Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
День вишиванки об'єднав українців у 100 країнах світу. Репортаж з Варшави
У 2024 році День вишиванки українці відзначають у 100 країнах світу. А почалося все 2006 року, коли студенти Чернівецького університету домовились і одягли на пари вишите вбрання. Сьогодні Wyszywanka Fest відбувся у польській столиці. Неймовірне свято, яке організувала Українська школа у Варшаві, об'єднало п'ять шкіл та освітніх проєктів. Гроші, які вдалося зібрати на фестивалі, передадуть ЗСУ
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Незважаючи на те, що варшавський Щенслівицький парк чималий, знайти локацію з українським святом було неважко. Адже туди прямували найкрасивіші люди в ошатних вишитих сорочках і сукнях.
Директорка Української школи у Варшаві Оксана Колесник вишила свою сорочку сама. Вона каже, що ідея такого свята виникла з моменту заснування школи і відбувається вже втретє.
Очільниця Українського дому Мирослава Керик і директорка Української школи у Варшаві Оксана Колесник у власноруч вишитій сорочці
«Свято спрямовано на збереження нашої культури за кордоном. Бо коли дитина йде до школи в іншій країні, вона інтегрується в це суспільство, переймає його цінності, а своє рідне залишається деінде. Саме тому дуже важливо берегти і шанувати традиції, передавати їх дітям. Програма, сценарій свята, почастунок і благодійний ярмарок — все це зроблено дітьми, вчителями та батьками. Ми готувалися ще з зими», — розповіла Sestry Оксана Колесник.
«Для всіх українців — це особливе свято, особливо зараз, коли наша країна перебуває в стані війни. Вишиванка — це наша історія, традиції, які ми зараз показуємо Європі. Демонструючи, що ми — вільні люди, які прагнуть свободи, демократії і готові боротися за це», — вважає голова правління «Український дім» Мирослава Керик.
Святковий концерт, майстер-класи, смачні частування та крафтова біжутерія — гроші, що вдалося зібрати на благодійній акції, передадуть на потреби ЗСУ.
Школярки Саша і Ангеліна на благодійний ярмарок принесли шоколадні пряники, гроші за які віддадуть на дрони. Дівчини продали понад десяток пряників за перші 30 хвилин. Кажуть, що відвідувачі охоче беруть солодощі і залишають навіть більші суми. Серед покупців були як українці, так і поляки.
Школярки Саша й Ангеліна продавали пряники, щоб зібрати на дрони
Фестиваль тривав близько двох годин і залишив дуже тепле враження.
«Я хочу згадати найстрашніші часи для вишиванки, які були не так давно, в часи президентства Януковича. Тоді за наше національне вбрання могла забрати поліція, але саме тоді я відчула силу цього символу для нас усіх. Навіть коли береш до рук прапор, це не обов'язково ідентифікує тебе як українця, адже прапор на знак підтримки може нести будь-хто. А візерунки на вишиванці пов’язані між собою, як ми, українці, пов'язані, де б не були», — каже киянка Галина Тімкіна.
Галина Тімкіна з донькою
Як зізнаються вчителі, важливим фактом є те, що завдяки таким заходам українські діти почуваються потрібними за кордоном.
«Гуртки, поїздки — це просто враження та приємні емоції. Ви б бачили, якими щасливими були наші діти, коли їм запропонували взяти участь у цьому фестивалі. Вони дуже хочуть бути потрібними, хочуть допомагати Україні», — вважає вчителька української мови та літератури школи «Материнка» Наталія Маланська.
Свято завершилося великим груповим фото, де всі бажаючі довго не могли потрапити до об'єктиву. Сотні дитячих голосів прокричали на весь парк «Я люблю Україну». Люди, що проходили повз, дивилися на дітей і посміхалися. Самі діти теж сяяли посмішками.
Журналістка, PR-спеціалістка. Мама маленького генія з аутизмом та засновниця клубу для мам «PAC-прекрасні зустрічі у Варшаві». Веде блог та ТГ-групу, де допомагає мамам особливих діток разом зі спеціалістами. Родом з Білорусі. В студентські роки приїхала на практику до Києва — і залишилася працювати в Україні. Працювала у щоденних виданнях «Газета по-київськи», «Вечірні вісті», «Сьогодні». Була автором статей для порталу оператора бізнес-процесів, де вела рубрику про інвестиційну привабливість України. Має досвід роботи smm-менеджером і маркетологом у девелоперській компанії. Вийшла заміж на телепроєкті «Давай одружимося», коли виконувала редакційне завдання. Любить людей та вважає, що історія кожного унікальна. Обожнює репортажі та живе спілкування.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
У середині липня по всій Польщі пройшли демонстрації проти нелегальної імміграції. Своєю чергою партія "Право і справедливість" оголосила про черговий марш 11 жовтня, закликаючи всі патріотичні сили" взяти в ньому участь.
Посилена увага до нелегальної міграції стала однією з центральних політичних тем у країні і мобілізувала численні соціальні групи на вуличні протести. Це викликало занепокоєння не лише серед іноземців, які прибули до країни легально, але й серед польських громадян різного етнічного походження.
Соціолог з Університету Адама Міцкевича в Познані, професор Кшиштоф Подемський зазначає, що хоча міграція є глобальним викликом, мігранти в Польщі все ще становлять відносно невелику частину суспільства – максимум 6-7%.
На його думку, такі цифри і масштаб проблем не виправдовують радикальної політичної риторики.
"Міграція може означати як можливості, так і виклики. Однак масштаб цих викликів, з якими ми стикаємося в Польщі, є дещо перебільшеним", – зазначив академік.
Відповідаючи на запитання про труднощі, пов'язані з приїжджими, Подемський оцінив, що присутність мігрантів може викликати певну напруженість, особливо на ринку праці та у сфері міжособистісних відносин, особливо подружніх, яким часто не приділяється достатньо уваги.
"Тим не менш, мігранти, з одного боку, збагачують соціальне і культурне життя в Польщі у багатьох сферах, а з іншого боку, часто рятують ринок праці. Внесок українців – найбільшої групи іммігрантів у Польщі – у такі галузі, як догляд та гостинність, є неоціненним", – каже соціолог.
"Натомість праві політичні сили в Польщі часто проектують на Польщу ситуацію, знайому нам із Західної Європи, граючи на страхах людей. У соціології це називається “сіяти моральну паніку”" – пояснює Подемський. "Вони демонструють Польщу як “острівець безпеки”, одночасно поширюючи міф про лихо етнічної злочинності, який не підтверджується статистикою Міністерства внутрішніх справ і адміністрації", – додає він.
Міністерство внутрішніх справ і адміністрації Польщі опублікувало дані, які показують, що частка іноземців, котрі скоїли важкі злочини – такі як вбивства і зґвалтування – знижується: у 2023 році було 565 вбивств і 40 підозрюваних іноземців, у 2024 році – 503 вбивства і 32 підозрюваних іноземців, а у 2025 році – 272 вбивства і 13 підозрюваних іноземців.
На противагу цьому, дані поліції за перші шість місяців 2025 року свідчать про незначне зростання кількості злочинів на ґрунті расової, етнічної, релігійної чи гомофобної ненависті порівняно з минулим роком. Як повідомила PAP підкомісарка Івона Кійовська з Головного управління поліції, загалом у 2024 році було виявлено 761 такий злочин, тоді як у першому півріччі цього року (до кінця червня) було зафіксовано 469.
Соціолог також звертає увагу на термінологічні неточності у використанні термінів "мігрант" і "біженець" у публічних дебатах та їх все більш негативну конотацію у ЗМІ. Подемський вважає, що частина політичного класу також відіграє свою роль у нагнітанні антиімміграційної істерії.
"Нас лякають нелегальними мігрантами, але майже ніхто не згадує про те, що дії так званих “патрулів” і “загонів”, які свавільно охороняють вулиці і переходи, також є незаконними", – додає він.
На думку соціолога, антиіммігрантський патруль (рух громадської самооборони – PAP) підвищує рівень соціальної напруженості, знижує довіру до державних інституцій і сприяє радикалізації міграційної політики.
Подемський вважає, що погіршення ставлення поляків до іноземців може призвести до зниження привабливості Польщі як місця для життя і роботи, що в довгостроковій перспективі матиме негативний вплив на рівень інновацій та економічного розвитку країни.
Представники ромської та в'єтнамської громад вже висловили своє занепокоєння антиіммігрантською риторикою. Вони звернулися до прем'єр-міністра Дональда Туска з проханням надіслати владі чіткий сигнал, що дискримінація, расизм чи ксенофобія не будуть виправдані в Польщі.
За день до липневих протестів правих кіл представництво українського омбудсмена в Польщі закликало громадян України утриматися від участі в масових зібраннях. Посольства Сполучених Штатів, а також Японії в Польщі звернулися до своїх співробітників з аналогічним закликом.
Наталя, українка, яка приїхала до Польщі шість років тому на академічну стипендію, розповіла PAP, що помітила зміни у ставленні поляків до українців. "Від стриманості, через солідарний ентузіазм, до, на жаль, вкрай негативної реакції. Тепер я вважаю за краще не розмовляти українською в громадському транспорті і не писати проукраїнські коментарі в ЗМІ. Не тому, що боюся, а щоб зберегти свої емоційні сили", – розповіла жінка.
Дослідження компанії Deloitte, проведене на замовлення Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), показало, що присутність біженців з України у 2024 році згенерувала 2,7% ВВП Польщі. Це стало можливим завдяки тому, що, за даними УВКБ ООН, рівень зайнятості серед біженців війни становить 69%, що трохи нижче, ніж серед польських громадян (75%). Однак позитивна інформація про мігрантів у Польщі не доходить до всіх і все частіше поступається місцем розповідям про зловживання і невдячність, особливо з боку українців, а також про серйозні злочини, скоєні вихідцями з країн з іншою культурою.
"На жаль, я сама відчула на собі, як діють стереотипи і як нас, українців, усіх згрібають до одного мішка", – розповіла PAP Наталя з України. "Іноді здається, наприклад, що ставлення власника квартири, яку я винаймаю, змінюється не через наші розмови, а через зміну меседжів про українців на телебаченні або погіршення відносин між країнами", – додала вона.
Вікторія, ще одна українка, яка приїхала до Польщі після лютого 2022 року і тепер працює тут і платить податки, скаржиться, що її почуття безпеки іноді перебуває під загрозою. "Одного разу у міському транспорті на моїх очах чоловік і жінка кидалися з образами на матір з дітьми", – розповіла дівчина.
"На щастя, ксенофобія в інтернеті ще не відображає реального рівня сприйняття українців. У багатьох людей є польські друзі чи партнери. Однак я бачу, що ситуація погіршується з кожним днем. Я переконана, що без мігрантів багато компаній просто розвалилися б, що призвело б до зменшення попиту і робочих місць. Тому я не думаю, що Польща без мігрантів була б привабливо", – підсумувала Вікторія.
Здавалось, усі навколо дивляться й засуджують мене за те, що я собі дозволила. Насправді ж засуджувала себе я сама... І коли я це усвідомила, то відчула, що час повертатись до себе. Але як?
Українки, з якими я спілкувалась, по-різному віднаходили цей шлях повернення. Деякі з них погодилися поділитись особистим. Як українки в Польщі заново вчаться дозволяти собі турботу про себе, чому відчувають провину за це й що змінилося в їхньому ставленні до краси?
«Почуття провини є і зараз»
41-річна Віра Федоренко з Києва до війни працювала менеджеркою в ресторані. У 2022 році разом із сином-підлітком вона переїхала до Варшави, де зараз працює адміністраторкою в залі забав «Веселка».
До переїзду Віра завжди приділяла увагу своєму зовнішньому вигляду і здоров’ю. Щотри тижні — манікюр, щочотири — перукар. Регулярні обстеження у гінеколога й стоматолога, раз на рік — мамолог і курс масажу спини. Улюблені ритуали як атрибути дня: вранці — чашка чаю з лимоном біля вікна з видом на місто, ввечері — прогулянка вулицею, незалежно від погоди.
Але після переїзду все змінилося. Нове життя в Польщі стало випробуванням. На перших етапах адаптації бракувало сил навіть на найпростіші речі, які раніше давали відчуття звичності й стабільності:
— Не було бажання робити макіяж, зачіску, одягати гарний одяг. Не було сил на ритуали, навіть прогулянки не приносили задоволення.
Віра почувається сильнішою, коли дбає про себе
Як і багато хто з нас, Віра пережила період, коли будь-який прояв турботи про себе здавався недоречним. Фокус уваги змістився на питання виживання. Переломним моментом стало звернення до психолога. Після чого Віра почала по цеглинці себе відбудовувати.
— Я стала знову фарбувати волосся, але сама. Перукарня тепер — раз на рік. Манікюр і педикюр теж роблю вдома. Лікарів намагаюсь відвідувати регулярно, але це вже теж виходить не так часто, як раніше. Зате витрачаю зараз на догляд менше, оскільки більшість процедур замінила домашніми. Єдине, на чому не економлю, це масаж — останнім часом сильно болить спина.
Щоденні ритуали повернулися, але також зазнали змін: міцна кава з молоком вранці, перегляд новин, обов'язковий дзвінок мамі в Київ, щоб дізнатися, як минула ніч. Віра знаходить спокій у дрібницях:
— Купити собі букетик квітів, зустрітися з подругою в місті, прогулятися в парку чи лісі. Це повертає на деякий час почуття гармонії.
На питання, чи було у неї відчуття провини за те, що «думає про себе» під час війни, Віра відповідає:
— Почуття провини є і зараз. Адже моя мама в Україні, а я тут. Їй спокійно на душі, коли вона знає, що з нами все добре.
З України Віра привезла свої рушники, ікони й молитовник. А ще щонеділі робить собі маску для обличчя за родинним рецептом — з вівсянки й меду.
— Ця маска за маминим рецептом — мій надважливий ритуал, це ніби обійми з дому
На питання, які звички у догляді за собою українки могли б перейняти у польок, Віра каже, що, за її спостереженнями, в польській культурі цінується «здоровий вигляд» — чиста шкіра, легкий макіяж, акуратність. Польки як європейки часто використовують нюдові відтінки, природний тон обличчя, туш і блиск для губ, підкреслюють брови — багатьом цього достатньо. Такий підхід виявився для Віри близьким. А взагалі догляд за собою зараз — той необхідний мінімум, який допомагає Вірі зберігати внутрішній баланс:
— Коли я займаюсь собою, я почуваюсь сильнішою і здатною діяти, йти вперед.
«Подивилась у дзеркало й не впізнала себе»
47-річна Оксана приїхала з донькою до Польщі з Кривого Рогу влітку 2022 року. У перші місяці після переїзду їй теж було не до себе — головне було знайти роботу й не зламатися морально:
— Працювала на прибиранні квартир, офісів, будинків, — розповідає Оксана. — Погоджувалась на всі варіанти, бо треба було платити за житло й бодай щось відкладати. Додому приходила така втомлена, що не мала сил навіть поїсти. Якщо лягала до опівночі — це вже був успіх.
Про догляд за собою годі й було думати. Здавалось, все це дрібниці, які не мають значення, коли ти на межі виснаження.
— Я не фарбувалась, не користувалась кремами. Волосся — просто в хвіст.
Думала: виживу — тоді вже повернуся до всього цього
До того ж, щиро кажучи, приходити на прибирання нафарбованою мені здавалося безглуздим.
Коли через рік Оксана подивилася на себе в дзеркало, то не впізнала:
— Начебто все нормально, а обличчя таке втомлене. Постаріла... Я не впізнала себе — шкіра тьмяна, очі згасли. Це було боляче.
Цей момент став переломним. Оксана вирішила: досить «виживати». Почала з малого:
— Для початку просто почала мити голову щоранку, як колись вдома. Потім купила крем — звичайний, недорогий, але з приємним запахом. Це вже був крок. Далі — фарба для волосся.
Нещодавно вперше за три роки оформила брови в салоні. І знаєте — плакала після цього. Ніби частинка себе колишньої повернулась
Оксана досі багато працює, але тепер знаходить час для простих ритуалів, які її тримають:
— Щонеділі — гаряча ванна з сіллю. Слухаю музику 80-х або просто лежу в тиші. А ще — прикраси. Почала носити знову. Це така дрібниця, але коли одягаю сережки, згадую, що я не лише заробітчанка. Ще я — жінка.
За спостереженнями Оксани, польки активно інвестують у якісний догляд за шкірою: використовують креми, сироватки, тоніки, пілінги, маски — часто місцевих брендів. Їхня косметика здебільшого натуральна, без різких ароматів і агресивних компонентів. Цей підхід вплинув і на вибір Оксани: тепер замість кількох дешевих засобів вона купує один, але дійсно якісний.
— Намагаюсь брати приклад з місцевих жінок, — вони здаються мені такими доглянутими. Я навіть трохи комплексую...
Розумію, що я ще не така, як колись була. Але вже й не та, що була у 2022. І це тішить
«Роблю для себе зараз більше, ніж колись в Україні»
До війни 42-річна Вікторія Божедай була держслужбовицею в Харкові. Після повномасштабного вторгнення разом із синами виїхала до Варшави. Вікторія завжди була творчою особистістю — шила, писала вірші, малювала. І одне з хобі стало її основною роботою за кордоном. Зараз вона працює кравчинею у невеликій компанії жіночого одягу.
Вікторія вважає догляд за собою необхідністю в умовах сильного стресу
Вікторія розповідає, що завжди дбала про себе, але еміграція й стреси позначилися на її зовнішності:
— У мене через стрес почало сильно випадати волосся, і я шукала, як собі допомогти. Психологічно було важко — треба було хоч кров з носа забезпечити дітей. Але я доволі швидко повернула домашній догляд. І зараз, щиро кажучи, роблю більше для себе, ніж раніше в Україні, бо вважаю це необхідністю за таких умов.
Ритуали догляду стали точкою опори у складному побуті:
— Нічний і денний крем, SPF, сироватка під очі, пілінг, маски — це мій must have. Волосся доглядаю бальзамами, масками, термозахистом. І, звичайно, легкий щоденний макіяж. Манікюр роблю сама — купила лампу, інструменти, лаки. Це виходить і зручно, і економно.
Особливу увагу Вікторія приділяє фігурі:
— Відчула, що через стреси почала набирати вагу, і мене це дуже засмутило. Тоді я пройшла кілька марафонів зі схуднення з українськими тренерами, стала займатись йогою, ходити в басейн, більше гуляти.
Повернулась у форму — і це додало мені сили
Для підтримки себе Віка обирає україномовне середовище:
— Йога — з українською інструкторкою, косметолог, перукар, епіляція — теж наші дівчата. Відчуваю, що вони краще знають, що мені треба.
Щодо того, чи помічає вона різницю у ставленні до догляду за собою між місцевими жінками й українками, Вікторія каже:
— Кравчині, з якими я працюю, доглядають за собою значно менше. Максимум — раз на кілька місяців до перукаря. Манікюр — далеко не завжди. Натомість помітила, що у Польщі розвинена культура регулярного профілактичного догляду (зокрема догляд за обличчям, зубами, тілом) навіть у молодому віці. Наприклад, SPF використовують щодня, а не лише на відпочинку.
Сама Вікторія переконана: виглядати красиво — це не про статус, а про внутрішній дозвіл, ресурс і потребу:
— Я от люблю сукні, люблю гарно виглядати щодня. Мені для цього не потрібен привід.
Сьогодні вона активно підтримує свій психічний стан:
— Ходжу на поетичні вечори, арттерапію, до психолога. Це теж про догляд. І це про мій вибір жити.
«Догляд — це тепер моя професія»
33-річна Тетяна Басова кілька років працювала в Харкові колористом, хоча має технічну освіту. Після початку війни вона волонтерила, до Варшави приїхала буквально на 4 дні, але несподівано для самої себе дуже швидко знайшла роботу.
— Я просто так написала до одного престижного салону, мовляв, хочу бути помічницею перукаря. Була впевнена, що не пройду. Але мене взяли відразу — чи то пожаліли, чи повірили в мене. Так все і почалося.
Тетяна в еміграції переворила ритуали краси на свою професію
Спершу працювала в салоні, орієнтованому на польських клієнтів, зараз — в українському салоні, де більшість клієнток — українки, до того ж працює вже на себе. Каже, суттєвої різниці у підході до роботи не бачить, хіба що поляки не так часто й активно, як українці, ведуть Instagram, натомість використовуючи сервіси типу Booksy.
Щодо власної історії, Тетяна зізнається, що у перші місяці війни їй також було складно дозволити собі навіть найпростіше:
— Я економила на всьому. Купити крем здавалося розкішшю. Дуже довго не фарбувалася, не стриглася, не робила манікюр.
Але з часом зрозуміла, що життя одне. І коли я щось для себе роблю, то не просто витрачаю гроші, але також підтримую інших: даю їм можливість заробити, сплачувати податки, донатити
Тепер у Тетяни ціла колекція баночок, про існування яких вона раніше навіть не здогадувалась. Найбільший кайф і впевненість Тетяні приносять косметологічні процедури. До косметолога вона спеціально їздить в Україну:
— Так, це недешево. Але відчуття після процедур — неймовірне. Хтось витрачає зароблене на одяг чи делікатеси, а я — на процедури косметології і SPA. У дитинстві ми милися одним милом, ніхто не привчав мене до догляду. Зараз я свідомо дозволяю собі більше. А ще — нарощене волосся. Іноді сама дивуюсь, як 20 грамів волосся можуть так змінити людину!
Порівнюючи догляд українських і польських жінок, Тетяна підсумовує:
— Це стереотип, що українки більш доглянуті. Я бачила багато стильних польок, особливо вражає, як тут виглядають жінки 50+. А от молодь іноді перебільшує — надто довгі вії чи нігті.
Польки здебільшого більш ощадливі, деякі хочуть знижку, швидко й недорого. Існує думка, що польки рідше вдаються до ін’єкцій, контурної пластики чи ботоксу — на відміну від України, де ці процедури стали нормою. Але мені здається, що вони скоріше кидаються з крайності в крайність. А ось українки останніми роками дедалі більше цінують натуральність — умовний стиль old money.
Більшість українок не знає, де буде далі, тому хоче фарбування, яке виглядатиме натурально й не потребуватиме частого оновлення
Часто я відчуваю себе не тільки колористкою, а й психологинею. Особливо в перші місяці війни дівчата приходили поговорити, поділитися тим, як важко. Зараз крісло в салоні — це місце, де можна розслабитися.
Взагалі війна й еміграція дуже на нас впливають. Наші дівчата попри все намагаються доглядати за собою, хоча багато хто вже відмовився від манікюру чи складного фарбування — обирають простіші рішення. Але навіть так, за моїми спостереженнями, українки завжди виглядають охайно. Навіть за кордоном під час війни ми тримаємо планку.
«Турбота про себе — не егоїзм, а вибір на користь життя»
— Догляд за собою — це базовий психічний механізм, що допомагає зберігати стабільність, внутрішню присутність і зв’язок із собою. Ось чому коли ми хронічно ігноруємо власні потреби, емоції й межі, поступово згасає енергія, сенс, здатність відчувати. Ми ніби психологічно «втрачаємо себе», — впевнена Оксана Вознюк, психологиня, психотерапевтка Національної асоціації гештальт-терапевтів України.
— А почуття провини за турботу про себе — часте явище, особливо у тих, кого з дитинства вчили бути «зручними», «сильними» або взагалі «невидимими». Разом з тим це не ваша справжня суть — це лише набутий досвід. Тож ситуацію можна змінити.
Психологиня радить:
• усвідомити, звідки походить провина і чий «голос» звучить у вашій голові; • дозволяти собі бажання, відпочинок, особисті межі; • нагадувати собі: я піклуюся про себе не замість інших, а заради життя, присутності, тепла. І для себе, і для тих, кого люблю.
Турбота про себе — це не втеча, а шлях до глибшого зв’язку зі світом. І що більше ви є для себе — тим більше справжнього ви можете дати іншим. Не з обов’язку, а з любові
Я щиро захоплююсь нашими жінками. Тим, як вони тримаються, як вміють створювати красу власноруч, якими чарівними залишаються попри обставини. І знаєте що, після спілкування з ними я таки наважилась купити собі нові парфуми…
В Ісландії перебуває майже 2,5 тисячі українських біженців. Для країни, чисельність населення якої становить 370 тисяч осіб, ця цифра не є малою. Як і в інших європейських країнах, статус тимчасового захисту в Ісландії надає українцям доступ до медицини, а також право працювати та навчатися. Попри те що переважна більшість переселенців не знає ісландської мови, дедалі більше українок знаходять в Ісландії роботу та облаштовують своє життя.
Sestry поговорили з українками в Ісландії про нюанси влаштування життя в цій країні біля Північного полярного кола.
Аліменти замість колишнього чоловіка моїм дітям тепер сплачує… Ісландія
— Їхати від війни саме в Ісландію спало мені на думку без жодних на то причин — у нас не було там ані рідних, ані знайомих, — згадує українка Віталіна Студенікіна. — Я на останні гроші взяла авіаквитки, і ми з дітьми опинилися в цій країні.
До російського вторгнення Віталіна Студенікіна, мати трьох дітей (дочкам 17 і 11 років, сину — 15), працювала у районному управлінні освіти в Кривому Розі. З початком бойових дій виїхала з дітьми спочатку до Польщі, а згодом — до Ісландії.
Віталіна з дітьми в Ісландії. Фото з приватного архіву
— В аеропорту українських біженців зустрічали поліцейські, — продовжує Віталіна. — Нас поселили у готелі в Рейк'явіку, і перше, що нам там організували, було медобстеження. Перевірка на інфекційні захворювання, флюорографія, дітям — реакція Манту. Тут це роблять усім новоприбулим біженцям. Потім був етап оформлення документів, який тривав близько двох тижнів. Але я не звикла довго сидіти без роботи, тож вже за три дні після приїзду пішла до центру, в якому психологи надавали допомогу українцям.
Сказала, що оскільки я педагог (я вчитель історії та психолог), можу доглядати дітей тих, хто прийшов на консультацію. Це була волонтерська робота, завдяки якій я зрозуміла, що можу і хочу працювати навіть з малятами. Я подумала, що в садках, напевно, будуть українські діти, яким буде потрібна допомога з адаптацією — і після того як ми переїхали з готелю на квартиру, почала шукати роботу в цій сфері.
Віталіна з дітьми отримали соціальне житло. Проте соціальне — не означає безкоштовне.
— Нам дали квартиру у передмісті Рейк'явіка, де безкоштовно ми жили тільки перші шість місяців, а далі вже треба було платити за оренду, — каже Віталіна. — Житло в Ісландії дороге. Місяць оренди квартири коштує 320 000 ісландських крон (понад 2300 доларів).
Рейк'явік — найпівнічніша столиця світу. Переліт з Польщі до Ісландії займає чотири години. Фото: Shutterstock
Поки я не працювала, отримувала соціальну допомогу у розмірі 220 000 крон (1600 доларів) на всю сім'ю. У таких випадках рятує система субсидій — держава вираховує твої доходи та витрати, і певну частину суми, яку ти заплатив за оренду, можуть повернути. Плюс раз на чотири місяці я отримую 230 000 крон (1670 доларів) на дітей. Допомога на дітей — це єдине, що я продовжую отримувати і зараз. Решту виплат зняли, тільки-но я влаштувалася на роботу.
Щодо дітей, то ісландський уряд платить мені аліменти. З чоловіком я вже понад десять років розлучена. В Україні він має великий борг за аліментами, а сам давно живе в іншій країні та дітьми не цікавиться.
Коли я почала оформляти документи в Ісландії, у мене попросили його контактні дані. Він не вийшов на зв'язок, і тепер замість нього аліменти мені сплачує ісландський уряд. Мені пояснили, що якщо ісландська влада знайде мого колишнього чоловіка, його зобов'яжуть повертати борг вже Ісландії. Тут максимально захищені права неповнолітніх, і, якщо один із батьків забув про свої обов'язки, дітей підтримує держава.
Ісландців турбує не наше «щоб не продуло», а психологічний стан дитини
Розповідаючи про пошук роботи в Ісландії, Віталіна каже, що скласти резюме їй допомогли у місцевому джоб-центрі. Проблемою була відсутність знань як ісландської, так і англійської.
— Попри те, що державна мова тут одна — ісландська, практично всі місцеві володіють англійською, — каже Віталіна. — Мої знання англійської були на рівні шкільної програми. Але озброївшись google-перекладачем, я почала ходити по всіх дитсадках в окрузі і пропонувати свої послуги. Отримувала відмову за відмовою. Але потім в одному з садків, який знаходився за півтори години їзди від мого будинку, мене взяли. Цей садок саме чекав на українську дівчинку з аутизмом. Це була єдина українська дитина у групі. Решта дітей — ісландці.
Взагалі діти чудово розуміють мову жестів, вираз обличчя, посмішки. Я говорила з ними трішки англійською, трішки українською, а якимось ісландським словам мене навчили вже вони. Керівництво садочка побачило, що я досить швидко налагодила контакт з дітьми — і мені запропонували залишитися.
Зараз я вже змінила роботу — знайшла садочок ближче до свого помешкання. Якщо в першому садочку у мене була група дітей старшого віку, то зараз це 2-3-річні малюки, більшість з яких говорять тільки їм зрозуміло мовою, що для мене навіть простіше.
Ісландія — одна з найбльш екологічно чистих країн світу. Тут навчилися використовувати енергію гейзерів, водоспадів і навіть термальних джерел. Фото: Shutterstock
Ісландські дитсадки відрізняються від українських. Тут немає великих груп — по п'ять дітей на одного вихователя. У кожного садка свій напрямок — екологія, мультикультуралізм, пізнання світу через творчість тощо. Дітям не дають обов'язкових завдань. Є тільки рекомендації, але кожна дитина вільна робити те, що хоче. Щотижня з дітьми працюють логопеди та психологи. До шести років діти повинні вміти писати свої ім'я та прізвище, рахувати до десяти англійською та ісландською. Можу сказати, що діти у моїй групі вміють усе це вже й українською (сміється).
Деякі речі українських батьків можуть шокувати. Дітей ніхто не кутає, хоча вітер іноді буквально зносить з ніг. Не хочеш надягати шапку — не треба. Хочеш їсти сніг чи купатися у калюжі — будь ласка. Дощ та вітер — не привід не йти гуляти. У попередньому садочку якщо дитина вередувала і не хотіла одягати куртку, її могли вивести на вулицю без неї. Дитина, яка взимку ходить у легких кросівках на босу ногу, тут нікого не здивує.
В Ісландії більше стежать не за нашим традиційним «щоб не продуло», а за психологічним станом дітей. І дорослих, до речі, також.
Після того, як одного разу я вивела на прогулянку не п'ять, а десять дітей, колеги дбайливо цікавилися моїм емоційним станом, питали, чи не втомилася
Мені пощастило з колективом. Попри те що моя ісландська не на високому рівні (але продовжую її вчити, після роботи я відвідую мовні курси), жодного разу не відчувала по відношенню до себе упередженого ставлення. Більшість ісландців — відкриті та привітні люди.
Представник ельфів у парламенті
Мене здивувало, що чимало ісландців вірять в ельфів або з повагою ставляться до ельфійської теми. Тут навіть є представник ельфів у парламенті. У певних місцях, де, на думку ісландців, живуть ельфи, офіційно заборонено щось будувати — чи то будинок, чи навіть дорогу — щоб не потурбувати й не роздратувати ельфів.
Поселення ельфів у валунах. В Ісландії люди з повагою ставляться до цих невидимих магічних істот і не прокладають автотрасу, якщо вона йде через ельфійські домівки. Фото: Shutterstock
В Ісландії цікаве та своєрідне життя. Але думаю, розмови про те, що ісландці — одні із найщасливіших людей у світі — це перебільшення. Незважаючи на те, що це заможна та соціально орієнтована країна, багато людей тут на регулярній основі приймають антидепресанти. Це пов'язано з особливостями клімату. Коли протягом усієї зими ти не бачиш сонця і практично цілодобово за вікном темно, це впливає на психіку. Потім усе літо — білі ночі, і ти не можеш спати. Не допомагають ані щільні штори, ані снодійне.
Життя в Ісландії підходить не всім, адже взимку тут немає сонця, а влітку — темних ночей. Фото з приватного архіву
У моєї доньки тут почалася мігрень, хоча, можливо, це пов'язано із пережитим в Україні стресом. Нещодавно поряд з нами трапилося виверження вулкана, що тут також не рідкість. По стінах будинку пішли тріщини. Але треба сказати, що місцеві ані вулканів, ані землетрусів не бояться. Про природні катаклізми зазвичай відомо заздалегідь, і люди в цьому сенсі довіряють владі — знають, що якщо щось і станеться, всіх вчасно евакуюють.
Працювати на рибальських суднах українців не пускають
Про те, що незвичний ісландський клімат впливає на фізичний стан, говорить і українка Леся Москаленко, яка приїхала до Ісландії разом з 20-річною донькою.
У мене в Ісландії теж почалися мігрені. Головний біль пройшов лише через рік перебування, — зізнається Леся Москаленко. — Ми з донькою живемо на півночі — у місті Акурейрі. Це зовсім поруч з Полярним колом. Донька знає англійську, тому знайшла роботу у сфері обслуговування — зараз працює у відомій мережі закусочних Subway. Нещодавно вона отримала дві ліцензії на роботу гідом на whale watching — тобто може возити туристів дивитися на китів. Зі знанням англійської тут не пропадеш, хоча список доступних українцям професій все одно обмежений. Без знання ісландської та підтвердженого диплома точно не зможеш бути, наприклад, юристом чи лікарем. Але зможеш працювати у сфері туризму.
Леся Москаленко з донькою в Ісландії. Фото з приватного архіву
В Ісландії три кити економіки — це туризм, риба та виробництво алюмінію. Робота на рибальських суднах високооплачувана, можна заробити до трьох мільйонів крон на місяць (понад 20 тисяч доларів). Але я не знаю українців, які б там працювали — у цій сфері все давно розподілено між своїми, і на іноземців там не чекають.
В Ісландії теж де-не-де є своя «мафія», свої нюанси. Буває, що звільнити можуть без пояснення причин. Наприклад, працює людина у кафе, а перед початком шкільних літніх канікул її раптово звільняють. Потім виявляється, що власник кафе хоче на літо взяти на роботу школярів і таким чином заощадити на податках.
Автівку в Ісландії можна купити з місячної зарплати. А от алкоголю в магазинах нема
В Ісландії багато іммігрантів, велика польська діаспора. Але більшість із них працює на некваліфікованих роботах. Я не зустрічала іноземців, наприклад, серед лікарів — хоча медична система перевантажена і страждає від нестачі кадрів. Як і в багатьох країнах Європи, на прийом у лікаря тут можна чекати кілька місяців. Необхідність чекати стосується й багатьох інших сфер — адміністративних, банківських. У більшості організацій робочий день закінчується о 16.00 годині.
Навіть якщо в тебе термінове питання — наприклад, необхідно заблокувати банківську картку — ти зможеш це зробити лише з 9-ої години ранку наступного дня — жодних вечірніх чи нічних гарячих ліній для допомоги клієнтам тут немає
Житло Леся із донькою знайшли самі. Місяць оренди двоспальної квартири їм обходиться в 250 000 крон (1800 доларів) на рік.
— Однокімнатна у нашому місті може коштувати близько 1500 доларів, — каже Леся. — У сільській місцевості оренда дешевша, але там і роботу знайти складніше, хіба що на фермі. У місті можна обійтися без машини, а от за містом без неї вже ніяк — міжміський транспорт ходить рідко, в погану погоду не ходить зовсім. У всіх ісландців є машини, які вони можуть купити з місячної зарплати (за умови, що в тебе є своє житло і не потрібно платити за оренду).
Популярна в Ісландії розвага — споглядання за китами. Українці можуть отримати ліцензію і возити туристів на отакі побачення з китами. Фото: Shutterstock
Ісландці — багаті люди, але тут не прийнято це демонструвати. Вони дуже просто одягаються, ведуть скромний спосіб життя. Обожнюють дітей. Держава стимулює народжуваність гарними соцпакетами, і тут у сім'ях нерідко по п'ятеро-шестеро дітей.
Загалом життя в Ісландії, якщо маєш тут роботу, можна назвати досить комфортним. Рятуватися від депресій у темну пору року людям допомагають термальні басейни, лижні траси — тут таке є майже в кожному селі. Щоб люди не боролися з депресією за допомогою алкоголю (кажуть, раніше тут таке було), у магазинах він не продається. Купити спиртне можна тільки в одній мережі, і лише у певні дні та години. У вихідні, наприклад, це неможливо.
Мінімум стресу в усіх процесах
— За моїми спостереженнями, дедалі більше українок успішно працевлаштовуються в Ісландії, — каже медіаторка міжнародної програми переселенців у Рейк'явіку Тетяна Короленко. — Я теж приїхала сюди через війну. Знання англійської допомогло швидко знайти роботу у державному секторі. Нині як культурний посередник я працюю не лише з українцями, а й із біженцями з інших країн.
Тетяна Короленко знає англійську й працює в Ісландії з біженцями з різних країн. Фото з приватного архіву
Найбільшою перешкодою для українців в Ісландії є мовний бар'єр. Без знання ісландської тут справді залишаються недоступними багато професій, але я всім кажу, що це не привід впадати у відчай — можна почати з чогось простішого, а паралельно вчити мову. Розмови про те, що ісландська дуже складна — це не більше, ніж чиясь суб'єктивна думка. Я сама зараз активно її вивчаю і знаю українців, яким ця мова дається легко.
Українцям в Ісландії дають час на те, щоб інтегруватися, знайти роботу. Джоб-центр часто допомагає шукати вакансії. Якщо людина довгий час не працює, її почнуть м'яко до цього підштовхувати — будуть запитувати, на які вакансії подавався, які проходила співбесіди. Знімати виплати не будуть, але питань ставатиме все більше. У пошуках роботи я порадила б українцям адекватно оцінювати реальність і не намагатися, умовно кажучи, отримати посаду в кабінеті міністрів без знання ісландської. Насправді, тут є багато можливостей. Для тих, хто не знає англійської, завжди є вакансії у сфері клінінгу, на кухнях.
Деякі моменти українців дивують. Наприклад, те, що навіть якщо ви з партнером не одружені, але живете під одним дахом, ви офіційно вважається родиною, що позначиться на виплатах.
Насправді тут все працює для людей і максимально прозоро. Наприклад, якщо з якихось причин у людини виник борг перед державою, їй дозволять виплатити його поступово. У нашій ситуації навряд чи можливе життя без стресу, але там, де його можна уникнути, я тепер теж намагаюся так робити.
Сувора й красива Ісландія. Фото з приватного архіву Тетяни Короленко
Більше знань, менше страху — це гасло циклу публікацій. Адже безпека — це факти, перевірена інформація та обґрунтовані аргументи. Чим більше ми знаємо, тим краще підготуємося до майбутнього.
Згідно з останнім звітом «Дослідження думки на теми, пов'язані з війною в Україні», підготовленим для Defence24 та Фонду “Stand with Ukraine”, лише кожен четвертий респондент вважає, що Росія не нападе на Польщу, а 12% вважають такий напад дуже ймовірним. Більше половини респондентів (53%) підозрюють наявність російського впливу — зокрема дезінформації та пропаганди – у польських ЗМІ. З одного боку, 57% поляків вірять, що США допомогли б Польщі в разі російської агресії, з іншого — 61% вважають, що польська армія недостатньо чисельна, а половина громадян заявляють, що витрати на оборону повинні бути збільшені. 42% поляків підтримують повернення обов'язкової військової служби, але тільки 23% заявили про готовність особисто зголоситися на захист країни; зате 69% підтримують обов'язкові військові навчання в школах.
Ці дані змушують задати питання не стільки про наші погляди, скільки про нашу готовність — практичну, емоційну та соціальну. І саме тому час почати говорити про військову безпеку не як про завдання виключно для армії, а як про виклик для всієї держави — від верхівки влади до районного клубу.
Польська оборонна стратегія — «ми не чекаємо, ми діємо» — базується на чотирьох стовпах: самостійній обороні на першому етапі загрози, стримуванні потенційного агресора, співпраці з НАТО, але без ролі пасивного очікування, та побудові соціальної стійкості — так званої тотальної стійкості.
На практиці це означає, що не буде поділу на «наших» і «ваших». У момент загрози зникають відмінності — культурні, мовні, історичні. Усі, хто живе в Польщі — поляки, українці, мігранти, резиденти — стануть на захист країни, в якій живуть, працюють і виховують дітей. І саме українці — ті, хто пройшов через пекло вторгнення — можуть бути тими, хто відреагує першими. Вони швидше розпізнають небезпеку, швидше знають, що потрібно робити, швидше допомагають іншим — бо мають досвід, який ніхто не хоче здобувати на власному досвіді. Їхня присутність — це не тягар для Польщі, а потенціал, який потрібно включити до спільної стратегії.
Як часто ми задаємо собі питання: що насправді є військовою безпекою Польщі? І що ми про неї знаємо — крім усвідомлення, що «ми маємо армію», «ми належимо до НАТО» і «ми в безпеці»?
Військова безпека — це набагато більше, ніж наявність військової техніки. Це здатність держави захищати свою територію, громадян та інституції від збройної агресії — як самостійно, так і у співпраці з союзниками
Польща, як член НАТО, користується так званою гарантією колективної оборони (стаття 5 Північноатлантичного договору). Але гарантія — це не автоматизм. Це політичний процес, що вимагає рішень, консенсусу, готовності. Тому наша національна стратегія безпеки передбачає, що в разі загрози Польща негайно захищається — власними силами, на власній території, не чекаючи сигналу з Брюсселя чи Вашингтона. Простіше кажучи: недостатньо мати сильну армію, якщо суспільство не готове до екстремальних ситуацій. А готовність не народжується з декларацій — лише з практики, освіти, організації та спільних дій.
26.03.2025 Варшава Зустріч прем'єр-міністра Дональда Туска з генеральним секретарем НАТО Марком Рютте. Ліворуч: Фото: Andrzej Iwanczuk/REPORTER
М'яка військова безпека — тобто як суспільство повинно підготувати ґрунт для реальної оборони
Не всі повинні служити в армії, але всі ми є частиною системи безпеки. В епоху гібридних загроз, дезінформаційних атак, саботажу та провокацій першими, хто реагує, є громадяни, а не генерали. Саме від людей залежить, чи збережуть вони спокій, розпізнають загрозу, допоможуть сусіду, повідомлять про інцидент або просто не дадуть собою маніпулювати.
Саме тому в Польщі був прийнятий Закон про захист населення, який у 2025 році почне реально впроваджуватися на рівні кожного воєводства. В рамках спеціальних місцевих бюджетів будуть проводитися:
тренінги з евакуації та першої допомоги,
ситуаційні навчання за участю служб та ВОТ,
семінари з протидії дезінформації,
тренінги з кризової комунікації та соціальної самоорганізації.
Це конкретні заходи, які мають навчити суспільство, як діяти, перш ніж приїдуть танки. І що важливо — ці програми повинні бути доступними також для мігрантів, у тому числі для біженців з України. Їхній досвід в організації допомоги, комунікації в умовах війни та подоланні кризи — це цінність, якою Польща повинна свідомо користуватися.
Українці в Польщі — невидима армія опору
Одним з найбільш красномовних прикладів м'якої військової безпеки є діяльність української діаспори в Польщі. З перших днів повномасштабної інвазії Росії сотні тисяч людей, які втекли від війни, знайшли тут притулок, а також поле для діяльності. Військові біженці стали не тільки бенефіціарами допомоги, але й її співорганізаторами.
Вони організовують збори для війська, пакують аптечки, купують дрони, проводять інформаційні кампанії, борються з російською пропагандою, просвічують поляків і західну громадську думку. Їхня діяльність є реальною підтримкою для української армії та держави. Без зброї, але з величезним впливом на моральний дух, логістику та суспільну свідомість.
У цьому сенсі дії українських біженців у Польщі є елементом воєнних зусиль — не менш важливим, ніж дії на фронті. Можна сказати: без форми, але на передовій.
Що означає бути в безпеці як військовий біженець?
Безпека — це не тільки відсутність фізичної загрози. Для військового біженця це також доступ до інформації, можливість інтеграції, правова та економічна стабільність і почуття спільності. Це право голосу — і можливість діяти.
Польща зіткнулася з величезним викликом — прийняти та підтримати мільйони громадян України. Від рішення уряду, через дії місцевих органів влади, до низових громадських ініціатив — вдалося побудувати унікальну систему допомоги, яку сьогодні можна вважати частиною ширшої політики національної безпеки.
Держава, яка надає біженцям не тільки дах над головою, але й інструменти для дій, збільшує свою стійкість. Суспільство, яке здатне прийняти та включити в суспільне життя людей, які постраждали від війни, стає сильнішим.
Польща є новим двигуном безпеки НАТО, і кожен, хто в ній живе, повинен хоча б трохи розуміти, яке місце займає країна в цьому альянсі
Згідно з офіційними даними, опублікованими в прес-релізі НАТО «Витрати на оборону країн НАТО (2014-2024)» (www.nato.int), у 2024 році Польща досягла того, що ще десять років тому здавалося нереальним: рівень витрат на оборону досяг 4,12% ВВП, що робить її безперечним лідером НАТО в плані відносної заангажованості в безпеку. Це більш ніж удвічі перевищує мінімальний поріг альянсу (2%) і майже вдвічі перевищує середній показник для країн НАТО в Європі та Канаді (2,02%).
Але це не тільки відсотки в таблицях Excel – це принципова зміна ролі Польщі в структурі колективної безпеки. З країни, яка «набирає обертів» і часто сприймається з побоюванням, ми стали серйозним гравцем, який не тільки отримує, але й реально забезпечує безпеку — і не тільки собі, але й усьому регіону.
Не в кредит, а напевно!
Витрати Польщі на оборону в 2024 році (за даними НАТО в постійних цінах 2015 року) склали 26,8 мільярда доларів, що означає зростання на понад 213% порівняно з 2014 роком — друге за величиною в усьому альянсі. Для порівняння: Німеччина збільшила свої витрати «лише» на 95%, Франція — на 25%, а Велика Британія — на 22%.
Ще важливішим за зростання суми є те, як ці гроші витрачаються. Понад 51% польських витрат на оборону — це кошти, призначені на обладнання та дослідження нового озброєння. Це рекордний результат у НАТО — вищий навіть за показники США (29,88%) чи Туреччини (34,18%). На практиці це означає, що Польща не тільки «накачує» армію, але й модернізує її темпами, які викликають повагу навіть у Пентагоні.
Водночас зменшилася частка витрат на персонал — з 51% у 2014 році до лише 29,5% у 2024 році. Це означає свідому зміну: менше грошей на пенсії та адміністрацію, більше на наступальні можливості, взаємодію та стримування.
16.06.2024 Центральний полігон ВПС в Устці. Міжнародні морські маневри Baltops 2024, які є одними з найбільших і найважливіших навчань НАТО на Балтиці. У десантній операції на полігоні в Устці взяли участь кілька сотень солдатів із США, Іспанії, Болгарії та Польщі. Зліва: Морський десант US Marines на пляжі в Устці. Фото: Gerard/REPORTER
Армія як політика
За цими цифрами стоїть політичне рішення. Польща інвестує в оборону не тому, що «треба», а тому, що бачить загрозу, яку Захід ще до кінця не визнає. Війна Росії з Україною пробудила в Польщі інстинкт виживання — і здоровий прагматизм. Ми знаємо, що неможливо захистити критичну інфраструктуру, кордони чи власний спосіб життя, якщо не маєш армії, яка викликає повагу.
У 2022 році Польща мала 176 тисяч професійних і територіальних військовослужбовців. У 2024 році — вже понад 216 тисяч. Це більше, ніж армії Франції чи Великої Британії. При цьому йдеться не про цифри як такі, а про «готову» армію, а не «на папері». Готовність до дій, здатність до швидкого розгортання сил і широкий резерв сьогодні є валютою безпеки.
Ціна висока, але альтернатива дорожча
Не можна ігнорувати витрати на цю стратегію. Сьогодні Польща витрачає на оборону більше, ніж на вищу освіту, і майже стільки ж, скільки на всю систему охорони здоров'я. Для багатьох громадян — особливо в період інфляції та економічного спаду — це може бути важко сприйняти. У публічному дискурсі виникає питання: чи не перебільшуємо ми?
Відповідь залежить від того, як ми визначаємо безпеку. Як фізичне виживання і стійкість під час війни? Як баланс між військовою і соціальною безпекою? Сьогодні, в умовах російського імперіалізму, ми не маємо розкоші вибору. Соціальна безпека не виживе без військової безпеки.
Нова вага, нова відповідальність
Зростаюча військова сила Польщі — це не тільки привід для гордості, а й нові обов'язки. Союзники очікуватимуть, що Польща озброюватиметься не тільки для себе, а й для спільної справи. Це означає більшу участь у місіях НАТО, більший політичний ризик і необхідність збереження стратегічної узгодженості з рештою альянсу — навіть тоді, коли інтереси не завжди збігаються.
Але, можливо, саме Польща — а не Німеччина чи Франція — стане новим стабілізатором східного флангу. Не з обов'язку, а з вибору. І, можливо, саме це визначить майбутнє безпеки в Європі.
Адже в XXI столітті виживе не той, хто найбільше обіцяє, а той, хто найбільше інвестує в готовність. Польща вже інвестує. І робить це серйозно
Тому зараз – це наш момент.
У час відносного спокою, але зростаючої загрози, потрібно побудувати міст між суспільством і оборонною системою. Спільні тренування, освіта, місцева робота — це не другорядні заходи. Це майбутня перша лінія оборони. Нехай біженці та мігранти стануть частиною цієї системи. Бо НАТО відреагує – але перш ніж це станеться, Польща має бути готова захищатися сама. А готовність починається з людей.
Сьогодні лінія фронту проходить не на Сході — вона проходить через наше повсякденне життя. Через те, чи готові ми допомагати, розуміти і діяти разом. Саме це є сучасною територіальною обороною, яка починається зі спільноти. І ніхто не виключений з неї. Не питаймо, чи захистить нас держава. Запитаймо, чи готові ми захищати її, коли настане час випробувань.
Без уніформи — але з готовністю. Таким є сучасний патріотизм. І такою має бути щоденна безпека Польщі.
У 2022 році Польща стала символом солідарності з Україною. Але вже за три роки політична риторика помітно змінилася: українців дедалі частіше зображують як загрозу, а інтеграція поступово відходить на другий план — натомість усе більше говорять про безпеку й контроль. Про те, як і чому антимігрантська риторика стала політичним мейнстримом, говоримо з журналісткою і науковицею, дослідницею міграції Оленою Бабаковою.
Олена Бабакова
Центральна тема дискусій
Діана Балинська: Які теми зараз найбільше досліджуються у сфері української міграції в Польщі?
Олена Бабакова: Міграція сьогодні — один із центральних викликів не лише для Польщі, а й для всього Європейського Союзу. За результатами цьогорічного опитування Євростату, якщо 50% європейців вважають головною загрозою війну в Україні, то 44% — міграцію.
Зараз міграційна ситуація Польщі суттєво відрізняється від тієї, що була чотири роки тому, не кажучи вже про десять. Вона — центральна тема дискусій, політики, емоцій, тривоги у людей. І саме тому міграція активно досліджується — з різних боків і різними інституціями. Умовно їх можна поділити на три основні групи: соціологічні агенції, аналітичні центри (think tanks) й академічні інституції.
Перша група — це великі соціологічні фірми на кшталт CBOS чи IBRIS. Вони проводять національні опитування з великою вибіркою: за віком, статтю, регіонами. Перед тим, як результати з'являється на публіці, проходить близько місяця. Такі дослідження часто мають форму коротких запитань із простими відповідями — «так» або «ні». Наприклад: «Чи є міграція корисною для країни?» Але тут важливо розуміти: самі формулювання іноді вже містять оціночні судження. І коли ми бачимо в результатах, що, скажімо, 48% респондентів вважають, що «міграція — це добре», то це «добре» для кожного означає щось своє. Ці дані важливі, але поверхневі — вони не дозволяють зрозуміти глибинні причини чи мотивації.
Друга група — аналітичні центри. Це організації, які створюють експертизу, орієнтовану на вироблення поточної політики. Їхня мета — дати прикладну відповідь на питання, що цікавлять професійні групи, підприємців, політиків. Такі дослідження тривають довше — зазвичай від пів року до року — й охоплюють вузькі сегменти: ставлення до міграції серед працедавців, вплив мігрантів на ринок праці, польську ідентичність тощо. Їхні результати часто стають основою для створення рекомендацій — як для політиків, так і для конкретних секторів економіки.
І нарешті — академічна спільнота: університети, дослідницькі центри, Польська академія наук. Саме вони підходять до теми міграції з найбільшою глибиною та методологічною точністю. Часто це міжнародні дослідження, які охоплюють різні аспекти. Водночас це означає, що від формулювання теми до публікації результатів може минути два, а то й три–чотири роки. Наприклад, зараз ми спостерігаємо хвилю академічних праць, присвячених реакції Польщі на міграційні виклики часів пандемії COVID-19. Тобто це знання — найґрунтовніше і найякісніше, але воно працює з певним «академічним джетлагом», тобто постійним запізненням.
— Чи використовує влада результати досліджень про міграцію у своїх рішеннях?
— На жаль, ні. Ба більше, навіть коли наукові знання проникають у політичний дискурс, це зовсім не гарантує, що така оптика працює в інтересах мігрантів чи прав людини загалом. І це стосується не лише Польщі чи України, а й розвинених демократій.
У Польщі після виборів 2023 року з’явилися сподівання на більш фахову, менш популістичну міграційну політику. Віцеміністром з питань міграції став професор Варшавського університету, знаний експерт Мацей Дущик.
Але згодом стало помітно: варто науковцю перейти на урядову посаду — його публічна риторика різко змінюється
У новій стратегії міграційної політики, яку він представив, майже відсутній акцент на демографічних викликах, економічних чинниках або інтеграційних механізмах. Розділ про інтеграцію формально є, але в ньому йдеться радше про асиміляцію. Натомість у центрі — сек'юритизація (тобто сприйняття мігрантів як потенційної загрози), популістські меседжі та асиміляційний підхід до іноземців.
Рішення на кшталт обмеження допомоги українським біженкам чи відновлення прикордонного контролю з Німеччиною ухвалюються всупереч науковим рекомендаціям — просто тому, що вони добре звучать у виборчій кампанії
Отже, маємо парадокс: фахівці при владі є, але знання, якими вони володіють, рідко трансформуються в реальну політику.
— Якщо говорити про сек'юритизацію: чому змінилося ставлення поляків до українців? Це наслідок політичних маніпуляцій, російської пропаганди чи природний процес?
— Насамперед, це не стільки зовнішній, скільки внутрішній процес. Польща, на відміну від Франції чи Бельгії, не має масових проблем з неконтрольованою міграцією.
Більшість українців у Польщі працює, інтегрується, не обтяжує соціальні системи. Але попри це рівень тривоги та істерії у публічному дискурсі часом вищий, ніж у країнах з реальною міграційною кризою
Причина в тому, що Польща дуже швидко перетворилась з країни еміграції на країну імміграції, але ніхто з політичних сил не провів із суспільством серйозної про це розмови. Особливо в менших містах люди не розуміють, хто приїхав, навіщо, і що ці люди насправді роблять. Медіа й соцмережі активно підкидають відео, де, наприклад, іноземці агресивно поводяться, але без контексту, — тож незрозуміло, чи це взагалі в Польщі відбувається. Разом з тим люди це бачать знову й знов і відчувають загрозу.
На цьому тлі політики почали розігрувати карту міграції. Риторика будується навколо меседжу: «Польща зробила для України більше, ніж будь-хто, а у відповідь — «невдячність». Спершу цю риторику просувала «Конфедерація», потім — «Право і справедливість», а тепер, на жаль, і правляча коаліція, представники якої вважають себе лібералами. Є окремі винятки, але загалом маємо консенсус: міграція — це загроза. Мовляв, так, українці приїхали і працюють, але вони — загроза для нашого способу життя, вони загроза для того, що називається «польськість». І так, цих мігрантів треба інтегрувати, але для того щоб їх інтегрувати, ми все одно нічого не зробимо. Тож маємо таке замкнене коло.
На жаль, польські політики не вміють гратися в іншу політику, ніж в політику поляризації. Російська пропаганда, звичайно, присутня, особливо через проросійських онлайн-активістів, але її роль другорядна. Абсолютна більшість антимігрантського, антиукраїнського хейту генерується в Польщі.
Є дослідження, які показують, що понад 80% мігрантів працюють, платять податки, є підтвердження, що німецькі служби не привозять на кордон з Польщею тисячі біженців. Але факти вже не мають значення. Для багатьох поляків ультраправий наратив — реальніший, ніж дійсність
І невідомо, що з цим робити.
І що викликає найбільшу тривогу — зростає побутова агресія. Люди, з якими я спілкуюся, дедалі частіше стикаються з відкритим хейтом не лише в інтернеті, а в транспорті, на роботі, просто в побуті. Це новий рівень напруги. Коли «активісти» на кшталт Роберта Бонкевича вже ходять по прикордонню, перевіряють документи й на камеру переслідують мігрантів — це небезпечно. Вчора вони переслідували грузинів, сьогодні — громадян країн глобального півдня, завтра — можливо, українців, а післязавтра почнуть з'ясовувати і у місцевих, хто з них «справжній поляк».
Інтеграція вимагає штучно створених майданчиків для зустрічі
— Як реагувати пересічному українцю на хейт чи агресію в публічному просторі в Польщі?
— Універсальної поради не існує, бо взагалі не буває правильної реакції на агресію — порушення ваших особистих кордонів це ненормально. З моїх спостережень, реакція залежить не стільки від сили характеру чи впевненості, скільки від вашого ресурсу: знання мови, статусу перебування, психологічного стану.
Одна справа — коли ви добре знаєте польську, маєте постійний легальний статус, почуваєтесь впевнено — тоді ви можете вказати на порушення, викликати поліцію, зафіксувати інцидент. Інша — якщо ви воєнна біженка, не говорите польською і почуваєтесь вразливо — тоді часто простіше проігнорувати ситуацію.
Часом достатньо спокійно попередити: «Не треба зі мною так розмовляти, це неприпустимо», «Якщо це не припиниться, я буду змушена викликати поліцію». Але в багатьох випадках мовчазне ігнорування — це теж стратегія самозахисту
І все ж — це не індивідуальна проблема, яку можна вирішити особистою поведінкою. Тут відповідальність лежить на польських політиках і правоохоронцях, які часто ігнорують такі прояви нетерпимості і цим фактично заохочують кривдників.
— За вашими спостереженнями, які зараз настрої серед українських мігрантів у Польщі?
— Загалом — тривожні. Практично всі, з ким я спілкуюся, вже мали досвід або чули про випадки ворожості не лише в інтернеті, а й у фізичному просторі. Це породжує настороженість, недовіру, а подекуди — бажання обмежити контакт із польським суспільством за межами роботи.
Але реакції дуже залежать від особистої ресурсності. Люди, які вже давно тут, мають стабільну роботу, житло, паспорт можуть легше «амортизувати» цю тривогу, наприклад, через іронію чи дистанцію. Натомість для тих, хто ще почувається вразливо — особливо новоприбулі, біженці — усе це сприймається гостріше, болючіше й тривожніше.
Цікаво, що навіть ті, хто не дуже стежить за польською політикою, інтуїтивно відчувають зміни в атмосфері. Люди починають шукати більш стабільні юридичні рішення: перехід з PESEL UKR на карту побиту, отримання резидентства, уточнення правового статусу — щоб мати під ногами трохи міцніше підґрунтя.
— А як щодо розмов про переїзд далі? — Вони є, але радше у вузьких колах — наприклад, серед людей з вищим доходом, які розмірковують про умовну Іспанію чи Португалію. Більше таких настроїв зараз я бачу навіть серед білорусів, які часто легше отримують документи через карту поляка й мають більше «маневрового простору».
Але реальних випадків масового від’їзду або повернення поки небагато.
Навіть якщо некомфортно, люди вже вкоренилися, мають роботу, житло, школу для дітей, і повторне «зривання» — це дуже непросто. Навіть повернення додому — це вже не те саме, бо за цей час усе вдома змінилося
Тобто поки що — більше тривожного очікування, ніж радикальних рішень. Але подивимось, що принесуть наступні місяці. Ситуація залишається динамічною.
— Чи очікуєте ви дій від уряду щодо поліпшення інтеграції мігрантів? І чи самі ми достатньо робимо, щоб вийти зі своїх «бульбашок»?
— Від цього уряду я вже нічого не очікую... Добре було б, щоб він хоча б реалізував власні плани відкриття Центрів інтеграції іноземців та забезпечив, аби оформлення посвідки на проживання для іноземців тривало кодексні 60 днів, а не так, як зараз — майже рік.
Так, ми часто варимося у своїх соціальних колах. Але брак спілкування з поляками — це не лише про небажання. Це також про відсутність фізичного простору і можливостей для перетину з польським суспільством.
Якщо ти працюєш 12 годин на фабриці, живеш у гуртожитку з іншими іноземцями й не маєш навіть часу вийти до парку — де і коли знайомитися з поляками? Це не про «не хочуть інтегруватися», це про відсутність точок дотику.
Так, батькам маленьких дітей трохи легше — можна познайомитися в школі чи на дитячому майданчику. Але для більшості це розкіш, а не норма.
Інтеграція — це завжди двосторонній процес. Мігранти мають адаптуватися, але й суспільство повинне бути готовим до різноманіття, а не діяти за логікою: «Станьте такими, як ми — і тоді вам нічого не загрожуватиме»
— Чи можуть допомогти ініціативи на місцевому рівні?
— Так, бо інтеграція нерідко вимагає штучно створених майданчиків для зустрічі. Як у великих компаніях проводять тімбілдинги чи кулінарні воркшопи, щоб люди почали спілкуватися, так само потрібно робити й у громадах: через школи, університети, муніципалітети, громадські організації.
Навіть якщо ти дуже комунікабельний, хтось має організувати простір, де люди можуть зустрітися. Бо навіть у своїй країні після 30 не так легко заводити нових друзів — а тут ще й мовний бар’єр. Фраза «просто вийди і з кимось познайомся» тут не працює.
Частково ці функції мали би виконувати центри інтеграції іноземців, які планували відкривати за підтримки ЄС. Але проти них виступила праворадикальна «Конфедерація», а керівна «Платформа» проспала момент. І тепер сама почала повторювати: «Нам не потрібні центри інтеграції, нам потрібні центри польської культури».
Це крок назад — до асиміляції замість інтеграції
Але нас багато. І це важливо
— Які у вас очікування щодо роботи створеного в Україні Міністерства єдності? Це справді крокдо повернення українців, чи радше імітація діяльності?
— Очікування дуже скромні. Хочеться просто, щоб міністр не втік через чорний вихід після першої пресконференції. Якщо серйозно — добре, що влада взагалі публічно озвучила цю тему. Але чи справді для цього потрібно нове міністерство — велике питання.
На жаль, ми вже бачили чимало випадків, коли нові структури створюються більше для «показати, що ми щось робимо», ніж для реальної роботи. Тому певний скепсис — виправданий.
— Що насправді визначатиме, чи українці масово повертатимуться?
— Тут є два ключові фактори. Перший — які схеми переходу з тимчасового захисту на нові мігрантські статуси українцям запропонують після 2026-2027 років? Чи буде ця схема радше така, як зараз в Польщі, більш-менш підйомна для більшості біженців? Чи буде ця схема, як у Британії, де вона абсолютно непідйомна для 95% осіб?
Другий фактор — рівень антимігрантських настроїв у Європі. Якщо хейт до українських біженців у Польщі, Німеччині чи інших країнах зростатиме, це стане додатковим «поштовхом» до повернення. Іронія в тому, що це навіть може працювати на користь українській державі — без жодних її зусиль.
Взагалі, у багатьох країнах — і в бідніших (як Латвія), і в багатших (як Ірландія), програми повернення емігрантів працюють дуже обмежено. Люди не повертаються на заклик міністра. Вони повертаються, коли бачать сенс і перспективу. Тому тут розвилок дуже багато. Тож подивимось, що будуть пропонувати в законодавчому плані. Чи це буде підйомно для людей з невеликими доходами.
— Що особисто вам дає надію в темі української еміграції, попри всі труднощі?
— Ну… дешевий квиток на WizzAir, щоб бодай кудись поїхати з Польщі. І може, келих вина (Сміється).
Якщо серйозніше, я не думаю про це в категоріях надії. У мене швидше приземлене бачення. Так, публічний дискурс часто хейтерський, іноді нестерпний. Але гарні люди теж є. Це факт. І це важливо не забувати. Не всі ставляться до українців з ворожістю. Є люди, які бачать у тобі людину, а не паспорт і акцент.
Є й інші речі, які тримають. Нас багато. Це важливо. Ми вже не «поодинокі мігранти», ми — видима спільнота. Маємо свої організації. Ми не в повітрі. Є навколо кого згуртуватися.
Маємо союзників. Може, не завжди в уряді, але в парламенті, в медіа, серед активістів — так.
І головне — в нас є своя країна. Нам є куди повертатися. На відміну, скажімо, від білорусів, для яких повернення — це часто загроза опинитися у в’язниці, бо ти ворог для власної держави. У нас принаймні є дім. Так, там зараз війна, біль, проблеми. Але він є.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
