Наталія Ряба: Нордичний детектив: у напрузі до останньої букви
Я лише зайшла до книгарні у Києві, як відчула її. Ця книга лежала серед інших новинок, але вона єдина, хто не загубився серед інших книжок. Я не знала, чи варто її брати, чи цікава вона — це все не мало значення. Мене до неї тягнуло, як магнітом.
Я поверталась з Києва до Варшави потягом і читала іншу книгу, але рука так і тягнулась до «Рейк’явіку». Та потяг не те місце, де вона мала бути прочитана. Ви лише гляньте на її обкладинку! Я би сказала, що це суцільний секс. Ти дивишся на неї і відразу розумієш, ця книга приготувала багато естетичної насолоди. Але читати цю книжку у потязі не можна. Аж ніяк.
Похмуре небо Варшави — чи то буде злива, чи то піде сніг (ти ніколи не розумієш, що природа готує у квітні). Але небо майже такого кольору, як на обкладинці «Рейк’явіку». Час настав. Ми з собакою їдемо у ліс, де забредаємо у глибокі хащі. А там — болото і старі зламані дерева. Містичне місце — для нордичного детективу. Я його знайшла.
15-річна Лаура вирішила провести це літо на маленькому острові Відей неподалік Рейк'явіка. Здається, ідеальна робота й ідеальне місце для того, щоб пізнати себе, навчитись жити по-дорослому, без батьків, не бути під їхнім вічним контролем, а до того ж трохи підзаробити. Робота у судового юриста та його дружини здавалась просто мрією. Але тільки здавалась… На початку серпня дівчинка безслідно зникає.
«Вона не мала секретів і, здавалося, була дівчиною, з якою кожен міг би себе ототожнити»
Лаура безслідно зникає.
Стандарний сюжет будь-якого детективу. Але не цього. Ти з перших сторінок знаєш, ні, відчуваєш, тебе чекає подорож у серію заплутаних подій, де до останньої сторінки не знатимеш ім’я вбивці
Навіть якщо вперто намагатимешся вгадувати. Це що у крові у нордичних авторів (сценаристів теж)?
Поки моя собака копала чергову нору у хащах, а комарі, мешканці болота, нещадно гризли мене, я ковтала сторінку за сторінкою. А їх, на секунду, 288 дрібним шрифтом. Мені здається, що я разом із героями роману розслідувала цю справу. Спочатку страшно злилась на детектива — ну що ж він такий нерішучий? Чому він не перевірив всі версії, які були в його ж голові? 30 років він житиме таємницею загибелі (та чи загибелі? може, дівчина просто втекла і жесь живе собі в Австралії?) 15-річної Лаури. Але потім мені страшно захотілось розгадати цю загадку самій, аби лише цей лисий постарілий детектив знайшов свій спокій.
30 років хтось дуже не хотів, аби правда про зникнення Лаури стала відомою всім. З перших сторінок ти підозрюєш конкретну людину, всі аргументи на користь твоєї версії. Але далі все так переплітається, що твій підозрюваний, схоже, уже один із потерпілих. Чи можливо таке? Звичайно, це ж ісландський, вибачте, нордичний детектив.
Журналіст Валь Робертссон через 30 років після зникнення/загибелі/втечі Лаури вирішив покопатись у цій справі. Він достатньо юний, трохи безпардоний, прямий як дошка, допитливий до неможливості — одним словом, він точно мав би щось знайти. І знайшов. Але одного дня випадково потрапив під автобус. Випадково? Ну, не дуже, хтось його штовхнув у спину. Чесно, я не сподівалась на такий поворот, але маємо, що маємо. Однак справу розслідували. І нікуди Лаура не втекла. А лежала у могилі старої жінки на тому самому острові Відей. Усі 30 років. Але більше ні слова, просто купуйте і читайте. Чи візьміть у мене — залюбки поділюсь.
Я прочитала книгу на одному диханні. І жодні комарі не завадили мені. Є лише один нюанс — а що ж завтра читати, якщо практично 300 сторінок проковтнула за день? Ділиться своїми улюбленими книжками — створимо наш сестринський книжковий клуб!
Йоанна Мосєй-Сітек: Куди ти втечеш, друже з Антверпена?
Цю книгу я придбала навесні 2022 року, бо хотіла ближче познайомитися з українською літературою. Прочитати щось більше, ніж Забужко. Проте, як іноді буває, книжка швидко опинилась на полиці: колись її прочитаю.
Аж до авторської зустрічі з Оксаною Забужко, під час якої почула від відомої письменниці: «Якщо хочете зрозуміти, з чого все починалося, прочитайте «Доцю» Тамари Дуди (Тамари Горіха Зерня).
Після такої рекомендації я схопилась за читання. Тепер я знаю, що на моїй полиці пів року лежала визначна книга.
Дебютний роман Дуди переносить нас на Донбас навесні 2014 року. Головна героїня — витончена, завзята дівчина, чию багатообіцяючу кар’єру художниці, спеціалістки з вітражного мистецтва,перериває війна. Війна, тоді ще нове слово, зветься ніби-війна (АТО), де складно було розібратися, хто наш, а хто їхній. Важко повірити, що на самому Донбасі авторка провела лише два дні, і це не біографічний роман, бо так сильно вона асоціюється з головною героїнею.
Авторка, яка два роки волонтерила на Сході України, запевняє, що кожен діалог у книзі справді мав місце. І все це написано гострою мовою з інтелігентним, майже стендапівським гумором. Окрім жорстокості війни, книга також показує, який довгий і болісний шлях пройшла Україна у боротьбі за власну ідентичність і незалежність.
Прийнято вважати, що про війну зазвичай пишуть чоловіки.
«Доця» — виняткова книга. Вона показує жіноче обличчя війни, жіночу силу, і водночас силу спільноти, де всі піклуються один про одного, бо командою легше боротися і виживати
Часто, коли я раджу друзям «Доцю», вони запитують, чи не страшно, бо їм набридли історії про війну. Тому я відповідаю: ні, це не страшно, але це змушує мене думати, що те, що сталося за нашим східним кордоном, може трапитись будь-де і будь-коли. І як запитує авторка у вступі: «Куди ти втечеш, моя подруго з Антверпена чи Мадрида, якщо це станеться з тобою?»
Сьогодні це питання більш актуальне, ніж у 2024 році.
Тамара Дуда — українська журналістка та перекладачка. У 2014-2016 роках волонтерила у зоні бойових дій на Сході України. Дебютний роман Тамари Дуди увійшов до тридцятки найважливіших прозових творів незалежної України за версією Українського інституту книги, а у 2022 році отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка. Польською «Доцю» переклав Марцін Гачковський.
Марія Гурська: «У пошуках чуйності» Наталії де Барбаро
Про «У пошуках чуйності» мені розповіли дівчата з польської редакції Sestry.eu. Вони були в цілковитому захваті від цієї книги авторства дочки відомого польського психотерапевта Богдана де Барбаро, Наталії де Барбаро. Цікавість до книги зросла, коли я прочитала передмову, де авторка звертається до всіх українок, в дім яких прийшла війна, зі словами солідарності та підтримки, і розповідає про те, як за два місяці до повномаштабки розірвала контракт з російським видавництвом: «Ані злотого у бюджет країни-агресорки!». Я зрозуміла, що де Барбаро — наша дівчина, і мені стало дуже цікаво, про що ж пише ця талановита психологиня, яка в одну мить стала відомою на всю Польщу, завдяки своїй книзі.
«У пошуках чуйності» — це розповідь авторки про її власний пошук себе справжньої у лабіринті кімнат величезного будинку свідомості, сформованого під тиском суспільних норм та моралі, очікувань оточуючих людей та самокритики.
Де Барбаро розповідає, як віднайти власну кімнату, в якій навіть найпрацьовитіша матиме змогу врешті відпочити, поспілкуватись з самою собою і робити те, що вона любить
Це буде нелегко, бо в процесі доведеться зустрітися з трьома сфінксами — трьома іпостасями нашого внутрішнього «Я» — Покірною, Мученицею і Сніговою Королевою. Тих, хто наважиться ближче познайомитися з монстрами всередині нас, які заважають нам жити, очікує винагорода — знайомство з Чуйною порадницею — феєю-хрещеною з «Попелюшки», білосніжною дівою з «Дівчини-безручки» Братів Гримм, дбайливою матір’ю нашого внутрішнього немовляти і старшою Сестрою, про яку з дитинства мріє кожна із нас. Книга компактна і легко читається, а після кожного розділу є місце для нотаток.
Видання, прикрашене чудовими колажами авторства Анети Клейновської, не дає усіх відповідей, але показує шлях і є стимулом до подальшої внутрішньої роботи. З підказками, отриманими від авторки, в одній команді з Чуйною порадницею, робити це буде легко і цікаво!
Анастасія Канарська: «Пряжа. В пошуках внутрішньої свободи» Наталії де Барбаро та «Naku*wiam zen» Марії Пешек
Польську версію, згадуваної нашою головною редакторкою Марією Гурською, книги «У пошуках чуйності» Наталії де Барбаро я подарувала собі на день народження восени 2021-го року. Здається, що видання українського перекладу цієї книжки Галиною Крук в 2022-му є напрочуд чуйним сестринським даром для читачок з України і відчувається невипадковість, адже психологиня Наталія де Барбаро проводить майстер-класи для жінок, творячи широке коло сестер, які можуть не знати про існування одна одної, але бути об’єднаними прагненням прислухатися до своїх внутрішніх потреб, дозволяти собі бути собою. Її книги теж творять своєрідний ланцюжок, за законами якого, мій прочитаний серцем подарунок у свій час перейшов до іншої читачки, якій саме треба було цю мапу на шляху до розуміння себе. Я спочатку позичила, а потім подарувала приятельці цю книжку.
Наступне видання цієї ж авторки, яке теж пораджу (наразі тільки польською мовою) прийшло вже до мене від іншої подруги.
А було так: я обирала між двома свіжими виданнями — «Przędza. W poszukiwaniu wewnętrznej wolności» Наталії де Барбаро (Wydawnictwo Agora, 2023) і «Naku*wiam zen» Марії Пешек (Wydawnictwo Marginesy) і зрозуміла, що з внутрішньою свободою в мене не так вже й погано, а ось варто було би зловити дзен
Звісно, це я дещо іронізую, але в той момент мені справді була потрібна ця жива, без гриму розмова акторки з актором, доньки з батьком, Марії Пешек з Яном Пешеком. Ця книжка буде особливо близькою творчим людям, батькам, чи дітям з мистецьких середовищ. В ній переплітаються роздуми про театр, мистецтво, зі спогадами дитинства, проговорюванням травматичних досвідів. Чи можна бути водночас геніальною/-им на сцені й у материнстві та батьківстві? Однозначної відповіді не буде, як і рецепту отримання дзену! Але… ось це несподіване зашпортування об те, що хтось переживає в цю мить таке ж, дає можливість подивитись на проблему з ширшої перспективи.
Акторка і співачка Марія Пешек написала книгу-інтерв’ю зі своїм батьком, актором Яном Пешеком, після того як він пережив серцевий напад, опинившись на грані життя та смерті. Це до болю й сміху відверта розмова про особисте та професійне, в якій багато любові. Щойно в Театрі-галереї Studio у Варшаві відбулась прем’єра біографічної вистави «Серце зі скла. Мюзикл дзен» з цими чудовими акторами, батьком та донькою. Власне в цьому в театрі на переломі 90-их і 2000-их відбулись перші професійні акторські кроки Марії, а Ян ось уже 40 років співпрацює зі Studio. Лібрето до постановки Цезарія Томашевського написали Клаудія Гартунг-Вуйцяк та Марія Пешек, взявши за основу книгу «Naku*wiam zen» та… казку Ганса-Кристіана Андерсена «Снігова королева». Інтригуюче поєднання?!
Та повернімося ще на мить до «Пряжі»! Моя подруга паралельно читала «Пряжу. В пошуках внутрішньої свободи» («Przędza. W poszukiwaniu wewnętrznej wolności» Наталії де Барбаро). І потім ми з нею обмінялись книжками. Скажу, що особливе відчуття від такої міньби. Цікавим і продуктивним може стати також досвід позичання книг у біблітеках. Одна моя приятелька, здається, могла би побити якісь рекорди в кількості та швидкості прочитаного. Вона читає прогулюючись, тепер вже з дитиною, на каві, в дорозі — дослівно всюди. Наталія де Барбаро у своїй книзі порівнює життя із ткацтвом, в якому кожен день може бути інша нитка, яскравіша чи менш виразна, можна ткати швидко в захопленні, чи повільніше, поринувши у екзистенційні роздуми. Зрештою, маємо право й розпорювати попереднє та творити новий візерунок свого гобелену!
Марія Сирчина: «Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?» Саллі Руні
Здавалося б, що нового можна написати про стосунки між людьми? Ірландка Саллі Руні затягує у свій світ і розповідає про те, що хвилює сучасне покоління 30+, підсаджуючи на гачки незвичного стилю, зворушливої чесності, любові до людей, розумних діалогів та великої кількості відвертих сексуальних сцен.
Чотири герої живуть, дружать, кохають, кохаються, спілкуються і листуються.
Успішна письменниця Еліс пише електронні листи своїй найкращій подрузі Ейлін, і в них дівчата діляться думками про світову кризу, релігію, політику і мистецтво. А поза листуванням намагаються просто жити і бути «нормальними». Еліс знайомиться у Тіндері з хлопцем на ім’я Фелікс, запрошує його до Риму, де відкрито закохується, але невзаємно. Фелікс бісексуальний та, як тепер кажуть, токсичний. Тим цікавіше.
Інша героїня Ейлін має друга дитинства Саймона, і вони давно і сильно люблять одне одного. Це сильні теплі почуття, але герої наче створюють бар’єри між собою і любов’ю інших. І якщо читаючи їхні непередбачувані та ідеальні діалоги хочеться скрикнути: «Та покажіть вже мені цих людей, які вміють бути настільки відвертими, наче оголені дроти!»
То те, що вони витворяють зі своїми почуттями, позбавляючи себе стосунків через безглузді непорозуміння, повертає на землю. Де насправді таке трапляється повсюдно.
Люди в книзі Руні спілкуються без агресії і настільки щирі — до крихкості, — що це обеззброює, розслабляє і має терапевтичний ефект.
«У такому житті є щось тонке — наче я музичний інструмент, а світ торкається мене і вібрує в мені», — пише Саллі.
Як вона це робить? Незрозуміло. І це теж захоплює.
Беата Лижва: «13 історій війни»
Я — фоторедакторка і хочу бути в курсі подій, тому починаю день із перегляду фотографій на інформаційних вебсайтах новин найбільших друкованих видань світу. Підбираю фото для текстів в інтернет-журналі Sestry.eu, хочу знати, що відбувається в Україні. Перш ніж зайти на сторінки The New York Times, BBC або Guardian, я перевіряю, які фото з України опубліковано в профілі фотографів УАПП (@ukrainian_photographers) і дивлюся IG-звіти українських фотожурналістів. Погляд професіоналів, які працюють на місці, є неоціненним. Я спостерігаю за фотокореспондентами, які фотографують у місцях, які вони добре знали до війни, тому я їм абсолютно довіряю. Я знаю, що вони перші там, де відбувається щось важливе, вміють документувати військові злочини, і, що для мене має велике значення, вони чутливі до ситуацій, в яких опиняються окремі люди, мирні жителі, але й вони самі.
Я на секуду задумалась, кому потрібна книга воєнних фотографій «13 історій війни», видана до другої річниці повномасштабної російсько-української війни у видавництві Ukrainian Warchive? Хто повернеться до образів, від яких більшість із нас тікає під час скролення соціальних мереж? Чи потягнуться до альбому лише професіонали, автори фото та студенти фотографії? Мій погляд перекинувся на полицю із фотоальбомами, які я збираю роками. Серед них — модні альбоми, книги з портретами знаменитостей та пейзажами, але найбільше місця займають книги з фоторепортажами та документальними проєктами. І саме останні я найчастіше позичаю друзям і використовую сама, коли хочу щось пояснити дітям чи студентам журфаку. Серед багатьох таких примірників є два великі альбоми «Magnum Stories» та «Magnum Contact Sheets», які містять знакові фотографії, що документують найбільші збройні та соціально-політичні конфлікти минулого століття, включно з історіями простих людей, що відбувалися на тлі цих подій. Без більшості фотографій, представлених в обох альбомах, сьогодні важко зрозуміти сучасну історію.
Тому я переконана, що «13 історій війни» набагато важливіші для майбутніх поколінь, які більше не знайдуть усі ці зворушливі фото з України в інстасторіз, через що їм буде складніше зрозуміти, який величезний вплив мало на наше життя те, що діялося, починаючи з 2014 року, в цій європейській країні
«Я був у багатьох із згаданих місцях, але глибоко усвідомлюю, що ніде не був. Ці історії розповідають люди, які живуть там, де вони працюють, і працюють там, де вони живуть, а не тимчасовий відвідувач із зворотним квитком, заброньованим до прибуття», — написав шведський фотограф Пол Гансен у передмові до альбому.
Усі світлини, опубліковані в альбомі «13 історій війни», є частиною збірки Ukrainian Warchive — цифрового архіву, який збирає та зберігає фотографії професійних фотографів, що документують російсько-українську війну.
Книга підтримана Інститутом наук про людину у Відні (Institut für die Wissenschaften vom Menschen, IWM) у рамках програми Documenting Ukraine; Фонд Hasselblad; та Шведський інститут.
У книзі представлено 13 фотонарисів Юлії Кочетової, Яни Кононової, Євгена Малолєтки, Лізи Букреєвої, Романа Пашковського, Алени Гром, Сергія Полежаки,
Дмитро Козацького, Саші Курмаза, Олександра Глядєлова, Олі Коваль, В'ячеслава Ратинського, Романа Бордуна.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
