україна сама не може впоратись, і це, по суті, робота для всього людства. До того ж йдеться не тільки про українських дітей, а й про дітей Судану чи Гази, тобто дітей величезного світового простору, де нині точаться війни.
— Страшно думати, як росіяни психічно ламають наших дітей, вкладають їм в голову якісь свої ворожі істини…
— На відміну від європейців та американців, українці чудово пам'ятають про такий феномен, як яничари. Турки, починаючи з XIV століття, набирали в османську піхоту християнських дітей, яких просто забирали в українських матерів, ростили в своїй вірі і навчали вбивати. А далі вже дорослі яничари поверталися в Україну і вбивали своїх же. Зараз відбувається подібне — наших дітей забирають на чужину, де перекодовують і роблять військовими. Так, на боці армії РФ вже воюють і гинуть колишні українські діти, яким було близько 10 років, коли росіяни захопили Донбас і Крим. Зараз ці хлопці вбивають на фронті своїх братів.
І найстрашніше, що цим займаються не мусульмани часів Роксолани, а люди, які позиціонують себе нашими релігійними братами. Про це ми теж намагаємося розповісти Європі своїм проєктом.
На одній з виставок
Якою має бути молитва за мир?
— Ви почали створювати свої ікони у 2014 році, коли велика частина українців ставилась до війни несерйозно…
— Я швидко включився — ще від Майдану. Треба було якось реагувати на напад росіян, тож я як письменник Олаф Клеменсен (псевдонім Олександра — Ред.) написав книжку «Літо-АТО», де описав події на Майдані і перше літо війни. До речі, ця книжка є в чудовому польському перекладі Анети Камінської. А вже після книги до справи взявся художник Олександр Клименко.
Першу закордонну виставку ми організували ранньої весни 2015 року в польському Люблінському замку. Далі був Європарламент, і там мене здивувала реакція євродепутатів. Вони мене питали, що це за ящики і від яких таких снарядів. Я відповідав, що це з Донеччини, де ведуться реальні бойові дії. «Там що, справжні гармати стріляють?», — дивувалися вони. Я казав, що на Донбасі танків з того боку вже більше, ніж в усій європейській армії. Ця інформація їх реально приголомшила. А один з євродепутатів взагалі сказав: «А я думав, що ви там одне одного палками б'єте».
За 11 років існування нашого проєкту я вже реально не дивуюсь жодній глупоті, яку зустрічаю в середовищі політиків і обивателів — як українських, так і європейських. Спочатку перевіряв, чи люди не жартують, не глузують з мене. А потім звик, що вони будь-яку маячню артикулюють із серйозним обличчям.
— Ваші твори сьогодні експонувалися вже у 217 локаціях в 118 містах та 22 країнах. Статистика вражає. Як ви це влаштовуєте?
— Нас весь час запрошують, причому контекст у виставок завжди різний. Від простру церков — а я люблю виставлятись у старих європейських соборах, особливо візантійської, романської чи готичної архітектури, — до парламентів. Іноді, як-от у Сілезькому музеї в Катовіцах, це виключно мистецький музейний простір, причому поляки все влаштували дуже цікаво, відкривши водночас дві експозиції: окремо збірну виставку українського мистецтва і виставку наших ікон, яку розмістили поряд із середньовічним польським мистецтвом. Тим самим куратори майстерно перекинули місток від історії Польщі до подій, що зараз відбуваються в Україні.
Держсекретарю США Марко Рубіо теж дісталась ікона на кришці з-під ящика для набоїв.«Полотно» привезене з «Азовсталі» в Маріуполі. Фото: facebook.com/andrij.sybiha
— Бачу, що у своїй діяльності ви маєте багато звʼязків з Польщею.
— Нашими давніми партнерами є польські домініканці. Ми спільно допомагаємо проєкту реабілітації наших військових, а також проводимо виставки на підтримку їхніх ініціатив, направлених на допомогу українським дітям, привезеним з прифронтових міст. Три роки наш проєкт на різноманітних міжнародних майданчиках представляють Польські інститути.
Хочу згадати ще один проєкт, який виріс з нашого бажання допомогти полякам, коли їх домівки знищила повінь восени 2024 року. Ми саме були в Польщі, потрапили в цю негоду і швидко зреагували, створивши низку творів на фрагментах стіни францисканского монастиря, зруйнованої повінню. Цей цикл «Потоп» ми продали під час благодійних заходів у Варшаві, і гроші пішли на підтримку поляків, які постраждали від затоплень.
Дивним чином погода, обставини, настрій, що царював тоді у Польщі, нагадали мені Бучу та Бородянку у перші дні після звільнення від росіян: волонтери, рятувальні команди, дим від польових кухонь, руйнація і сіре від смутку і дощів небо. В самому епіцентрі повені я зустрів чимало польских волонтерів, яких знав по роботі в Україні. Ми з ними перетиналися у Херсоні та інших місцях, де потрібна була поміч, тож я був неймовірно радий знов їх побачити. І моя ініціатива «Потоп» — це спроба бодай трохи віддячити полякам за допомогу нам.
— Зараз інші художники малюють ікони на плитах від броників, що «відпрацювали» на війні.
— Мені здається, що в іконах на брониках трішки інша концептуальна складова. Там забагато як для ікони магічного компоненту, що базується на темі захисту, бо на думку авторів, і броня, і ікона захищають. Ікона немовби підсилює цей захист. До речі, росіяни також роблять ікони на бронежилетах — просто друкують їх.
Наш проєкт є спробою актуалізації високих богословських ідей та символів передусім візантійської культури.
На формальному рівні проблема бронеплит у тому, що вони геть однакові за розміром. А для нас важлива історія кожної дошки, бо вони різні за розміром, кольором, фактурою. Є новіші ящики, є старі, закопчені чи навіть обгорілі й потрощені. І кожне нове зображення вбудовується в складну історію окремої дошки — від її вироблення до служіння на фронті. Це може бути як маленька робота 10х30 см, так і метрова і більше дошка. Ну і фактура. Кожен свій витвір ми створюємо під естетику кожної окремої дошки. Ми весь час в процесі пошуку відповідності теми ікони до фактури дошки, бо всі вони по-різному зашліфовані й зібрані, десь є щілини й зазубрини, а є гладенькі. І оця індивідуалізація кожної ікони вона для нас дуже важлива. До того ж, коли ікони різних розмірів, фактур і кольорів, то й експозиція виставки є цікавішою, адже вдається уникнути монотонності.
Ікони Клименка й Атлантової у Софійському соборі в Києві. Фото: Hennadii Minchenko/Ukrinform
— Але я оце думаю, вже четвертий рік ціла країна молиться перед іконами за мир і життя, а наші люди продовжують гинути. Може, молитви не працюють?
— Але ж ми тримаємося, розумієте, не дивлячись ні на що, не дивлячись на незрівнянні ресурсні бази й можливості. Як під Сєвєродонецьком, коли хлопці стояли озброєні стрілецькою зброєю проти танків, літаків і гармат і утримували позиції тижнями. І росіяни нічого не могли з цим зробити.
Вважаю, що ми маємо молитися не просто, щоб Бог закінчив цю війну, а щоб він її закінчив назавжди.
Бо ті концепти, що часто нам пропонують, це не закінчення війни, а відтермінування нової. Хлопці на фронті готові вмирати не заради того, щоб через рік все повторилося, а заради того, щоб їхні діти й онуки більше ніколи не бачили цього жахіття.
Як кіно відтворює так звану велику політику, від якої в якості «глибинної держави» залежні всі ми?
1. «Хвіст крутить собакою» (Wag the Dog, 1997)
Хтось бачить сам, комусь можна показати, хтось не побачить ніколи. Чи помічаєте ви, як вас водять за ніс?
Фільм за мотивами популярної книги Ларі Бейнхарта «Американський герой» розповідає про звичайний політологічний трюк — щоб відволікти увагу від сексуального скандалу, пов’язаного з американським президентом напередодні чергових виборів, політтехнологи і кінопродюсер вигадують неіснуючу війну, в яку нібито вимушені втрутитися Сполучені Штати (звичайно, в межах боротьби за демократію). Картинка в телевізорі, розповіді про подвиги героїв, щемливі подробиці — і люди вже забули про скандал. ЦРУ не вірять в цю війну? «Навіщо ж ви потрібні Америці, якщо нічого не знаєте про те, що коїться?» — цинічно питає політконсультант президента, роль якого виконує Роберт Де Ніро.
Що цей фільм допомагає зрозуміти? Він навчає розпізнавати пропаганду. Якщо держава раптом знайшла «ворога» — автоматично поставте собі питання: кому це вигідно?
2. «Учень. Сходження Трампа» (The Apprentice, 2024)
Фільм про те, як Дональд Трамп навчився брехати, шантажувати і перемагати.
Молодий, білявий і дещо наївний Дональд горить мрією пробитись у вищий світ Манхеттена і розпочати кар’єру в сфері нерухомості. Але там на нього, звичайно, ніхто не чекає. Випадок зводить його з адвокатом-негідником Роєм Коном, який здобуває свої перемоги завдяки шантажу і корупції. Трамп зачарований Роєм і його безпринципністю.
Рой вчить молодого Трампа премудростям вдалого ведення бізнесу, головні з яких — «завжди атакуй», «нічого не визнавай і все заперечуй», а також «як не було б важко, ніколи не визнавай поразку». І взагалі завжди бреши. Учень виявився настільки здібним, що перевершив вчителя. Але коли Рой заслаб і вмирав від СНІДу, Трампу він стає нецікавий. У Росії, до речі, фільм було заборонено, а сам герой стрічки назвав її «дешевою, наклепницькою та політично огидною».
Що фільм допомагає зрозуміти? Принципи, якими керується президент однієї з найвпливовіших держав світу. А також те, що «дружба» двох хижаків має закінчитися поразкою одного з них — того, хто дозволить собі почуття і дасть слабину.
3. «Уряд» 4 сезон (Borgen, 2022)
Ми пам’ятаємо перші скандальні заяви Трампа, серед яких був намір приєднання до США Канади і Гренландії. Після них люди відразу зацікавились Гренландією. І багато хто знайшов відповіді на свої питання про політичний устрій, залежність автономії від Данії, меншої від Гренландії за площею, наявність корисних копалин і американської військової бази на острові, подивившись четвертий сезон данського серіалу «Уряд». Цей серіал взагалі цікавий і правдоподібний, а європейські політики навіть стверджують, що за основу взято реально існуючих політиків країни.
Автори серіалу відправили міністра іноземних справ Данії Біргітту Нюборг на острів, де знайшли й почали видобувати нафту. Під час її перебування розкрилася вся гострота конфліктів між місцевим населенням інуїтів та претендентами на їхню землю.
Чому серіал актуальний? Він про Гренландію, Росію і боротьбу за ресурси. І він пояснює, чому маленькі країни стають м’ячем у великих іграх.
4. «Нульовий день» (Zero Day, 2025)
Сьогодні, особливо після блекаутів у Португалії й Іспанії, сюжет серіалу виглядає реалістичним: руйнівна кібератака паралізує США, зникає електрика, руйнуються фінансові системи, гинуть люди. Хто винен — Росія? Розібратись, хто стоїть за кібератакою, темношкіра президентка, дуже схожа на Камалу Гарріс, просить свого попередника Джорджа Маллена. І йому, незважаючи на когнітивні проблеми, а саме деменцію, це вдається. Але найскладнішим виявляється вибір — говорити чи ні у своєму звіті в Сенаті, що цю гру з жертвами затіяв Білий дім і близька Маллену людина.
Що допомагає зрозуміти фільм? Що у сучасному світі війна може вестися через інтернет, і навіть після масштабного збою винні можуть бути не встановлені і не покарані. Що ми дуже вразливі перед такого роду атаками. Що на чолі великих економік можуть стояти люди з деменцією, і ніхто не запропонує альтернативи.
5. «Окуповані» (Okkupert, 2015-2019)
З 2015 року світ дивився норвезький серіал-передбачення про окупацію Росією Норвегії. Багато що з інструментарію повзучої гібридної окупації ми побачили в Криму, а пізніше — в материковій Україні і Європі. Звідки про це було відомо авторам серіалу? Єдине можливе пояснення — глибока обізнаність з методами роботи ФСБ і ГРУ.
Що допомагає зрозуміти фільм? Якими методами діє Росія, коли має на меті завоювати чиюсь територію.
6. «Тегеран» (Tehran, 2020–2022)
Ізраїльський шпигунський серіал про саботаж іранської ядерної програми, який передбачив майбутнє.
Дія стрічки відбувається здебільшого в Тегерані, куди з важливим завданням вирушає агентка-хакерка ізраїльської розвідки «Моссад». Вона народилася в іранській родині, але все своє життя прожила в Ізраїлі. Її завдання — проникнути в комп'ютерну систему іранської ППО, щоб дозволити ізраїльській авіації завдати удару по об'єктах, на яких іранці створюють свою ядерну зброю.
Що можна зрозуміти завдяки фільму? Бодай частково побачити, як і чим живе закритий від світу Іран. Подивитися на складну гру спецслужб. Відчути колорит і нерв боротьби, яка ризикує перерости в Третю світову.
7. «Не дивись вгору» (Don't Look Up, 2021)
Це — чи не єдина стрічка, яка пояснює, чому все відбувається саме так, як відбувається. Це пророча сатира про світ, який відмовляється бачити катастрофу.
І хоча у фільмі йдеться про події непереборного характеру, як-от очікування зіткнення комети із Землею, ця картина — не про комету, а про те, як людство свідомо йде у прірву. Науковці б'ють на сполох — їх ігнорують, влада перетворює загрозу на політичний капітал, а люди вибирають не бачити проблему й дивитися ТікТок.
Реакція політикума — від клерків до президента — це реакція страусів, яку зараз яскраво демонструє світ. Аби не думати, не діяти, не порушувати звичного життя. У кіно це закінчилося передбачувано невесело, в житті ж всі сподіваються … На те, що інопланетяни врятують? Іноді цей сценарій здається реалістичнішим за той, що людство таки подивиться вгору.
Що допомагає зрозуміти фільм? Менше сподіватися і покладатися тільки на себе. А ще — якщо влада каже «все під контролем», то це перша ознака катастрофи.
8. «Рай» (Paradise, 2025)
На десерт — свіжий серіал про те, що навіть якщо від апокаліпсису врятуються 25 тисяч достойників, найрозумніших, багатих і талановитих людей світу, і вони заховаються від усіх у підземному місті, то між ними дуже скоро виникнуть конфлікти, почнуться інтриги, корупція і вбивства. Так, за цими інтригами дуже цікаво спостерігати, але водночас моторошно усвідомлювати, що люди не змінюються навіть у таких умовах.
Кіно часто показує найгірший сценарій. І це не пророцтво — це попередження. Питання лише в одному: чи готові ми дивитись і бачити, слухати і чути?
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
.avif)
