Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
День вишиванки об'єднав українців у 100 країнах світу. Репортаж з Варшави
У 2024 році День вишиванки українці відзначають у 100 країнах світу. А почалося все 2006 року, коли студенти Чернівецького університету домовились і одягли на пари вишите вбрання. Сьогодні Wyszywanka Fest відбувся у польській столиці. Неймовірне свято, яке організувала Українська школа у Варшаві, об'єднало п'ять шкіл та освітніх проєктів. Гроші, які вдалося зібрати на фестивалі, передадуть ЗСУ
Незважаючи на те, що варшавський Щенслівицький парк чималий, знайти локацію з українським святом було неважко. Адже туди прямували найкрасивіші люди в ошатних вишитих сорочках і сукнях.
Директорка Української школи у Варшаві Оксана Колесник вишила свою сорочку сама. Вона каже, що ідея такого свята виникла з моменту заснування школи і відбувається вже втретє.
«Свято спрямовано на збереження нашої культури за кордоном. Бо коли дитина йде до школи в іншій країні, вона інтегрується в це суспільство, переймає його цінності, а своє рідне залишається деінде. Саме тому дуже важливо берегти і шанувати традиції, передавати їх дітям. Програма, сценарій свята, почастунок і благодійний ярмарок — все це зроблено дітьми, вчителями та батьками. Ми готувалися ще з зими», — розповіла Sestry Оксана Колесник.
«Для всіх українців — це особливе свято, особливо зараз, коли наша країна перебуває в стані війни. Вишиванка — це наша історія, традиції, які ми зараз показуємо Європі. Демонструючи, що ми — вільні люди, які прагнуть свободи, демократії і готові боротися за це», — вважає голова правління «Український дім» Мирослава Керик.
Святковий концерт, майстер-класи, смачні частування та крафтова біжутерія — гроші, що вдалося зібрати на благодійній акції, передадуть на потреби ЗСУ.
Школярки Саша і Ангеліна на благодійний ярмарок принесли шоколадні пряники, гроші за які віддадуть на дрони. Дівчини продали понад десяток пряників за перші 30 хвилин. Кажуть, що відвідувачі охоче беруть солодощі і залишають навіть більші суми. Серед покупців були як українці, так і поляки.
Фестиваль тривав близько двох годин і залишив дуже тепле враження.
«Я хочу згадати найстрашніші часи для вишиванки, які були не так давно, в часи президентства Януковича. Тоді за наше національне вбрання могла забрати поліція, але саме тоді я відчула силу цього символу для нас усіх. Навіть коли береш до рук прапор, це не обов'язково ідентифікує тебе як українця, адже прапор на знак підтримки може нести будь-хто. А візерунки на вишиванці пов’язані між собою, як ми, українці, пов'язані, де б не були», — каже киянка Галина Тімкіна.
Як зізнаються вчителі, важливим фактом є те, що завдяки таким заходам українські діти почуваються потрібними за кордоном.
«Гуртки, поїздки — це просто враження та приємні емоції. Ви б бачили, якими щасливими були наші діти, коли їм запропонували взяти участь у цьому фестивалі. Вони дуже хочуть бути потрібними, хочуть допомагати Україні», — вважає вчителька української мови та літератури школи «Материнка» Наталія Маланська.
Свято завершилося великим груповим фото, де всі бажаючі довго не могли потрапити до об'єктиву. Сотні дитячих голосів прокричали на весь парк «Я люблю Україну». Люди, що проходили повз, дивилися на дітей і посміхалися. Самі діти теж сяяли посмішками.
Журналістка, PR-спеціалістка. Мама маленького генія з аутизмом та засновниця клубу для мам «PAC-прекрасні зустрічі у Варшаві». Веде блог та ТГ-групу, де допомагає мамам особливих діток разом зі спеціалістами. Родом з Білорусі. В студентські роки приїхала на практику до Києва — і залишилася працювати в Україні. Працювала у щоденних виданнях «Газета по-київськи», «Вечірні вісті», «Сьогодні». Була автором статей для порталу оператора бізнес-процесів, де вела рубрику про інвестиційну привабливість України. Має досвід роботи smm-менеджером і маркетологом у девелоперській компанії. Вийшла заміж на телепроєкті «Давай одружимося», коли виконувала редакційне завдання. Любить людей та вважає, що історія кожного унікальна. Обожнює репортажі та живе спілкування.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Через російські обстріли, які нищать українську енергетичну галузь, останні 2,5 роки українці живуть під постійною загрозою відключень світла — блекаутів. Ворог продовжує бити по енергетичній інфраструктурі, електрики продовжують її ремонтувати, а українці — боротися.
47 людей пробігли краківським парком — у темряві з ліхтарями. Як розповідає співорганізаторка забігу в Кракові Марія Новосельська, для бігу було обрано коротку дистанцію, зручну для початківців, а неонові палички й ліхтарі в руках стали символами боротьби світла з темрявою. У Кракові вдалося зібрати понад 700 євро. Реєстрація на забіг коштувала 12 євро, але задонатити можна скільки завгодно. Організатори — «Нова пошта» та Lotus Foundation.
До забігу долучилися також поляки й інші іноземці. Польський студент Карл живе у Кракові. Вважає, що подібні заходи дуже важливі. Він підтримує Україну й регулярно намагається долучатися до благодійних івентів, спрямованих на її підтримку. Його друг Кшиштоф каже, що мотив благодійного забігу Run For Light дуже йому відгукнувся. Він хоче підтримувати українців, бо вважає, що те, що відбувається в Україні — неприпустимо.
Марія з Рівненської області переїхала до Польщі через війну два роки тому й прийшла на забіг, аби підтримати військових і медиків в Україні: «Такі заходи гуртують. А також це чудовий спосіб допомагати тим, хто залишився в Україні. Особливо військовим та медикам, бо вони рятують життя».
Тетяна із Запоріжжя біжить з великим українським стягом. Вважає, що українці за кордоном мають бути активними й показувати свою солідарність. Тетяна виїхала з України на шостий день війни, а коли трохи адаптувалась, почала організовувати багодійні забіги в центрі Кракова. І брати участь в інших забігах на підтримку України.
«Щороку ми бігаємо на День незалежності, — розповідає Тетяна. — Цьогоріч з нами було 73 людини. Бігли ми 3,3 км, які символізували кількість років незалежності України. Наступного року це буде 3,4 км. Подібні заходи підтримують дух і об’єднують українців за кордоном».
Благодійний забіг уже пройшов у 12 містах. Так, у Берліні для Чернігівського військового шпиталю зібрали 850 євро. Один з 59 учасників Ярослав пробіг дистанцію двічі — за себе та за свою подругу, яка не встигла прилетіти з Португалії. У Вільнюсі 101 учасник зібрав 1291 євро. У Барселоні для 26-ої окремої артилерійської бригади вдалося зібрати 659 євро для закупівлі систем Starlink та генераторів. 24 жовтня забіг відбудеться в Лондоні, після чого стане відома загальна сума зборів.
Особливістю благодійного забігу Run For Light став інклюзивний стартовий сигнал, що замінив традиційний пістолетний постріл, звук якого може бути травматичним для людей із ПТСР та іншими медичними станами, спричиненими війною. Новий сигнал — це звук трембіти й відлуння, яке звучить, поки учасники не почнуть забіг. Сигнал розроблений «Новою поштою» спільно з міжнародними й українськими експертами: звуковими дизайнерами з Лос-Анджелеса, психологами, фахівцями з психоакустики Гарвардської медичної школи, професорами найбільшого технічного університету Києва тощо. А протестовано — ветеранами.
10 жовтня правозахисники оприлюднили звіт про злочини проти українських дітей, до яких причетні білоруські високопосадовці, включно із Олександром Лукашенком. 13 вересня цей документ було передано до Міжнародного кримінального суду (МКС). Правозахисники закликали МКС притягнути винних до відповідальності. Над доказовою базою працювали спільно Центр прав людини ZMINA, Регіональний центр прав людини, правозахисна організація «Вясна» та BelPol за підтримки Freedom House. У звіті вперше наводяться дані про вивезених українських дітей — імена, паспортні дані тощо — які стали відомі завдяки контактам всередині Білорусі. До того ж правозахисникам вдалося ідентифікувати 18 таборів в Білорусі, в яких під виглядом «оздоровлення» перевиховують українських дітей з окупованих територій. «Sestry» поговорили із правовою аналітикинею Онисією Синюк та Інною Ільченко, керівницею проєкту Центру прав людини ZMINA про роботу над збиранням доказів та про те, як білоруський режим стирає ідентичність українських дітей.
Нові докази злочинів режиму Лукашенка
Наталія Жуковська: МКС отримав нові докази злочинів Росії та Білорусі проти українських дітей. Про що саме йдеться у вашому звіті? На що можна розраховувати?
Онисія Синюк: Наш публічний звіт, оприлюднений 10 жовтня, суттєво різниться від того, що ми передали МКС. Тому що ми надали багато конфіденційних матеріалів, які у подальшому будуть важливими для розслідування. Їх ми не можемо оприлюднювати. Загалом ми намагалися змістити фокус з переміщення дітей як явища на те, що відбувається з ними після того, як вони потрапляють, зокрема, до Білорусі. Наше дослідження охоплює період з 2021 року. Саме тоді Лукашенко особисто підписав указ про «оздоровлення групи дітей з Донецької області» в дитячому навчально-оздоровчому центрі «Зубраня». Закінчили свою роботу ми у червні 2024-го. На жаль, процес переміщення українських дітей продовжується і надалі.
Станом на червень 2024 року ми змогли встановити особи 2219 переміщених дітей, щонайменше 27 з них були вивезені не лише до Білорусі, а й до Росії. Ця інформація показує, як пов’язані між собою російська та білоруська системи
Так, 12-річна Леда Майорова з Макіївки Донецької області, наприклад, у вересні 2022 року перебувала в таборі «Дубрава» в Білорусі. У січні 2023-го відвідала кремлівську ялинку, а в серпні вже перебувала в Ханти-Мансійському автономному окрузі, більш ніж за 3000 кілометрів від дому, на «лікуванні». І таких випадків багато. Але більшість цих дітей з окупованих територій, до них важко отримати доступ, тому перевірити кожен конкретний випадок складно.
Нам допомагали білоруські партнери, зокрема й колишні правоохоронці, які у 2020-му році після нелегітимних виборів в Білорусі перейшли на інший бік, і, відповідно, виїхали з країни. Вони змогли здобути конфіденційну інформацію. У нас був величезний список з іменами дітей, з контактними даними, в тому числі номерами телефонів. Також у деяких випадках ми навіть отримали паспортні дані, квитки на потяг. Їхній маршрут пролягав, як правило, із Донецька через Ростов і далі у Мінськ. Є навіть інформація про супроводжуючих цих дітей до Білорусі. Також нам відомо, що відбувалося з ними на території Білорусі, і є інформація про тих, хто залучений до цього процесу. Насамперед, ідеться про Олександра Лукашенка, паралімпійця Олексія Талая з його фондом, державного секретаря Союзної держави Дмитра Мєзєнцева і голову Ради міністрів Михайла Мішустіна. У нас є рекомендація і запит до МКС стосовно того, щоб відкрити розслідування щодо цих осіб і видати ордери на їхній арешт.
Раніше подання в МКС щодо Білорусі робили Єльська школа громадського здоров’я та команда опозиціонера Павла Латушка. Вони стосувалися саме незаконного переміщення українських дітей. Чим особливе нове подання?
Крім нас, цього року подання до МКС щодо Білорусі робила і Литовська Республіка. У них дещо інший фокус. Суть і особливість нашого подання якраз в зміщенні фокусу з переміщення дітей на індокринацію, мілітаризацію і співучасть Білорусі в цьому процесі. Тому що ми говоримо про те, що це єдина система, заснована Росією. І Білорусь є співучасницею в цьому процесі. Ми говоримо про це як про окреме порушення, а не як елемент депортації. Ми заявляємо, що це має кваліфікуватися загалом як злочин проти людяності, дискримінаційне переслідування. Дітей дискримінують насамперед через те, що вони мають українську національність. До них одразу ставляться як до російських громадян.
У своєму звіті ви закликаєте МКС видати ордери на арешт держсекретаря Союзної держави Росії та Білорусі, російського політика Дмитра Мезенцева, голови Ради міністрів Союзної держави прем'єр-міністр Росії Михайла Мішустіна та Олексія Талая, білоруського паралімпійця і голову Фонду Олексія Талая. Яка роль кожного з них у викраденні та переміщенні українських дітей?
Особистий підпис Мішустіна стоїть на бюджеті, тобто на виділенні грошей на переміщення і перебування українських дітей на території Білорусі. Востаннє, йдеться про майже пів мільйона доларів.
Найбільш відомою є участь Олексія Талая. Це ідеолог цього процесу, який усіляко підтримує Лукашенка і Путіна
Талай особисто отримав нагороду від російського президента у травні цього року за його участь і роль в переміщенні українських дітей і їхній індоктринації, мілітаризації на території Білорусі. Він постійно називає українських дітей росіянами. Має зв'язки з очільниками окупаційних адміністрацій. Наприклад, нещодавно зустрічався з Денисом Пушиліним (так званий «голова ДНР». — Авт.). У них є прямі домовленості про те, як вони допомагатимуть і відправлятимуть на «відпочинок» дітей з Донбасу. У нього є зв'язки, в тому числі і з так званими громадськими організаціями на окупованих територіях. Наприклад, організація «Дельфіни», яку очолює Ольга Волкова. Вони постійно співпрацюють в тому, щоб вивозити дітей до Білорусі.
До того ж, через свій однойменний фонд Талай фінансує поїздки дітей та ідеологічно супроводжує весь цей процес. Він завжди був мотиваційним спікером. Спілкуючись з дітьми, намагається переконувати їх в тому, що вони росіяни, і як це добре жити на російських територіях.
Дитячі табори «оздоровлення та відпочинку»
Як відбувається організація поїздок у дитячі табори Білорусі безпосередньо в окупованих Росією містах?
Онисія Синюк: Це все відбувається за підтримки очільників окупаційних адміністрацій. Той самий Пушилін і Володимир Рогов (очільник окупаційної адміністрації Мелітополя. — Авт.) про це самі говорять. Талай, наприклад, посилається на рішення так званих міністерств освіти на окупованих територіях. Нібито вони видають наказ для закладів освіти сформувати списки дітей на «оздоровлення». Також їм допомагають так звані громадські організації, які використовують вразливі категорії населення, зокрема, дітей з інвалідністю. Цікаво, що найбільші групи дітей вивозять не влітку, а восени й навесні під час навчального року. Як і в Росії, їх зараховують до місцевих навчальних закладів.
Як з викрадених дітей «ліплять» росіян? Якою є система російської освіти і які наративи їм намагаються нав’язати?
У дітей в Білорусі дуже чітко продуманий графік перебування. Навчання в закладах ведеться російською мовою і включає, серед іншого, просування наративів «руського міра» про характер і перебіг Другої світової війни. Яскравим прикладом є закон «Про геноцид білоруського народу» й пов’язаний з ним курс, який приписує звірства, організовані нацистським німецьким режимом, українцям та іншим народам. Цей курс є частиною навчальної програми, починаючи з початкової школи. Ось наприклад цитата із підручника історії:
«Весь мир знает сегодня о трагедии в деревне Хатынь, в которой 22 мая 1943 года було заживо сожжено 149 человек, из них 76 детей. В карательной операции участвовал 118 батальон, который в основном состоял из украинцев и особый батальон СС».
І, до речі, ми зібрали досить багато таких вирізок з нових підручників, якими пічкали наших дітей і білоруських. Як кажуть наші партнери з правозахисної організації «Вясна» — таких наративів до 2022 року не було.
За результатами вашого звіту, білоруський режим є співучасником російської мілітаризації українських дітей. Про це свідчить, зокрема й діяльність кадетського корпусу Захарченка, першого ватажка так званої «ДНР», який пов'язаний з фондом Олексія Талая. Яким чином це відбувається? Про які схеми вам відомо?
Можна простежити цей зв'язок через кілька моментів. Талай у дуже близьких відносинах з усіма. Він особисто фінансує поїздки кадетів до Білорусі для того, щоб вони, в тому числі, впливали на своїх однолітків і брали дуже активну участь у пропаганді. В кадетському корпусі на стінах — символіка його фонду. Директорка корпусу особисто зустрічається з ним, і вони домовляються про подальшу співпрацю. До того ж часто в соціальних мережах вони висвітлюють роботу Талая і називають його своїм «соратником» і дуже близьким другом. А той, в свою чергу, постійно на своїх сторінках пише про те, чим займається Кадетський корпус.
Станом на 2024 рік у кадетському корпусі перебувало майже 200 дітей — як хлопчиків, так і дівчаток, деякі з них були першокласникам. Під час навчання та позакласних заходів вихованцям кадетського корпусу постійно говорять, що вони є росіянами і водночас громадянами так званої «ДНР». У кадетському корпусі відзначають «День повернення ДНР» до складу Росії й урочисте підняття російського прапора.
Під час посвяти в кадети діти проголошують: «Я служу Російській Федерації і кадетському корпусу». Тобто вони роблять все, аби з часом ті діти доєдналися до лав російської армії
І нам вже відомі подібні випадки. Хлопчик, який там навчався, загинув на війні в Україні. Це один із прикладів мілітаризації і промивання мізків російською пропагандою.
Що далі відбувається з дітьми після так званих «таборів оздоровлення» та «перевиховання»?
Немає цілі цих дітей залишити в Білорусі. Ціль — зробити з них російських громадян. Перевірити, що з ними відбувається далі важко, бо доступу до окупованих територій немає. Білоруська влада періодично публікує, що діти поїхали додому, і показують їхні фото на вокзалі в Мінську. Всіх перевірити неможливо. Ось ті 27 дітей, про які я говорила, нам вдалося зафіксувати лише через те, що це були медійні випадки. Вони засвітилися в білоруських і російських медіа.
Білоруський і російський режими використовують українських дітей також у пропагандистських цілях. Як саме і про що їх змушують розповідати на камери журналістам?
Українських дітей часто використовують в пропаганді. Їх не називають інакше як дітьми з нових російських територій чи просто росіянами. З ними роблять сюжети, які показують на національних каналах. Дітей напряму питають: «А страшно бути під обстрілами на окупованій території? Там зараз жахлива ситуація? Розкажи, що ти бачив? Як поранили чи вбили твоїх рідних?». Ніхто не думає про ретравматизацію. Всі питання прямі. Про жодну конфіденційність не йдеться. Дітей часто називають по імені, прізвищу, зазначаючи їхній вік, з якого вони регіону, міста і так далі. Ці діти на камеру повторюють кліше російської пропаганди про «спеціальну воєнну операцію», про бандерівців, про те, як київський режим їх обстрілює, і що Маріуполь відновлюється. Питання, які їм ставлять, часто призводять до сліз, тобто росіяни грають на емоціях дітей.
В одному інтерв'ю в українського хлопчика питають, чи готовий він воювати за «Родіну», коли підросте? А він відповідає — так. І це постійні наративи
Також дітей возять на зустрічі з білоруськими військовими, з правоохоронцями. Зокрема, і тими, які прославилися жорстокістю в розгонах протестів 2020 року. На цих зустрічах їм розповідають, як добре служити, показують, як поводитися зі зброєю, фотографують у формі, в тому числі з символікою «z».
Робота над звітом
Як довго і на основі чого ви збирали інформацію, працюючи над звітом? Що було найскладнішим?
Інна Ільченко: Ми почали документування у січні цього року, а завершили на початку серпня. До того у нас була підготовка. Це був перший досвід з білоруськими колегами правозахисниками з «Вясна» і найскладніше було почати спільну роботу. Ми повинні були завоювати певний рівень довіри. І вже згодом у нас створилася потужна команда документаторів, які дуже сильно одне одному допомагали. Окрім довіри, не просто було знайти потрібну інформацію, бо її підчищали.
Ми помітили тенденцію, що білоруська влада, після того, як на Путіна і Львову-Бєлову було видано ордер на арешт, почали дозовано давати інформацію у публічний простір. Її стало складніше шукати
Ми виходили просто на соцмережі фігурантів. Наприклад, дітей або їхніх рідних. А після виходу нашого звіту інформація взагалі почала зникати. Наприклад, зачистили профілі на фігурантів на сайті кадетського корпусу Захарченка. Зникла вся інформацію про радницю директора департаменту освіти на окупованих територіях, яка часто з Талаєм спілкувалася. Хоча інформація і зникла ми, втім, встигли все задокументувати.
Всі списки дітей, які у нас були, ми передали до офісу Генерального прокурора, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини і до Служби зовнішньої розвідки. Тобто ми цією інформацією ділимося також з державою.
А які історії знищення української ідентичності вам відомі?
У нас був випадок дівчинки з Сєвєродонецька, яка до окупації міста була мега активною у своїй школі та громаді, із дуже проукраїнською позицією. Зокрема, брала участь у конкурсі з української мови імені Т.Г. Шевченка. Після окупації вступила в один з мілітаризованих молодіжних рухів під назвою «Юнармия» і почала розповідати, як чудово, що Сєвєродонецьк повернувся в «рідну гавань», що це «русскій город» і так далі. І це ж зовсім небагато часу минуло.
А ще ми помітили по профілях дітей у соцмережах, що ще 5-6 років тому вони постили рожеві поні і писали про те, як люблять зайчиків, а зараз практично всі фото у них з російською символікою і літерами «z», у військовій формі з написами «я люблю Росію»
Нам відомо, що програма, за якою перевиховують, мілітаризують та індоктринують українських дітей, фінансується переважно за російські гроші. Щоправда, у Білорусі, долучаються до цього і державні підприємства — «Білорусь калій», «Бєлнафту». Відомо, що в одному випадку діти зупинялися в готелі від одного з цих підприємств, коли вони перебували на території Білорусі. Деякі з санаторіїв і таборів так само є від цих державних підприємств. Це радянська система — і як воно раніше працювало, в принципі, так в Білорусії і залишилося.
Правосуддя завжди чекає
Наприкінці січня 2024-го білоруський паралімпієць Олексій Талай анонсував розширення географії діяльності свого фонду: в Білорусь обіцяють привезти дітей уже з новоокупованих районів Херсонщини. Як зупинити і чи можливо зупинити в принципі вивезення українських дітей?
Онисія Синюк: Важко говорити про зупинення вивезення українських дітей без звільнення окупованих територій. Однак можна говорити про певні спроби зменшення цього процесу. І тут ідеться, зокрема, і про видачу ордерів на арешт. Ми бачимо, що білоруська сторона дуже цього боїться. Зокрема, Лукашенко. Він дуже розраховував що вийде сухим з води і братиме участь в мирних переговорах. На нього це дуже впливає. Важливими є також санкції. А ще — має працювати міжнародна коаліція з повернення дітей. Щодо повернення цих дітей на підконтрольні Україні території, то кожен випадок індивідуальний. Щоразу Росія придумує нові способи, як цьому перешкодити.
На даний момент єдиного механізму для повернення дітей немає. Треба думати над тим, щоб це був повністю міжнародний механізм і з конкретними діями, на які погодиться, в тому числі, і РФ. Як би нам не хотілося, треба, щоб вони підтверджували тих дітей, яких ми хочемо повернути
Тому що це питання цифр і ідентифікації. Були випадки, коли, наприклад, українська сторона давала список з 500 дітей, російська підтверджувала до 30, а повертала одну дитину. Це питання роботи на міжнародному рівні. Потрібно тиснути на них, посилювати санкції, робити так, щоб їм дорожче було тримати цих дітей в себе, ніж їх повернути.
Чому для трибуналу над цими воєнними злочинцями треба чекати спеціального часу? Чи може правосуддя чекати?
Правосуддя, особливо міжнародне, чекає завжди. Це дуже довгий процес. І тут краще не поспішати. Найгірше — коли злочинці отримують виправдувальний вирок через якісь технічні помилки чи недоопрацювання. Потрібно мати «залізну» справу, щоб взагалі ніхто і ніяк не зліз з гачка. До того ж важливо заручитися підтримкою не тільки наших звичних союзників, а й тих країн, які є або нейтральними або наразі більше схиляються до Росії. З ними потрібно працювати. Ми віримо, що все вийде і правосуддя здійсниться.
Ми працюємо на те, аби всі докази були зібрані, задокументовані і щоб жодна людина, причетна до цих злочинів, не уникнула покарання. Особливо це стосується головних злочинців цієї кривавої війни
Коментуючи події російсько-української війни, болгарський політолог, який був гостем Варшавського безпекового форуму, висловив думку про те, що хоча Курську операцію українських збройних сил й можна вважати тактичним успіхом країни, однак вважати, що Володимир Путін втрачає свій авторитет або що його влада слабшає, передчасно.
Російський диктатор, твердить Крастев, зараз демонструє куди більше зацікавлення у подальшому здійсненні воєнного та гуманітарного тиску на Україну, ніж тим фактом, що українські війська досі перебувають на суверенній російській території. Й однією з причин такої ситуації є успішний перехід російської економіки на військові рейки, а також значні трансфери до Росії ресурсів і технологій з боку союзних їй автократій.
Наприклад, за даними Інституту науки й міжнародної безпеки, російське акціонерне товариство «Алабуга», яке на початку 2023 року підписало з Іраном франчайзингову угоду сумою в 1,75 мільярда доларів США на постачання безпілотників для російських військових, вже значно перевиконало свій план. Рівень у 6 000 безпілотників Shahed-136 був досягнутий у серпні 2024 року (замість запланованого вересня 2025 року).
Однак, на думку Івана Крастева, найбільш значною та важливою допомогою для російської військової машини є та, що зараз надається Китаєм. Попри задекларовану мирну риторику та повагу до територіальної цілісності, дії Пекіна демонструють явну зацікавленість у тому, щоб саме Росія не програла цю війну
З іншого боку, більшість країн НАТО (за винятком Польщі та країн Балтії)не можуть або не хочуть відповідати на виклик з боку автократії, не тільки не виконуючи своїх зобов'язань щодо постачання Україні зброї, але й не визнаючи самих масштабів загрози.
— Європейцям буде вкрай важко виграти війну в обороні власних цінностей, якщо вони не вірять у сам факт її оголошення проти себе. Поки європейці не приймають факт своєї причетності до війни в Україні, весь незахідний світ дотримується абсолютно протилежного погляду, — констатує болгарський політолог.
За його словами, громадська думка на Заході залежить від тамтешніх електоральних циклів і того, що відбувається на полі бою в Україні. Ці два взаємопов'язані фактори визначають зміст і риторику публічних дискусій про війну в європейських країнах і Північній Америці.
На думку Крастева, місцеві еліти іноді забувають, що на війні важлива також риторика, адже їхні опоненти звикли реагувати не стільки на символічні дії, скільки на те, що йде за ними:
— Якщо за гучними заявами не йдуть конкретні дії, то це називається блефом.
Однак, з іншого боку, постійне інформування європейських суспільств про те, що вони вже перебувають у конфронтації з КНР, аж ніяк не сприятиме мобілізації зусиль на підтримку України, скоріше навпаки
Володіти знанням про те, чому почалася війна, безумовно корисно, втім пояснювальний потенціал цих знань не є безмежним. Понадто, деякі фактори, які уважно розглядаються в контексті проблем інших країн, зокрема глобального Заходу, нівелюються або витісняються на другий план, коли мова заходить про драматичні події за східним кордоном Польщі.
— Є одна деталь, пов'язана з цією війною, про яку вкрай мало говорять. Я відстежував промови Путіна до початку повномасштабної війни. За пів року до вторгнення він сказав дітям у Владивостоці, що якби не глобальні потрясіння двадцятого століття — Перша і Друга світові війни, революції й громадянська війна — сьогодні б жило 500 мільйонів росіян. Демографічна стурбованість майбутнім, викликана поганою демографічною ситуацією практично у всіх власне російських регіонах і зростанням неслов'янського компонента населення через вищу народжуваність і міграцію іноземців, продовжує підштовхувати росіян ставитися до українців і білорусів як до самих себе, — наголосив Крастев.
На думку експерта, викрадення українських дітей росіянами, їхнє усиновлення за спрощеними законодавчими процедурами можна пояснити саме цією тривогою за власні демографічні перспективи. Використання потенціалу цієї стурбованості (англ. demographic anxiety) вже давно має величезний вплив на соціально-політичну реальність у багатьох країнах світу, в тому числі й в центрі Європи:
— Відкриття кордонів в попередні десятиліття принесло як хороші, так і погані наслідки.
Воно надало людям фантастичні індивідуальні можливості, але також сприяло відтоку людей з Центральної Європи, де рівень народжуваності значно впав
Зміни у структурі населення мали вирішальне значення також для регіону Центральної Європи. На думку Івана Крастева, прямо під час і одразу після періоду трансформації демографічні та соціальні процеси призвели до електорального дисбалансу, коли люди старшого віку, які жили довше і голосували активніше, вирішували майбутнє замість молоді, яка поволі розчаровувалася в політиці та втрачала до неї інтерес. Це, своєю чергою, спотворило часову перспективу планування політиків і змінило логіку прийняття довгострокових рішень. На противагу цьому, після переходу та інтеграції до Європейського Союзу скорочення населення та старіння гомогенних суспільств сповільнилося, але не зупинилося повністю. Натомість з'явився приплив робочої сили з-за меж ЄС, який допоміг центральноєвропейським суспільствам наздоганяти більш розвинені країни, але водночас спричинив запеклі політичні дебати — подібні до тих, що точаться на Заході. Противники політики відкритих дверей апелюють до підсвідомого і суб'єктивного відчуття загрози для власного народу у власній країні, зазначає експерт:
— Таке ставлення можна проілюструвати словами з вірша Бертольда Брехта «Рішення», який запитував: «Зрештою, чи не простіше було б уряду розпустити народ і вибрати інший?».
Водночас експерт зазначає, що приклад Сполучених Штатів Америки показує, що стабільної та однозначної кореляції між електоральними вподобаннями вчорашніх мігрантів та підтримкою політичної сили, під владою якої вони стали громадянами, насправді не існує.
Іван Крастев — болгарський політолог, експерт з міжнародних відносин, спеціаліст з питань Росії та Східної Європи. Очолює Центр ліберальних стратегій у Софії та є постійним науковим співробітником Інституту наук про людину (IWM) у Відні. Коментатор в NYT. Єдиний представник Болгарії, який увійшов до списку 100 найважливіших публічних інтелектуалів світу за версією British Prospect та US Foreign Policy. (PAP)
<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?! Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — Чехія і Болгарія.<frame>
Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим і не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків із країн, згаданих у циклі статей.
Стереотипи та сором’язливість
Чехи, попри те, що їхня країна територіально близька до України, не дуже відкриті до знайомств та життя з українками. Більшість інтернаціональних шлюбів тут укладається з громадянами країн Європейського Союзу, які мають культурні та історичні зв'язки з Чехією. Переважно це Словаччина, Польща, Німеччина.
— Я б навіть сказала, що чехи українок стороняться та трішки побоюються, — говорить 38-річна Ірина (ім'я змінено на прохання героїні — прим. ред.), яка мешкає в Чехії вже кілька років. — Це досить закрита спільнота, яка має чимало упереджень до іноземців. Наприклад, родина мого хлопця-чеха не сприймає мене позитивно, хоча я нічого поганого їм не зробила, маю вищу освіту, працюю за професією. Батько Томаша (імена пари змінено на їхнє прохання — прим. ред.) постійно розповідає йому, що я хочу його обдурити, забрати його майно, що всі українки — аферистки. Навіть каже, що насправді я не розлучена, а просто чекаю, коли зможу перевезти сюди свого українського чоловіка.
Ірина обрала Чехію як країну тимчасового перебування, бо ще до війни познайомилася з чоловіком звідси. Вчила заради нього мову, але коли приїхала, виявилося, що він не готовий до стосунків з українкою. Втім, він допоміг їй облаштуватися та стати на ноги.
— З нинішнім хлопцем я познайомилася оффлайн, — каже дівчина. — Кілька разів перетиналися, він соромився підійти. Вони, здебільшого, сором'язливі, нерішучі (це теж чеська класика). Нещодавно в одній із місцевих груп з’явився допис дуже симпатичного хлопця, який уже десять разів хотів підійти до дівчини, яка працює на касі, але так і не наважився. Тепер вона вже там не працює, а він вирішив розпитати, чи знає хтось, куди вона поділася.
Зблизитися зі своїм чеським хлопцем Ірині вдалося завдяки грі в дартс. Під час гри він розкрився та запропонував зустрічатися. Разом вони вже два роки.
Ірина попереджає, що з чехами треба бути готовою до дивакуватостей, природа яких — сором'язливість.
— Друг мого хлопця попросив познайомити його з українкою, однак місяць боявся до неї підійти. Коли влаштували побачення, він там напився та… вкусив її за шию.
Як і багато столиць, Прага більш мультикультурна. Однак, якщо виїхати у віддаленіші населені пункти, там панує досить нетерпима ситуація щодо культурно відмінних людей, — попереджає дівчина. Хоча на публіці такі думки не озвучуються, у сімейному колі можна почути багато неприємного. Чехи не показуватимуть емоцій, будуть демонстративно люб'язні, але невістці з країн умовного «третього світу» не зрадіють.
— На жаль, українок це теж стосується, бо до повномасштабної війни вони переважно асоціювалися з заробітчанами, — говорить Ірина. — Часто жили скупчено в робочих гуртожитках, мали постійні сварки та бійки, інколи порушували правила і закони. Звісно, не всі так робили, але такі ситуації були більш помітні й створювали загальне враження про націю. Ніхто не звертає уваги на порядну українку, яка з ранку до ночі працює на заводі, щоб заробити гроші. Але всі помічають українців, які напилися в парку й влаштували бійку. Часто маленькі конфлікти роздмухуються політичними силами, яким це з різних причин вигідно.
Стереотипне ставлення часто проявляється навіть у несподіваних ситуаціях. Наприклад, на сайті знайомств можна отримати повідомлення, що з українками чехи не хочуть мати нічого спільного.
«Люба, не псуймо статистику»
Попри настороженість чехів до українок, особливої культурної різниці між нами вони не помічають. Чехи не люблять поспішати, завжди все зважують і обдумують, нічого не роблять поспіхом.
За спостереженнями Ірини, чехи мають дуже тривалі стосунки до шлюбу. Інколи зустрічаються до 10 років. Їхні дружини дуже контролюючі, не всі це люблять. У багатьох родинах побутові обов’язки та виховання дітей розподілені порівну.
— У чомусь чехи схожі на українських чоловіків — вони рукасті, дуже хазяйновиті, — каже Ірина. — Багато з них можуть полагодити щось удома. Водночас вони дуже активно залучені у виховання дітей. Наші чоловіки досі менш активно цим займаються. Самі чехи визнають: українці — герої. Багато хто чесно каже, що у випадку війни не пішов би воювати з Росією, боявся б, волів би виїхати чи переховатися. Мій чех щиро каже: «Люба, я б наклав у штани, а ви, українці, дуже сильні й дуже сміливі».
Людям, які категорично проти алкоголю, може бути важко в шлюбі з чехом. Тут люблять випивати, пиво є частиною соціального життя.
— Однак, коли вип’ють, вони не агресивні, — каже дівчина. — Ще одна чудова якість: коли вони щось кажуть, їм можна вірити. Вони не будуть обіцяти того, чого не планують робити. Можливо, є винятки, але мій Томаш — типовий чех, і я бачу це в стосунках інших українок із чехами. Вони відверто скажуть, якщо не планують одружуватися, а не водитимуть за ніс роками. Вони щедрі на подяку і компліменти.
Томаш прийняв мою доньку, і його фраза: «Зробимо дитині кімнату й будемо жити разом» — розтопила моє серце
Бо в Україні багато чоловіків хотіли стосунків зі мною, але ніхто не хотів ураховувати в них мою доньку.
Що тут не дуже: з романтикою й пристрасним сексом, — каже Ірина. За статистикою, секс у чехів в середньому відбувається двічі на місяць. Коли вона пропонує своєму хлопцю частіше, той жартує: «Люба, не псуймо статистику».
Бжоляр, або Болгарська історія одруження, наче з кіно
Шлюб з болгарином Тодором для 44-річної українки Інни — третій. З другим чоловіком, українцем, вона так само познайомилася на сайті знайомств. Розлучилися, бо, як каже, зустрілися дві абсолютно різні людини.
— На захист цього способу знайомств скажу, що й моя мама там знайшла чоловіка в 52 роки після розлучення і живе в щасливому шлюбі вже 13 років.
Після другого розлучення Інну вмовила повернутися на міжнародний сайт знайомств подруга. Вона зробила це без особливого ентузіазму, оскільки останній потенційний партнер шукав «вільні стосунки». Він не написав про це у листуванні, а повідомив при зустрічі.
— Гортаю стрічку, була тоді після важкого ковіду, і на очі потрапило фото бджоляра. Роздивилася, що чоловік старший за мене, але відчувалася в ньому інтелігентна натура навіть у костюмі бджоляра. Поставила вподобайку та забула. Згодом виявилося, що він цього не побачив. Сайт був із платним розширеним функціоналом. Однак моє фото стрічка йому показала пізніше в рекомендаціях.
На півтора місяці Інна припинила користуватися сайтом, а коли повернулася, виявилося, що там купа повідомлень, зокрема й від бджоляра. Виявилося, що він викладач із трьома вищими освітами, професійний музикант. Написав він їй ламаною російською мовою та одразу повідомив, що шукає тільки серйозні стосунки.
— Навіть не розраховувала на швидкість, з якою будуть розвиватися наші стосунки, — розповідає жінка, — наступного дня ми вже говорили по відеозв’язку, а через два тижні він уже стояв на порозі мого рідного міста, що неподалік від Одеси. Спершу швидка зустріч дуже мене налякала.
На що він іронічно відповів: «Добре, тоді нумо ще рік будемо переписуватися, потім два зустрічатимемося, а потім одружимося старими!» І я ризикнула
Вони провели разом два тижні в Одесі, а наприкінці чоловік зробив пропозицію руки та серця. Вони гуляли, зайшли в ювелірну крамничку, де він попросив обрати обручку та запропонував стати його дружиною.
— Продавчині нам аплодували, говорячи, що бачили таке лише в кіно. Через два тижні він поїхав, очікуючи на мій приїзд до Софії. Так я там і залишилася. Через чотири місяці Тодор привіз мого сина, який мешкав на той час з татом. Він сам з’їздив за ним до України на машині, а ще через місяць ми одружилися. Нашому шлюбу вже чотири роки.
Не буває чужих дітей
На Одещині, звідки Інна родом, образ болгарів сформований мешканцями Бессарабії, де проживає велика болгарська діаспора. Там досить патріархальний уклад життя з певними непорушними правилами, що зберігаються століттями. Однак сучасні болгари з самої Болгарії дуже відрізняються.
— Вони неспішні, дуже шумні, часто навіть із незнайомими літніми людьми можуть говорити на «ти», не дуже дбають про охайність та порядок, часто не дотримуються слова та обіцянок. Це — з мінусів, але з них можна вивести й плюси: не поспішають — значить, не стресують, не переймаються через дрібниці, живуть «лайтово». Святе — сієста; вдень навіть неввічливо телефонувати, бо людина може спати.
До шлюбів болгари ставляться з обережністю — багато хто живе, як кажуть, без «штампа». Справа в тому, що розлучення не обходиться без суду та великого фінансового тягаря для чоловіків. Після розлучення він може залишитися, як кажуть, «голий-босий та підперезаний». Найстрашніше — без дітей.
Болгари обожнюють своїх і чужих дітей. Тут є культ дитини.
У транспорті немає звички поступатися місцем старшим, але коли заходить дитина навіть десяти років, її можуть посадити замість себе та робити гучні компліменти
— Ображена болгарська жінка — це стихійна сила, — каже Інна. — Може позбавити чоловіка навіть будь-якого контакту з дитиною. Однак ми з Тодором одружилися, інакше я не змогла б залишитися в країні. Та й не ризикнула б без офіційного шлюбу. Вони нормально ставляться до чужих дітей. Є навіть особливі назви для них: «доведен(а)» — син чи донька, яких привезли з іншої країни в іншу родину (мій син Нікіта для Тодора — «доведен син»), і «заварен(а)» — син чи донька, яких ти застала в цій родині, коли до неї переїхала (син Тодора для мене).
Старше покоління досі не сприймає українців як окремий від росіян народ, каже Інна. Багато людей не дуже заглиблюються в історію та не мають широкого кругозору, тому українкам тут непросто. З іншого боку, тут досить комфортно жити — нікому немає діла, як ти одягаєшся чи виглядаєш. Минуле іноді визирає із засуджувальних слів більш старшого покоління або з написів на стінах із вимогою захистити «традиційні цінності».
Балканський дух і помідори замість квітів
Тут є щось східне в ментальності, адже тривалий час Болгарія перебувала під владою Османської імперії. Навіть традиція болгар кивати головою вгору-вниз, коли вони кажуть «ні», а не праворуч-ліворуч, як прийнято у всьому світі, бере своє коріння саме в тому періоді.
Балканський дух проявляється в усьому: болгари поважають свої традиції, родинні зв’язки для них — святе. Інна пояснює, що в мові є багато слів для позначення родинних зв'язків. Навіть для старшого брата та сестри є окремі назви: «батко» і «кака».
— Хто планує їхати до Болгарії заміж, мусить бути готовим до того, що наші мови, попри усталену думку, більш подібні, ніж із російською, але чимало слів при однаковому звучанні мають протилежне або інше значення.
У стосунках болгари трохи скупі, простакуваті, нетерплячі та імпульсивні. Недаремно кажуть, що вони, наче «слов'янські італійці»: можуть перебивати, не дослухати чужу думку до кінця. Це не спроба образити вас, а така особливість культури.
— З болгарином не вийде тривалий час зберігати платонічні стосунки, тримати їх на відстані, «витримувати паузу», — говорить Інна, — та й не зрозуміють вони цього. Вони дуже пристрасні. «Хубава булка» (гарна дівчина) має бути підкореною. Болгарським чоловікам, переважно, треба багато сексу. Вони в цьому витривалі та пристрасні.
Інна каже, що всі неодружені друзі її чоловіка просять познайомити їх з українками. Що приваблює? Краса, чемність, хазяйновитість, відданість, працелюбність. Вони знають, що українка і дім догляне, і на роботу ходитиме
— Місцеві жінки, зазвичай, обирають щось одне: або дім, або роботу, — говорить Інна. — Мені здається, що я б тут видала заміж будь-яку свою подругу, бо болгари впевнені, що українки тільки й мріють про шлюб із ними. Однак жоден середньостатистичний болгарин не уявляє, скільки в українок вимог до комфорту та сервісу. Тут у багатьох сферах, зокрема у стосунках і залицяннях, діє принцип «І так зійде». Романтика у вигляді квітів? Це ж дурна трата грошей! Він краще вам помідорів принесе!
Українки можуть помилятися, вважаючи, що підкорять болгар національною кухнею. Болгари в їжі дуже консервативні. Їх не вразиш ні борщем (хоча можна спробувати), ні галушками. Вони віддані своїй кухні, а вона не для людей зі слабкими нервами. Наприклад, одна з традиційних страв — «шкембе чорба» (суп зі шлунку корови, звареного в молоці) — посіла п’яте місце в рейтингу найогидніших страв світу.
Патріотичні Отелло
По-перше, не варто викликати в ньому ревнощі. Не слід очікувати від нього повного пансіону чи перегинати палицю в суперечках — болгари можуть вибухнути зненацька і часто готові до конфлікту. Найголовніше — ніколи не говоріть погано про Болгарію.
Незважаючи на те що болгари часто скаржаться на занепад, їхня країна залишається святинею для кожного жителя, від немовляти до найстаршого дідуся
Болгари дуже пишаються своєю історією і героями, називаючи їхніми іменами школи та інші установи. Більшість болгар, особливо молодь, добре володіють англійською мовою, проте старше покоління болгар переважно знає лише російську.
— Мій чоловік викладає англійську, сам прожив кілька років у США, Південній Кореї та Німеччині, де спілкувався виключно англійською, — каже Інна. — Хоча він знає російську, з перших днів мого перебування в Болгарії відмовився від її використання, щоб я швидше вивчила болгарську. І він мав рацію: вже через рік я вільно спілкувалася болгарською, а через три роки почала викладати болгарську для іноземців. Тепер, як справжній українофіл, мій чоловік просить нас із сином навчити його української і вже досягає успіхів у цьому.
Що стосується побудови довготривалих стосунків із болгарином, пояснює українка, то все індивідуально. Кожного разу, починаючи стосунки, ти очікуєш, що це назавжди. Корективи вносить життя.
— Можливо, це звучить смішно від людей, які неодноразово переживали розлучення, але для мене головне — це спільні цінності та погляди на майбутнє. Незважаючи на культурні розбіжності, ми як сім’я знайшли свою гармонію. Ми любимо і цінуємо одне одного і, головне, бережемо наші стосунки, які аж ніяк не можна назвати нудними. Це додає впевненості в тому, що кожен із нас знайшов те, що шукав.
* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, Швейцарію, Британію та Ірландію, Іспанію і Туреччину. Наступного разу ми завітаємо в США та Канаду.
Німеччина посідає перше місце у світі за кількістю українських біженців. За даними Євростату, зараз у цій країні зі статусом тимчасового захисту перебуває понад 1 110 600 українців. У перший рік повномасштабної війни найбільшу кількість українців прийняла Польща, проте вже за рік почався відтік українців до Німеччини. Основною причиною переїзду стало фінансове питання — у Німеччині українські біженці отримують соціальну допомогу та мають можливість безкоштовно відвідувати інтеграційні курси, які теоретично підвищують шанси знайти роботу.
Разом з тим статистика з працевлаштування поки що не вражаюча — за даними Міністерства праці та соціальних питань ФРН, офіційно працевлаштовано 192 тисячі українців, і ще 48 тисяч працюють неповний робочий день. Тобто загалом працює трохи більше 20 відсотків біженців.
Sestry з'ясовували плюси та мінуси життя українських біженок у Німеччині.
Джобцентр усе бачить
Харків'янка Руфіна приїхала до Німеччини із сином-школярем у квітні 2022 року. Відразу після того, як Руфіна виїхала, внаслідок обстрілу Харкова російською армією загинули її свекор, його дружина та дочка.
— Ми з дітьми виїхали до Магдебурга, де в перші дні війни зупинилися родичі подруги, — розповідає Sestry Руфіна. — Оскільки це була сім'я із немовлям, волонтери надали їм тимчасову квартиру, і ми змогли у них зупинитися. Тих, кому зупинитися не було в кого, селили до табору для біженців. Табір для біженців був розташований на території міського парку і складався з трьох критих спортзалів, люди там спали на розкладачках. Знаю українців, які мешкали у таборі понад три місяці, бо довго не могли знайти житло.
Деяким українським біженцям у Німеччині допомагали німецькі сімʼї: з пошуком житла, з адаптацією, з влаштуванням у садочки й школи, з оформленням документів. Ми ж звернулися до агентства з пошуку квартир — і заселилися до першої ж квартири, яку нам запропонували. Оплату за оренду квартири взяв на себе джобцентр (центр зайнятості).
За словами Руфіни, стереотип про те, що Німеччина — це країна бюрократії, багато в чому є правдивим.
— Процес оформлення документів здається дуже важким і довгим на контрасті з Україною. Якщо не працюєш, кожні пів року необхідно оновлювати в джобцентрі свої дані та подавати документи, які підтверджують, що ти не маєш доходу, не отримуєш переказів з України.
Оформлення банківської картки в Німеччині — це коли протягом місяця отримуєш картку поштою, після чого ще два тижні чекаєш на пін-код, і ще два тижні — на інші необхідні дані
Інтеграційні курси, якщо ходити з понеділка по п'ятницю, тривають дев'ять місяців. Курс закінчується складанням іспиту з німецької мови на рівень В1 (середній) та іспитом з курсу «Політика та історія». Останній я склала, а ось для В1 не вистачило одного балу. Якщо не склав В1, тобі дають ще 300 годин навчання для повтору, щоб підтягнути мову.
Після отримання сертифікату В1 тобі вже активно підшукують роботу і пропонують різні вакансії. Багато можливостей рівень В1 не відкриває — юристом чи лікарем з таким рівнем мови точно не станеш. Можна просити джобцентр про можливість вивчати мову далі, до рівня В2 чи C1. Раніше таке дозволяли частіше, зараз — лише у певних випадках. Наприклад, якщо в Україні ти був медиком і кажеш, що хотів би і тут працювати за фахом — тобі, скоріше за все, дозволять навчатись, бо медики Німеччини потрібні. Але я не уявляю, як отримати таку можливість, якщо ти, наприклад, швачка чи майстер манікюру.
Ще джобцентр може запропонувати курси перекваліфікації. Умовно кажучи, не можеш працювати юристом, як в Україні, — йди вчись на кухаря чи перукаря. Такі курси одразу передбачають робочу практику: наприклад, три дні на тиждень людина навчається, а два дні — працює і набирається досвіду.
Поки навчаєшся на інтеграційному курсі, джобцентр — це по суті твій роботодавець, якому ти повинен повідомляти про кожен свій крок
Якщо ти пропускаєш курси німецької або їдеш за кордон у відпустку, не попередивши бератора (інспектора центру), чекай на неприємності. Якщо без поважної причини і попередження не прийти на «термін» (призначену зустріч), джобцентр зменшує суму допомоги на 10-30%. Якщо бератор кілька разів пропонує вакансії, але ти відмовляєшся без конструктивної причини, соціальну допомогу можуть взагалі скасувати.
Наразі соціальні виплати на одного дорослого українського біженця становлять понад 500 євро на місяць (від 506 до 563 євро залежно від ситуації). Окремо держава допомагає з орендою. Допомога з орендою доступна навіть тим, хто працює — якщо зарплати недостатньо для оплати житла.
— Тому в Німеччині навіть ті, хто не має свого житла і працює за мінімальні гроші (це 12,41 євро на годину до вирахування податків), можуть цілком гідно жити, — каже Руфіна. — Хоча ціни на житло тут чималі. Наприклад, оренда квартири 60 кв.м — 500 євро. Плюс близько 120 євро за комунальні послуги та інтернет. Але навіть якщо людина отримує 1600 євро на місяць, цих грошей вистачить на якісну нормальну їжу, оплату страховки й комунальних, купівлю необхідної техніки, одягу, відпочинку та відпустку. І працюючи вантажником або прибиральницею, ти, може, й не зможеш відкладати гроші, але точно зможеш нормально жити.
Система оподаткування та соціальних виплат побудована таким чином, щоб максимально захистити людей з різними рівнями доходів
Наприклад, якщо в одній сім'ї із трьох людей (тато, мама, дитина) тато заробляє 1700 євро, а в іншій — 3000 євро, то з урахуванням допомоги першому та відрахування більшого відсотка податків у другого сім'ї матимуть практично однаковий рівень життя.
Мене раніше дивувало, чому стоматолог, який відкрив приватну практику, закриває клініку о 13.00. А виявляється, працювати до 17:00 йому невигідно, тому що податок «з'їсть» практично все, що він заробить за додаткові шість годин. Тому більшість людей тут не женуться за великими заробітками чи кар'єрним зростанням. Відповідно, і рівень стресу у них менший. Німці спокійні, впевнені в завтрашньому дні.
Нещодавно Руфіна знайшла роботу у Червоному Хресті:
— Це волонтерська робота на кухні. Поки вчу мову, рада, що можу бути корисною для суспільства і держави, яка підтримує мене вже два роки. Я дійсно дуже вдячна державі і людям у Німеччині за допомогу. До того ж робота серед німців — це можливість підтягнути мову та познайомитись саме з «вуличною» німецькою, а не «літературним дойчем», якій вивчаю на курсах. В Україні я працювала менеджером зі збуту. Сумніваюсь, що колись зможу вивчити німецьку мову до такого рівня, як вимагає ця професія. Але в будь-якому випадку чим вищий рівень мови — тим більше можливостей для іноземців у Німеччині.
«У Німеччині знижується рівень тривожності — бо ти соціально захищений»
Але є професії, які не вимагають відмінного знання німецької — і дозволяють досить швидко знайти роботу. Єлизавета Толчєєва з Києва — перукарка. Приїхавши до Кельна навесні 2022 року, Єлизавета швидко знайшла роботу в салоні краси в центрі міста.
— Я просто написала до салону, який мені сподобався. Причому, написала англійською. Мені відповіли, що я можу прийти — і перевіривши, що я вмію, одразу запропонували роботу, — розповідає Єлизавета.
— Більшість німців знають англійську, тому для салону краси питання мови не було принциповим
Зараз моя німецька значно краща (півроку ходила на мовні курси), я добре знаю професійну термінологію, можу підтримати розмову з клієнтами (німці люблять так званий small talk, але виливати душу в кріслі у перукаря не стануть). У Німеччині бракує фахівців, які працюють руками, і сфера краси — не виняток. Український сервіс усіх приємно вражає. Хороших салонів краси тут мало — якщо йдеш навмання, є велика ймовірність, що підеш з поганою стрижкою або жахливим манікюром. Особисто я ходжу до українських майстрів. Але клієнти Єлизавети — переважно німці.
Дозволити собі місцеві салони краси більшість українців не можуть
— Тут ці послуги приблизно втричі дорожчі, ніж в Україні, — каже Єлизавета. — Мої останні роботи зі складним фарбуванням волосся та стрижкою коштували 320 євро (у Києві така послуга коштує близько ста євро). Одна з найдоступніших послуг — стрижка короткого волосся, яка коштує 55 євро (якщо оновлюєш щомісяця, 45).
На різних федеральних землях Німеччини ціни та рівень життя відрізняються. Тому, наприклад, у Кельні (земля Північний Рейн — Вестфалія, колишня західна Німеччина) ціни на оренду житла вищі, ніж у Магдебурзі (земля Саксонія-Ангальт, східна Німеччина).
— За оренду кімнати в центрі Кельна я плачу трохи менше 600 євро (разом із комунальними), — каже Єлизавета Толчєєва. — Далі від центру можна знайти кімнату за 500 євро. Місце, де я живу, нагадує комунальну квартиру — у мене своя кімната, кухня – спільна із сусідкою. Тут таке житло дуже популярне. Ще поширена короткострокова суборенда: коли люди, які орендують квартиру, їдучи у відпустку, здають це житло комусь іншому. Я сама жила в таких квартирах, поки не знайшла постійну.
Загалом у Німеччині справді знижується рівень тривожності — бо ти соціально захищений. Не секрет, що у сфері краси в Україні більшість фахівців працюють неофіційно — і ти постійно думаєш про те, що якщо захворів чи захотів у відпустку — втратиш у грошах. Тут я отримаю зарплату незалежно від того, чи була я на лікарняному чи у відпустці.
Хоча той факт, що тут все твоє життя контролює держава — це як плюс, так і мінус. Якщо тебе скоротили на роботі, ти захворів чи не маєш грошей на оплату оренди — держава підтримає. Але якщо хочеш цієї підтримки, ти не можеш, наприклад, звільнитися сама. Знаю випадок, коли українка звільнилася через конфлікт на роботі і джобцентр відмовив їй у виплатах. Їй сказали, що перш ніж звільнятися, вона мала порадитися з коучем — і той, мовляв, спробував би усунути конфлікт. Залишившись без допомоги, жінка повернулася до України. Тут навіть взяти з притулку собаку просто так не вийде — ти маєш оформити тонну документів, і ще не факт, що тобі дозволять.
Моїй клієнтці відмовили у бажанні взяти пса з тієї причини, що вона не має партнера. У неї запитали: «А хто вигулюватиме собаку, якщо ви захворієте?»
Вражає ще й те, що за такого рівня соціального захисту населення тут чимало безпритульних і наркозалежних. Їх багато на вулицях, але ще більше — у метро. З цієї причини я намагаюся не користуватися метро (краще пішки чи велосипедом — тут всюди є велодоріжки). У метро немає турнікетів, туди може зайти будь-хто. Німці при цьому навіть до наркозалежних ставляться толерантно — як до людей, які хворі та потребують допомоги. У Німеччині є соціальна служба, де наркомани можуть отримати свою дозу безкоштовно. Вочевидь, логіка в тому, що краще дати людині цю дозу, аніж вона у пошуках грошей когось пограбує. Знайомий, який працював у такій службі, розповідав, що тих, хто приходить за дозою, вмовляють стати на правильний шлях — пропонують підшукати терапію, допомогти з житлом, навіть із працевлаштуванням. Але приймати цю допомогу чи ні —- вибір людини.
Як і у всіх європейських країнах, більшість українських біженців у Німеччині перебувають під тимчасовим захистом, що не дає їм права претендувати на громадянство. Наразі тимчасовий захист для українців у Німеччині продовжили до 4 березня 2025 року. Але навіть попри незрозумілі перспективи все більше українців висловлюють намір залишитися в Німеччині. Так, дослідження міграційної платформи EWL разом із Центром Східноєвропейських студій Варшавського університету, проведене у березні 2024 року, показало, що кожен третій українець у Німеччині (32 відсотки) має намір залишитись у цій країні як мінімум на кілька років. Вісім відсотків сказали, що хотіли б залишитись назавжди. Серед причин такого бажання українці називали наявність у цій країні друзів та родичів, спрощений процес оформлення документів та дозволу на роботу та допомогу з оплатою житла. Також дослідження показало, що 57 відсотків опитаних українців бачать майбутнє своїх дітей у Німеччині, тоді як 39 відсотків — в Україні, куди мають намір повернутися після закінчення війни.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.