Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Україна потребує людей і хоче повернути військовозобов’язаних чоловіків додому, однак правозахисники, експерти та й самі військові, з якими поговорили Sestry, певні, що такі заходи аж ніяк не сприятимуть підвищенню обороноздатності країни. В українському МЗС наголошують — це тимчасовий крок. Водночас глава відомства Дмитро Кулеба підкреслює: перебування за кордоном не звільняє від обов’язків перед батьківщиною. У деяких європейських країнах допускають, що можуть посприяти Україні в поверненні чоловіків.
Без паспортів
Від 23 квітня всі українські консульства за кордоном призупинили надання послуг чоловікам від 18 до 60 років. Ці обмеження прописані в законі про мобілізацію, який 11 квітня ухвалила Верховна Рада і 16 квітня підписав президент. Зокрема, згідно із документом, відмову у консульських послугах можуть отримати чоловіки призовного віку, які перебувають за кордоном та не оновили свої дані в ТЦК. Однак новий закон набуде чинності лише 18 травня. До того ж його норми передбачають, що оновити дані можна й заочно — без повернення в Україну — скажімо, через електронний кабінет. Але натепер механізму, як це зробити, — немає. У МЗС обіцяють згодом надати додаткові роз'яснення, а до того моменту чоловіки призовного віку фактично позбавлені можливості скористатись консульськими послугами.
Це тимчасові заходи, пояснює в ексклюзивному інтерв’ю для Sestry посол України в Польщі Василь Зварич і уточнює: обмеження стосуються лише прийняття заявок від чоловіків призовного віку, але якщо громадянин України потрапляє в якусь халепу і потребує консульської підтримки, то, звісно, таку допомогу він отримає, незалежно від того, цей чоловік призовного віку чи ні. Також, зі слів Василя Зварича, усі заявки, які були подані до 23 квітня до консульських установ, у тому числі на отримання паспорта, опрацьовуються — і документи будуть видані:
— Після 18 травня заявки будуть прийматись у всіх категорій чоловіків. Але, очевидно, будуть якісь додаткові вимоги, які заявник, згідно із законом, повинен виконати, щоб отримати відповідну консульську послугу.
Уряд також заборонив пересилати закордонні паспорти та паспорти громадянина України за кордон. Відповідно чоловіки віком від 18 до 60 років можуть отримати свої документи лише на території України. Ця заборона, по ідеї, не мала зачепити людей призовного віку, які мають законні підстави для звільнення від військової служби. Однак виглядає так, що принаймні зараз під роздачу потрапили усі без виключення.
В українському МЗС аргументом на користь таких заходів називають суспільний запит на справедливість.
«Як це виглядає зараз: чоловік призовного віку виїхав за кордон, показав своїй державі, що питання її виживання його не обходить, а потім приходить і хоче отримати від цієї держави послуги. Так не працює. У нас в країні війна», — пояснив міністр Дмитро Кулеба.
Він також нагадав, що обов’язок оновлювати свої дані у територіальних центрах комплектування існував і до ухвалення нового закону про мобілізацію:
— Якщо ці люди вважають, що хтось там, далеко на фронті, воює і віддає свої життя за цю державу, а хтось посидить за кордоном, але при цьому буде отримувати послуги від цієї держави, — то так це не працює. Перебування за кордоном не звільняє громадянина від обов'язків перед Батьківщиною.
МЗС: перебування за кордоном не звільняє громадянина від обов'язків перед Батьківщиною. Фото: Straż graniczna
Коли йде війна, хороших рішень з багатьох питань немає
Запит на справедливість, безумовно, є, каже молодший сержант ЗСУ у відставці Юрій Гудименко, особливо з огляду на те, в які умови нині поставлені українські військові:
— Армія є найбільш безправною і пригнобленою частиною суспільства. Це факт. Навіть у тих, хто сидить на зонах в Україні, більше прав, ніж у військовослужбовців. І окрім цього, вони ще й знають, коли вийдуть, на відміну від військових. Коли в армії почали розуміти, що, окрім них, ще комусь погано, це на якийсь час спрацювало для підняття морального духу, принаймні для того кола людей, з якими я спілкуюсь. Це звучить дуже цинічно, але це спрацювало, тому що, на жаль, ми зараз не можемо зробити для армії щось суттєво краще.
Водночас, продовжує Юрій Гудименко, практичної користі з таких кроків — нуль, але проблема в тому, що й альтернатив немає:
— Якщо ми називаємо цей крок неефективним, то, ймовірно, маємо на увазі, що є десь інші можливості, які будуть ефективними в поверненні боєздатних чоловіків з-за кордону в Україну. Назвіть мені, будь ласка, хоч одне рішення, будь-яке, яке дозволить до кінця року, умовно кажучи, повернути в Україну хоча б десять відсотків тих боєздатних чоловіків, які поїхали. І на цьому розмова закривається, тому що таких рішень просто не існує. Всі, хто хотів стати на захист України, повернулись в Україну ще в 22-му або 23-му році, коли моральний дух був такий: що ось зараз контрнаступ — і ми переможемо. Далі можемо говорити лише про поодинокі випадки. Давайте ставитись до цієї ситуації наступним чином: ми потрапили в аварію всією країною, де на наш легковик наїхала вантажівка.
Коли йде війна з найбільшою країною в світі, то хороших рішень по багатьох питаннях в принципі не існує
Позбавлення українських чоловіків за кордоном консульських послуг більше схоже на помсту тим, хто виїхав, хоча й подається під виглядом посилення мобілізації, вважає виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко. На його переконання, коли держава починає посилатись на закон, якого ще навіть немає в правовому полі, це завідомо погана історія:
— Іміджево — це програш для України. Звісно, коли йдеться про ухилянтів, їх потрібно розшукати й повернути, але справа в тому, що таким чином якраз їх не розшукають і не повернуть. Якщо вони вже виїхали, то виїхали з документами, хіба що хтось втратив паспорт: вкрали чи зіпсували, але і в такому випадку логіки повертатись за паспортом, розуміючи, що виїхати більше не зможуть, для них немає. Це вкрай непродуманий крок.
Міжнародна реакція
Призупинення консульських послуг для українських чоловіків представник Держдепу США Деніел Сайзек в коментарі Радіо Свобода назвав складним питанням, мовляв, зрозуміло, що ЗСУ потрібні люди для захисту країни і уряд США поважає право української влади визначати свою політику.
Рішення України призупинити консульське обслуговування чоловіків не вплине на їхній статус біженців у Німеччині, таку відповідь німецьких посадовців наводить DW.
Натомість президент Литви Гітанас Науседа і прем'єрка Інгріда Шимоніте заявили, що Литва може посприяти Україні повернути своїх чоловіків призовного віку. Це була доволі імпульсивна реакція, вважає політичний аналітик Вільнюського університету Миколаса Ромеріса Альвідас Медалінскас:
— Останніми днями вони почали давати задній хід. Під час останнього інтерв'ю для Литовського державного радіо і президент, і прем'єр-міністр сказали, що збираються допомагати після консультацій з партнерами з ЄС та Україною.
Вони, напевно, зрозуміли, що зараз для цього майже немає юридичних підстав та й технічних заходів також
Ідею посприяти Україні в поверненні чоловіків призовного віку загалом підтримали і в Польщі, але це надзвичайно складне питання і його треба розглядати в трьох площинах: юридичній, політичній та економічній, пояснює аналітик польсько-українських відносин (Варшава) Ігор Гаврилюк. Водночас він звертає увагу, що польський міністр внутрішніх справ Марчін Кєрвінський заявив, що поки не буде ухвалено інших рішень стосовно правил перебування українців у Польщі, громадяни України навіть з простроченими документами отримуватимуть захист:
— Віцепрем’єр та міністр оборони в уряді Туска Владислав Косіняк-Камиш відреагував досить прихильно на введення обмежень щодо надання консульських послуг для українських чоловіків мобілізаційного віку та навіть ствердив, що Польща може допомогти в їхньому поверненні на батьківщину. Таку реакцію лідера Польської Селянської Партії можна спробувати пояснити бажанням отримати симпатії певних електоральних груп перед виборами до Європейського Парламенту, які відбудуться 6-9 червня 2024 року. Радослав Сікорський, очільник польського зовнішньополітичного відомства, з однієї сторони, висловив розуміння для потреби повернення українських чоловіків мобілізаційного віку.
З іншої, підкреслив, що ініціатива має вийти зі сторони України з огляду на її двозначний етичний характер, тим самим перекладаючи відповідальність за перший крок на Київ
Таким чином, підсумовує Ігор Гаврилюк, відсутність чіткої, спільної позиції, найімовірніше, означає, що в уряді Туска поки що не мають практичного рішення, а врегулювання цих питань може тривати місяцями. До всього є ще й вагомий фактор, на який польська влада змушена зважати:
— Українські чоловіки відіграють важливу роль у польській економіці, тому спроби повернути їх в Україну можуть завершитися масовим виїздом до сусідніх країн як Німеччина або Чехія.
Хоча чеський міністр закордонних справ Ян Ліпавський заявив, що його країна не підтримує українських чоловіків, які намагаються сховатися від мобілізації в Україні, сидячи за кордоном.
4,3 мільйони українців наразі перебувають у країнах ЄС. Фото: Straż graniczna
Натепер у країнах ЄС живуть приблизно 4,3 мільйони українців, з них близько 860 тисяч — дорослі чоловіки. Про те, що силоміць ніхто нікого не повертатиме, запевнила віцепрем’єрка з питань євроінтеграції Ольга Стефанішина. З її слів, оновлення даних в ТЦК не означає автоматичне відправлення на фронт — головним чином українська влада хоче визначити мобілізаційний потенціал держави.
Парадоксально, але ефект може виявитись прямо протилежним. На думку виконавчого директора Української Гельсінської спілки з прав людини Олександра Павліченка, процедура, яку запустила держава, швидше покаже проблему відсутності мобілізаційного резерву та неефективності процесу, мобілізації загалом:
— Коли були ще в 23-му році зняті воєнкоми і була по суті вже провалена мобілізація, відтоді все почалося. Держава починає шукати, на кого ж можна перекласти відповідальність і показати пальцем, що вони винуваті.
Правозахисник наголошує, що жодним чином не виправдовує ухилянтів, але звинувачувати всіх підряд — хибна практика:
— Йдеться про все населення чоловіків віком від 18 років. Частина з них виїхали маючи на те законні підстави. До речі, якраз тих, хто виїжджав з фальшивими довідками зараз якраз і неможливо перевірити, і умовні багатодітні батьки і супровід інвалідів, там цілий бізнес на цьому влаштували. Тоді треба було встановлювати фільтри, щоб припинити такі маніпуляції.
Хто має законні підстави виїхати, вони може й проведуть цю звірку у ТЦК, але точно не стануть до мобілізаційного резерву
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Україна потребує людей і хоче повернути військовозобов’язаних чоловіків додому, однак правозахисники, експерти та й самі військові, з якими поговорили Sestry, певні, що такі заходи аж ніяк не сприятимуть підвищенню обороноздатності країни. В українському МЗС наголошують — це тимчасовий крок. Водночас глава відомства Дмитро Кулеба підкреслює: перебування за кордоном не звільняє від обов’язків перед батьківщиною. У деяких європейських країнах допускають, що можуть посприяти Україні в поверненні чоловіків.
Без паспортів
Від 23 квітня всі українські консульства за кордоном призупинили надання послуг чоловікам від 18 до 60 років. Ці обмеження прописані в законі про мобілізацію, який 11 квітня ухвалила Верховна Рада і 16 квітня підписав президент. Зокрема, згідно із документом, відмову у консульських послугах можуть отримати чоловіки призовного віку, які перебувають за кордоном та не оновили свої дані в ТЦК. Однак новий закон набуде чинності лише 18 травня. До того ж його норми передбачають, що оновити дані можна й заочно — без повернення в Україну — скажімо, через електронний кабінет. Але натепер механізму, як це зробити, — немає. У МЗС обіцяють згодом надати додаткові роз'яснення, а до того моменту чоловіки призовного віку фактично позбавлені можливості скористатись консульськими послугами.
Це тимчасові заходи, пояснює в ексклюзивному інтерв’ю для Sestry посол України в Польщі Василь Зварич і уточнює: обмеження стосуються лише прийняття заявок від чоловіків призовного віку, але якщо громадянин України потрапляє в якусь халепу і потребує консульської підтримки, то, звісно, таку допомогу він отримає, незалежно від того, цей чоловік призовного віку чи ні. Також, зі слів Василя Зварича, усі заявки, які були подані до 23 квітня до консульських установ, у тому числі на отримання паспорта, опрацьовуються — і документи будуть видані:
— Після 18 травня заявки будуть прийматись у всіх категорій чоловіків. Але, очевидно, будуть якісь додаткові вимоги, які заявник, згідно із законом, повинен виконати, щоб отримати відповідну консульську послугу.
Уряд також заборонив пересилати закордонні паспорти та паспорти громадянина України за кордон. Відповідно чоловіки віком від 18 до 60 років можуть отримати свої документи лише на території України. Ця заборона, по ідеї, не мала зачепити людей призовного віку, які мають законні підстави для звільнення від військової служби. Однак виглядає так, що принаймні зараз під роздачу потрапили усі без виключення.
В українському МЗС аргументом на користь таких заходів називають суспільний запит на справедливість.
«Як це виглядає зараз: чоловік призовного віку виїхав за кордон, показав своїй державі, що питання її виживання його не обходить, а потім приходить і хоче отримати від цієї держави послуги. Так не працює. У нас в країні війна», — пояснив міністр Дмитро Кулеба.
Він також нагадав, що обов’язок оновлювати свої дані у територіальних центрах комплектування існував і до ухвалення нового закону про мобілізацію:
— Якщо ці люди вважають, що хтось там, далеко на фронті, воює і віддає свої життя за цю державу, а хтось посидить за кордоном, але при цьому буде отримувати послуги від цієї держави, — то так це не працює. Перебування за кордоном не звільняє громадянина від обов'язків перед Батьківщиною.
МЗС: перебування за кордоном не звільняє громадянина від обов'язків перед Батьківщиною. Фото: Straż graniczna
Коли йде війна, хороших рішень з багатьох питань немає
Запит на справедливість, безумовно, є, каже молодший сержант ЗСУ у відставці Юрій Гудименко, особливо з огляду на те, в які умови нині поставлені українські військові:
— Армія є найбільш безправною і пригнобленою частиною суспільства. Це факт. Навіть у тих, хто сидить на зонах в Україні, більше прав, ніж у військовослужбовців. І окрім цього, вони ще й знають, коли вийдуть, на відміну від військових. Коли в армії почали розуміти, що, окрім них, ще комусь погано, це на якийсь час спрацювало для підняття морального духу, принаймні для того кола людей, з якими я спілкуюсь. Це звучить дуже цинічно, але це спрацювало, тому що, на жаль, ми зараз не можемо зробити для армії щось суттєво краще.
Водночас, продовжує Юрій Гудименко, практичної користі з таких кроків — нуль, але проблема в тому, що й альтернатив немає:
— Якщо ми називаємо цей крок неефективним, то, ймовірно, маємо на увазі, що є десь інші можливості, які будуть ефективними в поверненні боєздатних чоловіків з-за кордону в Україну. Назвіть мені, будь ласка, хоч одне рішення, будь-яке, яке дозволить до кінця року, умовно кажучи, повернути в Україну хоча б десять відсотків тих боєздатних чоловіків, які поїхали. І на цьому розмова закривається, тому що таких рішень просто не існує. Всі, хто хотів стати на захист України, повернулись в Україну ще в 22-му або 23-му році, коли моральний дух був такий: що ось зараз контрнаступ — і ми переможемо. Далі можемо говорити лише про поодинокі випадки. Давайте ставитись до цієї ситуації наступним чином: ми потрапили в аварію всією країною, де на наш легковик наїхала вантажівка.
Коли йде війна з найбільшою країною в світі, то хороших рішень по багатьох питаннях в принципі не існує
Позбавлення українських чоловіків за кордоном консульських послуг більше схоже на помсту тим, хто виїхав, хоча й подається під виглядом посилення мобілізації, вважає виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко. На його переконання, коли держава починає посилатись на закон, якого ще навіть немає в правовому полі, це завідомо погана історія:
— Іміджево — це програш для України. Звісно, коли йдеться про ухилянтів, їх потрібно розшукати й повернути, але справа в тому, що таким чином якраз їх не розшукають і не повернуть. Якщо вони вже виїхали, то виїхали з документами, хіба що хтось втратив паспорт: вкрали чи зіпсували, але і в такому випадку логіки повертатись за паспортом, розуміючи, що виїхати більше не зможуть, для них немає. Це вкрай непродуманий крок.
Міжнародна реакція
Призупинення консульських послуг для українських чоловіків представник Держдепу США Деніел Сайзек в коментарі Радіо Свобода назвав складним питанням, мовляв, зрозуміло, що ЗСУ потрібні люди для захисту країни і уряд США поважає право української влади визначати свою політику.
Рішення України призупинити консульське обслуговування чоловіків не вплине на їхній статус біженців у Німеччині, таку відповідь німецьких посадовців наводить DW.
Натомість президент Литви Гітанас Науседа і прем'єрка Інгріда Шимоніте заявили, що Литва може посприяти Україні повернути своїх чоловіків призовного віку. Це була доволі імпульсивна реакція, вважає політичний аналітик Вільнюського університету Миколаса Ромеріса Альвідас Медалінскас:
— Останніми днями вони почали давати задній хід. Під час останнього інтерв'ю для Литовського державного радіо і президент, і прем'єр-міністр сказали, що збираються допомагати після консультацій з партнерами з ЄС та Україною.
Вони, напевно, зрозуміли, що зараз для цього майже немає юридичних підстав та й технічних заходів також
Ідею посприяти Україні в поверненні чоловіків призовного віку загалом підтримали і в Польщі, але це надзвичайно складне питання і його треба розглядати в трьох площинах: юридичній, політичній та економічній, пояснює аналітик польсько-українських відносин (Варшава) Ігор Гаврилюк. Водночас він звертає увагу, що польський міністр внутрішніх справ Марчін Кєрвінський заявив, що поки не буде ухвалено інших рішень стосовно правил перебування українців у Польщі, громадяни України навіть з простроченими документами отримуватимуть захист:
— Віцепрем’єр та міністр оборони в уряді Туска Владислав Косіняк-Камиш відреагував досить прихильно на введення обмежень щодо надання консульських послуг для українських чоловіків мобілізаційного віку та навіть ствердив, що Польща може допомогти в їхньому поверненні на батьківщину. Таку реакцію лідера Польської Селянської Партії можна спробувати пояснити бажанням отримати симпатії певних електоральних груп перед виборами до Європейського Парламенту, які відбудуться 6-9 червня 2024 року. Радослав Сікорський, очільник польського зовнішньополітичного відомства, з однієї сторони, висловив розуміння для потреби повернення українських чоловіків мобілізаційного віку.
З іншої, підкреслив, що ініціатива має вийти зі сторони України з огляду на її двозначний етичний характер, тим самим перекладаючи відповідальність за перший крок на Київ
Таким чином, підсумовує Ігор Гаврилюк, відсутність чіткої, спільної позиції, найімовірніше, означає, що в уряді Туска поки що не мають практичного рішення, а врегулювання цих питань може тривати місяцями. До всього є ще й вагомий фактор, на який польська влада змушена зважати:
— Українські чоловіки відіграють важливу роль у польській економіці, тому спроби повернути їх в Україну можуть завершитися масовим виїздом до сусідніх країн як Німеччина або Чехія.
Хоча чеський міністр закордонних справ Ян Ліпавський заявив, що його країна не підтримує українських чоловіків, які намагаються сховатися від мобілізації в Україні, сидячи за кордоном.
4,3 мільйони українців наразі перебувають у країнах ЄС. Фото: Straż graniczna
Натепер у країнах ЄС живуть приблизно 4,3 мільйони українців, з них близько 860 тисяч — дорослі чоловіки. Про те, що силоміць ніхто нікого не повертатиме, запевнила віцепрем’єрка з питань євроінтеграції Ольга Стефанішина. З її слів, оновлення даних в ТЦК не означає автоматичне відправлення на фронт — головним чином українська влада хоче визначити мобілізаційний потенціал держави.
Парадоксально, але ефект може виявитись прямо протилежним. На думку виконавчого директора Української Гельсінської спілки з прав людини Олександра Павліченка, процедура, яку запустила держава, швидше покаже проблему відсутності мобілізаційного резерву та неефективності процесу, мобілізації загалом:
— Коли були ще в 23-му році зняті воєнкоми і була по суті вже провалена мобілізація, відтоді все почалося. Держава починає шукати, на кого ж можна перекласти відповідальність і показати пальцем, що вони винуваті.
Правозахисник наголошує, що жодним чином не виправдовує ухилянтів, але звинувачувати всіх підряд — хибна практика:
— Йдеться про все населення чоловіків віком від 18 років. Частина з них виїхали маючи на те законні підстави. До речі, якраз тих, хто виїжджав з фальшивими довідками зараз якраз і неможливо перевірити, і умовні багатодітні батьки і супровід інвалідів, там цілий бізнес на цьому влаштували. Тоді треба було встановлювати фільтри, щоб припинити такі маніпуляції.
Хто має законні підстави виїхати, вони може й проведуть цю звірку у ТЦК, але точно не стануть до мобілізаційного резерву
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Українським чоловікам призовного віку, які перебувають за кордоном, обмежили надання консульських послуг. Це передбачено новим законом про мобілізацію. Однак такі обмеження мали набути чинності не раніше 18 травня. Раптова зупинка наприкінці квітня надання усіх консульських послуг, окрім оформлення посвідчення особи для повернення в Україну, спричинила хаос і спровокувала хвилю обурення серед українців за кордоном
Вероніка Марчук ― польсько-українська діячка, президентка Міжнародної Амбасади жінок-підприємниць, віце-голова Ради Польсько-Української Господарчої палати, юристка, підприємниця та медійна особистість. Відома в Польщі як лідерка польсько-української співпраці, кінопродюсерка, акторка, телеведуча та авторка книг. Народжена в Україні, формально вже 27 років громадянка Польщі, де побудувала успішну кар’єру. 20 років зі своїм Фондом підтримує все, що українське, а з перших днів повномасштабного вторгнення Росії є представницею Міжнародного Штабу Допомоги Українцям у Польщі та активно займається забезпеченням потреб в Україні, та Польщі, де допомагає українським біженкам та дітям (про це ми писали в інтерв’ю для Sestry раніше: Вероніка Марчук: «Я поставила собі за мету стати у Польщі кимось, кого поважають» (sestry.eu) Але попри визнання та славу, Вероніці прийшлося пройти нелегкий шлях до того, щоб стати мамою. В 48 років Вероніка Марчук народила свою першу дитину ― донечку Аню. Sestry вдруге поспілкувалися з Веронікою Марчук. У відвертій розмові жінка поділилася своїми переживаннями та шляхом до щасливого материнства.
Вас часто в житті запитували: як Ви пройшли через всі випробування, де взяли стільки сил, щоб не здатися? Чи важко, пані Вероніко, на шляху до гармонії: і в роботі, і в особистому житті?
Якщо подивитися на життя кожного з нас, то остаточно як кажуть «всім дається порівну». В декого дуже скромне життя і невеликі проблеми, в іншого велике горе, але і багатий, насичений життєвий шлях. Принаймні так це зараз бачу, якщо мова йде про баланс. Звісно, багато залежить від долі, сміливості, характеру та інших важливих факторів. Але, якщо ти в день маєш десятки активностей, тоді навіть статистично частіше маєш як позитивні так і негативні пригоди. Тому рідко коли буває, щоб на долю звалювалися один за одним лише нещастя, випробування, проблеми. Ми просто частіше на це звертаємо увагу. Зауважте: коли в тебе багато успіху, хороших моментів, радості, чудових проєктів ― про це менше говорять, рідко пишуть. Як тільки якась життєва травма чи дійсно прокол ― про це мають знати всі. Я пам'ятаю, коли я працювала на телебаченні, з'явилися негативні «сенсації» про мене. Це було вперше в моєму житті, та ще публічно. Тоді я дуже важко переживала через ці плітки.
Я пішла до дирекції і сказала, що треба щось з цим робити, бо це неправда. З мене посміялись і повідомили, що навіть якби цього не написали, то вони би самі створили такий матеріал. «Ніхто не хоче святих зірок, вони не існують. Якщо ти будеш далі свята, ти не будеш нікому цікава», ― сказали мені. Я цього довго не могла сприйняти. Бо ніколи не хотіла штучно створювати зірку, робити велику людину, яка буде арифметично завойовувати серця всіх. Але підтвердили мені цю закономірність і мої українські друзі, потужні продюсери. От і прийшлось змиритися з тим чого не зміниш. Тому з таким я зараз не воюю і просто обираю життя.
Ви помітили, коли читаєш інтерв'ю успішних людей, їх часто запитують: «У вас так все чудово. Це правда? І будинки, і мільярди… Як ви це зробили? Як можливе таке чудове життя?» Зазвичай тоді дізнаємося, що так було не завжди
Вони пройшли вогонь, воду і мідні труби. Кожен хто багато викладається, не затримується на досягнутому, піклується про світ, ділиться своїм досвідом ― мусить пережити не одне! Бо розвиток, прогрес ― це не пляж. Це нерідко біль, тяжка праця та усвідомлення. Але без цього ніяк…
Маленька Вероніка Марчук. Фото: з приватного архіву
Кожна душа приходить в цей світ, щоб розвинутися та пройти різні випробування. І чим більше ми зуміємо подолати перешкод, вирішити завдань, тим ми сильнішими і мудрішими станемо. Я не кажу, що ми маємо себе краще почувати після випробувань. Вони завжди болять. Ми це пам’ятаємо. Але ми стаємо кращими для розвитку, оточення, для того, скільки ми можемо принести в життя інших. Ти допоможеш сотням людей, а може, тисячам чи навіть мільйонам щось зрозуміти, допоможеш їм не потрапити в ту саму пастку. Я вірю в те, що випробування змінюють нас в кращу сторону, «коригують наш шлях». Досвід ― це не те, що з нами трапляється, це те, що ми робимо з тим, що нам трапляється. І він завжди унікальний, він завжди тоді, коли треба. Просто нам важко з цим погодитися.
Ми є там, де є. Беремо те, що маємо і йдемо найкращою дорогою. Ми настільки різні, нас весь час щось турбує, цікавить життя інших. Ми всі сплетені в чудовий, незвичайний кошик життя. Якщо це зрозумієш, тоді легше жити. Якщо усвідомлюємо, що це наш шлях, то ми його неодмінно пройдемо і буде краще. Коли мені дуже погано, я завжди пригадую свою бабуню, взагалі своїх предків, котрі прожили дуже важке життя, і за це ми маємо дякувати їм кожного дня.
Я взагалі не уявляю, що би я сказала нинішній людині, і як би вона себе почувала, коли би мала пережити дві революції, війну, голодомори, чистки, ІІ Світову війну, Радянський Союз, важку роботу, прокидання щодня о 4 ранку, дев'ятеро дітей, яких треба нагодувати і по дорозі четверо поховати, бути в окупації, втратити чоловіків, пережити, як мої дід і баба, концтабори
Я не уявляю, як вони через все це пройшли. Тому, коли я згадую своїх предків, швидко приходжу до норми і усвідомлюю, що нам набагато краще. Моя бабуня неодноразово казала мені: «Треба цінувати все, донечко. Все добре. Подивися, ми всі є, всі разом, а це найважливіше». Ці слова мене дуже втішали, а ще я дуже люблю таку фразу: «Люди не будуть памʼятати, що ти сказав, що ти зробив, але завжди будуть памʼятати те як себе почували поруч із тобою».
Тому я найбільше ціную людські відносини, щоб бути поруч з дитиною, друзями, родиною, проживати добрі емоції, люблю інтеракцію, будування разом і для справи, а не для видуманих цілей та результату.
Чи доводилося звертатися за допомогою до психотерапевта?
Так, я ходила до психолога і до психіатра також в свій час.
Якщо хтось відчуває, що не може впоратися самотужки, обов'язково потрібно звернутися до фахівця. Я мала довгий епізод в своєму житті. Почався він кілька років після того я залишилася жити в Польщі і вийшла заміж, в мене почалися нервові зриви.
Вероніка Марчук з похресницями. Фото: з приватного архіву
З чим це було пов’язано?
Тоді я забагато на себе взяла, а нас не вчили дбати про себе. «Я ― остання літера в абетці», ― цей код я носила в собі ще зі школи. На жаль, я цього не розуміла. В один момент я вже не могла спати, у мене були панічні атаки. Цього ніхто не міг бачити. Пригадую, як ті хто щось помічав, запитували: «Що з тобою? Чому ти плачеш? Візьми себе в руки, не плач, все буде добре». Насправді я стільки років мучилася і думала, що зі мною щось не так. Поки я не поговорила з однією акторкою, яка сказала мені, що це нормально при великому перевантаженні і просто потрібно звернутися за допомогою до психотерапевта. Тоді декілька років я ходила на терапію.
Вона мене врятувала і поставила на ноги, змусила займатися спортом, цінити сон, робити перерви в роботі та правильно зміцнювати організм. Ця психотерапія змінила моє життя на стабільніше, збалансоване. Мені пояснили, що наше тіло відповідає не тільки за фізичне навантаження, а також відповідає за стан психічного здоровʼя
І якщо я весь час виснажуюся і не даю відпочинку та відновлення, то організм власне повідомляє, що ти скоро помреш. А мені здавалось, що я вічна, що я все можу. Але це ж не так.
Дуже шкода що тоді в нас не було такої свідомості, програм, літератури як зараз, прийшло воно до мене все пізніше, коли шукала порятунку.
Колишній чоловік Цезарій ПазураВам ніколи не казав: Вероніко, зупинися, подбай про себе, відпочинь?
Власне такого розуміння не було. Думаю що кожному з нас бракувало тих знань, які сьогодні досить поширені. Він дуже любив свою працю і це було для мене надзвичайно важливим: дати можливість йому розвиватися, допомагати рости, виховувати дитину, займатися домашніми справами, а до того ще я вчилася, працювала і як завжди допомагала усьому світу. Всім здавалося тоді, що це є норма і, що я завжди була така, якій все вдавалося. І коли я почала щось змінювати, то оточення дивувалося: «Як це? Тепер ти не будеш займатися дитиною чи що? Ти хочеш покинути на день-два дім і десь сама відпочивати?»
Це не сприймалося добре. Можливо й тому що я, на жаль, прийняла на себе не свою роль. І це я виявила вже після психотерапії, після вивчення багатьох книжок. В свої 23 роки я стала справжньою мамою не своєї дитини. День і ніч, весь час, на кожен запит, це була моя відповідальність. А виявилось, що приймаючи на себе на 100 відсотків роль мами з дня на день, робиш якби насилля над своїм організмом, бо ти не родила, не носила, не маєш відповідних гормонів, не знаєш дитини. Тобто, очевидно, можна присвятити багато часу дитині, але усвідомлювати, що це донька твого чоловіка, а ти його жінка, котра цю дитину любить, а не матір, котра несе повну відповідальність і віддає весь свій час. В таких випадках потрібний баланс і багато важливих знань, як про психологію так і наприклад школу Хеллінгера, котрий говорить про звʼязки і відповідальність в сім’ї та загалом цілого роду.
Школярка Вероніка Марчук (праворуч) з подругою. Фото: з приватного архіву
Ви не думали тоді, щоб найняти людей, які би допомагали справлятися по дому?
Довгий час не було на це грошей. Все відкладали ― кожну копійку. Цілі були більш матеріальні. Треба було щось побудувати, купити. Ніхто тоді не розумів, що ресурс людський ― це найважливіше. Важливо зрозуміти, я не висуваю комусь претензії. Мої подруги з Польщі вміли ж інакше дбати про себе, навіть мені радили, щоб я так тяжко не працювала. Але мене так не навчили… Навпаки: треба все вміти самій, ніхто тобі нічого не дасть і т.д. Я була переконана, що треба було від початку вміти самій все робити. Тепер вже все бачу інакше. Я дуже багато змінила як в собі, так і своєму розумінні речей. І тепер свою доньку і всіх своїх похресників (їх у мене дев'ять) вчу з малого. Багато їм приділяю часу і уваги, дуже уважно слухаю і чую. Всі мої діти називають мене хресною мамою, ми дуже близькі і з ними, і з їхніми батьками. Це місія. Ми разом допомагаємо нашій молоді розквітнути, ми є для них завжди, ми як треба намагаємося їх чомусь навчити. І я вже бачу результати зі щирої і відвертої науки. Уявіть собі, коли в мене зʼявилися життєві проблеми, одинадцятирічна похресниця сказала мені: «Хресна, я тебе прошу, подумай про себе. Ти знову забагато на себе береш. Невже не бачиш цього? Тому ти втомлена, тому в тебе щось не вийшло. Ця людина не для тебе. Ти ж мені сама казала, що треба дивитися, як на тебе впливають люди. А я бачу, що ця людина має на тебе недобрий вплив. Дивися, як ти страждаєш». І я дивлюся на неї і думаю: «Боже, в одинадцять років така спостережливість та вміння аналізувати». Якщо діти вміють спостерігати, то вони будуть більше чути себе і, очевидно, будуть рухатися в правильному руслі. Я дуже багато разів відмовила своїй душі через те, що я відчувала, що я маю робити так, як очікує від мене оточення.
І тільки правильна література та психотерапія допомогли мені зрозуміти, як правильно себе трактувати. А розуміння того, що я сама себе можу завести на той світ, змусило мене подбати про себе.
Вам довелося пройти довготривалий шлях до материнства. У Вас було кілька викиднів. Неодноразово з Вашого оточення Вам закидали: Чи стільки можна? Зупинися! Але Ви не зупинялися… І в сорок вісім років народили донечку. Хто Вас підтримував в цей час?
Так, це правда. Я вам скажу чесно, мене дуже підтримували близькі люди, подруги та просто хороші люди. А ще я мала батька Михайла, який мене дуже любив. У нас з ним був незвичайний зв'язок. Він був суворим, завжди казав: «Доцю, я за тебе піду і на смерть». Мій тато точно би пішов за мене на смерть, я це відчувала і це величезна перевага. Він завжди відстоював справедливість до кінця ― ця риса характеру передалася і мені. Тато багато разів підтримував мене в житті, допоміг силою та відвагою боротися з труднощами. Це мене врятувало. Коли він бачив, як я проходжу все важко, скільки мені коштують ці емоції, всі операції, очікування, процедури, ліки, страждання, щоб стати мамою, то дивився на мене і казав: «Доця, я твій батько. Я хочу, щоб ти жила довше і щоб ти була щаслива. Я бачу, скільки тобі це коштує. Я тебе прошу, може, не роби вже більше цього. Скільки ж можна? Воно ж не може бути без наслідків. Я по тобі бачу, як це впливає на тебе. Повір мені, я без внуків дам раду. Мені вистачить контакту з тобою. Якщо це має бути такою ціною, то прошу тебе зупинитися, щоб тільки ти була здорова». Це було дуже зворушливе: я знала як сильно мій тато завжди хотів онуків, але він через це перейшов, щоб мене не втратити.
Скільки процедур ЕКО Ви зробили?
Повних процедур було дев'ять.
Я знаю що це багато, але цього ж не плануєш! Кожен раз це окрема історія, процедури, лікарі, нова надія. Мені вдалося не опустити руки і віднайти в собі сили. Зараз я підтримую дівчат, які проходять через це. Мені кажуть деякі: «Зробили ЕКО раз, другий. Якщо третій раз не вийде ― більше не будемо пробувати». У мене не було такого плану. Була позиція: роблю стільки ― скільки дозволить мені здоров'я, фінанси, життя. А не виходить ― є інші шляхи, наприклад сурогатне материнство, усиновлення, системна родина. Якщо ти мрієш і дуже хочеш, то ти до цього йдеш. Коли мене питають і сьогодні ― підказую, що важливо бачити інші варіанти, не закривати собі двері, з покорою сприймати те, що не виходить, йти далі і обов'язково буде результат.
Вероніка Марчук в сесії для журналу Viva. Фото: Olga Majrowska
Знаю дуже багато сімей, які мріяли про дитину, з тих чи інших причин не виходило, і на певному моменті вони просто розлучалися. Як Ваш чоловік ставився до боротьби за батьківство? Чи підтримував Вас?
Я вже згодом зрозуміла, що тих партнерів, які в моєму житті не дуже мріяли про наших спільних дітей, не можеш кохати назавжди. Не витримаєш довго, коли інші діти ― треба, а твої ― може колись. Так, непогано було побачити маленьку Вероніку, але не зараз. Зараз не можна.
Коли я почала справді думати про себе, я вирішила, що тільки той, хто дуже хоче мати дітей, зуміє бути моїм чоловіком
Насправді ми не маємо впливу на інших людей ― на звички, характер. Тому треба над собою працювати, щоб із розумінням сприйняти ту чи іншу ситуацію, або радикально змінювати підхід і будувати все заново. Але тільки від нас змінюється наше оточення. І тільки ми самі можемо себе вести за руку через життя ― працею нон-стоп.
Хто Ваш другий чоловік?
Не буду тут говорити про свого партнера, тому що він не дає на це згоди. Він зовсім не публічна особа. Мені це дуже імпонує. Я сама пройшла шлях, коли всі розповідали про моє приватне життя. І це потім тягнеться постійно. Тому дотримуємося принципу, що щастя любить тишу.
Якщо люди не розуміють, що можна сьогодні кохати, а завтра розлучитися, то краще їм про це не говорити. Тобто я можу говорити про щастя. Це треба робити. Треба, щоб люди бачили, що воно є. Але, коли ти розумієш, що завтра до тебе прийдуть і знову будуть говорити, що в тебе щось не вийшло, а кожен день має шанс не вийти, то ти волієш мовчати. Чи знаю я, що завтра мій чоловік не помітить когось кращого від мене і не змінить наше життя? Чи знаю я, що завтра буде зі мною, чи не отримаю я пропозицію виїхати за кордон, і наша сім'я не витримає цю відстань? Чи знаю я, що буде завтра з нашими проблемами, які ми не можемо іноді вирішити? Чи ми витримаємо довго, чи ні, ― я не знаю. Це колись я вірила що любов тільки одна і назавжди, що витримаю все і нічого не може змінити моєї волі. Тому я можу говорити про сьогодні, про вчора, а про завтра ― не дуже. А люди хочуть чути про завтра. Тому ми вирішили про це не говорити. Говорити можу про себе, про якісь явища та речі, які й так вже явні.
Чи не надокучив інтерес медіа до Вас та Вашого життя?
Я мала чотири роки перерви. Власне, коли ми познайомились з майбутнім батьком Ані, то папараці стежили за нами. Я подала до суду, хотіла вирішити цю ситуацію так, щоб це більше не повторювалося. Мене покликали важливі гравці, шефи двох головних видавців жовтої преси на приватну зустріч і запропонували, що дадуть охорону на два роки за умови, що я даватиму їм шанс іноді фотографувати мене з чоловіком і диктуватиму сама, що писати. На що я відповіла «Ні! Не хочу, аби про нас писали ― цього не хочу ні я, ні мій партнер.» На це мені сказали: «Це неможливо. Тоді покидай шоу-бізнес, бо тут це так не працює. Якщо ти хочеш бути в ньому надалі, треба, ми будемо про тебе писати. Чи ти готова піти з шоу-бізнесу заради цих стосунків?» Я сказала, що так, готова.
Тоді я прийняла для себе рішення: не пішла на жодну прем'єру, не взяла жодного проєкту, нічого не зробила в шоу-бізнесі протягом шести років. Це було моє рішення. Потім ще я виїхала до України. А повернулася знову до Варшави, будучи вагітною Анею. І хтось про це доніс інформацію. Одного ранку в усіх газетах, журналах, на всіх порталах було написано: «Сенсація! Марчук вагітна і в неї буде дитина в сорок вісім років!» Тоді я знову хотіла подати до суду. Я зібрала довірених людей, з якими працювала. Мені сказали, що це не має сенсу. Що вже не затримаю такої сенсації і треба брати інформаційний простір у свої руки. Дійсно, за цей час життя змінилося і кожен може сам за себе говорити ― в першу чергу в соціальних мережах. Мені порадили не воювати з папараці, а показати людям своє щастя. Мене переконали, що краще ділитися добрими новинами. ніж потім шкодувати, що пишуть неправду, бо як пишуть без нашої участі ― мало коли це є правда. І я таки це зробила. Я вже не уявляла як втікати.
Я показала своє життя на Інстаграмі. З тих пір я сама показую те, що хочу.
Ви знаєте, що таке пережити втрату новонароджених дітей…
На жаль, ми пережили цю трагедію. Тяжко було втрачати вагітності, це також трапилося кілька разів,але вже народити з такою радістю виношуваних двох діточок під серцем… це велике горе. До сих пір не можу повірити в те як лікарі допустили до таких помилок, чому так трапилося, що мене привезли до лікарні, де не змогли врятувати таких вчасних діток. Бо таких дітей зараз рятують у Польщі без проблем. Це був кінець шостого місяця, початок сьомого. Я не знаю як я тоді пережила це лихо.
Це була лікарська помилка?
На жаль, так. Хоча дітки народилися живі, здорові. Це трапилося в Україні. Причому відомі лікарі. Тому я написала книгу, де міститься дуже багато вказівок для всіх, хто проходить такий шлях, хто шукає правильних лікарів.
Якщо ми серйозно підходимо до сім'ї, до народження дитини, це настільки величезна наука, що потрібно готуватися до всього цього. До слова, Анею я завагітніла в Україні (там мені робили ЕКО), а народжувала я вже тут, в Польщі. На сьомому місяці приїхала. Так що руки так би мовити з української землі.
Лікарі Вам не казали, що в 48 років пізно народжувати і що це загроза для здоров'я та життя породілля?
Було й таке, що мені відмовляли. Тому я одразу виходила з кабінету. Якщо лікарі не бачать можливості, то про що з ними далі говорити? Якщо лікар сам не вірить, то не треба приступати до ЕКО. Однозначно потрібно знайти такого, який скаже: «Слухайте, вам вже стільки років, це може не вийти, це буде важко. Чи ви на це погоджуєтесь?» З такими лікарями можна працювати.
Чому Ви обрали саме українських лікарів, якщо мали доступ до європейської медицини?
Це був той час, коли я вирішила піти з шоу-бізнесу і працювала в Україні. Якби я робила ЕКО в Польщі, то всі би цю новину одразу донесли в медіа. Зберегти в таємниці це було неможливо. Це перша причина. А по-друге, я все-таки довіряю українським лікарям, якщо мова йде про репродуктивну медицину. В Україні дуже кваліфіковані фахівці. Крім того, в Польщі інші закони. Тут, наприклад, максимально можна заморозити шість зародків. У мене їх було одинадцять, наприклад. То що мені робити з іншими? Отакі речі тут прописані.
На скільки змінилося Ваше життя з народженням доньки?
Все змінилося. Тільки зараз все повертається до нормального життя, бо їй 4 роки, вона має свої зацікавлення і мама вже не так потрібна їй, як перші три роки. У мене була мрія стати мамою, переключитися на материнство і повністю зануритися в нього. Правда, повністю мені це вдалося лише на два місяці до початку пандемії, бо пізніше вже почала працювати з дому. Хоча мала дуже рішучий план рік чи два не працювати, а лише займатися материнством. Адже пандемія не тільки нам внесла корективи. А після неї ― війна… До сих пір не можу собі дозволити залишити обовʼязки та мрію віднайти цей рік, щоб власне призупинити всі активності й присвятити час собі як жінці, як матері. Треба признати, що з народженням доньки кардинально змінився ритм життя. Всі мої працівники, колеги знають, що вранці до 10 години мене не можна відволікати, бо я займаюся Анею. Коли Аня прокидається, я повністю присвячую час їй. Хоча сама можу прокинутися о 6 чи 7 годині ранку і поробити свої справи, поки донька спить.
Звісно в мене Аня номер один. Вона ― моє щастя, і я радію, бо вона мені дає найбільше втіхи в житті. Скажіть мені, хто нас так любить і кому ми так потрібні, як не нашим дітям?
Не всі можуть і не всі бажають мати діток. Я це також розумію і підтримую кожного на його шляху. Це також серйозна справа ― вміти жити без продовження себе, свого роду. Це не є звичайним способом життя. Але я дуже щаслива, що мені вдалося отримати той життєвий сценарій, про який я завжди мріяла ― стати мамою.
Які інтереси у доньки і чи є схожість з Вашим характером?
Анулька як і я, дуже любить навчатися. Вона знала вже літери у півтора роки. Виявилося, що це ненормально. А я цього не знала, бо не дотримуюся типових норм, не відстежую, щоб було як у всіх. Я звикла, що кожен ― це індивідуальність. Я також читала у 3 роки, тому для мене це було нормально. Але коли ми були в яслях, то мені іноді робили зауваження, що це зарано. Але хіба це заважає? Якщо дитина любить вчитися ― це добре. Я люблю вчитися. Я нині би роботу проміняла на можливість вчитися. Я весь час пізнаю щось нове. Бачу, що Аня також. Вона любить виконувати якісь завдання. Вона малює ― в якомусь конкурсі виграла 2 місце. Аня проявляє себе як танцівниця. Якби ви бачили, що вона витворяє. Може, це трохи від мене. Тому що я танцювала, коли була вагітною нею. Вона цікавиться виконавцями, піснями. Коли я запитала, на які заняття ти хочеш піти: з танців, зі співу, чи грати? Донька відповіла: «Нехай краще мені грають і співають, а я буду танцювати». Тому будемо записувати її на танці. Також вона робить зі мною гімнастику, йогу. У неї є пластиковий український айпад, по якому вона вивчає українські слова. Те, що вона цікавиться мовами, мене дуже тішить. Аня також дуже любить діток. Цим вона вдалася в мене, бо я без дітей не могла. Дуже комунікабельна дівчинка, і звісно, з характером.
05.12.2020 Варшава. На знімальному майданчику телепрограми Dzień Dobry TVN. Вероніка Марчук з донькою Анею. Фото: Bartosz Krupa/East News
Ви сувора мама? Які цінності прищеплюєте донечці?
Перша цінність, яку вона вже має, ― це шанувати всіх людей, бо в нас є багато друзів і є біженці з України, Америки, Грузії, Ташкенту. Аня завжди перебуває з нами під час поїздок і всіх любить. Друге ― вести здоровий спосіб життя. Ми не їмо солодощів. Їх немає вдома. Коли йдемо в гості, то донька запитує, чи це тістечко не шкідливе, чи можна з’їсти. Вона вже сама знає, що краще їсти, а що ― ні. Ми вчимо її також допомагати іншим. Є, звісно, свої особливості. Вона ще не завжди вміє ділитися. Може запросити дитину додому, але не дасть свою іграшку погратися. Я не сувора мама, я принципова. Я слухаю її, завжди відгукуюся. Мій принцип ― бути послідовною. Найкраще ― показувати приклад на собі. І ще ми прищеплюємо багато любові до всього світу: до кожної квіточки, мурашечки, людини. Мене мама так вчила, що я кидаюся до кожної квітки, і Аня так само. Інші діти не звертають уваги, а донька фотографію просить зробити. Чесно кажучи, я навіть не очікувала, що так швидко зʼявляються результати і можемо бачити свої дзеркальні відбиття.
Що би Ви порадили жінкам, які не можуть народити дитину, але хочуть?
Якщо дуже хочете ― концентруйтеся на цьому. Фокусуватися на своїй мрії дуже важливо. Повірте мені: на чому сконцентрована наша увага ― туди йде вся наша енергія
Я колись думала, що можна думати про дитину, а робити інші речі. А навіть, що треба не «звертати увагу, тоді вийде». Але це не так. Якщо ти дуже сильна людина, як я, і вся твоя енергія віддається, то на дитину просто забракне, тому треба все залишити, і сконцентруватися. Можливо, прочитати книгу, яку я написала, де розповідаю крок за кроком, як зняти блокади, як правильно трактувати чоловіка і весь світ, і не боятися звертатися туди, що вам допомагає. Головне ― правильно думати, дбати про себе, вірити і давати собі альтернативу, наприклад: варіант А ― народжую сама дитину, варіант В ― іду до лікарів і роблю інсемінацію чи ЕКО, варіант С ― усиновлюю дитину, D ― опіка на дитиною. Коли у вас буде альтернатива, тоді не буде тиску. Важливо вірити і ніколи не здаватися. Мене завжди запитують: як ми могли стільки разів пережити ЕКО, це ж ненормально? А я тоді запитую: а коли і хто визначає момент де треба сказати «СТОП», як не ви самі? Я хотіла сказати собі «стоп». Поки тіло дає собі раду, поки лікарі дають шанс, то йти до своєї мети. У кожного з нас є шанс і для нього потрібно діяти. Вірити і робити щось для реалізації власної мрії. Нехай так буде завжди!
Вероніка Марчук ― польсько-українська діячка, президентка Міжнародної Амбасади жінок-підприємниць, віце-голова Ради Польсько-Української Господарчої палати, юристка, підприємниця та медійна особистість. Відома в Польщі як лідерка польсько-української співпраці, кінопродюсерка, акторка, телеведуча та авторка книг. Народжена в Україні, формально вже 27 років громадянка Польщі, де побудувала успішну кар’єру. 20 років зі своїм Фондом підтримує все, що українське, а з перших днів повномасштабного вторгнення Росії є представницею Міжнародного Штабу Допомоги Українцям у Польщі та активно займається забезпеченням потреб в Україні, та Польщі, де допомагає українським біженкам та дітям (про це ми писали в інтерв’ю для Sestry раніше: Вероніка Марчук: «Я поставила собі за мету стати у Польщі кимось, кого поважають» (sestry.eu) Але попри визнання та славу, Вероніці прийшлося пройти нелегкий шлях до того, щоб стати мамою. В 48 років Вероніка Марчук народила свою першу дитину ― донечку Аню. Sestry вдруге поспілкувалися з Веронікою Марчук. У відвертій розмові жінка поділилася своїми переживаннями та шляхом до щасливого материнства.
Вас часто в житті запитували: як Ви пройшли через всі випробування, де взяли стільки сил, щоб не здатися? Чи важко, пані Вероніко, на шляху до гармонії: і в роботі, і в особистому житті?
Якщо подивитися на життя кожного з нас, то остаточно як кажуть «всім дається порівну». В декого дуже скромне життя і невеликі проблеми, в іншого велике горе, але і багатий, насичений життєвий шлях. Принаймні так це зараз бачу, якщо мова йде про баланс. Звісно, багато залежить від долі, сміливості, характеру та інших важливих факторів. Але, якщо ти в день маєш десятки активностей, тоді навіть статистично частіше маєш як позитивні так і негативні пригоди. Тому рідко коли буває, щоб на долю звалювалися один за одним лише нещастя, випробування, проблеми. Ми просто частіше на це звертаємо увагу. Зауважте: коли в тебе багато успіху, хороших моментів, радості, чудових проєктів ― про це менше говорять, рідко пишуть. Як тільки якась життєва травма чи дійсно прокол ― про це мають знати всі. Я пам'ятаю, коли я працювала на телебаченні, з'явилися негативні «сенсації» про мене. Це було вперше в моєму житті, та ще публічно. Тоді я дуже важко переживала через ці плітки.
Я пішла до дирекції і сказала, що треба щось з цим робити, бо це неправда. З мене посміялись і повідомили, що навіть якби цього не написали, то вони би самі створили такий матеріал. «Ніхто не хоче святих зірок, вони не існують. Якщо ти будеш далі свята, ти не будеш нікому цікава», ― сказали мені. Я цього довго не могла сприйняти. Бо ніколи не хотіла штучно створювати зірку, робити велику людину, яка буде арифметично завойовувати серця всіх. Але підтвердили мені цю закономірність і мої українські друзі, потужні продюсери. От і прийшлось змиритися з тим чого не зміниш. Тому з таким я зараз не воюю і просто обираю життя.
Ви помітили, коли читаєш інтерв'ю успішних людей, їх часто запитують: «У вас так все чудово. Це правда? І будинки, і мільярди… Як ви це зробили? Як можливе таке чудове життя?» Зазвичай тоді дізнаємося, що так було не завжди
Вони пройшли вогонь, воду і мідні труби. Кожен хто багато викладається, не затримується на досягнутому, піклується про світ, ділиться своїм досвідом ― мусить пережити не одне! Бо розвиток, прогрес ― це не пляж. Це нерідко біль, тяжка праця та усвідомлення. Але без цього ніяк…
Маленька Вероніка Марчук. Фото: з приватного архіву
Кожна душа приходить в цей світ, щоб розвинутися та пройти різні випробування. І чим більше ми зуміємо подолати перешкод, вирішити завдань, тим ми сильнішими і мудрішими станемо. Я не кажу, що ми маємо себе краще почувати після випробувань. Вони завжди болять. Ми це пам’ятаємо. Але ми стаємо кращими для розвитку, оточення, для того, скільки ми можемо принести в життя інших. Ти допоможеш сотням людей, а може, тисячам чи навіть мільйонам щось зрозуміти, допоможеш їм не потрапити в ту саму пастку. Я вірю в те, що випробування змінюють нас в кращу сторону, «коригують наш шлях». Досвід ― це не те, що з нами трапляється, це те, що ми робимо з тим, що нам трапляється. І він завжди унікальний, він завжди тоді, коли треба. Просто нам важко з цим погодитися.
Ми є там, де є. Беремо те, що маємо і йдемо найкращою дорогою. Ми настільки різні, нас весь час щось турбує, цікавить життя інших. Ми всі сплетені в чудовий, незвичайний кошик життя. Якщо це зрозумієш, тоді легше жити. Якщо усвідомлюємо, що це наш шлях, то ми його неодмінно пройдемо і буде краще. Коли мені дуже погано, я завжди пригадую свою бабуню, взагалі своїх предків, котрі прожили дуже важке життя, і за це ми маємо дякувати їм кожного дня.
Я взагалі не уявляю, що би я сказала нинішній людині, і як би вона себе почувала, коли би мала пережити дві революції, війну, голодомори, чистки, ІІ Світову війну, Радянський Союз, важку роботу, прокидання щодня о 4 ранку, дев'ятеро дітей, яких треба нагодувати і по дорозі четверо поховати, бути в окупації, втратити чоловіків, пережити, як мої дід і баба, концтабори
Я не уявляю, як вони через все це пройшли. Тому, коли я згадую своїх предків, швидко приходжу до норми і усвідомлюю, що нам набагато краще. Моя бабуня неодноразово казала мені: «Треба цінувати все, донечко. Все добре. Подивися, ми всі є, всі разом, а це найважливіше». Ці слова мене дуже втішали, а ще я дуже люблю таку фразу: «Люди не будуть памʼятати, що ти сказав, що ти зробив, але завжди будуть памʼятати те як себе почували поруч із тобою».
Тому я найбільше ціную людські відносини, щоб бути поруч з дитиною, друзями, родиною, проживати добрі емоції, люблю інтеракцію, будування разом і для справи, а не для видуманих цілей та результату.
Чи доводилося звертатися за допомогою до психотерапевта?
Так, я ходила до психолога і до психіатра також в свій час.
Якщо хтось відчуває, що не може впоратися самотужки, обов'язково потрібно звернутися до фахівця. Я мала довгий епізод в своєму житті. Почався він кілька років після того я залишилася жити в Польщі і вийшла заміж, в мене почалися нервові зриви.
Вероніка Марчук з похресницями. Фото: з приватного архіву
З чим це було пов’язано?
Тоді я забагато на себе взяла, а нас не вчили дбати про себе. «Я ― остання літера в абетці», ― цей код я носила в собі ще зі школи. На жаль, я цього не розуміла. В один момент я вже не могла спати, у мене були панічні атаки. Цього ніхто не міг бачити. Пригадую, як ті хто щось помічав, запитували: «Що з тобою? Чому ти плачеш? Візьми себе в руки, не плач, все буде добре». Насправді я стільки років мучилася і думала, що зі мною щось не так. Поки я не поговорила з однією акторкою, яка сказала мені, що це нормально при великому перевантаженні і просто потрібно звернутися за допомогою до психотерапевта. Тоді декілька років я ходила на терапію.
Вона мене врятувала і поставила на ноги, змусила займатися спортом, цінити сон, робити перерви в роботі та правильно зміцнювати організм. Ця психотерапія змінила моє життя на стабільніше, збалансоване. Мені пояснили, що наше тіло відповідає не тільки за фізичне навантаження, а також відповідає за стан психічного здоровʼя
І якщо я весь час виснажуюся і не даю відпочинку та відновлення, то організм власне повідомляє, що ти скоро помреш. А мені здавалось, що я вічна, що я все можу. Але це ж не так.
Дуже шкода що тоді в нас не було такої свідомості, програм, літератури як зараз, прийшло воно до мене все пізніше, коли шукала порятунку.
Колишній чоловік Цезарій ПазураВам ніколи не казав: Вероніко, зупинися, подбай про себе, відпочинь?
Власне такого розуміння не було. Думаю що кожному з нас бракувало тих знань, які сьогодні досить поширені. Він дуже любив свою працю і це було для мене надзвичайно важливим: дати можливість йому розвиватися, допомагати рости, виховувати дитину, займатися домашніми справами, а до того ще я вчилася, працювала і як завжди допомагала усьому світу. Всім здавалося тоді, що це є норма і, що я завжди була така, якій все вдавалося. І коли я почала щось змінювати, то оточення дивувалося: «Як це? Тепер ти не будеш займатися дитиною чи що? Ти хочеш покинути на день-два дім і десь сама відпочивати?»
Це не сприймалося добре. Можливо й тому що я, на жаль, прийняла на себе не свою роль. І це я виявила вже після психотерапії, після вивчення багатьох книжок. В свої 23 роки я стала справжньою мамою не своєї дитини. День і ніч, весь час, на кожен запит, це була моя відповідальність. А виявилось, що приймаючи на себе на 100 відсотків роль мами з дня на день, робиш якби насилля над своїм організмом, бо ти не родила, не носила, не маєш відповідних гормонів, не знаєш дитини. Тобто, очевидно, можна присвятити багато часу дитині, але усвідомлювати, що це донька твого чоловіка, а ти його жінка, котра цю дитину любить, а не матір, котра несе повну відповідальність і віддає весь свій час. В таких випадках потрібний баланс і багато важливих знань, як про психологію так і наприклад школу Хеллінгера, котрий говорить про звʼязки і відповідальність в сім’ї та загалом цілого роду.
Школярка Вероніка Марчук (праворуч) з подругою. Фото: з приватного архіву
Ви не думали тоді, щоб найняти людей, які би допомагали справлятися по дому?
Довгий час не було на це грошей. Все відкладали ― кожну копійку. Цілі були більш матеріальні. Треба було щось побудувати, купити. Ніхто тоді не розумів, що ресурс людський ― це найважливіше. Важливо зрозуміти, я не висуваю комусь претензії. Мої подруги з Польщі вміли ж інакше дбати про себе, навіть мені радили, щоб я так тяжко не працювала. Але мене так не навчили… Навпаки: треба все вміти самій, ніхто тобі нічого не дасть і т.д. Я була переконана, що треба було від початку вміти самій все робити. Тепер вже все бачу інакше. Я дуже багато змінила як в собі, так і своєму розумінні речей. І тепер свою доньку і всіх своїх похресників (їх у мене дев'ять) вчу з малого. Багато їм приділяю часу і уваги, дуже уважно слухаю і чую. Всі мої діти називають мене хресною мамою, ми дуже близькі і з ними, і з їхніми батьками. Це місія. Ми разом допомагаємо нашій молоді розквітнути, ми є для них завжди, ми як треба намагаємося їх чомусь навчити. І я вже бачу результати зі щирої і відвертої науки. Уявіть собі, коли в мене зʼявилися життєві проблеми, одинадцятирічна похресниця сказала мені: «Хресна, я тебе прошу, подумай про себе. Ти знову забагато на себе береш. Невже не бачиш цього? Тому ти втомлена, тому в тебе щось не вийшло. Ця людина не для тебе. Ти ж мені сама казала, що треба дивитися, як на тебе впливають люди. А я бачу, що ця людина має на тебе недобрий вплив. Дивися, як ти страждаєш». І я дивлюся на неї і думаю: «Боже, в одинадцять років така спостережливість та вміння аналізувати». Якщо діти вміють спостерігати, то вони будуть більше чути себе і, очевидно, будуть рухатися в правильному руслі. Я дуже багато разів відмовила своїй душі через те, що я відчувала, що я маю робити так, як очікує від мене оточення.
І тільки правильна література та психотерапія допомогли мені зрозуміти, як правильно себе трактувати. А розуміння того, що я сама себе можу завести на той світ, змусило мене подбати про себе.
Вам довелося пройти довготривалий шлях до материнства. У Вас було кілька викиднів. Неодноразово з Вашого оточення Вам закидали: Чи стільки можна? Зупинися! Але Ви не зупинялися… І в сорок вісім років народили донечку. Хто Вас підтримував в цей час?
Так, це правда. Я вам скажу чесно, мене дуже підтримували близькі люди, подруги та просто хороші люди. А ще я мала батька Михайла, який мене дуже любив. У нас з ним був незвичайний зв'язок. Він був суворим, завжди казав: «Доцю, я за тебе піду і на смерть». Мій тато точно би пішов за мене на смерть, я це відчувала і це величезна перевага. Він завжди відстоював справедливість до кінця ― ця риса характеру передалася і мені. Тато багато разів підтримував мене в житті, допоміг силою та відвагою боротися з труднощами. Це мене врятувало. Коли він бачив, як я проходжу все важко, скільки мені коштують ці емоції, всі операції, очікування, процедури, ліки, страждання, щоб стати мамою, то дивився на мене і казав: «Доця, я твій батько. Я хочу, щоб ти жила довше і щоб ти була щаслива. Я бачу, скільки тобі це коштує. Я тебе прошу, може, не роби вже більше цього. Скільки ж можна? Воно ж не може бути без наслідків. Я по тобі бачу, як це впливає на тебе. Повір мені, я без внуків дам раду. Мені вистачить контакту з тобою. Якщо це має бути такою ціною, то прошу тебе зупинитися, щоб тільки ти була здорова». Це було дуже зворушливе: я знала як сильно мій тато завжди хотів онуків, але він через це перейшов, щоб мене не втратити.
Скільки процедур ЕКО Ви зробили?
Повних процедур було дев'ять.
Я знаю що це багато, але цього ж не плануєш! Кожен раз це окрема історія, процедури, лікарі, нова надія. Мені вдалося не опустити руки і віднайти в собі сили. Зараз я підтримую дівчат, які проходять через це. Мені кажуть деякі: «Зробили ЕКО раз, другий. Якщо третій раз не вийде ― більше не будемо пробувати». У мене не було такого плану. Була позиція: роблю стільки ― скільки дозволить мені здоров'я, фінанси, життя. А не виходить ― є інші шляхи, наприклад сурогатне материнство, усиновлення, системна родина. Якщо ти мрієш і дуже хочеш, то ти до цього йдеш. Коли мене питають і сьогодні ― підказую, що важливо бачити інші варіанти, не закривати собі двері, з покорою сприймати те, що не виходить, йти далі і обов'язково буде результат.
Вероніка Марчук в сесії для журналу Viva. Фото: Olga Majrowska
Знаю дуже багато сімей, які мріяли про дитину, з тих чи інших причин не виходило, і на певному моменті вони просто розлучалися. Як Ваш чоловік ставився до боротьби за батьківство? Чи підтримував Вас?
Я вже згодом зрозуміла, що тих партнерів, які в моєму житті не дуже мріяли про наших спільних дітей, не можеш кохати назавжди. Не витримаєш довго, коли інші діти ― треба, а твої ― може колись. Так, непогано було побачити маленьку Вероніку, але не зараз. Зараз не можна.
Коли я почала справді думати про себе, я вирішила, що тільки той, хто дуже хоче мати дітей, зуміє бути моїм чоловіком
Насправді ми не маємо впливу на інших людей ― на звички, характер. Тому треба над собою працювати, щоб із розумінням сприйняти ту чи іншу ситуацію, або радикально змінювати підхід і будувати все заново. Але тільки від нас змінюється наше оточення. І тільки ми самі можемо себе вести за руку через життя ― працею нон-стоп.
Хто Ваш другий чоловік?
Не буду тут говорити про свого партнера, тому що він не дає на це згоди. Він зовсім не публічна особа. Мені це дуже імпонує. Я сама пройшла шлях, коли всі розповідали про моє приватне життя. І це потім тягнеться постійно. Тому дотримуємося принципу, що щастя любить тишу.
Якщо люди не розуміють, що можна сьогодні кохати, а завтра розлучитися, то краще їм про це не говорити. Тобто я можу говорити про щастя. Це треба робити. Треба, щоб люди бачили, що воно є. Але, коли ти розумієш, що завтра до тебе прийдуть і знову будуть говорити, що в тебе щось не вийшло, а кожен день має шанс не вийти, то ти волієш мовчати. Чи знаю я, що завтра мій чоловік не помітить когось кращого від мене і не змінить наше життя? Чи знаю я, що завтра буде зі мною, чи не отримаю я пропозицію виїхати за кордон, і наша сім'я не витримає цю відстань? Чи знаю я, що буде завтра з нашими проблемами, які ми не можемо іноді вирішити? Чи ми витримаємо довго, чи ні, ― я не знаю. Це колись я вірила що любов тільки одна і назавжди, що витримаю все і нічого не може змінити моєї волі. Тому я можу говорити про сьогодні, про вчора, а про завтра ― не дуже. А люди хочуть чути про завтра. Тому ми вирішили про це не говорити. Говорити можу про себе, про якісь явища та речі, які й так вже явні.
Чи не надокучив інтерес медіа до Вас та Вашого життя?
Я мала чотири роки перерви. Власне, коли ми познайомились з майбутнім батьком Ані, то папараці стежили за нами. Я подала до суду, хотіла вирішити цю ситуацію так, щоб це більше не повторювалося. Мене покликали важливі гравці, шефи двох головних видавців жовтої преси на приватну зустріч і запропонували, що дадуть охорону на два роки за умови, що я даватиму їм шанс іноді фотографувати мене з чоловіком і диктуватиму сама, що писати. На що я відповіла «Ні! Не хочу, аби про нас писали ― цього не хочу ні я, ні мій партнер.» На це мені сказали: «Це неможливо. Тоді покидай шоу-бізнес, бо тут це так не працює. Якщо ти хочеш бути в ньому надалі, треба, ми будемо про тебе писати. Чи ти готова піти з шоу-бізнесу заради цих стосунків?» Я сказала, що так, готова.
Тоді я прийняла для себе рішення: не пішла на жодну прем'єру, не взяла жодного проєкту, нічого не зробила в шоу-бізнесі протягом шести років. Це було моє рішення. Потім ще я виїхала до України. А повернулася знову до Варшави, будучи вагітною Анею. І хтось про це доніс інформацію. Одного ранку в усіх газетах, журналах, на всіх порталах було написано: «Сенсація! Марчук вагітна і в неї буде дитина в сорок вісім років!» Тоді я знову хотіла подати до суду. Я зібрала довірених людей, з якими працювала. Мені сказали, що це не має сенсу. Що вже не затримаю такої сенсації і треба брати інформаційний простір у свої руки. Дійсно, за цей час життя змінилося і кожен може сам за себе говорити ― в першу чергу в соціальних мережах. Мені порадили не воювати з папараці, а показати людям своє щастя. Мене переконали, що краще ділитися добрими новинами. ніж потім шкодувати, що пишуть неправду, бо як пишуть без нашої участі ― мало коли це є правда. І я таки це зробила. Я вже не уявляла як втікати.
Я показала своє життя на Інстаграмі. З тих пір я сама показую те, що хочу.
Ви знаєте, що таке пережити втрату новонароджених дітей…
На жаль, ми пережили цю трагедію. Тяжко було втрачати вагітності, це також трапилося кілька разів,але вже народити з такою радістю виношуваних двох діточок під серцем… це велике горе. До сих пір не можу повірити в те як лікарі допустили до таких помилок, чому так трапилося, що мене привезли до лікарні, де не змогли врятувати таких вчасних діток. Бо таких дітей зараз рятують у Польщі без проблем. Це був кінець шостого місяця, початок сьомого. Я не знаю як я тоді пережила це лихо.
Це була лікарська помилка?
На жаль, так. Хоча дітки народилися живі, здорові. Це трапилося в Україні. Причому відомі лікарі. Тому я написала книгу, де міститься дуже багато вказівок для всіх, хто проходить такий шлях, хто шукає правильних лікарів.
Якщо ми серйозно підходимо до сім'ї, до народження дитини, це настільки величезна наука, що потрібно готуватися до всього цього. До слова, Анею я завагітніла в Україні (там мені робили ЕКО), а народжувала я вже тут, в Польщі. На сьомому місяці приїхала. Так що руки так би мовити з української землі.
Лікарі Вам не казали, що в 48 років пізно народжувати і що це загроза для здоров'я та життя породілля?
Було й таке, що мені відмовляли. Тому я одразу виходила з кабінету. Якщо лікарі не бачать можливості, то про що з ними далі говорити? Якщо лікар сам не вірить, то не треба приступати до ЕКО. Однозначно потрібно знайти такого, який скаже: «Слухайте, вам вже стільки років, це може не вийти, це буде важко. Чи ви на це погоджуєтесь?» З такими лікарями можна працювати.
Чому Ви обрали саме українських лікарів, якщо мали доступ до європейської медицини?
Це був той час, коли я вирішила піти з шоу-бізнесу і працювала в Україні. Якби я робила ЕКО в Польщі, то всі би цю новину одразу донесли в медіа. Зберегти в таємниці це було неможливо. Це перша причина. А по-друге, я все-таки довіряю українським лікарям, якщо мова йде про репродуктивну медицину. В Україні дуже кваліфіковані фахівці. Крім того, в Польщі інші закони. Тут, наприклад, максимально можна заморозити шість зародків. У мене їх було одинадцять, наприклад. То що мені робити з іншими? Отакі речі тут прописані.
На скільки змінилося Ваше життя з народженням доньки?
Все змінилося. Тільки зараз все повертається до нормального життя, бо їй 4 роки, вона має свої зацікавлення і мама вже не так потрібна їй, як перші три роки. У мене була мрія стати мамою, переключитися на материнство і повністю зануритися в нього. Правда, повністю мені це вдалося лише на два місяці до початку пандемії, бо пізніше вже почала працювати з дому. Хоча мала дуже рішучий план рік чи два не працювати, а лише займатися материнством. Адже пандемія не тільки нам внесла корективи. А після неї ― війна… До сих пір не можу собі дозволити залишити обовʼязки та мрію віднайти цей рік, щоб власне призупинити всі активності й присвятити час собі як жінці, як матері. Треба признати, що з народженням доньки кардинально змінився ритм життя. Всі мої працівники, колеги знають, що вранці до 10 години мене не можна відволікати, бо я займаюся Анею. Коли Аня прокидається, я повністю присвячую час їй. Хоча сама можу прокинутися о 6 чи 7 годині ранку і поробити свої справи, поки донька спить.
Звісно в мене Аня номер один. Вона ― моє щастя, і я радію, бо вона мені дає найбільше втіхи в житті. Скажіть мені, хто нас так любить і кому ми так потрібні, як не нашим дітям?
Не всі можуть і не всі бажають мати діток. Я це також розумію і підтримую кожного на його шляху. Це також серйозна справа ― вміти жити без продовження себе, свого роду. Це не є звичайним способом життя. Але я дуже щаслива, що мені вдалося отримати той життєвий сценарій, про який я завжди мріяла ― стати мамою.
Які інтереси у доньки і чи є схожість з Вашим характером?
Анулька як і я, дуже любить навчатися. Вона знала вже літери у півтора роки. Виявилося, що це ненормально. А я цього не знала, бо не дотримуюся типових норм, не відстежую, щоб було як у всіх. Я звикла, що кожен ― це індивідуальність. Я також читала у 3 роки, тому для мене це було нормально. Але коли ми були в яслях, то мені іноді робили зауваження, що це зарано. Але хіба це заважає? Якщо дитина любить вчитися ― це добре. Я люблю вчитися. Я нині би роботу проміняла на можливість вчитися. Я весь час пізнаю щось нове. Бачу, що Аня також. Вона любить виконувати якісь завдання. Вона малює ― в якомусь конкурсі виграла 2 місце. Аня проявляє себе як танцівниця. Якби ви бачили, що вона витворяє. Може, це трохи від мене. Тому що я танцювала, коли була вагітною нею. Вона цікавиться виконавцями, піснями. Коли я запитала, на які заняття ти хочеш піти: з танців, зі співу, чи грати? Донька відповіла: «Нехай краще мені грають і співають, а я буду танцювати». Тому будемо записувати її на танці. Також вона робить зі мною гімнастику, йогу. У неї є пластиковий український айпад, по якому вона вивчає українські слова. Те, що вона цікавиться мовами, мене дуже тішить. Аня також дуже любить діток. Цим вона вдалася в мене, бо я без дітей не могла. Дуже комунікабельна дівчинка, і звісно, з характером.
05.12.2020 Варшава. На знімальному майданчику телепрограми Dzień Dobry TVN. Вероніка Марчук з донькою Анею. Фото: Bartosz Krupa/East News
Ви сувора мама? Які цінності прищеплюєте донечці?
Перша цінність, яку вона вже має, ― це шанувати всіх людей, бо в нас є багато друзів і є біженці з України, Америки, Грузії, Ташкенту. Аня завжди перебуває з нами під час поїздок і всіх любить. Друге ― вести здоровий спосіб життя. Ми не їмо солодощів. Їх немає вдома. Коли йдемо в гості, то донька запитує, чи це тістечко не шкідливе, чи можна з’їсти. Вона вже сама знає, що краще їсти, а що ― ні. Ми вчимо її також допомагати іншим. Є, звісно, свої особливості. Вона ще не завжди вміє ділитися. Може запросити дитину додому, але не дасть свою іграшку погратися. Я не сувора мама, я принципова. Я слухаю її, завжди відгукуюся. Мій принцип ― бути послідовною. Найкраще ― показувати приклад на собі. І ще ми прищеплюємо багато любові до всього світу: до кожної квіточки, мурашечки, людини. Мене мама так вчила, що я кидаюся до кожної квітки, і Аня так само. Інші діти не звертають уваги, а донька фотографію просить зробити. Чесно кажучи, я навіть не очікувала, що так швидко зʼявляються результати і можемо бачити свої дзеркальні відбиття.
Що би Ви порадили жінкам, які не можуть народити дитину, але хочуть?
Якщо дуже хочете ― концентруйтеся на цьому. Фокусуватися на своїй мрії дуже важливо. Повірте мені: на чому сконцентрована наша увага ― туди йде вся наша енергія
Я колись думала, що можна думати про дитину, а робити інші речі. А навіть, що треба не «звертати увагу, тоді вийде». Але це не так. Якщо ти дуже сильна людина, як я, і вся твоя енергія віддається, то на дитину просто забракне, тому треба все залишити, і сконцентруватися. Можливо, прочитати книгу, яку я написала, де розповідаю крок за кроком, як зняти блокади, як правильно трактувати чоловіка і весь світ, і не боятися звертатися туди, що вам допомагає. Головне ― правильно думати, дбати про себе, вірити і давати собі альтернативу, наприклад: варіант А ― народжую сама дитину, варіант В ― іду до лікарів і роблю інсемінацію чи ЕКО, варіант С ― усиновлюю дитину, D ― опіка на дитиною. Коли у вас буде альтернатива, тоді не буде тиску. Важливо вірити і ніколи не здаватися. Мене завжди запитують: як ми могли стільки разів пережити ЕКО, це ж ненормально? А я тоді запитую: а коли і хто визначає момент де треба сказати «СТОП», як не ви самі? Я хотіла сказати собі «стоп». Поки тіло дає собі раду, поки лікарі дають шанс, то йти до своєї мети. У кожного з нас є шанс і для нього потрібно діяти. Вірити і робити щось для реалізації власної мрії. Нехай так буде завжди!
«Роблю стільки, скільки дозволить мені здоров'я, фінанси, життя. А не виходить ― є інші шляхи, наприклад сурогатне материнство, усиновлення, системна родина. Якщо ти мрієш і дуже хочеш, то ти до цього йдеш. Я всім пояснюю, що важливо бачити інші варіанти, з покорою сприймати те, що не виходить, йти далі й обов'язково буде результат» ― Вероніка Марчук про шлях до материнства.
«Zeitenwende» (українською «зміна епох») після «Blitzkrieg» (українською «бліцкриг», «блискавична війна»), «Weltschmerz» (українською «світова скорбота») та ще кількох інших слів — одне з небагатьох німецьких слів, які дійсно увійшли до міжнародного жаргону. Канцлер Олаф Шольц використовував його у своєму (надзвичайно вражаючому) виступі 27 лютого 2022 року — через три дні після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. Тоді він мав на увазі, що Німеччина фундаментально переосмислить свої стосунки до всіх військових питань, відкине свій звичний пацифізм, нарешті серйозно почне готуватися, щоб бути здатною і готовою захищати себе та своїх союзників, а також буде допомагати Україні у боротьбі з російською інвазією. Більше двох років поспіль, коли війна продовжується, а Україна перебуває у складних умовах, настав час запитати, що вийшло із заяв канцлера Шольца.
Plus ça change…
Звичайно, є докази справжніх змін: завдяки спеціальному урядовому фонду (на основі кредитів), видатки Німеччини на оборону сьогодні та протягом наступних 2 років перевищуватимуть обіцяних у 2022 році 2% ВВП — давньої вимоги союзників Берліна у НАТО.
Олаф Шольц у Литві, 6 травня 2024 року. Фото: Thomas Imo/Bundesregierung
Німецькі військові поставки в Україну зараз поступаються лише США і значно випереджають Велику Британію, Францію та Польщу. Німецьке міністерство оборони готується відправити цілу армійську бригаду для постійного розташування в Литві з метою зміцнення східного флангу НАТО. Міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус (найпопулярніший політик країни, якщо вірити опитуванням) говорить про необхідність підготовки Бундесвера до війни, порушуючи табу в німецькій політичній термінології.
Найважливіше, з політичної точки зору, всі ілюзії про те, що вдасться налагодити діалог з Путіним та переконати його зупинити війну, які ще існували в перші місяці повномасштабного вторгнення, зникли так само, як і вся попередня піднесена риторика про розбудову європейської безпеки з Росією, а не проти неї.
Але є також багато доказів протилежного: хоча кількість та якість німецького озброєння в Україну пройшли довгий шлях від сумнозвісних 5000 шоломів, які були поставлені на початку лютого 2022 року, в очах більшості військових експертів картина залишається незмінною: занадто мало, занадто пізно.
Від систем ППО до артилерії, від бойових машин піхоти до основних бойових танків, німецький уряд спочатку відмовлявся від поставок, потім неохоче, після втрати дорогоцінного часу, зрештою погоджувався, але часто в гомеопатичних дозах
Щодо німецьких крилатих ракет Taurus, які були б великою допомогою для України в критичній поточній ситуації, канцлер Шольц зробив категоричну заяву: він не схвалить поставку в Україну, оскільки, на його думку, гарантувати, що ця зброя не буде використовуватися проти цілей у самій Росії (лише на тимчасово окупованих територіях), неможливо. Крім того, при наданні цих ракет німецькі військові повинні бути присутні в Україні — і це завжди відкидалося Шольцом. З політичної точки зору дуже показовим є його відмова закликати до перемоги України і поразки Росії.
Корінь проблеми
Причина цього небажання підкріплювати слова діями є складним, як і все інше в Німеччині. Значна частина економічного, соціального і політичного успіху Німеччини після об'єднання в 1990 році була побудована на конкретній «бізнес-моделі»: дешева безпека від США, дешева енергія від Росії та необмежені експортні ринки, здебільшого у Китаї. Це означало, що Німеччина могла зосередитися на економічному зростанні і не турбуватися про геополітику та міжнародну безпеку. Але всі три гілки цієї моделі зараз або не існують, або, принаймні, серйозно піддаються сумніву.
Для німецької політичної та бізнес-еліти, яка так добре працювала протягом трьох десятиліть, потрібен час, щоб адаптуватися до нової реальності
Є ще Соціал-демократична партія канцлера Шольца, найсильніший партнер у нинішньої коаліції в Берліні. Єдиним внеском цієї політичної сили у світову політику була «Остання політика» канцлера Віллі Брандта майже 60 років тому (усі інші важливі рішення в історії Федеративної Республіки були ухвалені канцлерами з Християнсько-демократичної союзу — від Конрада Аденауера до Гельмута Коля і Ангели Меркель).
Так що й сьогодні Соціал-демократична партія відчуває «фантомний біль Остполітики» та ностальгує за часами, коли вони були чемпіонами з будівництва мостів з Росією. Нинішня виборча кампанія соціал-демократів до Європарламенту ґрунтується на ідеї «партії миру». Відмова від поставок ракет Taurus та військ НАТО в Україні, а також відмова говорити про необхідну поразку Росії — все це значною мірою є частиною цієї кампанії.
На більш загальному рівні німці винесли неправильні уроки з агресії своїх дідів у Другій світовій війні: те, що військова сила сама по собі є злом
Тоді як ідея про те, що військова сила може бути необхідною для боротьби зі злом, лише частково була присутня в німецькому суспільстві під час Холодної війни і повністю зникла за 30 років після її закінчення. Знову ж таки, потрібен час, щоб змінити це на широкому суспільному рівні.
Що має відбутися
Що можна зробити для прискорення змін у Німеччині? Зміцнити політичну волю і лідерство — це легше сказати, ніж зробити, але до цього все і зводиться. Три речі можуть допомогти цьому процесу.
По-перше, німецьке громадянське суспільство має стати більш мужнім. Політичні партії, неурядові організації, аналітичні центри і мережі волонтерів повинні невпинно доносити до суспільства думку про те, що Німеччина повинна повністю, а не на половину, ухвалити зміни у своєму стратегічному підході — і те, що легкі часи минули назавжди. Це передбачає значно критичнішу оцінку гріхів останніх трьох десятиріч.
По-друге, друзі і союзники Німеччини повинні виходити на перший план у більш розумний спосіб. Відоме прислів'я Радека Сікорського 2011 року («Я боюся німецької могутності менше, ніж німецької бездіяльності») було радикальним прикладом цього. Публічні висловлювання відрази та підозри, що Німеччина все ще перебуває у змові з Росією, — це хибний шлях. Набагато кращим підходом є очікування, засновані на симпатії.
Фото: Thomas Imo/Bundesregierung
По-третє, тільки новий канцлер може завершити «Zeitenwende». Згідно з опитуваннями громадської думки, це може бути Фрідріх Мерц від християнських демократів, однак, сподіваємось, на чолі коаліції, яка має більший консенсус щодо безпеки, ніж зараз.
Але з невеликою допомогою від друзів Німеччини та її громадянського суспільства, німецька політика врешті-решт зробить правильний вибір. І склянка нарешті буде повна до країв
«Zeitenwende» (українською «зміна епох») після «Blitzkrieg» (українською «бліцкриг», «блискавична війна»), «Weltschmerz» (українською «світова скорбота») та ще кількох інших слів — одне з небагатьох німецьких слів, які дійсно увійшли до міжнародного жаргону. Канцлер Олаф Шольц використовував його у своєму (надзвичайно вражаючому) виступі 27 лютого 2022 року — через три дні після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. Тоді він мав на увазі, що Німеччина фундаментально переосмислить свої стосунки до всіх військових питань, відкине свій звичний пацифізм, нарешті серйозно почне готуватися, щоб бути здатною і готовою захищати себе та своїх союзників, а також буде допомагати Україні у боротьбі з російською інвазією. Більше двох років поспіль, коли війна продовжується, а Україна перебуває у складних умовах, настав час запитати, що вийшло із заяв канцлера Шольца.
Plus ça change…
Звичайно, є докази справжніх змін: завдяки спеціальному урядовому фонду (на основі кредитів), видатки Німеччини на оборону сьогодні та протягом наступних 2 років перевищуватимуть обіцяних у 2022 році 2% ВВП — давньої вимоги союзників Берліна у НАТО.
Олаф Шольц у Литві, 6 травня 2024 року. Фото: Thomas Imo/Bundesregierung
Німецькі військові поставки в Україну зараз поступаються лише США і значно випереджають Велику Британію, Францію та Польщу. Німецьке міністерство оборони готується відправити цілу армійську бригаду для постійного розташування в Литві з метою зміцнення східного флангу НАТО. Міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус (найпопулярніший політик країни, якщо вірити опитуванням) говорить про необхідність підготовки Бундесвера до війни, порушуючи табу в німецькій політичній термінології.
Найважливіше, з політичної точки зору, всі ілюзії про те, що вдасться налагодити діалог з Путіним та переконати його зупинити війну, які ще існували в перші місяці повномасштабного вторгнення, зникли так само, як і вся попередня піднесена риторика про розбудову європейської безпеки з Росією, а не проти неї.
Але є також багато доказів протилежного: хоча кількість та якість німецького озброєння в Україну пройшли довгий шлях від сумнозвісних 5000 шоломів, які були поставлені на початку лютого 2022 року, в очах більшості військових експертів картина залишається незмінною: занадто мало, занадто пізно.
Від систем ППО до артилерії, від бойових машин піхоти до основних бойових танків, німецький уряд спочатку відмовлявся від поставок, потім неохоче, після втрати дорогоцінного часу, зрештою погоджувався, але часто в гомеопатичних дозах
Щодо німецьких крилатих ракет Taurus, які були б великою допомогою для України в критичній поточній ситуації, канцлер Шольц зробив категоричну заяву: він не схвалить поставку в Україну, оскільки, на його думку, гарантувати, що ця зброя не буде використовуватися проти цілей у самій Росії (лише на тимчасово окупованих територіях), неможливо. Крім того, при наданні цих ракет німецькі військові повинні бути присутні в Україні — і це завжди відкидалося Шольцом. З політичної точки зору дуже показовим є його відмова закликати до перемоги України і поразки Росії.
Корінь проблеми
Причина цього небажання підкріплювати слова діями є складним, як і все інше в Німеччині. Значна частина економічного, соціального і політичного успіху Німеччини після об'єднання в 1990 році була побудована на конкретній «бізнес-моделі»: дешева безпека від США, дешева енергія від Росії та необмежені експортні ринки, здебільшого у Китаї. Це означало, що Німеччина могла зосередитися на економічному зростанні і не турбуватися про геополітику та міжнародну безпеку. Але всі три гілки цієї моделі зараз або не існують, або, принаймні, серйозно піддаються сумніву.
Для німецької політичної та бізнес-еліти, яка так добре працювала протягом трьох десятиліть, потрібен час, щоб адаптуватися до нової реальності
Є ще Соціал-демократична партія канцлера Шольца, найсильніший партнер у нинішньої коаліції в Берліні. Єдиним внеском цієї політичної сили у світову політику була «Остання політика» канцлера Віллі Брандта майже 60 років тому (усі інші важливі рішення в історії Федеративної Республіки були ухвалені канцлерами з Християнсько-демократичної союзу — від Конрада Аденауера до Гельмута Коля і Ангели Меркель).
Так що й сьогодні Соціал-демократична партія відчуває «фантомний біль Остполітики» та ностальгує за часами, коли вони були чемпіонами з будівництва мостів з Росією. Нинішня виборча кампанія соціал-демократів до Європарламенту ґрунтується на ідеї «партії миру». Відмова від поставок ракет Taurus та військ НАТО в Україні, а також відмова говорити про необхідну поразку Росії — все це значною мірою є частиною цієї кампанії.
На більш загальному рівні німці винесли неправильні уроки з агресії своїх дідів у Другій світовій війні: те, що військова сила сама по собі є злом
Тоді як ідея про те, що військова сила може бути необхідною для боротьби зі злом, лише частково була присутня в німецькому суспільстві під час Холодної війни і повністю зникла за 30 років після її закінчення. Знову ж таки, потрібен час, щоб змінити це на широкому суспільному рівні.
Що має відбутися
Що можна зробити для прискорення змін у Німеччині? Зміцнити політичну волю і лідерство — це легше сказати, ніж зробити, але до цього все і зводиться. Три речі можуть допомогти цьому процесу.
По-перше, німецьке громадянське суспільство має стати більш мужнім. Політичні партії, неурядові організації, аналітичні центри і мережі волонтерів повинні невпинно доносити до суспільства думку про те, що Німеччина повинна повністю, а не на половину, ухвалити зміни у своєму стратегічному підході — і те, що легкі часи минули назавжди. Це передбачає значно критичнішу оцінку гріхів останніх трьох десятиріч.
По-друге, друзі і союзники Німеччини повинні виходити на перший план у більш розумний спосіб. Відоме прислів'я Радека Сікорського 2011 року («Я боюся німецької могутності менше, ніж німецької бездіяльності») було радикальним прикладом цього. Публічні висловлювання відрази та підозри, що Німеччина все ще перебуває у змові з Росією, — це хибний шлях. Набагато кращим підходом є очікування, засновані на симпатії.
Фото: Thomas Imo/Bundesregierung
По-третє, тільки новий канцлер може завершити «Zeitenwende». Згідно з опитуваннями громадської думки, це може бути Фрідріх Мерц від християнських демократів, однак, сподіваємось, на чолі коаліції, яка має більший консенсус щодо безпеки, ніж зараз.
Але з невеликою допомогою від друзів Німеччини та її громадянського суспільства, німецька політика врешті-решт зробить правильний вибір. І склянка нарешті буде повна до країв
Українка Анна Ставиченко — справжня амбасадорка української класичної музики в Європі. Вона — організаторка низки важливих ініціатив та численних концертів в Україні та за кордоном.
У 2022 році, наприклад, Анна організувала резиденцію у Варшаві для Kyiv Symphony Orchestra, провела тут Український вікенд в межах місцевого фестивалю, заснованому Sinfonia Varsovia. У другу річницю вторгнення організувала трансляцію концерту “Україна незламна” з Національної філармонії України на сайті Паризької філармонії. Запис і досі там у відкритому доступі.
Спільно з українськими музикантами в Парижі минулого року Анна започаткувала Проєкт 1991 — концерти камерної музики, які проходять у Франції щомісяця, іноді кілька разів на місяць. Серед них — Дні Сильвестрова у Парижі, виступ українського квартету Bleu et Or («Блакить і Золото») на фестивалі у Провансі, який грав твори українських композиторів.
Співорганізація концерту на першій в історії конференції з української авангардної музики в Сорбонні — теж плід діяльності Анни Ставиченко. А ще вона — керівниця української місії Паризької філармонії, в межах якої Франція допомагає українським музикантам прихистком, працевлаштуванням, музичними інструментами та іншими важливими речами.
Анна Ставиченко (в центрі) разом з українським квартетом Quatuor Bleu et Or у паризькому музеї Оранжері. Фото: приватний архів
Українська місія в Парижі: врятувати й повернути можливість грати музику
— У Париж я приїхала на запрошення Паризької філармонії, — розповідає Sestry Анна Ставиченко, — щоб керувати українською місією цієї інституції. Вона полягає в тому, щоб допомагати українським оркестровим музиканткам, які виїхали з України через повномасштабну війну, знаходити тимчасові контракти у французьких оркестрах, переважно національних. Завдяки цьому українські музикантки мають можливість продовжувати свій професійний шлях і тимчасово інтегруватися в найкращі французькі колективи.
А почалося все з проєкту зі збору та систематизації українських партитур. Який ми з колегами з Лятошинський клубу, Українським Інститутом, Львівським органним залом та Ukrainian Live започаткували після повномасштабного вторгнення. Аби по-перше, зберегти українські партитури від можливих наслідків війни. І по-друге, щоб мати цю онлайн-бібліотеку самим і надати доступ до неї світовим оркестрам та музичним інституціям. Щоб вони могли виконувати українську музику.
Ми почали збирати базу. Далі я стала зв’язуватися із західноєвропейськими музичними інституціями і пропонувати виконувати українську музику. І однією із цих інституцій була Паризька філармонія. Вони попросили мене скласти для Orchestre de Paris програму з українських творів. Що я і зробила.
Це проблема для іноземних оркестрів та інституцій: навіть якщо вони отримують доступ до української музики — на жаль, вони зовсім її не знають. Відповідно, для них зорієнтуватися, вибрати твори з величезного масиву українського репертуару — надскладне завдання.
І ми почали думати, як ще ми могли б співпрацювати, як ще ця провідна французька музична інституція могла б допомогти Україні. Так ми прийшли до ідеї української місії.
Я запропонувала допомагати українським оркестровим музикантам, які опинилися у скрутному становищі — в Україні чи вже за кордоном. Тим, хто втратив в Україні житло, виїхав, рятуючи дітей, пережив російську окупацію або ще знаходиться на окупованих територіях. І ми стали запорошувати до Франції українських музикантів. Для когось потрібно було організовувати цілі операції з виїзду. Або доставку до Франції інструментів, що залишилися в Україні, бо музиканти не ризикували брати їх з собою, боялися пошкодити. Паралельно ми знаходили українським музиканткам контракти у французьких оркестрах, допомагали з житлом, з усіма адміністративними процедурами. І ми продовжуємо ними опікуватися.
— Що за два роки змінилось у діяльності української місії Паризької філармонії?
— Спочатку це була гуманітарна місія: допомогти жінкам, їхнім сім’ям. Дати їм можливість десь жити і працювати. З часом місія стала трансформуватися. Ми продовжуємо допомагати музиканткам, але разом з цим стали думати і діяти ширше.
Так, минулого року ми започаткували збір та відправку музичних інструментів та обладнання в українські школи, які постраждали від війни.
У грудні минулого року ми відправили 165 музичних інструментів та одиниць професійного обладнання до 20 українських шкіл з 13 різних міст.
Разом з Балаклією Харківської області, Ірпенем, низкою шкіл у Сумській області. Тобто міст, які пережили страшні події.
Гітари з Франції у Києві. Навчання музиці продовжується. Фото з приватного архіву
Наприклад, під час окупації Балаклії росіяни базувалися саме в музичній школі. Де геть усе пограбували і знищили. Вкрали навіть електрочайники.
Півтора року школа не могла проводити навчання. Але у сезоні 2023/24 вона нарешті знову запрацювала, і тепер там є інструменти та обладнання від Паризької філармонії.
Також ми допомагаємо родинам, які виїхали з тимчасово окупованих територій і зараз перебувають в Одесі або Києві. Наприклад, передали скрипку сім’ї, яка втратила все у Сєвєродонецьку. Усі троє дітей у родині займаються музикою. Вони вже навіть не мріяли, що колись знову зможуть грати.
Місія зараз опікується і зовсім юними українськими музикантами, намагаючись допомогти їм продовжити свій шлях у класичній музиці і мати майбутнє у цій сфері. Придбання музичного інструменту — це завжди непросто для сім’ї, навіть у мирний час. Тому що це дорого. Цьому зазвичай передують кілька років накопичень. А зараз, якщо родина втратила будинок, виїхала, почала життя заново, про музичний інструмент вже взагалі не йдеться.
Хлопець з Одеси знову може грати на скрипці. Фото з приватного архіву
Серед моїх знайомих музикантів є ті, хто зараз на фронті. Є ті, які отримали важкі поранення, лікувалися і повернулися на фронт. Є ті, хто вже загинув...
У лютому ми організували трансляцію концерту з Національної філармонії України в Києві, яка здійснювалася на сайті Паризької філармонії. Ідея була така: надати цю платформу українцям, аби українську музику почули на весь світ, а ще — у такий спосіб згадати всіх музикантів, які воюють, і тих, хто загинув. Це була наша шана тим, хто вже не може вийти на сцену.
Поки що Європі українці більш цікаві як незламні борці, ніж як автори й виконавці класичної музики
— Скільки зараз українських музикантів у Франції?
— У цілому становище українських музикантів за кордоном вкрай неоднорідне. Комусь пощастило в професійному плані більше, зокрема музикантам з цієї місії. Вони мають можливість продовжувати працю в класичній музиці, до того ж на найвищому рівні. Ба більше — їм допомагають, їх підтримують. Але якщо говорити взагалі, то знайти українському музиканту роботу, інтегруватися дуже складно. Чимало чудових музикантів з усього світу їдуть у Париж, Берлін тощо, аби спробувати побудувати там кар’єру. Тому пробитися, особливо в стислі терміни, дуже непросто. Зазвичай на це йдуть роки. А українці зараз чекати не можуть: їм треба платити за житло, вивчати нову мову, працювати. Тому, на жаль, дуже багато музикантів з України зараз не мають можливості працювати за професією в Західній Європі.
— Зацікавленість в українській класичній музиці зросла?
— Однозначна ствердна відповідь була б ідеалізацією ситуації. Зріс інтерес, але це часто інтерес до нас як до людей, які опинилися у складній ситуації. Як до представників країни, що титанічно бореться на очах у всього світу.
А щоб це відбилося на зростанні інтересу до виконання української музики у сталій формі, то цього поки що не відбувається. Це довгий складний шлях, який ми тільки почали. Поки що виконання української музики у світі лежить переважно на плечах самих українських музикантів, продюсерів, менеджерів. Це ми власними силами намагаємося робити так, щоб ця музика звучала.
Дні Сильвестрова у Парижі, травень-червень 2023. Фото: Charlotte Force
— На сьогоднішній день українська класична музика може конкурувати з російською?
— Ні. Це є результатом столітньої історії того, як Росія себе просувала. Потужно, іноді агресивно. Вкладаючи в це мільйони. Чого ми не можемо сказати про нашу ситуацію. І тому ми маємо зараз цей дисбаланс. Російська музика, російські музиканти скрізь. Як в оркестрах, так і солісти, диригенти, і що також показово — менеджери, агенти. І навіть ця страшна війна радикальним чином поки що цього не змінила, бо більшість європейців досі зачаровані брендом «велична російська культура» і не хочуть нічого змінювати.
Кожен європейський оркестр будь-якого рівня виконує російський репертуар.
— Ваше ставлення до бажання об’єднати українську і російську музику?
— На жаль, і на початку повномасштабної війни, і зараз існують спроби (часом успішні) об’єднувати українських та російських виконавців на одній сцені. Змішувати українську та російську музику в одних програмах.
Часто організатори, інституції приховують наявність російських імен у касті або програмі на етапі перемовин, іноді аж до моменту публікації афіш, я з цим неодноразово стикалася.
Або наївно не розуміючи, в чому проблема, або мотивуючи це легендою про росіян як «жертв режиму» і «трьох народів, що однаково страждають від цієї війни», або ж умисно інструменталізуючи українців як «індульгенцію» для того, щоб продовжувати співпрацювати з росіянами та робити business as usual. Треба бути дуже обережними і намагатися дізнаватися максимум інформації, і все одно не можна бути гарантовано застрахованим від подібних «сюрпризів».
Є також спеціальні гранти і резиденції, які даються виключно митцям і дослідникам з України, Білорусі та Росії — одним «блоком». У такій ситуації це стає особистим моральним вибором кожного. Або отримуєш грант чи запрошення від оперного театру або оркестру і погоджуєшся з такими умовами, або відмовляєшся, бо це проти твоїх принципів.
Ми бачимо результати такого підходу: світ мовчав, коли Росія анексувала Крим та вторглася на Донбас, світ проковтнув слова про те, що України ніколи не існувало. Бо при розмиванні меж між Україною та Росією дуже зручно заплющувати очі на ті злочини, які Росія чинить століттями щодо України та інших своїх сусідів. Ми бачимо, що це змішування стає смертельно небезпечним.
Коли я створила Проєкт 1991, що займається промоцією української музики у Франції, я неодноразово чула від іноземців питання: «А чому у ваших програмах ви не виконуєте російську музику поряд з українською?»
Це щоразу шокує, і мені доводится пояснювати, що грати зараз російський репертуар для нас є неприйнятним. Це внутрішній протест кожного свідомого українця, який не хоче мати нічого спільного з російським наративом.
Скрипки, які приїхали з Франції до Балаклії. Фото з приватного архіву
— Які аргументи доводиться наводити французам?
— Я їм пояснюю так: ваше уявлення про світ дуже змінюється в залежності від того, чи летить у ваш дім російська ракета чи ні. Пропоную їм уявити власний дім під російським бомбардуванням і відчути, чи хотілося б їм у цей момент чути Чайковського.
— А в Києві ще досі не перейменували консерваторію його імені…
— Це катастрофа. Ми намагаємося — і ті українці, хто вдома, і ті, хто зараз на Заході — пояснювати світу, яка українська культура самобутня і що в нас є власні імена. А потім відправляємо свої резюме, в яких написано — випускник Національної Музичної Академії України імені Чайковського. Як після цього ми можемо гідно вести всі ці дискусії? Я у власній біографії пишу тепер просто НМАУ, без імені композитора.
— Чи можна вплинути на світогляд європейців? Адже в голові не вкладається, як на сцені Паризької опери, де колись виступав Василь Сліпак, цього року (навіть попри акції протесту українців) виступала Анна Нетребко.
— Це питання позиції керівництва музичних інституцій та совісті місцевої аудиторії. Звичайно, менеджмент Нетребко дуже активно відбілює її ім’я в медіа, щоб співачка знову без проблем виступала на найкращих сценах світу. Але її постать залишається контроверсійною через зв’язки з Путіним. Західна публіка робить свій особистий моральний вибір, чи купувати квиток на концерт Анни Нетребко або Теодора Курентзіса. Вдаючи, що вони не знають, що за ними стоїть, або просто відмахуючись, мовляв, «музика поза політикою».
— Що ж робити?
— Промоція, промоція і ще раз промоція української музики. Робити все можливе, щоб ця музика звучала. Організовувати події, працювати зі світовими інституціями та оркестрами, домовлятися про виконання та включення українських композиторів до репертуару. Це колосальна робота, яка має відбуватися на рівні інституцій, державних та приватних, а також індивідуальних ініціатив.
Важливо, щоб музика була представлена на гідному рівні. У хорошому виконанні, з професійно складеними програмами.
Бо час «знижок на війну» і «знижок на біженство», коли якийсь відсоток західних слухачів був готовий ходити на українські концерти будь-якої якості із солідарності, добігає кінця. Та й нам самим таке позиціонування не на користь.
Я час від часу отримую запити від французьких оркестрів або камерних колективів знайти партитури якогось конкретного українського твору. Або просто хочуть щось виконати українське і просять поради. Вже було кілька запитів на Другу симфонію Ревуцького. Часто раджу Лятошинського, адже сама дуже люблю його твори. І хоча це наразі поодинокі випадки, але це вже є і це радує.
Українка Анна Ставиченко — справжня амбасадорка української класичної музики в Європі. Вона — організаторка низки важливих ініціатив та численних концертів в Україні та за кордоном.
У 2022 році, наприклад, Анна організувала резиденцію у Варшаві для Kyiv Symphony Orchestra, провела тут Український вікенд в межах місцевого фестивалю, заснованому Sinfonia Varsovia. У другу річницю вторгнення організувала трансляцію концерту “Україна незламна” з Національної філармонії України на сайті Паризької філармонії. Запис і досі там у відкритому доступі.
Спільно з українськими музикантами в Парижі минулого року Анна започаткувала Проєкт 1991 — концерти камерної музики, які проходять у Франції щомісяця, іноді кілька разів на місяць. Серед них — Дні Сильвестрова у Парижі, виступ українського квартету Bleu et Or («Блакить і Золото») на фестивалі у Провансі, який грав твори українських композиторів.
Співорганізація концерту на першій в історії конференції з української авангардної музики в Сорбонні — теж плід діяльності Анни Ставиченко. А ще вона — керівниця української місії Паризької філармонії, в межах якої Франція допомагає українським музикантам прихистком, працевлаштуванням, музичними інструментами та іншими важливими речами.
Анна Ставиченко (в центрі) разом з українським квартетом Quatuor Bleu et Or у паризькому музеї Оранжері. Фото: приватний архів
Українська місія в Парижі: врятувати й повернути можливість грати музику
— У Париж я приїхала на запрошення Паризької філармонії, — розповідає Sestry Анна Ставиченко, — щоб керувати українською місією цієї інституції. Вона полягає в тому, щоб допомагати українським оркестровим музиканткам, які виїхали з України через повномасштабну війну, знаходити тимчасові контракти у французьких оркестрах, переважно національних. Завдяки цьому українські музикантки мають можливість продовжувати свій професійний шлях і тимчасово інтегруватися в найкращі французькі колективи.
А почалося все з проєкту зі збору та систематизації українських партитур. Який ми з колегами з Лятошинський клубу, Українським Інститутом, Львівським органним залом та Ukrainian Live започаткували після повномасштабного вторгнення. Аби по-перше, зберегти українські партитури від можливих наслідків війни. І по-друге, щоб мати цю онлайн-бібліотеку самим і надати доступ до неї світовим оркестрам та музичним інституціям. Щоб вони могли виконувати українську музику.
Ми почали збирати базу. Далі я стала зв’язуватися із західноєвропейськими музичними інституціями і пропонувати виконувати українську музику. І однією із цих інституцій була Паризька філармонія. Вони попросили мене скласти для Orchestre de Paris програму з українських творів. Що я і зробила.
Це проблема для іноземних оркестрів та інституцій: навіть якщо вони отримують доступ до української музики — на жаль, вони зовсім її не знають. Відповідно, для них зорієнтуватися, вибрати твори з величезного масиву українського репертуару — надскладне завдання.
І ми почали думати, як ще ми могли б співпрацювати, як ще ця провідна французька музична інституція могла б допомогти Україні. Так ми прийшли до ідеї української місії.
Я запропонувала допомагати українським оркестровим музикантам, які опинилися у скрутному становищі — в Україні чи вже за кордоном. Тим, хто втратив в Україні житло, виїхав, рятуючи дітей, пережив російську окупацію або ще знаходиться на окупованих територіях. І ми стали запорошувати до Франції українських музикантів. Для когось потрібно було організовувати цілі операції з виїзду. Або доставку до Франції інструментів, що залишилися в Україні, бо музиканти не ризикували брати їх з собою, боялися пошкодити. Паралельно ми знаходили українським музиканткам контракти у французьких оркестрах, допомагали з житлом, з усіма адміністративними процедурами. І ми продовжуємо ними опікуватися.
— Що за два роки змінилось у діяльності української місії Паризької філармонії?
— Спочатку це була гуманітарна місія: допомогти жінкам, їхнім сім’ям. Дати їм можливість десь жити і працювати. З часом місія стала трансформуватися. Ми продовжуємо допомагати музиканткам, але разом з цим стали думати і діяти ширше.
Так, минулого року ми започаткували збір та відправку музичних інструментів та обладнання в українські школи, які постраждали від війни.
У грудні минулого року ми відправили 165 музичних інструментів та одиниць професійного обладнання до 20 українських шкіл з 13 різних міст.
Разом з Балаклією Харківської області, Ірпенем, низкою шкіл у Сумській області. Тобто міст, які пережили страшні події.
Гітари з Франції у Києві. Навчання музиці продовжується. Фото з приватного архіву
Наприклад, під час окупації Балаклії росіяни базувалися саме в музичній школі. Де геть усе пограбували і знищили. Вкрали навіть електрочайники.
Півтора року школа не могла проводити навчання. Але у сезоні 2023/24 вона нарешті знову запрацювала, і тепер там є інструменти та обладнання від Паризької філармонії.
Також ми допомагаємо родинам, які виїхали з тимчасово окупованих територій і зараз перебувають в Одесі або Києві. Наприклад, передали скрипку сім’ї, яка втратила все у Сєвєродонецьку. Усі троє дітей у родині займаються музикою. Вони вже навіть не мріяли, що колись знову зможуть грати.
Місія зараз опікується і зовсім юними українськими музикантами, намагаючись допомогти їм продовжити свій шлях у класичній музиці і мати майбутнє у цій сфері. Придбання музичного інструменту — це завжди непросто для сім’ї, навіть у мирний час. Тому що це дорого. Цьому зазвичай передують кілька років накопичень. А зараз, якщо родина втратила будинок, виїхала, почала життя заново, про музичний інструмент вже взагалі не йдеться.
Хлопець з Одеси знову може грати на скрипці. Фото з приватного архіву
Серед моїх знайомих музикантів є ті, хто зараз на фронті. Є ті, які отримали важкі поранення, лікувалися і повернулися на фронт. Є ті, хто вже загинув...
У лютому ми організували трансляцію концерту з Національної філармонії України в Києві, яка здійснювалася на сайті Паризької філармонії. Ідея була така: надати цю платформу українцям, аби українську музику почули на весь світ, а ще — у такий спосіб згадати всіх музикантів, які воюють, і тих, хто загинув. Це була наша шана тим, хто вже не може вийти на сцену.
Поки що Європі українці більш цікаві як незламні борці, ніж як автори й виконавці класичної музики
— Скільки зараз українських музикантів у Франції?
— У цілому становище українських музикантів за кордоном вкрай неоднорідне. Комусь пощастило в професійному плані більше, зокрема музикантам з цієї місії. Вони мають можливість продовжувати працю в класичній музиці, до того ж на найвищому рівні. Ба більше — їм допомагають, їх підтримують. Але якщо говорити взагалі, то знайти українському музиканту роботу, інтегруватися дуже складно. Чимало чудових музикантів з усього світу їдуть у Париж, Берлін тощо, аби спробувати побудувати там кар’єру. Тому пробитися, особливо в стислі терміни, дуже непросто. Зазвичай на це йдуть роки. А українці зараз чекати не можуть: їм треба платити за житло, вивчати нову мову, працювати. Тому, на жаль, дуже багато музикантів з України зараз не мають можливості працювати за професією в Західній Європі.
— Зацікавленість в українській класичній музиці зросла?
— Однозначна ствердна відповідь була б ідеалізацією ситуації. Зріс інтерес, але це часто інтерес до нас як до людей, які опинилися у складній ситуації. Як до представників країни, що титанічно бореться на очах у всього світу.
А щоб це відбилося на зростанні інтересу до виконання української музики у сталій формі, то цього поки що не відбувається. Це довгий складний шлях, який ми тільки почали. Поки що виконання української музики у світі лежить переважно на плечах самих українських музикантів, продюсерів, менеджерів. Це ми власними силами намагаємося робити так, щоб ця музика звучала.
Дні Сильвестрова у Парижі, травень-червень 2023. Фото: Charlotte Force
— На сьогоднішній день українська класична музика може конкурувати з російською?
— Ні. Це є результатом столітньої історії того, як Росія себе просувала. Потужно, іноді агресивно. Вкладаючи в це мільйони. Чого ми не можемо сказати про нашу ситуацію. І тому ми маємо зараз цей дисбаланс. Російська музика, російські музиканти скрізь. Як в оркестрах, так і солісти, диригенти, і що також показово — менеджери, агенти. І навіть ця страшна війна радикальним чином поки що цього не змінила, бо більшість європейців досі зачаровані брендом «велична російська культура» і не хочуть нічого змінювати.
Кожен європейський оркестр будь-якого рівня виконує російський репертуар.
— Ваше ставлення до бажання об’єднати українську і російську музику?
— На жаль, і на початку повномасштабної війни, і зараз існують спроби (часом успішні) об’єднувати українських та російських виконавців на одній сцені. Змішувати українську та російську музику в одних програмах.
Часто організатори, інституції приховують наявність російських імен у касті або програмі на етапі перемовин, іноді аж до моменту публікації афіш, я з цим неодноразово стикалася.
Або наївно не розуміючи, в чому проблема, або мотивуючи це легендою про росіян як «жертв режиму» і «трьох народів, що однаково страждають від цієї війни», або ж умисно інструменталізуючи українців як «індульгенцію» для того, щоб продовжувати співпрацювати з росіянами та робити business as usual. Треба бути дуже обережними і намагатися дізнаватися максимум інформації, і все одно не можна бути гарантовано застрахованим від подібних «сюрпризів».
Є також спеціальні гранти і резиденції, які даються виключно митцям і дослідникам з України, Білорусі та Росії — одним «блоком». У такій ситуації це стає особистим моральним вибором кожного. Або отримуєш грант чи запрошення від оперного театру або оркестру і погоджуєшся з такими умовами, або відмовляєшся, бо це проти твоїх принципів.
Ми бачимо результати такого підходу: світ мовчав, коли Росія анексувала Крим та вторглася на Донбас, світ проковтнув слова про те, що України ніколи не існувало. Бо при розмиванні меж між Україною та Росією дуже зручно заплющувати очі на ті злочини, які Росія чинить століттями щодо України та інших своїх сусідів. Ми бачимо, що це змішування стає смертельно небезпечним.
Коли я створила Проєкт 1991, що займається промоцією української музики у Франції, я неодноразово чула від іноземців питання: «А чому у ваших програмах ви не виконуєте російську музику поряд з українською?»
Це щоразу шокує, і мені доводится пояснювати, що грати зараз російський репертуар для нас є неприйнятним. Це внутрішній протест кожного свідомого українця, який не хоче мати нічого спільного з російським наративом.
Скрипки, які приїхали з Франції до Балаклії. Фото з приватного архіву
— Які аргументи доводиться наводити французам?
— Я їм пояснюю так: ваше уявлення про світ дуже змінюється в залежності від того, чи летить у ваш дім російська ракета чи ні. Пропоную їм уявити власний дім під російським бомбардуванням і відчути, чи хотілося б їм у цей момент чути Чайковського.
— А в Києві ще досі не перейменували консерваторію його імені…
— Це катастрофа. Ми намагаємося — і ті українці, хто вдома, і ті, хто зараз на Заході — пояснювати світу, яка українська культура самобутня і що в нас є власні імена. А потім відправляємо свої резюме, в яких написано — випускник Національної Музичної Академії України імені Чайковського. Як після цього ми можемо гідно вести всі ці дискусії? Я у власній біографії пишу тепер просто НМАУ, без імені композитора.
— Чи можна вплинути на світогляд європейців? Адже в голові не вкладається, як на сцені Паризької опери, де колись виступав Василь Сліпак, цього року (навіть попри акції протесту українців) виступала Анна Нетребко.
— Це питання позиції керівництва музичних інституцій та совісті місцевої аудиторії. Звичайно, менеджмент Нетребко дуже активно відбілює її ім’я в медіа, щоб співачка знову без проблем виступала на найкращих сценах світу. Але її постать залишається контроверсійною через зв’язки з Путіним. Західна публіка робить свій особистий моральний вибір, чи купувати квиток на концерт Анни Нетребко або Теодора Курентзіса. Вдаючи, що вони не знають, що за ними стоїть, або просто відмахуючись, мовляв, «музика поза політикою».
— Що ж робити?
— Промоція, промоція і ще раз промоція української музики. Робити все можливе, щоб ця музика звучала. Організовувати події, працювати зі світовими інституціями та оркестрами, домовлятися про виконання та включення українських композиторів до репертуару. Це колосальна робота, яка має відбуватися на рівні інституцій, державних та приватних, а також індивідуальних ініціатив.
Важливо, щоб музика була представлена на гідному рівні. У хорошому виконанні, з професійно складеними програмами.
Бо час «знижок на війну» і «знижок на біженство», коли якийсь відсоток західних слухачів був готовий ходити на українські концерти будь-якої якості із солідарності, добігає кінця. Та й нам самим таке позиціонування не на користь.
Я час від часу отримую запити від французьких оркестрів або камерних колективів знайти партитури якогось конкретного українського твору. Або просто хочуть щось виконати українське і просять поради. Вже було кілька запитів на Другу симфонію Ревуцького. Часто раджу Лятошинського, адже сама дуже люблю його твори. І хоча це наразі поодинокі випадки, але це вже є і це радує.
“Я запропонувала допомагати українським оркестровим музикантам — тим, хто втратив в Україні житло, виїхав, рятуючи дітей, пережив російську окупацію або знаходиться на окупованих територіях. І ми стали запорошувати музиканток до Франції. Для когось потрібно було організовувати цілі операції з виїзду. Ми знаходили музикантам житло, роботу, висилали їм музичні інструменти. І продовжуємо ними опікуватися”
Український дует Jerry Heil & alyona alyona з піснею Teresa & Maria виступили у півфіналі у шведському місті Мальме разом з іншими 14 країнами-учасницями. Далі пройшли 10 країн. 9 травня відбудеться другий півфінал, а 11 травня — гранд-фінал конкурсу, в якому візьмуть участь 26 команд (10 з першого півфіналу, 10 з другого, 5 країн “великої п'ятірки” та минулорічна переможниця Швеція).
Лише за рік українські артистки випустили 8 спільних треків та відіграли спільний тур у США. Виступ дівчат справив на глядачів враження, адже номер поставила іменита режисерка Таня Муіньо, яка знімала кліпи для таких зірок, як Dua Lipa, Кеті Перрі, Дженіфер Лопес, Ленні Кравіц тощо. Щодо костюмів співачок, то alyona alyona вийшла на сцену у кольчузі, а Jerry Heil у латах і струмуючій сукні.
“Хтось каже, що мій образ — це Жанна Д’Арк, хтось — що це архангел Михаїл, хтось — що Прометей. Наш образ — про сильних, які несуть на своїх сталевих плечах світ”, — пояснила Jerry Heil.
За Україною виступила польська Luna — співачка надзвичайної зовнішності. Шкода, але її чудовий виступ з піснею The Tower не пройшов до фіналу.
Залу запалив фаворит цьогорічних рейтингів, хорватський співак Baby Lasagna. Саме йому всі букмекерські компанії одноголосно пророкують перемогу.
Представники Фінляндії Windows95man заспівали пісню No rules, і протягом виступу здавалось, що один з вокалістів бігає по сцені без трусів.
Нагадаємо, що фінал Євробачення 2024 відбудеться у суботу, 11 травня о 22.00 по Києву (21.00 по Варшаві).
Наприкінці шоу оголосять бали професійного журі кожної країни, після чого учасники отримають свої бали за результатами глядацького голосування. Ці бали оголошуються ведучими у порядку зростання, починаючи з країни, яка набрала найменшу кількість балів від журі.
Як проголосувати на Євробаченні 2024? Голосувати з території України за Україну не можна, а от з-за кордону, якщо маєте місцевий мобільний номер, — можна і треба. Для голосування необхідно відправити SMS з порядковим номером учасника. З України — на номер 7576, з Польщі — на номер 73555, з Німеччини — 99599, з Чехії — 906 1113 (вартість SMS — близько 7,44 гривні). Або є варіант завантажити офіційний застосунок Eurovision Song Contest. Інструкція з голосування знаходиться на сайті конкурсу.
Jerry Heil & alyona alyona під час виступу. Відчувається стиль Тані Муіньо
Український дует Jerry Heil & alyona alyona з піснею Teresa & Maria виступили у півфіналі у шведському місті Мальме разом з іншими 14 країнами-учасницями. Далі пройшли 10 країн. 9 травня відбудеться другий півфінал, а 11 травня — гранд-фінал конкурсу, в якому візьмуть участь 26 команд (10 з першого півфіналу, 10 з другого, 5 країн “великої п'ятірки” та минулорічна переможниця Швеція).
Лише за рік українські артистки випустили 8 спільних треків та відіграли спільний тур у США. Виступ дівчат справив на глядачів враження, адже номер поставила іменита режисерка Таня Муіньо, яка знімала кліпи для таких зірок, як Dua Lipa, Кеті Перрі, Дженіфер Лопес, Ленні Кравіц тощо. Щодо костюмів співачок, то alyona alyona вийшла на сцену у кольчузі, а Jerry Heil у латах і струмуючій сукні.
“Хтось каже, що мій образ — це Жанна Д’Арк, хтось — що це архангел Михаїл, хтось — що Прометей. Наш образ — про сильних, які несуть на своїх сталевих плечах світ”, — пояснила Jerry Heil.
За Україною виступила польська Luna — співачка надзвичайної зовнішності. Шкода, але її чудовий виступ з піснею The Tower не пройшов до фіналу.
Залу запалив фаворит цьогорічних рейтингів, хорватський співак Baby Lasagna. Саме йому всі букмекерські компанії одноголосно пророкують перемогу.
Представники Фінляндії Windows95man заспівали пісню No rules, і протягом виступу здавалось, що один з вокалістів бігає по сцені без трусів.
Нагадаємо, що фінал Євробачення 2024 відбудеться у суботу, 11 травня о 22.00 по Києву (21.00 по Варшаві).
Наприкінці шоу оголосять бали професійного журі кожної країни, після чого учасники отримають свої бали за результатами глядацького голосування. Ці бали оголошуються ведучими у порядку зростання, починаючи з країни, яка набрала найменшу кількість балів від журі.
Як проголосувати на Євробаченні 2024? Голосувати з території України за Україну не можна, а от з-за кордону, якщо маєте місцевий мобільний номер, — можна і треба. Для голосування необхідно відправити SMS з порядковим номером учасника. З України — на номер 7576, з Польщі — на номер 73555, з Німеччини — 99599, з Чехії — 906 1113 (вартість SMS — близько 7,44 гривні). Або є варіант завантажити офіційний застосунок Eurovision Song Contest. Інструкція з голосування знаходиться на сайті конкурсу.
Jerry Heil & alyona alyona під час виступу. Відчувається стиль Тані Муіньо
Разом з Україною у фіналі заспівають Сербія, Португалія, Словенія, Литва, Фінляндія, Кіпр, Ірландія, Люксембург і, звичайно, Хорватія. Польська співачка Luna, на жаль, не набрала кількість голосів, необхідну для виходу до фіналу
На сьогоднішній день українські переселенці у Швеції за місцевими законами мають прожити у країні три роки, перш ніж будуть занесені до реєстру населення і зможуть отримати номер соціального страхування.
Номер соціального страхування дає доступ до медичної, зокрема стоматологічної, допомоги. А також можливість отримувати грошову допомогу у відпустці по догляду за дитиною та на лікарняному. Плюс — ідентифікаційний номер банку, що полегшує можливості контактів з органами влади та, наприклад, зі школою дитини.
Уряд Швеції планує змінити правила і дозволити українцям реєструватися та подаватися на пільги раніше — а саме через рік перебування у країні. Міністерка з питань міграції Швеції Марія Мальмер Стенергард заявила Sveriges radio, що нові правила набудуть чинності вже 1 листопада 2024 року.
Зареєстровані в національному реєстрі українці зможуть брати участь у програмі агентства з працевлаштування, яка підтримує вивчення шведської мови та допомагає з пошуком роботи.
Участь у програмі дозволить отримувати більше грошової допомоги: так, сьогодні українці можуть претендувати на підтримку від Міграційного агентства Швеції у розмірі 71 шведська крона на день (7 євро), а з участю у програмі ця сума збільшиться до 308 шведських крон (30 євро) на день.
Як повідомляють в уряді Швеції, 1 листопада цього року близько 33 тисяч українців будуть зареєстровані та матимуть якісно нові права та можливості.
Не уявляю собі, що думає моя донька про те, що таке війна. На війні тато, йому там видали шапку, він постійно кудись їде на машині і годує великих бродячих собак. На війну постійно треба щось купувати. Війна в Україні. Росіяни спалили літак «Мрія», він був дуже великий — і після війни всі українці разом його обов’язково відбудують. На війні загинула мамина знайома тьотя, яка писала книжки і фотографувалася з білим собакою.
Не уявляю собі також, якщо чесно, що вона думає про те, що таке Україна. Україна — це її батьківщина. Але що це значить? Моя донька не народилася там і дуже недовго там жила. В Україні наша Таня Клубнічка (довга історія), Віка і перша Мішина подружка Маріві. В Україні живе собака, який крав Мішині шкарпеточки, коли вона була маленька (вона так це всім розповідає, ніби пам’ятає!). В Україні похилилася червона калина, бо напали росіяни. В Україні продаються книжечки Абабагаламага (це прямо наша больова точка, дитина постійно просить книжечки цього видавництва — не те, щоби в нас їх мало, але якось вона «викупила», що їх існує більше, ніж в нас є, і періодично просить нову — так і каже: «Ти купи вже зараз, бо з України ще довго буде їхати»).
Трирічна Міша ставить багато питань своїй мамі, а хто, власне, є українцями. Фото: приватний архів
Це все цілком реальні цитати з розмов з моєю донькою. Коли ця колонка вийде, їй уже виповниться три. Нещодавно ми йшли з нею по вулиці, і без ніякої передмови вона так захоплено каже мені:
— Мамо, так я українка!
— Звісно, — кажу, — ти — українка!
— Мамо, а ти — українка? — уточнює.
— Абсолютно українка, — кажу.
І тоді моє дитя показує на жіночку, яка іде нам назустріч. Вона темношкіра і в хіджабі.
— Мамо, а ця тьотя — українка?
— Е-е, ні, — кажу я.
А вона ставить загалом дуже правильне запитання:
— А звідки ти знаєш?
Маленька донька Катерини Бабкіної — Міша. Фото: приватний архів
Доводиться зійтися на тому, що я розгублено виголошую якийсь трошки кріповий [з англійської мови жахливий. — Ред.] набір характеристик, які з більшою вірогідністю дозволять визначити в тьоті українку, але закінчую тим, що я точно знати не можу, чи українка ця тьотя, і, звичайно, краще спершу переконатися, а вже потім казати, чи є хтось українкою чи ні.
Моя донька забуває цю ситуацію за 10 секунд, а я ще тижнями кручу в голові, чи може темношкіра жінка, мусульманка, з якихось причин бути чи вважати себе українкою? Гіпотетично — так, звісно, але на практиці — чи є такі українки? Взагалі, хто такі українки в наш час? Я знаю українок, які єврейки, кореянки, білоруски, киримли, народжені від обох литовських батьків, які давно проживають в Україні... І ще кілька цікавих комбінацій. Що їх об’єднує — те, що вони вважають себе українками і стоять зараз за Україну та її незалежність і цінності (деякі прямо фізично стоять, на передовій)? Коли ми не живемо всі разом в своїй Україні, бо на неї скидають бомби потвори, бо її частину злочинно окуповано — що об’єднує нас, таки різних, крім цього усвідомлення, що ми українки та українці?
Я думаю про свою доньку і про те, як формується її національна ідентичність, і це просто щось поза межами зрозумілого. Іноді я говорю про це з іншими мамами таких самих малих українців і українок, які толком-то і не встигли побути українками і українцями. І для інших мам це такий же треш, як для мене. Зрозуміло, що нічого не зрозуміло.
По-перше, як говорити з дітьми про росіян, не травмуючи їх (дітей, росіян не шкода)? Як ізолюватися від хароших рускіх на дитячих майданчиках, не створюючи ситуації напруги, яка є стресовою для малої дитини? Як, не провокуючи конфліктів навколо своєї дитини, зробити так, щоби в садку чи школі яка-небудь Ксєнія чи якийсь Нікіта не лізли з своїм пахожим язиком і взагалі близько не підходили? Я не знаю. Мало хто має відповіді.
У деяких батьків ненависть і біль, і травма настільки сильні, що це перевищує турботу про збереження психіки і стабільного безпечного середовища для дитини. З огляду на те, що відбувається, це нормально, коли батьки виразно виявляють ворожість і декларують ненависть. От тільки що з цього може зрозуміти трирічка, для якої смерть, руйнування, втрати — це просто здебільшого щось абстрактне, не до кінця зрозуміле і тому загалом не страшне (після поранення і смерті Вікторії Амеліної і розмови, яку я мала про це з донькою — я плакала, вона запитувала, я відповідала, — Міша кілька місяців про різних наших знайомих питала: «А він/вона уже помер/ла чи ще ні?» З цікавістю і без драми питала)? Дитині зрозуміло, що є агресія і ворожість до певних людей, але чому? І якщо нормалізуємо цю агресію на умовному дитячому майданчику до росіян, то чому не можна нормалізувати агресію на тому ж майданчику до всіх інших дітей, коли на гойдалку черга?
По-друге, як говорити з дітьми про те, що відрізняє українок і неукраїнок від всіх інших? Вишиванка, любов до пісні, полум’яне серце, сон коло вікон, а дрімота коло плота, вареники, Тарас Шевченко? Так моя донька і вареники в своєму житті лише в Британії і в Франції їла, і Тарас Шевченко в нас в Лондоні у вітальні висить. Міша знає його вірші напам’ять і впізнає його на принтах і в книжках. І, власне, якось спитала мене, чи її подружка Ренн теж читає вірші Тараса Шевченка про качечок?
— Ні, — кажу, — не читає.
І отримую знову резонне запитання:
— А чому?
І в мене просто нема якихось нормальних відповідей на ці запитання, бо по-хорошому я сама не розумію, чого би Ренн не читати Тараса Шевченка теж.
Я стараюся, якщо ми вже поїхали з України, у першу чергу, зберегти психіку і стабільний розвиток моєї доньки, якось акуратно дозувати страшні речі, а говорити здебільшого про любов. До землі — але дитина потім просить замовити їй з України землі з доставкою. До місць і міст — але дитина не пам’ятає українських міст і місць — і любить багато місць і міст неукраїнських. До своїх людей, але тут-таки доводиться визнати, що не всі наші свої люди — українці. Я вмикаю старі українські пісні, показую картини Приймаченко, малюю з донькою писанки і крашанки і навіть одного разу зробила ляльку-мотанку, але також ми слухаємо пісеньки тьоті Саші Кольцової, яку Міша бачила, коли була маленька, і вчимо вірші багатьох наших знайомих тьоть і дядь (на відміну від мене, народженої ще в совку, до речі, коли моя дитина хоче шанобливо звернутися до жаби, то не каже тьотя жаба, а каже пан жаба, я на секунду думаю – може це воно? Але ні, пані і пані — це польське звертання). Я думаю, як звести до якогось спільного знаменника лева Приймаченко, літак «Мрія», пофарбоване яйце, моя вміння плести вінки з квітів і те, через що тато на війні — але так, щоби було нормально зрозуміло трирічці? І що далі я думаю, тим більше здається мені, що замовити кілограм землі не така вже й погана ідея. Просто щоби вся ця любов в ситуації, якщо в ній ми опинилися, стала трошечки менше невловимою.
Титульне фото: Sergey Bobok/AFP
В редакційному проєкті Sestry.eu «Як розмовляти з дітьми про війну» беруть участь мами з усього світу. Напишіть нам і Ви! За кожен опублікований у нашому онлайн-журналі лист ми подаруємо Вам книгу.
Коли я сказала сусідам у Торонто про поїздку до України, вони мене довго відмовляли: «Там же війна!». Довелось їх запевнити, що Київ надійно захищений ППО, мільйони моїх співгромадян продовжують своє життя попри постійні обстріли та атаки.
Мій літак приземлився у Франкфурті. Я сіла в автобус «Франкфурт–Київ», і, затамувавши подих, розпочала свою першу за час війни мандрівку додому.
Я їхала презентувати спродюсований мною документальний фільм «ЄвроДонбас», знятий режисером Корнієм Грицюком. Завершили ми його ще перед війною, однак лише у вересні 2023 року змогли його представити для широкої аудиторії.
Фільм «ЄвроДонбас» розвінчує радянські міфи про регіон, розповідаючи про європейську історію Донеччини та Луганщини. Ці землі понад 100 років тому були невіддільною складовою європейської економіки. Я їхала в Україну говорити про все це. Прем’єра у Києві, як і загалом цей фільм, є дуже важливими для мене.
Моя попередня прем’єра була задовго до війни. Це була стрічка «Номери» на підтримку політичного бранця Олега Сенцова. Тоді він був у Сибіру. Під час зйомок ми тримали зв'язок із Олегом, обговорювали сценарій за допомогою листів, які передавав адвокат. Зараз він — на фронті. Росія знову забирає в нас найдорожче — життя, свободу, дім.
Анна Паленчук зустрічає Олега Сенцова після російського полону. Фото: приватний архів
В автобусі вже є кілька людей, вони їдуть ще з Ахена. Серед них — мама із сином-підлітком. У них переносний холодильник, щільно заповнений продуктами. Очевидно, такі відстані долають не вперше, знають, наскільки важливо для вдалої подорожі запастися їжею.
У Франкфурті зі мною в автобус заходять нові пасажири — мами з дітьми, жінки і чоловіки пенсійного віку. Між ними зав'язується розмова.
— Ви звідки?
— Із Запоріжжя!
— О, землячка! — радіє один із чоловіків і цікавиться, як жінка діставатиметься рідних місць.
— А ми з Херсонщини! — вступає у розмову жінка з дитиною. — Хотіли із сім’єю вже повертатись, але у нас постійні обстріли.
Автобус від'їжджає від аеропорту, люди розсаджуються на місця і починають займатись своїми справами: хто їсти, хто гучно дивитись відео з телеграму, хтось розмовляти по телефону з родичами.
Люди, які тікають з Ірпеня на Київщині, стоять під зруйнованим мостом. Березень 2022-го року. Фото: Dimitar Dilkoff/AFP/East News
Поки автобус стрімко летить гладеньким німецьким автобанам, я оглядаю пасажирів і думаю про шлях всіх тих, хто вижив і виїхав з рідних місць — з Бучі (як я), Херсона, Ізюма, Маріуполя, Харкова, Миколаєва, Авдіївки, Бахмута... Наш автобус — це якийсь український ковчег. Серед потоку безтурботних європейців несеться туди, де війна, де щодня падають ракети, гинуть діти і дорослі і водночас, де все найдорожче, що в нас є, — наше минуле, наше майбутнє, наша земля.
Щоденний шлях тисяч таких автобусів — це нова кровоносна система України в Європі, що несе нас в обійми одне одного, щоб знову неминуче переживати переїзди, розставання, щоб рятувати і рятуватися — знову і знову, аж до Перемоги
Мої думки переривають гучні нарікання одразу кількох пасажирок:
— Ми їдемо 5 годин, і жодної зупинки! Як так можна!
— Водій, зупиніть, будь ласка, подумайте про людей!
— Водіям курити не треба! Вони собі електронки курять у вікно!
Такої кількості людей, які курять, я не бачила давно. На кожній зупинці перекур — це святе. Курить майже весь наш «Ковчег». Хто електронні, хто класичні сигарети зі страшними і промовистими сценками на пачках і написами німецькою про шкоду куріння. Курці гучно обговорюють усе, що можна.
— Всі в автобусі? — гукає водій з першого поверху, який, очевидно, має бажання скоріше поїхати далі.
— Ні, тут жіночки не вистачає! — майже хором відповідають пасажири.
Усі починають обговорювати, якої ж саме жінки нема, як вона виглядає, у що вдягнена. На цьому весь автобус сходиться — немає ні нарікань, ні конфліктів. Є три речі, в яких українці знаходять щось спільне: досвід війни, город та те, що когось не вистачає в автобусі. Жіночка, як виявляється, пересіла. Це виявив водій, якому набридло чекати. Він проходить повз мене і каже, що кожен раз одна й та сама історія. Розмови в «Ковчегу» теж типові. Спочатку про війну, а потім про городи — як доглядати за помідорами та огірками, чим підживлювати рослини та чи люблять вони сонце.
В однієї жінки я помічаю маленьку рослину у горщику.
— А що ви таке везете? — питаю я.
— Це такі сині квіти з китицями, на бузок схожі. У Німеччині їх багато.
— Так, так. Я бачила у парку! — підтримує інша жіночка.
— А де ви її висадите? У саду?
— Ні, саду й городу у мене нема, посаджу просто біля нашої багатоповерхівки. І попрошу сусідів поливати, коли повернусь назад до Німеччини
— Треба було більший відросток взяти, — радить її сусідка.
Одна з жінок в автобусі везла квітку, аби посадити її в Україні. Фото: приватний архів Анни Паленчук
Настає ніч, деякі пасажири продовжують голосно розмовляти, незважаючи на інших, деякі дивляться відео на телефоні на всій гучності. Поруч дитина починає плакати, довго не зупиняється. Її мама повідомляє усьому автобусу, що в малої температура, і якби вона знала, що дитина захворіє, то нікуди не поїхала б. У відповідь бідолашна отримує цілу купу порад, які ліки завжди потрібно возити з собою.
— Моя дочка завжди возить із собою мішок із ліками, — заявляє огрядна жінка в сусідньому ряду.
Поступово дитина засинає, пасажири припиняють розмовляти, телефони залишаються увімкненими, хоча їхні власники вже давно сплять. Під ранок ми в’їжджаємо з Німеччини до Польщі. Наш автобус знову зупиняється. Усі прокидаються і юрбою вибігають курити.
У Польщі підсідають нові пасажири. Дехто — після довгого очікування на зупинці.
— Чому ви затримались? Я з трьома дітьми тут вже три години стою! — жіночка в рожевому платті водія шпетить автобуса. Поряд граються схожі на неї дочки. Теж у рожевому.
Коли з-за хмар виходить ще тепле осіннє сонце, ми під’їжджаємо до довгоочікуваного українського кордону. Всі вже точно знають, як садити город, хто як виїхав під обстрілами та коли хто повернеться в Німеччину. Скоро Львів, де наш автобус розформують по різним напрямкам. Хто в Запоріжжя — поїде на одному транспорті, хто до Києва — на іншому.
Я дивлюсь на пасажирів «Ковчегу» і думаю про це наше вже дворічне паломництво Європою додому, в Обіцяну Землю. Ми готові терпіти поневіряння в чужій країні, аби наші діти були у безпеці. Задля цього ми готові мити підлоги і збирати овочі, хоча є лікарями, вчителями і науковцями. І ми станемо найзавзятішими працівниками, які вивчать мову і поновлять свої дипломи, а після перемоги повернемося додому відбудовувати свою країну. Коли це буде — завтра чи через 15 років? Хто знає, це буду я чи мої доньки?
Ну, а поки у «Ковчегу» ми всі однакові — з тимчасовою пропискою, тимчасовими документами, статусом UKR, обмеженим часом на повернення, із заставкою на телефоні з українським прапором і гербом. Ладні подолати тисячі кілометрів, аби на кілька днів, або навіть годин, опинитись на Батьківщині, серед «своїх»
У Львові я купую квиток на найближчий інтерсіті «Львів–Київ». Застрибую ледь не на ходу. Ідучи на своє місце минаю десятки військових. Один з них сідає біля мене — сивочолий чоловік років 60-ти. Ми говоримо з ним про війну, про випробування, які переживає наша країна. Я — до Києва, говорити про «ЄвроДонбас». Він — з відпустки, на Донбас, боронити Україну.
— Все буде добре, — каже він, всміхаючись мені.
— Все буде добре, — повторюю за ним, як маленька дитина.
На наших телефонах одночасно починає звучати сигнал тривоги, й одразу приходить повідомлення від сусідів з Торонто з питанням: «Як ти?»
— Усе чудово, я вдома!
От-от вже настане день, коли запрацює «Бориспіль» і мільйони колишніх біженок повернуться на рідну землю, а у жіночки з автобуса навесні біля під'їзду проросте красивий кущ з фіолетовими квітами.
Видачу українцям закондонних паспортів та інших документів за кордоном відновлено в усіх без винятку підрозділах ДП «Документ».
На сайті установи повідомляється, що для попередження і недопущення перевантаженості системи та повторних технічних збоїв, видача буде відбуватися насамперед соціально вразливим категоріям громадян та після повторного отримання SMS про готовність паспортів для видачі. Тобто навіть якщо до збою вам вже приходило повідомлення — чекайте нового.
Осіб, які чекають на видачу готових документів, просять дотримуватись правил:
• мати SMS про готовність паспорту (отримане після 25 квітня);
• пред’явити документ, що посвідчує особу заявника (зокрема е-паспорт у додатку «ДІЯ»);
• пройти процедуру верифікації та перевірити персональні дані (тобто отримати паспорт може той, хто на нього подавався, або найближчий родич за наявності документу, що підтверджує родство, або нотаріально завіреної довіреності).
Вероніка Марчук ― польсько-українська діячка, президентка Міжнародної Амбасади жінок-підприємниць, віце-голова Ради Польсько-Української Господарчої палати, юристка, підприємниця та медійна особистість. Відома в Польщі як лідерка польсько-української співпраці, кінопродюсерка, акторка, телеведуча та авторка книг. Народжена в Україні, формально вже 27 років громадянка Польщі, де побудувала успішну кар’єру. 20 років зі своїм Фондом підтримує все, що українське, а з перших днів повномасштабного вторгнення Росії є представницею Міжнародного Штабу Допомоги Українцям у Польщі та активно займається забезпеченням потреб в Україні, та Польщі, де допомагає українським біженкам та дітям (про це ми писали в інтерв’ю для Sestry раніше: Вероніка Марчук: «Я поставила собі за мету стати у Польщі кимось, кого поважають» (sestry.eu) Але попри визнання та славу, Вероніці прийшлося пройти нелегкий шлях до того, щоб стати мамою. В 48 років Вероніка Марчук народила свою першу дитину ― донечку Аню. Sestry вдруге поспілкувалися з Веронікою Марчук. У відвертій розмові жінка поділилася своїми переживаннями та шляхом до щасливого материнства.
Вас часто в житті запитували: як Ви пройшли через всі випробування, де взяли стільки сил, щоб не здатися? Чи важко, пані Вероніко, на шляху до гармонії: і в роботі, і в особистому житті?
Якщо подивитися на життя кожного з нас, то остаточно як кажуть «всім дається порівну». В декого дуже скромне життя і невеликі проблеми, в іншого велике горе, але і багатий, насичений життєвий шлях. Принаймні так це зараз бачу, якщо мова йде про баланс. Звісно, багато залежить від долі, сміливості, характеру та інших важливих факторів. Але, якщо ти в день маєш десятки активностей, тоді навіть статистично частіше маєш як позитивні так і негативні пригоди. Тому рідко коли буває, щоб на долю звалювалися один за одним лише нещастя, випробування, проблеми. Ми просто частіше на це звертаємо увагу. Зауважте: коли в тебе багато успіху, хороших моментів, радості, чудових проєктів ― про це менше говорять, рідко пишуть. Як тільки якась життєва травма чи дійсно прокол ― про це мають знати всі. Я пам'ятаю, коли я працювала на телебаченні, з'явилися негативні «сенсації» про мене. Це було вперше в моєму житті, та ще публічно. Тоді я дуже важко переживала через ці плітки.
Я пішла до дирекції і сказала, що треба щось з цим робити, бо це неправда. З мене посміялись і повідомили, що навіть якби цього не написали, то вони би самі створили такий матеріал. «Ніхто не хоче святих зірок, вони не існують. Якщо ти будеш далі свята, ти не будеш нікому цікава», ― сказали мені. Я цього довго не могла сприйняти. Бо ніколи не хотіла штучно створювати зірку, робити велику людину, яка буде арифметично завойовувати серця всіх. Але підтвердили мені цю закономірність і мої українські друзі, потужні продюсери. От і прийшлось змиритися з тим чого не зміниш. Тому з таким я зараз не воюю і просто обираю життя.
Ви помітили, коли читаєш інтерв'ю успішних людей, їх часто запитують: «У вас так все чудово. Це правда? І будинки, і мільярди… Як ви це зробили? Як можливе таке чудове життя?» Зазвичай тоді дізнаємося, що так було не завжди
Вони пройшли вогонь, воду і мідні труби. Кожен хто багато викладається, не затримується на досягнутому, піклується про світ, ділиться своїм досвідом ― мусить пережити не одне! Бо розвиток, прогрес ― це не пляж. Це нерідко біль, тяжка праця та усвідомлення. Але без цього ніяк…
Маленька Вероніка Марчук. Фото: з приватного архіву
Кожна душа приходить в цей світ, щоб розвинутися та пройти різні випробування. І чим більше ми зуміємо подолати перешкод, вирішити завдань, тим ми сильнішими і мудрішими станемо. Я не кажу, що ми маємо себе краще почувати після випробувань. Вони завжди болять. Ми це пам’ятаємо. Але ми стаємо кращими для розвитку, оточення, для того, скільки ми можемо принести в життя інших. Ти допоможеш сотням людей, а може, тисячам чи навіть мільйонам щось зрозуміти, допоможеш їм не потрапити в ту саму пастку. Я вірю в те, що випробування змінюють нас в кращу сторону, «коригують наш шлях». Досвід ― це не те, що з нами трапляється, це те, що ми робимо з тим, що нам трапляється. І він завжди унікальний, він завжди тоді, коли треба. Просто нам важко з цим погодитися.
Ми є там, де є. Беремо те, що маємо і йдемо найкращою дорогою. Ми настільки різні, нас весь час щось турбує, цікавить життя інших. Ми всі сплетені в чудовий, незвичайний кошик життя. Якщо це зрозумієш, тоді легше жити. Якщо усвідомлюємо, що це наш шлях, то ми його неодмінно пройдемо і буде краще. Коли мені дуже погано, я завжди пригадую свою бабуню, взагалі своїх предків, котрі прожили дуже важке життя, і за це ми маємо дякувати їм кожного дня.
Я взагалі не уявляю, що би я сказала нинішній людині, і як би вона себе почувала, коли би мала пережити дві революції, війну, голодомори, чистки, ІІ Світову війну, Радянський Союз, важку роботу, прокидання щодня о 4 ранку, дев'ятеро дітей, яких треба нагодувати і по дорозі четверо поховати, бути в окупації, втратити чоловіків, пережити, як мої дід і баба, концтабори
Я не уявляю, як вони через все це пройшли. Тому, коли я згадую своїх предків, швидко приходжу до норми і усвідомлюю, що нам набагато краще. Моя бабуня неодноразово казала мені: «Треба цінувати все, донечко. Все добре. Подивися, ми всі є, всі разом, а це найважливіше». Ці слова мене дуже втішали, а ще я дуже люблю таку фразу: «Люди не будуть памʼятати, що ти сказав, що ти зробив, але завжди будуть памʼятати те як себе почували поруч із тобою».
Тому я найбільше ціную людські відносини, щоб бути поруч з дитиною, друзями, родиною, проживати добрі емоції, люблю інтеракцію, будування разом і для справи, а не для видуманих цілей та результату.
Чи доводилося звертатися за допомогою до психотерапевта?
Так, я ходила до психолога і до психіатра також в свій час.
Якщо хтось відчуває, що не може впоратися самотужки, обов'язково потрібно звернутися до фахівця. Я мала довгий епізод в своєму житті. Почався він кілька років після того я залишилася жити в Польщі і вийшла заміж, в мене почалися нервові зриви.
Вероніка Марчук з похресницями. Фото: з приватного архіву
З чим це було пов’язано?
Тоді я забагато на себе взяла, а нас не вчили дбати про себе. «Я ― остання літера в абетці», ― цей код я носила в собі ще зі школи. На жаль, я цього не розуміла. В один момент я вже не могла спати, у мене були панічні атаки. Цього ніхто не міг бачити. Пригадую, як ті хто щось помічав, запитували: «Що з тобою? Чому ти плачеш? Візьми себе в руки, не плач, все буде добре». Насправді я стільки років мучилася і думала, що зі мною щось не так. Поки я не поговорила з однією акторкою, яка сказала мені, що це нормально при великому перевантаженні і просто потрібно звернутися за допомогою до психотерапевта. Тоді декілька років я ходила на терапію.
Вона мене врятувала і поставила на ноги, змусила займатися спортом, цінити сон, робити перерви в роботі та правильно зміцнювати організм. Ця психотерапія змінила моє життя на стабільніше, збалансоване. Мені пояснили, що наше тіло відповідає не тільки за фізичне навантаження, а також відповідає за стан психічного здоровʼя
І якщо я весь час виснажуюся і не даю відпочинку та відновлення, то організм власне повідомляє, що ти скоро помреш. А мені здавалось, що я вічна, що я все можу. Але це ж не так.
Дуже шкода що тоді в нас не було такої свідомості, програм, літератури як зараз, прийшло воно до мене все пізніше, коли шукала порятунку.
Колишній чоловік Цезарій ПазураВам ніколи не казав: Вероніко, зупинися, подбай про себе, відпочинь?
Власне такого розуміння не було. Думаю що кожному з нас бракувало тих знань, які сьогодні досить поширені. Він дуже любив свою працю і це було для мене надзвичайно важливим: дати можливість йому розвиватися, допомагати рости, виховувати дитину, займатися домашніми справами, а до того ще я вчилася, працювала і як завжди допомагала усьому світу. Всім здавалося тоді, що це є норма і, що я завжди була така, якій все вдавалося. І коли я почала щось змінювати, то оточення дивувалося: «Як це? Тепер ти не будеш займатися дитиною чи що? Ти хочеш покинути на день-два дім і десь сама відпочивати?»
Це не сприймалося добре. Можливо й тому що я, на жаль, прийняла на себе не свою роль. І це я виявила вже після психотерапії, після вивчення багатьох книжок. В свої 23 роки я стала справжньою мамою не своєї дитини. День і ніч, весь час, на кожен запит, це була моя відповідальність. А виявилось, що приймаючи на себе на 100 відсотків роль мами з дня на день, робиш якби насилля над своїм організмом, бо ти не родила, не носила, не маєш відповідних гормонів, не знаєш дитини. Тобто, очевидно, можна присвятити багато часу дитині, але усвідомлювати, що це донька твого чоловіка, а ти його жінка, котра цю дитину любить, а не матір, котра несе повну відповідальність і віддає весь свій час. В таких випадках потрібний баланс і багато важливих знань, як про психологію так і наприклад школу Хеллінгера, котрий говорить про звʼязки і відповідальність в сім’ї та загалом цілого роду.
Школярка Вероніка Марчук (праворуч) з подругою. Фото: з приватного архіву
Ви не думали тоді, щоб найняти людей, які би допомагали справлятися по дому?
Довгий час не було на це грошей. Все відкладали ― кожну копійку. Цілі були більш матеріальні. Треба було щось побудувати, купити. Ніхто тоді не розумів, що ресурс людський ― це найважливіше. Важливо зрозуміти, я не висуваю комусь претензії. Мої подруги з Польщі вміли ж інакше дбати про себе, навіть мені радили, щоб я так тяжко не працювала. Але мене так не навчили… Навпаки: треба все вміти самій, ніхто тобі нічого не дасть і т.д. Я була переконана, що треба було від початку вміти самій все робити. Тепер вже все бачу інакше. Я дуже багато змінила як в собі, так і своєму розумінні речей. І тепер свою доньку і всіх своїх похресників (їх у мене дев'ять) вчу з малого. Багато їм приділяю часу і уваги, дуже уважно слухаю і чую. Всі мої діти називають мене хресною мамою, ми дуже близькі і з ними, і з їхніми батьками. Це місія. Ми разом допомагаємо нашій молоді розквітнути, ми є для них завжди, ми як треба намагаємося їх чомусь навчити. І я вже бачу результати зі щирої і відвертої науки. Уявіть собі, коли в мене зʼявилися життєві проблеми, одинадцятирічна похресниця сказала мені: «Хресна, я тебе прошу, подумай про себе. Ти знову забагато на себе береш. Невже не бачиш цього? Тому ти втомлена, тому в тебе щось не вийшло. Ця людина не для тебе. Ти ж мені сама казала, що треба дивитися, як на тебе впливають люди. А я бачу, що ця людина має на тебе недобрий вплив. Дивися, як ти страждаєш». І я дивлюся на неї і думаю: «Боже, в одинадцять років така спостережливість та вміння аналізувати». Якщо діти вміють спостерігати, то вони будуть більше чути себе і, очевидно, будуть рухатися в правильному руслі. Я дуже багато разів відмовила своїй душі через те, що я відчувала, що я маю робити так, як очікує від мене оточення.
І тільки правильна література та психотерапія допомогли мені зрозуміти, як правильно себе трактувати. А розуміння того, що я сама себе можу завести на той світ, змусило мене подбати про себе.
Вам довелося пройти довготривалий шлях до материнства. У Вас було кілька викиднів. Неодноразово з Вашого оточення Вам закидали: Чи стільки можна? Зупинися! Але Ви не зупинялися… І в сорок вісім років народили донечку. Хто Вас підтримував в цей час?
Так, це правда. Я вам скажу чесно, мене дуже підтримували близькі люди, подруги та просто хороші люди. А ще я мала батька Михайла, який мене дуже любив. У нас з ним був незвичайний зв'язок. Він був суворим, завжди казав: «Доцю, я за тебе піду і на смерть». Мій тато точно би пішов за мене на смерть, я це відчувала і це величезна перевага. Він завжди відстоював справедливість до кінця ― ця риса характеру передалася і мені. Тато багато разів підтримував мене в житті, допоміг силою та відвагою боротися з труднощами. Це мене врятувало. Коли він бачив, як я проходжу все важко, скільки мені коштують ці емоції, всі операції, очікування, процедури, ліки, страждання, щоб стати мамою, то дивився на мене і казав: «Доця, я твій батько. Я хочу, щоб ти жила довше і щоб ти була щаслива. Я бачу, скільки тобі це коштує. Я тебе прошу, може, не роби вже більше цього. Скільки ж можна? Воно ж не може бути без наслідків. Я по тобі бачу, як це впливає на тебе. Повір мені, я без внуків дам раду. Мені вистачить контакту з тобою. Якщо це має бути такою ціною, то прошу тебе зупинитися, щоб тільки ти була здорова». Це було дуже зворушливе: я знала як сильно мій тато завжди хотів онуків, але він через це перейшов, щоб мене не втратити.
Скільки процедур ЕКО Ви зробили?
Повних процедур було дев'ять.
Я знаю що це багато, але цього ж не плануєш! Кожен раз це окрема історія, процедури, лікарі, нова надія. Мені вдалося не опустити руки і віднайти в собі сили. Зараз я підтримую дівчат, які проходять через це. Мені кажуть деякі: «Зробили ЕКО раз, другий. Якщо третій раз не вийде ― більше не будемо пробувати». У мене не було такого плану. Була позиція: роблю стільки ― скільки дозволить мені здоров'я, фінанси, життя. А не виходить ― є інші шляхи, наприклад сурогатне материнство, усиновлення, системна родина. Якщо ти мрієш і дуже хочеш, то ти до цього йдеш. Коли мене питають і сьогодні ― підказую, що важливо бачити інші варіанти, не закривати собі двері, з покорою сприймати те, що не виходить, йти далі і обов'язково буде результат.
Вероніка Марчук в сесії для журналу Viva. Фото: Olga Majrowska
Знаю дуже багато сімей, які мріяли про дитину, з тих чи інших причин не виходило, і на певному моменті вони просто розлучалися. Як Ваш чоловік ставився до боротьби за батьківство? Чи підтримував Вас?
Я вже згодом зрозуміла, що тих партнерів, які в моєму житті не дуже мріяли про наших спільних дітей, не можеш кохати назавжди. Не витримаєш довго, коли інші діти ― треба, а твої ― може колись. Так, непогано було побачити маленьку Вероніку, але не зараз. Зараз не можна.
Коли я почала справді думати про себе, я вирішила, що тільки той, хто дуже хоче мати дітей, зуміє бути моїм чоловіком
Насправді ми не маємо впливу на інших людей ― на звички, характер. Тому треба над собою працювати, щоб із розумінням сприйняти ту чи іншу ситуацію, або радикально змінювати підхід і будувати все заново. Але тільки від нас змінюється наше оточення. І тільки ми самі можемо себе вести за руку через життя ― працею нон-стоп.
Хто Ваш другий чоловік?
Не буду тут говорити про свого партнера, тому що він не дає на це згоди. Він зовсім не публічна особа. Мені це дуже імпонує. Я сама пройшла шлях, коли всі розповідали про моє приватне життя. І це потім тягнеться постійно. Тому дотримуємося принципу, що щастя любить тишу.
Якщо люди не розуміють, що можна сьогодні кохати, а завтра розлучитися, то краще їм про це не говорити. Тобто я можу говорити про щастя. Це треба робити. Треба, щоб люди бачили, що воно є. Але, коли ти розумієш, що завтра до тебе прийдуть і знову будуть говорити, що в тебе щось не вийшло, а кожен день має шанс не вийти, то ти волієш мовчати. Чи знаю я, що завтра мій чоловік не помітить когось кращого від мене і не змінить наше життя? Чи знаю я, що завтра буде зі мною, чи не отримаю я пропозицію виїхати за кордон, і наша сім'я не витримає цю відстань? Чи знаю я, що буде завтра з нашими проблемами, які ми не можемо іноді вирішити? Чи ми витримаємо довго, чи ні, ― я не знаю. Це колись я вірила що любов тільки одна і назавжди, що витримаю все і нічого не може змінити моєї волі. Тому я можу говорити про сьогодні, про вчора, а про завтра ― не дуже. А люди хочуть чути про завтра. Тому ми вирішили про це не говорити. Говорити можу про себе, про якісь явища та речі, які й так вже явні.
Чи не надокучив інтерес медіа до Вас та Вашого життя?
Я мала чотири роки перерви. Власне, коли ми познайомились з майбутнім батьком Ані, то папараці стежили за нами. Я подала до суду, хотіла вирішити цю ситуацію так, щоб це більше не повторювалося. Мене покликали важливі гравці, шефи двох головних видавців жовтої преси на приватну зустріч і запропонували, що дадуть охорону на два роки за умови, що я даватиму їм шанс іноді фотографувати мене з чоловіком і диктуватиму сама, що писати. На що я відповіла «Ні! Не хочу, аби про нас писали ― цього не хочу ні я, ні мій партнер.» На це мені сказали: «Це неможливо. Тоді покидай шоу-бізнес, бо тут це так не працює. Якщо ти хочеш бути в ньому надалі, треба, ми будемо про тебе писати. Чи ти готова піти з шоу-бізнесу заради цих стосунків?» Я сказала, що так, готова.
Тоді я прийняла для себе рішення: не пішла на жодну прем'єру, не взяла жодного проєкту, нічого не зробила в шоу-бізнесі протягом шести років. Це було моє рішення. Потім ще я виїхала до України. А повернулася знову до Варшави, будучи вагітною Анею. І хтось про це доніс інформацію. Одного ранку в усіх газетах, журналах, на всіх порталах було написано: «Сенсація! Марчук вагітна і в неї буде дитина в сорок вісім років!» Тоді я знову хотіла подати до суду. Я зібрала довірених людей, з якими працювала. Мені сказали, що це не має сенсу. Що вже не затримаю такої сенсації і треба брати інформаційний простір у свої руки. Дійсно, за цей час життя змінилося і кожен може сам за себе говорити ― в першу чергу в соціальних мережах. Мені порадили не воювати з папараці, а показати людям своє щастя. Мене переконали, що краще ділитися добрими новинами. ніж потім шкодувати, що пишуть неправду, бо як пишуть без нашої участі ― мало коли це є правда. І я таки це зробила. Я вже не уявляла як втікати.
Я показала своє життя на Інстаграмі. З тих пір я сама показую те, що хочу.
Ви знаєте, що таке пережити втрату новонароджених дітей…
На жаль, ми пережили цю трагедію. Тяжко було втрачати вагітності, це також трапилося кілька разів,але вже народити з такою радістю виношуваних двох діточок під серцем… це велике горе. До сих пір не можу повірити в те як лікарі допустили до таких помилок, чому так трапилося, що мене привезли до лікарні, де не змогли врятувати таких вчасних діток. Бо таких дітей зараз рятують у Польщі без проблем. Це був кінець шостого місяця, початок сьомого. Я не знаю як я тоді пережила це лихо.
Це була лікарська помилка?
На жаль, так. Хоча дітки народилися живі, здорові. Це трапилося в Україні. Причому відомі лікарі. Тому я написала книгу, де міститься дуже багато вказівок для всіх, хто проходить такий шлях, хто шукає правильних лікарів.
Якщо ми серйозно підходимо до сім'ї, до народження дитини, це настільки величезна наука, що потрібно готуватися до всього цього. До слова, Анею я завагітніла в Україні (там мені робили ЕКО), а народжувала я вже тут, в Польщі. На сьомому місяці приїхала. Так що руки так би мовити з української землі.
Лікарі Вам не казали, що в 48 років пізно народжувати і що це загроза для здоров'я та життя породілля?
Було й таке, що мені відмовляли. Тому я одразу виходила з кабінету. Якщо лікарі не бачать можливості, то про що з ними далі говорити? Якщо лікар сам не вірить, то не треба приступати до ЕКО. Однозначно потрібно знайти такого, який скаже: «Слухайте, вам вже стільки років, це може не вийти, це буде важко. Чи ви на це погоджуєтесь?» З такими лікарями можна працювати.
Чому Ви обрали саме українських лікарів, якщо мали доступ до європейської медицини?
Це був той час, коли я вирішила піти з шоу-бізнесу і працювала в Україні. Якби я робила ЕКО в Польщі, то всі би цю новину одразу донесли в медіа. Зберегти в таємниці це було неможливо. Це перша причина. А по-друге, я все-таки довіряю українським лікарям, якщо мова йде про репродуктивну медицину. В Україні дуже кваліфіковані фахівці. Крім того, в Польщі інші закони. Тут, наприклад, максимально можна заморозити шість зародків. У мене їх було одинадцять, наприклад. То що мені робити з іншими? Отакі речі тут прописані.
На скільки змінилося Ваше життя з народженням доньки?
Все змінилося. Тільки зараз все повертається до нормального життя, бо їй 4 роки, вона має свої зацікавлення і мама вже не так потрібна їй, як перші три роки. У мене була мрія стати мамою, переключитися на материнство і повністю зануритися в нього. Правда, повністю мені це вдалося лише на два місяці до початку пандемії, бо пізніше вже почала працювати з дому. Хоча мала дуже рішучий план рік чи два не працювати, а лише займатися материнством. Адже пандемія не тільки нам внесла корективи. А після неї ― війна… До сих пір не можу собі дозволити залишити обовʼязки та мрію віднайти цей рік, щоб власне призупинити всі активності й присвятити час собі як жінці, як матері. Треба признати, що з народженням доньки кардинально змінився ритм життя. Всі мої працівники, колеги знають, що вранці до 10 години мене не можна відволікати, бо я займаюся Анею. Коли Аня прокидається, я повністю присвячую час їй. Хоча сама можу прокинутися о 6 чи 7 годині ранку і поробити свої справи, поки донька спить.
Звісно в мене Аня номер один. Вона ― моє щастя, і я радію, бо вона мені дає найбільше втіхи в житті. Скажіть мені, хто нас так любить і кому ми так потрібні, як не нашим дітям?
Не всі можуть і не всі бажають мати діток. Я це також розумію і підтримую кожного на його шляху. Це також серйозна справа ― вміти жити без продовження себе, свого роду. Це не є звичайним способом життя. Але я дуже щаслива, що мені вдалося отримати той життєвий сценарій, про який я завжди мріяла ― стати мамою.
Які інтереси у доньки і чи є схожість з Вашим характером?
Анулька як і я, дуже любить навчатися. Вона знала вже літери у півтора роки. Виявилося, що це ненормально. А я цього не знала, бо не дотримуюся типових норм, не відстежую, щоб було як у всіх. Я звикла, що кожен ― це індивідуальність. Я також читала у 3 роки, тому для мене це було нормально. Але коли ми були в яслях, то мені іноді робили зауваження, що це зарано. Але хіба це заважає? Якщо дитина любить вчитися ― це добре. Я люблю вчитися. Я нині би роботу проміняла на можливість вчитися. Я весь час пізнаю щось нове. Бачу, що Аня також. Вона любить виконувати якісь завдання. Вона малює ― в якомусь конкурсі виграла 2 місце. Аня проявляє себе як танцівниця. Якби ви бачили, що вона витворяє. Може, це трохи від мене. Тому що я танцювала, коли була вагітною нею. Вона цікавиться виконавцями, піснями. Коли я запитала, на які заняття ти хочеш піти: з танців, зі співу, чи грати? Донька відповіла: «Нехай краще мені грають і співають, а я буду танцювати». Тому будемо записувати її на танці. Також вона робить зі мною гімнастику, йогу. У неї є пластиковий український айпад, по якому вона вивчає українські слова. Те, що вона цікавиться мовами, мене дуже тішить. Аня також дуже любить діток. Цим вона вдалася в мене, бо я без дітей не могла. Дуже комунікабельна дівчинка, і звісно, з характером.
05.12.2020 Варшава. На знімальному майданчику телепрограми Dzień Dobry TVN. Вероніка Марчук з донькою Анею. Фото: Bartosz Krupa/East News
Ви сувора мама? Які цінності прищеплюєте донечці?
Перша цінність, яку вона вже має, ― це шанувати всіх людей, бо в нас є багато друзів і є біженці з України, Америки, Грузії, Ташкенту. Аня завжди перебуває з нами під час поїздок і всіх любить. Друге ― вести здоровий спосіб життя. Ми не їмо солодощів. Їх немає вдома. Коли йдемо в гості, то донька запитує, чи це тістечко не шкідливе, чи можна з’їсти. Вона вже сама знає, що краще їсти, а що ― ні. Ми вчимо її також допомагати іншим. Є, звісно, свої особливості. Вона ще не завжди вміє ділитися. Може запросити дитину додому, але не дасть свою іграшку погратися. Я не сувора мама, я принципова. Я слухаю її, завжди відгукуюся. Мій принцип ― бути послідовною. Найкраще ― показувати приклад на собі. І ще ми прищеплюємо багато любові до всього світу: до кожної квіточки, мурашечки, людини. Мене мама так вчила, що я кидаюся до кожної квітки, і Аня так само. Інші діти не звертають уваги, а донька фотографію просить зробити. Чесно кажучи, я навіть не очікувала, що так швидко зʼявляються результати і можемо бачити свої дзеркальні відбиття.
Що би Ви порадили жінкам, які не можуть народити дитину, але хочуть?
Якщо дуже хочете ― концентруйтеся на цьому. Фокусуватися на своїй мрії дуже важливо. Повірте мені: на чому сконцентрована наша увага ― туди йде вся наша енергія
Я колись думала, що можна думати про дитину, а робити інші речі. А навіть, що треба не «звертати увагу, тоді вийде». Але це не так. Якщо ти дуже сильна людина, як я, і вся твоя енергія віддається, то на дитину просто забракне, тому треба все залишити, і сконцентруватися. Можливо, прочитати книгу, яку я написала, де розповідаю крок за кроком, як зняти блокади, як правильно трактувати чоловіка і весь світ, і не боятися звертатися туди, що вам допомагає. Головне ― правильно думати, дбати про себе, вірити і давати собі альтернативу, наприклад: варіант А ― народжую сама дитину, варіант В ― іду до лікарів і роблю інсемінацію чи ЕКО, варіант С ― усиновлюю дитину, D ― опіка на дитиною. Коли у вас буде альтернатива, тоді не буде тиску. Важливо вірити і ніколи не здаватися. Мене завжди запитують: як ми могли стільки разів пережити ЕКО, це ж ненормально? А я тоді запитую: а коли і хто визначає момент де треба сказати «СТОП», як не ви самі? Я хотіла сказати собі «стоп». Поки тіло дає собі раду, поки лікарі дають шанс, то йти до своєї мети. У кожного з нас є шанс і для нього потрібно діяти. Вірити і робити щось для реалізації власної мрії. Нехай так буде завжди!
«Роблю стільки, скільки дозволить мені здоров'я, фінанси, життя. А не виходить ― є інші шляхи, наприклад сурогатне материнство, усиновлення, системна родина. Якщо ти мрієш і дуже хочеш, то ти до цього йдеш. Я всім пояснюю, що важливо бачити інші варіанти, з покорою сприймати те, що не виходить, йти далі й обов'язково буде результат» ― Вероніка Марчук про шлях до материнства.
Вероніка Марчук ― польсько-українська діячка, президентка Міжнародної Амбасади жінок-підприємниць, віце-голова Ради Польсько-Української Господарчої палати, юристка, підприємниця та медійна особистість. Відома в Польщі як лідерка польсько-української співпраці, кінопродюсерка, акторка, телеведуча та авторка книг. Народжена в Україні, формально вже 27 років громадянка Польщі, де побудувала успішну кар’єру. 20 років зі своїм Фондом підтримує все, що українське, а з перших днів повномасштабного вторгнення Росії є представницею Міжнародного Штабу Допомоги Українцям у Польщі та активно займається забезпеченням потреб в Україні, та Польщі, де допомагає українським біженкам та дітям (про це ми писали в інтерв’ю для Sestry раніше: Вероніка Марчук: «Я поставила собі за мету стати у Польщі кимось, кого поважають» (sestry.eu) Але попри визнання та славу, Вероніці прийшлося пройти нелегкий шлях до того, щоб стати мамою. В 48 років Вероніка Марчук народила свою першу дитину ― донечку Аню. Sestry вдруге поспілкувалися з Веронікою Марчук. У відвертій розмові жінка поділилася своїми переживаннями та шляхом до щасливого материнства.
Вас часто в житті запитували: як Ви пройшли через всі випробування, де взяли стільки сил, щоб не здатися? Чи важко, пані Вероніко, на шляху до гармонії: і в роботі, і в особистому житті?
Якщо подивитися на життя кожного з нас, то остаточно як кажуть «всім дається порівну». В декого дуже скромне життя і невеликі проблеми, в іншого велике горе, але і багатий, насичений життєвий шлях. Принаймні так це зараз бачу, якщо мова йде про баланс. Звісно, багато залежить від долі, сміливості, характеру та інших важливих факторів. Але, якщо ти в день маєш десятки активностей, тоді навіть статистично частіше маєш як позитивні так і негативні пригоди. Тому рідко коли буває, щоб на долю звалювалися один за одним лише нещастя, випробування, проблеми. Ми просто частіше на це звертаємо увагу. Зауважте: коли в тебе багато успіху, хороших моментів, радості, чудових проєктів ― про це менше говорять, рідко пишуть. Як тільки якась життєва травма чи дійсно прокол ― про це мають знати всі. Я пам'ятаю, коли я працювала на телебаченні, з'явилися негативні «сенсації» про мене. Це було вперше в моєму житті, та ще публічно. Тоді я дуже важко переживала через ці плітки.
Я пішла до дирекції і сказала, що треба щось з цим робити, бо це неправда. З мене посміялись і повідомили, що навіть якби цього не написали, то вони би самі створили такий матеріал. «Ніхто не хоче святих зірок, вони не існують. Якщо ти будеш далі свята, ти не будеш нікому цікава», ― сказали мені. Я цього довго не могла сприйняти. Бо ніколи не хотіла штучно створювати зірку, робити велику людину, яка буде арифметично завойовувати серця всіх. Але підтвердили мені цю закономірність і мої українські друзі, потужні продюсери. От і прийшлось змиритися з тим чого не зміниш. Тому з таким я зараз не воюю і просто обираю життя.
Ви помітили, коли читаєш інтерв'ю успішних людей, їх часто запитують: «У вас так все чудово. Це правда? І будинки, і мільярди… Як ви це зробили? Як можливе таке чудове життя?» Зазвичай тоді дізнаємося, що так було не завжди
Вони пройшли вогонь, воду і мідні труби. Кожен хто багато викладається, не затримується на досягнутому, піклується про світ, ділиться своїм досвідом ― мусить пережити не одне! Бо розвиток, прогрес ― це не пляж. Це нерідко біль, тяжка праця та усвідомлення. Але без цього ніяк…
Маленька Вероніка Марчук. Фото: з приватного архіву
Кожна душа приходить в цей світ, щоб розвинутися та пройти різні випробування. І чим більше ми зуміємо подолати перешкод, вирішити завдань, тим ми сильнішими і мудрішими станемо. Я не кажу, що ми маємо себе краще почувати після випробувань. Вони завжди болять. Ми це пам’ятаємо. Але ми стаємо кращими для розвитку, оточення, для того, скільки ми можемо принести в життя інших. Ти допоможеш сотням людей, а може, тисячам чи навіть мільйонам щось зрозуміти, допоможеш їм не потрапити в ту саму пастку. Я вірю в те, що випробування змінюють нас в кращу сторону, «коригують наш шлях». Досвід ― це не те, що з нами трапляється, це те, що ми робимо з тим, що нам трапляється. І він завжди унікальний, він завжди тоді, коли треба. Просто нам важко з цим погодитися.
Ми є там, де є. Беремо те, що маємо і йдемо найкращою дорогою. Ми настільки різні, нас весь час щось турбує, цікавить життя інших. Ми всі сплетені в чудовий, незвичайний кошик життя. Якщо це зрозумієш, тоді легше жити. Якщо усвідомлюємо, що це наш шлях, то ми його неодмінно пройдемо і буде краще. Коли мені дуже погано, я завжди пригадую свою бабуню, взагалі своїх предків, котрі прожили дуже важке життя, і за це ми маємо дякувати їм кожного дня.
Я взагалі не уявляю, що би я сказала нинішній людині, і як би вона себе почувала, коли би мала пережити дві революції, війну, голодомори, чистки, ІІ Світову війну, Радянський Союз, важку роботу, прокидання щодня о 4 ранку, дев'ятеро дітей, яких треба нагодувати і по дорозі четверо поховати, бути в окупації, втратити чоловіків, пережити, як мої дід і баба, концтабори
Я не уявляю, як вони через все це пройшли. Тому, коли я згадую своїх предків, швидко приходжу до норми і усвідомлюю, що нам набагато краще. Моя бабуня неодноразово казала мені: «Треба цінувати все, донечко. Все добре. Подивися, ми всі є, всі разом, а це найважливіше». Ці слова мене дуже втішали, а ще я дуже люблю таку фразу: «Люди не будуть памʼятати, що ти сказав, що ти зробив, але завжди будуть памʼятати те як себе почували поруч із тобою».
Тому я найбільше ціную людські відносини, щоб бути поруч з дитиною, друзями, родиною, проживати добрі емоції, люблю інтеракцію, будування разом і для справи, а не для видуманих цілей та результату.
Чи доводилося звертатися за допомогою до психотерапевта?
Так, я ходила до психолога і до психіатра також в свій час.
Якщо хтось відчуває, що не може впоратися самотужки, обов'язково потрібно звернутися до фахівця. Я мала довгий епізод в своєму житті. Почався він кілька років після того я залишилася жити в Польщі і вийшла заміж, в мене почалися нервові зриви.
Вероніка Марчук з похресницями. Фото: з приватного архіву
З чим це було пов’язано?
Тоді я забагато на себе взяла, а нас не вчили дбати про себе. «Я ― остання літера в абетці», ― цей код я носила в собі ще зі школи. На жаль, я цього не розуміла. В один момент я вже не могла спати, у мене були панічні атаки. Цього ніхто не міг бачити. Пригадую, як ті хто щось помічав, запитували: «Що з тобою? Чому ти плачеш? Візьми себе в руки, не плач, все буде добре». Насправді я стільки років мучилася і думала, що зі мною щось не так. Поки я не поговорила з однією акторкою, яка сказала мені, що це нормально при великому перевантаженні і просто потрібно звернутися за допомогою до психотерапевта. Тоді декілька років я ходила на терапію.
Вона мене врятувала і поставила на ноги, змусила займатися спортом, цінити сон, робити перерви в роботі та правильно зміцнювати організм. Ця психотерапія змінила моє життя на стабільніше, збалансоване. Мені пояснили, що наше тіло відповідає не тільки за фізичне навантаження, а також відповідає за стан психічного здоровʼя
І якщо я весь час виснажуюся і не даю відпочинку та відновлення, то організм власне повідомляє, що ти скоро помреш. А мені здавалось, що я вічна, що я все можу. Але це ж не так.
Дуже шкода що тоді в нас не було такої свідомості, програм, літератури як зараз, прийшло воно до мене все пізніше, коли шукала порятунку.
Колишній чоловік Цезарій ПазураВам ніколи не казав: Вероніко, зупинися, подбай про себе, відпочинь?
Власне такого розуміння не було. Думаю що кожному з нас бракувало тих знань, які сьогодні досить поширені. Він дуже любив свою працю і це було для мене надзвичайно важливим: дати можливість йому розвиватися, допомагати рости, виховувати дитину, займатися домашніми справами, а до того ще я вчилася, працювала і як завжди допомагала усьому світу. Всім здавалося тоді, що це є норма і, що я завжди була така, якій все вдавалося. І коли я почала щось змінювати, то оточення дивувалося: «Як це? Тепер ти не будеш займатися дитиною чи що? Ти хочеш покинути на день-два дім і десь сама відпочивати?»
Це не сприймалося добре. Можливо й тому що я, на жаль, прийняла на себе не свою роль. І це я виявила вже після психотерапії, після вивчення багатьох книжок. В свої 23 роки я стала справжньою мамою не своєї дитини. День і ніч, весь час, на кожен запит, це була моя відповідальність. А виявилось, що приймаючи на себе на 100 відсотків роль мами з дня на день, робиш якби насилля над своїм організмом, бо ти не родила, не носила, не маєш відповідних гормонів, не знаєш дитини. Тобто, очевидно, можна присвятити багато часу дитині, але усвідомлювати, що це донька твого чоловіка, а ти його жінка, котра цю дитину любить, а не матір, котра несе повну відповідальність і віддає весь свій час. В таких випадках потрібний баланс і багато важливих знань, як про психологію так і наприклад школу Хеллінгера, котрий говорить про звʼязки і відповідальність в сім’ї та загалом цілого роду.
Школярка Вероніка Марчук (праворуч) з подругою. Фото: з приватного архіву
Ви не думали тоді, щоб найняти людей, які би допомагали справлятися по дому?
Довгий час не було на це грошей. Все відкладали ― кожну копійку. Цілі були більш матеріальні. Треба було щось побудувати, купити. Ніхто тоді не розумів, що ресурс людський ― це найважливіше. Важливо зрозуміти, я не висуваю комусь претензії. Мої подруги з Польщі вміли ж інакше дбати про себе, навіть мені радили, щоб я так тяжко не працювала. Але мене так не навчили… Навпаки: треба все вміти самій, ніхто тобі нічого не дасть і т.д. Я була переконана, що треба було від початку вміти самій все робити. Тепер вже все бачу інакше. Я дуже багато змінила як в собі, так і своєму розумінні речей. І тепер свою доньку і всіх своїх похресників (їх у мене дев'ять) вчу з малого. Багато їм приділяю часу і уваги, дуже уважно слухаю і чую. Всі мої діти називають мене хресною мамою, ми дуже близькі і з ними, і з їхніми батьками. Це місія. Ми разом допомагаємо нашій молоді розквітнути, ми є для них завжди, ми як треба намагаємося їх чомусь навчити. І я вже бачу результати зі щирої і відвертої науки. Уявіть собі, коли в мене зʼявилися життєві проблеми, одинадцятирічна похресниця сказала мені: «Хресна, я тебе прошу, подумай про себе. Ти знову забагато на себе береш. Невже не бачиш цього? Тому ти втомлена, тому в тебе щось не вийшло. Ця людина не для тебе. Ти ж мені сама казала, що треба дивитися, як на тебе впливають люди. А я бачу, що ця людина має на тебе недобрий вплив. Дивися, як ти страждаєш». І я дивлюся на неї і думаю: «Боже, в одинадцять років така спостережливість та вміння аналізувати». Якщо діти вміють спостерігати, то вони будуть більше чути себе і, очевидно, будуть рухатися в правильному руслі. Я дуже багато разів відмовила своїй душі через те, що я відчувала, що я маю робити так, як очікує від мене оточення.
І тільки правильна література та психотерапія допомогли мені зрозуміти, як правильно себе трактувати. А розуміння того, що я сама себе можу завести на той світ, змусило мене подбати про себе.
Вам довелося пройти довготривалий шлях до материнства. У Вас було кілька викиднів. Неодноразово з Вашого оточення Вам закидали: Чи стільки можна? Зупинися! Але Ви не зупинялися… І в сорок вісім років народили донечку. Хто Вас підтримував в цей час?
Так, це правда. Я вам скажу чесно, мене дуже підтримували близькі люди, подруги та просто хороші люди. А ще я мала батька Михайла, який мене дуже любив. У нас з ним був незвичайний зв'язок. Він був суворим, завжди казав: «Доцю, я за тебе піду і на смерть». Мій тато точно би пішов за мене на смерть, я це відчувала і це величезна перевага. Він завжди відстоював справедливість до кінця ― ця риса характеру передалася і мені. Тато багато разів підтримував мене в житті, допоміг силою та відвагою боротися з труднощами. Це мене врятувало. Коли він бачив, як я проходжу все важко, скільки мені коштують ці емоції, всі операції, очікування, процедури, ліки, страждання, щоб стати мамою, то дивився на мене і казав: «Доця, я твій батько. Я хочу, щоб ти жила довше і щоб ти була щаслива. Я бачу, скільки тобі це коштує. Я тебе прошу, може, не роби вже більше цього. Скільки ж можна? Воно ж не може бути без наслідків. Я по тобі бачу, як це впливає на тебе. Повір мені, я без внуків дам раду. Мені вистачить контакту з тобою. Якщо це має бути такою ціною, то прошу тебе зупинитися, щоб тільки ти була здорова». Це було дуже зворушливе: я знала як сильно мій тато завжди хотів онуків, але він через це перейшов, щоб мене не втратити.
Скільки процедур ЕКО Ви зробили?
Повних процедур було дев'ять.
Я знаю що це багато, але цього ж не плануєш! Кожен раз це окрема історія, процедури, лікарі, нова надія. Мені вдалося не опустити руки і віднайти в собі сили. Зараз я підтримую дівчат, які проходять через це. Мені кажуть деякі: «Зробили ЕКО раз, другий. Якщо третій раз не вийде ― більше не будемо пробувати». У мене не було такого плану. Була позиція: роблю стільки ― скільки дозволить мені здоров'я, фінанси, життя. А не виходить ― є інші шляхи, наприклад сурогатне материнство, усиновлення, системна родина. Якщо ти мрієш і дуже хочеш, то ти до цього йдеш. Коли мене питають і сьогодні ― підказую, що важливо бачити інші варіанти, не закривати собі двері, з покорою сприймати те, що не виходить, йти далі і обов'язково буде результат.
Вероніка Марчук в сесії для журналу Viva. Фото: Olga Majrowska
Знаю дуже багато сімей, які мріяли про дитину, з тих чи інших причин не виходило, і на певному моменті вони просто розлучалися. Як Ваш чоловік ставився до боротьби за батьківство? Чи підтримував Вас?
Я вже згодом зрозуміла, що тих партнерів, які в моєму житті не дуже мріяли про наших спільних дітей, не можеш кохати назавжди. Не витримаєш довго, коли інші діти ― треба, а твої ― може колись. Так, непогано було побачити маленьку Вероніку, але не зараз. Зараз не можна.
Коли я почала справді думати про себе, я вирішила, що тільки той, хто дуже хоче мати дітей, зуміє бути моїм чоловіком
Насправді ми не маємо впливу на інших людей ― на звички, характер. Тому треба над собою працювати, щоб із розумінням сприйняти ту чи іншу ситуацію, або радикально змінювати підхід і будувати все заново. Але тільки від нас змінюється наше оточення. І тільки ми самі можемо себе вести за руку через життя ― працею нон-стоп.
Хто Ваш другий чоловік?
Не буду тут говорити про свого партнера, тому що він не дає на це згоди. Він зовсім не публічна особа. Мені це дуже імпонує. Я сама пройшла шлях, коли всі розповідали про моє приватне життя. І це потім тягнеться постійно. Тому дотримуємося принципу, що щастя любить тишу.
Якщо люди не розуміють, що можна сьогодні кохати, а завтра розлучитися, то краще їм про це не говорити. Тобто я можу говорити про щастя. Це треба робити. Треба, щоб люди бачили, що воно є. Але, коли ти розумієш, що завтра до тебе прийдуть і знову будуть говорити, що в тебе щось не вийшло, а кожен день має шанс не вийти, то ти волієш мовчати. Чи знаю я, що завтра мій чоловік не помітить когось кращого від мене і не змінить наше життя? Чи знаю я, що завтра буде зі мною, чи не отримаю я пропозицію виїхати за кордон, і наша сім'я не витримає цю відстань? Чи знаю я, що буде завтра з нашими проблемами, які ми не можемо іноді вирішити? Чи ми витримаємо довго, чи ні, ― я не знаю. Це колись я вірила що любов тільки одна і назавжди, що витримаю все і нічого не може змінити моєї волі. Тому я можу говорити про сьогодні, про вчора, а про завтра ― не дуже. А люди хочуть чути про завтра. Тому ми вирішили про це не говорити. Говорити можу про себе, про якісь явища та речі, які й так вже явні.
Чи не надокучив інтерес медіа до Вас та Вашого життя?
Я мала чотири роки перерви. Власне, коли ми познайомились з майбутнім батьком Ані, то папараці стежили за нами. Я подала до суду, хотіла вирішити цю ситуацію так, щоб це більше не повторювалося. Мене покликали важливі гравці, шефи двох головних видавців жовтої преси на приватну зустріч і запропонували, що дадуть охорону на два роки за умови, що я даватиму їм шанс іноді фотографувати мене з чоловіком і диктуватиму сама, що писати. На що я відповіла «Ні! Не хочу, аби про нас писали ― цього не хочу ні я, ні мій партнер.» На це мені сказали: «Це неможливо. Тоді покидай шоу-бізнес, бо тут це так не працює. Якщо ти хочеш бути в ньому надалі, треба, ми будемо про тебе писати. Чи ти готова піти з шоу-бізнесу заради цих стосунків?» Я сказала, що так, готова.
Тоді я прийняла для себе рішення: не пішла на жодну прем'єру, не взяла жодного проєкту, нічого не зробила в шоу-бізнесі протягом шести років. Це було моє рішення. Потім ще я виїхала до України. А повернулася знову до Варшави, будучи вагітною Анею. І хтось про це доніс інформацію. Одного ранку в усіх газетах, журналах, на всіх порталах було написано: «Сенсація! Марчук вагітна і в неї буде дитина в сорок вісім років!» Тоді я знову хотіла подати до суду. Я зібрала довірених людей, з якими працювала. Мені сказали, що це не має сенсу. Що вже не затримаю такої сенсації і треба брати інформаційний простір у свої руки. Дійсно, за цей час життя змінилося і кожен може сам за себе говорити ― в першу чергу в соціальних мережах. Мені порадили не воювати з папараці, а показати людям своє щастя. Мене переконали, що краще ділитися добрими новинами. ніж потім шкодувати, що пишуть неправду, бо як пишуть без нашої участі ― мало коли це є правда. І я таки це зробила. Я вже не уявляла як втікати.
Я показала своє життя на Інстаграмі. З тих пір я сама показую те, що хочу.
Ви знаєте, що таке пережити втрату новонароджених дітей…
На жаль, ми пережили цю трагедію. Тяжко було втрачати вагітності, це також трапилося кілька разів,але вже народити з такою радістю виношуваних двох діточок під серцем… це велике горе. До сих пір не можу повірити в те як лікарі допустили до таких помилок, чому так трапилося, що мене привезли до лікарні, де не змогли врятувати таких вчасних діток. Бо таких дітей зараз рятують у Польщі без проблем. Це був кінець шостого місяця, початок сьомого. Я не знаю як я тоді пережила це лихо.
Це була лікарська помилка?
На жаль, так. Хоча дітки народилися живі, здорові. Це трапилося в Україні. Причому відомі лікарі. Тому я написала книгу, де міститься дуже багато вказівок для всіх, хто проходить такий шлях, хто шукає правильних лікарів.
Якщо ми серйозно підходимо до сім'ї, до народження дитини, це настільки величезна наука, що потрібно готуватися до всього цього. До слова, Анею я завагітніла в Україні (там мені робили ЕКО), а народжувала я вже тут, в Польщі. На сьомому місяці приїхала. Так що руки так би мовити з української землі.
Лікарі Вам не казали, що в 48 років пізно народжувати і що це загроза для здоров'я та життя породілля?
Було й таке, що мені відмовляли. Тому я одразу виходила з кабінету. Якщо лікарі не бачать можливості, то про що з ними далі говорити? Якщо лікар сам не вірить, то не треба приступати до ЕКО. Однозначно потрібно знайти такого, який скаже: «Слухайте, вам вже стільки років, це може не вийти, це буде важко. Чи ви на це погоджуєтесь?» З такими лікарями можна працювати.
Чому Ви обрали саме українських лікарів, якщо мали доступ до європейської медицини?
Це був той час, коли я вирішила піти з шоу-бізнесу і працювала в Україні. Якби я робила ЕКО в Польщі, то всі би цю новину одразу донесли в медіа. Зберегти в таємниці це було неможливо. Це перша причина. А по-друге, я все-таки довіряю українським лікарям, якщо мова йде про репродуктивну медицину. В Україні дуже кваліфіковані фахівці. Крім того, в Польщі інші закони. Тут, наприклад, максимально можна заморозити шість зародків. У мене їх було одинадцять, наприклад. То що мені робити з іншими? Отакі речі тут прописані.
На скільки змінилося Ваше життя з народженням доньки?
Все змінилося. Тільки зараз все повертається до нормального життя, бо їй 4 роки, вона має свої зацікавлення і мама вже не так потрібна їй, як перші три роки. У мене була мрія стати мамою, переключитися на материнство і повністю зануритися в нього. Правда, повністю мені це вдалося лише на два місяці до початку пандемії, бо пізніше вже почала працювати з дому. Хоча мала дуже рішучий план рік чи два не працювати, а лише займатися материнством. Адже пандемія не тільки нам внесла корективи. А після неї ― війна… До сих пір не можу собі дозволити залишити обовʼязки та мрію віднайти цей рік, щоб власне призупинити всі активності й присвятити час собі як жінці, як матері. Треба признати, що з народженням доньки кардинально змінився ритм життя. Всі мої працівники, колеги знають, що вранці до 10 години мене не можна відволікати, бо я займаюся Анею. Коли Аня прокидається, я повністю присвячую час їй. Хоча сама можу прокинутися о 6 чи 7 годині ранку і поробити свої справи, поки донька спить.
Звісно в мене Аня номер один. Вона ― моє щастя, і я радію, бо вона мені дає найбільше втіхи в житті. Скажіть мені, хто нас так любить і кому ми так потрібні, як не нашим дітям?
Не всі можуть і не всі бажають мати діток. Я це також розумію і підтримую кожного на його шляху. Це також серйозна справа ― вміти жити без продовження себе, свого роду. Це не є звичайним способом життя. Але я дуже щаслива, що мені вдалося отримати той життєвий сценарій, про який я завжди мріяла ― стати мамою.
Які інтереси у доньки і чи є схожість з Вашим характером?
Анулька як і я, дуже любить навчатися. Вона знала вже літери у півтора роки. Виявилося, що це ненормально. А я цього не знала, бо не дотримуюся типових норм, не відстежую, щоб було як у всіх. Я звикла, що кожен ― це індивідуальність. Я також читала у 3 роки, тому для мене це було нормально. Але коли ми були в яслях, то мені іноді робили зауваження, що це зарано. Але хіба це заважає? Якщо дитина любить вчитися ― це добре. Я люблю вчитися. Я нині би роботу проміняла на можливість вчитися. Я весь час пізнаю щось нове. Бачу, що Аня також. Вона любить виконувати якісь завдання. Вона малює ― в якомусь конкурсі виграла 2 місце. Аня проявляє себе як танцівниця. Якби ви бачили, що вона витворяє. Може, це трохи від мене. Тому що я танцювала, коли була вагітною нею. Вона цікавиться виконавцями, піснями. Коли я запитала, на які заняття ти хочеш піти: з танців, зі співу, чи грати? Донька відповіла: «Нехай краще мені грають і співають, а я буду танцювати». Тому будемо записувати її на танці. Також вона робить зі мною гімнастику, йогу. У неї є пластиковий український айпад, по якому вона вивчає українські слова. Те, що вона цікавиться мовами, мене дуже тішить. Аня також дуже любить діток. Цим вона вдалася в мене, бо я без дітей не могла. Дуже комунікабельна дівчинка, і звісно, з характером.
05.12.2020 Варшава. На знімальному майданчику телепрограми Dzień Dobry TVN. Вероніка Марчук з донькою Анею. Фото: Bartosz Krupa/East News
Ви сувора мама? Які цінності прищеплюєте донечці?
Перша цінність, яку вона вже має, ― це шанувати всіх людей, бо в нас є багато друзів і є біженці з України, Америки, Грузії, Ташкенту. Аня завжди перебуває з нами під час поїздок і всіх любить. Друге ― вести здоровий спосіб життя. Ми не їмо солодощів. Їх немає вдома. Коли йдемо в гості, то донька запитує, чи це тістечко не шкідливе, чи можна з’їсти. Вона вже сама знає, що краще їсти, а що ― ні. Ми вчимо її також допомагати іншим. Є, звісно, свої особливості. Вона ще не завжди вміє ділитися. Може запросити дитину додому, але не дасть свою іграшку погратися. Я не сувора мама, я принципова. Я слухаю її, завжди відгукуюся. Мій принцип ― бути послідовною. Найкраще ― показувати приклад на собі. І ще ми прищеплюємо багато любові до всього світу: до кожної квіточки, мурашечки, людини. Мене мама так вчила, що я кидаюся до кожної квітки, і Аня так само. Інші діти не звертають уваги, а донька фотографію просить зробити. Чесно кажучи, я навіть не очікувала, що так швидко зʼявляються результати і можемо бачити свої дзеркальні відбиття.
Що би Ви порадили жінкам, які не можуть народити дитину, але хочуть?
Якщо дуже хочете ― концентруйтеся на цьому. Фокусуватися на своїй мрії дуже важливо. Повірте мені: на чому сконцентрована наша увага ― туди йде вся наша енергія
Я колись думала, що можна думати про дитину, а робити інші речі. А навіть, що треба не «звертати увагу, тоді вийде». Але це не так. Якщо ти дуже сильна людина, як я, і вся твоя енергія віддається, то на дитину просто забракне, тому треба все залишити, і сконцентруватися. Можливо, прочитати книгу, яку я написала, де розповідаю крок за кроком, як зняти блокади, як правильно трактувати чоловіка і весь світ, і не боятися звертатися туди, що вам допомагає. Головне ― правильно думати, дбати про себе, вірити і давати собі альтернативу, наприклад: варіант А ― народжую сама дитину, варіант В ― іду до лікарів і роблю інсемінацію чи ЕКО, варіант С ― усиновлюю дитину, D ― опіка на дитиною. Коли у вас буде альтернатива, тоді не буде тиску. Важливо вірити і ніколи не здаватися. Мене завжди запитують: як ми могли стільки разів пережити ЕКО, це ж ненормально? А я тоді запитую: а коли і хто визначає момент де треба сказати «СТОП», як не ви самі? Я хотіла сказати собі «стоп». Поки тіло дає собі раду, поки лікарі дають шанс, то йти до своєї мети. У кожного з нас є шанс і для нього потрібно діяти. Вірити і робити щось для реалізації власної мрії. Нехай так буде завжди!
Олександра Самсонова родом із Росії. У дитинстві часто бувала в Україні. Коли у 2014 році РФ розпочала війну, дівчині було лише 15. Та вже тоді вона для себе вирішили, що не житиме у країні-агресорці. Ставши повнолітньою, з однією валізою поїхала до України. А згодом вирішила стати на захист нової батьківщини.
Шлях з Росії до України
Я із звичайної середньостатистичної російської родини. Народилася у Москві. Коли виповнилося 11 років, уперше побувала в Україні. Мама поїхала туди працювати, я разом з нею, пішла там до школи. Однак за кілька років під тиском деяких членів нашої родини я повернулася жити і вчитися до Росії. Займалася моделінгом та акторською майстерністю. І лише коли мені виповнилося 19 років, моє життя кардинально змінилося. На той момент вже чотири роки тривала війна на сході України.
Я усвідомлювала, що Росія чинить несправедливо по відношенню до України. Почала досліджувати питання війни й одного дня вирішила приєднатися до боротьби проти тієї несправедливості
Олександра Самсонова на Донбасі. Фото: приватний архів
Рідним і друзям сказала, що повернуся через три дні. Поїхала з однією сумкою. Взяла лише найнеобхідніше: одяг, засоби гігієни, телефон і документи. Про рішення йти на війну рідні дізналися згодом. Відреагували іронічно, навіть сміялися з мене. Я одразу припинила будь-який зв'язок з Росією. Мій найбільший страх — потрапити додому.Там все просякнуте російською пропагандою, якій я ніколи не вірила. Чого не скажеш про більшість росіян. Вони сліпо довіряють тому що їм говорять із телевізора. Це система, яка розроблялася десятки років, поступово і продумано. Люди народжуються, зростають разом з нею і відповідно сліпо довіряють. Вони не аналізують та не перевіряють інформацію. До того ж вони повністю відірвані від зовнішнього світу. У них немає бажання дізнаватися, що відбувається поза їхнім життям. Це можна було відстежити по війнах, які Росія розв'язувала ще до України. Та ж Грузія, Чечня. Росіяни не цікавилися усім цим. Вони були впевнені, що держава чинить абсолютно правильно. В усьому підтримують те, що робить Путін.
У мене ж завжди була своя думка.Тож, щойно виникла можливість, я вирішила стати на захист саме України
Добровольчий батальйон
Через російське громадянство я не могла піти на службу до лав ЗСУ. Тому приєдналася до одного з добровольчих батальйонів. Інформацію про нього я знайшла в інтернеті, просто лежачи на дивані. Зателефонувала їм і вже за кілька днів приїхала подавати документи. Впродовж місяця тривав відбір і підготовка. Навчали вогневій, саперній, інженерній справі та медицині. Під час навчань у мене найкраще виходило стріляти. Тому я й обрала для себе шлях стрільчині.
Через наявність у мене російського паспорта, звісно, на початку була недовіра серед військових
У них чимало версій було. І про те, що я російська агентура, засланий «козачок». Були розмови і щодо моєї зовнішності. Мене всерйоз не сприймали. Говорили, що моє місце у модельному агентстві, а не на війні, що насправді я — акторка, готуюся до якихось зйомок і тому проходжу навчання. Моментами хотілося все кинути і зійти з обраного шляху. Через цей моральний тиск було складно психологічно. А ще — важко давалося завоювати довіру. Я щоденно доводила, що гідна були у підрозділі.
Олександра Самсонова під час військових навчань. Фото: приватний архів
Всі завдання виконувала на рівних з чоловіками. І згодом спілкування перейшло на інший рівень
Щонайменше пів року знадобилося, аби я відчула себе своєю серед своїх. На початку 2021-го доєдналася до «Госпітальєрів» (добровольчий медичний батальйон. — Авт.). Пройшла курс бойового медика. До речі, на той момент відбір у них був найскладнішим. З «Госпітальєрами» я їздила на ротації. Але я була не медиком, а вогневиком.
Вже у армії отримала позивний — «Катана». Так називається азіатська зброя — меч. Його макет висів на стіні однієї з наших баз, і я постійно брала його до рук, розглядала. Через таку цікавість побратими і назвали мене «Катаною».
Війна — здебільшого про біль
Повномасштабне вторгнення Росії для нас неочікуваним сюрпризом не стало. Командування добровольчого формування нас збирало і активно тренувало ще за два місяці до початку великої війни. Нам розповідали, звідки будуть прориви, як це все може відбуватися. Так і сталося. Вранці 24 лютого я одразу зрозуміла, що відбувається. На той момент я була у Києві.
Найбільше хвилювалася за своїх підопічних тварин, які перебували у мене вдома. На той момент їх було п’ятеро
До слова, я ще ж зооволонтерством займаюся. Впродовж 10 років підбираю, лікую, приводжу до ладу і прилаштовую у нові родини тварин. Тож, почувши вибухи, я почала трішки панікувати, тому що не розуміла, що мені з ними робити, куди їх подіти для того, щоб поїхати до свого підрозділу. Аби вирішити це питання, мені знадобилося два дні. І вже 26 лютого я була у частині.
Олександра Самсонова в українському селі на Донеччині. Фото: приватний архів
Спочатку був Ірпінь, Буча. Далі — південь та схід. Війна — це здебільшого про біль. На жаль, більшість того, що залишається у пам’яті, пов’язане з горем. Наприклад, коли люди, з якими ти ось-ось розмовляв, помирають поруч і ти нічого не можеш зробити.
Такі моторошні ситуації залишають відбиток на все життя. Видалити їх із свідомості неможливо
Тому доводиться із цим жити. Із хорошого — ми завжди намагаємося підтримувати один одного. Це безцінно. Щодо страху то, звісно, що він присутній. Але як би це дивно не звучало, я його відчуваю у спокійні моменти, найчастіше — у Києві. Під час виконання бойових завдань у мене страх майже відсутній. На нього немає часу. Організм автоматично переключається в інший режим. Навіть психологи кажуть, що коли у мозку є час і можливість дуже багато думати й аналізувати, то і страхи можуть з’являтися. І навпаки.
Найскладнішим для мене на війні є розуміння того, що мене вдома чекає мама і що якоїсь миті можу не повернутися
І ось думки про те, як вона буде це переживати — найтяжчі. Моя мама зі мною — в Україні. Вона теж залишила Росію. Звичайно, щоразу мене відмовляє, просить зупинитися. І це не тому, що вважає, що я роблю щось неправильно. Вона просто дуже хвилюється за мене. Щоразу проводжання через сльози. Для мене це дуже важко. Знаєте, на початку повномасштабного вторгнення Росії мене вразила згуртованість і єднання людей. Це дуже мотивувало та підбадьорювало. Шкода, що наразі це дещо змінилося.
Побут і сексизм на фронті
У мене часто запитують про побутові умови на фронті. Я загартована. Можу жити як і в гарних умовах, так і в окопах. Звісно, що це не просто. Туалет на вулиці. Душу немає. Аби помитися, ми набирали у відра воду, гріли на вогні і поливали ковшиками на себе. І то це могло бути раз на чотири дні, тому що води не вистачало. Нам її привозили у вантажівках в обмеженій кількості. Тож ми її дуже сильно економили. Загалом на війні немає поділу на чоловіка й жінку.
Ми робимо все на рівних, хоча я маю доволі антифеміністичну позицію. Я вважаю, що жінки — це сильні створіння, але водночас дуже ніжні — і завдання у них абсолютно інше
Олександра Самсонова на Донеччині. Фото: приватний архів
Тобто, не воювати. Однак, якщо жінка хоче це робити, то їй не повинні заважати. От у мене в один момент з’явилося чітке усвідомлення і бажання, що я повинна це зробити. Я не можу пояснити як виникло це внутрішнє покликання. Для себе своє рішення я пов'язую, напевно, зі своїм темпераментом. Я з дитинства борюся за права тварин, завжди намагаюся втрутитися і допомогти. І так абсолютно в усьому. У даній ситуації — несправедливість щодо України з боку Росії.
Щодо сексизму в армії та дискримінації за статтю, то так, такі випадки трапляються. Але я маю їм виправдання
Уявіть собі військові навчання. Ми у величезному лісі. Завдання — пройти його впродовж дня і не зіткнутися одне з одним. Це так відпрацьовувалася розвідка. І приїжджають жінки, які пахнуть парфумами настільки, що їх чути далеко. Ви розумієте, це ліс, там є певні запахи, властиві тільки природі. Там немає різких ароматів. Тим паче, коли перебуваєш кілька годин у тому середовищі, ти всі сторонні запахи відчуваєш блискавично. Тож їх швидко знаходили у лісі. Є жінки, які несерйозно до цього ставилися. Приїжджали на навчання нафарбовані, запізнювалися на шикування на 20 хвилин, тому що «наводили красу». Також є інші брудні моменти, про які я не хочу розповідати. На мою думку багато чого залежить від жінки.
Вона заслуговує на рівноправність. Якщо вона хоче щось довести, бути в армії то вона це зробить. Як зробила це я, незважаючи на жарти і несприйняття
Українське громадянство — поки місія нездійсненна
Наразі я зламалася, насамперед морально. Можливо, просто втомилася і мені потрібний відпочинок. Та виїхати за межі країни, наприклад, кудись до моря, через російські документи я не можу. За паспортом я — росіянка, але в душі — українка. Я люблю Україну, це найулюбленіша моя держава. Дуже деморалізує те, що я досі не можу отримати громадянство. Я подавала документи, але жодних зрушень немає. Дуже складна система і принцип набуття громадянства. Насправді — він відсутній. На сьогодні зупинена видача українських паспортів для громадян країни-агресора. Навіть для тих, хто воює на боці України. До того ж досі немає чіткого алгоритму, як отримати українське громадянство. За повномасштабну війну його дали лише чотирьом росіянам. Ці люди отримали його абсолютно різними способами. Це справа везіння. На всі наші запитання, єдина відповідь: «Зараз не можна і все. Те, що ви воюєте, — не доказ і не аргумент». Скоро буде чотири роки, як я не виїжджала з України нікуди. І це, звісно, теж гнітить. Все накопилося, немов снігова куля.
Робота з психологом, антидепресанти — допомога тимчасова. Єдине, що рятує, — жорстка робота над собою
Олександра Самсонова, яка залишила Росію заради України. Фото: приватний архів
Щодня змушувати себе щось робити. Через силу вставати з ліжка, займатися якимись справами. До того ж у мене є певна відповідальність за тварин, серед яких є хворі, які потрібно лікувати. Наразі їх дев’ятеро. Це коти і собаки. Був ще щур, але ми його прилаштували у хороші руки. Це затратна справа. 80% фінансів йде на тварини. Мені у цьому допомагає мама. Багато тварин я привезла з війни. Собі залишила кота, який прожив із нами всю ротацію.
Перемога — розвал Росії
У цій війні, на жаль, багато у чому Росія виграє. За рахунок чого? За рахунок зброї та кількості людей. У них з цим не рахуються. Те, що я бачу в Україні щодо примусової мобілізації, то я це не підтримую. Так, людей в армії не вистачає, має бути ротація для тих військових, які вже давно на фронті. Але це все має відбуватися не так. Звісно, що має бути фінансова мотивація, але насамперед людина має розуміти, чому вона йде воювати, кого захищати і що здобувати. Моральна складова тут надзвичайно важлива. Має бути ідея та бажання. Знаєте, я приїхала воювати за Україну.
За вільну, демократичну країну, в якій немає жорстокої системи, яка є у Росії. За країну, у якій поважають інтереси і життя людей
У будь-якому разі я вірю у перемогу України і мрію, аби ця війна закінчилася. Особисто для мене перемога — це повний розвал Росії і абсолютне їхнє зникнення.Вони ніколи не житимуть, як цивілізоване суспільство, бо для цього нічого не роблять. Щодо майбутнього України то я вже бачу потужні зміни всередині країни. Хотілося би мирного майбутнього, де було б націоналістично-ідейне виховання молоді, де шануватимуть і пам’ятатимуть всіх, хто загинув за вільну Україну. Мене війна змінила досить сильно. Я дуже швидко подорослішала. І те, що я знаю напевно, — після війни більше житиму для себе. Адже мені зараз лише 24.
Олександра Самсонова родом із Росії. У дитинстві часто бувала в Україні. Коли у 2014 році РФ розпочала війну, дівчині було лише 15. Та вже тоді вона для себе вирішили, що не житиме у країні-агресорці. Ставши повнолітньою, з однією валізою поїхала до України. А згодом вирішила стати на захист нової батьківщини.
Шлях з Росії до України
Я із звичайної середньостатистичної російської родини. Народилася у Москві. Коли виповнилося 11 років, уперше побувала в Україні. Мама поїхала туди працювати, я разом з нею, пішла там до школи. Однак за кілька років під тиском деяких членів нашої родини я повернулася жити і вчитися до Росії. Займалася моделінгом та акторською майстерністю. І лише коли мені виповнилося 19 років, моє життя кардинально змінилося. На той момент вже чотири роки тривала війна на сході України.
Я усвідомлювала, що Росія чинить несправедливо по відношенню до України. Почала досліджувати питання війни й одного дня вирішила приєднатися до боротьби проти тієї несправедливості
Олександра Самсонова на Донбасі. Фото: приватний архів
Рідним і друзям сказала, що повернуся через три дні. Поїхала з однією сумкою. Взяла лише найнеобхідніше: одяг, засоби гігієни, телефон і документи. Про рішення йти на війну рідні дізналися згодом. Відреагували іронічно, навіть сміялися з мене. Я одразу припинила будь-який зв'язок з Росією. Мій найбільший страх — потрапити додому.Там все просякнуте російською пропагандою, якій я ніколи не вірила. Чого не скажеш про більшість росіян. Вони сліпо довіряють тому що їм говорять із телевізора. Це система, яка розроблялася десятки років, поступово і продумано. Люди народжуються, зростають разом з нею і відповідно сліпо довіряють. Вони не аналізують та не перевіряють інформацію. До того ж вони повністю відірвані від зовнішнього світу. У них немає бажання дізнаватися, що відбувається поза їхнім життям. Це можна було відстежити по війнах, які Росія розв'язувала ще до України. Та ж Грузія, Чечня. Росіяни не цікавилися усім цим. Вони були впевнені, що держава чинить абсолютно правильно. В усьому підтримують те, що робить Путін.
У мене ж завжди була своя думка.Тож, щойно виникла можливість, я вирішила стати на захист саме України
Добровольчий батальйон
Через російське громадянство я не могла піти на службу до лав ЗСУ. Тому приєдналася до одного з добровольчих батальйонів. Інформацію про нього я знайшла в інтернеті, просто лежачи на дивані. Зателефонувала їм і вже за кілька днів приїхала подавати документи. Впродовж місяця тривав відбір і підготовка. Навчали вогневій, саперній, інженерній справі та медицині. Під час навчань у мене найкраще виходило стріляти. Тому я й обрала для себе шлях стрільчині.
Через наявність у мене російського паспорта, звісно, на початку була недовіра серед військових
У них чимало версій було. І про те, що я російська агентура, засланий «козачок». Були розмови і щодо моєї зовнішності. Мене всерйоз не сприймали. Говорили, що моє місце у модельному агентстві, а не на війні, що насправді я — акторка, готуюся до якихось зйомок і тому проходжу навчання. Моментами хотілося все кинути і зійти з обраного шляху. Через цей моральний тиск було складно психологічно. А ще — важко давалося завоювати довіру. Я щоденно доводила, що гідна були у підрозділі.
Олександра Самсонова під час військових навчань. Фото: приватний архів
Всі завдання виконувала на рівних з чоловіками. І згодом спілкування перейшло на інший рівень
Щонайменше пів року знадобилося, аби я відчула себе своєю серед своїх. На початку 2021-го доєдналася до «Госпітальєрів» (добровольчий медичний батальйон. — Авт.). Пройшла курс бойового медика. До речі, на той момент відбір у них був найскладнішим. З «Госпітальєрами» я їздила на ротації. Але я була не медиком, а вогневиком.
Вже у армії отримала позивний — «Катана». Так називається азіатська зброя — меч. Його макет висів на стіні однієї з наших баз, і я постійно брала його до рук, розглядала. Через таку цікавість побратими і назвали мене «Катаною».
Війна — здебільшого про біль
Повномасштабне вторгнення Росії для нас неочікуваним сюрпризом не стало. Командування добровольчого формування нас збирало і активно тренувало ще за два місяці до початку великої війни. Нам розповідали, звідки будуть прориви, як це все може відбуватися. Так і сталося. Вранці 24 лютого я одразу зрозуміла, що відбувається. На той момент я була у Києві.
Найбільше хвилювалася за своїх підопічних тварин, які перебували у мене вдома. На той момент їх було п’ятеро
До слова, я ще ж зооволонтерством займаюся. Впродовж 10 років підбираю, лікую, приводжу до ладу і прилаштовую у нові родини тварин. Тож, почувши вибухи, я почала трішки панікувати, тому що не розуміла, що мені з ними робити, куди їх подіти для того, щоб поїхати до свого підрозділу. Аби вирішити це питання, мені знадобилося два дні. І вже 26 лютого я була у частині.
Олександра Самсонова в українському селі на Донеччині. Фото: приватний архів
Спочатку був Ірпінь, Буча. Далі — південь та схід. Війна — це здебільшого про біль. На жаль, більшість того, що залишається у пам’яті, пов’язане з горем. Наприклад, коли люди, з якими ти ось-ось розмовляв, помирають поруч і ти нічого не можеш зробити.
Такі моторошні ситуації залишають відбиток на все життя. Видалити їх із свідомості неможливо
Тому доводиться із цим жити. Із хорошого — ми завжди намагаємося підтримувати один одного. Це безцінно. Щодо страху то, звісно, що він присутній. Але як би це дивно не звучало, я його відчуваю у спокійні моменти, найчастіше — у Києві. Під час виконання бойових завдань у мене страх майже відсутній. На нього немає часу. Організм автоматично переключається в інший режим. Навіть психологи кажуть, що коли у мозку є час і можливість дуже багато думати й аналізувати, то і страхи можуть з’являтися. І навпаки.
Найскладнішим для мене на війні є розуміння того, що мене вдома чекає мама і що якоїсь миті можу не повернутися
І ось думки про те, як вона буде це переживати — найтяжчі. Моя мама зі мною — в Україні. Вона теж залишила Росію. Звичайно, щоразу мене відмовляє, просить зупинитися. І це не тому, що вважає, що я роблю щось неправильно. Вона просто дуже хвилюється за мене. Щоразу проводжання через сльози. Для мене це дуже важко. Знаєте, на початку повномасштабного вторгнення Росії мене вразила згуртованість і єднання людей. Це дуже мотивувало та підбадьорювало. Шкода, що наразі це дещо змінилося.
Побут і сексизм на фронті
У мене часто запитують про побутові умови на фронті. Я загартована. Можу жити як і в гарних умовах, так і в окопах. Звісно, що це не просто. Туалет на вулиці. Душу немає. Аби помитися, ми набирали у відра воду, гріли на вогні і поливали ковшиками на себе. І то це могло бути раз на чотири дні, тому що води не вистачало. Нам її привозили у вантажівках в обмеженій кількості. Тож ми її дуже сильно економили. Загалом на війні немає поділу на чоловіка й жінку.
Ми робимо все на рівних, хоча я маю доволі антифеміністичну позицію. Я вважаю, що жінки — це сильні створіння, але водночас дуже ніжні — і завдання у них абсолютно інше
Олександра Самсонова на Донеччині. Фото: приватний архів
Тобто, не воювати. Однак, якщо жінка хоче це робити, то їй не повинні заважати. От у мене в один момент з’явилося чітке усвідомлення і бажання, що я повинна це зробити. Я не можу пояснити як виникло це внутрішнє покликання. Для себе своє рішення я пов'язую, напевно, зі своїм темпераментом. Я з дитинства борюся за права тварин, завжди намагаюся втрутитися і допомогти. І так абсолютно в усьому. У даній ситуації — несправедливість щодо України з боку Росії.
Щодо сексизму в армії та дискримінації за статтю, то так, такі випадки трапляються. Але я маю їм виправдання
Уявіть собі військові навчання. Ми у величезному лісі. Завдання — пройти його впродовж дня і не зіткнутися одне з одним. Це так відпрацьовувалася розвідка. І приїжджають жінки, які пахнуть парфумами настільки, що їх чути далеко. Ви розумієте, це ліс, там є певні запахи, властиві тільки природі. Там немає різких ароматів. Тим паче, коли перебуваєш кілька годин у тому середовищі, ти всі сторонні запахи відчуваєш блискавично. Тож їх швидко знаходили у лісі. Є жінки, які несерйозно до цього ставилися. Приїжджали на навчання нафарбовані, запізнювалися на шикування на 20 хвилин, тому що «наводили красу». Також є інші брудні моменти, про які я не хочу розповідати. На мою думку багато чого залежить від жінки.
Вона заслуговує на рівноправність. Якщо вона хоче щось довести, бути в армії то вона це зробить. Як зробила це я, незважаючи на жарти і несприйняття
Українське громадянство — поки місія нездійсненна
Наразі я зламалася, насамперед морально. Можливо, просто втомилася і мені потрібний відпочинок. Та виїхати за межі країни, наприклад, кудись до моря, через російські документи я не можу. За паспортом я — росіянка, але в душі — українка. Я люблю Україну, це найулюбленіша моя держава. Дуже деморалізує те, що я досі не можу отримати громадянство. Я подавала документи, але жодних зрушень немає. Дуже складна система і принцип набуття громадянства. Насправді — він відсутній. На сьогодні зупинена видача українських паспортів для громадян країни-агресора. Навіть для тих, хто воює на боці України. До того ж досі немає чіткого алгоритму, як отримати українське громадянство. За повномасштабну війну його дали лише чотирьом росіянам. Ці люди отримали його абсолютно різними способами. Це справа везіння. На всі наші запитання, єдина відповідь: «Зараз не можна і все. Те, що ви воюєте, — не доказ і не аргумент». Скоро буде чотири роки, як я не виїжджала з України нікуди. І це, звісно, теж гнітить. Все накопилося, немов снігова куля.
Робота з психологом, антидепресанти — допомога тимчасова. Єдине, що рятує, — жорстка робота над собою
Олександра Самсонова, яка залишила Росію заради України. Фото: приватний архів
Щодня змушувати себе щось робити. Через силу вставати з ліжка, займатися якимись справами. До того ж у мене є певна відповідальність за тварин, серед яких є хворі, які потрібно лікувати. Наразі їх дев’ятеро. Це коти і собаки. Був ще щур, але ми його прилаштували у хороші руки. Це затратна справа. 80% фінансів йде на тварини. Мені у цьому допомагає мама. Багато тварин я привезла з війни. Собі залишила кота, який прожив із нами всю ротацію.
Перемога — розвал Росії
У цій війні, на жаль, багато у чому Росія виграє. За рахунок чого? За рахунок зброї та кількості людей. У них з цим не рахуються. Те, що я бачу в Україні щодо примусової мобілізації, то я це не підтримую. Так, людей в армії не вистачає, має бути ротація для тих військових, які вже давно на фронті. Але це все має відбуватися не так. Звісно, що має бути фінансова мотивація, але насамперед людина має розуміти, чому вона йде воювати, кого захищати і що здобувати. Моральна складова тут надзвичайно важлива. Має бути ідея та бажання. Знаєте, я приїхала воювати за Україну.
За вільну, демократичну країну, в якій немає жорстокої системи, яка є у Росії. За країну, у якій поважають інтереси і життя людей
У будь-якому разі я вірю у перемогу України і мрію, аби ця війна закінчилася. Особисто для мене перемога — це повний розвал Росії і абсолютне їхнє зникнення.Вони ніколи не житимуть, як цивілізоване суспільство, бо для цього нічого не роблять. Щодо майбутнього України то я вже бачу потужні зміни всередині країни. Хотілося би мирного майбутнього, де було б націоналістично-ідейне виховання молоді, де шануватимуть і пам’ятатимуть всіх, хто загинув за вільну Україну. Мене війна змінила досить сильно. Я дуже швидко подорослішала. І те, що я знаю напевно, — після війни більше житиму для себе. Адже мені зараз лише 24.
Спочатку Ярослав воював у складі 241-ої бригади тероборони Києва, зараз — у батальйоні БПЛА. Про те, як йому вдається поєднувати фронт та фермерство, про моменти між життям та смертю та справжню дружбу на війні військовий розповів Sestry.
Лохина для ЗСУ
— Розмови з мамою з фронту про добрива для кущів вже стали для мене звичною справою, — каже Ярослав. — Коли 25 лютого 2022 року я пішов на війну, то залишив свою ягідну ферму «Озеряна» у Житомирській області на батьків. Наприкінці 2022 року помер батько, і мамі довелося дуже непросто. Ось я і намагаюся брати участь у всіх процесах на відстані. Попри все ферма жива.
Ми навіть проводили акцію «Підвісити» ящик ягід для ЗСУ» (підвісити — оплатити послугу, щоб нею міг скористатися хтось інший). Пропонували покупцям сплатити кілограм лохини або більше, додавали таку саму суму від себе — і передавали військовим. До акції приєдналося чимало людей, навіть клієнти, які виїхали з країни. Потім ми ще почали возити нашу лохину у військовий шпиталь.
На власному прикладі переконуюсь, що цілком можливо одночасно стояти і на економічному фронті (як багато хто любить говорити) і водночас бути на фронті справжньому, де зараз потрібні люди.
«Фермерство — справа мого життя»
До 24 лютого я зовсім нічого не знав про військову справу. Війна заскочила мене у Києві, на Новобіличах — неподалік Гостомелю, де намагався висадитися ворожий десант. Вже наступного дня записався до тероборони Шевченківського району.
— Якось ви зізналися, що думали про те, кому дістанеться ферма у випадку вашої загибелі.
— Це було, коли ми були в селі Горенка біля Гостомелю, і противник крив нас «Градами». Небезпека «Града» в тому, що на відміну від міномета, ти не чуєш його роботу. Тобто почути можна лише за півтори секунди до «прильоту». Тоді справді заявлялися різні думки…
Найстрашніше було під час першого бойового виходу у Горенці. На вулиці вибухи, ми з хлопцями стоїмо у напівзруйнованому темному підвалі, а нам треба виходити на позиції. Тих, хто вийшов раніше, вже заносять назад «двохсотими». Я дивлюся на цю апокаліптичну картину і розумію, що наступний вихід — мій. Побратим із позивним Доля хлопає мене по плечу: «Ну що, погнали?» У мене від страху навіть скрутило шлунок. Зараз трохи смішно згадувати, але ж тоді це було вперше, без жодної підготовки.
На захисті Київщини на початку 2022 року
Страх на війні і потрібен, і ні. З одного боку, він заважає працювати. З іншого — може втримати від зайвого героїзму. Такий героїзм зазвичай буває лише до певного моменту. Коли на власні очі побачиш, як медики буквально збирають внутрішні органи когось із таких «героїв», то сам уже таким героєм бути не захочеш і як мінімум не будеш ігнорувати накази командира. На війні важливим є холодний розум і чіткий план дій.
«Що б не сталося, вони будуть поруч»
Хоча іноді невиправданий відповідно до інструкцій ризик може і врятувати життя. Так сталося зі мною. Взимку на десятиградусному морозі висидіти день в окопі неможливо. І ми з хлопцями по черзі грілися у невеликому кіоску поруч. Одного разу я був настільки втомленим, що там і заснув — мене просто вирубило. Аж тут почався обстріл.
Всі попадали на підлогу. Всі, крім мене — я чув вибухи, але через перевтому наче спрацювало внутрішнє гальмо, і я продовжив лежати на відключеній морозильній камері біля ролети. Дивний стан напівсну, коли здається, що все навколо відбувається не з тобою — і ти не можеш зреагувати. У цей момент побратим, який згідно з правилами, не мав права вставати під час обстрілу, підскочив та повалив мене на підлогу.
Коли закінчився обстріл, ми побачили, що місце, де я лежав, було прошите уламками. Якби побратим не порушив інструкцію, я б зараз з вами не розмовляв. Коли вставали, він зі своєю фірмовою посмішкою запитав: «Тебе наступного разу будити?» Він, до речі, відомий продюсер, має власну продакшн-студію.
У нас цікавий колектив: фермер, кінопродюсер, електрик, штукатур, безробітний та топ-менеджер компанії Glovo. Люди, які, напевно, ніколи не зійшлися б у цивільному житті.
— А зараз, припускаю, вже більше, ніж друзі…
— Ці люди мені рідніші і ближчі, ніж деякі з родичів. Що б не сталося, вони будуть поруч. У листопаді 2022 року в мене раптово помер батько. Пам'ятаю, сидимо з мамою після похорону і розуміємо, що дехто з родичів навіть не зателефонував. І тут дзвінок від побратима Долі: «Я біля твоєї хати». Привіз гроші, наша банда зібрала, щоб допомогти. Лис, Алекс, Вісімка й інші теж тут». Це безцінно.
Кава в турці як медитація
— Наші військові будні, жарти, рутина з ранковою кавою в турці на морозі — це те, що вже ніколи не забудеться. Кава в турці та трубка з тютюном — наша своєрідна медитація. Шматочок нормального життя в абсолютно ненормальних умовах.
Жоден із способів приготування кави не порівняти з джезвою, впевнений Ярослав
Побут на війні — це вже випробування. Сидиш на холоді, по тобі стріляє ворог, немає ані електрики, ані гарячої їжі. Але пристосовуєшся. Наприклад, треба ночувати в лісі у посадці. Надворі мінус три, але так сиро, що холод пробирає наскрізь. Я збираю очерет, роблю імпровізоване ліжко, кладу на нього каремат, зверху спальник. Берці під голову, а на ноги та боки наклеюю хімічні грілки. І засинаю. Прокидаюся весь покритий інеєм. Але ота кава в турці і жарти побратимів повертають до життя, допомагають переживати дуже складні моменти.
Сон на морозі
— Можете розповісти, які саме моменти?
— Дуже важко, коли не можеш когось врятувати. Згадую, як наш парамедик із позивним Вжик, весь у крові побратимів, рятував цілий підрозділ після обстрілу. І як ми його у прямому сенсі тримали за руки, коли він хотів бігти ще до постраждалих цивільних після обстрілу. Він не мав права залишати пост. Деякі інструкції можуть виглядати деспотичними, але якщо у вас один медик, і він побіжить до цивільних, а в цей момент трапиться «приліт», то просто не буде кому рятувати поранених військових. А якщо допомога знадобиться єдиному саперу, без якого ми просто не вийдемо з цієї позиції? Загине сапер — загинуть усі.
І тут прибігає цивільний, який просить врятувати його маму. Аптечкою користуватися не вміє. І ми з хлопцями, роблячи вогневе прикриття, переводимо під обстрілом нашого медика, щоб він зміг надати допомогу. Повертаючись, отримуємо справедливу догану від командира.
Неможливо врятувати всіх, але ти все одно робитимеш усе, аби хоча б спробувати.
— Правда, що ви зіткнулися зі зрадою з боку командира?
— Це було ще на Київщині. Він просто втік. До цього довго розповідав, який він офіцер та професіонал. Привіз новобранців-добровольців до Гостомелю, а сам після першого ж «прильоту» сів у машину і поїхав. Наступного дня з'явився у штабі з документами про те, що у нього нібито двостороння пневмонія. Більше його ніхто не бачив. Після цього випадку командування нашою ротою взяв на себе полковник, справжній професіонал, якого ми дуже поважаємо. Армія — це зріз суспільства, тут є різні люди. І ти намагаєшся триматися тих, хто ближчий за духом тобі.
— У вас є світлина, де видно, як ви вирощуєте ягоди навіть у зоні бойових дій. Ви підписали фото: «Мене можна забрати з ферми, але ферму з мене — ніколи»…
— Це було один раз, і хлопці із задоволенням з'їли цю полуницю. Насправді, я зробив це з принципу. Мене обурила історія одного фермера зі Львівської області, який, користуючись тим, що колись воював у зоні АТО, регулярно просить донати «на підтримку свого бізнесу». Ми навіть дали йому прізвисько «Донателло».
І ось у 2022-му, коли до нього на Львівщину переїхала більша частина моїх київських клієнтів, він знову попросив у людей пів мільйона гривень, розповідаючи, що заморозки вбили його врожай. У фермерів, які подбали про те, щоб накрити поля агроволокном, цього не сталося — і лише нашому Донателло знову знадобилися гроші. Тож я вирішив довести, що навіть за несприятливих умов зможу виростити полуницю, бо вмію її доглядати. У ящиках з-під патронів кущі чудово розрослися, і ми з хлопцями зібрали врожай.
Та сама полуниця в ящику з-під патронів
Фермерство — справа мого життя. Коли є можливість приїхати на вихідні чи ротацію, я багато часу проводжу на фермі, намагаюся контролювати усі процеси. І я дуже вдячний мамі, яка допомагає все це тягнути.
Зв’язок поколінь
— У вас є донька-школярка. Розмовляєте з нею про війну?
— Сашульці вісім років. На початку повномасштабної війни моя колишня дружина вивезла її з Києва, але пізніше вони повернулися. Нещодавно у школі їй сказали написати твір на тему «Моя мрія». Саша написала, що її мрія — «щоб на Червоній площі стався вибух, там нікого не залишилося, і тоді ми не матимемо повітряних тривог». Так мислить дитина, яка живе в реаліях війни. На день добровольця Саша подарувала мені набір пряників зі словами: «Я люблю тебе не тільки тому, що ти мій тато, а ще й тому, що ти доброволець». Вона — моя мотивація.
Ярослав Мовчун з донькою
— А що ще мотивує вас продовжувати боротьбу?
— Я навчався у київській школі, яка зараз носить ім'я Василя Стуса. Мені було три роки, коли поета закатували у в'язниці. Я думаю про нього та інших людей, яких убили тільки за те, що вони — українці. А ще про свого прадіда-фермера, якого більшовики розкуркулили і відправили до Сибіру. Його життя зруйнували, а на місці його великого господарства зробили колгосп.
Я сам фермер, Україна — це моя земля, і я її захищатиму. Якби в такій ситуації опинився мій прадід, він точно пішов би на фронт. Як і тато. Коли почалося повномасштабне вторгнення, тато сказав, що якби не здоров'я, він би сам став до зброї.
І знаєте, в деякі моменти я впевнений, що вони — і батько, і прадід, і ті люди, котрі в різні часи загинули за свої переконання, — нам допомагають. Стільки було випадків, коли нас з хлопцями рятувало виключно везіння.
Наприклад, у даху будівлі, де ми знаходилися, застрягла міна і не розірвалася. Або на завданні, коли ситуація здається безвихідною, раптово все вирішується якнайкраще. Після смерті батько ще жодного разу не приходив до мене уві сні. А ось мамі нещодавно наснився — і був він у військовій формі. Я одразу згадав його слова, що буде війна і треба готуватись. І подумав, що, напевно, зараз він десь поруч зі мною…
«Навколо стрілянина, бої, «прильоти»… А ти сидиш у бліндажі й по телефону розповідаєш мамі, як розводити добрива для лохини, спостерігаєш через екран, як працюють системи поливу кущів. Так буває, коли ти — солдат і водночас фермер, який хоче зберегти сімейний бізнес»...
Спочатку Ярослав воював у складі 241-ої бригади тероборони Києва, зараз — у батальйоні БПЛА. Про те, як йому вдається поєднувати фронт та фермерство, про моменти між життям та смертю та справжню дружбу на війні військовий розповів Sestry.
Лохина для ЗСУ
— Розмови з мамою з фронту про добрива для кущів вже стали для мене звичною справою, — каже Ярослав. — Коли 25 лютого 2022 року я пішов на війну, то залишив свою ягідну ферму «Озеряна» у Житомирській області на батьків. Наприкінці 2022 року помер батько, і мамі довелося дуже непросто. Ось я і намагаюся брати участь у всіх процесах на відстані. Попри все ферма жива.
Ми навіть проводили акцію «Підвісити» ящик ягід для ЗСУ» (підвісити — оплатити послугу, щоб нею міг скористатися хтось інший). Пропонували покупцям сплатити кілограм лохини або більше, додавали таку саму суму від себе — і передавали військовим. До акції приєдналося чимало людей, навіть клієнти, які виїхали з країни. Потім ми ще почали возити нашу лохину у військовий шпиталь.
На власному прикладі переконуюсь, що цілком можливо одночасно стояти і на економічному фронті (як багато хто любить говорити) і водночас бути на фронті справжньому, де зараз потрібні люди.
«Фермерство — справа мого життя»
До 24 лютого я зовсім нічого не знав про військову справу. Війна заскочила мене у Києві, на Новобіличах — неподалік Гостомелю, де намагався висадитися ворожий десант. Вже наступного дня записався до тероборони Шевченківського району.
— Якось ви зізналися, що думали про те, кому дістанеться ферма у випадку вашої загибелі.
— Це було, коли ми були в селі Горенка біля Гостомелю, і противник крив нас «Градами». Небезпека «Града» в тому, що на відміну від міномета, ти не чуєш його роботу. Тобто почути можна лише за півтори секунди до «прильоту». Тоді справді заявлялися різні думки…
Найстрашніше було під час першого бойового виходу у Горенці. На вулиці вибухи, ми з хлопцями стоїмо у напівзруйнованому темному підвалі, а нам треба виходити на позиції. Тих, хто вийшов раніше, вже заносять назад «двохсотими». Я дивлюся на цю апокаліптичну картину і розумію, що наступний вихід — мій. Побратим із позивним Доля хлопає мене по плечу: «Ну що, погнали?» У мене від страху навіть скрутило шлунок. Зараз трохи смішно згадувати, але ж тоді це було вперше, без жодної підготовки.
На захисті Київщини на початку 2022 року
Страх на війні і потрібен, і ні. З одного боку, він заважає працювати. З іншого — може втримати від зайвого героїзму. Такий героїзм зазвичай буває лише до певного моменту. Коли на власні очі побачиш, як медики буквально збирають внутрішні органи когось із таких «героїв», то сам уже таким героєм бути не захочеш і як мінімум не будеш ігнорувати накази командира. На війні важливим є холодний розум і чіткий план дій.
«Що б не сталося, вони будуть поруч»
Хоча іноді невиправданий відповідно до інструкцій ризик може і врятувати життя. Так сталося зі мною. Взимку на десятиградусному морозі висидіти день в окопі неможливо. І ми з хлопцями по черзі грілися у невеликому кіоску поруч. Одного разу я був настільки втомленим, що там і заснув — мене просто вирубило. Аж тут почався обстріл.
Всі попадали на підлогу. Всі, крім мене — я чув вибухи, але через перевтому наче спрацювало внутрішнє гальмо, і я продовжив лежати на відключеній морозильній камері біля ролети. Дивний стан напівсну, коли здається, що все навколо відбувається не з тобою — і ти не можеш зреагувати. У цей момент побратим, який згідно з правилами, не мав права вставати під час обстрілу, підскочив та повалив мене на підлогу.
Коли закінчився обстріл, ми побачили, що місце, де я лежав, було прошите уламками. Якби побратим не порушив інструкцію, я б зараз з вами не розмовляв. Коли вставали, він зі своєю фірмовою посмішкою запитав: «Тебе наступного разу будити?» Він, до речі, відомий продюсер, має власну продакшн-студію.
У нас цікавий колектив: фермер, кінопродюсер, електрик, штукатур, безробітний та топ-менеджер компанії Glovo. Люди, які, напевно, ніколи не зійшлися б у цивільному житті.
— А зараз, припускаю, вже більше, ніж друзі…
— Ці люди мені рідніші і ближчі, ніж деякі з родичів. Що б не сталося, вони будуть поруч. У листопаді 2022 року в мене раптово помер батько. Пам'ятаю, сидимо з мамою після похорону і розуміємо, що дехто з родичів навіть не зателефонував. І тут дзвінок від побратима Долі: «Я біля твоєї хати». Привіз гроші, наша банда зібрала, щоб допомогти. Лис, Алекс, Вісімка й інші теж тут». Це безцінно.
Кава в турці як медитація
— Наші військові будні, жарти, рутина з ранковою кавою в турці на морозі — це те, що вже ніколи не забудеться. Кава в турці та трубка з тютюном — наша своєрідна медитація. Шматочок нормального життя в абсолютно ненормальних умовах.
Жоден із способів приготування кави не порівняти з джезвою, впевнений Ярослав
Побут на війні — це вже випробування. Сидиш на холоді, по тобі стріляє ворог, немає ані електрики, ані гарячої їжі. Але пристосовуєшся. Наприклад, треба ночувати в лісі у посадці. Надворі мінус три, але так сиро, що холод пробирає наскрізь. Я збираю очерет, роблю імпровізоване ліжко, кладу на нього каремат, зверху спальник. Берці під голову, а на ноги та боки наклеюю хімічні грілки. І засинаю. Прокидаюся весь покритий інеєм. Але ота кава в турці і жарти побратимів повертають до життя, допомагають переживати дуже складні моменти.
Сон на морозі
— Можете розповісти, які саме моменти?
— Дуже важко, коли не можеш когось врятувати. Згадую, як наш парамедик із позивним Вжик, весь у крові побратимів, рятував цілий підрозділ після обстрілу. І як ми його у прямому сенсі тримали за руки, коли він хотів бігти ще до постраждалих цивільних після обстрілу. Він не мав права залишати пост. Деякі інструкції можуть виглядати деспотичними, але якщо у вас один медик, і він побіжить до цивільних, а в цей момент трапиться «приліт», то просто не буде кому рятувати поранених військових. А якщо допомога знадобиться єдиному саперу, без якого ми просто не вийдемо з цієї позиції? Загине сапер — загинуть усі.
І тут прибігає цивільний, який просить врятувати його маму. Аптечкою користуватися не вміє. І ми з хлопцями, роблячи вогневе прикриття, переводимо під обстрілом нашого медика, щоб він зміг надати допомогу. Повертаючись, отримуємо справедливу догану від командира.
Неможливо врятувати всіх, але ти все одно робитимеш усе, аби хоча б спробувати.
— Правда, що ви зіткнулися зі зрадою з боку командира?
— Це було ще на Київщині. Він просто втік. До цього довго розповідав, який він офіцер та професіонал. Привіз новобранців-добровольців до Гостомелю, а сам після першого ж «прильоту» сів у машину і поїхав. Наступного дня з'явився у штабі з документами про те, що у нього нібито двостороння пневмонія. Більше його ніхто не бачив. Після цього випадку командування нашою ротою взяв на себе полковник, справжній професіонал, якого ми дуже поважаємо. Армія — це зріз суспільства, тут є різні люди. І ти намагаєшся триматися тих, хто ближчий за духом тобі.
— У вас є світлина, де видно, як ви вирощуєте ягоди навіть у зоні бойових дій. Ви підписали фото: «Мене можна забрати з ферми, але ферму з мене — ніколи»…
— Це було один раз, і хлопці із задоволенням з'їли цю полуницю. Насправді, я зробив це з принципу. Мене обурила історія одного фермера зі Львівської області, який, користуючись тим, що колись воював у зоні АТО, регулярно просить донати «на підтримку свого бізнесу». Ми навіть дали йому прізвисько «Донателло».
І ось у 2022-му, коли до нього на Львівщину переїхала більша частина моїх київських клієнтів, він знову попросив у людей пів мільйона гривень, розповідаючи, що заморозки вбили його врожай. У фермерів, які подбали про те, щоб накрити поля агроволокном, цього не сталося — і лише нашому Донателло знову знадобилися гроші. Тож я вирішив довести, що навіть за несприятливих умов зможу виростити полуницю, бо вмію її доглядати. У ящиках з-під патронів кущі чудово розрослися, і ми з хлопцями зібрали врожай.
Та сама полуниця в ящику з-під патронів
Фермерство — справа мого життя. Коли є можливість приїхати на вихідні чи ротацію, я багато часу проводжу на фермі, намагаюся контролювати усі процеси. І я дуже вдячний мамі, яка допомагає все це тягнути.
Зв’язок поколінь
— У вас є донька-школярка. Розмовляєте з нею про війну?
— Сашульці вісім років. На початку повномасштабної війни моя колишня дружина вивезла її з Києва, але пізніше вони повернулися. Нещодавно у школі їй сказали написати твір на тему «Моя мрія». Саша написала, що її мрія — «щоб на Червоній площі стався вибух, там нікого не залишилося, і тоді ми не матимемо повітряних тривог». Так мислить дитина, яка живе в реаліях війни. На день добровольця Саша подарувала мені набір пряників зі словами: «Я люблю тебе не тільки тому, що ти мій тато, а ще й тому, що ти доброволець». Вона — моя мотивація.
Ярослав Мовчун з донькою
— А що ще мотивує вас продовжувати боротьбу?
— Я навчався у київській школі, яка зараз носить ім'я Василя Стуса. Мені було три роки, коли поета закатували у в'язниці. Я думаю про нього та інших людей, яких убили тільки за те, що вони — українці. А ще про свого прадіда-фермера, якого більшовики розкуркулили і відправили до Сибіру. Його життя зруйнували, а на місці його великого господарства зробили колгосп.
Я сам фермер, Україна — це моя земля, і я її захищатиму. Якби в такій ситуації опинився мій прадід, він точно пішов би на фронт. Як і тато. Коли почалося повномасштабне вторгнення, тато сказав, що якби не здоров'я, він би сам став до зброї.
І знаєте, в деякі моменти я впевнений, що вони — і батько, і прадід, і ті люди, котрі в різні часи загинули за свої переконання, — нам допомагають. Стільки було випадків, коли нас з хлопцями рятувало виключно везіння.
Наприклад, у даху будівлі, де ми знаходилися, застрягла міна і не розірвалася. Або на завданні, коли ситуація здається безвихідною, раптово все вирішується якнайкраще. Після смерті батько ще жодного разу не приходив до мене уві сні. А ось мамі нещодавно наснився — і був він у військовій формі. Я одразу згадав його слова, що буде війна і треба готуватись. І подумав, що, напевно, зараз він десь поруч зі мною…
27 березня 2024 року в московському храмі Христа Спасителя так званий Всесвітній російський народний собор на чолі з патріархом Кирилом, главою Російської православної церкви, оголосив «священною війною» те, що Росія робить проти України протягом останніх двох років. У рамках цього хрестового походу російський народ з 2014 року «захищає своє життя, свободу, державність, цивілізаційну, релігійну, національну та культурну ідентичність, а також право жити на власній землі в межах єдиної російської держави».
Характерно, що, на думку Московської православної церкви, росіяни захищають все це не тільки від «злочинного київського режиму», а й від Заходу, який «впав у сатанізм».
Російський світ проти Божого світу
В очах московських попів Путін є захисником православ'я і божественним посланцем, місією якого стало возз'єднання «російських народів» — окрім «старшого брата росіянина», також і його «молодших браті»: білорусів та українців — у спільному географічному, культурному та релігійному просторі «русского мира».
Православна ієрархія в Україні швидко відреагувала на маніфест Москви. «Українська Православна Церква не підтримує і відмежовується від ідеології «русского мира». Більше того, ставлення нашої Православної Церкви до цієї ідеї вже давно публічно висловив Святіший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій: «Ми не будуємо жодного «російського світу», ми будуємо Божий світ».
Казарми в молитовних будинках
Насправді промова московських священнослужителів є одним з елементів тотальної війни, розрахованої на фізичне і духовне знищення, яку Путін веде проти українців. Війни, в якій боротьба з українськими військовими є лише частиною ширшої кампанії знищення, яка також включає в себе руйнування української економіки, культури, демографічного капіталу (депортацію українських дітей) — і релігійної ідентичності.
Численні докази цього наводить опублікований у лютому звіт Інституту релігійної свободи в Україні, який, окрім сухих фактів і цифр, містить розповіді українських священнослужителів — свідків і жертв російського варварства.
Олександр Бабійчук, єпископ Української Церкви Християн віри євангельської у Херсонській області, генеральний секретар Українського біблійного товариства [витяг зі звіту]:
Російські солдати дивилися майже на кожну церковну будівлю в Херсоні і питали, з чого зроблені стіни, дивні речі. Вони захопили деякі культові споруди: будівлю п'ятидесятницької церкви Різдва Христового в Новій Каховці, церковні приміщення в селах Роздольне і Горностаївка, а також в інших населених пунктах Херсонської області. Культові споруди були перетворені на казарми для російської армії. Звісно, вони використовували все церковне майно і забороняли проводити там богослужіння.
Православні віруючі стоять біля традиційних великодніх кошиків, які освячує український священик біля церкви Вознесіння Господнього, зруйнованої під час російської окупації навесні 2022 року, у селі Лукашівка Чернігівської області, 5 травня. 2024 рік. Фото: Roman PILIPEY/AFP/East News
«Гумовий» карцер
Зі звіту ми дізнаємося, що за перші 24 місяці війни росіяни зруйнували, розграбували або пошкодили щонайменше 630 культових споруд в Україні, спричинивши такий хаос у релігійному ландшафті країни, який важко собі уявити. Солдати, котрі воюють під командуванням кремлівського «захисника православ'я», зруйнували найбільше православних храмів — щонайменше 246, а серед них, як йдеться у звіті, «найбільше постраждали церкви Української Православної Церкви (приналежної до... Московського Патріархату) — щонайменше 187».
Василь Вирозуб, настоятель Свято-Троїцького кафедрального собору в Одесі та капелан Української Православної Церкви:
«Карцер називається «гумовим»: 2,5 метра на 4 метри. Це підвальне приміщення. Холодно, близько 6-8 градусів за Цельсієм. Мене роздягли догола і кинули всередину. Приміщення не провітрюється, немає туалету і води, просто кімната, оббита гумою. Я був на холоді майже чотири дні без їжі, води і сну. (...) Через день я почав кашляти гноєм.
Під час допитів двоє російських солдатів розтягували мене головою до стіни, кожен тягнув за одну з моїх ніг, змушуючи ставати навпочіпки і викручуючи одну з рук. Третій стояв позаду них, бив мене по нирках, голові та бив електричним струмом.»
Армія православної країни
Росіяни також пошкодили або зруйнували 59 храмів незалежної Православної Церкви України та понад 200 євангельських і п'ятидесятницьких церков. Під час дебатів під назвою «Віра під вогнем російської війни в Україні», що відбулася 30 жовтня 2023 року у вашингтонській штаб-квартирі Інституту миру США, пастор Іван Русин, заступник старшого єпископа Української Євангельської Церкви, висловився так:
«Ця війна не за нашу землю. Це війна за саме існування нашої свободи, ідентичності, цінностей і культури.(...) Наш вибір зрозумілий: боротися або померти»
Михайло Брицин, пресвітер євангельської християнської церкви «Благодать» у Мелітополі (Запорізька область):
«Російські військові захопили кілька церков у Мелітополі. Першою була захоплена будівля Мелітопольської християнської церкви. Це великий комплекс. Вони зайняли його за допомогою бронетранспортера, тому що думали, що там знаходяться озброєні «екстремісти» і «терористи». Це була нісенітниця.
Там була лише одна дівчина. (...) Зрізали хрести з церков, в тому числі і з нашої. Це робили тільки сатаністи. Як можна говорити про росіян, що «це армія православної країни», коли вони спилюють хрести?»
Патріарх Російської православної церкви Кирило (праворуч) вітає президента Росії Володимира Путіна після відправи православної пасхальної служби в Храмі Христа Спасителя в Москві, Росія, ранок неділю, 5 травня 2024 року. Фото: Igor Palkin/AP/East News
Ліга порушників свобод
Те, що ідея співіснування різних релігійних спільнот і церков в одній країні знаходиться за межами сприйняття росіян, не дивно, оскільки її не визнає сам їхній верховний лідер.
У квітні 2021 року незалежна Комісія США з міжнародної релігійної свободи (USCIRF), створена Конгресом для підготовки рекомендацій Державному департаменту з глобальних питань релігійної свободи, у своєму щорічному звіті закликала внести Росію до чорного списку країн — «найгірших порушників» релігійної свободи у світі. До цього списку увійшли, зокрема, Іран, Пакистан, Північна Корея, Китай, Таджикистан і Туркменістан.
Дмитро Бодю, пастор євангельської церкви «Слово життя» в Мелітополі (Запорізька область):
«Коли в нашому місті почалася війна, ми відкрили двері нашої церкви для людей, які рятувалися від обстрілів: вони могли отримати їжу, зігрітися, отримати медичну та практичну допомогу. Церква служила притулком для мешканців нашого міста до 19 березня, коли мене заарештували. Російські солдати прийшли до мене додому о 6:30 ранку, схопили і потягли до в'язниці. Мене наполегливо допитували кожен день. Я не міг навіть уявити, скільки часу мені доведеться провести у в'язниці і що зі мною буде далі, оскільки мені погрожували смертю.Через вісім днів російські військові звільнили мене, оскільки багато людей молилися за мене, і моя ситуація набула міжнародного розголосу.»
Тебе повинні поховати живцем
Формально російське законодавство визнає християнство, іслам, іудаїзм і буддизм чотирма «традиційними» релігіями країни, невід'ємною частиною її історичної спадщини. На практиці російський режим бореться з тими релігійними меншинами, які він вважає небажаними в той чи інший момент часу, використовуючи закон про протидію екстремізму. На його підставі у 2017 р. Верховний суд заборонив діяльність Свідків Єгови в Росії.
Тим часом, саме Україну російська пропаганда зображує як країну релігійної нетерпимості та переслідувань
«Спираючись на свій 20-річний дипломатичний досвід, я повинен визнати, що Україна виділяється як маяк релігійної свободи серед колишніх радянських республік, перевершуючи в цьому відношенні Росію», — пише Нокс Темз, колишній спеціальний посланець у справах релігійних меншин Державного департаменту США, в статті про російські релігійні злочини в Україні.
Валентин Синій, ректор Таврійського християнського інституту (Херсонська область):
«Вони (росіяни — ред.) називали віруючих євангельських християн фашистами, бандитами і американськими шпигунами. (...) Один російський офіцер сказав співробітнику нашого інституту: «Таких євангелістів, як ви, треба повністю знищити, тому що ви сектанти і американські шпигуни. Але просто розстріляти вас буде занадто легко. Вас треба закопати живцем».
«Тришаровий» план дестабілізації країни включає в себе перевагу на полі бою, дезінформаційну кампанію в Україні та ізоляцію на міжнародній арені. Про це Вадим Скібіцький, заступник начальника Головного управління розвідки Міноборони України, заявив в інтерв'ю The Economist. Sestry наводять ключові його тези.
План дестабілізації
Головний фактор плану дестабілізації, за словами Скібіцького, — військовий. Пройдуть тижні, доки американська допомога дійде до лінії фронту. Навряд чи вона зможе зрівнятися з російськими запасами снарядів або забезпечити ефективний захист від низькотехнологічних, руйнівних керованих авіабомб.
Другий фактор — це російська дезінформаційна кампанія в Україні. Вона спрямована на підрив української мобілізації та політичної легітимності Зеленського. Його президентський термін умовно закінчується 20 травня. Попри те, що Конституція дозволяє його продовження на невизначений термін у воєнний час, опоненти глави держави вже наголошують на вразливості президента.
Третій фактор — невпинна кампанія Росії з міжнародної ізоляції України: «Вони будуть розхитувати ситуацію у будь-який спосіб».
Наступ на Харківщину та Сумщину
Росія готується до наступу в районі Харківської та Сумської областей на північному сході. За словами Скібіцького, Росія розпочне наступ наприкінці травня або на початку червня. Російське угруповання «Північ», розташоване на кордоні з Харківщиною, налічує 35 тисяч, але його, за словами представника ГУР, збільшать до 50 000-70 000 військовослужбовців. Також РФ формує дивізію резервів у центральній Росії, яку вони можуть додати до основних сил.
Цього недостатньо для операції з захоплення великого міста:
— Швидка операція, щоб увійти і вийти, — можливо. Але операція з захоплення Харкова чи навіть Сум — це зовсім іншого порядку. Росіяни це знають. І ми це знаємо.
Перемога України і переговори з РФ
Україна не має можливості виграти війну проти Росії лише на полі бою, заявив Скібіцький. Якщо б і вдалось відкинути російські сили до кордонів 1991 року, це не припинило б війну. Її можуть закінчити лише перемовини, які можуть розпочатися не раніше, ніж у другій половині 2025 року. Російські військові виробничі потужності розширилися, але досягнуть плато на початку 2026 року через нестачу матеріалів та інженерів.
Обидві сторони можуть врешті-решт зіткнутися з нестачею зброї
Захоплення Балтики
7 днів вистачить Росії, аби захопити країни Балтії. Тим часом час реакції НАТО, стверджує Скібіцький, — десять днів. Якщо сусіди України не знайдуть шляхів подальшого збільшення оборонного виробництва, щоб допомогти Україні, вони опиняться під прицілом Росії. Представник ГУР применшує значення статті 5 Хартії колективної оборони НАТО і навіть присутності військ НАТО в країнах, що межують з Україною, як такі, що можуть виявитися малозначущими на практиці.
Мобілізація в Україні
Складний процес мобілізації населення ускладнюється політичною боротьбою і нерішучістю в Києві. Призов на військову службу значною мірою зупинився взимку після звільнення президентом керівників обласних ТЦК. З грудня ситуація дещо покращилася, але не вирішилась. Є побоювання, що наступна хвиля мобілізованих новобранців призведе до появи невмотивованих солдатів з низьким моральним духом.
Велика Британія виділятиме Україні 3 млрд фунтів стерлінгів військової допомоги щороку. Про це глава МЗС Девід Кемерон заявив в інтерв'ю Reuters під час візиту до Києва 2 травня:
— Ми будемо давати три мільярди фунтів стерлінгів щороку стільки, скільки буде потрібно.
Британський високопосадовець також наголосив, що Україна має право використовувати зброю з Великої Британії для атаки цілей у Росії:
— В України є таке право. Коли Росія нападає на українську територію, легко зрозуміти, чому Україна відчуває необхідність переконатися, що вона також захищає себе.
Тим часом міністр зауважив, що перспективи нових поставок британського озброєння Україні поки що незрозумілі:
— Ми дійсно вичерпали все, що могли дати в плані техніки та зброї. Дещо з цього обладнання фактично прибуває в Україну сьогодні, поки я тут.
Зустріч глави МЗС Великої Британії з Президентом України. Фото: ОПУ
Після переговорів із Кемероном Зеленський подякував Великій Британії за черговий пакет оборонної допомоги в розмірі пів мільярда фунтів стерлінгів, про який було оголошено минулого тижня:
— Надання цього пакета, разом із надважливим рішенням США про допомогу, має велике значення для нас у цей ключовий момент.
I informed the Foreign Secretary about the situation on the frontlines. It is important that the weapons included in the UK support package announced last week arrive as soon as possible. First of all, armored vehicles, ammunition,… pic.twitter.com/NupPdsaCjQ
— Volodymyr Zelenskyy / Володимир Зеленський (@ZelenskyyUa) May 3, 2024
Крім іншого, глава МЗС Британії Девід Кемерон під час візиту до Києва розпочав переговори з Україною щодо 100-річного партнерства — нової угоди для поглиблення взаємин між обома країнами, повідомили у посольстві:
— Міністр розпочав переговори з Україною щодо 100-річного партнерства — нової угоди, яка побудує міцні зв’язки між нашими двома країнами у всьому спектрі стосунків: від торгівлі, безпеки та оборони, до науки та технологій, освіти, культури та багато іншого.
Разом зі своїм колегою — Дмитром Кулебою — Кемерон зосередився на питанні прискорення військової допомоги Україні, зокрема, систем ППО. Крім того, обговорили наступні кроки, які дозволять використати заморожені російські активи на користь України.
It was great to have @David_Cameron in Kyiv to focus on speeding up military aid to Ukraine, particularly air defense, as well as our joint preparations for upcoming international events.
We also focused on the next steps to enable the use of frozen Russian assets for Ukraine’s… pic.twitter.com/4waEOTYyGb
Ввечері 1 травня росіяни знову атакували місто балістикою. Агресор бив по цивільній інфраструктурі і мирному населенню. В результаті постраждало 14 людей, а також згорів сортувальний центр “Нової пошти”, горіли будівлі поруч.
Внаслідок удару по Харківщині 1 травня загинули та постраждали мирні люди. Це сталося у селищі Золочів Богодухівського району та двох районах самого Харкова.
Також росіяни обстріляли місто Гірник Донецької області — внаслідок удару загинуло 2 і поранено 6 людей.
"Дуже важливо, щоб такі удари не перетворювались на рутину для світу", — сказав Президент України Володимир Зеленський.
І додав: "Щоб терористи програли, солідарність лідерів у захисті від терору має працювати 24/7, так само як і люди, які ліквідовують наслідки ударів, як і наші воїни, які щодня і щоночі роблять усе, щоб тими силами, які є в Україні, зробити якнайбільше".
Щирі співчуття родинам загиблих.
Фото ДСНС України, Одещини, Миколаївщини, Дніпропетровщини
«Zeitenwende» (українською «зміна епох») після «Blitzkrieg» (українською «бліцкриг», «блискавична війна»), «Weltschmerz» (українською «світова скорбота») та ще кількох інших слів — одне з небагатьох німецьких слів, які дійсно увійшли до міжнародного жаргону. Канцлер Олаф Шольц використовував його у своєму (надзвичайно вражаючому) виступі 27 лютого 2022 року — через три дні після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. Тоді він мав на увазі, що Німеччина фундаментально переосмислить свої стосунки до всіх військових питань, відкине свій звичний пацифізм, нарешті серйозно почне готуватися, щоб бути здатною і готовою захищати себе та своїх союзників, а також буде допомагати Україні у боротьбі з російською інвазією. Більше двох років поспіль, коли війна продовжується, а Україна перебуває у складних умовах, настав час запитати, що вийшло із заяв канцлера Шольца.
Plus ça change…
Звичайно, є докази справжніх змін: завдяки спеціальному урядовому фонду (на основі кредитів), видатки Німеччини на оборону сьогодні та протягом наступних 2 років перевищуватимуть обіцяних у 2022 році 2% ВВП — давньої вимоги союзників Берліна у НАТО.
Олаф Шольц у Литві, 6 травня 2024 року. Фото: Thomas Imo/Bundesregierung
Німецькі військові поставки в Україну зараз поступаються лише США і значно випереджають Велику Британію, Францію та Польщу. Німецьке міністерство оборони готується відправити цілу армійську бригаду для постійного розташування в Литві з метою зміцнення східного флангу НАТО. Міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус (найпопулярніший політик країни, якщо вірити опитуванням) говорить про необхідність підготовки Бундесвера до війни, порушуючи табу в німецькій політичній термінології.
Найважливіше, з політичної точки зору, всі ілюзії про те, що вдасться налагодити діалог з Путіним та переконати його зупинити війну, які ще існували в перші місяці повномасштабного вторгнення, зникли так само, як і вся попередня піднесена риторика про розбудову європейської безпеки з Росією, а не проти неї.
Але є також багато доказів протилежного: хоча кількість та якість німецького озброєння в Україну пройшли довгий шлях від сумнозвісних 5000 шоломів, які були поставлені на початку лютого 2022 року, в очах більшості військових експертів картина залишається незмінною: занадто мало, занадто пізно.
Від систем ППО до артилерії, від бойових машин піхоти до основних бойових танків, німецький уряд спочатку відмовлявся від поставок, потім неохоче, після втрати дорогоцінного часу, зрештою погоджувався, але часто в гомеопатичних дозах
Щодо німецьких крилатих ракет Taurus, які були б великою допомогою для України в критичній поточній ситуації, канцлер Шольц зробив категоричну заяву: він не схвалить поставку в Україну, оскільки, на його думку, гарантувати, що ця зброя не буде використовуватися проти цілей у самій Росії (лише на тимчасово окупованих територіях), неможливо. Крім того, при наданні цих ракет німецькі військові повинні бути присутні в Україні — і це завжди відкидалося Шольцом. З політичної точки зору дуже показовим є його відмова закликати до перемоги України і поразки Росії.
Корінь проблеми
Причина цього небажання підкріплювати слова діями є складним, як і все інше в Німеччині. Значна частина економічного, соціального і політичного успіху Німеччини після об'єднання в 1990 році була побудована на конкретній «бізнес-моделі»: дешева безпека від США, дешева енергія від Росії та необмежені експортні ринки, здебільшого у Китаї. Це означало, що Німеччина могла зосередитися на економічному зростанні і не турбуватися про геополітику та міжнародну безпеку. Але всі три гілки цієї моделі зараз або не існують, або, принаймні, серйозно піддаються сумніву.
Для німецької політичної та бізнес-еліти, яка так добре працювала протягом трьох десятиліть, потрібен час, щоб адаптуватися до нової реальності
Є ще Соціал-демократична партія канцлера Шольца, найсильніший партнер у нинішньої коаліції в Берліні. Єдиним внеском цієї політичної сили у світову політику була «Остання політика» канцлера Віллі Брандта майже 60 років тому (усі інші важливі рішення в історії Федеративної Республіки були ухвалені канцлерами з Християнсько-демократичної союзу — від Конрада Аденауера до Гельмута Коля і Ангели Меркель).
Так що й сьогодні Соціал-демократична партія відчуває «фантомний біль Остполітики» та ностальгує за часами, коли вони були чемпіонами з будівництва мостів з Росією. Нинішня виборча кампанія соціал-демократів до Європарламенту ґрунтується на ідеї «партії миру». Відмова від поставок ракет Taurus та військ НАТО в Україні, а також відмова говорити про необхідну поразку Росії — все це значною мірою є частиною цієї кампанії.
На більш загальному рівні німці винесли неправильні уроки з агресії своїх дідів у Другій світовій війні: те, що військова сила сама по собі є злом
Тоді як ідея про те, що військова сила може бути необхідною для боротьби зі злом, лише частково була присутня в німецькому суспільстві під час Холодної війни і повністю зникла за 30 років після її закінчення. Знову ж таки, потрібен час, щоб змінити це на широкому суспільному рівні.
Що має відбутися
Що можна зробити для прискорення змін у Німеччині? Зміцнити політичну волю і лідерство — це легше сказати, ніж зробити, але до цього все і зводиться. Три речі можуть допомогти цьому процесу.
По-перше, німецьке громадянське суспільство має стати більш мужнім. Політичні партії, неурядові організації, аналітичні центри і мережі волонтерів повинні невпинно доносити до суспільства думку про те, що Німеччина повинна повністю, а не на половину, ухвалити зміни у своєму стратегічному підході — і те, що легкі часи минули назавжди. Це передбачає значно критичнішу оцінку гріхів останніх трьох десятиріч.
По-друге, друзі і союзники Німеччини повинні виходити на перший план у більш розумний спосіб. Відоме прислів'я Радека Сікорського 2011 року («Я боюся німецької могутності менше, ніж німецької бездіяльності») було радикальним прикладом цього. Публічні висловлювання відрази та підозри, що Німеччина все ще перебуває у змові з Росією, — це хибний шлях. Набагато кращим підходом є очікування, засновані на симпатії.
Фото: Thomas Imo/Bundesregierung
По-третє, тільки новий канцлер може завершити «Zeitenwende». Згідно з опитуваннями громадської думки, це може бути Фрідріх Мерц від християнських демократів, однак, сподіваємось, на чолі коаліції, яка має більший консенсус щодо безпеки, ніж зараз.
Але з невеликою допомогою від друзів Німеччини та її громадянського суспільства, німецька політика врешті-решт зробить правильний вибір. І склянка нарешті буде повна до країв
Переговори про вступ України до ЄС мають розпочатися у червні цього року. І з боку України — все готово, повідомив Президент України Володимир Зеленський. Своє майбутнє наша держава також пов’язує і з членством у НАТО. Але не всі країни-члени готові надати нам запрошення вже зараз. Що наразі може замінити вступ до Альянсу та як Польща може долучитися до захисту українських територій — про це і не тільки в ексклюзивному інтерв’ю Надзвичайного і повноважного посла України в Польщі (2014 -2022) Андрія Дещиці виданню Sestry.
Марина Степаненко: У червні цього року Євросоюз повинен офіційно розпочати переговори про вступ України. Про які часові рамки фактичного вступу ми говоримо та від чого вони залежать?
Андрій Дещиця: Зараз важко передбачити, скільки часу треба буде Україні для того, щоб пройти всі етапи переговорів з Європейським Союзом, але на тлі екстраординарних умов, в яких відбуваються ці переговори, я сподіваюся, що це буде кілька років.
Звісно, можна брати приклад інших країн, які вступали до ЄС, зокрема й Польщу, коли переговори тягнулися майже десятиліття. Але ми бачимо, що Україна значно швидше проходить всі ці етапи, рішення ухвалюються набагато швидше — передусім, враховуючи загрозу у вигляді російської агресії, яка стоїть перед Україною і перед Європою.
Тому, думаю, що цей процес забере менше часу, ніж він традиційно займає в інших країн
Як вступ України до ЄС посприяє зміцненню стабільності та безпеки у Східній Європі?
По-перше, Україна — це гарантія безпеки для Європейського Союзу. Очевидно, ми говоримо про країну, яка завершить війну, яка буде мирною державою. По-друге, Україна — великий ринок для Європейського Союзу. По-третє, існує великий геополітичний фактор, який сприятиме стабільності Європейського Союзу. Україна також є державою, яка об’єднуватиме і зміцнюватиме східний фланг ЄС.
Якщо Україна стане членом Європейського Союзу, це також буде додатковий стимул для інших країн, які межують або розташовані по сусідству, йти нашим шляхом і змінювати свою економіку, своє суспільство у відповідності до європейських цінностей, європейський стандартів — і в перспективі ставати членами Європейського Союзу. Я говорю про такі держави, як Молдова, Білорусь і, до певної міри, країни Кавказу, зокрема Грузію.
У липні очікуємо на ювілейний саміт НАТО у Вашингтоні. Які можливості та виклики ви передбачаєте у прагненні України доєднатися до Альянсу?
Перш за все, Україна досить чітко ставить собі за мету членство в Північноатлантичному альянсі, бо зараз для Києва немає кращої гарантії безпеки, ніж членство в НАТО. Зрештою, це підтверджують тепер і події, пов'язані з російською агресією. Лише ті країни, які є членами НАТО, почуваються набагато безпечніше. І Україна, яка не була членом Альянсу, стала жертвою агресії. Тому краще бути членом НАТО.
Зустріч Президента України з Генеральним секретарем НАТО в Києві. 29 квітня 2024 року. Фото: ОПУ
Які виклики стоять перед членством України в Альянсі напередодні саміту у Вашингтоні? Це те, що НАТО навряд чи захоче прийняти Київ, поки триває війна. Тому серйозніший виклик — це завершення воєнних дій. Але завершувати ці воєнні дії без гарантій безпеки для України також недоречно, адже Росія просто використає цей момент і продовжить свою агресію, свою агресивну політику.
Наше завдання таке: максимум — це отримати запрошення до членства України в НАТО. Якщо це не вдасться, то тоді отримати максимальні гарантії безпеки — навіть під час воєнних дій
Україна та Польща розглядають сценарій захисту західних українських областей польськими системами Patriot. Як ви оцінюєте таку можливість та які потенційні виклики або перешкоди доведеться подолати, щоб реалізувати цю ініціативу?
Зараз ми наближаємося вже до тієї точки, коли варто розглядати будь-які сценарії, які можуть вплинути на захист України і на перелом у воєнних діях. Я не виключаю того, що системи Patriot, розміщені на польській території, одного дня зможуть захистити й українські території. Зрештою, це також є захистом і Польщі, і країн НАТО, тому що ракети, які летять з боку Росії, несуть загрозу також і польській безпеці. І, звичайно, дуже важко передбачити, чи ці ракети залетять на довший період часу в Польщу і потім вилетять, чи вони впадуть на польській території, чи вони свідомо націлені на якісь польські об'єкти, поки летять по території України, і невідомо, якою буде їхня траєкторія. Зараз це передбачити дуже важко.
Ми повинні бути готові до будь-якого сценарію, зокрема й сценарію захисту і польської, і української територій — наскільки системи Patriot технічно це дозволяють. Таке рішення, можливо, буде важче ухвалити, ніж рішення щодо підтримки України, які ухвалювалися до цього. Але я це зовсім не виключаю.
Важко було собі уявити, що Україні передадуть танки. Важко було собі уявити, що Україні передадуть далекобійні артилерійські системи, що ми отримаємо системи Patriot чи ракети ATACMS. Важко було собі уявити, що Україні нададуть F-16. Але це все відбулося. Так, ухвалення цих рішень потребувало більше часу. Але все ж таки це сталось. Тому, я не виключаю, що рішення про використання систем Patriot, які розміщені в Польщі для захисту української та польської територій, також можуть ухвалити.
Якої реакції варто очікувати від Росії, якщо польські Patriot збиватимуть ракети, наприклад, над Львівською областю?
Мені важко сказати, яка може бути ще більша реакція Росії, ніж те, що вона робить зараз. Російська армія нищить Україну, вбиває цивільних громадян, знищує українську інфраструктуру, населені пункти, зрештою, провокує також і Польщу, запускаючи туди свої ракети. Якою буде реакція РФ, важко сказати, але кожна країна має право себе обороняти. І тому абсолютно логічним є прагнення захистити себе від російських атак. Збиття цих ракет не є знищенням ані російських військових, ані російського майна.
Захищати себе всім, чим можливо, в тому числі, і системою Patriot — це буде для Польщі логічним
Президент Дуда заявив про готовність розмістити американську ядерну зброю на своїй території. Що це дасть як самій Польщі, так і Україні?
Перш за все, давайте дочекаємося консолідованої відповіді — тобто і Президента, і уряду, адже останній також значною мірою відповідальний за питання безпеки. Наскільки мені відомо, Туск хоче провести консультації з Дудою, щоб зрозуміти, про яку концепцію розміщення ядерної зброї в Польщі йдеться. Тому зараз трохи зарано про це говорити. Я думаю, потрібно почути консолідовану позицію Польщі, яка передбачає і позицію Президента, і уряду — і тоді зрозуміти, яка зброя, на який період, на яких умовах буде розміщена.
Що це дасть? Перш за все, це покаже, що, якщо Росія має ядерну зброю, то її можуть мати й інші країни. Якщо Москва перетне лінію і захоче використати її, то Польщі чи іншим країнам НАТО також є чим оборонятися і що застосувати у відповідь
Але тут ніхто не виграє. Я розумію, що колись була домовленість про те, що ядерна зброя не буде розміщуватися на території нових країн-членів НАТО, зокрема, в Польщі. Але також колись була домовленість, що в Європі не будуть змінюватися кордони. І Росія також була однією зі сторін, яка підтримувала незмінність кордонів післявоєнної Європи. Попри це РФ напала на Україну, змінює кордони і веде війну на європейській території, порушуючи всі попередні домовленості.
Розміщення ядерної зброї стане сигналом для Росії, що Захід її не боїться
Дуда: «Весь регіон НАТО має бути надійно захищений ядерною зброєю. Отже, програма ядерного обміну має поширитись на країни східного флангу Альянсу». 26 квітня 2024 року. Фото: Przemysław Keler/KPRP
Кожен п’ятий біженець у Польщі — чоловік. Як Україна може їх повернути?
Насильно цього робити ніхто не буде. Очевидно, Україна втілюватиме в життя своє законодавство, яке передбачає, що кожен чоловік від 18 до 60 років має бути зареєстрований у відповідних ТЦК, територіальних центрах комплектування і має оновити дані в військово-облікових документах. Це буде стосуватися і тих чоловіків, які перебувають за кордоном, тому що це загалом стосується всіх громадян України. І, зрештою, це буде залежати в значній мірі від самих чоловіків, чи вони схочуть повертатися в Україну для оновлення цих даних і бути готовими до мобілізації.
З 23-го квітня всі консульства України за кордоном припинили надавати будь-які послуги чоловікам призовного віку. Виняток — документи для повернення в Україну. Який ефект ви очікуєте від цього розпорядження?
Це просто впровадження нових умов закону про мобілізацію, який нещодавно ухвалила Верховна Рада. Він набуває чинності 18-го травня але для того, щоб підготуватися до виконання вимог цього документу, тимчасово призупинили надання консульських послуг. Основний мотив — підготувати консульські установи для виконання цього закону. Він передбачає, що всі громадяни, які перебувають в Україні чи за її межами, повинні мати оновлені дані у військово-облікових документах, повинні бути зареєстровані в ТЦК — лише тоді їм будуть надаватися відповідні послуги.
Як ви оцінюєте вплив українських тимчасових біженців у Польщі на її економіку?
Наскільки мені відомо, понад 80% українців, які вимушено перебувають в Польщі, знайшли роботу. Вони сплачують податки і допомагають польській економіці розвиватися. З тих даних, про які мені відомі, кількість податків, сплачених українцями до бюджету Польщі, — більша, ніж суми, виділені польською державою на допомогу біженцям. Це достатньо серйозна підтримка польської економіки.
Також існують дані, скільки зареєстровано підприємств з українським капіталом у Польщі. Зараз їх понад 20 тисяч. Це також нові місця праці і нові надходження в польський бюджет. Україна і українці дуже вдячні полякам за те, що вони прийняли їх в часи, коли була надзвичайна потреба, що надали допомогу в екстрених умовах на початку широкомасштабної агресії. За це велика подяка. Але я також можу сказати, що українці виправдали себе і не стали на утримання.
Ті 80% українців, які прибули вимушено до Польщі, пішли працювати і допомагають не тільки собі, але й польській економіці
У Польщі перебуває близько мільйона українців. Фото: Sestry
За даними ООН, у Польщі зараз перебуває близько мільйона українців. Як це впливає на економіку України?
Насправді українців в Польщі перебуває десь біля трьох мільйонів: ті, які офіційно зареєстровані, ті, які не зареєстровані офіційно, і ті, які перебували у Польщі до початку широкомасштабної агресії. Звичайно, це є серйозним ударом по українській економіці. Але всього виїхало з України від початку широкомасштабної агресії десь близько 7 мільйонів українців. Цих людей бракує в Україні.
Блокада українсько-польського кордону закінчилася. Про що вона була? Якими є втрати для польської та української економік та хто найбільше виграв від неї?
Перш за все, я хочу сказати, що ці блокади і протести нанесли серйозний удар по відносинах між українцями і поляками. Польські фермери можуть мати свої вимоги, можуть захищати свої інтереси, можуть висловлювати ці вимоги на протестах. Але ці протести затягнулися, а потім — набрали хаотичного характеру. І стало взагалі незрозуміло, хто їх організовував, хто їх підтримував, хто їх використовував. Вони перестали бути власне формою протесту, а стали інструментом для нанесення досить серйозного удару по відносинах та економіках України й Польщі.
Я не кажу вже про безпековий елемент і удар по безпеці країни, яка воює з Росією
Я думаю, що ці акції так довго тривали, тому що протестувальники не до кінця мали інформацію про реальний стан речей у питаннях українсько-польської торгово-економічної співпраці, зокрема й співпраці, яка стосується експорту сільськогосподарської продукції. Як вони можуть протестувати проти завезення, скажімо, пшениці чи ріпаку, якщо вони вже понад рік як не завозяться? І це підтверджують польські офіційні чиновники. А втім, фермери проти цього протестували. Тобто їм бракувало інформації або хтось спеціально цю інформацію спотворював.
І третє — саме Росія зацікавлена в тому, щоб внести дестабілізацію в українсько-польські відносини і послабити таким чином і Польщу, і Україну.
Ці протести були використані російською стороною для розбиття солідарності, єдності України і Польщі, а також для внесення певної деструкції у польське суспільство
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Китай і Європейський Союз мають спільний інтерес у мирі та безпеці. Про це йшлось під час тристоронньої зустрічі президентки Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн з главою Франції Еммануелем Макроном і лідером Китаю Сі Цзіньпінем, яка відбулась 6 травня у Парижі.
Фон дер Ляєн, Макрон та Сі. Париж, 6 травня 2024 року. Фото: Х / Emmanuel Macron
В Євросоюзі сподіваються, що Китай використає свій вплив на Кремль, аби закінчити війну Росії в Україні, повідомила на брифінгу після тристоронньої зустрічі Урсула фон дер Ляєн:
— Першою темою, щодо якої ми обмінялися думками, була геополітична ситуація. Ми особливо обговорили Україну й конфлікти на Близькому Сході. Ми згодні з тим, що Європа і Китай мають спільні інтереси в мирі та безпеці, і розраховуємо, що Пекін використає весь свій вплив на Росію, щоб покласти край агресивній війні проти України.
Президентка Єврокомісії відзначила і важливу роль Сі Цзіньпіна у деескалації російських безвідповідальних ядерних погроз:
— Я впевнена, що президент Сі і далі робитиме це на тлі безперервних ядерних погроз з боку Росії.
Обговорили на зустріч й зобов’язання Китаю не надавати Москві будь-яку допомогу летальною зброєю:
— Потрібні додаткові зусилля для скорочення поставок до Росії товарів подвійного призначення, які потрапляють на поле бою. І з огляду на екзистенціальний характер загрози, яка походить від цієї війни і для України, і для Європи, це справді впливає на відносини ЄС і Китаю.
Макрон та Сі із дружинами. Париж, 6 травня 2024 року. Фото: Thibault Camus/Associated Press/East News
Еммануель Макрон перед початком зустрічі заявив, що Європа та Китай перебувають на поворотному етапі історії:
— Майбутнє нашого континенту цілком очевидно також залежатиме від нашої здатності розвивати збалансовані відносини з Китаєм».
Сі Цзіньпін прилетів до Парижа 5 травня. Це його перший з 2019 року візит до Європи. Китайський лідер відвідає три країни — крім Франції, ще Сербію та Угорщину. До Парижа Сі прибув на запрошення Еммануеля Макрона:
— Я маю велике задоволення здійснити свій третій державний візит до Франції на запрошення президента Еммануеля Макрона. Для китайців Франція має неповторний шарм. Це батьківщина багатьох великих філософів, письменників і художників, які надихнули людство.
Сі Цзіньпін прибув до Парижа на запрошення Еммануеля Макрона. Фото: Х / Emmanuel Macron
Глава Китаю у своїй колонці для Le Figaro написав, що сподівається на повернення в Європу миру та стабільності:
— Ми маємо намір працювати з Францією та всім міжнародним співтовариством, щоб знайти правильні шляхи вирішення кризи.
Сі наголосив, що відданий низці норм, що регулюють міжнародні відносини. Серед них, зокрема, взаємна повага до суверенітету і територіальної цілісності, взаємний ненапад, взаємне невтручання у внутрішні справи, рівність і взаємна вигода, мирне співіснування.
Крім пошуків шляхів вирішення війни в Україні китайський лідер мав обговорити із главою Францїі торговельні та дипломатичні відносини між двома країнами.
Литва, Латвія та Естонія стали членами ЄС 1 травня 2004 року разом з Польщею та шістьма іншими країнами. Це було найбільше одномоментне розширення Євросоюзу в історії. Через 20 років після вступу до ЄС більшість жителів країн Балтії заявляють, що задоволені своїм членством у Спільноті та єврозоні.
Естонія першою прийняла євро (2011 рік), за нею йдуть Латвія (2014 рік) і Литва (2015 рік). Опитування Євробарометра, проведене в жовтні 2023 року, показало, що 63 відсотки латвійців вважають, що євро — це добре для їхньої країни, 14 відсотків мають протилежну думку. У Литві це співвідношення становить 68 відсотків до 21 відсотка, а в Естонії — 84 відсотки до 8 відсотків.
PAP звернувся до міністерств закордонних справ Литви, Латвії та Естонії з питанням про основні переваги для їхніх країн від вступу до ЄС.
Зміцнення безпеки та свободи, економічний розвиток, процвітання населення і приналежність до системи, заснованої на верховенстві права, — серед основних переваг членства Латвії в Європейському союзі. Латвійське міністерство закордонних справ повідомило, що за 20 років прямі інвестиції в країну зросли майже в десять разів, а кількість експертів у сфері товарів і послуг збільшилася в шість разів. Середня заробітна плата, тим часом, зросла більш ніж у п'ять разів.
Міністерство закордонних справ у Вільнюсі оцінило, що членство в ЄС «докорінно змінило історичні та геополітичні умови, які визначали долю Литви протягом століть». 20 років членства в ЄС стали для країни часом зростання, стабільності, безпеки. Литовська економіка розвивалася як ніколи раніше. За даними міністерства, рівень добробуту в Литві в кілька разів вищий, ніж 20 років тому, а ВВП на душу населення — в 4,6 раза. Прямі іноземні інвестиції з 2004 року зросли в шість разів.
У Міністерстві закордонних справ у Таллінні зазначили, що Естонія стала більш значущою країною на міжнародній арені:
Сьогодні ми використовуємо наш досвід, щоб допомогти країнам, які прагнуть вступити до НАТО і ЄС, в тому числі й Україні, на їхньому шляху
PAP також запитав міністерства, серед іншого, про виклики, з якими, на їхню думку, ЄС зіткнеться в найближчому майбутньому.
В МЗС Естонії найбільшим викликом для ЄС назвали протистояння російській агресії проти України та продовження допомоги Києву на шляху до перемоги у війні.
Збереження максимальної підтримки України також було названо серед головних завдань ЄС латвійським МЗС
Серед інших викликів — підготовка до розширення Спільноти, зміцнення економіки ЄС, досягнення кліматичних цілей або підвищення енергетичної безпеки.
Про війну, що триває, у Вільнюсі також наголосили у Міністерстві закордонних справ Литви:
— Війна Росії проти України нагадує нам, що мир в Європі не дається раз і назавжди. Хоча НАТО залишається наріжним каменем нашої колективної оборони та безпеки, водночас необхідні додаткові дії між НАТО і ЄС для зміцнення архітектури безпеки в Європі.
Литва також назвала розширення Спільноти викликом, що стоїть перед ЄС:
— Наша недавня історія показує, що тільки розширення пропонує довгострокову безпеку і стабільність.
Литва підтримує всі країни, які прагнуть до європейської інтеграції, на їхньому шляху до досягнення повноправного членства в ЄС
Марія Гурська: 23 квітня 2024 року Сенат Сполучених Штатів Америки проголосував за пакет військової та фінансової допомоги Україні на суму майже 61 мільярд доларів. Вже 24 квітня Джо Байден підписав цей закон. Ми розуміємо, наскільки ця підтримка зараз важлива для української армії, для України. А яке стратегічне значення має ця допомога?
Павел Коваль: Насамперед ця допомога має тактичне значення, адже якщо зброя вчасно буде поставлена в Україну, ми маємо велику надію, що Путін тактично не пройде, не прорве лінію фронту — і що не трапиться біди. Стратегічне значення тут у дечому іншому — цей пакет допомоги дає усім нам час, щоб виготовити ще трохи зброї та підготуватися до війни у другій половині цього року та у наступному. Про це треба думати. Торік хтось не прорахував і не приготувався з цього боку лінії фронту, бо сама вона дуже добре підготовлена — і з точки зору інформаційних технологій, і в інших відношеннях. Я сам це бачив, коли був на фронті, на мене це справило враження.
Сподіваюся, проблем з боєприпасами більше не буде. Тепер нам, ймовірно, вдасться зупинити Путіна
Він не піде далі на Захід, а українці мають шанс втримати лінію фронту. А поки забезпечуємо українців зброєю. Перше — це захист в повітрі, дуже важливий елемент. Друга річ — розмінування. Торік обладнання серйозно не вистачало. Я говорю про тральщики для забезпечення безпеки у Чорному морі. І третє — це ракети, які можуть вражати на російській території цілі за кілька сотень кілометрів від лінії фронту.
За тиждень до та під час ухвалення рішення у Конгресі, а потім і в Сенаті, ви перебували у Вашингтоні з дипломатичним візитом. Як все це виглядало зсередини і що стало вирішальним?
На це рішення вплинуло два, а може, й три основні елементи. Першим, на мій погляд, стала напруга серед європейських союзників Сполучених Штатів. Адже раптом виявилося, що США, які звикли бути першими в усьому, не відіграють найвизначнішої ролі в допомозі Україні. Військову американську допомогу ще можна порівняти з наданою європейськими союзниками, а от гуманітарної допомоги від Вашингтону суттєво менше. Тож раптом всі побачили, що Сполучені Штати в цьому відношенні не справляються добре. Почався тиск, поштовхом до якого став твіт прем'єр-міністра Дональда Туска. Він раптово залучив французів, німців, а потім країни Північної Європи, чехи також дуже сильно підключилися. І всі почали тиснути на США, кажучи спікеру Палати представників Конгресу Майку Джонсону: «Чоловіче, ти можеш стати Чемберленом! Ти, мабуть, хочеш бути Черчілем, але будеш-таки Чемберленом». Адже Джонсон міг вже за мить стати тим, хто впустив би цього Путіна — сучасного Гітлера — в Європу.
Ще одним фактором, як мені здається, була совість. Така собі політична совість. Джонсон вирішив, що не хоче брати на себе відповідальність
Це безперечно мало місце. Значним було і дуже сильне лобі всередині Сполучених Штатів. І тут був наступний аргумент: «Цю зброю та боєприпаси загалом, купуватимуть тут, у Сполучених Штатах. Тому якщо ви не проголосуєте за це, ви послабите оборонну промисловість, виробництво, наприклад, в Алабамі». І, наостанок, важливим аргументом була інформація про серйозний ризик прориву лінії фронту. Про це йшлось у даних розвідки, які дійшли до нас. І про це багато говорили в Сполучених Штатах, у Вашингтоні — і зрештою це вдалося донести до лідерів Конгресу.
Від США Україна отримає далекобійні ракети ATACMS. Чи стане це достатнім аргументом і прикладом для канцлера Німеччини Олафа Шольца, щоб врешті надати Києву крилаті ракети Taurus?
Давайте дивитись на динаміку ситуації. Сьогодні це неможливо, але буквально за два-три тижні ми з вами, ймовірно, побачимо, що це вже можливо. Так було з танками, так є зараз з американським пакетом допомоги. Така вже є природа війни, що країни повільно ухвалюють рішення, але зрештою вони таки їх ухвалюють. Я впевнений, що Німеччина також приєднається до цього.
У Бундестазі припустили, що цей пакет допомоги від США може стати останнім для України у осяжному майбутньому. Чуємо думки експертів про те, що цей пакет важливий, але він не стане проривним, і надалі все може бути тільки гірше. Що можемо сказати критикам і песимістам?
А що ми взагалі можемо сказати про майбутнє? Кожен пакет може виявитися останнім. А може виявитися першим із багатьох. А може бути ще якось інакше. Я дійсно не знаю, чому люди думають, що цей пакет останній. Що я можу відповісти на це? Не будьте песимістами, дійте по-своєму. Якщо це політики, публіцисти, лідери думок, то нехай кожен робить те, що повинен зараз робити. Ця війна — це виклик Путіна всьому Заходу. І в цьому сенсі ми допомагаємо Україні, але передусім — собі.
Ми захищаємо Захід, ми захищаємо наші цінності, нашу цивілізацію від Путіна. Це достатньо серйозні аргументи
Українські військові експерти кажуть, що за достатньої кількості зброї Україна вже цього літа зможе розпочати контрнаступ для звільнення своїх територій від російських загарбників. Водночас західні експерти кажуть, що Путін вже цієї осені, а можливо, навіть і влітку, спробує прорвати фронт і захопити Харків. Такі плани підтверджують нещодавні заяви російського міністра Лаврова, стверджують в американському Інституті вивчення війни. Від чого ж залежить розвиток подій?
Від того, хто буде краще підготовлений та наскільки вмотивованими будуть союзники. Що стосується України, то Київ має провести мобілізацію. У цьому українську державу ніхто не замінить. Тут не так багато способів допомогти. Вони мінімальні. Однак Захід повинен вчасно доставити боєприпаси. Без цього нікуди.
23 квітня українські дипломатичні установи припинили надання консульських послуг українським чоловікам призовного віку. Польський міністр оборони Владислав Косіняк-Камиш заявив, що Польща готова допомогти Україні повернути призовників. Хоча поки нема жодної конкретики, в який спосіб. Міністр оборони Литви Лаурінас Кащюнас уточнює, що це можуть бути обмеження у соціальних виплатах, видачі дозволів на роботу та інших документів. Але Литва тут чекає на приклад Польщі. Якою буде ця польська ініціатива?
Деякі речі, ми, цілком ймовірно, зможемо це зробити. Проте хотілося б уникнути одного непорозуміння. Питання мобілізації — це завжди питання конкретної країни, її суверенітету тощо. Тому інші країни можуть допомогти, але вони не можуть переступити певну межу, за якою іде усе, що стосується самої української держави. Цим повинні займатися у першу чергу українські інституції. І я не хотів би, щоб ми переносили кордони так далеко, щоб складалося враження, наче це інші країни відповідальні за мобілізацію в Україні.
Уряд України постановив, що чоловіки мобілізаційного віку зможуть отримати паспорти лише на території України. Фото: Shutterstock
Погоджуюсь з вами, але зараз Україна пішла на ключовий крок і запровадила обмеження. Тепер чоловіки 18-60 років не можуть отримати паспорт за кордоном. Які симетричні кроки може зробити Польща, щоб допомогти Україні повернути військовозобов’язаних повнолітніх чоловіків для захисту європейських кордонів?
Можливо, це мають бути кроки, пов’язані з декларуванням свого статусу щодо оборони, участі в захисті України, при різних процедурах. Я не дуже хотів би вдаватись в подробиці, але все ж хочу, щоб це прозвучало чітко. Це справа української держави.
Ми можемо трохи допомогти з цим. Навіть з різних психологічних причин ми не можемо переступити певної межі, тому що тут багато аспектів. Але допомогти ми можемо. Допомога буде
Росія атакує енергетичну інфраструктуру України, не чекаючи холодів. Politico пише про перспективи проєктів зеленої енергетики в Україні. Ідеться про те, що це гарне рішення для нас, адже об'єкти сонячної та вітрової енергії завдяки своїй розкиданості і малим формам стають складнішими цілями для російських ракет. Чи бачить тут польська Рада з питань співпраці з Україною простір для рішень?
Енергетичні питання є одними з ключових тем основних напрямків нашої роботи. Це стосується також адаптації України до вступу в ЄС, яка відбуватиметься під час переговорів. Звісно, сьогодні критикують «зелений курс», але це не лише питання сільського господарства, це й питання енергетики, і сільського господарства, й енергоефективності в містах. Про все це йтиме мова в процесі переговорів про вступ. Але це також стосуватиметься плану відбудови, де не йдеться про реконструкцію одне до одного — щоб відновити усе, як воно було до війни. А якщо говоримо про енергетику, то йтиметься також про розумне споживання й використання зеленої енергії і унезалежнення від Росії.
Тож ми очікуємо в Україні і польський бізнес, і інвесторів!
Не тільки інвесторів, але й державних інвестицій. Це великі кошти, які прийдуть до вас після війни і які будуть частиною міжнародних фінансових структур.
Але найскладнішим тут є те, що для відновлення ми не можемо чекати кінця війни.
Дещо можна відновлювати прямо зараз. Якщо ж говорити про реконструкцію після великої війни, це креативний процес, адже, наприклад, структура населення змінюється, більшість людей живуть зараз в зовсім інших місцях, переїжджають через війну і не хочуть повертатися на старі місця. Країни ніколи не відбудовуються так, як було раніше. Житлові квартали повинні відновлюватися за технологіями, які передбачають екологічні підходи до енергії.
І про такі рішення думаємо вже зараз!
Вже є конкретні базові напрацювання того, як це виглядатиме після війни.
1 травня має відбутись зустріч президента Польщі Анджея Дуди і прем'єр-міністра Дональда Туска. Темою розмови буде розміщення ядерної зброї у Польщі за програмою НАТО Nuclear Sharing. Генсек НАТО Єнс Столтенберг під час свого візиту до Варшави 23 квітня заявив, що Альянс не має планів розширення зони дислокації ядерної зброї. На вашу думку, чи потрібне Варшаві та Києву розміщення ядерної зброї в Польщі?
Генсек НАТО під час візиту до Варшави виключив розміщення ядерної зброї у Польщі. 23 квітня 2024 року. Фото: Krystian Maj/KPRM
Ми маємо гостру внутрішню політичну дискусію щодо цього. Президент привселюдно оголосив про це без жодних консультацій з урядом. Ця ідея, звісно, давно циркулює серед різних експертів з безпеки. Це має сенс, але лише за певних умов, включаючи готовність США зробити такий крок. На даний момент відповіді дуже стримані. Президент Польщі дуже поспішив із цією пропозицією, а тепер виявилося, що він залишився на льоді [польський фразеологізм, український аналог «обіцяти золоті гори»], бо не отримав чіткої підтримки з боку Заходу.
Я зараз не оцінюю, це була добра чи погана ідея. Потрібно просто думати про те, як і що ми комусь повідомляємо. І не бігти із цими ідеями одразу до преси
23 квітня Європейський парламент підтримав продовження на один рік угоди про безмитну торгівлю продуктами харчування з Україною, яка передбачає додаткові гарантії для захисту європейських фермерів. Чи задоволені цим рішенням польські фермери і чи означає це, що блокади більше не буде?
Були обговорені певні елементи, певні рішення, пов’язані з обробкою і добривами, певні обмеження щодо застосування принципів «зеленого курсу» в сільському господарстві. Про деякі речі вдалося домовитися, якщо говорити про питання сільського господарства. Не про все. Завжди обов’язково знайдеться хтось, хто скаже, що цього недостатньо. Але загалом ми просуваємося в бік спільного бачення в Європі. Є інтереси Іспанії, Португалії, Франції, Італії, наші і багатьох інших країн — і нам потрібно разом на все це поглянути і зрозуміти, де є простір для компромісу. Я можу гарантувати лише те, що ми будемо захищати наших виробників.
Україна також буде захищати своїх виробників, коли вступить до ЄС. Це азбука європейської політики. Ніхто в ЄС ніколи не буде діяти інакше, адже одразу втратив би владу
Європейський парламент 22 квітня востаннє у цьому скликанні зібрався на пленарне засідання перед майбутніми виборами в червні. Які підсумки?
Передусім, те, що наступні вибори до Європарламенту через 5 років можуть відбутися вже з українськими кандидатами! Максимум через 10 років. Все залежить від того, як підуть переговори. Сподіваюся, що швидко. Україна повинна мати свої місця в Європарламенті. Я також є прихильником розподілу місць у різних інших органах, наприклад, у Комітеті регіонів. Я думаю, що найближчим часом в Європарламенті повинні з’явитися спостерігачі від України. Раніше така процедура була у Польщі. Якщо ж говорити про роль Європарламенту під час війни, тут потрібно наголосити на постаті самої президентки Роберти Мецоли, яка була дуже активною і заангажованою в українську справу. Європейська влада нинішньої каденції загалом була чудовою — я часто дивився на дії Урсули фон дер Ляєн із захопленням і прихильністю, так само, як і на дії пані Мецоли. Що стосується самого Європарламенту, то це хороша інституція з точки зору вибивання дверей. Це такий таран, авангард політики, який торує шлях для України, коли йдеться про військову допомогу, розширення та переговори про вступ.
Вибори до Європарламенту заплановані на 6-9 червня 2024 року. Фото: Shutterstock
Чого Польща очікує від наступних виборів до Європарламенту в червні?
З польського боку є команда добре підготовлених кандидатів, сильних гравців — і це позитивно виглядає. Те, що турбує, це спроби Росії впливати на вибори в ЄС. Та я обіцяю навіть самому собі контролювати цю виборчу кампанію і захищати її від тролів, ботів, спроб дискредитації політиків, які критикують Росію. Всього цього скоро за все буде ще більше, воно обов'язково повилазить.
Але добре, що влада ЄС це вже помітила і каже: «ми захистимося від впливу Росії на виборах!»
Наприкінці я хотіла б, аби ми кілька слів сказали про російський вплив в контексті подій у Грузії. Ми розпочинали наш шлях до Європейського Союзу. Грузинські реформи Саакашвілі були прикладом для України. Та те, що зараз відбувається, можна назвати транзитом від демократії в обійми Росії. Що можна сказати з цього приводу?
Опитування громадської думки показують, що Грузія надалі є одним із найбільш проєвропейських суспільств. Саме суспільств, а не держав, тому що грузинська влада є надзвичайно розділеною. Зараз в країні перемагає тренд закручування гайок і застосування рішень, які використовує Путін. Очільник Кремля боїться, що Грузія піде в бік революції, якихось серйозних політичних змін — і він тисне на Іванішвілі та грузинську владу, щоб вони тиснули на громадянське суспільство. Але, знаєте, чим сильніше хтось тисне, тим швидше це викликає якийсь бунт. Тому якщо не зараз, то наступного разу Грузії вдасться.
«Ця війна — це виклик Путіна усьому Заходу. З допомогою від США нам, ймовірно, вдасться зупинити Путіна. Він не піде далі на Захід, а українці мають шанс втримати лінію фронту. Якщо ми забезпечимо їх зброєю», — голова Комітету у закордонних справах Сейму Польщі, Уповноважений польського уряду з питань відновлення України Павел Коваль в інтерв'ю головній редакторці Sestry Марії Гурській
Марія Гурська: 23 квітня 2024 року Сенат Сполучених Штатів Америки проголосував за пакет військової та фінансової допомоги Україні на суму майже 61 мільярд доларів. Вже 24 квітня Джо Байден підписав цей закон. Ми розуміємо, наскільки ця підтримка зараз важлива для української армії, для України. А яке стратегічне значення має ця допомога?
Павел Коваль: Насамперед ця допомога має тактичне значення, адже якщо зброя вчасно буде поставлена в Україну, ми маємо велику надію, що Путін тактично не пройде, не прорве лінію фронту — і що не трапиться біди. Стратегічне значення тут у дечому іншому — цей пакет допомоги дає усім нам час, щоб виготовити ще трохи зброї та підготуватися до війни у другій половині цього року та у наступному. Про це треба думати. Торік хтось не прорахував і не приготувався з цього боку лінії фронту, бо сама вона дуже добре підготовлена — і з точки зору інформаційних технологій, і в інших відношеннях. Я сам це бачив, коли був на фронті, на мене це справило враження.
Сподіваюся, проблем з боєприпасами більше не буде. Тепер нам, ймовірно, вдасться зупинити Путіна
Він не піде далі на Захід, а українці мають шанс втримати лінію фронту. А поки забезпечуємо українців зброєю. Перше — це захист в повітрі, дуже важливий елемент. Друга річ — розмінування. Торік обладнання серйозно не вистачало. Я говорю про тральщики для забезпечення безпеки у Чорному морі. І третє — це ракети, які можуть вражати на російській території цілі за кілька сотень кілометрів від лінії фронту.
За тиждень до та під час ухвалення рішення у Конгресі, а потім і в Сенаті, ви перебували у Вашингтоні з дипломатичним візитом. Як все це виглядало зсередини і що стало вирішальним?
На це рішення вплинуло два, а може, й три основні елементи. Першим, на мій погляд, стала напруга серед європейських союзників Сполучених Штатів. Адже раптом виявилося, що США, які звикли бути першими в усьому, не відіграють найвизначнішої ролі в допомозі Україні. Військову американську допомогу ще можна порівняти з наданою європейськими союзниками, а от гуманітарної допомоги від Вашингтону суттєво менше. Тож раптом всі побачили, що Сполучені Штати в цьому відношенні не справляються добре. Почався тиск, поштовхом до якого став твіт прем'єр-міністра Дональда Туска. Він раптово залучив французів, німців, а потім країни Північної Європи, чехи також дуже сильно підключилися. І всі почали тиснути на США, кажучи спікеру Палати представників Конгресу Майку Джонсону: «Чоловіче, ти можеш стати Чемберленом! Ти, мабуть, хочеш бути Черчілем, але будеш-таки Чемберленом». Адже Джонсон міг вже за мить стати тим, хто впустив би цього Путіна — сучасного Гітлера — в Європу.
Ще одним фактором, як мені здається, була совість. Така собі політична совість. Джонсон вирішив, що не хоче брати на себе відповідальність
Це безперечно мало місце. Значним було і дуже сильне лобі всередині Сполучених Штатів. І тут був наступний аргумент: «Цю зброю та боєприпаси загалом, купуватимуть тут, у Сполучених Штатах. Тому якщо ви не проголосуєте за це, ви послабите оборонну промисловість, виробництво, наприклад, в Алабамі». І, наостанок, важливим аргументом була інформація про серйозний ризик прориву лінії фронту. Про це йшлось у даних розвідки, які дійшли до нас. І про це багато говорили в Сполучених Штатах, у Вашингтоні — і зрештою це вдалося донести до лідерів Конгресу.
Від США Україна отримає далекобійні ракети ATACMS. Чи стане це достатнім аргументом і прикладом для канцлера Німеччини Олафа Шольца, щоб врешті надати Києву крилаті ракети Taurus?
Давайте дивитись на динаміку ситуації. Сьогодні це неможливо, але буквально за два-три тижні ми з вами, ймовірно, побачимо, що це вже можливо. Так було з танками, так є зараз з американським пакетом допомоги. Така вже є природа війни, що країни повільно ухвалюють рішення, але зрештою вони таки їх ухвалюють. Я впевнений, що Німеччина також приєднається до цього.
У Бундестазі припустили, що цей пакет допомоги від США може стати останнім для України у осяжному майбутньому. Чуємо думки експертів про те, що цей пакет важливий, але він не стане проривним, і надалі все може бути тільки гірше. Що можемо сказати критикам і песимістам?
А що ми взагалі можемо сказати про майбутнє? Кожен пакет може виявитися останнім. А може виявитися першим із багатьох. А може бути ще якось інакше. Я дійсно не знаю, чому люди думають, що цей пакет останній. Що я можу відповісти на це? Не будьте песимістами, дійте по-своєму. Якщо це політики, публіцисти, лідери думок, то нехай кожен робить те, що повинен зараз робити. Ця війна — це виклик Путіна всьому Заходу. І в цьому сенсі ми допомагаємо Україні, але передусім — собі.
Ми захищаємо Захід, ми захищаємо наші цінності, нашу цивілізацію від Путіна. Це достатньо серйозні аргументи
Українські військові експерти кажуть, що за достатньої кількості зброї Україна вже цього літа зможе розпочати контрнаступ для звільнення своїх територій від російських загарбників. Водночас західні експерти кажуть, що Путін вже цієї осені, а можливо, навіть і влітку, спробує прорвати фронт і захопити Харків. Такі плани підтверджують нещодавні заяви російського міністра Лаврова, стверджують в американському Інституті вивчення війни. Від чого ж залежить розвиток подій?
Від того, хто буде краще підготовлений та наскільки вмотивованими будуть союзники. Що стосується України, то Київ має провести мобілізацію. У цьому українську державу ніхто не замінить. Тут не так багато способів допомогти. Вони мінімальні. Однак Захід повинен вчасно доставити боєприпаси. Без цього нікуди.
23 квітня українські дипломатичні установи припинили надання консульських послуг українським чоловікам призовного віку. Польський міністр оборони Владислав Косіняк-Камиш заявив, що Польща готова допомогти Україні повернути призовників. Хоча поки нема жодної конкретики, в який спосіб. Міністр оборони Литви Лаурінас Кащюнас уточнює, що це можуть бути обмеження у соціальних виплатах, видачі дозволів на роботу та інших документів. Але Литва тут чекає на приклад Польщі. Якою буде ця польська ініціатива?
Деякі речі, ми, цілком ймовірно, зможемо це зробити. Проте хотілося б уникнути одного непорозуміння. Питання мобілізації — це завжди питання конкретної країни, її суверенітету тощо. Тому інші країни можуть допомогти, але вони не можуть переступити певну межу, за якою іде усе, що стосується самої української держави. Цим повинні займатися у першу чергу українські інституції. І я не хотів би, щоб ми переносили кордони так далеко, щоб складалося враження, наче це інші країни відповідальні за мобілізацію в Україні.
Уряд України постановив, що чоловіки мобілізаційного віку зможуть отримати паспорти лише на території України. Фото: Shutterstock
Погоджуюсь з вами, але зараз Україна пішла на ключовий крок і запровадила обмеження. Тепер чоловіки 18-60 років не можуть отримати паспорт за кордоном. Які симетричні кроки може зробити Польща, щоб допомогти Україні повернути військовозобов’язаних повнолітніх чоловіків для захисту європейських кордонів?
Можливо, це мають бути кроки, пов’язані з декларуванням свого статусу щодо оборони, участі в захисті України, при різних процедурах. Я не дуже хотів би вдаватись в подробиці, але все ж хочу, щоб це прозвучало чітко. Це справа української держави.
Ми можемо трохи допомогти з цим. Навіть з різних психологічних причин ми не можемо переступити певної межі, тому що тут багато аспектів. Але допомогти ми можемо. Допомога буде
Росія атакує енергетичну інфраструктуру України, не чекаючи холодів. Politico пише про перспективи проєктів зеленої енергетики в Україні. Ідеться про те, що це гарне рішення для нас, адже об'єкти сонячної та вітрової енергії завдяки своїй розкиданості і малим формам стають складнішими цілями для російських ракет. Чи бачить тут польська Рада з питань співпраці з Україною простір для рішень?
Енергетичні питання є одними з ключових тем основних напрямків нашої роботи. Це стосується також адаптації України до вступу в ЄС, яка відбуватиметься під час переговорів. Звісно, сьогодні критикують «зелений курс», але це не лише питання сільського господарства, це й питання енергетики, і сільського господарства, й енергоефективності в містах. Про все це йтиме мова в процесі переговорів про вступ. Але це також стосуватиметься плану відбудови, де не йдеться про реконструкцію одне до одного — щоб відновити усе, як воно було до війни. А якщо говоримо про енергетику, то йтиметься також про розумне споживання й використання зеленої енергії і унезалежнення від Росії.
Тож ми очікуємо в Україні і польський бізнес, і інвесторів!
Не тільки інвесторів, але й державних інвестицій. Це великі кошти, які прийдуть до вас після війни і які будуть частиною міжнародних фінансових структур.
Але найскладнішим тут є те, що для відновлення ми не можемо чекати кінця війни.
Дещо можна відновлювати прямо зараз. Якщо ж говорити про реконструкцію після великої війни, це креативний процес, адже, наприклад, структура населення змінюється, більшість людей живуть зараз в зовсім інших місцях, переїжджають через війну і не хочуть повертатися на старі місця. Країни ніколи не відбудовуються так, як було раніше. Житлові квартали повинні відновлюватися за технологіями, які передбачають екологічні підходи до енергії.
І про такі рішення думаємо вже зараз!
Вже є конкретні базові напрацювання того, як це виглядатиме після війни.
1 травня має відбутись зустріч президента Польщі Анджея Дуди і прем'єр-міністра Дональда Туска. Темою розмови буде розміщення ядерної зброї у Польщі за програмою НАТО Nuclear Sharing. Генсек НАТО Єнс Столтенберг під час свого візиту до Варшави 23 квітня заявив, що Альянс не має планів розширення зони дислокації ядерної зброї. На вашу думку, чи потрібне Варшаві та Києву розміщення ядерної зброї в Польщі?
Генсек НАТО під час візиту до Варшави виключив розміщення ядерної зброї у Польщі. 23 квітня 2024 року. Фото: Krystian Maj/KPRM
Ми маємо гостру внутрішню політичну дискусію щодо цього. Президент привселюдно оголосив про це без жодних консультацій з урядом. Ця ідея, звісно, давно циркулює серед різних експертів з безпеки. Це має сенс, але лише за певних умов, включаючи готовність США зробити такий крок. На даний момент відповіді дуже стримані. Президент Польщі дуже поспішив із цією пропозицією, а тепер виявилося, що він залишився на льоді [польський фразеологізм, український аналог «обіцяти золоті гори»], бо не отримав чіткої підтримки з боку Заходу.
Я зараз не оцінюю, це була добра чи погана ідея. Потрібно просто думати про те, як і що ми комусь повідомляємо. І не бігти із цими ідеями одразу до преси
23 квітня Європейський парламент підтримав продовження на один рік угоди про безмитну торгівлю продуктами харчування з Україною, яка передбачає додаткові гарантії для захисту європейських фермерів. Чи задоволені цим рішенням польські фермери і чи означає це, що блокади більше не буде?
Були обговорені певні елементи, певні рішення, пов’язані з обробкою і добривами, певні обмеження щодо застосування принципів «зеленого курсу» в сільському господарстві. Про деякі речі вдалося домовитися, якщо говорити про питання сільського господарства. Не про все. Завжди обов’язково знайдеться хтось, хто скаже, що цього недостатньо. Але загалом ми просуваємося в бік спільного бачення в Європі. Є інтереси Іспанії, Португалії, Франції, Італії, наші і багатьох інших країн — і нам потрібно разом на все це поглянути і зрозуміти, де є простір для компромісу. Я можу гарантувати лише те, що ми будемо захищати наших виробників.
Україна також буде захищати своїх виробників, коли вступить до ЄС. Це азбука європейської політики. Ніхто в ЄС ніколи не буде діяти інакше, адже одразу втратив би владу
Європейський парламент 22 квітня востаннє у цьому скликанні зібрався на пленарне засідання перед майбутніми виборами в червні. Які підсумки?
Передусім, те, що наступні вибори до Європарламенту через 5 років можуть відбутися вже з українськими кандидатами! Максимум через 10 років. Все залежить від того, як підуть переговори. Сподіваюся, що швидко. Україна повинна мати свої місця в Європарламенті. Я також є прихильником розподілу місць у різних інших органах, наприклад, у Комітеті регіонів. Я думаю, що найближчим часом в Європарламенті повинні з’явитися спостерігачі від України. Раніше така процедура була у Польщі. Якщо ж говорити про роль Європарламенту під час війни, тут потрібно наголосити на постаті самої президентки Роберти Мецоли, яка була дуже активною і заангажованою в українську справу. Європейська влада нинішньої каденції загалом була чудовою — я часто дивився на дії Урсули фон дер Ляєн із захопленням і прихильністю, так само, як і на дії пані Мецоли. Що стосується самого Європарламенту, то це хороша інституція з точки зору вибивання дверей. Це такий таран, авангард політики, який торує шлях для України, коли йдеться про військову допомогу, розширення та переговори про вступ.
Вибори до Європарламенту заплановані на 6-9 червня 2024 року. Фото: Shutterstock
Чого Польща очікує від наступних виборів до Європарламенту в червні?
З польського боку є команда добре підготовлених кандидатів, сильних гравців — і це позитивно виглядає. Те, що турбує, це спроби Росії впливати на вибори в ЄС. Та я обіцяю навіть самому собі контролювати цю виборчу кампанію і захищати її від тролів, ботів, спроб дискредитації політиків, які критикують Росію. Всього цього скоро за все буде ще більше, воно обов'язково повилазить.
Але добре, що влада ЄС це вже помітила і каже: «ми захистимося від впливу Росії на виборах!»
Наприкінці я хотіла б, аби ми кілька слів сказали про російський вплив в контексті подій у Грузії. Ми розпочинали наш шлях до Європейського Союзу. Грузинські реформи Саакашвілі були прикладом для України. Та те, що зараз відбувається, можна назвати транзитом від демократії в обійми Росії. Що можна сказати з цього приводу?
Опитування громадської думки показують, що Грузія надалі є одним із найбільш проєвропейських суспільств. Саме суспільств, а не держав, тому що грузинська влада є надзвичайно розділеною. Зараз в країні перемагає тренд закручування гайок і застосування рішень, які використовує Путін. Очільник Кремля боїться, що Грузія піде в бік революції, якихось серйозних політичних змін — і він тисне на Іванішвілі та грузинську владу, щоб вони тиснули на громадянське суспільство. Але, знаєте, чим сильніше хтось тисне, тим швидше це викликає якийсь бунт. Тому якщо не зараз, то наступного разу Грузії вдасться.
Американські законодавці ухвалили закон, що надає президенту США повноваження конфіскувати заморожені російські активи на користь України. Тим часом у Європейському Союзі підготували план, як передати Києву прибутки від російських активів, які заблоковані в ЄС. Про які суми йдеться, коли Україна їх отримає, на що зможе витратити та чому різняться підходи до поводження з російськими коштами у США та Європі — про це і не тільки Sestry поговорили з доктором економічних наук, професором Олександром Савченком.
Катерина Трифоненко: Обидві палати Конгресу США підтримали конфіскацію російських активів на користь Україні. Про які саме активи йдеться і який механізм конфіскації?
Олександр Савченко: Була заарештована частина активів Центробанку Росії, включно з коштами її суверенного фонду на суму приблизно триста мільярдів доларів. Йдеться про кошти переважно в трьох валютах: в американських доларах — в американських банках, в євро — переважно в банках Євросоюзу (хоча там також були і доларові рахунки, але порівняно невеликі суми) і кошти в британських банках — в доларах, в євро і в британських фунтах. Рішення Сполучених Штатів про конфіскацію активів може стосуватися всіх активів в доларах — як в американських банках, так і в європейських (ЄС та Великої Британії). За різними оцінками, сума суверенних доларових активів, включно з коштами фонду національного добробуту, трошки більше п'яти мільярдів. От зараз про ці гроші йде мова. Механізм конфіскації в Сполучених Штатах дуже простий: ухвалюється рішення, скоріш за все Мін'юстом, і кошти списуються з рахунків банків, де лежать ці п'ять мільярдів, на користь уряду США.
А далі вже він різними каналами може передавати їх Україні — чи в бюджет, чи в спеціальні фонди на закупку зброї для України
Остаточне рішення про передачу активів залишається за американським урядом. Якщо до влади повернеться Дональд Трамп, чи зможе він скасувати це рішення?
Якщо Байден дасть вказівку Мін'юсту, а він може це робити, Мін'юст відразу накаже комерційним банкам Сполучених Штатів списати ці гроші на користь бюджету США. Тобто Байден підписав закон, за який вже проголосували дві палати Конгресу, і вже завтра ці кошти можуть бути конфісковані. Все, поїзд пішов. І ні Трамп, ні будь-хто інший не зможе вже нічого зробити.
Куди можуть бути спрямовані ці конфісковані російські кошти?
Є два шляхи. Перший: у Сполучених Штатів є два фонди, через які фінансуються закупки зброї для України. Шлях номер два — кошти можуть бути передані на рахунок Кабінету міністрів в Національному банку України. У такому випадку кошти підуть на фінансування бюджетного дефіциту. Я думаю, що буде комбіноване рішення. Хоча, краще, звичайно, щоб ці кошти пішли на закупку зброї за заявками Збройних сил України.
Чи піде Європейський Союз, де заморожено значно більше російських активів, за цим американським прикладом?
Європейський Союз обрав іншу стратегію, тому що їм складніше. У Штатах уже були прецеденти списання грошей на користь інших набувачів цих коштів — це було в Іраку, у Венесуелі, в Ірані. У США діє прецедентне право — і для американського уряду вже немає жодних проблем списати ці гроші. І ніхто, наголошую, не зможе подавати жодні позови щодо неправомірності цього рішення. Це стовідсотково без шансів. І я би подивився на ту країну чи фірму, яка судитиметься зі Сполученими Штатами, бо там розмова дуже коротка: нові санкції чи арешти.
Пам'ятаєте Лазаренка, нашого колишнього прем'єр міністра? Так от, з його рахунків в американських банках були списані гроші на користь бюджету США. Аналогічна ситуація була з грошима Коломойського. Гроші конфісковані і зараховані до американського бюджету. І, повірте, ніхто в суд не звернеться. Це американський кейс.
Що стосується Європейського Союзу, там таких прецедентів ще не було. Крім того, я не впевнений, що законодавство Європейського Союзу стовідсотково буде на боці урядів, які заморозили ці кошти
Мені здається, що країни ЄС через національні парламенти або через Єврокомісію та нові директиви мають значно посилити свою позицію стосовно цих коштів. Тому в ЄС пішли іншим шляхом, а саме — оподаткувати прибутки від розміщення цих заморожених активів і передавати їх Україні. Але Сполучені Штати готуються тиснути на країни Євросоюзу, щоб вони йшли далі. І не лише націоналізували, а потім передали Україні прибутки від заморожених активів, але й пішли на повну конфіскацію. Такий тиск буде.
У червні на саміті Великої сімки остаточно підіб’ють результати цього тиску. Але повторюю, що для європейців це набагато важче, ніж для американців. І їм потрібно пройти ще процесуальні процедури в національних парламентах і в Єврокомісії.
І нарешті позиція Великої Британії. Їхня фінансова еліта й урядові структури вирішили й анонсували, що заморожені активи в британських банках, а там ці активи є і в фунтах, і в євро, і в доларах, будуть використані як застава, щоб під них організувати кредит Україні. Аргумент простий — рано чи пізно ці активи будуть в руках Києва, а тому можна без проблем їх використовувати як заставу — і вже зараз почати перераховувати гроші. Вони навіть хочуть відкрити кредитну лінію Україні або дуже схожу процедуру: випустити під ці активи цінні папери, де вони будуть гарантовані російськими замороженими активами, а кошти теж перенаправляти в Україну.
Отже зараз є три варіанти, що робити з замороженими російськими активами: американці конфіскують, європейці передаватимуть прибутки від активів, а британці використовуватимуть їх як заставу для організації безвідсоткового кредитування України
Віцепрезидент Єврокомсії Жозеп Боррель повідомив, що в ЄС вже розробили план, як використовувати доходи від російських активів на користь України. Про які суми йдеться і коли ми зможем їх отримати?
Сума вприблизно 200 мільярдів доларів зберігається в євро в депозитарії Euroclear. Це не всі кошти в євро, але поки що йдеться саме про них. Можливо, з ними легше мати справу, бо це один суб'єкт в Бельгії. Ці активи згенерували за рік приблизно лише три мільярди доларів активів. Це дуже мало, тому що зараз дохідність навіть в американських і єврооблігаціях десь на рівні чотирьох відсотків. Тобто теоретично ми мали би отримувати вісім мільярдів, але кошти десь просто лежать безпроцентно. Деякі — на транзитних рахунках, і тому мало генерують прибутків.
Тобто йдеться про три-три з половиною мільярди з тенденцією до зменшення, тому що інфляція зменшується і доходи, відповідно, зменшуватися будуть в наступні роки, якщо чогось такого не трапиться. Уже два роки гроші заморожені і теоретично нам могли б передати шість мільярдів. Але зараз мова йде про те, що на початку літа хочуть передати один мільярд.
Приблизно 200 мільярдів доларів зберігається в євро в депозитарії Euroclear bank. Фото: Shutterstock
Видання Politico повідомило, що ЄС не віддасть Україні 5 мільярдів євро прибутку, отриманого від інвестування заморожених російських активів у 2022-2023 роках, ці гроші залишаться в Брюсселі як страховка на випадок судових позовів росіян. Це ж видання, посилаючись на джерела в уряді Бельгії, пише, що Росія вже подала 94 судових позови проти депозитарію Euroclear. Наскільки результативні можуть бути ці позови?
П’ять мільярдів застави таки забагато, це по-перше. По-друге, потрібно терміново йти на удосконалення законодавства Євросоюзу та національного законодавства країн ЄС стосовно передачі прибутків. А щодо позовів, то тут у країн Євросоюзу бездоганна позиція: російські активи згенерували прибутки, в ЄС ввели податок на ці доходи, наприклад, дев'яносто відсотків і все — це вже кошти ЄС, їх передали Україні.
Але, очевидно, в європейських країнах працюють лобісти з Росії, їх дуже багато серед аналітиків, юристів, юридичних компаній — і вони будуть судитись
Голова Європейського Центробанку Крістін Лагард заявила, що конфіскація заморожених російських активів порушить міжнародне законодавство. Крім того, в західних медіа часто фігурує думка, мовляв, конфіскація російських активів підірве довіру до європейських фінансових установ з боку інших великих клієнтів, наприклад, Китаю чи Саудівської Аравії, що може спровокувати кризу в єврозоні. Наскільки це серйозні аргументи?
Це основний аргумент російських аналітиків, що тепер небезпечно тримати гроші в євро, в доларах. У мене таке запитання до китайського центрального банку, до саудитів: а в чому тоді тримати гроші? У нас є резервні валюти: американські долари, євро, японські єни, фунти, швейцарські франки. Можна ще додати канадський долар. Це резервні валюти з дозволу і за лобіювання Америки. Приблизно десять років тому до резервних валют була зарахована китайська валюта юань. Але левова частка — відсотків 80 — резервів центральних банків всього світу — це долари і євро. І якщо щось Китай зробить не так, Сполучені Штати виключать юань із складу резервних валют.
Тоді світова система просто буде виштовхувати країни-вигнанці, які не погодяться розміщувати свої резерви в дозволених валютах. Це перше. По–друге, рейтингові агенції не будуть вважати резервами кошти центральних банків у будь–яких інших валютах і їхні рейтинги полетять вниз. Це така замкнена система, з неї вийти неможливо і навіть підірвати неможливо. Хіба, ти можеш сам себе спалити, але Китай на це не піде. І Саудівська Аравія теж. Але що треба?
Очевидно посилити позиції країн ЄС, щоб їхні уряди були впевнені, що закони на їхньому боці на сто відсотків, не на дев'яносто дев'ять, а на всі сто відсотків. І я думаю, зараз над цим працюють законодавці і уряди цих країн
В європейському центробанку заявляють, що конфіскація заморожених російських активів порушить міжнародне законодавство. Фото: Shutterstock
Наскільки помічні Україні будуть ці кошти від прибутків російських активів, які надійдуть у вигляді заморожених активів чи відсотків?
Якщо зараз розглядати такий не оптимістичний, але й не песимістичний варіант, то в цьому році Україна може отримати десь біля десяти мільярдів доларів. Уявіть собі, що на всю цю суму буде закуплена зброя. Це величезні кошти, це декілька батарей Patriot, це тисячі ракет ATACMS, які можуть бити на триста кілометрів, це сотня F-16 з повним екіпіруванням. Тож це дуже великі кошти і, якщо б на них вдалося купити зброю, яка потрібна Україні, причому наступальну, це могло б переломити хід війни.
У мене вже давно була пропозиція, як красиво припинити війну. Я пропонував конфіскувати ці активи — триста мільярдів — і запропонувати таку формулу: оголосити Путіну і Кремлю, що за кожен день війни один мільярд буде перераховуватися Україні на закупівлю зброї за її вибором. Причому ця зброя може використовуватись ЗСУ на власний розсуд і українські військові можуть бити, в тому числі, по військових об'єктах на території Росії. А друге — за кожну запущену по Україні ракету теж забирати один мільярд доларів. Запустили десять ракет — забрали десять мільярдів. І тут можна було б сформувати умовний рефлекс у Путіна, як у собаки Павлова, який був видатним російським фізіологом, який ненавидів тодішню російську комуністичну владу, дуже критично ставився до глибинного російського народу і проводив досліди на собаках за допомогою лампочок і формував у них умовні рефлекси.
Путін, думаю, не дурніший за собаку
Зараз у Кремля і Росії є безумовний рефлекс — знищити Україну. Але цим методом: день війни — мінус мільярд, запущена ракета — мінус ще один мільярд — за декілька тижнів ми могли б сформувати у Путіна і всієї Росії такий умовний рефлекс, що війна — це дуже погано, це дуже боляче, будуть удари у відповідь. Причому коштом самих росіян. Таким чином війна могла би припинитися досить скоро.
«Зараз є три варіанти, що робити з замороженими російськими активами: американці конфіскують, європейці передаватимуть прибутки від активів, а британці використовуватимуть їх як заставу для організації безвідсоткового кредитування України», — Олександр Савченко
Американські законодавці ухвалили закон, що надає президенту США повноваження конфіскувати заморожені російські активи на користь України. Тим часом у Європейському Союзі підготували план, як передати Києву прибутки від російських активів, які заблоковані в ЄС. Про які суми йдеться, коли Україна їх отримає, на що зможе витратити та чому різняться підходи до поводження з російськими коштами у США та Європі — про це і не тільки Sestry поговорили з доктором економічних наук, професором Олександром Савченком.
Катерина Трифоненко: Обидві палати Конгресу США підтримали конфіскацію російських активів на користь Україні. Про які саме активи йдеться і який механізм конфіскації?
Олександр Савченко: Була заарештована частина активів Центробанку Росії, включно з коштами її суверенного фонду на суму приблизно триста мільярдів доларів. Йдеться про кошти переважно в трьох валютах: в американських доларах — в американських банках, в євро — переважно в банках Євросоюзу (хоча там також були і доларові рахунки, але порівняно невеликі суми) і кошти в британських банках — в доларах, в євро і в британських фунтах. Рішення Сполучених Штатів про конфіскацію активів може стосуватися всіх активів в доларах — як в американських банках, так і в європейських (ЄС та Великої Британії). За різними оцінками, сума суверенних доларових активів, включно з коштами фонду національного добробуту, трошки більше п'яти мільярдів. От зараз про ці гроші йде мова. Механізм конфіскації в Сполучених Штатах дуже простий: ухвалюється рішення, скоріш за все Мін'юстом, і кошти списуються з рахунків банків, де лежать ці п'ять мільярдів, на користь уряду США.
А далі вже він різними каналами може передавати їх Україні — чи в бюджет, чи в спеціальні фонди на закупку зброї для України
Остаточне рішення про передачу активів залишається за американським урядом. Якщо до влади повернеться Дональд Трамп, чи зможе він скасувати це рішення?
Якщо Байден дасть вказівку Мін'юсту, а він може це робити, Мін'юст відразу накаже комерційним банкам Сполучених Штатів списати ці гроші на користь бюджету США. Тобто Байден підписав закон, за який вже проголосували дві палати Конгресу, і вже завтра ці кошти можуть бути конфісковані. Все, поїзд пішов. І ні Трамп, ні будь-хто інший не зможе вже нічого зробити.
Куди можуть бути спрямовані ці конфісковані російські кошти?
Є два шляхи. Перший: у Сполучених Штатів є два фонди, через які фінансуються закупки зброї для України. Шлях номер два — кошти можуть бути передані на рахунок Кабінету міністрів в Національному банку України. У такому випадку кошти підуть на фінансування бюджетного дефіциту. Я думаю, що буде комбіноване рішення. Хоча, краще, звичайно, щоб ці кошти пішли на закупку зброї за заявками Збройних сил України.
Чи піде Європейський Союз, де заморожено значно більше російських активів, за цим американським прикладом?
Європейський Союз обрав іншу стратегію, тому що їм складніше. У Штатах уже були прецеденти списання грошей на користь інших набувачів цих коштів — це було в Іраку, у Венесуелі, в Ірані. У США діє прецедентне право — і для американського уряду вже немає жодних проблем списати ці гроші. І ніхто, наголошую, не зможе подавати жодні позови щодо неправомірності цього рішення. Це стовідсотково без шансів. І я би подивився на ту країну чи фірму, яка судитиметься зі Сполученими Штатами, бо там розмова дуже коротка: нові санкції чи арешти.
Пам'ятаєте Лазаренка, нашого колишнього прем'єр міністра? Так от, з його рахунків в американських банках були списані гроші на користь бюджету США. Аналогічна ситуація була з грошима Коломойського. Гроші конфісковані і зараховані до американського бюджету. І, повірте, ніхто в суд не звернеться. Це американський кейс.
Що стосується Європейського Союзу, там таких прецедентів ще не було. Крім того, я не впевнений, що законодавство Європейського Союзу стовідсотково буде на боці урядів, які заморозили ці кошти
Мені здається, що країни ЄС через національні парламенти або через Єврокомісію та нові директиви мають значно посилити свою позицію стосовно цих коштів. Тому в ЄС пішли іншим шляхом, а саме — оподаткувати прибутки від розміщення цих заморожених активів і передавати їх Україні. Але Сполучені Штати готуються тиснути на країни Євросоюзу, щоб вони йшли далі. І не лише націоналізували, а потім передали Україні прибутки від заморожених активів, але й пішли на повну конфіскацію. Такий тиск буде.
У червні на саміті Великої сімки остаточно підіб’ють результати цього тиску. Але повторюю, що для європейців це набагато важче, ніж для американців. І їм потрібно пройти ще процесуальні процедури в національних парламентах і в Єврокомісії.
І нарешті позиція Великої Британії. Їхня фінансова еліта й урядові структури вирішили й анонсували, що заморожені активи в британських банках, а там ці активи є і в фунтах, і в євро, і в доларах, будуть використані як застава, щоб під них організувати кредит Україні. Аргумент простий — рано чи пізно ці активи будуть в руках Києва, а тому можна без проблем їх використовувати як заставу — і вже зараз почати перераховувати гроші. Вони навіть хочуть відкрити кредитну лінію Україні або дуже схожу процедуру: випустити під ці активи цінні папери, де вони будуть гарантовані російськими замороженими активами, а кошти теж перенаправляти в Україну.
Отже зараз є три варіанти, що робити з замороженими російськими активами: американці конфіскують, європейці передаватимуть прибутки від активів, а британці використовуватимуть їх як заставу для організації безвідсоткового кредитування України
Віцепрезидент Єврокомсії Жозеп Боррель повідомив, що в ЄС вже розробили план, як використовувати доходи від російських активів на користь України. Про які суми йдеться і коли ми зможем їх отримати?
Сума вприблизно 200 мільярдів доларів зберігається в євро в депозитарії Euroclear. Це не всі кошти в євро, але поки що йдеться саме про них. Можливо, з ними легше мати справу, бо це один суб'єкт в Бельгії. Ці активи згенерували за рік приблизно лише три мільярди доларів активів. Це дуже мало, тому що зараз дохідність навіть в американських і єврооблігаціях десь на рівні чотирьох відсотків. Тобто теоретично ми мали би отримувати вісім мільярдів, але кошти десь просто лежать безпроцентно. Деякі — на транзитних рахунках, і тому мало генерують прибутків.
Тобто йдеться про три-три з половиною мільярди з тенденцією до зменшення, тому що інфляція зменшується і доходи, відповідно, зменшуватися будуть в наступні роки, якщо чогось такого не трапиться. Уже два роки гроші заморожені і теоретично нам могли б передати шість мільярдів. Але зараз мова йде про те, що на початку літа хочуть передати один мільярд.
Приблизно 200 мільярдів доларів зберігається в євро в депозитарії Euroclear bank. Фото: Shutterstock
Видання Politico повідомило, що ЄС не віддасть Україні 5 мільярдів євро прибутку, отриманого від інвестування заморожених російських активів у 2022-2023 роках, ці гроші залишаться в Брюсселі як страховка на випадок судових позовів росіян. Це ж видання, посилаючись на джерела в уряді Бельгії, пише, що Росія вже подала 94 судових позови проти депозитарію Euroclear. Наскільки результативні можуть бути ці позови?
П’ять мільярдів застави таки забагато, це по-перше. По-друге, потрібно терміново йти на удосконалення законодавства Євросоюзу та національного законодавства країн ЄС стосовно передачі прибутків. А щодо позовів, то тут у країн Євросоюзу бездоганна позиція: російські активи згенерували прибутки, в ЄС ввели податок на ці доходи, наприклад, дев'яносто відсотків і все — це вже кошти ЄС, їх передали Україні.
Але, очевидно, в європейських країнах працюють лобісти з Росії, їх дуже багато серед аналітиків, юристів, юридичних компаній — і вони будуть судитись
Голова Європейського Центробанку Крістін Лагард заявила, що конфіскація заморожених російських активів порушить міжнародне законодавство. Крім того, в західних медіа часто фігурує думка, мовляв, конфіскація російських активів підірве довіру до європейських фінансових установ з боку інших великих клієнтів, наприклад, Китаю чи Саудівської Аравії, що може спровокувати кризу в єврозоні. Наскільки це серйозні аргументи?
Це основний аргумент російських аналітиків, що тепер небезпечно тримати гроші в євро, в доларах. У мене таке запитання до китайського центрального банку, до саудитів: а в чому тоді тримати гроші? У нас є резервні валюти: американські долари, євро, японські єни, фунти, швейцарські франки. Можна ще додати канадський долар. Це резервні валюти з дозволу і за лобіювання Америки. Приблизно десять років тому до резервних валют була зарахована китайська валюта юань. Але левова частка — відсотків 80 — резервів центральних банків всього світу — це долари і євро. І якщо щось Китай зробить не так, Сполучені Штати виключать юань із складу резервних валют.
Тоді світова система просто буде виштовхувати країни-вигнанці, які не погодяться розміщувати свої резерви в дозволених валютах. Це перше. По–друге, рейтингові агенції не будуть вважати резервами кошти центральних банків у будь–яких інших валютах і їхні рейтинги полетять вниз. Це така замкнена система, з неї вийти неможливо і навіть підірвати неможливо. Хіба, ти можеш сам себе спалити, але Китай на це не піде. І Саудівська Аравія теж. Але що треба?
Очевидно посилити позиції країн ЄС, щоб їхні уряди були впевнені, що закони на їхньому боці на сто відсотків, не на дев'яносто дев'ять, а на всі сто відсотків. І я думаю, зараз над цим працюють законодавці і уряди цих країн
В європейському центробанку заявляють, що конфіскація заморожених російських активів порушить міжнародне законодавство. Фото: Shutterstock
Наскільки помічні Україні будуть ці кошти від прибутків російських активів, які надійдуть у вигляді заморожених активів чи відсотків?
Якщо зараз розглядати такий не оптимістичний, але й не песимістичний варіант, то в цьому році Україна може отримати десь біля десяти мільярдів доларів. Уявіть собі, що на всю цю суму буде закуплена зброя. Це величезні кошти, це декілька батарей Patriot, це тисячі ракет ATACMS, які можуть бити на триста кілометрів, це сотня F-16 з повним екіпіруванням. Тож це дуже великі кошти і, якщо б на них вдалося купити зброю, яка потрібна Україні, причому наступальну, це могло б переломити хід війни.
У мене вже давно була пропозиція, як красиво припинити війну. Я пропонував конфіскувати ці активи — триста мільярдів — і запропонувати таку формулу: оголосити Путіну і Кремлю, що за кожен день війни один мільярд буде перераховуватися Україні на закупівлю зброї за її вибором. Причому ця зброя може використовуватись ЗСУ на власний розсуд і українські військові можуть бити, в тому числі, по військових об'єктах на території Росії. А друге — за кожну запущену по Україні ракету теж забирати один мільярд доларів. Запустили десять ракет — забрали десять мільярдів. І тут можна було б сформувати умовний рефлекс у Путіна, як у собаки Павлова, який був видатним російським фізіологом, який ненавидів тодішню російську комуністичну владу, дуже критично ставився до глибинного російського народу і проводив досліди на собаках за допомогою лампочок і формував у них умовні рефлекси.
Путін, думаю, не дурніший за собаку
Зараз у Кремля і Росії є безумовний рефлекс — знищити Україну. Але цим методом: день війни — мінус мільярд, запущена ракета — мінус ще один мільярд — за декілька тижнів ми могли б сформувати у Путіна і всієї Росії такий умовний рефлекс, що війна — це дуже погано, це дуже боляче, будуть удари у відповідь. Причому коштом самих росіян. Таким чином війна могла би припинитися досить скоро.
Наталія Ряба: Нордичний детектив: у напрузі до останньої букви
Фото: прес-матеріали
Я лише зайшла до книгарні у Києві, як відчула її. Ця книга лежала серед інших новинок, але вона єдина, хто не загубився серед інших книжок. Я не знала, чи варто її брати, чи цікава вона — це все не мало значення. Мене до неї тягнуло, як магнітом.
Я поверталась з Києва до Варшави потягом і читала іншу книгу, але рука так і тягнулась до «Рейк’явіку». Та потяг не те місце, де вона мала бути прочитана. Ви лише гляньте на її обкладинку! Я би сказала, що це суцільний секс. Ти дивишся на неї і відразу розумієш, ця книга приготувала багато естетичної насолоди. Але читати цю книжку у потязі не можна. Аж ніяк.
Похмуре небо Варшави — чи то буде злива, чи то піде сніг (ти ніколи не розумієш, що природа готує у квітні). Але небо майже такого кольору, як на обкладинці «Рейк’явіку». Час настав. Ми з собакою їдемо у ліс, де забредаємо у глибокі хащі. А там — болото і старі зламані дерева. Містичне місце — для нордичного детективу. Я його знайшла.
15-річна Лаура вирішила провести це літо на маленькому острові Відей неподалік Рейк'явіка. Здається, ідеальна робота й ідеальне місце для того, щоб пізнати себе, навчитись жити по-дорослому, без батьків, не бути під їхнім вічним контролем, а до того ж трохи підзаробити. Робота у судового юриста та його дружини здавалась просто мрією. Але тільки здавалась… На початку серпня дівчинка безслідно зникає.
«Вона не мала секретів і, здавалося, була дівчиною, з якою кожен міг би себе ототожнити»
Лаура безслідно зникає.
Стандарний сюжет будь-якого детективу. Але не цього. Ти з перших сторінок знаєш, ні, відчуваєш, тебе чекає подорож у серію заплутаних подій, де до останньої сторінки не знатимеш ім’я вбивці
Навіть якщо вперто намагатимешся вгадувати. Це що у крові у нордичних авторів (сценаристів теж)?
Поки моя собака копала чергову нору у хащах, а комарі, мешканці болота, нещадно гризли мене, я ковтала сторінку за сторінкою. А їх, на секунду, 288 дрібним шрифтом. Мені здається, що я разом із героями роману розслідувала цю справу. Спочатку страшно злилась на детектива — ну що ж він такий нерішучий? Чому він не перевірив всі версії, які були в його ж голові? 30 років він житиме таємницею загибелі (та чи загибелі? може, дівчина просто втекла і жесь живе собі в Австралії?) 15-річної Лаури. Але потім мені страшно захотілось розгадати цю загадку самій, аби лише цей лисий постарілий детектив знайшов свій спокій.
30 років хтось дуже не хотів, аби правда про зникнення Лаури стала відомою всім. З перших сторінок ти підозрюєш конкретну людину, всі аргументи на користь твоєї версії. Але далі все так переплітається, що твій підозрюваний, схоже, уже один із потерпілих. Чи можливо таке? Звичайно, це ж ісландський, вибачте, нордичний детектив.
Журналіст Валь Робертссон через 30 років після зникнення/загибелі/втечі Лаури вирішив покопатись у цій справі. Він достатньо юний, трохи безпардоний, прямий як дошка, допитливий до неможливості — одним словом, він точно мав би щось знайти. І знайшов. Але одного дня випадково потрапив під автобус. Випадково? Ну, не дуже, хтось його штовхнув у спину. Чесно, я не сподівалась на такий поворот, але маємо, що маємо. Однак справу розслідували. І нікуди Лаура не втекла. А лежала у могилі старої жінки на тому самому острові Відей. Усі 30 років. Але більше ні слова, просто купуйте і читайте. Чи візьміть у мене — залюбки поділюсь.
Я прочитала книгу на одному диханні. І жодні комарі не завадили мені. Є лише один нюанс — а що ж завтра читати, якщо практично 300 сторінок проковтнула за день? Ділиться своїми улюбленими книжками — створимо наш сестринський книжковий клуб!
Йоанна Мосєй-Сітек: Куди ти втечеш, друже з Антверпена?
Фото: прес-матеріали
Цю книгу я придбала навесні 2022 року, бо хотіла ближче познайомитися з українською літературою. Прочитати щось більше, ніж Забужко. Проте, як іноді буває, книжка швидко опинилась на полиці: колись її прочитаю.
Аж до авторської зустрічі з Оксаною Забужко, під час якої почула від відомої письменниці: «Якщо хочете зрозуміти, з чого все починалося, прочитайте «Доцю» Тамари Дуди (Тамари Горіха Зерня).
Після такої рекомендації я схопилась за читання. Тепер я знаю, що на моїй полиці пів року лежала визначна книга.
Дебютний роман Дуди переносить нас на Донбас навесні 2014 року. Головна героїня — витончена, завзята дівчина, чию багатообіцяючу кар’єру художниці, спеціалістки з вітражного мистецтва,перериває війна. Війна, тоді ще нове слово, зветься ніби-війна (АТО), де складно було розібратися, хто наш, а хто їхній. Важко повірити, що на самому Донбасі авторка провела лише два дні, і це не біографічний роман, бо так сильно вона асоціюється з головною героїнею.
Авторка, яка два роки волонтерила на Сході України, запевняє, що кожен діалог у книзі справді мав місце. І все це написано гострою мовою з інтелігентним, майже стендапівським гумором. Окрім жорстокості війни, книга також показує, який довгий і болісний шлях пройшла Україна у боротьбі за власну ідентичність і незалежність.
Прийнято вважати, що про війну зазвичай пишуть чоловіки.
«Доця» — виняткова книга. Вона показує жіноче обличчя війни, жіночу силу, і водночас силу спільноти, де всі піклуються один про одного, бо командою легше боротися і виживати
Часто, коли я раджу друзям «Доцю», вони запитують, чи не страшно, бо їм набридли історії про війну. Тому я відповідаю: ні, це не страшно, але це змушує мене думати, що те, що сталося за нашим східним кордоном, може трапитись будь-де і будь-коли. І як запитує авторка у вступі: «Куди ти втечеш, моя подруго з Антверпена чи Мадрида, якщо це станеться з тобою?»
Сьогодні це питання більш актуальне, ніж у 2024 році.
«Доцю» Тамари Дуди (Тамари Горіха Зерня)
Тамара Дуда — українська журналістка та перекладачка. У 2014-2016 роках волонтерила у зоні бойових дій на Сході України. Дебютний роман Тамари Дуди увійшов до тридцятки найважливіших прозових творів незалежної України за версією Українського інституту книги, а у 2022 році отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка. Польською «Доцю» переклав Марцін Гачковський.
Марія Гурська: «У пошуках чуйності» Наталії де Барбаро
Фото: прес-матеріали
Про «У пошуках чуйності» мені розповіли дівчата з польської редакції Sestry.eu. Вони були в цілковитому захваті від цієї книги авторства дочки відомого польського психотерапевта Богдана де Барбаро, Наталії де Барбаро. Цікавість до книги зросла, коли я прочитала передмову, де авторка звертається до всіх українок, в дім яких прийшла війна, зі словами солідарності та підтримки, і розповідає про те, як за два місяці до повномаштабки розірвала контракт з російським видавництвом: «Ані злотого у бюджет країни-агресорки!». Я зрозуміла, що де Барбаро — наша дівчина, і мені стало дуже цікаво, про що ж пише ця талановита психологиня, яка в одну мить стала відомою на всю Польщу, завдяки своїй книзі.
«У пошуках чуйності» — це розповідь авторки про її власний пошук себе справжньої у лабіринті кімнат величезного будинку свідомості, сформованого під тиском суспільних норм та моралі, очікувань оточуючих людей та самокритики.
Де Барбаро розповідає, як віднайти власну кімнату, в якій навіть найпрацьовитіша матиме змогу врешті відпочити, поспілкуватись з самою собою і робити те, що вона любить
Це буде нелегко, бо в процесі доведеться зустрітися з трьома сфінксами — трьома іпостасями нашого внутрішнього «Я» — Покірною, Мученицею і Сніговою Королевою. Тих, хто наважиться ближче познайомитися з монстрами всередині нас, які заважають нам жити, очікує винагорода — знайомство з Чуйною порадницею — феєю-хрещеною з «Попелюшки», білосніжною дівою з «Дівчини-безручки» Братів Гримм, дбайливою матір’ю нашого внутрішнього немовляти і старшою Сестрою, про яку з дитинства мріє кожна із нас. Книга компактна і легко читається, а після кожного розділу є місце для нотаток.
Видання, прикрашене чудовими колажами авторства Анети Клейновської, не дає усіх відповідей, але показує шлях і є стимулом до подальшої внутрішньої роботи. З підказками, отриманими від авторки, в одній команді з Чуйною порадницею, робити це буде легко і цікаво!
Анастасія Канарська: «Пряжа. В пошуках внутрішньої свободи» Наталії де Барбаро та «Naku*wiam zen» Марії Пешек
Фото: прес-матеріали
Польську версію, згадуваної нашою головною редакторкою Марією Гурською, книги «У пошуках чуйності» Наталії де Барбаро я подарувала собі на день народження восени 2021-го року. Здається, що видання українського перекладу цієї книжки Галиною Крук в 2022-му є напрочуд чуйним сестринським даром для читачок з України і відчувається невипадковість, адже психологиня Наталія де Барбаро проводить майстер-класи для жінок, творячи широке коло сестер, які можуть не знати про існування одна одної, але бути об’єднаними прагненням прислухатися до своїх внутрішніх потреб, дозволяти собі бути собою. Її книги теж творять своєрідний ланцюжок, за законами якого, мій прочитаний серцем подарунок у свій час перейшов до іншої читачки, якій саме треба було цю мапу на шляху до розуміння себе. Я спочатку позичила, а потім подарувала приятельці цю книжку.
Наступне видання цієї ж авторки, яке теж пораджу (наразі тільки польською мовою) прийшло вже до мене від іншої подруги.
А було так: я обирала між двома свіжими виданнями — «Przędza. W poszukiwaniu wewnętrznej wolności» Наталії де Барбаро (Wydawnictwo Agora, 2023) і «Naku*wiam zen» Марії Пешек (Wydawnictwo Marginesy) і зрозуміла, що з внутрішньою свободою в мене не так вже й погано, а ось варто було би зловити дзен
Звісно, це я дещо іронізую, але в той момент мені справді була потрібна ця жива, без гриму розмова акторки з актором, доньки з батьком, Марії Пешек з Яном Пешеком. Ця книжка буде особливо близькою творчим людям, батькам, чи дітям з мистецьких середовищ. В ній переплітаються роздуми про театр, мистецтво, зі спогадами дитинства, проговорюванням травматичних досвідів. Чи можна бути водночас геніальною/-им на сцені й у материнстві та батьківстві? Однозначної відповіді не буде, як і рецепту отримання дзену! Але… ось це несподіване зашпортування об те, що хтось переживає в цю мить таке ж, дає можливість подивитись на проблему з ширшої перспективи.
Акторка і співачка Марія Пешек написала книгу-інтерв’ю зі своїм батьком, актором Яном Пешеком, після того як він пережив серцевий напад, опинившись на грані життя та смерті. Це до болю й сміху відверта розмова про особисте та професійне, в якій багато любові. Щойно в Театрі-галереї Studio у Варшаві відбулась прем’єра біографічної вистави «Серце зі скла. Мюзикл дзен» з цими чудовими акторами, батьком та донькою. Власне в цьому в театрі на переломі 90-их і 2000-их відбулись перші професійні акторські кроки Марії, а Ян ось уже 40 років співпрацює зі Studio. Лібрето до постановки Цезарія Томашевського написали Клаудія Гартунг-Вуйцяк та Марія Пешек, взявши за основу книгу «Naku*wiam zen» та… казку Ганса-Кристіана Андерсена «Снігова королева». Інтригуюче поєднання?!
Фото: прес-матеріали
Та повернімося ще на мить до «Пряжі»! Моя подруга паралельно читала «Пряжу. В пошуках внутрішньої свободи» («Przędza. W poszukiwaniu wewnętrznej wolności» Наталії де Барбаро). І потім ми з нею обмінялись книжками. Скажу, що особливе відчуття від такої міньби. Цікавим і продуктивним може стати також досвід позичання книг у біблітеках. Одна моя приятелька, здається, могла би побити якісь рекорди в кількості та швидкості прочитаного. Вона читає прогулюючись, тепер вже з дитиною, на каві, в дорозі — дослівно всюди. Наталія де Барбаро у своїй книзі порівнює життя із ткацтвом, в якому кожен день може бути інша нитка, яскравіша чи менш виразна, можна ткати швидко в захопленні, чи повільніше, поринувши у екзистенційні роздуми. Зрештою, маємо право й розпорювати попереднє та творити новий візерунок свого гобелену!
Марія Сирчина: «Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?» Саллі Руні
Фото: прес-матеріали
Здавалося б, що нового можна написати про стосунки між людьми? Ірландка Саллі Руні затягує у свій світ і розповідає про те, що хвилює сучасне покоління 30+, підсаджуючи на гачки незвичного стилю, зворушливої чесності, любові до людей, розумних діалогів та великої кількості відвертих сексуальних сцен.
Чотири герої живуть, дружать, кохають, кохаються, спілкуються і листуються.
Успішна письменниця Еліс пише електронні листи своїй найкращій подрузі Ейлін, і в них дівчата діляться думками про світову кризу, релігію, політику і мистецтво. А поза листуванням намагаються просто жити і бути «нормальними». Еліс знайомиться у Тіндері з хлопцем на ім’я Фелікс, запрошує його до Риму, де відкрито закохується, але невзаємно. Фелікс бісексуальний та, як тепер кажуть, токсичний. Тим цікавіше.
Польське видання книги Саллі Руні
Інша героїня Ейлін має друга дитинства Саймона, і вони давно і сильно люблять одне одного. Це сильні теплі почуття, але герої наче створюють бар’єри між собою і любов’ю інших. І якщо читаючи їхні непередбачувані та ідеальні діалоги хочеться скрикнути: «Та покажіть вже мені цих людей, які вміють бути настільки відвертими, наче оголені дроти!»
То те, що вони витворяють зі своїми почуттями, позбавляючи себе стосунків через безглузді непорозуміння, повертає на землю. Де насправді таке трапляється повсюдно.
Люди в книзі Руні спілкуються без агресії і настільки щирі — до крихкості, — що це обеззброює, розслабляє і має терапевтичний ефект. «У такому житті є щось тонке — наче я музичний інструмент, а світ торкається мене і вібрує в мені», — пише Саллі.
Як вона це робить? Незрозуміло. І це теж захоплює.
Беата Лижва: «13 історій війни»
Фото: прес-матеріали
Я — фоторедакторка і хочу бути в курсі подій, тому починаю день із перегляду фотографій на інформаційних вебсайтах новин найбільших друкованих видань світу. Підбираю фото для текстів в інтернет-журналі Sestry.eu, хочу знати, що відбувається в Україні. Перш ніж зайти на сторінки The New York Times, BBC або Guardian, я перевіряю, які фото з України опубліковано в профілі фотографів УАПП (@ukrainian_photographers) і дивлюся IG-звіти українських фотожурналістів. Погляд професіоналів, які працюють на місці, є неоціненним. Я спостерігаю за фотокореспондентами, які фотографують у місцях, які вони добре знали до війни, тому я їм абсолютно довіряю. Я знаю, що вони перші там, де відбувається щось важливе, вміють документувати військові злочини, і, що для мене має велике значення, вони чутливі до ситуацій, в яких опиняються окремі люди, мирні жителі, але й вони самі.
Я на секуду задумалась, кому потрібна книга воєнних фотографій «13 історій війни», видана до другої річниці повномасштабної російсько-української війни у видавництві Ukrainian Warchive? Хто повернеться до образів, від яких більшість із нас тікає під час скролення соціальних мереж? Чи потягнуться до альбому лише професіонали, автори фото та студенти фотографії? Мій погляд перекинувся на полицю із фотоальбомами, які я збираю роками. Серед них — модні альбоми, книги з портретами знаменитостей та пейзажами, але найбільше місця займають книги з фоторепортажами та документальними проєктами. І саме останні я найчастіше позичаю друзям і використовую сама, коли хочу щось пояснити дітям чи студентам журфаку. Серед багатьох таких примірників є два великі альбоми «Magnum Stories» та «Magnum Contact Sheets», які містять знакові фотографії, що документують найбільші збройні та соціально-політичні конфлікти минулого століття, включно з історіями простих людей, що відбувалися на тлі цих подій. Без більшості фотографій, представлених в обох альбомах, сьогодні важко зрозуміти сучасну історію.
Тому я переконана, що «13 історій війни» набагато важливіші для майбутніх поколінь, які більше не знайдуть усі ці зворушливі фото з України в інстасторіз, через що їм буде складніше зрозуміти, який величезний вплив мало на наше життя те, що діялося, починаючи з 2014 року, в цій європейській країні
«Я був у багатьох із згаданих місцях, але глибоко усвідомлюю, що ніде не був. Ці історії розповідають люди, які живуть там, де вони працюють, і працюють там, де вони живуть, а не тимчасовий відвідувач із зворотним квитком, заброньованим до прибуття», — написав шведський фотограф Пол Гансен у передмові до альбому.
«13 історій війни»
Усі світлини, опубліковані в альбомі «13 історій війни», є частиною збірки Ukrainian Warchive — цифрового архіву, який збирає та зберігає фотографії професійних фотографів, що документують російсько-українську війну.
Книга підтримана Інститутом наук про людину у Відні (Institut für die Wissenschaften vom Menschen, IWM) у рамках програми Documenting Ukraine; Фонд Hasselblad; та Шведський інститут.
У книзі представлено 13 фотонарисів Юлії Кочетової, Яни Кононової, Євгена Малолєтки, Лізи Букреєвої, Романа Пашковського, Алени Гром, Сергія Полежаки,
Дмитро Козацького, Саші Курмаза, Олександра Глядєлова, Олі Коваль, В'ячеслава Ратинського, Романа Бордуна.
Ми любимо читати! Діти часто надають перевагу цукеркам, а не книжкам у подарунок. А дорослі освічені дівчата вже хочуть дарувати їх собі й близьким, радити, обговорювати. Тому Sestry не стримуються у цьому бажанні й ми вирішуємо ділитися з вами прочитаним.
Наталія Ряба: Нордичний детектив: у напрузі до останньої букви
Фото: прес-матеріали
Я лише зайшла до книгарні у Києві, як відчула її. Ця книга лежала серед інших новинок, але вона єдина, хто не загубився серед інших книжок. Я не знала, чи варто її брати, чи цікава вона — це все не мало значення. Мене до неї тягнуло, як магнітом.
Я поверталась з Києва до Варшави потягом і читала іншу книгу, але рука так і тягнулась до «Рейк’явіку». Та потяг не те місце, де вона мала бути прочитана. Ви лише гляньте на її обкладинку! Я би сказала, що це суцільний секс. Ти дивишся на неї і відразу розумієш, ця книга приготувала багато естетичної насолоди. Але читати цю книжку у потязі не можна. Аж ніяк.
Похмуре небо Варшави — чи то буде злива, чи то піде сніг (ти ніколи не розумієш, що природа готує у квітні). Але небо майже такого кольору, як на обкладинці «Рейк’явіку». Час настав. Ми з собакою їдемо у ліс, де забредаємо у глибокі хащі. А там — болото і старі зламані дерева. Містичне місце — для нордичного детективу. Я його знайшла.
15-річна Лаура вирішила провести це літо на маленькому острові Відей неподалік Рейк'явіка. Здається, ідеальна робота й ідеальне місце для того, щоб пізнати себе, навчитись жити по-дорослому, без батьків, не бути під їхнім вічним контролем, а до того ж трохи підзаробити. Робота у судового юриста та його дружини здавалась просто мрією. Але тільки здавалась… На початку серпня дівчинка безслідно зникає.
«Вона не мала секретів і, здавалося, була дівчиною, з якою кожен міг би себе ототожнити»
Лаура безслідно зникає.
Стандарний сюжет будь-якого детективу. Але не цього. Ти з перших сторінок знаєш, ні, відчуваєш, тебе чекає подорож у серію заплутаних подій, де до останньої сторінки не знатимеш ім’я вбивці
Навіть якщо вперто намагатимешся вгадувати. Це що у крові у нордичних авторів (сценаристів теж)?
Поки моя собака копала чергову нору у хащах, а комарі, мешканці болота, нещадно гризли мене, я ковтала сторінку за сторінкою. А їх, на секунду, 288 дрібним шрифтом. Мені здається, що я разом із героями роману розслідувала цю справу. Спочатку страшно злилась на детектива — ну що ж він такий нерішучий? Чому він не перевірив всі версії, які були в його ж голові? 30 років він житиме таємницею загибелі (та чи загибелі? може, дівчина просто втекла і жесь живе собі в Австралії?) 15-річної Лаури. Але потім мені страшно захотілось розгадати цю загадку самій, аби лише цей лисий постарілий детектив знайшов свій спокій.
30 років хтось дуже не хотів, аби правда про зникнення Лаури стала відомою всім. З перших сторінок ти підозрюєш конкретну людину, всі аргументи на користь твоєї версії. Але далі все так переплітається, що твій підозрюваний, схоже, уже один із потерпілих. Чи можливо таке? Звичайно, це ж ісландський, вибачте, нордичний детектив.
Журналіст Валь Робертссон через 30 років після зникнення/загибелі/втечі Лаури вирішив покопатись у цій справі. Він достатньо юний, трохи безпардоний, прямий як дошка, допитливий до неможливості — одним словом, він точно мав би щось знайти. І знайшов. Але одного дня випадково потрапив під автобус. Випадково? Ну, не дуже, хтось його штовхнув у спину. Чесно, я не сподівалась на такий поворот, але маємо, що маємо. Однак справу розслідували. І нікуди Лаура не втекла. А лежала у могилі старої жінки на тому самому острові Відей. Усі 30 років. Але більше ні слова, просто купуйте і читайте. Чи візьміть у мене — залюбки поділюсь.
Я прочитала книгу на одному диханні. І жодні комарі не завадили мені. Є лише один нюанс — а що ж завтра читати, якщо практично 300 сторінок проковтнула за день? Ділиться своїми улюбленими книжками — створимо наш сестринський книжковий клуб!
Йоанна Мосєй-Сітек: Куди ти втечеш, друже з Антверпена?
Фото: прес-матеріали
Цю книгу я придбала навесні 2022 року, бо хотіла ближче познайомитися з українською літературою. Прочитати щось більше, ніж Забужко. Проте, як іноді буває, книжка швидко опинилась на полиці: колись її прочитаю.
Аж до авторської зустрічі з Оксаною Забужко, під час якої почула від відомої письменниці: «Якщо хочете зрозуміти, з чого все починалося, прочитайте «Доцю» Тамари Дуди (Тамари Горіха Зерня).
Після такої рекомендації я схопилась за читання. Тепер я знаю, що на моїй полиці пів року лежала визначна книга.
Дебютний роман Дуди переносить нас на Донбас навесні 2014 року. Головна героїня — витончена, завзята дівчина, чию багатообіцяючу кар’єру художниці, спеціалістки з вітражного мистецтва,перериває війна. Війна, тоді ще нове слово, зветься ніби-війна (АТО), де складно було розібратися, хто наш, а хто їхній. Важко повірити, що на самому Донбасі авторка провела лише два дні, і це не біографічний роман, бо так сильно вона асоціюється з головною героїнею.
Авторка, яка два роки волонтерила на Сході України, запевняє, що кожен діалог у книзі справді мав місце. І все це написано гострою мовою з інтелігентним, майже стендапівським гумором. Окрім жорстокості війни, книга також показує, який довгий і болісний шлях пройшла Україна у боротьбі за власну ідентичність і незалежність.
Прийнято вважати, що про війну зазвичай пишуть чоловіки.
«Доця» — виняткова книга. Вона показує жіноче обличчя війни, жіночу силу, і водночас силу спільноти, де всі піклуються один про одного, бо командою легше боротися і виживати
Часто, коли я раджу друзям «Доцю», вони запитують, чи не страшно, бо їм набридли історії про війну. Тому я відповідаю: ні, це не страшно, але це змушує мене думати, що те, що сталося за нашим східним кордоном, може трапитись будь-де і будь-коли. І як запитує авторка у вступі: «Куди ти втечеш, моя подруго з Антверпена чи Мадрида, якщо це станеться з тобою?»
Сьогодні це питання більш актуальне, ніж у 2024 році.
«Доцю» Тамари Дуди (Тамари Горіха Зерня)
Тамара Дуда — українська журналістка та перекладачка. У 2014-2016 роках волонтерила у зоні бойових дій на Сході України. Дебютний роман Тамари Дуди увійшов до тридцятки найважливіших прозових творів незалежної України за версією Українського інституту книги, а у 2022 році отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка. Польською «Доцю» переклав Марцін Гачковський.
Марія Гурська: «У пошуках чуйності» Наталії де Барбаро
Фото: прес-матеріали
Про «У пошуках чуйності» мені розповіли дівчата з польської редакції Sestry.eu. Вони були в цілковитому захваті від цієї книги авторства дочки відомого польського психотерапевта Богдана де Барбаро, Наталії де Барбаро. Цікавість до книги зросла, коли я прочитала передмову, де авторка звертається до всіх українок, в дім яких прийшла війна, зі словами солідарності та підтримки, і розповідає про те, як за два місяці до повномаштабки розірвала контракт з російським видавництвом: «Ані злотого у бюджет країни-агресорки!». Я зрозуміла, що де Барбаро — наша дівчина, і мені стало дуже цікаво, про що ж пише ця талановита психологиня, яка в одну мить стала відомою на всю Польщу, завдяки своїй книзі.
«У пошуках чуйності» — це розповідь авторки про її власний пошук себе справжньої у лабіринті кімнат величезного будинку свідомості, сформованого під тиском суспільних норм та моралі, очікувань оточуючих людей та самокритики.
Де Барбаро розповідає, як віднайти власну кімнату, в якій навіть найпрацьовитіша матиме змогу врешті відпочити, поспілкуватись з самою собою і робити те, що вона любить
Це буде нелегко, бо в процесі доведеться зустрітися з трьома сфінксами — трьома іпостасями нашого внутрішнього «Я» — Покірною, Мученицею і Сніговою Королевою. Тих, хто наважиться ближче познайомитися з монстрами всередині нас, які заважають нам жити, очікує винагорода — знайомство з Чуйною порадницею — феєю-хрещеною з «Попелюшки», білосніжною дівою з «Дівчини-безручки» Братів Гримм, дбайливою матір’ю нашого внутрішнього немовляти і старшою Сестрою, про яку з дитинства мріє кожна із нас. Книга компактна і легко читається, а після кожного розділу є місце для нотаток.
Видання, прикрашене чудовими колажами авторства Анети Клейновської, не дає усіх відповідей, але показує шлях і є стимулом до подальшої внутрішньої роботи. З підказками, отриманими від авторки, в одній команді з Чуйною порадницею, робити це буде легко і цікаво!
Анастасія Канарська: «Пряжа. В пошуках внутрішньої свободи» Наталії де Барбаро та «Naku*wiam zen» Марії Пешек
Фото: прес-матеріали
Польську версію, згадуваної нашою головною редакторкою Марією Гурською, книги «У пошуках чуйності» Наталії де Барбаро я подарувала собі на день народження восени 2021-го року. Здається, що видання українського перекладу цієї книжки Галиною Крук в 2022-му є напрочуд чуйним сестринським даром для читачок з України і відчувається невипадковість, адже психологиня Наталія де Барбаро проводить майстер-класи для жінок, творячи широке коло сестер, які можуть не знати про існування одна одної, але бути об’єднаними прагненням прислухатися до своїх внутрішніх потреб, дозволяти собі бути собою. Її книги теж творять своєрідний ланцюжок, за законами якого, мій прочитаний серцем подарунок у свій час перейшов до іншої читачки, якій саме треба було цю мапу на шляху до розуміння себе. Я спочатку позичила, а потім подарувала приятельці цю книжку.
Наступне видання цієї ж авторки, яке теж пораджу (наразі тільки польською мовою) прийшло вже до мене від іншої подруги.
А було так: я обирала між двома свіжими виданнями — «Przędza. W poszukiwaniu wewnętrznej wolności» Наталії де Барбаро (Wydawnictwo Agora, 2023) і «Naku*wiam zen» Марії Пешек (Wydawnictwo Marginesy) і зрозуміла, що з внутрішньою свободою в мене не так вже й погано, а ось варто було би зловити дзен
Звісно, це я дещо іронізую, але в той момент мені справді була потрібна ця жива, без гриму розмова акторки з актором, доньки з батьком, Марії Пешек з Яном Пешеком. Ця книжка буде особливо близькою творчим людям, батькам, чи дітям з мистецьких середовищ. В ній переплітаються роздуми про театр, мистецтво, зі спогадами дитинства, проговорюванням травматичних досвідів. Чи можна бути водночас геніальною/-им на сцені й у материнстві та батьківстві? Однозначної відповіді не буде, як і рецепту отримання дзену! Але… ось це несподіване зашпортування об те, що хтось переживає в цю мить таке ж, дає можливість подивитись на проблему з ширшої перспективи.
Акторка і співачка Марія Пешек написала книгу-інтерв’ю зі своїм батьком, актором Яном Пешеком, після того як він пережив серцевий напад, опинившись на грані життя та смерті. Це до болю й сміху відверта розмова про особисте та професійне, в якій багато любові. Щойно в Театрі-галереї Studio у Варшаві відбулась прем’єра біографічної вистави «Серце зі скла. Мюзикл дзен» з цими чудовими акторами, батьком та донькою. Власне в цьому в театрі на переломі 90-их і 2000-их відбулись перші професійні акторські кроки Марії, а Ян ось уже 40 років співпрацює зі Studio. Лібрето до постановки Цезарія Томашевського написали Клаудія Гартунг-Вуйцяк та Марія Пешек, взявши за основу книгу «Naku*wiam zen» та… казку Ганса-Кристіана Андерсена «Снігова королева». Інтригуюче поєднання?!
Фото: прес-матеріали
Та повернімося ще на мить до «Пряжі»! Моя подруга паралельно читала «Пряжу. В пошуках внутрішньої свободи» («Przędza. W poszukiwaniu wewnętrznej wolności» Наталії де Барбаро). І потім ми з нею обмінялись книжками. Скажу, що особливе відчуття від такої міньби. Цікавим і продуктивним може стати також досвід позичання книг у біблітеках. Одна моя приятелька, здається, могла би побити якісь рекорди в кількості та швидкості прочитаного. Вона читає прогулюючись, тепер вже з дитиною, на каві, в дорозі — дослівно всюди. Наталія де Барбаро у своїй книзі порівнює життя із ткацтвом, в якому кожен день може бути інша нитка, яскравіша чи менш виразна, можна ткати швидко в захопленні, чи повільніше, поринувши у екзистенційні роздуми. Зрештою, маємо право й розпорювати попереднє та творити новий візерунок свого гобелену!
Марія Сирчина: «Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?» Саллі Руні
Фото: прес-матеріали
Здавалося б, що нового можна написати про стосунки між людьми? Ірландка Саллі Руні затягує у свій світ і розповідає про те, що хвилює сучасне покоління 30+, підсаджуючи на гачки незвичного стилю, зворушливої чесності, любові до людей, розумних діалогів та великої кількості відвертих сексуальних сцен.
Чотири герої живуть, дружать, кохають, кохаються, спілкуються і листуються.
Успішна письменниця Еліс пише електронні листи своїй найкращій подрузі Ейлін, і в них дівчата діляться думками про світову кризу, релігію, політику і мистецтво. А поза листуванням намагаються просто жити і бути «нормальними». Еліс знайомиться у Тіндері з хлопцем на ім’я Фелікс, запрошує його до Риму, де відкрито закохується, але невзаємно. Фелікс бісексуальний та, як тепер кажуть, токсичний. Тим цікавіше.
Польське видання книги Саллі Руні
Інша героїня Ейлін має друга дитинства Саймона, і вони давно і сильно люблять одне одного. Це сильні теплі почуття, але герої наче створюють бар’єри між собою і любов’ю інших. І якщо читаючи їхні непередбачувані та ідеальні діалоги хочеться скрикнути: «Та покажіть вже мені цих людей, які вміють бути настільки відвертими, наче оголені дроти!»
То те, що вони витворяють зі своїми почуттями, позбавляючи себе стосунків через безглузді непорозуміння, повертає на землю. Де насправді таке трапляється повсюдно.
Люди в книзі Руні спілкуються без агресії і настільки щирі — до крихкості, — що це обеззброює, розслабляє і має терапевтичний ефект. «У такому житті є щось тонке — наче я музичний інструмент, а світ торкається мене і вібрує в мені», — пише Саллі.
Як вона це робить? Незрозуміло. І це теж захоплює.
Беата Лижва: «13 історій війни»
Фото: прес-матеріали
Я — фоторедакторка і хочу бути в курсі подій, тому починаю день із перегляду фотографій на інформаційних вебсайтах новин найбільших друкованих видань світу. Підбираю фото для текстів в інтернет-журналі Sestry.eu, хочу знати, що відбувається в Україні. Перш ніж зайти на сторінки The New York Times, BBC або Guardian, я перевіряю, які фото з України опубліковано в профілі фотографів УАПП (@ukrainian_photographers) і дивлюся IG-звіти українських фотожурналістів. Погляд професіоналів, які працюють на місці, є неоціненним. Я спостерігаю за фотокореспондентами, які фотографують у місцях, які вони добре знали до війни, тому я їм абсолютно довіряю. Я знаю, що вони перші там, де відбувається щось важливе, вміють документувати військові злочини, і, що для мене має велике значення, вони чутливі до ситуацій, в яких опиняються окремі люди, мирні жителі, але й вони самі.
Я на секуду задумалась, кому потрібна книга воєнних фотографій «13 історій війни», видана до другої річниці повномасштабної російсько-української війни у видавництві Ukrainian Warchive? Хто повернеться до образів, від яких більшість із нас тікає під час скролення соціальних мереж? Чи потягнуться до альбому лише професіонали, автори фото та студенти фотографії? Мій погляд перекинувся на полицю із фотоальбомами, які я збираю роками. Серед них — модні альбоми, книги з портретами знаменитостей та пейзажами, але найбільше місця займають книги з фоторепортажами та документальними проєктами. І саме останні я найчастіше позичаю друзям і використовую сама, коли хочу щось пояснити дітям чи студентам журфаку. Серед багатьох таких примірників є два великі альбоми «Magnum Stories» та «Magnum Contact Sheets», які містять знакові фотографії, що документують найбільші збройні та соціально-політичні конфлікти минулого століття, включно з історіями простих людей, що відбувалися на тлі цих подій. Без більшості фотографій, представлених в обох альбомах, сьогодні важко зрозуміти сучасну історію.
Тому я переконана, що «13 історій війни» набагато важливіші для майбутніх поколінь, які більше не знайдуть усі ці зворушливі фото з України в інстасторіз, через що їм буде складніше зрозуміти, який величезний вплив мало на наше життя те, що діялося, починаючи з 2014 року, в цій європейській країні
«Я був у багатьох із згаданих місцях, але глибоко усвідомлюю, що ніде не був. Ці історії розповідають люди, які живуть там, де вони працюють, і працюють там, де вони живуть, а не тимчасовий відвідувач із зворотним квитком, заброньованим до прибуття», — написав шведський фотограф Пол Гансен у передмові до альбому.
«13 історій війни»
Усі світлини, опубліковані в альбомі «13 історій війни», є частиною збірки Ukrainian Warchive — цифрового архіву, який збирає та зберігає фотографії професійних фотографів, що документують російсько-українську війну.
Книга підтримана Інститутом наук про людину у Відні (Institut für die Wissenschaften vom Menschen, IWM) у рамках програми Documenting Ukraine; Фонд Hasselblad; та Шведський інститут.
У книзі представлено 13 фотонарисів Юлії Кочетової, Яни Кононової, Євгена Малолєтки, Лізи Букреєвої, Романа Пашковського, Алени Гром, Сергія Полежаки,
Дмитро Козацького, Саші Курмаза, Олександра Глядєлова, Олі Коваль, В'ячеслава Ратинського, Романа Бордуна.
Деякий час тому розговорилася з українським таксистом в Польщі, який розповів сумну історію свого життя. Виявилося, що чоловік приїхав до Польщі перед війною — продав все, що мав в Україні, зокрема, власний бізнес, будинок, і переїхав будувати нове життя в сусідній країні. Однак все, за що бралася родина — ‹«прогорало». Спочатку вони відкрили майстерню з ремонту автомобілів, яка закрилася через брак клієнтів. Потім був сервіс з надання послуг дрібного ремонту. Зараз родина вклала свої останні заощадження в цех з ремонту одягу, але й він не дуже прибутковий.
Чоловік змушений працювати в таксі, аби утримувати родину з трьома дітьми, орендувати квартиру та сплачувати податки.
Ця ситуація підштовхнула проаналізувати, чому в одних виходить збудувати успішний бізнес в Польщі, а в інших — ні. За порадами звернулася до Ірини Кім, яка вже понад вісім років очолює Клуб українських бізнесменів у Кракові. До Польщі вона приїхала з Донецької області, є еміґранткою першої повоєнної хвилі. Експертка допомогла багатьом українцям запустити свій бізнес, а також проаналізувати причини провалу їхньої справи.
Варто пам’ятати про культурні відмінності
Багатьом підприємцям-початківцям здається, що Україна та Польща — це ідентичні країни, зі схожою мовою, культурою, традиціями. Однак ця уявна подібність багатьох вводить в оману. Люди не враховують культурні відмінності, відкриваючи свій бізнес в Польщі.
Українці роблять дві помилки: або орієнтуються виключно на українську спільноту, або вже на самому початку творять рекламну кампанію незрозумілу для місцевих, –— каже Ірина Кім
Обидві стратегії є програшними. По-перше, українці, особливо, біженці, дуже нестійка спільнота для сфери послуг. Сьогодні вони живуть в одному місті, потім зірвалися та переїхали в інше, або ж повернулися в Україну, або поїхали далі на захід Європи, в Канаду, в США.
— Українці не можуть бути для вас цільовою аудиторією, — переконана Ірина Кім, — вони лише одна з груп, на яку може орієнтуватися ваш бізнес. Основна аудиторія — це місцеві мешканці, яких значно більше, вони тут постійно проживають.
Треба ретельно вивчити ринок перед тим, як вкладати кошти. Фото: Shutterstock
Як звернути увагу цих людей на свій бізнес? Ваші повідомлення мають врахувати особливості польської культури. Елементарний приклад, в Польщі послуги дрібного ремонту рекламують через слоган «золоті руки, якісний дрібний ремонт», в Україні «чоловік на годину». Місцеві просто не зрозуміють, що ви їм пропонуєте, прочитавши таке оголошення.
Відкриваючи студію художньої гімнастики, не варто очікувати, що батьки понесуть купу грошей на придбання вартісних костюмів, на організацію різноманітних конкурсів, змагань. Якщо ці доходи були частиною стратегії вашого прибутку, то ви нічого там не заробите
— Ми переважно працюємо з українськими дітьми, — каже українка Оксана, власниця однієї зі студії з позашкільної активності у місті Ґлівіце, — але я бачу різницю у ставленні до занять між нашими мамами та польськими. Наші батьки хочуть перемог, участі в конкурсах, ідеальних образів, медалей. І вони готові за це платити. Польські мами хочуть, щоб діти гарно проводили час, знайшли хобі. Тут навіть дуже важко знайти якісь конкурси, програми, де б студія могла взяти участь.
У нас різний підхід до краси та кухні
Дуже багато українок зі сфери б’юті-послуг, які відкрили свої салони в Польщі, швидко повернулися до одноосібної роботи вдома через те, що не зрозуміли різницю у підходах до краси.
— Мене часто запрошують прочитати лекцію на різноманітних інтеграційних курсах для біженок, і весь час я стикаюсь із ситуацією, що жінки навіть слухати не хочуть про цю різницю, — каже експертка, — вони говорять, що покажуть місцевим полькам таку якість, що вони всі будуть вражені. Питання лише: чи потрібно це польським жінкам? У них інші пріоритети та інші стандарти краси.
Польська жінка швидше поїде десь у подорож, ніж заплатить 600 злотих за фарбування волосся, навіть якщо ці гроші у неї є
Більшість з них не звернуть увагу на ваші дипломи, нагороди, приставки «VIP, ексклюзив, супер». Багато хто ходить у перукарню, яка знаходиться найближче до дому, до роботи, бо там працює знайома людина, з якою можна щиро поговорити.
— До мене зверталось багато жінок-підприємниць, які хотіли збільшити чеки на послуги, але не знали, як це зробити. До їхніх салонів приходили жінки з серйозними посадами, високого достатку, які хотіли постригтися, пофарбувати волосся, їх не цікавили ніякі інші додаткові процедури.
Власна справа дасть вам відчуття незалежності, самостійності та впевненості у завтрашньому дні. Фото: Shutterstock
У Польщі взагалі інший підхід до багатьох сфер, де українки непогано заробляли вдома. Набагато меншою популярністю користуються різноманітні «ін'єкції краси». Одна з таких підприємниць, Вікторія, поділилася:
— У Вінниці в мене був свій кабінет, тут відкрила майже одразу після приїзду, вклала досить серйозну для мене суму, але виявилося, що мої послуги майже нікому не потрібні. Польки не хочуть робити такі процедури, в українок на це теж менше грошей, ніж вдома.
Схожі історії з відкриттям закладів громадського харчування. Люди вкладають гроші, хоча не вивчили ринок, смаки. Відкриваються не в «прохідних місцях», або готують страви, які орієнтовані на задоволення «смакової ностальгії» українців.
У Глівіце так з’явилася пиріжкова. І закрилася менше, ніж за пів року. Українці швидко втамували ностальгію, а поляки не наважувалися купувати страву з інтенсивним запахом та досить масну.
Польська мова — ключ до успіху
Ірина Кім розповідає, що коли почала працювати на польському ринку, то одразу взяла собі помічницю польку, яка вичитувала всі оголошення, листи, повідомлення.
— Вони були написані грамотно, — зауважує експертка, — але моя колежанка часто мені говорила: «у нас так не кажуть». Тексти з помилками, або тексти, які написані не автентично польською, дуже відштовхують потенційних партнерів, замовників. Тому одна з головних порад — не економте на гарному перекладі ваших оголошень грамотними носіями мови. І не шкодуйте грошей на рекламу.
Чомусь в Україні склалася тенденція, що бізнес може вкласти тисячі доларів у дороге обладнання, але робить рекламу самостійно, або винаймає початківця-тарґетолога. Рекламу постять в групи, де спілкуються суто українці, ігноруючи канали комунікації, які цікаві полякам: місцеві ЗМІ, дошки оголошень, локальні польськомовні групи, польськомовні блогери, друкована роздаткова реклама тощо.
Якщо мова йде про бізнес, де потрібне пряме спілкування із замовниками, там взагалі справа приречена на провал без польськомовного співробітника, який / яка будуть орієнтуватися в місцевих реаліях
— Я мала такий кейс на консультації, коли українці відкрили фірму з прибирання, вони якісно працювали, але кількість замовлень неухильно падала, — говорить Ірина, — ефективним рішенням для них було взяти адміністраторкою дівчину-польку, яка вела всю комунікацію з клієнтами. У фірми виросли замовлення, вона досі успішно працює на ринку.
Питання не в якійсь упередженості до українців, каже Ірина. Просто, як українцям простіше говорити рідною мовою, так і полякам простіше порозумітися з польськомовними людьми. Власники великого бізнесу в Польщі підтверджують це спостереження.
Борис Чеханський, який релокував виробництво з Харкова до польського міста Челядзь, говорить, що одним із перших рішень було взяти на роботу поляка в якості торгового представника. Це дуже допомогло налагодити контакти з місцевими ґуртовими покупцями та швидко запустити продажі.
Шукайте «порожні місця» та будьте в своїй справі профі
Якщо ви пройдетесь місцевими кав’ярнями, цукернями, перукарнями, то зверніть увагу на старі фотографії цього місця, або навіть на дату відкриття. Кожен місцевий бізнес підкреслюватиме, що це місце з історією. Вони завжди будуть користуватися більшою популярністю серед місцевих.
«Антикав’ярня» в центрі Катовіце. Фото Галини Халимоник
— Коли я їхав до Польщі, то мав список з двадцятьма можливими бізнесами, — розповідає український підприємець Вадим Петренко, який відкрив «Антикав’ярню» в центрі Катовіце, — спочатку була ідея кави на винос. Однак помітив, що це тут не користується таким попитом, як в Україні. Кава на винос є у кожній «Жабці». Також тут інша культура пиття кави. Людина скоріше вип'є каву в кав'ярні, ніж буде купувати на винос. Тоді я почав аналізувати, чого тут немає, що я можу відкрити нового.
Це добра стратегія — не конкурувати з існуючим бізнесом, а запропонувати щось своє, нове. Для цього треба ретельно вивчити ринок перед тим, як вкладати кошти, запевняє експертка Ірина Кім
— Вийдіть на вулицю, оцініть кількість салонів краси, перукарень, магазинів — і тоді відкривайте бізнес, якщо там є для вас місце, — переконує вона, — а ще варто бути в цій справі профі не лише як майстер, насамперед як менеджер. Маю приклади, коли люди просто хотіли вкласти кудись гроші — і «прогорали».
Наприклад, жінка гарно робила манікюр, відкрила салон, але не змогла вести справу, бо не залучила клієнтів, створила дуже негативну атмосферу серед працівників. Або людина ніколи не працювала в сфері громадського харчування, відкрила піцерію, яка дуже швидко зачинилася через брак клієнтів.
Це гра в довгу. До цього варто бути готовими і морально, і фінансово. Фото: Shutterstock
— Велика помилка починаючих у бізнесі думати, що можна покласти обов'язки на менеджера, — говорить Ірина Кім, — треба самому досконало орієнтуватись у справі .
Наостанок попереджає, що польське слово “powoli” (повільно) стосується й бізнесу. Треба запастися терпінням. Швидких прибутків тут не буде, особливо, якщо це сфера послуг, сервіс, де найчастіше працюють українські підприємниці.
— Перший рік піде лише на знайомство ринку з вашою справою, другий — на те, щоб завести постійних клієнтів, тільки на третьому ви нарешті почнете щось заробляти, коригувати роботу відповідно до потреб ваших покупців та споживачів. Це гра в довгу. До цього варто бути готовими і морально, і фінансово, — каже експертка, — але я не хочу, щоб мої поради сприймалися якось песимістично. Бо якщо ви все зробите правильно, то це варто того. Власна справа дасть вам відчуття незалежності, самостійності та впевненості у завтрашньому дні. Бо тут бізнес будується на десятиліття.
Весна 2022 року. На вокзал у Павлограді приїхала велика 5-тонна вантажівка, з якої почали вивантажувати коробки, ящики, обладнання — й потім складали все це у вантажний вагон. Деревообробні станки, дитячі ліжечка і шафки прямували з Краматорська до Коломиї. Так місцева підприємиця Ганна Ощепкова перевозила свій бізнес за більш ніж тисячу кілометрів від дому, де стало занадто небезпечно.
Ганна Ощепкова, підприємиця з Краматорська. Фото: приватний архів
Перший заклад відкрили після окупації
Власну справу Ганна почала 10 років тому, а до того, фінансистка за фахом, встигла попрацювати в банках, ломбардах, на виробничому підприємстві — директоркою з економіки. Але якось вирішила, що треба почати робити щось своє.
Однією з бізнес-ідей став центр розвитку дитини, ділиться жінка:
— Ми підрахували майбутні витрати на оренду, обладнання, зарплату персоналу. На той момент ця ідея дуже спрацювала, бо це була вільна ніша, конкуренції практично не було. Та й ідея виникла радше тому, що власних дітей не було куди водити — возили в інший район. Та й якість послуг мене не влаштовувала. Так і почалась історія нашої «Планети знань».
Перший центр розвитку дитини, відкритий Ганною. Фото: приватний архів
У січні 2014-го Ганна почала працювати над втіленням ідеї, взяли в оренду приміщення, розпочали ремонт, аж тут Краматорськ опинився в окупації (бойові дії в Краматорську тривали з 12 квітня по 5 липня 2014 року. — Авт.):
— Те, що було в Краматорську в 2014 році, можна назвати «генеральною репетицією». Тоді воно якось не сприймалося як справжня війна. Було багато місцевих, які стояли на блокпостах. Поки одні ходили по місту з триколорною ганчіркою на рукаві, інші ночами збирали продукти і возили на гору Карачун, аби передати нашим військовим (гора Карачун — стратегічна висота на Донеччині, де тривали запеклі кровопролитні бої у травні-липні 2014 року. — Авт.).
На початку літа родина евакуювала дітей у Гурзуф, тоді ще була така можливість.
— 5 липня 2014 року Краматорськ звільнили, у серпні ми вже відкрили свій перший заклад, а у вересні мали повне завантаження — у нашому центрі займалось майже 100 дітей. Ми займалися підготовкою до школи, вивченням англійської мови. А паралельно почали шукати методику для занять з дітьми — і зрештою відкрили методику японського професора Шічіди.
У закладі навчали ментальній арифметиці, швидкочитанню, були курси з розвитку інтелекту. Всі методики допрацьовували самостійно, ділиться Ганна Ощепкова:
— Згідно із даними Шічіди, до трьох років у дитини розвивається права півкуля мозку, яка відповідає за фотографічну пам'ять, математичні, музичні і мовні здібності, інтуїція і навіть телепатія. А уже після трьох років починає розвиватися ліва півкуля, вмикається логіка, критичне мислення. І ось ці знання, закладені в основу цієї методики, ми почали використовувати для студій раннього розвитку.
Один бізнес відкрив нові горизонти для іншої діяльності
Однак постала проблема: спеціальне обладнання, необхідне для занять за системою Шічіди, або практично відсутнє на ринку, або дуже низької якості. Тож чоловік Ганни організував майстерню, де виготовляв дерев’яні іграшки. Згодом майстерня розрослась. Тут почали виготовляти ліжечка Монтесорі та інше дерев’яне обладнання для дитячих закладів.
У 2021 році, використовуючи всі напрацювання, Ганна відкрила в Краматорську перший садочок, де діти перебували цілий день і де застосовувалися методики Монтесорі та Шічіди. На початок повномасштабного вторгнення в Краматорську вже діяло 4 філії «Планети знань». В одній з них був садочок, де займалися 30 дітей, а на початок березня 2022 року планувалось відкриття ще одного — на 60 дітей. Також хотіли набрати два класи початкової школи, бо запит на приватні школи вже був сформований у місті. Бізнес не тільки окупився, а й цілком стабільно розвивався.
Лінія фронту наближалась дуже швидко
— Наш бізнес припинив роботу буквально миттєво. 24 лютого 2022-го року вже ніхто не привів дітей, ніхто не вийшов на роботу. Ми вдарилися у волонтерство — почали допомагати нашим Збройним силам. Було незрозуміло, що робити, чи треба знову готуватися до нової окупації. Про бізнес тоді ніхто не думав — люди вивозили дітей, виїжджали самі, і місто стрімко стихало.
Ми закрили заклади, розпустили працівників, виплатили їм зарплату — і все завмерло. А 18 березня у наше найбільше приміщення влучила ракета
Багато оргтехніки, літератури, обладнання було знищено. Ганна почала звозити все, що залишилося в інших вцілілих приміщеннях, додому. Але й тоді виїжджати родина не збиралась.
— Ми відправили старшу доньку з родичами до Німеччини, а самі мешкали в передмісті Краматорська у приватному будинку, куди все й звозили. Потім лінія фронту почала стрімко наближатися до міста. Уже Святогірськ і Богородичне були окуповані, а від Краматорська до Богородичного — півгодини автівкою.
Чоловік тоді сказав Ганні, щоб вона виїжджала з міста:
— Я забрала сина, маму, кота, сіла в автівку і поїхала в Дніпро до колеги. Тоді дуже багато людей виїжджало і, якщо в звичайному режимі режимі дорога займала 4-4,5 години, тоді ми їхали майже 12. У Дніпрі я мала купити гіпсові бинти і передати до Краматорська. 8 квітня я назбирала цілий ящик, подзвонила до начальника охорони здоров’я спитати, куди відправляти. А той мені каже: «Вибач, не можу говорити — у нас тут купа поранених».
Того дня прилетіла ракета на залізничний вокзал. І ті бинти пішли на потреби цивільних, які були поранені внаслідок атаки
Перевезти садочок за понад тисячу кілометрів
Кілька днів по тому Ганна з сім’єю переїхала до Коломиї — у колеги саме звільнилась квартира, тож було де жити. Їхали на захід країни майже добу:
— Ми виїжджали, маючи мінімум речей: якісь джинси, декілька футболок. Певно, у кішки було речей більше, ніж у нас разом. Ми все сиділи чекали, коли ж нарешті завершаться ці «2-3 тижні» (йдеться про заяву ексрадника Офісу президента Олексія Арестовича про те, що війна завершиться через 2-3 тижні, яка стала мемом. — Авт.). Але коли через місяць ми зрозуміли, що в нас скоро закінчаться гроші і не буде за що купити поїсти, почали міркувати, чим нам тут займатися. Одна колега запропонувала разом відкрити такий приватний садочок, який був у нас в Краматорську. У неї у Коломиї вже був такий розвитковий центр, а садочок вона все не наважувалась відкрити, хоч вже кілька років про це думала.
На той момент я ніяких фінансових вкладень не могла зробити, але в Краматорську в нас залишилось наше обладнання. Ми домовилися, що фінансову частину закриває вона, а я вкладаю обладнанням — меблями, оргтехнікою, посібниками, іграшками
План був дуже крихкий. Від Коломиї до Краматорська — 1200 кілометрів. Пальне в дефіциті, ціни на нього підскочили в рази. Якщо й хтось брався за гроші перевезти все, то правив за послугу космічну ціну — десь 60 тисяч гривень. Тому вирішили, що будуть вивозити все майно до Павлограда чи Дніпра, а звідти пересилати Новою поштою на Прикарпаття.
— Ми вже їхали в Краматорськ, коли я прочитала у фейсбуці про програму релокації й подала заявку. Чесно кажучи, я не дуже розраховувала на якийсь результат, бо у нас все ж таки не завод, не щось таке масштабне, а просто дитячий садочок: ліжечка, шафки. Але буквально щойно я сіла в потяг, як мені зателефонували з Івано-Франківської ВЦА, розпитали хто ми, звідки, яка нам треба допомога, і сказали, що взяли в роботу. А вже наступного дня надійшов дзвінок з Укрзалізниці і запропонували надати нам цілий вантажний вагон, аби вивезти речі. Єдине — ми мали доправити все до Покровська, бо після прильоту на Краматорськ потяги вже туди не ходили.
Тоді й вирішили, що забиратимемо все по-максимуму, у тому числі й деревообробні станки. Тож ми найняли 5-тонну вантажівку і завантажили її на повну
Поки вантажний вагон їхав до Коломиї, Ганна шукала приміщення. Власник, який погодився його надати, пішов на зустріч — виставив прийнятну ціну, навіть зробив мінімальний ремонт власним коштом. Уже незабаром садочок у Коломиї відкрився — і вже за тиждень сюди прийшли перші діти.
— Місцеві до нас, звичайно, спочатку приглядалися. Тож перші наші вихованці — діти вимушених переселенців. Нині ж ситуація змінилась — у нас вже більше місцевих дітей, нам довіряють і до нас йдуть коломияни.
Спочатку у дитсадок місцеві діти не ходили, але дуже швидко ситуація змінилась. Фото: приватний архів
У Коломиї відновило роботу й виробництво, розповідає Ганна:
— Ми спочатку не планували його запускати. Однак згодом, коли відкривали свій перший центр, то стикнулись із ситуацією, що нам потрібно 8-10 однакових іграшок, а їх немає на ринку. От я шукала картинку в гуглі, йшла до чоловіка, просила зробити щось подібне. Так ми спершу виготовляли речі на власні заклади, а потім в нас почали замовляти дитячі центри з різних регіонів. Щоправда довго шукали тих, хто буде шити текстиль для ліжечок Монтесорі, які ми теж виготовляємо. Зрештою знайшли — взялися майстри з Краматорська, які переїхали до Дніпра. Також завдяки грантам ми придбали два лазерних верстати.
Переїзд стимулював розширення мережі
У січні 2023-го Ганна відкрила такий же навчальний заклад у Калуші. У серпні родина переїхала жити до Івано-Франківська — і там теж відкрили один клас початкової школи. Поки що, каже Ганна, це перша спроба, але тут вже займається 5 дітей. У планах підприємиці — розвивати цей напрям, адже нині є величезний запит на приватні навчальні заклади, особливо на такі, які використовують нестандартну методику.
Для дитсадка Ганни іграшки виготовляє її чоловік. Фото: приватний архів
До слова, одна із філій «Планети знань» Ганни Ощепкової у Краматорську відновила роботу з листопада 2023-го. Оскільки тут є сертифіковане укриття, то з дітьми займаються підготовкою до школи і діє міні-садочок. Щоправда більшість працівників виїхали, тож довелося набирати нових та заново всіх навчати.
Сама ж Ганна Ощепкова жартує, що вимушена евакуація спонукала її до розширення. Раніше вона міркувала над тим, щоб відкривати нові філії в інших регіонах, але все ніяк до цього не доходили руки. Тепер же нову географію закладів довелось вимальовувати через вимушену евакуацію. «Мрійте обережніше, так би мовити», — жартує вона. Жінка чесно зізнається , що, хоч у Краматорську і є власний будинок, та вона не знає, чи повернеться в рідне місто жити:
— Заклади працюють, сподіваюсь, що все буде добре, і вони будуть далі працювати. А чи буду я повертатися? Чесно, не знаю. Бо чим більше часу минає з того моменту, як ми виїхали, тим більше доведеться все починати з нуля після повернення.
А сюди вже вкладено стільки сили та енергії для відновлення роботи в іншому місті, що я і справді не знаю, чи вистачить в мене сил, щоб знову там почати все заново
Разом з обладнанням вивезли колекцію української вишивки
Серед речей, які вантажним вагоном вивезла родина, — коробки з українськими строями, які збирала колишня колега Ганни — вчителька української мови Оксана Проселкова. Жінка їздила в експедиції своїм регіоном, збирала вишиванки, рушники, вишиті ікони, записувала історії старожилів. Після подій 2014-го року деякі з експонатів колекції прислали з окупованих територій — сім повних строїв, причому два з них — з однієї скрині, що взагалі є дуже рідкісним, близько сотні вишитих рушників. Власниця колекції виїхала з донькою до Польщі, а коли фронт наближався, Оксана попросила Ганну забрати і сховати всі артефакти на випадок окупації:
— Ми ту колекцію забрали, сховали у себе вдома, запакували і поїхали. А потім, коли вивозили своє обладнання, то забрали цю колекцію, замість того, щоб везти щось своє.
Так склалось, що по сусідству з садочком в Коломиї, який відкривала Ганна, розташований місцевий музей з укриттям. Познайомилась із директором, розповіла про колекцію. Так вдалося організувати виставку національних строїв Слобожанщини на Івано-Франківщині:
— Потім колекція перезимувала в нас на складі в коробках, а мені ледь не щоночі снилися жахіття, що з нею щось сталося, бо на Прикарпатті дуже велика вологість — я переживала, щоб ці речі не пошкодилися. Тож коли ми відкрили наш заклад в Калуші, то я запропонувала там теж провести виставку, щоб і людям показати і «провітрити» так би мовити.
Згідом колекція експонувалась в Галичі та Бережанах. Наразі вона виставляється у місті Долина.
Ми хотіли показати, що Донбас — це невід’ємна частина України, яка теж берегла українські традиції, попри всі намагання нас розділити
Кожен день Ганни Довженко розпочинається о 6:30 ранку. Жінка годує перепілок, збирає яйця, сортує, пакує, відправляє, готує корм, прибирає — і так до вечора. Ганна Довженко — родом з Харкова, але мешкає нині у Пустомитах на Львівщині, куди переїхала після лютого 2022 року. Вибрала це місце не випадково — була знайома з цим регіоном раніше, бо працювала у Львові.
Усе життя присвятила роботі у сфері фінансів — цифри, звіти, бухгалтерія, кризовий менеджмент. Але понад рік тому з нуля відкрила перепелину ферму, яку назвала «Чудова перепілка», виграла два гранти, подалась на третій і планує розширювати свій бізнес та збільшувати асортимент.
Зараз у Ганни Довженко 1800 перепілок, які несуть яйця. Фото: приватний архів
Повертатися нікуди
— Останні роки ми з сім'єю жили, так би мовити, на два міста. Поки діти вчилися в школі, то мешкали у Львові, а на літо переїжджали у Харків. У 2022 році навіть планували зовсім повернутися до рідного міста, але тепер нам нема куди їхати. Квартира є, будинок стоїть, але там постійні обстріли. У нашому домі вже пішли тріщини, був частково пошкоджений дах, рік тому там ще й прорвали труби і затопило будинок. Одним словом, повертатися немає куди, — розповідає Ганна Довженко.
Родина Довженків орендували будинок у Пустомитах. Після 24 лютого жінці знадобилось півроку, аби оговтатися та вийти зі стресового стану. Родина Ганни на власні очі бачила, як ворог руйнує їхнє місто, знищує будинки, вбиває людей.
Крім постійного страху за своє життя у зв'язку з постійними ракетними обстрілами, додалися розмови про небезпеку радіації, захоплення Запорізької АЕС, ділиться Ганна:
— Я почала вивчати, як захистити родину від радіації. Почитала, що перепелині яйця в Японії використовувалися для виведення радіації з організму, дехто розповідав, що після аварії на Чорнобильській АЕС вживав перепелині яйця — і так позбувся шкідливого впливу. А м'ясо перепілок дуже цінувалось в древньому Єгипті й Китаї. Тож вирішила, що ми будемо вирощувати перепілок.
Більш того, перепелині яйця дуже корисні для організму, містять необхідні нашому організму мікроелементи, амінокислоти, покращують самопочуття, гіпоалергенні
А ще, додає жінка, перепілки — емпати, вони дуже відчувають настрій людини і самі дарують спокій та позитивні емоції. Тож таким чином в родини зʼявився і домашній антистрес. А за щоденними клопотами часу дивитися новини взагалі не залишилось.
До відкриття бізнесу Ганна Довженко бачила перепілок лише на картинках. Фото: приватний архів
Почати все з нуля
Підприємиця зізнається: раніше перепілок бачила хіба що на картинці. Вперше вживу «познайомилась» з цими пташками, коли вони вилупилися у неї. У жовтні 2022 року Ганна придбала 200 яєць, помістила їх в інкубатор. Із двох сотень вилупилось 170 перепілок. Нині ж жінка вирощує більше 1800 особин:
— Десь у січні 2023-го року, через три місяці після початку своєї справи, в мене вже було щодня по 40-50 яєць. Тоді ж я подала заявку на грант від посольства США і виграла професійний інкубатор. Потім я ще подавала заявки, постійно вчилась, цікавилась новими можливостями, новою інформацією. Я загалом дуже швидко вчуся, люблю пізнавати нове.
Завдяки другому виграному гранту придбали ще обладнання. Все розмістили на території обійстя, де мешкають. Зараз Ганна Довженко вчиться робити копчені яйця, для чого освоїла роботу на коптильні. А ще жінка тестує рецепти маринованих яєць і переконує: це дуже смачно і незвично. Загалом така страва популярна в Британії. Яйця заливають маринадом, до якого додають оцет, іноді — сік з буряка. Після того, як мине процес ферментації, оригінальна закуска готова до споживання.
Перепелина ферма — сімейний бізнес, до якого залучені всі члени родини. Самостійно виготовляли клітки, встановлювали вентиляцію. Що не знали — читали чи дивились в інтернеті. Сама ж Ганна багато читала додаткової літератури, заглиблювалась в наукові монографії і вивела найоптимальніший корм, до якого не додає жодної хімії, антибіотиків:
— У мене абсолютно чистий продукт без всього шкідливого. І мені б дуже хотілося змінити культуру споживання. Бо зараз для нас перепелині яйця це якась «святкова» страва. Це має бути в раціоні кожного українця. Бо крім радіації, цей продукт виводить важкі метали, що, своєю чергою, добре впливає на серцево-судинну систему, імунітет, нервову систему.
Тому я свій продукт позиціоную як «капсулу здоровʼя»
Ганна Довженко хоче, аби корисні перепелині яйця українці вживали щодня. Фото: приватний архів
Хочеш вижити — вмій працювати руками
Нині на продукцію ферми сформувалась навіть черга. Тож Ганна міркує про збільшення поголів'я, однак, якщо сильно розширюватися, то треба напрацювати надійні канали збуту на ці обсяги. 10-15% своєї продукції з ферми щомісяця передають вимушеним переселенцям і до дитячого будинку, розповідає жінка:
— І в мене такі принципи, і я вчу дітей цьому, і друзі мої живуть за принципом: «Якщо ти хочеш щось отримати в цьому житті, то треба щось віддати». Наприклад, якщо ти хочеш, щоб тебе любили, треба інших любити.
А якщо я хочу, щоб в життя щось прийшло, — треба щось віддати. Тим більше є люди, яким потрібна допомога, і які не можуть собі щось дозволити
Починати все з нуля, ще й в агробізнесі — непросто. Адже крім започаткування нової справи, доводилось шукати точки збуту. Спершу продавали самі свою продукцію на Краківському ринку у Львові. Потім познайомились з продавчинею, яка торгувала курячими яйцями і була готова реалізовувати їхню продукцію. Тепер же ця продавчиня торгує виключно перепелиними яйцями з ферми Ганни. Паралельно родина Довженків домовилася ще з кількома торговими точками про співпрацю.
— З супермаркетом поки не хочу співпрацювати, тому що там працює інша схема: ти віддаєш на реалізацію і тобі дають гроші тоді, коли це продається. Цей варіант нам зараз не підходить, ми ж всі виручені кошти пускаємо далі в розвиток, купуємо постійно корм, за перепілками треба постійно доглядати, лікувати їх. Тому я шукаю шляхи продажу продукції, щоб отримати гроші вже. Наприклад, сьогодні їздили на ярмарок, куди запросили крафтових виробників. Ми трошки пізніше приїхали, і, знаєте, було приємно, коли нам сказали, що про нас уже запитували, цікавились, чи ми будемо, — розповідає фермерка.
Дехто з клієнтів замовляє яйця поштою. Загалом за день реалізовують більше тисячі штук. Тож продукція не залежується.
За день вдається реалізувати більше тисячі яєць. Фото: приватний архів
Наразі Ганна планує зареєструвати власну торгову марку, адже це тривалий процес, і рухатися в напрямку розвитку. З літа 2023 року вона розширила свій бізнес — почала продавати не лише перепелині яйця, а й м’ясо перепілок. Нині в асортименті є і копчене, і свіже. Продає його теж в основному через соцмережі та тим, хто постійно купує у неї яйця. Наразі на місяць вдається реалізовувати близько 35 кілограмів перепелиного м’яса.
— Я наполягаю на тому, що люди мають вміти працювати руками. Зараз багато бухгалтерів, коучів, юристів. Але коли йдеться про виживання, маєш вміти працювати фізично, — наголошує жінка.
Серед українських біженок у Польщі є чимало жінок, які створюють прикраси, варять унікальне мило, вишивають, в’яжуть гачком, роблять вироби з дерева, шкіри. У вимушеній міграції вони відклали ці заняття, повертаються до нього лише зрідка, коли хочуть зробити для когось сувенір, чи взяти участь у локальних ярмарках. Однак є й ті, хто хотів би розвивати й масштабувати справу. Одна з можливостей — відкрити магазин на Etsy. Офіційно доступ до платформи для українських продавців відкрився лише у 2023 році. До цього українки працювали там через посередників. Sestry поспілкувалися з досвідченими продавчинями та підготували інструкцію, як працювати з платформою без стресу.
Що треба знати про Etsy
Для українських виробників Etsy — це доступ до покупців з Азії, ЄС та Америки. Це великий магазин, де ви «берете в оренду» одну з вітрин, «викладаєте» туди свій товар у вигляді фото, робите опис, прописуєте ключові слова та продаєте їх по всьому світу. Основна різниця між продажами у соціальних мережах полягає в тому, що спільнота активних покупців Etsy налічує більше 90 мільйонів людей, щомісячна кількість унікальних візитів — понад 400 млн. Люди приходять на Etsy вже з розумінням, що вони шукають унікальний товар, і він коштуватиме дорожче за речі з мас-маркету.
Etsy — це великий магазин, де ви «берете в оренду» одну із вітрин та продаєте свої роботи по всьому світу. Фото: Etsy
Як почати працювати на Etsy
Своїми спостереженнями поділилася майстриня Поліна Штерн. У неї є досвід відкриття магазинів на платформі Etsy в двох країнах — в Німеччині та в Україні, вона уважно стежить за всіма змінами, бо не лише сама продає тематичні прикраси, а й тривалий час займалася просуванням магазинів інших майстринь.
– Я починала працювати на платформі у 2018 році, зараз вона працює зовсім за іншими алгоритмами, і весь час змінюється, це теж треба брати до уваги, — розповідає Поліна, — свій перший магазин я відкривала у Німеччині, бо там тоді проживала. Я написала для себе бізнес-план. Моє рукоділля — це прикраси, але нішеві, фентезі, готичні. Я вивчила свою аудиторію, побачила, що більшість моїх замовників із середовища тих, хто цікавиться реконструкціями, історичними танцями, рольовими іграми. Виходячи з цього, почала будувати свій малий бізнес.
Майстриня Поліна Штерн. Фото з приватного архіву
Перше, що варто зробити перед запуском магазину, це прочитати правила саме для вашої країни перебування, радить майстриня. Для Польщі ключовими є такі засади: дотримання стандартів платформи (уникнення мови ненависті в оголошеннях, продаж власних дизайнерських виробів), конфіденційність даних клієнтів та спілкування з підтримкою платформи (ви, наприклад, не маєте права в соціальних мережах опублікувати скрін повного листування із клієнтом, службою підтримки мережі тощо), чесність, прозорість, повага до інших продавців. Ви маєте прозоро вести бізнес та поважати авторські права, цьому присвячений окремий розділ правил, зокрема, не можна рекламувати товар, використовуючи фото з фотобанків, тільки власні роботи.
З правил можна дізнатися всі фінансові моменти співпраці, врахуйте їх, коли будете формувати ціну за товар, за доставку.
– Відкривайте магазин, коли ви зробите всю підготовчу роботу, — радить експертка, — підготуйте фото, описи, вивчіть ринок. У вас має бути все під рукою, лише потім варто сідати за реєстрацію магазину.
Важливий нюанс для майстринь-біженок
Якщо ви оформлюєте магазин в країні-перебування, але плануєте повернутися в Україну, вам вже на цьому етапі потрібно подумати про локалізацію. Бо правила відкриття магазину відрізняються для кожної країни.
У Польщі та інших країнах ЄС, платіжна система налаштовується через місцеві банківські системи.
– Власне мені довелося закрити «німецький магазин», який мав сотні продажів, і почати все спочатку, коли повернулася в Україну, — ділиться досвідом Поліна Штерн, — тепер я теж початківець, проходжу всю процедуру з нуля.
Українки раніше працювали через посередників, які відкривали для них магазини в Європі, США, а перераховували оплату через різні платіжні системи.
З 31 січня 2024 року магазини з локалізацією в Україні повинні зареєструватися в Payoneer. Співпраця з Payoneer відкриває для українських продавців переваги Etsy Payments, включаючи Програму захисту покупок. Коли ви продаєте товар, оплата надходить на платіжний рахунок Etsy. Доступні кошти переводяться у ваш обліковий запис Payoneer щопонеділка. Кошти, що надійшли в аккаунт Payoneer, можна вивести на свій банківський рахунок або використовувати для платежів через Payoneer. Переказ коштів у банківський рахунок зазвичай займає від 2 до 5 робочих днів. Детальніше про це тут.
Що робити у випадку, коли ви за кордоном, але плануєте повернутися в Україну? Можливо, є сенс створити один магазин з українською локалізацією, а інший — в країні тимчасового перебування?
– Платформа забороняє продавати однаковий товар в двох різних магазинах, але можна створити два з різним позиціонуванням товару, — пояснює експертка, — тоді відкрити два магазини з різною локалізацією та розвивати їх паралельно.
Наприклад, ви в’яжете іграшки. Один магазин може бути присвячений дитячим іграшкам, а інший — тематичним, або в’язаним копіям дорослих людей в різних образах.
– Головне, ви повинні вказати у кожному профілі, що ви є власником ще одного магазину, оскільки політика платформи — максимальна відкритість та прозорість, — наголошує Поліна.
Робота Поліни Штерн. Фото з приватного архіву
Як щодо податків?
У Польщі не обов’язково одразу реєструвати діяльність. Нагадаємо, що Sestry раніше писали детальну інструкцію про незареєстровану господарську діяльність, яка дозволяє без стресу перевірити, чи піде у вас справа. В Україні немає таких послаблень. Хоча, звісно, багато хто на свій страх та ризик торгує товарами та приймає гроші на приватні картки.
«Якщо дохід є регулярним, складає більше принаймні 1000 доларів, то це може стати причиною пильної уваги до вас з боку податкової та проведення фінансового моніторингу, — говорить фахівчиня, — доведеться сплатити з суми 19,5% податків. Тому краще оформити ФОП 3-ої групи, відповідний КВЕД, гроші з платформи заходять як за інформаційні послуги, платити свої 5% — і не переживати».
Варто врахувати, що зараз під час відкриття магазину, людина має надати інформацію щодо своєї повної ідентифікації — зокрема, фото з паспортом.
Також відкриття магазину тепер платне — коштує 15 доларів.
– Бувають випадки блокування магазину на старті, платформа зараз дуже ретельно відбирає продавців, — каже експертка, — я наче говорю про якісь лише труднощі, щоб майстри зважували, чи хочуть вони пройти цим шляхом. Але, повірте, воно того варте, коли ви виходите на міжнародний рівень, отримуєте доходи в доларах та євро за те, що просто любите робити.
Робота Поліни Штерн. Фото з приватного архіву
Особливості відправлення товарів
Ще одна складність, з якою стикаються продавчині на Etsy — поштові вимоги до відправлення товарів. Найпростіше, пояснюють вони, працювати з США, оскільки платформа орієнтована на цей ринок, і сама бере на себе створення всіх супровідних документів.
З країнами ЄС все складніше, оскільки в багатьох є свої національні законодавчі нюанси, окрім загальноєвропейських вимог.
– Скажу відверто, тут не можна написати якось єдиного алгоритму, як відправити посилку у Францію, Іспанію, Німеччину, Ірландію, — визнає Поліна, — інколи ти наче все зробила правильно, додала всі супровідні документи, а посилка місяць лежить на пошті, а з тебе вимагають все нові та нові документи. Найважче торгувати з Іспанією, труднощі бувають з Ірландією. Що можу порадити, це користуватися послугами служб доставок, просто оберіть ту, яка візьме на себе всі проблеми з документами. Однак це коштує дорожче, ніж національні поштові оператори. Ще можу порадити уважно вивчати вимоги на сайтах національних поштових операторів, щоб уникнути, наприклад, додаткового оподаткування, непотрібного митного збору тощо.
Експертка наполегливо радить підписатися на локальні спільноти продавців Etsy. Проблеми з поштовими відправленнями є всюди. Через пошук, чи пряме запитання можна дізнатись, які документи додати, щоб посилка приїхала вчасно та без додаткових витрат для вас та замовника.
Ось тут можна знайти спільноту продавців Etsy в Польщі, світова спільнота спілкується тут. Однак не варто беззастережно довіряти порадам. Завжди перепровіряйте їх.
Довідник порад для тих, хто хоче продавати своє рукоділля на Etsy
Згідно з даними сервісу Koalanda, у 2022 році на Etsy активно працювали 24 500 українських магазинів. Переважно, це товари з українською символікою, дизайнерський одяг, вишиванки, картини, етно прикраси тощо. Найбільшим попитом українські товари користувалися в США, Канаді, Британії, Австралії та Японії. Sestry розпитали кількох власниць магазинів, які б поради вони дали початківцям. Ми узагальнили їх у FAQ-довідник.
Як сформувати ціну на товар на Etsy
Перше, що варто зробити, подивитися на аналогічні товари вашої категорії, і намагатися триматися середньої ціни, щоб не демпінгувати на ринку, але й не залишитися у збитках. Якщо товар буде користуватися попитом, то можна буде ще переглядати ціну покроково. Не знецінюйте свій труд, намагаючись поставити найнижчу ціну.
Що продавати?
Здавалося б, питання не дуже коректне. Ви вже щось виготовляєте, і хочете це продати. Подивіться спочатку, скільки вже є пропозицій у вашій ніші. Якщо вона перенасичена, то варто змінити фокус, підхід, подачу. Інколи буває з товаром все ідеально, але через перенасиченість ніші, більш високі рейтинги досвідчених продавців, вам просто не вдасться дійти до покупця, він не побачить ваш товар. За допомогою платформ eRank, Koalanda та Marmalead можна отримати аналітичні дані щодо попиту на конкретний товар на Etsy, враховуючи вплив сезонності та середній чек у відповідній ніші, розповіла експертка Катерина Вітковська під час вебінару, проведеного «Укрпоштою».
Де шукати тренди?
Тут все просто. Google та Pinterest. Окрім того, кожного сезону Etsy публікує власний огляд трендів, відомий як Etsy Marketplace Insights. У цьому звіті компанія аналізує збільшення або зменшення кількості пошукових запитів, що вказує на зростання або зменшення інтересу до певних продуктів в конкретний момент часу.
Як себе подати
На Etsy покупці йдуть не просто за речами, а за атмосферою, за емоцією, які несуть в собі вироби ручної роботи. Тому потрібно ще до старту подумати, якою буде концепція вашої сторінки, що саме ви хочете розповісти про себе, про своє рукоділля. Ви повинні ретельно заповнити всі елементи на сторінці, бо алгоритм платформи працює таким чином, що може знижувати ваш магазин у пошуку, якщо буде вважати, що якихось елементів там бракує.
Фото повинні бути професійні, зроблені за гарного освітлення, на гарному фоні. Фото: Shutterstock
Фото товару
Клієнти обирають очима. Фото повинні бути професійні, зроблені за гарного освітлення, на гарному фоні. Якщо ви бачите, що товар у вас хороший, але ‹не зайшов», варто перезняти його в іншому сюжеті. «У мене була ситуація, коли річ на одній моделі не продавалася, а на іншій у мене не було відбою від клієнтів, хоча обидві дівчини дуже гарні, - поділилася одна із співрозмовниць».
Для початку роботи на маркетплейсі продавцю потрібно мати наступний набір візуальних матеріалів:
Банер для магазину: мінімальний розмір — 1200х200 пікселів.
Іконка магазину: використовується для ідентифікації вашого магазину на платформі.
П'ять фотографій для історії бренду: зображення вашої продукції, процесу виробництва, фото засновників чи команди, ваші приміщення тощо. Це допомагає створити у покупців уявлення про ваш бренд та його цінності.
Відео для історії бренду: короткий ролик, який розповідає про ваш бренд, його історію, цінності та унікальність.
Візуальні матеріали до товарів: для кожного товару потрібно мати не менше десяти фотографій. Ці фотографії мають яскраво та привабливо демонструвати товар з різних кутів, в різних сценаріях використання, дозволяючи покупцеві краще зрозуміти його характеристики та переваги
Опис та ключові слова
Якщо ви не знаєте англійської, це не проблема. Є два інструменти, які стануть вам у пригоді. Онлайн-перекладач, наприклад, Deep.Translator, після перекладу можна попросити штучний інтелект «виправити помилки та додати в текст ключові слова (3-5 слів, які описують ваш товар)».
Потрібно конкретно перерахувати, який у вас продукт, його основні характеристики. Це має бути, умовно, не просто «парасолька», а «червона парасолька з малюнком, що імітує осінній листопад».
З сео-оптимізацією вам допоможуть також сторонні сервіси. Наприклад, Etsyrank.com, це аналітична служба безпосередньо на платформі Etsy.
Можна створити кілька описів для серії товарів та попросити перевірити тексти когось, хто гарно володіє англійською.
Попросіть залишити відгук, запропонуйте клієнту знижку на наступну покупку — формуйте лояльність. Фото: Shutterstock
Подбайте про маркетинг
«Мої найбільші продажі принесла сукня, яка була зображена у вигляді ескізу, навіть не готового товару, — розповіла одна із спірозмовниць. Намалювала ескіз, щоб клієнтам простіше було уявити готову сукню, сфотографувала різні деталі з інших суконь: ось таке буде плече, а така спинка, а низ такий. Поки замовлень на таку сукню не було, я вирішила викласти галерею — ескіз та деталі. Замовлення посипалися одне за одним. Ця сукня була відтворена вже кілька разів».
Cтежте за оновленнями платформи
Наприклад, до свят платформа робить промоакцію, можна так само запропонувати знижку на якийсь товар. Якщо ви готуєте набори до Різдва, то в магазині вони повинні з’явитися одразу після Хелловіна. 31 жовтня з полиць зникають товари з цим святом, з’являються різдвяні. Маєте так само працювати на випередження.
Закликайте залишати позитивні відгуки
Через деякий час після покупки запитайте, чи сподобався замовникам товар. Попросіть залишити відгук, запропонуйте клієнту знижку на наступну покупку — формуйте лояльність. Пам’ятайте, що чим більше позитивних відгуків, тим краще платформа буде просувати ваш магазин.
Якщо Etsy має вибирати між подібними товарами, він переважно покаже товар від місцевого бізнесу. Для американських покупців Etsy переважно відображатиме товари з США. Однак, якщо порівнювати два аналогічних товари, один від американського продавця, а інший — від українського, і український статистично продається краще, то Etsy підніме його вище у результатах пошуку.
«В Etsy переважає конверсія над локацією», — пояснює спеціалістка з Etsy-просування Тетяна Бондар.
Потрібно мати асортимент
Дуже часто майстрині «прогорають» на тому, що виготовляють одну-дві одиниці продукції. Не викладайте всі товари одразу, час від часу оновлюйте вітрину. Якщо у вас не великий асортимент, краще зробити кілька дублів аналогічного товару, але в іншому кольорі, на іншому фоні, в інших варіаціях. Одразу варто робити фото одного чи подібного товару в ‹різних сценах».
Не викладайте всі товари одразу, час від часу оновлюйте вітрину. Фото: Shutterstock
Використовуйте рекламу, коли ваш магазин буде мати продажі
На Etsy є рекламний інструмент просування, але він працює не так, як в інших соціальних мережах. Якщо магазин не розвинений і немає продажів, то навіть великі бюджети на рекламу йому не допоможуть. Однак є сенс ставити товар на рекламу, якщо його щойно купили, якщо є багато переглядів.
Ніхто вам не забороняє рекламувати товар зі свого магазину на інших майданчиках, замовити контекстну рекламу у Google, написати про знижку та зробити пост про це в Instagram, на Facebook, можна вести Pinterest.
Ефективним інструментом є платформа YouTube, можна створити контент, присвячений розпаковці та оглядам товарів, при цьому в описі відео дати посилання на відповідний маркетплейс. При розробці стратегії просування та залучення зовнішнього трафіку важливо враховувати, в яких соціальних мережах знаходяться ваші клієнти.
Ви краще за інших знаєте свій товар
Дуже багато розчарованих у продажах розповідають, що довірилися найнятим фахівцям з маркетингу, але замість продажів, понесли лише збитки. Інша людина не знає ваш товар настільки добре, як ви. Перед тим, як намагатися масштабувати свій бізнес, попрацюйте з ним самостійно. Нехай це будуть 2-3 продажі на місяць, але ви зрозумієте алгоритми роботи, це допоможе уникнути помилок та зайвих витрат.
Комунікація з клієнтами
«Є такі, що купують після першого діалогу, є такі, які ставлять 150 уточнюючих запитань, всіх треба приймати однаково ввічливо та позитивно», – говорять співрозмовниці”. Відповідайте, коментуйте, дякуйте, робіть гарне пакування, це неодмінно окупиться.
Аналітика платформи говорить, що у 2022 році середній місячний дохід одного українського магазину становив понад $1000. Найпопулярнішими категоріями міжнародних замовлень з України є художні мистецькі твори, декор для дому, крафтові аксесуари, ювелірні вироби, одяг та взуття, товари весільної тематики, аксесуари для електроніки, косметика, товари для тварин.
Якщо це ваша ніша, можливо, час спробувати продавати свої вироби на міжнародному ринку?
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
Найважливіше — зрозуміти причини, аби не нашкодити
«Читаю листи, які пишуть вам мої землячки. Особливо цікаво читати про проблеми тих, хто має дітей. У мене теж є питання, яке потребує розв'язання.
Я приїхала до Польщі разом з 12-річним сином на початку війни. Чоловік покинув нас, коли синові було три роки. Мій хлопчик добре вчиться у польській школі, вже дуже добре розмовляє польською — краще за мене, хоча моїх перших польських слів навчила мене ще моя прабабуся.
Проблема виникла у вересні, з початком нового навчального року. Я помітила, що з мого гаманця зникає дріб’язок — монети в 2 чи 5 злотих. Спочатку я не звернула на це особливої уваги. Думала, що, може, поклала дрібні гроші до кишені чи витратила їх на квиток і забула. Але ситуація стала повторюватися.
Тоді до мене дійшло, що це робить мій син. І — аби пересвідчитися — одного вечора я навмисне залишила в сумочці гаманець взагалі без готівки — тільки з карткою. Вранці до мене прийшов мій син і запитав, чи можу я дати йому 10 злотих, тому що після школи він з друзями ходить їсти хот-доги. Я дала йому гроші. І зрозуміла, що зникнення грошей — таки справа його рук, а не моя розсіяність.
Я розумію, що у 12-річної дитини є свої потреби, зокрема фінансові. Даю синові 100 злотих кишенькових грошей на місяць, але, як бачите, йому цього замало. І зараз я просто можу не тримати готівку в своєму гаманці, і тоді він буде просити у мене підтримки, але, на мій погляд, в основі сімейних стосунків має лежати довіра.
Ми одне в одного єдині на цілому світі. І я хочу, аби він був зі мною чесним і знав, що завжди може на мене розраховувати. Мій син — хороша дитина. Він добре вчиться, допомагає мені вдома, поважає мене. Але це захоплення моєю готівкою мене дуже турбує.
Мені потрібно з ним поговорити, але я не знаю, як почати, щоб не зіпсувати зв’язок між нами. Крадіжка є крадіжка. Навіть якщо це лише кілька злотих із маминого гаманця. Будь ласка, допоможіть».
Тетяна Ричко, лайф-коуч на Avigon.pl:
Шановна пані, я розумію стурбованість тим, що ваш син забирає дрібні гроші з вашого гаманця. Дійсно дуже важливо поговорити з ним про це.
Невідомо, чи пов'язана така поведінка з дорослішанням хлопчика і його підвищеними потребами, чи, може, щось недобре відбувається в його оточенні і син «мусить» красти гроші, але він не хоче або соромиться про це розповідати.
Навіть неприродний рух голови або очей може бути сигналом для вас, що щось відбувається
Розумію, чому ви не хочете починати розмову ні з того ні з сього, тому варто підлаштувати ситуацію. Ви можете залишити кілька монет у місці, яке не викличе підозр у вашого сина — наприклад, поруч з ключами чи іншими дрібницями в коридорі. Якщо бодай одна з монет зникне (ймовірно, не всі, щоб ви не помітили), це і стане приводом почати розмову.
Запитайте свого сина, чи знає він, що сталося з грошима, які ви підготували для сусіда (наприклад). І далі уважно спостерігайте, як він відреагує. Ви його добре знаєте, тому навіть неприродний рух вашої голови або очей може бути сигналом, що щось відбувається.
Така розмова буде важливою для хлопця, адже він побачить вашу підтримку
Якщо ваш син стане заперечувати, що причетний до зникнення грошей — шукайте іншу можливість. Не засуджуйте його, адже невідомо, що стало причиною його поведінки. Варто поставитися до нього ніжно, але серйозно. Ви можете розповісти йому, як важко заробляти гроші на повсякденні потреби, пояснити, що людина не може собі все дозволити, але ви докладаєте максимум зусиль, щоб забезпечити його гідним життям.
Є сенс звернути увагу на цінність грошей. Що інколи треба вміти сказати друзям, що у вас немає грошей — і це не соромно. Така розмова, безумовно, буде важливою для хлопця, тому що він побачить вашу підтримку і водночас дізнається, що ви не згодні на його зраду. Якщо ж раптом виявиться, що проблема глибша, у вас принаймні вже буде підстава для подальших дій.
Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.
У стосунках з батьками чоловіка головне — повага, а не любов
«Шановні Sestry, насамперед я хочу подякувати вам за те, що ви є! Адже завдяки вам я можу читати про життя моїх співвітчизниць у Польщі. Це шматочок світу, куди ви запрошуєте разом нас і наших польських сестер (хоча також і братів). Мені подобається читати листи, які ви отримуєте, і відповіді психологів, які — наче цілющий пластир для наших травмованих життів.
Тепер я знаю, що це було попередження
Я теж маю проблему, якою хочу поділитися. Я переїхала до Польщі давно — за три роки до війни. Тут я познайомилася з місцевим хлопцем, і три роки тому ми одружилися.
Це була любов з першого погляду. Він працював на рецепції в компанії, куди я прийшла на співбесіду. Коли після зустрічі я виходила, він попросив мій номер телефону на випадок, якщо я раптом не отримаю цю роботу. На щастя, мене прийняли, і відтоді ми нерозлучні.
Марек із багатодітної родини. У нього є троє братів і три сестри. Вони мають близькі стосунки, часто зустрічаються і допомагають у біді. Мене дуже швидко познайомили з родиною. Його батькам уже за 70. Мама народила Марка, коли їй було за 40. Він завжди був для неї дорогим, як зіниця ока. Я почула це від його братів і сестер, коли ми вперше зустрілися. Тоді не звернула на це уваги, але тепер розумію, що це було попередженням.
У мене враження, що свекруха мене просто терпить. Перший приклад. Благословення батьків перед походом до церкви на вінчання. Мама благословляла тільки його, наче мене й не було, наче я не стояла біля нього на колінах. Так само під час кожного сімейного заходу. Вона вітається тільки з Марком, питає його, чи подобається йому те, що вона приготувала. Я ж для неї не існую.
Я хотіла їй якось догодити і під час однієї зустрічі почала допомагати їй на кухні, носити тарілки і подавати на стіл. І їй сподобалось. Вона з усіма сиділа за столом і наказувала мені, що робити. Звела мене до ролі офіціантки, і, мабуть, це єдина роль, яку вона знає у своїй родині.
Я б хотіла, щоб моя свекруха змінила своє ставлення до мене
Коли я поскаржилася Марку, він сказав, що поговорить зі своєю мамою. І, мабуть, він це зробив, тому що під час наступної зустрічі вона вже не бажала моєї допомоги, але її ставлення до мене не змінилося. На щастя, ми живемо окремо.
Я рада, що у мене є люблячий чоловік, який навіть запропонував перестати відвідувати своїх батьків разом, якщо мені це незручно. Я знаю, що сім'я для нього дуже важлива, і знаю, як багато для нього означає такий жест. Я не хочу, щоб він почувався погано, але я б хотіла, щоб моя свекруха змінила своє ставлення до мене.
Не маю сміливості поговорити з нею сама, бо паралізована страхом. Я боюся, що почую слова, які розділять нас назавжди. Що я можу зробити, щоб переконати її? Я впевнена, що будь-яка інша жінка на моєму місці поводилася б так само. Мені здається, що через стільки часу моя свекруха вже має зрозуміти, що Марек налагодив своє життя і щасливий зі мною. Що з нею не так? Чи, може, я забагато прошу?»
Яна Малицька, дитячий та підлітковий психолог на Avigon.pl:
Шановна читачко, що таке шлюб?
Союз між двома особами протилежної статі, укладений відповідно до чинного законодавства, що передбачає певні взаємні права та обов'язки, встановлені правилами та звичаями. Повторюсь — «між двома», без мами, тата, тільки ви і він.
Не можна налаштовувати чоловіка проти матері
З ваших слів я бачу, що сварки між вами з чоловіком немає, у вас все гаразд. У сім'ї панує любов. Це найголовніше. Ще одна дуже важлива перевага — ви живете окремо, вам не потрібно зустрічатися щодня у побуті.
Ви пишете, що вашій свекрусі вже за 70. Людину такого віку важко переконати змінити свою точку зору. Справа не тільки в тому, що ваш чоловік — улюблений син вашої свекрухи, але також в тому, що він з нею поряд вже понад 30 років.
Якщо ви хочете, щоб у вашій родині все було добре, не можна негативно налаштовувати чоловіка на його матір. Намагайтеся на сімейних зустрічах завжди показувати себе з кращого боку. Тільки так ви зможете бути найкращою невісткою і найкращою дружиною для свого чоловіка.
Натомість тільки-но ви почнете негативно говорити про свою свекруху, все може обернутися проти вас. Це може змусити вашого чоловіка задуматися про ваші стосунки. У цій ситуації потрібно діяти тільки з любов'ю, тільки з добрими словами і намірами. Тоді правда буде на вашому боці. Ви маєте бути мудрою, аби зберегти свою сім'ю.
Свекруха не зобов'язана любити всіх навколо
Що з нею не так? На таке запитання немає відповіді. У кожного з нас є свої переваги і недоліки. Вона любить своїх дітей більше за життя і не зобов'язана любити всіх навколо.
Те саме можна сказати про вас. Ви дуже любите свого чоловіка, але не зобов'язані любити його матір. З вашого боку має бути тільки повага до його матері, адже вона його народила, виховала і тепер у вас такий чудовий чоловік. Людину неможливо змусити поважати когось, як неможливо нав'язати їй інші почуття. Ким би ця людина не була.
Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам (redakcja@sestry.eu), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.
Секс як перешкода в стосунках
Мої батьки загинули в аварії, я не маю братів і сестер, тож мене нічого не тримало, коли я переїхала до Польщі.
Коли почалася війна, я дистанціювалася. Майже не читала новин і уникала цієї теми. Згодом зрозуміла, що з тих пір як я втратила батьків, моя психіка ніби відштовхує погані новини, заперечує їх. Можливо, це недобре, але мені так легше справлятися з життям.
Тут я зустріла хлопця, з яким вже понад рік. Спочатку все між нами було чудово.
Ми були зачаровані одне одним, відчували метеликів у животі. Мій партнер довгий час уникав статевого акту, а для мене секс важливий. Тому вперше все відбулося з моєї ініціативи. І минуло швидко й коротко...
Я була трохи розчарована, але пояснила собі, що перший раз через стрес може бути всяке. Ми ще не знали потреб одне одного, перехвилювалися. На жаль, вдруге все теж трапилось з моєї ініціативи і теж блискавично.
Він дуже добре ставиться до мене, допомагає, і взагалі він файний. Романтичний, ніжний, уважний — приміром, може принести без приводу квіти. Але секс з ним не приносить задоволення. З уривків розмов про його минуле та про двох його колишніх партнерок (я — третя), я можу зробити висновок, що ці дівчини пішли від нього, і що секс ніколи не був для нього на важливому місці.
Його попередні подруги розійшлися з ним приблизно через рік стосунків. Цікаво, скільки витримаю я. Я намагаюся бути активною в ліжку, а не лежати, як колода. Завжди ношу сексуальну білизну, створюю приємну атмосферу, але для нього цього виявляється недостатньо. Іноді мені доводиться багато працювати, щоб досягти його «бойової готовності», але наш статевий акт закінчується за кілька секунд.
Я дедалі більше переконуюсь, що у нього проблеми з ерекцією, але уникаю цієї теми. Після сексу він іде до ванни, ніби нічого особливого не сталося. Немає ні обіймів, ні поцілунків, наче він хоче якнайшвидше про це забути. Мені здається, що він відчуває моє розчарування, але уникає розмови зі мною. Чесно кажучи, я не знаю, як порушити цю тему. Як ми можемо допомогти йому і нам?
Дорота Костжева, психолог на платформі Avigon.pl:
Шановна читачко, мені дуже шкода ваших батьків. Я розумію, що тема війни дуже важка, адже може викликати спогади про нещасний випадок і смерть ваших батьків.
Але повернімося до ваших стосунків, тому що це те, про що, в основному, ваш лист. Ви пишете, що для вас секс важливий, тому яким би хорошим, романтичним і ніжним не був ваш партнер, це повною мірою не замінить вам сексуальну сферу. Не дивно, що ви стурбовані ситуацією.
Ви запитуєте, як грамотно підняти з ним цю тему. Адже питання, безумовно, потребує вирішення. І відкрита, чесна розмова, заснована на безумовній повазі, прийнятті та розумінні, є ключем до вирішення ситуації. До такої розмови варто заздалегідь добре підготуватися:
Виберіть правильний момент
Справа не в очікуванні ідеального моменту, а в його створенні. Оберіть час, коли ви обидва можете поговорити неспішно та наодинці, коли ніхто вас не перебиває.
Цінуйте свого партнера
Перед розмовою варто подумати, що ви цінуєте у своєму партнері, за що ним захоплюєтеся, що вам у ньому подобається, чому для вас важливі стосунки з ним, і з цього почати розмову.
Поділіться своїми проблемами
Тут варто згадати про свої занепокоєння. Наприклад, про те, що ви написали в листі, що ви не зовсім знаєте, як підняти цю тему, що вам некомфортно, що ви боїтеся реакції партнера, але ви вирішили це зробити. У будь-якому випадку поруште це питання, тому що ваше сексуальне життя важливе для вас. Висловлюйте свої потреби, не звинувачуючи та не пояснюючи невдачі вашого партнера за нього.
Далі важливо, щоб ви говорили про свої сексуальні потреби, не звинувачуючи та не засуджуючи свого партнера. Наприклад: мені потрібні поцілунки та обійми після статевого акту, тому що тоді я відчуваю себе коханою, мені подобаються певні види пестощів, це приносить мені задоволення тощо.
На цьому етапі замість того, щоб формулювати свої думки та інтерпретації щодо причин невдач вашого партнера, було б гарною ідеєю поставити йому відкрите запитання. Наприклад: що тобі подобається в нашому сексуальному житті? Що я можу зробити по-іншому, щоб тобі це сподобалося? Розкажіть про свої потреби тощо.
Речення, які я написала, є лише прикладами, щоб проілюструвати тон, в якому така розмова може відбуватися.
Співчуття, розуміння і терпіння
У такій розмові дуже важливо продемонструвати емпатію, відкритість до різних точок зору, терпіння та бажання пізнати одне одного. Варто пам'ятати, що ваш партнер також може почуватися незручно в цій розмові.
Чому терпіння таке важливе? Тому що одна розмова може не зробити ваше сексуальне життя задовільним із завтрашнього дня. Зміни можуть зайняти час. Також може виявитися, що вашому партнеру знадобиться час, і він не зможе поговорити про це відкрито, коли ви вперше спробуєте порушити тему. Може виявитися, що варто звернутися до спеціаліста, наприклад, до сексолога, або подумати про терапію пари, якщо всі розмови закінчаться невдачею.
Історія дня вдячності матері сягає давніх часів, коли вшановували богинь родючості. Тоді як у сучасній історії все почалось 12 травня 1907 року. Анна Джарвіс із Філадельфії організувала церковну службу на честь своєї померлої матері — активістки і захисниці прав жінок. Джарвіс багато років докладала зусиль, щоб свято стало масовим, і в 1914 році воно зрештою отримало статус державного за наказом президента Вудро Вільсона.
В Україні День матері відзначають у другу неділю травня. Цього року свято припадає на 12 травня. Традицію святкування заклав Союз українок Канади у 1928 році. Наступного року це свято відзначалося вже й у Львові. 1939 року День матері заборонила радянська влада, і тільки 1999 року зусиллями громадських організацій свято повернулося до України.
У Польщі День матері (Dzien Matki) завжди відзначають 26 травня. Вперше це сталося в 1923 році — тобто 110 років тому. Свято не є вихідним днем, проте його дуже люблять люди.
У місцевих дитячих садках та школах проходять тематичні вистави, діти влаштовують концерти та дякують своїм матусям. У торгових мережах напередодні свята з'являються різноманітні тематичні сувеніри. А деякі ресторани дають відвідувачам знижки, якщо ті приходять з матусею.
Що подарувати мамі?
1. Обов’язково — букет квітів, які мама любить. Підказка: не всі жінки люблять ромашки і орхідеї. Але великий букет троянд, тюльпанів чи бузку — безпрограшний варіант.
2. Як банально б це не звучало, але щось, зроблене власноруч. Бо для мами це означає, що ви витратили свій дорогоцінний час і старалися. Якщо ви “переросли цей вік”, то зробіть для мами альбом з фотоспогадами. Підберіть світлини, підпишіть їх у стилі, який любить ваша мама.
3. Турботу та улюблені смаколики. Так, дбати про маму потрібно не лише на свята, але якщо в цей день самому прибрати в домі або замовити клінінг, організувати вечерю чи доставку смачної їжі, мама точно не залишиться байдужою.
4. Враження та емоції: квиток на концерт, в кіно чи в театр. Візит до ресторану, сертифікат до салону краси чи на масаж. А якщо це буде поїздка в інше місто? А якщо до моря?
5. Прикрасу чи інший аксесуар. Мама — це жінка, а яка жінка відмовиться від нових сережок, браслета чи намиста? А ще жінка завжди хоче нову стильну сумку. І радіє хустці з шовку.
6. Речі для її хобі. Ні, це не пательня для мами, яка любить готувати. Йдеться про нові фарби, якщо вона любить малювати; рідкісні цибулини чи цікаві горщики для квітів, якщо вона їх розводить; схеми для вишивки, а ще — нову книгу, адже вона напевно любить читати.
7. Новий гаджет. Смарт годинник, робот-пилосос, пауербанк, фен, планшет чи взагалі кавоварка — це те, що завжди актуально.
8. Затишок. І все, що допомагає його створити: пухнастий плед, крісло-гойдалку, нову постільну білизну високого гатунку тощо. Ну і якщо ви зробите щось таке власноруч — розпишете чашку, зліпите з глини вазу, пошиєте печворк-ковдру абощо, то ціни вам не буде!
Що робити, якщо закордонний паспорт втратив чинність, чоловікам таких категорій:
1. Ті, хто незаконно перетнув кордон
Переплив Тису, проїхав на місці запасного колеса і так далі. У цієї категорії українців ситуація найгірша. Якщо ваш паспорт втратив чинність, і ви не маєте ані карти часового, ані сталого побиту, ані навіть песеля з позначкою UKR, ваше перебування в Польщі вважається нелегальним. І теоретично проти вас може бути розпочата процедура депортації. Будь-який поліціянт може попросити у вас документи, і ваша подальша доля залежатиме від того, чи зверне він увагу на те, що ваш паспорт протерміновано. Якщо так — закон зобов’язує його вас затримати.
2. Ті, хто приїхав до війни і має якийсь статус
Наприклад, карту сталого чи часового побиту. Для вас є хороші новини. Сам факт протермінованого паспорта не перетворює вас на нелегала, оскільки ви перебуваєте в Польщі на законних підставах. І факт війни в України буде обставиною, яка пояснює, чому у вас протермінований український паспорт.
3. Ті, хто приїхав до Польщі після 24.02.2022 і має статус UKR
Від цієї категорії чоловіків надходить більше всього запитань. Вони пов’язані з анонсованим польською владою законом, який обіцяє, що усі українці з безперервним статусом UKR незабаром зможуть подаватися на карту часового побиту за спрощеною процедурою. А щоб подати заяву, окрім песеля зі статусом UKR потрібен закордонний паспорт. От чоловіки з протермінованими паспортами і бояться, що у них не приймуть заяву. Так от, за словами польських адвокатів, протермінований паспорт не може завадити у поданні заяви на часовий побит. Адже польська влада враховує, що в Польщі новий паспорт отримати зараз неможливо.
Якщо ви маєте статус UKR або сплачуєте страховку NFZ, то маєте право на безкоштовні стоматологічні послуги. Вони надаються у державних клініках, а також у приватних — але тільки тих, які мають контракти з NFZ (про що обов'язково повідомляє відповідна позначка на сайті клініки та табличка на її фасаді).
Перелік безкоштовних стоматологічних послуг чималий, але де-факто складається переважно з базових, як-от лікування карієсу, видалення зуба, рентгенодіагностика, зубні протези при повній відсутності зубів, гігієнічне чищення раз на рік тощо. Тоді як лікування під загальним наркозом, глибоке чищення каналів, встановлення імплантів та відбілювання зубів є вже платними.
Скерування для запису на безоплатний прийом до стоматолога не потрібне.
Будьте готові до тривалого часу очікування — від кількох тижнів до пів року. А також до найпростіших, хоч і нормальної якості, матеріалів для лікування (наприклад, пломб). На прийом ортодонта чи пародонтолога зазвичай черги ще більші — можна чекати навіть кілька років. Тому польські мами і записують своїх малюків до ортодонта одразу після народження.
То які є варіянти полікувати зуби собі чи своїй дитині безкоштовно?
Варіант 1: Де полікувати зуби в Польщі дорослому
Якщо у вас не гострий випадок, який потребує невідкладної допомоги, зайдіть на цю сторінку, виберіть відповідний тип лікарні/відділення та місцевість, де хочете отримати стоматологічну послугу, і вам випаде список місцевих клінік NFZ і найближчий вільний день, на який можна записатися. Запис може бути електронним, але краще за все зателефонувати до клініки або особисто підійти до реєстратури.
Варіант 2: Куди звертатися з гострим зубним болем — вночі, у вихідні та на свята
Якщо у вас сильно болить зуб і допомога потрібна негайно, зайдіть на цю сторінку, виберіть на панелі меню Nagła pomoc doraźna — Leczenie stomatologiczne. Далі заповніть поля короткої анкети і отримайте список місць, куди можна звернутися у вашій місцевості за невідкладною допомогою.
У Польщі є спеціальні пункти екстреної стоматологічної допомоги, які працюють вночі, у свята та вихідні. Тут надаються послуги на кшталт видалення зубів. У будні дні пункти приймають з 19:00 до 7:00. У суботу, неділю та святкові дні — 24 години на добу.
Ще один спосіб — зробити пошуковий запит в інтернеті Ostry dyżur stomatologiczny у вашому місті. Або перейти за цим посиланням. За детальною інформацією можна також зателефонувати на гарячу лінію за номером: 800 190 590.
Зверніть увагу, що термінове звернення не покриває лікування багатоканальних зубів для дорослих. Тобто якщо вам буде потрібно серйозне лікування жувального зуба, лікар знеболить його і поставить тимчасову пломбу. Або запропонує видалення. А ось подальші процедури доведеться проходити вже в іншому місці і, можливо, платно.
Варіант 3: Безкоштовна стоматологія для дітей у Польщі
З лікуванням зубів у дітей у Польщі справи простіші, особливо якщо йдеться про гострий біль. Польські школи переважно мають договір з найближчою поліклінікою, яка приймає учнів позачергово у разі необхідності. Також працюють стоматологічні автобуси. Інформація про місця зупинки дентобуса доступна на сайті кожного воєводського відділення NFZ.
Складнощі можуть виникнути з лікуванням зубів під повним наркозом, оскільки цей вид анестезії доступний лише дітям з інвалідністю, підтвердженою польським лікарем (іншим роблять знеболювальний укол). Силоміць тримати дитину, щоб полікувати їй зуби, польські лікарі не мають права. Тож якщо дитина не піддається на вмовляння та відмовляється відкрити рота, вам можуть рекомендувати загальну анестезію, за яку доведеться заплатити.
Варіант 4: Стоматологія при медичних університетах за мінімальними цінами або безкоштовно
Випускники факультету стоматології під наглядом спеціалістів отримують тут свої години практики, а пацієнти — мінімальні ціни на послуги (іноді тут лікують взагалі безкоштовно, але частіше — 30-50% вартості). Такі стоматологічні центри працюють у Варшаві (тел. 222 557 777), Вроцлаві (тел. 717 186 292), Гданську (тел. 587 270 550), Любліні (тел. 815 021 717), Познані (тел. 618 452 765), Кракові (тел. 124 245 555) тощо.
Особистий досвід: лікування молочних зубів за 1100 євро Коли ми тільки приїхали до Варшави 2 роки тому, мій син поскаржився на зубний біль. Ми одразу вирушили до державної стоматології, де мені та ще двом медсестрам довелося тримати дитину, щоб лікарка змогла бодай зазирнути їй до рота. Стоматологиня сказала, що діяти треба терміново, оскільки є сильне запалення, але насильно утримувати дитину і завдавати їй стресу вони не будуть. І порадила лікування під загальним наркозом. Мій син з аутизмом на той момент мав підтвердження діагнозу лише в Україні, тож надати таку послугу безкоштовно нам не могли. Ми змушені були звернутися до приватної дитячої стоматологічної клініки.
Лікування двох складних зубів та декількох легких з поверхневим карієсом обійшлося мені в 1100 євро (у 2024 році ціни вже вдвічі більші). Процедура зайняла близько двох годин. Спочатку мене з дитиною запросили до кабінету стоматолога, анестезіолог одягнув на сина маску. За лічені секунди він заснув на моїх руках, після чого мене попросили вийти. І покликали вже після лікування, коли дитина стала прокидатися у спеціальній кімнаті для сну.
За 20 хвилин можна було їхати додому. Після оформлення польської інвалідності син отримав право на безкоштовне лікування під загальним наркозом з невеликим часом очікування черги. Так, очікування прийому у стоматолога в дитячій лікарні на Коперника у Варшаві для нас тепер триває лише 1-2 тижні.
Парк умовно розділений на дві частини: закриту і просто неба. 25 крутезних атракціонів на площі 20 гектарів, дитячий театр, міні-аквапарк, мотузковий парк, велика ланцюгова карусель та дитяча автошкола, а також гірки, атракціони на воді й у тунелі, падіння з висоти та польоти, які добряче полоскочуть нерви. І, звичайно, щогодини відбуваються виступи бджілки Маї та її друзів. На території парку розваг працюють декілька кафе, є велика платна парковка.
Адреса: Ulica Przelotowa 1, 05-462 Góraszka (20-30 хвилин від Варшави)
Ціна: 57-115 злотих
Фото: majalandwarsaw.pl
2. Найбільший парк атракціонів у Польщі Energylandia
Найбільший, гарантовано незабутній парк, адже тільки тут є ціла зона екстремальних атракціонів.
Парк поділено на шість зон, кожна з яких має свою тематику. Одного дня тут може бути замало. Американські гірки, каруселі, гоночні траси та різноманітні сезонні атракціони — кожен знайде собі розвагу з різним ступенем екстриму. Наприклад, зона Bajkolandia створена для маленьких дітей, вони зустрічають тут героїв із улюблених казок і можуть спробувати себе у різних професіях. Strefa familijna пропонує розваги з помірною дозою адреналіну для всієї родини, а найпопулярніша Strefa ekstremalna — для тих, хто хоче випробувати свій характер.
Адреса: aleja 3 Maja 2, 32-640 Zator (1 година від Кракова, 3-4 години від Варшави)
За 80 кілометрів від Варшави можна побачити левітуючий кран, з якого тече вода, перевернуті будинки та меблі, безкінечну криницю, голограми та безліч інших оптичних ілюзій. Діти тут шукають скарби у старій золотій шахті, мандрують лабіринтом дзеркал, відвідують заповідник драконів. Найвідоміша будівля і символ парку — будинок, що начебто літає на зв'язці повітряних куль. Тут також є мангали для барбекю, кілька ресторанів і дитяча кімната для мам з немовлятами.
Адреса: Mościska 9, 08-455 Mościska (1 година від Любліна, 1-1,2 — від Варшави)
Це перший сімейний тематичний парк у Польщі. Основна ідея — казка про гномів та загадкових монстрів з волохатим тілом та величезними очима. Казковий замок, пірати та воїни теж в асортименті. Тут можна провести до 9 годин, адже у парку безліч розваг для дітей: від величезних ігрових майданчиків та гір, що сягають хмар, до мережі секретних тунелів та організованих занять і майстер-класів. Діти і батьки також можуть покататися поїздом чи на гігантських гойдалках.
Адреса: Trzcianki 92, 24-123 Janowiec (45 хвилин від Любліна, 2 години від Варшави)
Подивитися на сотню різних динозаврів в масштабі 1:1 і сходити в печерний ресторан поблизу Бидгоща — це ідеальна одноденна подорож для всієї родини. Крім скульптур динозаврів у натуральну величину, тут є Музей Землі, безліч видів рослин у Юрських садах, атракціони та парк польських мініатюр. Музей Землі — найбільший палеонтологічний музей у Польщі. Його експозиція налічує понад 1000 скам'янілостей та тварин з різних куточків світу.
Адреса: Sportowa 1, 86-050 Solec Kujawski (25 хвилин від м. Бидгощ, 3 години від Варшави)
Поринути в атмосферу торгового містечка XVI століття на 10 тисяч квадратних метрів з різноманітними атракціонами можна у парку Mandoria. Тут дух магічних історій переплітається із сюжетами на кшталт Гаррі Поттера. Це ціле місто пригод, загадок та сюрпризів. Каруселі та американські гірки, катання на човнах та тир з історичною зброєю. А найбільший захват у відвідувачів викликають гірка Mroczny Dwor, якою їдуть у темряві, та найдовша крита гірка в усій Польщі — Merkanta.
Адреса: Miasto Mody 2, 95-030 Rzgów (20 хвилин від м. Лодзь, 1,5 години від Варшави)
Під Катовіце розташований парк з 40 атракціонами для всієї родини. Тут є найбільша карусель у Польщі — «Великий літак». Літаки знаходяться на 45-метровій вежі та літають зі швидкістю до 55 км/год, політ займає близько 12 хвилин. До того ж тут є водні гірки заввишки в 8 та 12 метрів та найвідоміші американські гірки Lech Coaster.
Адреса: aleja Atrakcji 1, 41-501 Chorzów (5-10 хвилин від Катовіце, 3 години від Варшави)
Побачити Біг-Бен, статую Свободи та Ейфелеву вежу в один день можна в парку мініатюр «Мінієвроландія». Це чудове місце для відпочинку всією родиною, адже крім мініатюрних будівель, тут є квітучі рослини, територією гуляють фламінго та інші диво-птахи. На території є кілька зон відпочинку, кафе та досить великий дитячий майданчик. Це місце, де враження не втомлюють, а краса навколо милує втомлене око.
Адреси: ul. Noworudzka 11, 57-300 Kłodzko (1,5 години від м. Вроцлав, 4,5 години від Варшави)
Серед ознак і симптомів стресу — дратівливість, м'язова напруга в області плечей і шиї, зниження концентрації та працездатності, гіпертривожність, нудота, підвищення артеріального тиску та набір ваги. Як позбутися стресу під час війни?
«Пам'ятаєте дитячу гру «Ну, постривай!», де з різною швидкістю на вовка падають яйця і він повинен їх зловити? Що робити у такій ситуації? Зупинитись і зрозуміти: я — не вовк, у мене ще безліч ролей у житті, і вони теж вимагають моєї уваги, — розповідає Sestry психологиня Марина Леонова. — Я — мама, дружина, хороший фахівець і так далі, а ця ситуація, яка викликає у мене негативні емоції, дана мені виключно для того, щоб знайти всередині себе особливу силу».
Психологиня і лайфкоуч Марина Леонова радить підійти до проблеми комплексно. Фото: приватний архів
Які причини стресу? На думку психологині, панічні атаки та сильний стрес накривають людину тоді, коли вона розуміє, що ситуація перевищує її можливості вирішити проблему. Якщо надати своєму внутрішньому Я більше сили та впевненості, то й погляд на те, що відбувається, зміниться. Але як допомогти собі при стресі та зняти напругу? Важливо підійти до питання комплексно.
10 способів, як боротися зі стресом та тривогою:
1. Зосередьтеся на максимальній турботі про себе
Намагайтеся правильно та повноцінно харчуватися, користуйтеся гаджетами, які зменшать час готування та прибирання. Не відмовляйтеся від допомоги. Виділіть час, який ви можете присвятити виключно собі.
2. Спіть щонайменше 8 годин на добу
Сон вважається якісним, якщо він починається з 22:00 і триває мінімум до 6:00. Саме в цей час організм виробляє мелатонін — гормон, що допомагає тілу вивести накопичені токсини і відновитися.
3. Фільтруйте своє інфополе
Щоб організм впорався зі стресовою ситуацією, убезпечте себе від негативної інформації, що шкодить. Зараз це складно зробити, але принаймні не прив’язуйте себе до стрічки новин.
Зменшуйте кількість звукових подразників навколо: вимикайте телевізор, комп'ютер та телефон. Використовуйте беруші, зменшіть зорове навантаження: рідше гортайте соціальні мережі, вимкніть миготливе світло, спіть у темряві. І, звичайно, фільтруйте контент, який ви читаєте, дивитесь та слухаєте.
4. Оточуйте себе приємними людьми, які мотивують та надихають
Спілкування з тими, хто близький за духом і мотивує, допомагає швидше подолати негативну ситуацію. Не варто заглиблюватися у свої переживання і шукати тих, у кого так само все погано чи ще гірше. Якщо людини, з якою ви відпочиваєте та перемикаєтесь, немає поруч фізично — листуйтесь.
5. Займайтеся спортом і будьте фізично активними
Тіло першим реагує на стрес — виникають м'язові затискання і психосоматичні болі. Вчені довели, що через тіло можна безпосередньо впливати на психологічний стан людини. Розслабляючи м’язові затиски та спазми, ви автоматично “розслабляєте мозок”. Тож давайте собі фізичне навантаження. І це не обов'язково спортзал. Підійдуть довгі піші прогулянки на свіжому повітрі, йога.
6. Робіть масаж
Загальний масаж завжди ефективно впливає на самопочуття, заспокоює нервову систему та вирівнює серцевий ритм, а також розслаблює м'язи, знижує рівень адреналіну та кортизолу — гормонів стресу. Якщо опанувати техніки самомасажу голови, шиї та стоп, то можна надавати собі швидку допомогу практично за будь-якої ситуації.
7. Виділіть час для хобі
Малюйте, адже це перемикає мозок. Пишіть, адже разом зі словами на папір виходить напруга. Зв’яжіть близькій людині шарф, адже це заспокоює. Яким би не був ритм вашого життя, знайдіть в ньому місце для занять, які приносять задоволення. Кулінарія, скрапбукінг, читання, спів — прості заняття відволікають і дозволяють психіці відпочити. Кажете, що на це немає часу? Дозвольте собі це, знайдіть дітям няню або залучіть їх до участі у вашому хобі.
8. Придумайте заняття, що створює відчуття стабільності
Це може бути похід в басейн по середах або на ринок по суботах. Кава о десятій ранку щодня або прогулянка з псом до ріки щовечора. Головне, щоб на підсвідомому рівні закріпилося відчуття, що у світі ще залишилися речі, які не порушити обставинами.
9. Опануйте дихальні практики
Вони допомагають заспокоїтись і не втратити контроль над емоціями, коли відбувається щось раптове та жахливе. Наприклад, якщо ви прочитали погану новину та відчуваєте, як усередині піднімаються паніка та страх, що серце починає швидше битися, а дихання стає уривчастим та поверховим. Зробіть глибокий вдих на п'ять рахунків, потім видих на стільки ж, рахуйте про себе. Рахунок можна замінити на назву предметів навколо вас.
Якщо потрібно швидко заспокоїтись, робіть глибокий вдих на шість рахунків та видих на три (але не більше п'яти циклів дихання). Якщо треба підбадьоритися, то навпаки — вдих на три рахунки, видих на шість.
10. Медитуйте
Використовуйте мобільний додаток для медитацій. Але щоб отримати результат, потрібні регулярність та дисципліна. Створіть собі приємні умови: поставте заспокійливу музику, аромалампу. Коли опануєте медитацію, будете здивовані, як ви раніше жили без такої ефективної техніки подолання стресу.
Просити когось про допомогу не означає, що ви слабкі. Це означає, що ви не самі і можете розраховувати на підтримку. Нашою глобальною метою є створення мережі кореспонденток від Варшави до Лісабона, від Торонто до Вашингтона, щоб всі жінки, вигнані війною з України, мали правдиву інформацію в будь-якому куточку світу. Підтримайте нас і станьте частиною нашої спільної місії. Нам потрібні ви, наші патрони, читачі, автори, герої, сестри!
.jpg)
%20Charlotte%20Force__.jpg)
.png)
.png)
.jpg)
.jpg)
%20(1).jpeg)
