Вероніка Марчук ― польсько-українська діячка, президентка Міжнародної Амбасади жінок-підприємниць, віце-голова Ради Польсько-Української Господарчої палати, юристка, підприємниця та медійна особистість. Відома в Польщі як лідерка польсько-української співпраці, кінопродюсерка, акторка, телеведуча та авторка книг. Народжена в Україні, формально вже 27 років громадянка Польщі, де побудувала успішну кар’єру. 20 років зі своїм Фондом підтримує все, що українське, а з перших днів повномасштабного вторгнення Росії є представницею Міжнародного Штабу Допомоги Українцям у Польщі та активно займається забезпеченням потреб в Україні, та Польщі, де допомагає українським біженкам та дітям (про це ми писали в інтерв’ю для Sestry раніше: Вероніка Марчук: «Я поставила собі за мету стати у Польщі кимось, кого поважають» (sestry.eu) Але попри визнання та славу, Вероніці прийшлося пройти нелегкий шлях до того, щоб стати мамою. В 48 років Вероніка Марчук народила свою першу дитину ― донечку Аню. Sestry вдруге поспілкувалися з Веронікою Марчук. У відвертій розмові жінка поділилася своїми переживаннями та шляхом до щасливого материнства.
Вас часто в житті запитували: як Ви пройшли через всі випробування, де взяли стільки сил, щоб не здатися? Чи важко, пані Вероніко, на шляху до гармонії: і в роботі, і в особистому житті?
Якщо подивитися на життя кожного з нас, то остаточно як кажуть «всім дається порівну». В декого дуже скромне життя і невеликі проблеми, в іншого велике горе, але і багатий, насичений життєвий шлях. Принаймні так це зараз бачу, якщо мова йде про баланс. Звісно, багато залежить від долі, сміливості, характеру та інших важливих факторів. Але, якщо ти в день маєш десятки активностей, тоді навіть статистично частіше маєш як позитивні так і негативні пригоди. Тому рідко коли буває, щоб на долю звалювалися один за одним лише нещастя, випробування, проблеми. Ми просто частіше на це звертаємо увагу. Зауважте: коли в тебе багато успіху, хороших моментів, радості, чудових проєктів ― про це менше говорять, рідко пишуть. Як тільки якась життєва травма чи дійсно прокол ― про це мають знати всі. Я пам'ятаю, коли я працювала на телебаченні, з'явилися негативні «сенсації» про мене. Це було вперше в моєму житті, та ще публічно. Тоді я дуже важко переживала через ці плітки.
Я пішла до дирекції і сказала, що треба щось з цим робити, бо це неправда. З мене посміялись і повідомили, що навіть якби цього не написали, то вони би самі створили такий матеріал. «Ніхто не хоче святих зірок, вони не існують. Якщо ти будеш далі свята, ти не будеш нікому цікава», ― сказали мені. Я цього довго не могла сприйняти. Бо ніколи не хотіла штучно створювати зірку, робити велику людину, яка буде арифметично завойовувати серця всіх. Але підтвердили мені цю закономірність і мої українські друзі, потужні продюсери. От і прийшлось змиритися з тим чого не зміниш. Тому з таким я зараз не воюю і просто обираю життя.
Ви помітили, коли читаєш інтерв'ю успішних людей, їх часто запитують: «У вас так все чудово. Це правда? І будинки, і мільярди… Як ви це зробили? Як можливе таке чудове життя?» Зазвичай тоді дізнаємося, що так було не завжди
Вони пройшли вогонь, воду і мідні труби. Кожен хто багато викладається, не затримується на досягнутому, піклується про світ, ділиться своїм досвідом ― мусить пережити не одне! Бо розвиток, прогрес ― це не пляж. Це нерідко біль, тяжка праця та усвідомлення. Але без цього ніяк…
Кожна душа приходить в цей світ, щоб розвинутися та пройти різні випробування. І чим більше ми зуміємо подолати перешкод, вирішити завдань, тим ми сильнішими і мудрішими станемо. Я не кажу, що ми маємо себе краще почувати після випробувань. Вони завжди болять. Ми це пам’ятаємо. Але ми стаємо кращими для розвитку, оточення, для того, скільки ми можемо принести в життя інших. Ти допоможеш сотням людей, а може, тисячам чи навіть мільйонам щось зрозуміти, допоможеш їм не потрапити в ту саму пастку. Я вірю в те, що випробування змінюють нас в кращу сторону, «коригують наш шлях». Досвід ― це не те, що з нами трапляється, це те, що ми робимо з тим, що нам трапляється. І він завжди унікальний, він завжди тоді, коли треба. Просто нам важко з цим погодитися.
Ми є там, де є. Беремо те, що маємо і йдемо найкращою дорогою. Ми настільки різні, нас весь час щось турбує, цікавить життя інших. Ми всі сплетені в чудовий, незвичайний кошик життя. Якщо це зрозумієш, тоді легше жити. Якщо усвідомлюємо, що це наш шлях, то ми його неодмінно пройдемо і буде краще. Коли мені дуже погано, я завжди пригадую свою бабуню, взагалі своїх предків, котрі прожили дуже важке життя, і за це ми маємо дякувати їм кожного дня.
Я взагалі не уявляю, що би я сказала нинішній людині, і як би вона себе почувала, коли би мала пережити дві революції, війну, голодомори, чистки, ІІ Світову війну, Радянський Союз, важку роботу, прокидання щодня о 4 ранку, дев'ятеро дітей, яких треба нагодувати і по дорозі четверо поховати, бути в окупації, втратити чоловіків, пережити, як мої дід і баба, концтабори
Я не уявляю, як вони через все це пройшли. Тому, коли я згадую своїх предків, швидко приходжу до норми і усвідомлюю, що нам набагато краще. Моя бабуня неодноразово казала мені: «Треба цінувати все, донечко. Все добре. Подивися, ми всі є, всі разом, а це найважливіше». Ці слова мене дуже втішали, а ще я дуже люблю таку фразу: «Люди не будуть памʼятати, що ти сказав, що ти зробив, але завжди будуть памʼятати те як себе почували поруч із тобою».
Тому я найбільше ціную людські відносини, щоб бути поруч з дитиною, друзями, родиною, проживати добрі емоції, люблю інтеракцію, будування разом і для справи, а не для видуманих цілей та результату.
Чи доводилося звертатися за допомогою до психотерапевта?
Так, я ходила до психолога і до психіатра також в свій час.
Якщо хтось відчуває, що не може впоратися самотужки, обов'язково потрібно звернутися до фахівця. Я мала довгий епізод в своєму житті. Почався він кілька років після того я залишилася жити в Польщі і вийшла заміж, в мене почалися нервові зриви.
З чим це було пов’язано?
Тоді я забагато на себе взяла, а нас не вчили дбати про себе. «Я ― остання літера в абетці», ― цей код я носила в собі ще зі школи. На жаль, я цього не розуміла. В один момент я вже не могла спати, у мене були панічні атаки. Цього ніхто не міг бачити. Пригадую, як ті хто щось помічав, запитували: «Що з тобою? Чому ти плачеш? Візьми себе в руки, не плач, все буде добре». Насправді я стільки років мучилася і думала, що зі мною щось не так. Поки я не поговорила з однією акторкою, яка сказала мені, що це нормально при великому перевантаженні і просто потрібно звернутися за допомогою до психотерапевта. Тоді декілька років я ходила на терапію.
Вона мене врятувала і поставила на ноги, змусила займатися спортом, цінити сон, робити перерви в роботі та правильно зміцнювати організм. Ця психотерапія змінила моє життя на стабільніше, збалансоване. Мені пояснили, що наше тіло відповідає не тільки за фізичне навантаження, а також відповідає за стан психічного здоровʼя
І якщо я весь час виснажуюся і не даю відпочинку та відновлення, то організм власне повідомляє, що ти скоро помреш. А мені здавалось, що я вічна, що я все можу. Але це ж не так.
Дуже шкода що тоді в нас не було такої свідомості, програм, літератури як зараз, прийшло воно до мене все пізніше, коли шукала порятунку.
Колишній чоловік Цезарій Пазура Вам ніколи не казав: Вероніко, зупинися, подбай про себе, відпочинь?
Власне такого розуміння не було. Думаю що кожному з нас бракувало тих знань, які сьогодні досить поширені. Він дуже любив свою працю і це було для мене надзвичайно важливим: дати можливість йому розвиватися, допомагати рости, виховувати дитину, займатися домашніми справами, а до того ще я вчилася, працювала і як завжди допомагала усьому світу. Всім здавалося тоді, що це є норма і, що я завжди була така, якій все вдавалося. І коли я почала щось змінювати, то оточення дивувалося: «Як це? Тепер ти не будеш займатися дитиною чи що? Ти хочеш покинути на день-два дім і десь сама відпочивати?»
Це не сприймалося добре. Можливо й тому що я, на жаль, прийняла на себе не свою роль. І це я виявила вже після психотерапії, після вивчення багатьох книжок. В свої 23 роки я стала справжньою мамою не своєї дитини. День і ніч, весь час, на кожен запит, це була моя відповідальність. А виявилось, що приймаючи на себе на 100 відсотків роль мами з дня на день, робиш якби насилля над своїм організмом, бо ти не родила, не носила, не маєш відповідних гормонів, не знаєш дитини. Тобто, очевидно, можна присвятити багато часу дитині, але усвідомлювати, що це донька твого чоловіка, а ти його жінка, котра цю дитину любить, а не матір, котра несе повну відповідальність і віддає весь свій час. В таких випадках потрібний баланс і багато важливих знань, як про психологію так і наприклад школу Хеллінгера, котрий говорить про звʼязки і відповідальність в сім’ї та загалом цілого роду.
Ви не думали тоді, щоб найняти людей, які би допомагали справлятися по дому?
Довгий час не було на це грошей. Все відкладали ― кожну копійку. Цілі були більш матеріальні. Треба було щось побудувати, купити. Ніхто тоді не розумів, що ресурс людський ― це найважливіше. Важливо зрозуміти, я не висуваю комусь претензії. Мої подруги з Польщі вміли ж інакше дбати про себе, навіть мені радили, щоб я так тяжко не працювала. Але мене так не навчили… Навпаки: треба все вміти самій, ніхто тобі нічого не дасть і т.д. Я була переконана, що треба було від початку вміти самій все робити. Тепер вже все бачу інакше. Я дуже багато змінила як в собі, так і своєму розумінні речей. І тепер свою доньку і всіх своїх похресників (їх у мене дев'ять) вчу з малого. Багато їм приділяю часу і уваги, дуже уважно слухаю і чую. Всі мої діти називають мене хресною мамою, ми дуже близькі і з ними, і з їхніми батьками. Це місія. Ми разом допомагаємо нашій молоді розквітнути, ми є для них завжди, ми як треба намагаємося їх чомусь навчити. І я вже бачу результати зі щирої і відвертої науки. Уявіть собі, коли в мене зʼявилися життєві проблеми, одинадцятирічна похресниця сказала мені: «Хресна, я тебе прошу, подумай про себе. Ти знову забагато на себе береш. Невже не бачиш цього? Тому ти втомлена, тому в тебе щось не вийшло. Ця людина не для тебе. Ти ж мені сама казала, що треба дивитися, як на тебе впливають люди. А я бачу, що ця людина має на тебе недобрий вплив. Дивися, як ти страждаєш». І я дивлюся на неї і думаю: «Боже, в одинадцять років така спостережливість та вміння аналізувати». Якщо діти вміють спостерігати, то вони будуть більше чути себе і, очевидно, будуть рухатися в правильному руслі. Я дуже багато разів відмовила своїй душі через те, що я відчувала, що я маю робити так, як очікує від мене оточення.
І тільки правильна література та психотерапія допомогли мені зрозуміти, як правильно себе трактувати. А розуміння того, що я сама себе можу завести на той світ, змусило мене подбати про себе.
Вам довелося пройти довготривалий шлях до материнства. У Вас було кілька викиднів. Неодноразово з Вашого оточення Вам закидали: Чи стільки можна? Зупинися! Але Ви не зупинялися… І в сорок вісім років народили донечку. Хто Вас підтримував в цей час?
Так, це правда. Я вам скажу чесно, мене дуже підтримували близькі люди, подруги та просто хороші люди. А ще я мала батька Михайла, який мене дуже любив. У нас з ним був незвичайний зв'язок. Він був суворим, завжди казав: «Доцю, я за тебе піду і на смерть». Мій тато точно би пішов за мене на смерть, я це відчувала і це величезна перевага. Він завжди відстоював справедливість до кінця ― ця риса характеру передалася і мені. Тато багато разів підтримував мене в житті, допоміг силою та відвагою боротися з труднощами. Це мене врятувало. Коли він бачив, як я проходжу все важко, скільки мені коштують ці емоції, всі операції, очікування, процедури, ліки, страждання, щоб стати мамою, то дивився на мене і казав: «Доця, я твій батько. Я хочу, щоб ти жила довше і щоб ти була щаслива. Я бачу, скільки тобі це коштує. Я тебе прошу, може, не роби вже більше цього. Скільки ж можна? Воно ж не може бути без наслідків. Я по тобі бачу, як це впливає на тебе. Повір мені, я без внуків дам раду. Мені вистачить контакту з тобою. Якщо це має бути такою ціною, то прошу тебе зупинитися, щоб тільки ти була здорова». Це було дуже зворушливе: я знала як сильно мій тато завжди хотів онуків, але він через це перейшов, щоб мене не втратити.
Скільки процедур ЕКО Ви зробили?
Повних процедур було дев'ять.
Я знаю що це багато, але цього ж не плануєш! Кожен раз це окрема історія, процедури, лікарі, нова надія. Мені вдалося не опустити руки і віднайти в собі сили. Зараз я підтримую дівчат, які проходять через це. Мені кажуть деякі: «Зробили ЕКО раз, другий. Якщо третій раз не вийде ― більше не будемо пробувати». У мене не було такого плану. Була позиція: роблю стільки ― скільки дозволить мені здоров'я, фінанси, життя. А не виходить ― є інші шляхи, наприклад сурогатне материнство, усиновлення, системна родина. Якщо ти мрієш і дуже хочеш, то ти до цього йдеш. Коли мене питають і сьогодні ― підказую, що важливо бачити інші варіанти, не закривати собі двері, з покорою сприймати те, що не виходить, йти далі і обов'язково буде результат.
Знаю дуже багато сімей, які мріяли про дитину, з тих чи інших причин не виходило, і на певному моменті вони просто розлучалися. Як Ваш чоловік ставився до боротьби за батьківство? Чи підтримував Вас?
Я вже згодом зрозуміла, що тих партнерів, які в моєму житті не дуже мріяли про наших спільних дітей, не можеш кохати назавжди. Не витримаєш довго, коли інші діти ― треба, а твої ― може колись. Так, непогано було побачити маленьку Вероніку, але не зараз. Зараз не можна.
Коли я почала справді думати про себе, я вирішила, що тільки той, хто дуже хоче мати дітей, зуміє бути моїм чоловіком
Насправді ми не маємо впливу на інших людей ― на звички, характер. Тому треба над собою працювати, щоб із розумінням сприйняти ту чи іншу ситуацію, або радикально змінювати підхід і будувати все заново. Але тільки від нас змінюється наше оточення. І тільки ми самі можемо себе вести за руку через життя ― працею нон-стоп.
Хто Ваш другий чоловік?
Не буду тут говорити про свого партнера, тому що він не дає на це згоди. Він зовсім не публічна особа. Мені це дуже імпонує. Я сама пройшла шлях, коли всі розповідали про моє приватне життя. І це потім тягнеться постійно. Тому дотримуємося принципу, що щастя любить тишу.
Якщо люди не розуміють, що можна сьогодні кохати, а завтра розлучитися, то краще їм про це не говорити. Тобто я можу говорити про щастя. Це треба робити. Треба, щоб люди бачили, що воно є. Але, коли ти розумієш, що завтра до тебе прийдуть і знову будуть говорити, що в тебе щось не вийшло, а кожен день має шанс не вийти, то ти волієш мовчати. Чи знаю я, що завтра мій чоловік не помітить когось кращого від мене і не змінить наше життя? Чи знаю я, що завтра буде зі мною, чи не отримаю я пропозицію виїхати за кордон, і наша сім'я не витримає цю відстань? Чи знаю я, що буде завтра з нашими проблемами, які ми не можемо іноді вирішити? Чи ми витримаємо довго, чи ні, ― я не знаю. Це колись я вірила що любов тільки одна і назавжди, що витримаю все і нічого не може змінити моєї волі. Тому я можу говорити про сьогодні, про вчора, а про завтра ― не дуже. А люди хочуть чути про завтра. Тому ми вирішили про це не говорити. Говорити можу про себе, про якісь явища та речі, які й так вже явні.
Чи не надокучив інтерес медіа до Вас та Вашого життя?
Я мала чотири роки перерви. Власне, коли ми познайомились з майбутнім батьком Ані, то папараці стежили за нами. Я подала до суду, хотіла вирішити цю ситуацію так, щоб це більше не повторювалося. Мене покликали важливі гравці, шефи двох головних видавців жовтої преси на приватну зустріч і запропонували, що дадуть охорону на два роки за умови, що я даватиму їм шанс іноді фотографувати мене з чоловіком і диктуватиму сама, що писати. На що я відповіла «Ні! Не хочу, аби про нас писали ― цього не хочу ні я, ні мій партнер.» На це мені сказали: «Це неможливо. Тоді покидай шоу-бізнес, бо тут це так не працює. Якщо ти хочеш бути в ньому надалі, треба, ми будемо про тебе писати. Чи ти готова піти з шоу-бізнесу заради цих стосунків?» Я сказала, що так, готова.
Тоді я прийняла для себе рішення: не пішла на жодну прем'єру, не взяла жодного проєкту, нічого не зробила в шоу-бізнесі протягом шести років. Це було моє рішення. Потім ще я виїхала до України. А повернулася знову до Варшави, будучи вагітною Анею. І хтось про це доніс інформацію. Одного ранку в усіх газетах, журналах, на всіх порталах було написано: «Сенсація! Марчук вагітна і в неї буде дитина в сорок вісім років!» Тоді я знову хотіла подати до суду. Я зібрала довірених людей, з якими працювала. Мені сказали, що це не має сенсу. Що вже не затримаю такої сенсації і треба брати інформаційний простір у свої руки. Дійсно, за цей час життя змінилося і кожен може сам за себе говорити ― в першу чергу в соціальних мережах. Мені порадили не воювати з папараці, а показати людям своє щастя. Мене переконали, що краще ділитися добрими новинами. ніж потім шкодувати, що пишуть неправду, бо як пишуть без нашої участі ― мало коли це є правда. І я таки це зробила. Я вже не уявляла як втікати.
Я показала своє життя на Інстаграмі. З тих пір я сама показую те, що хочу.
Ви знаєте, що таке пережити втрату новонароджених дітей…
На жаль, ми пережили цю трагедію. Тяжко було втрачати вагітності, це також трапилося кілька разів, але вже народити з такою радістю виношуваних двох діточок під серцем… це велике горе. До сих пір не можу повірити в те як лікарі допустили до таких помилок, чому так трапилося, що мене привезли до лікарні, де не змогли врятувати таких вчасних діток. Бо таких дітей зараз рятують у Польщі без проблем. Це був кінець шостого місяця, початок сьомого. Я не знаю як я тоді пережила це лихо.
Це була лікарська помилка?
На жаль, так. Хоча дітки народилися живі, здорові. Це трапилося в Україні. Причому відомі лікарі. Тому я написала книгу, де міститься дуже багато вказівок для всіх, хто проходить такий шлях, хто шукає правильних лікарів.
Якщо ми серйозно підходимо до сім'ї, до народження дитини, це настільки величезна наука, що потрібно готуватися до всього цього. До слова, Анею я завагітніла в Україні (там мені робили ЕКО), а народжувала я вже тут, в Польщі. На сьомому місяці приїхала. Так що руки так би мовити з української землі.
Лікарі Вам не казали, що в 48 років пізно народжувати і що це загроза для здоров'я та життя породілля?
Було й таке, що мені відмовляли. Тому я одразу виходила з кабінету. Якщо лікарі не бачать можливості, то про що з ними далі говорити? Якщо лікар сам не вірить, то не треба приступати до ЕКО. Однозначно потрібно знайти такого, який скаже: «Слухайте, вам вже стільки років, це може не вийти, це буде важко. Чи ви на це погоджуєтесь?» З такими лікарями можна працювати.
Чому Ви обрали саме українських лікарів, якщо мали доступ до європейської медицини?
Це був той час, коли я вирішила піти з шоу-бізнесу і працювала в Україні. Якби я робила ЕКО в Польщі, то всі би цю новину одразу донесли в медіа. Зберегти в таємниці це було неможливо. Це перша причина. А по-друге, я все-таки довіряю українським лікарям, якщо мова йде про репродуктивну медицину. В Україні дуже кваліфіковані фахівці. Крім того, в Польщі інші закони. Тут, наприклад, максимально можна заморозити шість зародків. У мене їх було одинадцять, наприклад. То що мені робити з іншими? Отакі речі тут прописані.
На скільки змінилося Ваше життя з народженням доньки?
Все змінилося. Тільки зараз все повертається до нормального життя, бо їй 4 роки, вона має свої зацікавлення і мама вже не так потрібна їй, як перші три роки. У мене була мрія стати мамою, переключитися на материнство і повністю зануритися в нього. Правда, повністю мені це вдалося лише на два місяці до початку пандемії, бо пізніше вже почала працювати з дому. Хоча мала дуже рішучий план рік чи два не працювати, а лише займатися материнством. Адже пандемія не тільки нам внесла корективи. А після неї ― війна… До сих пір не можу собі дозволити залишити обовʼязки та мрію віднайти цей рік, щоб власне призупинити всі активності й присвятити час собі як жінці, як матері. Треба признати, що з народженням доньки кардинально змінився ритм життя. Всі мої працівники, колеги знають, що вранці до 10 години мене не можна відволікати, бо я займаюся Анею. Коли Аня прокидається, я повністю присвячую час їй. Хоча сама можу прокинутися о 6 чи 7 годині ранку і поробити свої справи, поки донька спить.
Звісно в мене Аня номер один. Вона ― моє щастя, і я радію, бо вона мені дає найбільше втіхи в житті. Скажіть мені, хто нас так любить і кому ми так потрібні, як не нашим дітям?
Не всі можуть і не всі бажають мати діток. Я це також розумію і підтримую кожного на його шляху. Це також серйозна справа ― вміти жити без продовження себе, свого роду. Це не є звичайним способом життя. Але я дуже щаслива, що мені вдалося отримати той життєвий сценарій, про який я завжди мріяла ― стати мамою.
Які інтереси у доньки і чи є схожість з Вашим характером?
Анулька як і я, дуже любить навчатися. Вона знала вже літери у півтора роки. Виявилося, що це ненормально. А я цього не знала, бо не дотримуюся типових норм, не відстежую, щоб було як у всіх. Я звикла, що кожен ― це індивідуальність. Я також читала у 3 роки, тому для мене це було нормально. Але коли ми були в яслях, то мені іноді робили зауваження, що це зарано. Але хіба це заважає? Якщо дитина любить вчитися ― це добре. Я люблю вчитися. Я нині би роботу проміняла на можливість вчитися. Я весь час пізнаю щось нове. Бачу, що Аня також. Вона любить виконувати якісь завдання. Вона малює ― в якомусь конкурсі виграла 2 місце. Аня проявляє себе як танцівниця. Якби ви бачили, що вона витворяє. Може, це трохи від мене. Тому що я танцювала, коли була вагітною нею. Вона цікавиться виконавцями, піснями. Коли я запитала, на які заняття ти хочеш піти: з танців, зі співу, чи грати? Донька відповіла: «Нехай краще мені грають і співають, а я буду танцювати». Тому будемо записувати її на танці. Також вона робить зі мною гімнастику, йогу. У неї є пластиковий український айпад, по якому вона вивчає українські слова. Те, що вона цікавиться мовами, мене дуже тішить. Аня також дуже любить діток. Цим вона вдалася в мене, бо я без дітей не могла. Дуже комунікабельна дівчинка, і звісно, з характером.
Ви сувора мама? Які цінності прищеплюєте донечці?
Перша цінність, яку вона вже має, ― це шанувати всіх людей, бо в нас є багато друзів і є біженці з України, Америки, Грузії, Ташкенту. Аня завжди перебуває з нами під час поїздок і всіх любить. Друге ― вести здоровий спосіб життя. Ми не їмо солодощів. Їх немає вдома. Коли йдемо в гості, то донька запитує, чи це тістечко не шкідливе, чи можна з’їсти. Вона вже сама знає, що краще їсти, а що ― ні. Ми вчимо її також допомагати іншим. Є, звісно, свої особливості. Вона ще не завжди вміє ділитися. Може запросити дитину додому, але не дасть свою іграшку погратися. Я не сувора мама, я принципова. Я слухаю її, завжди відгукуюся. Мій принцип ― бути послідовною. Найкраще ― показувати приклад на собі. І ще ми прищеплюємо багато любові до всього світу: до кожної квіточки, мурашечки, людини. Мене мама так вчила, що я кидаюся до кожної квітки, і Аня так само. Інші діти не звертають уваги, а донька фотографію просить зробити. Чесно кажучи, я навіть не очікувала, що так швидко зʼявляються результати і можемо бачити свої дзеркальні відбиття.
Що би Ви порадили жінкам, які не можуть народити дитину, але хочуть?
Якщо дуже хочете ― концентруйтеся на цьому. Фокусуватися на своїй мрії дуже важливо. Повірте мені: на чому сконцентрована наша увага ― туди йде вся наша енергія
Я колись думала, що можна думати про дитину, а робити інші речі. А навіть, що треба не «звертати увагу, тоді вийде». Але це не так. Якщо ти дуже сильна людина, як я, і вся твоя енергія віддається, то на дитину просто забракне, тому треба все залишити, і сконцентруватися. Можливо, прочитати книгу, яку я написала, де розповідаю крок за кроком, як зняти блокади, як правильно трактувати чоловіка і весь світ, і не боятися звертатися туди, що вам допомагає. Головне ― правильно думати, дбати про себе, вірити і давати собі альтернативу, наприклад: варіант А ― народжую сама дитину, варіант В ― іду до лікарів і роблю інсемінацію чи ЕКО, варіант С ― усиновлюю дитину, D ― опіка на дитиною. Коли у вас буде альтернатива, тоді не буде тиску. Важливо вірити і ніколи не здаватися. Мене завжди запитують: як ми могли стільки разів пережити ЕКО, це ж ненормально? А я тоді запитую: а коли і хто визначає момент де треба сказати «СТОП», як не ви самі? Я хотіла сказати собі «стоп». Поки тіло дає собі раду, поки лікарі дають шанс, то йти до своєї мети. У кожного з нас є шанс і для нього потрібно діяти. Вірити і робити щось для реалізації власної мрії. Нехай так буде завжди!
Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
