Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
10 листопада 2023 року, черги вантажівок біля прикордонного переходу в Дорогуську. Фото: Damien SIMONART / AFP/East News
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Польські перевізники оголосили тривалий протест і блокаду кордону з Україною, який розпочався у понеділок, 6 листопада. Вже у пʼятницю, 10 листопада, черга з українських вантажівок на перетин кордону до Дорогуська сягнула 40 кілометрів, і українські водії нарікають, що з продуктами немає сенсу стільки чекати – вони просто псуються, пише «Газета Виборча». З іншого боку, польські водії, які прагнуть повернутися з України до Польщі стверджують, що їх автівки просто почали зникати з електронної черги, і вони мусять знову реєструватись, за даними видання «Жеч посполита», таким чином з черги зникло 500 польських вантажівок. Ситуація стає дедалі більш напруженою і стрімко розвивається. Підтримує протести крайньонаціоналістична партія Польщі «Конфедерація», відома своєю антиукраїнською риторикою.
Організатор протестів, Комітет захисту транспортних перевізників та роботодавців Польщі, на своїй сторінці в Фейсбук обурився, що українські чиновники опікуються своїми перевізниками, намагаються вирішити проблему, а польські – ні. Нагадаємо, польські перевізники вимагають, щоб у відносинах з українськими представниками цієї галузі Польща повернулась до квот на перевезення – як це було до війни. Вони апелюють до того, що українці нібито надають послуги за нижчими цінами, бо мають нижчі податки і оплату праці водіїв.
Водночас, рівень перевезень автомобільним транспортом між Польщею та Україною виріс в декілька разів від початку великої війни, не лише через комерційні перевезення, але й завдяки гуманітарним та військовим вантажам до воюючої країни. За даними української сторони, у 2021 році Україна мала лише 120 тисяч дозволів на первезення до країн ЄС. За даними польської сторони, до кінця цього року рівень вантажних перевезень, перетинів кордону між Україною та Польщею, сягне 1,2 млн.
Після 24 лютого 2022 року ЄС скасував дозволи для українських перевізників, ця норма чинна до червня 2024 року.
Що характерно, протести польських перевізників співпали з політичною невизначеністю: у Польщі після парламентських виборів лише формується нова коаліція, яка має сформувати уряд.
Голова Польсько-української господарчої палати Яцек Пєхота прокоментував цю ситуацію спеціально для видання Sestry:
–Блокада кордону приносить величезну шкоду і польським і українським підприємцям, вони несуть значні втрати. Це не призведе ні до чого хорошого, тим більше, що блокада розпочалась в момент, коли в Польщі практично немає уряду. Міністри нинішнього уряду вже не відчувають себе впевненими, щоб, згідно зі своїми обов’язками, проводити такі переговори. Правду кажучи, немає переговорника з польської сторони, який міг би серйозно говорити з протестуючими відносно їх вимог. Виникає також питання, кому ця блокада кордону є вигідною?
Ми категорично проти того, щоб повертати практику дозволів на перевезення. Треба розмовляти з українською стороною про вирівнювання умов проведення діяльності перевізників, встановлювати конкурентні засади. Це стосується, в тому числі, і зближення рівня оподаткування. Тобто йдеться про однаковий рівень видатків і прозору конкуренцію.
Натомість категорично не можна вдаватися до таких блокад в ситуації з Україною, воюючої державою, яка стікає кров’ю. Такими діями ми боляче вдаряємо по її економіці.
Розуміючи проблеми польських перевізників, мусимо чітко сказати – не тим шляхом треба йти для їх вирішення.
Вести переговори, безумовно, потрібно. Але ми апелюємо до того, щоб призупинити блокаду кордону до створення в Польщі нового уряду. Адже нинішній уряд вже не може брати на себе жодних довготермінових зобов’язань, не може ухвалювати рішення, які будуть реалізовуватися. Отже, на сьогодні з польської сторони немає відповідного партнера для таких переговорів, тому ми виступаємо за призупинення протестів.
Журналістка, публіцистка. Понад 20 років займається темою європейської інтеграції України. Як журналістка та редакторка працювала в УНІАН, «Газеті по-київськи», журналах «Політика і культура», «Профіль України» та інших. Консультувала Урядовий офіс з європейської інтеграції України. Розробила комунікаційну стратегію для проєкту розвитку центрів малого бізнесу ЄБРР. Працювала як спеціаліст з комунікацій у кількох проєктах Представництва ЄС в Україні. Брала участь у міжнародних проєктах, створених за підтримки ЮНЕСКО. Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну поїхала до Польщі. Працювала редактором Польської агенції преси. Отримала журналістську стипендію MLU, саме завдяки цьому змогла приєднатися до проєкту «Сестри».
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Щиро вітаю вас з Днем Незалежності України! 24 серпня 1991 року ви досягли великої мети, за яку ваші предки боролися і якої прагнули протягом довгих століть — ви отримали незалежність і власну державу. Я радий і пишаюся тим, що першими у світі — 2 грудня 1991 року — незалежність України визнали дві держави: Канада і Польща.
Дев'яності роки минулого століття в нашій частині Європи були складними, і події в різних країнах розвивалися різними шляхами — залежно від минулої історії, місцевих політичних умов, мрій і прагнень громадян, а іноді й від щасливого чи нещасливого випадку. Не всім народам вдалося без проблем «подолати минуле», як висловився у назві своєї книги про історію України видатний український історик Ярослав Грицак. Для вас, українські друзі, доля не шкодувала труднощів, а згодом послала найгірше — збройну навалу сусіда й жахливу війну.
Вже понад три роки моє серце крається спостерігати за перебігом вашої героїчної боротьби. В яку і сам, в міру снаги, я намагаюсь внести свою скромну лепту.
З початку повномасштабної війни я бачу в цій трагедії також шанс для обох наших народів на краще майбутнє, тіснішу єдність із Заходом заради співпраці й безпеки, дружні стосунки між нашими країнами й людьми, які в них живуть
Спочатку розвиток подій дозволяв думати, що мої сподівання збуваються, про що свідчили численні приклади. На жаль, останнім часом я розумію, що попереду ще довгий шлях.
Війна затягується, Збройні Сили України й мешканці країни платять найвищу ціну — життям, кров’ю, знищеними й зруйнованими будинками й містами. Але затяжну війну відчуває й агресор — його економіка слабшає і стоїть на порозі серйозної кризи, яка може підірвати основи його здатності продовжувати війну. Тому він кидає величезні сили й засоби на пропаганду, яку сміливо можна назвати гібридною війною, що ведеться в кіберпросторі, у ЗМІ, залах парламентів і на засіданнях урядів, а також — на вулицях. Терористична держава намагається залякувати, підкупляти, привертати на свій бік усіма способами політиків і громадян країн, які надають Україні допомогу. Вона підтримує радикальні, переважно схильні до фашизму громадські рухи й політичні партії, підкидає їм брехливі псевдоаргументи, руйнує почуття єдності з українцями, нацьковує на біженців. Приклади та наслідки такої діяльності видно скрізь: у США, Німеччині, Угорщині, Словаччині, Чехії. На жаль, також і в Польщі.
Гнів і обурення викликає той факт, що лунають голоси проти продовження допомоги Україні й людям, які знайшли в нашій країні притулок від війни. Переконано запевняю вас, українські друзі, що серед поляків у вас, як і раніше, є величезна кількість прихильних людей
Про це свідчать опитування й результати останніх президентських виборів, які, на жаль, хоч і з незначною більшістю, виграв кандидат, підтриманий угрупованнями проросійських ксенофобів. Чимало й прикладів мужніх волонтерів, які продовжують організовувати збори коштів на допомогу й особисто передають Україні закуплене обладнання воїнам ЗСУ або цивільним майже на самій передовій, під дронами ворога над головою. Багато є й тих, хто обрав спільну службу з воїнами ЗСУ — як у якості польових медиків, так і у збройних формуваннях. Спільна боротьба «за вашу і нашу свободу» й пролита кров єднає, цементує дружбу. Це добре. Нехай ця дружба триває вічно. Разом ми — сила.
З нагоди Дня Незалежності України я хочу звернутися до вас, перефразовуючи слова українського гімну:
Ще не вмерла України ні слава, ні воля, Ще вам, браття українці, усміхнеться доля. Згинуть ваші воріженьки, як роса на сонці, Запануєте й ви, браття, у своїй сторонці.
Хоча Хорватію і не можна назвати популярним напрямом серед українських біженців, з початку повномасштабної війни сюди приїхало понад 27 тисяч українців — а для країни з населенням менше ніж чотири мільйони людей навіть ця цифра вважається значною. Цікаво, що приблизно стільки ж людей (28-30 тисяч) щороку залишають Хорватію, мігруючі до інших країн ЄС, що вже спровокувало демографічну кризу. Влада й медіа Хорватії постійно говорять про нестачу робочої сили в країні та те, що вже зараз кожен п'ятнадцятий працівник у країні є іноземцем. Очікується, що до 2030 року в Хорватії буде вже близько половини мільйона іноземних трудових мігрантів.
З огляду на очевидну кризу на ринку праці, приїзд українських біженців міг піти на користь хорватській економіці. Разом з тим українки, які переїхали сюди від війни, кажуть, що Хорватія — країна не для заробітків. «Тут тепло й красиво, але реальний прожитковий мінімум вищий за мінімальну заробітну плату, — пояснює Sesty Олександра з Києва. — Тож якщо ви не маєте тут свого житла й працюєте на місцевому ринку праці, вижити дуже непросто».
Безкоштовне житло, яке не можна вибирати
Олександра з двома синами приїхала до Хорватії восени 2022 року. Cпочатку евакуювалася від війни до Німеччини. Потім повернулася до України. Але з початком російських дронових атак виїхала знову.
— Цього разу — до Хорватії, і не лише з дітьми, а й з батьками, — розповідає Олександра. — Щомісячних соціальних виплат у Хорватії немає — тут можна отримати хіба 300 євро на людину на рік. Соціального житла, як у Німеччині, також немає. Але є (і вони існують досі) програми допомоги українцям з тимчасовим житлом, які, наскільки мені відомо, організовані Червоним Хрестом. Це безкоштовне проживання у будиночках — де можна жити доти, доки не знайдеш постійне житло. Ми жили в такому готелі рік, поки не переїхали до міста Задар, де самі винаймаємо квартиру.
Ці будиночки знаходяться в горах — у гарних місцях, але далеко від цивілізації, великих міст і моря. Там немає кухні, але є безкоштовне харчування. Тобто тобі дають дах над головою, їжу, разом з тим знайти постійну роботу, яка б дозволила орендувати власне житло й облаштувати життя, практично нереально. Знаю людей, які живуть у таких будиночках уже три роки. Поки триває війна, їх не виселяють.
Важливо розуміти, що якщо просиш таке житло, ти не можеш вибирати, де саме тебе поселять — а поселити можуть і в готелі на трасі, де в пішій доступності не буде взагалі нічого
З пошуком квартири під оренду буває по-різному: хтось знаходить швидко, хтось шукає місяцями. У Хорватії до орендарів немає таких жорстких вимог, як в інших європейських країнах, де дивляться і на твій офіційний дохід, і на кредитну історію. Але тут буває проблематично знайти відповідні умови — щоб, наприклад, протягом року платити фіксовану суму. Оскільки більшість місцевих живуть з турсезону, орендаря можуть попросити влітку платити вдвічі більше, а то й взагалі виселитися — з можливістю заїхати назад після закінчення сезону. Нам пощастило знайти квартиру з фіксованою орендною платою. Ціни останнім часом сильно зросли. Коли ми приїхали, однокімнатну квартиру ще можна було винайняти за 450 євро, тоді як зараз це щонайменше 650 євро.
Готель Wooden Houses Macola, в якому живуть українські біженці. Фото: wooden-houses-macola-korenica.hotelmix.com.ua
Айтішники, бізнесмени й майстри манікюру. Хто знайшов себе в Хорватії?
Є українці, які мешкають у дорогих прибережних зонах — це здебільшого айтішники, які працюють на ринки інших країн. У Хорватії вони просто живуть і насолоджуються морем.
Мало хто зміг знайти себе саме на місцевому ринку праці. Знаю дівчину, яка заробляє у Хорватії як майстер манікюру (і її клієнтки — переважно українки). Ще знаю чоловіка, який продає сонячні панелі. Він досвідчений бізнесмен, але каже, що спочатку було складно. Хорвати звикли щось купувати у тих, кого знають особисто — навіть якщо доведеться заплатити більше. Він доклав чимало зусиль, щоб завести знайомства. Деякі українці заробляють на тому, що беруть в оренду готелі та перездають.
Мінімальна зарплата тут близько 800 євро. Якщо при цьому віддавати 650 євро за оренду квартири, тобі просто не буде на що жити. Ціни на продукти вищі, ніж у Німеччині. Щоб купити, наприклад, шматочок м'яса та якусь кашу, овочі, доведеться викласти від 30 євро. Попри те, що живемо ми на морі, риба й морепродукти тут настільки дорогі, що дозволяємо ми їх собі не часто. Нещодавно приїжджала до України, де чоловік купив мені п'ять кілограмів креветок — то я ними снідала, обідала й вечеряла.
У Хорватії я працюю на себе — займаюся фотографією. Здебільшого це фотосесії у турсезон. Але фінансово допомагає чоловік, який надсилає нам гроші з України.
Олександрі подобається свобода, яку відчуваєш у Хорватії
За словами Олександри, українці в Хорватії можуть отримати знижку на оренду житла за програмою компенсацій. Але на практиці це відбувається не завжди:
— Не всі власники житла хочуть цим займатися. Суть програми в тому, що саме орендодавець має подати заявку й документи, що підтверджують, що у нього живуть українці — і якщо він, наприклад, здає квартиру за 600 євро, то частину цих грошей йому сплатить не орендар, а держава. Багато хто не хоче брати в цьому участь ще й тому, що із заявкою на участь у програмі почнеться перевірка документів — а не у кожного хорватського орендодавця там усе «чисто».
Хорватська реальність у цьому сенсі більше схожа на українську, ніж на німецьку чи швейцарську
Хорватський менталітет
Тут, як і в Україні, щось може бути нелегальним, а щось за принципом «як домовишся». Але вирішити питання через когось навряд чи вдасться — домовлятися хорвати згодні лише особисто, так би мовити, дивлячись у вічі. Знайома якось радила мені йти до лікаря, прихопивши шоколадку. Тож у певному сенсі тут панує звичний нам безлад. Забув принести якийсь папірець? Не страшно, потім занесеш. Люди вірять одне одному на слово. Що ще дуже відрізняється від тієї ж Німеччини, так це відсутність контролю. Немає ані суворих систем штрафів, ані джоб центрів, що змушують тебе шукати роботу. Нікого не цікавить, де і як ти живеш, працюєш ти чи ні, їздив в Україну чи ні.
Немає соціальних виплат — відповідно, немає й контролю. Почуваєшся вільно, і мені це подобається
До речі, попри відсутність суворої системи штрафів і поліцейських на кожному кроці, у Хорватії почуваєшся безпечно. У маленьких містечках всі одне одного знають, і крадіжки трапляються переважно в турсезон. Загалом хорвати доброзичливі, добре ставляться до іноземців. У розмові з українцями часто згадують, що тридцять років тому вони самі пережили війну — і дуже нам співчувають.
Більшість хорватів — люди релігійні. Це католицька країна, і тут навіть серед шкільних предметів є віровчення.
Дитячий фестиваль, Шибеник 2024
А от трудоголіками хорватів я б не назвала. Докладати надзусиль вони точно не будуть. Є у людини будиночок біля моря, вона десятиліттями здає його туристам. Пів року заробляє на цьому гроші, наступні пів року — на ці гроші живе. І більше їй нічого не потрібно.
Сервіс з українським краще навіть не порівнювати
Моя поламана машина побувала на трьох хорватських СТО — тижнями стояла в кущах, ніхто навіть не починав ремонт. В Україні відремонтували відразу. За ремонт ноутбука чи смартфона візьмуть щонайменше 50 євро — але це не означає, що роботу буде зроблено. Не варто дивуватися, якщо в ресторані вам принесуть брудну тарілку чи склянку. Якщо попросите, поміняють, але швидше за все здивуються, чому це вас хвилює. Місцеві у цьому сенсі розслаблені. У жодній зі сфер, по суті, немає конкуренції, ніхто не прагне сподобатися чи більше заробити. Люди інакше ставляться до роботи, грошей і життя в цілому.
Оскільки заробітки тут невеликі, в сім'ях зазвичай працюють обидва партнери. Батьки часто працюють позмінно, діти теж ходять до школи за змінами: тиждень зранку, другий — після полудня. Шкільна програма тут трохи легша за українську, а ось підхід більш схожий на наш, ніж на німецький: вчитель може відчитати, навіть іноді підвищити голос. У Німеччині як би дитина себе не поводила, такого не буде.
У прибережних зонах Хорватії можна побачити вілли, власників яких місцеві саркастично називають «німецькими хорватами». Це люди, які тридцять років тому через війну поїхали до Німеччини і там залишилися. Заробляючи значно більше, ніж могли б удома, вони залишаються у Німеччині, а нерухомість купують у Хорватії. Ті, хто під час війни не поїхав, називають цих людей зрадниками. Як я вже казала, українці та хорвати у певному сенсі схожі.
У «мертвий сезон» життя тут наче зупиняється
— На роботі тут справді не напружуються, — підтверджує Ксенія Норик з Києва, яка теж зараз мешкає у Хорватії.
— Для хорвата нормально просто сидіти годину-дві, пити каву і дивитися на море
Нещодавно до мене в гості приїжджала подруга, яка сказала: «Дуже красиво, але я не змогла б весь час жити в такому відпускному вайбі». Хорвати самі дивуються, коли дізнаються, що хтось до них приїхав не відпочивати, а жити. Тому що місцева молодь, навпаки, їде до країн, де можна більше заробити.
Ксенія — професійна художниця. В Україні займалася живописом, викладала малювання у кількох студіях Києва й мала свій онлайн-магазин картин. З початком великої війни евакуювалася з на той момент трирічною донькою спочатку до Польщі, а далі — до хорватського містечка Водиці, де торік відкрила власну студію.
Ксенія отримала грант і відкрила майстерню-крамничку
— Саме у Хорватії я почала малювати пейзажі. Природа й неймовірна краса навколо надихають, — каже Ксенія. — Поспіхом виїжджаючи з Києва, я прихопила лише п'ять маленьких картин, які помістились у сумку. Три з них продалися на польському аукціоні. Вже пізніше, через пів року життя у Хорватії, я поїхала в Україну і вивезла багато своїх картин і робочих інструментів.
У Хорватії пощастило знайти квартиру, власник якої погодився взяти участь у програмі компенсації житла — таким чином замість 600 євро на місяць я поки що плачу 300. Якщо тут самостійно орендувати житло, потрібно заробляти бодай 1300-1400 євро на місяць.
У деяких сферах — таких, як моя — тут можна знайти можливості. Я, наприклад, відкрила власну студію завдяки тому, що отримала від європейського фонду грант на розвиток бізнесу. Це був довгий і непростий процес з безліччю нюансів і документів, але все вийшло — і з літа минулого року маю власну студію, яка водночас є і моїм маленьким магазинчиком, де продаю свої картини, сувеніри, а також малюю на замовлення.
Місцеві вже добре мене знають — приїхавши до нашого містечка, я сама активно почала знайомитись з людьми. Заводила знайомства у дитячому садочку доньки, у місцевій бібліотеці, згодом організувала кілька персональних виставок — і про мене написала місцева газета. І зараз у мене вже є замовники як серед місцевих, так і серед туристів. Моя галерея-студія знаходиться у самому центрі міста — і вечорами люди, які гуляють набережною, заходять і часто щось купують чи замовляють. У сезон студія працює до одинадцятої години вечора.
Взимку все по-іншому — це «мертвий сезон», тому в цей період я багато малюю, а також даю уроки малювання та майстеркласи. Уроки проводжу хорватською мовою, яку за ці три роки вже добре вивчила. Граматика, до речі, дуже схожа на українську, як і деякі слова. Я ходила на курси, займалася з репетитором, але більшість часу вчила сама. І справжній прогрес стався, коли перестала боятися робити помилки. До речі, більшість хорватів непогано знає англійську.
За великого бажання можна і мову вивчити, і знайти варіанти для розвитку. Наприклад, грант, який я отримала — не тільки для художників, бізнес може бути різним. Залежно від сфери діяльності можна отримати від семи до двадцяти тисяч євро. Потім, за необхідності, можна пробувати подаватися і на інші гранти — якщо, наприклад, потрібно докупити обладнання.
Життя у Хорватії має свої плюси і мінуси. З плюсів для мене як для художника — звісно, неймовірна природа й архітектура довкола. Тут точно є звідки черпати натхнення. У Хорватії багато сонячних днів навіть взимку. Тут досить вітряно — і тому навіть у спеку не душно.
Тут цікава кухня, місцеві дуже люблять м'ясо. Часто можна побачити ягня, кабанчика або навіть корову на рожні. Хорвати чудово готують раків, і ще тут дуже смачна оливкова олія. Ще мені подобається блитва — це такий овоч, підвид буряка.
З мінусів — високі ціни (зараз до нас приїхала моя мама, і на всю сім'ю ми тільки на продукти витрачаємо по сто євро раз на кілька днів), а також «мертвий сезон», коли життя в місті на кілька місяців просто зупиняється. Ще в Хорватії дуже висока вологість, немає централізованого опалення, тому взимку в квартирах може бути цвіль. Місцеві до цього звикли, а от українців це часто шокує.
Те, що тут немає соціальних виплат, — це водночас і мінус, і плюс. Ти відповідаєш сам за себе і нікому нічого не винен.
За даними хорватських ЗМІ, найбільше українців зараз живе в Загребі, прибережній Сплітсько-Далматинській жупанії та північному регіоні Примор'я-Горський Котар навколо порту Рієка. Що стосується працевлаштування, то одним з найбільш затребуваних напрямків була і залишається готельно-ресторанна галузь — сезонна робота там є завжди. Також, як повідомляє місцева преса, зараз у Хорватії великий попит на продавців у магазинах і торговельних центрах, будівельників і фахівців з розвитку бізнесу зі знанням іноземних мов.
Деяким українцям у Хорватії вдається підтвердити свої дипломи й знайти роботу за фахом. Серед них є лікарі. Так, Хорватська медична палата наразі отримала 16 запитів на визнання медичних дипломів з України, повідомляє хорватське видання jutarnji.hr. Лікарів на хорватському ринку праці справді бракує, але медичні дипломи, видані в інших країнах, підтвердити складно. Наприклад, епідеміолог Ольга з Луганської області розповіла, що через різні навчальні програми й бюрократичні нюанси з 27 років свого трудового стажу вона змогла підтвердити лише 12 — і отримала право працювати не епідеміологом, а лікарем загальної практики. Щоб стати вузьким фахівцем, їй потрібно ще п'ять років навчатися у місцевому виші.
Більше знань, менше страху — це гасло циклу публікацій. Адже безпека — це факти, перевірена інформація та обґрунтовані аргументи. Чим більше ми знаємо, тим краще підготуємося до майбутнього.
Згідно з останнім звітом «Дослідження думки на теми, пов'язані з війною в Україні», підготовленим для Defence24 та Фонду “Stand with Ukraine”, лише кожен четвертий респондент вважає, що Росія не нападе на Польщу, а 12% вважають такий напад дуже ймовірним. Більше половини респондентів (53%) підозрюють наявність російського впливу — зокрема дезінформації та пропаганди – у польських ЗМІ. З одного боку, 57% поляків вірять, що США допомогли б Польщі в разі російської агресії, з іншого — 61% вважають, що польська армія недостатньо чисельна, а половина громадян заявляють, що витрати на оборону повинні бути збільшені. 42% поляків підтримують повернення обов'язкової військової служби, але тільки 23% заявили про готовність особисто зголоситися на захист країни; зате 69% підтримують обов'язкові військові навчання в школах.
Ці дані змушують задати питання не стільки про наші погляди, скільки про нашу готовність — практичну, емоційну та соціальну. І саме тому час почати говорити про військову безпеку не як про завдання виключно для армії, а як про виклик для всієї держави — від верхівки влади до районного клубу.
Польська оборонна стратегія — «ми не чекаємо, ми діємо» — базується на чотирьох стовпах: самостійній обороні на першому етапі загрози, стримуванні потенційного агресора, співпраці з НАТО, але без ролі пасивного очікування, та побудові соціальної стійкості — так званої тотальної стійкості.
На практиці це означає, що не буде поділу на «наших» і «ваших». У момент загрози зникають відмінності — культурні, мовні, історичні. Усі, хто живе в Польщі — поляки, українці, мігранти, резиденти — стануть на захист країни, в якій живуть, працюють і виховують дітей. І саме українці — ті, хто пройшов через пекло вторгнення — можуть бути тими, хто відреагує першими. Вони швидше розпізнають небезпеку, швидше знають, що потрібно робити, швидше допомагають іншим — бо мають досвід, який ніхто не хоче здобувати на власному досвіді. Їхня присутність — це не тягар для Польщі, а потенціал, який потрібно включити до спільної стратегії.
Як часто ми задаємо собі питання: що насправді є військовою безпекою Польщі? І що ми про неї знаємо — крім усвідомлення, що «ми маємо армію», «ми належимо до НАТО» і «ми в безпеці»?
Військова безпека — це набагато більше, ніж наявність військової техніки. Це здатність держави захищати свою територію, громадян та інституції від збройної агресії — як самостійно, так і у співпраці з союзниками
Польща, як член НАТО, користується так званою гарантією колективної оборони (стаття 5 Північноатлантичного договору). Але гарантія — це не автоматизм. Це політичний процес, що вимагає рішень, консенсусу, готовності. Тому наша національна стратегія безпеки передбачає, що в разі загрози Польща негайно захищається — власними силами, на власній території, не чекаючи сигналу з Брюсселя чи Вашингтона. Простіше кажучи: недостатньо мати сильну армію, якщо суспільство не готове до екстремальних ситуацій. А готовність не народжується з декларацій — лише з практики, освіти, організації та спільних дій.
26.03.2025 Варшава Зустріч прем'єр-міністра Дональда Туска з генеральним секретарем НАТО Марком Рютте. Ліворуч: Фото: Andrzej Iwanczuk/REPORTER
М'яка військова безпека — тобто як суспільство повинно підготувати ґрунт для реальної оборони
Не всі повинні служити в армії, але всі ми є частиною системи безпеки. В епоху гібридних загроз, дезінформаційних атак, саботажу та провокацій першими, хто реагує, є громадяни, а не генерали. Саме від людей залежить, чи збережуть вони спокій, розпізнають загрозу, допоможуть сусіду, повідомлять про інцидент або просто не дадуть собою маніпулювати.
Саме тому в Польщі був прийнятий Закон про захист населення, який у 2025 році почне реально впроваджуватися на рівні кожного воєводства. В рамках спеціальних місцевих бюджетів будуть проводитися:
тренінги з евакуації та першої допомоги,
ситуаційні навчання за участю служб та ВОТ,
семінари з протидії дезінформації,
тренінги з кризової комунікації та соціальної самоорганізації.
Це конкретні заходи, які мають навчити суспільство, як діяти, перш ніж приїдуть танки. І що важливо — ці програми повинні бути доступними також для мігрантів, у тому числі для біженців з України. Їхній досвід в організації допомоги, комунікації в умовах війни та подоланні кризи — це цінність, якою Польща повинна свідомо користуватися.
Українці в Польщі — невидима армія опору
Одним з найбільш красномовних прикладів м'якої військової безпеки є діяльність української діаспори в Польщі. З перших днів повномасштабної інвазії Росії сотні тисяч людей, які втекли від війни, знайшли тут притулок, а також поле для діяльності. Військові біженці стали не тільки бенефіціарами допомоги, але й її співорганізаторами.
Вони організовують збори для війська, пакують аптечки, купують дрони, проводять інформаційні кампанії, борються з російською пропагандою, просвічують поляків і західну громадську думку. Їхня діяльність є реальною підтримкою для української армії та держави. Без зброї, але з величезним впливом на моральний дух, логістику та суспільну свідомість.
У цьому сенсі дії українських біженців у Польщі є елементом воєнних зусиль — не менш важливим, ніж дії на фронті. Можна сказати: без форми, але на передовій.
Що означає бути в безпеці як військовий біженець?
Безпека — це не тільки відсутність фізичної загрози. Для військового біженця це також доступ до інформації, можливість інтеграції, правова та економічна стабільність і почуття спільності. Це право голосу — і можливість діяти.
Польща зіткнулася з величезним викликом — прийняти та підтримати мільйони громадян України. Від рішення уряду, через дії місцевих органів влади, до низових громадських ініціатив — вдалося побудувати унікальну систему допомоги, яку сьогодні можна вважати частиною ширшої політики національної безпеки.
Держава, яка надає біженцям не тільки дах над головою, але й інструменти для дій, збільшує свою стійкість. Суспільство, яке здатне прийняти та включити в суспільне життя людей, які постраждали від війни, стає сильнішим.
Польща є новим двигуном безпеки НАТО, і кожен, хто в ній живе, повинен хоча б трохи розуміти, яке місце займає країна в цьому альянсі
Згідно з офіційними даними, опублікованими в прес-релізі НАТО «Витрати на оборону країн НАТО (2014-2024)» (www.nato.int), у 2024 році Польща досягла того, що ще десять років тому здавалося нереальним: рівень витрат на оборону досяг 4,12% ВВП, що робить її безперечним лідером НАТО в плані відносної заангажованості в безпеку. Це більш ніж удвічі перевищує мінімальний поріг альянсу (2%) і майже вдвічі перевищує середній показник для країн НАТО в Європі та Канаді (2,02%).
Але це не тільки відсотки в таблицях Excel – це принципова зміна ролі Польщі в структурі колективної безпеки. З країни, яка «набирає обертів» і часто сприймається з побоюванням, ми стали серйозним гравцем, який не тільки отримує, але й реально забезпечує безпеку — і не тільки собі, але й усьому регіону.
Не в кредит, а напевно!
Витрати Польщі на оборону в 2024 році (за даними НАТО в постійних цінах 2015 року) склали 26,8 мільярда доларів, що означає зростання на понад 213% порівняно з 2014 роком — друге за величиною в усьому альянсі. Для порівняння: Німеччина збільшила свої витрати «лише» на 95%, Франція — на 25%, а Велика Британія — на 22%.
Ще важливішим за зростання суми є те, як ці гроші витрачаються. Понад 51% польських витрат на оборону — це кошти, призначені на обладнання та дослідження нового озброєння. Це рекордний результат у НАТО — вищий навіть за показники США (29,88%) чи Туреччини (34,18%). На практиці це означає, що Польща не тільки «накачує» армію, але й модернізує її темпами, які викликають повагу навіть у Пентагоні.
Водночас зменшилася частка витрат на персонал — з 51% у 2014 році до лише 29,5% у 2024 році. Це означає свідому зміну: менше грошей на пенсії та адміністрацію, більше на наступальні можливості, взаємодію та стримування.
16.06.2024 Центральний полігон ВПС в Устці. Міжнародні морські маневри Baltops 2024, які є одними з найбільших і найважливіших навчань НАТО на Балтиці. У десантній операції на полігоні в Устці взяли участь кілька сотень солдатів із США, Іспанії, Болгарії та Польщі. Зліва: Морський десант US Marines на пляжі в Устці. Фото: Gerard/REPORTER
Армія як політика
За цими цифрами стоїть політичне рішення. Польща інвестує в оборону не тому, що «треба», а тому, що бачить загрозу, яку Захід ще до кінця не визнає. Війна Росії з Україною пробудила в Польщі інстинкт виживання — і здоровий прагматизм. Ми знаємо, що неможливо захистити критичну інфраструктуру, кордони чи власний спосіб життя, якщо не маєш армії, яка викликає повагу.
У 2022 році Польща мала 176 тисяч професійних і територіальних військовослужбовців. У 2024 році — вже понад 216 тисяч. Це більше, ніж армії Франції чи Великої Британії. При цьому йдеться не про цифри як такі, а про «готову» армію, а не «на папері». Готовність до дій, здатність до швидкого розгортання сил і широкий резерв сьогодні є валютою безпеки.
Ціна висока, але альтернатива дорожча
Не можна ігнорувати витрати на цю стратегію. Сьогодні Польща витрачає на оборону більше, ніж на вищу освіту, і майже стільки ж, скільки на всю систему охорони здоров'я. Для багатьох громадян — особливо в період інфляції та економічного спаду — це може бути важко сприйняти. У публічному дискурсі виникає питання: чи не перебільшуємо ми?
Відповідь залежить від того, як ми визначаємо безпеку. Як фізичне виживання і стійкість під час війни? Як баланс між військовою і соціальною безпекою? Сьогодні, в умовах російського імперіалізму, ми не маємо розкоші вибору. Соціальна безпека не виживе без військової безпеки.
Нова вага, нова відповідальність
Зростаюча військова сила Польщі — це не тільки привід для гордості, а й нові обов'язки. Союзники очікуватимуть, що Польща озброюватиметься не тільки для себе, а й для спільної справи. Це означає більшу участь у місіях НАТО, більший політичний ризик і необхідність збереження стратегічної узгодженості з рештою альянсу — навіть тоді, коли інтереси не завжди збігаються.
Але, можливо, саме Польща — а не Німеччина чи Франція — стане новим стабілізатором східного флангу. Не з обов'язку, а з вибору. І, можливо, саме це визначить майбутнє безпеки в Європі.
Адже в XXI столітті виживе не той, хто найбільше обіцяє, а той, хто найбільше інвестує в готовність. Польща вже інвестує. І робить це серйозно
Тому зараз – це наш момент.
У час відносного спокою, але зростаючої загрози, потрібно побудувати міст між суспільством і оборонною системою. Спільні тренування, освіта, місцева робота — це не другорядні заходи. Це майбутня перша лінія оборони. Нехай біженці та мігранти стануть частиною цієї системи. Бо НАТО відреагує – але перш ніж це станеться, Польща має бути готова захищатися сама. А готовність починається з людей.
Сьогодні лінія фронту проходить не на Сході — вона проходить через наше повсякденне життя. Через те, чи готові ми допомагати, розуміти і діяти разом. Саме це є сучасною територіальною обороною, яка починається зі спільноти. І ніхто не виключений з неї. Не питаймо, чи захистить нас держава. Запитаймо, чи готові ми захищати її, коли настане час випробувань.
Без уніформи — але з готовністю. Таким є сучасний патріотизм. І такою має бути щоденна безпека Польщі.
Історія країн Східної Європи, зокрема історія України, багато чого може навчити сучасну Америку, а можливо, і врятувати, вважає Марсі Шор, історикиня, дослідниця східноєвропейської історії в Єльскому університеті, а нині викладачка школи Мунка в університеті Торонто.
У березні 2025 року вона, її чоловік — відомий історик Тімоті Снайдер, та їхній колега професор філософії Джейсон Стенлі публічно оголосили, що залишають США, оскільки бачать ознаки перетворення країни на диктатуру. Відчути ці перетворення, за словами Шор, їй допоміг досвід вивчення нацизму та фашизму в Європі в першій половині ХХ століття.
Журналіст NV зустрівся з відомою вченою у Києві, і вона емоційно розповіла про свій переїзд до Канади й зазначила, що досі є обʼєктом переслідування та погроз з боку прибічників президента США Дональда Трампа.
У розмові вона раз за разом повертається до цього досвіду, пояснюючи, як трансформуються та занепадають демократичні режими, у який момент розпочалася ерозія демократії в США, що може її врятувати і якою мірою західна цивілізація сьогодні залежить від результатів війни в Україні.
Марсі Шор
— Якою ви, науковиця, що вивчає Східну Європу, побачили Україну в цей свій приїзд?
— Я б казала про ту неймовірну духовну та інтелектуальну напругу, яка відчувається в українському суспільстві. Я дуже сильно відчувала її в дні Книжкового арсеналу (Марсі Шор стала учасницею фестивалю видавців і письменників у Києві — Авт.) у дискусіях навколо українського досвіду війни.
Наближеність до смертельних загроз і одночасно усвідомлення цінності життя спонукає людей в Україні думати так, як вони, можливо, ніколи б не думали за інших обставин. Виходити далеко за межі повсякденності, бачити прямий звʼязок між своїм життям та цінностями, кожного дня перевіряти власні ідеали. Для мене честь бути запрошеною до цього думання.
На мій погляд, в Україні зараз відбувається найінтенсивніший інтелектуальний процес у світі
— Ми в Україні справді багато думаємо про майбутнє, сповнені різних ідей щодо того, що має відбутися з країною після війни. Водночас, коли ми дивимося на стару Європу та Сполучені Штати і нам здається, що суспільства цих країн якимось чином втратили свої великі обʼєднавчі мрії, ми не бачимо амбітних і всеохоплюючих ідей про майбутнє в західному світі. Це лише наше сприйняття як дуже молодої нації, чи справді щось трапилося з концепцією майбутнього західного світу?
— Я думаю схожим чином, але це нетипово для західної людини, бо я ж космополітка, яку зараз ще називають зрадницею за те, що я залишила Америку. Але я відчуваю, що Україна — це авангард. Якщо майбутнє в цього світу буде, то саме це місце буде нести це майбутнє.
Моя мрія полягає в тому, що російський режим має бути переможений. Я не бачу жодної можливості для переговорів, думаю, що нам потрібне повне падіння російського режиму, повне перезавантаження з нуля. Тоді ми побачимо падіння Лукашенка та інших диктатур. Я думаю, ця хвиля зрештою покладе кінець тиранії Ірану і поставить під сумнів все те, що робить зараз у США Дональд Трамп.
Я мрію, що Україна відновиться, і відновиться не для того, щоб наслідувати Захід, бо ми бачимо, що Захід розпадається і в нього нема корисних уроків для України сьогодні. Важливо, щоб Україна позбулася моделі «наздогнати й наслідувати Захід». Модель України має бути авангардною, своєю.
— Ви кажете, що Україні не варто повторювати шлях західних країн, в той час як ми в цій частині світу тривалий час жили з мрією про американську демократію і свободу. Саме ця ідея Америки надихала багато демократичних рухів тут, у Східній Європі. Що трапилося із цією ідеєю і в який момент усе пішло не так?
— Я б говорила про дві речі. По-перше, Америка ніколи не була такою, якою її уявляла решта світу. І особливо такою, як бачили її східні європейці, сформовані комунізмом. Америка була для них антирадянським місцем, чимось схожим на рай. Америка була і частково є для цих людей країною вільних і батьківщиною хоробрих.
Можливо, ви памʼятаєте момент, коли Олександр Віндман, американський офіцер українського походження, давав свідчення на першому суді над Трампом у 2019 році? Свого часу його батько разом із синами втік з радянської України. Віндман зробив в США військову кар'єру. І ось він встає, щоб дати свідчення проти Трампа, і наприкінці виступу звертається до свого батька й каже: «Не хвилюйся, тату. Тут, у цій країні, я не мушу боятися говорити правду».
У цю мить я хотіла його обійняти і заплакати, бо така абсолютна віра в Америку може бути лише в когось, хто втік з Радянського Союзу. І він вживав слово «правда» не в англійському значенні, він вживав його так, як його розуміють дисиденти в комуністичних країнах
І Олександр Віндман встав у Конгресі і сказав: «Тут я не мушу боятися говорити правду». І, звичайно, це не було правдою, бо він мусив боятися, бо репресії за правду були. Ми вже тоді не жили в державі, де панує верховенство права. Система руйнувалася. Ми мали надзвичайно корумпований уряд. Але віра Віндмана була така щира, він висловлював таке розуміння Америки, яке я знала від багатьох своїх друзів і колег, чиє бачення Америки сформувалося під впливом їхнього досвіду життя поза Америкою.
— Ви кажете, що це було фантазією, — а якою є реальність?
— Реальність полягала в тому, що США — це надзвичайно конфліктна країна. З одного боку, є прекрасні ідеали. З другого боку, ці ідеали ніколи не втілювалися в життя. Ми країна, що була побудована на рабстві. Це було від початку і тривало довго. Ми є країною, яка в Другу світову війну для боротьби з нацистами відправила до Європи війська, розділені за расовою ознакою. Тож уявіть собі це: ми боролися з європейським расизмом за допомогою наших військ, розділених за расовою ознакою.
Гітлер створив Нюрнберзькі закони за зразком американських законів Джима Кроу, які широко застосовувалися на Півдні. Білі та чорні не могли їсти в одному ресторані, не могли ходити в один басейн. І в Америці це тривало ще довго, навіть після падіння нацизму
У США діяли закони про заборону міжетнічних шлюбів аж до 1967 року. У нас були закони, які забороняли гомосексуальні стосунки, аж до 2003 року. Зміни відбулися набагато пізніше, ніж у країнах Європейського Союзу.
У нас також існує масове ув’язнення, кожен третій чорношкірий чоловік в Америці потрапляє до в’язниці. У нас існує масове насильство із застосуванням зброї. Це не політичне насильство, це повсякденне вуличне насильство. У вас є додаток із сиренами, що сповіщають про ракетні атаки, а у Єльського університету є додаток, що сповіщає про стрілянину по сусідству з рекомендацією не відвідувати район, доки поліція не завершить там роботу. Стрілянина стала буденним фактом.
— Коли ви покинули США, то казали, що саме історія Східної Європи допомогла вам розпізнати початок фашистського режиму в США. Що саме стало для вас такими ознаками фашизму і в який момент розпочалася ерозія демократії?
— Відчуття змін в американській політиці зʼявилося в мене ще у 2008 році, коли кандидатом від Республіканської партії та суперником Барака Обами у президентській гонці став Джон Маккейн, який назвав своєю кандидаткою у віцепрезиденти Сару Пейлін. Промови Пейлін, що не ґрунтувалися на обʼєктивній реальності, а були вкрай популістичними, мене налякали. Я побачила людину, яка готова говорити будь-яку брехню, щоб сподобатися людям, і не має меж.
Сам Маккейн був зовсім не таким, як Пейлін, але чомусь обрав її. Цей союз між традиційним республіканцем і радикальною правою нагадав мені досвід європейських країн, коли консервативні політики Східної Європи від початку заохочували праворадикальні та фашистські рухи або йшли з ними на компроміс, не розуміючи їхнього впливу, як це робили Іон Антонеску щодо Залізної гвардії в Румунії чи Міклош Горті щодо Стрілецької партії в Угорщині в 40‑х роках ХХ століття.
В усіх цих випадках консервативним лідерам потрібен був час, аби зрозуміти: нові праві — не просто більш енергійна версія їх самих, це джин фашизму, якого вони випустили з пляшки
Маккейн це теж зрештою зрозумів, і навіть, здається, відчув полегшення, коли програв Обамі.
Тоді нам здавалося, що історія цих радикальних ідей серед республіканців закінчилася, але вона проявила себе на повну силу під час першого правління Трампа, і сьогодні Республіканська партія фактично захоплена цим рухом і намагається змінити Америку.
— Яким сьогодні є американський опір?
— Коли Трамп переміг у 2016 році, багато моїх колег казали, що, звісно, це погано, але з нами все буде гаразд, бо в нас є система стримувань і противаг. Ця система стримувань і противаг стала схожою на мантру з йоги. Наш розподіл гілок влади і довіра до судової влади справді були високими, і якщо Верховний Суд справді збанкрутував через призначенців Трампа, то інші суди працюють. Проблема в тому, що вирок суду перестав бути абсолютним закликом до дії у виконавчої влади. Такого ніколи раніше не траплялося, щоб виконавча гілка влади відмовлялася дотримуватися системи стримувань і противаг, але зараз відбувається саме це.
У нас немає жодного досвіду в цьому. Тепер питання полягає в тому, чи хтось застосує насильство, бо що станеться, якщо суди вимагатимуть реалізації своїх рішень, а президент скаже «ні»? Хто тоді кого змусить? Я боюся, що ми прямуємо до громадянської війни і що все це закінчиться насильством.
— Повертаючись до України: для багатьох країн Східної Європи надважливою метою свого часу став вступ до ЄС — так само, як і для нас зараз. Але ми бачимо, що їхні демократії не стали сильнішими, а, навпаки, начебто втратили мету, стали вразливішими. Ми бачимо це на прикладах Польщі, Угорщини, Словаччини — чому так?
— Тут варто врахувати кілька факторів.
Один із них той, що ЄС діяв як стимул для гарної поведінки до початку членства. Але тільки‑но ви стали членом, в ЄС більше немає жодного механізму контролю над вами. Здавалося б, Віктор Орбан не може робити те, що він робить, бо Угорщина входить до ЄС, але він продовжує. Я наївно думала, живучи в Польщі, що драконівські закони щодо абортів неможливі у країні ЄС, але знову помилилася. Тож ЄС не має реальної сили примусу
Ще один фактор: ми наївно думали, що лібералізм та демократія пов’язані. Якщо у вас є вільні ринки, то у вас буде лібералізм. Це була ідея німців, що можна приборкати Путіна, торгуючи з ним, і він точно ніколи не зробить нічого жахливого, бо це не в його економічних інтересах. Виявляється, це неправильно.
Що ми мали б засвоїти ще з 1930‑х років, то це те, що лібералізм і демократія — не одне й те саме. Люди можуть демократично голосувати за фашизм.
— Що може зрештою отруїти українську демократію на шляху до ЄС?
— Коли я як історикиня зараз розмовляю з українськими студентами, особливо з молоддю, я бачу одне: масштаби ваших страждань, смертей, мучеництва та жертв призведуть до величезної спокуси міфологізувати минуле. Цього буде дуже важко не робити, бо ваша жертва така реальна, така безпосередня й така глибока. І я кажу їм: ваш авторитет на світовій арені, ваша здатність говорити з позиції морального авторитета випливатиме не з того, що ви походите з нації, яка була невинною з незапам’ятних часів, бо такої нації немає. Немає такої країни, яка б не мала темних моментів на своєму шляху. Але ця міфологізована моральна правота стає спокусою для будь-якої країни — від Польщі до Америки.
Ваш авторитет на світовій арені випливатиме з вашої здатності дивитися на минуле з широко розплющеними очима та наполягати на тому, щоб говорити правду. І якщо ви зможете це зробити, це буде тим, що поведе вас уперед.
Це денний табір із фокусом на розвиток, інтеграцію та мовну практику. На дітей чекають англійська з тьюторами із США, польська мова, культурні активності, адаптоване харчування. Коштують 12 днів однієї зміни табору з харчуванням (з 9:00 до 17:00) 1500 злотих. Для дітей від 13 років можливе проживання в таборі, але ціна буде вищою.
На території табору є wi-fi, бібліотека, комп’ютерний клас і клас з музичними інструментами, місця відпочинку, огороджена паркова територія з ігровими майданчиками.
Проживання організоване у 3 або 4-місних номерах з душовими кабінками та туалетом. Також ж можливість замовити окреме меню для дітей з особливими потребами. Цей табір функціонує вже на перший рік та зібрав багато гарних відгуків.
Це простір для дітей у Варшаві, Вроцлаві та Кракові, розрахований на три вікові групи від 6 до 15 років. Виїзди на екскурсії, квести, батли, спорт, музика, нові друзі — усе зробленої для того, щоб щодня хотілося повертатись. Простір працює з 09:00 до 16:00 у будні дні. Тривалість однієї зміни — 10 днів з понеділка по пʼятницю.
Теми змін та дати:
• STEAM-пригода (30.06–11.07)
• Медіа-лабораторія (14.07–25.07)
• Арт-Ландія (28.07–08.08)
• Інтелектуальні квести (11.08–22.08)
Вартість зміни без харчування 450 злотих, з харчуванням — 650.
3. Вроцлав: шкільні літні табори у форматі тижневих сесій
Таку програму цього року запроваджують 30 загальноосвітніх шкіл Вроцлава. Програми розроблені з урахуванням інтересів дітей та потреб батьків, дітей можна зручно приводити перед роботою й забирати після неї. Сесії починаються з кінця червня і триватимуть до липня. Вартість тижня без харчування — 250 злотих. Можна замовляти їжу в кейтерінгу за додаткові кошти або приносити із собою. Реєстрація відбувається безпосередньо в навчальних або культурних закладах міста.
Цього літа центр організовує 25 денних таборів для дітей від 7 до 12 років у 12 різних філіях по всьому місту. Кожна філія пропонує свою ю тематику, щоб зробити відпочинок цікавим і змістовним. Будуть цікаві екскурсії, аніматори,майстер-клас, вистави та тематичні вечори. Ціни від 550 до 700 злотих за зміну. Простір працює по буднях з 9:00 до 15:00.
На дітей чекають 9 тижнів активного дозвілля з 07:00 до 17:00. Особлива увага тут приділяється дітям з інвалідністю: для них створено окремі групи з підтримкою фахівців. Зараз прийом заявок на сайті вже закінчено, але зазвичай є декілька місць від тих, хто оформив заявку та не скористався пропозицією.Подати остаточну заявку можна ще до 27 червня, але треба звертатися в начальний заклад зі списку на сайті. Всього в програмі приймають участь 65 навчальних закладів, загалом тут є 9315 місця. Тож якщо у когось змінилися плани на відпустку, то ви обовʼязково знайдете вільне місце в таборі.
Вартість: 45 злотих/день — табори без басейну та 65 злотих/день — табори з басейном і розширеною програмою. Денний табір працює з 7:30 до 17:00.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.jpg)
