Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Ярослав Базилевич (справа) втратив дружину та трьох доньок. Фото: YURIY DYACHYSHYN/AFP/East News
No items found.
Ворожі Х-101 та «Кинжали» завдали удари по Львову у ніч на 4 вересня 2024 року. Внаслідок цієї атаки семеро людей загинули і більше 60 отримали поранення. Польські військові тієї ночі підіймали у повітря свої F-16, але ніяк не долучались до збиття російських ракет, що лише підсилило наш біль від втрат. Жодна країна у світі не може сама захистити своє небо, для цього треба колективні зусилля.
Питання про те, щоб залучити Польщу для захисту українського повітряного простору, обговорюються вже кілька місяців поспіль, але треба точка опори, щоб справа зрушила з місця
До цього були певні обнадійливі новини: наприклад, очільник МЗС Польщі Радослав Сікорський озвучив власну думку, що збивати російські ракети над Україною — обов’язок його країни; і також були результати опитування, за яким 56% опитаних поляків виступили за те, аби їх військові збивали російські об’єкти над Польщею.
Звісно, ми можемо просто почекати моменту визрівання, коли Польща таки сама ухвалить відповідне рішення і почне також захищати повітряний простір України. Але дещо в цій ситуації наша країна може зробити і сама, проактивно запропонувавши польській сторони деякі кроки назустріч.
Що може протиповітряна оборона Польщі
Але щоб розуміти, які саме кроки на зустріч варто зробити Україні, треба зіставити деякі цифри щодо протиповітряного потенціалу Польщі. Забіжу наперед і скажу, що деякі дані можуть вкрай здивувати.
Почнімо із того, що за на даний момент Збройні сили Польщі мають в своєму розпорядженні 2 батареї ЗРК Patriot, 4 комплекси середньої дальності Sky Sabre від Великої Британії (по суті, аналог IRIS-T), 14 пускових до комплексів S-125 Newa SC — і це, по суті, все, що є у польської ППО по наземній компоненті, яку б можна було залучити для захисту неба для України.
Так, ВПС Польщі мають в своєму розпорядженні 48 винищувачів F-16. Але далі треба зробити поправку, що «золотим стандартом» для країн НАТО вважається, коли хоча би 70% від наявних F-16 взагалі можуть піднятись у повітря. Окрім того, F-16 не можуть збивати балістичні ракети та «Кинжали», якими росіяни атакували Львів 4 вересня.
Польські F-16 на військовому параді у Варшаві. Фото: Wojciech Olkusnik/East News
Тому тут і доводилось в першу чергу рахувати саме наземну компоненту польської ППО. Бо якщо зіставляти характеристики, то польські Patriot можуть дати Україні кращий рівень протиповітряного захисту, аніж літаки: ракети PAC-2 до «Петріотів» можуть збивати крилаті ракети на дальності аж до 160 кілометрів, ракети PAC-3 — балістичні на дальності до 60 кілометрів.
Є ще «внутрішньополітичний» момент: за національним законодавством в умовах мирного часу польські військові можуть збивати повітряні об’єкти лише після візуального контакту з ціллю. Іншими словами — щоб збити російську ракету, пілот на F-16 має підлетіти до неї настільки близько, щоб побачити свої очима
Це вкрай неефективно, і саме тому має значення цифра, що 56% опитаних поляків підтримують збиття об’єктів Росії в небі над Польщею. Якщо така воля виборців, то значить, польські парламентарі можуть спростити законодавство і, відповідно, роботу зі збиття ракет і «Шахедів» росіян.
Що Україна може запропонувати назустріч
Якщо сам Радослав Сікорський виступає за те, щоб Польща почала захищати небо України, значить, це таки може відбутись попри те, що наявних засобів ППО у самих поляків вкрай небагато — і це показують вище наведені цифри. Але далі слово та діло має бути саме за нашими політиками й громадськими діячами, а також за інженерами.
Наприклад, якщо уважно «читати між рядків» заяви польської сторони, то виходить, що їм треба система для обміну даними про повітряні об’єкти РФ. Можливо, під таку задачу навіть нічого спеціально не потрібно створювати, можна використати те програмне забезпечення, що є у наших зенітників.
Наслідки російської атаки на Львів. Фото: ДСНС
Ми вміємо думати нестандартно. Тому, наприклад, можна запропонувати Польщі створити щось на кшталт «об’єднаної регіональної системи ППО», в рамках якої проголосити, що польські зенітники захищають наше небо, українські зенітники — польське, і що таке об’єднання не спрямоване проти «третіх країн» та існує для боротьби із «регіональними загрозами».
Ну, а якщо російські ракети та «Шахеди» будуть «випадково» залітати в зону такої «регіональної системи ППО», то їх і будуть випадково збивати, «не розібравшись». Як то кажуть, «в таку гру можна грати вдвох»
Ну, або можна запропонувати формат «спеціальної протиповітряної операції», в рамках якої наші та польські військові будуть «обмінюватись досвідом експлуатації Patriot з проведенням бойових стрільб» і заодно будуть опановувати літаки радіолокаційного дозору Saab 340, придбані або отримані від Швеції.
Іншими словами, можна знайти будь-який політичний формат, щоб залучити польську ППО для захисту неба України. Але треба не тільки окреслювати наш запит до Польщі як сестринської країни, а й також пропонувати свої кроки назустріч. За нашу і вашу протиповітряну оборону, як то кажуть.
Експерт інформаційно-консалтингової агенції Defense Express, до складу команди приєднався у листопаді 2020 року. Наразі зосереджений на висвітленні усіх технологічних, воєнних та військово-промислових аспектів, пов’язаних із повномасштабним вторгненням РФ до України. До цього моменту як автор профільних видань висвітлював особливості роботи енергетичного, транспортного та аграрного господарства України в умовах воєнної загрози від Росії. Загальний досвід роботи складає 9 років.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Минув місяць, як Україна розпочала наступальну військову операцію на території Росії. Якби Україна мала всі необхідні дозволи від партнерів на застосування далекобійної зброї та відповідні далекобійні ракети і снаряди, то такі операції були б непотрібні. Але Росія готувалась до наступальних дій з боку Сумщини та безжально обстрілювала прикордонні райони України. Тому іншого виходу не було, як переносити війну на територію Росії та створювати зону безпеки.
Військове мистецтво
З військової точки зору операція майстерно спланована та здійснена Головнокомандувачем Сирським. Ворог не очікував. З українського боку був забезпечений безпрецедентний рівень секретності.
З точки зору швидкості просування операція також вражає. За перший день Курської операції українські війська просунулись вперед на 14 кілометрів. І це в умовах, коли з початку повномасштабного вторгнення російська армія зберігає десятикратну перевагу в озброєнні та кількості людей. Про що це говорить? Що українська армія опанувала високий рівень військового мистецтва.
Втім, ситуація дійсно нетипова для цієї війни, тож, закономірно виникло питання — як розцінювати такі дії української армії з точки зору міжнародного права
Як кваліфікувати дії України?
Українські війська фізично перетнули кордон РФ і рухались вперед — то це наступ чи оборона? Злочин агресії розпочався у 2014 році і досі триває. Вчинила його Російська Федерація. Україна в цьому злочині є жертвою агресії та користується своїм невід’ємним правом на самооборону передбаченим ст. 51 Статуту ООН. Злочин агресії або війна буде тривати до її завершення. Це єдиний злочин охоплений єдиним умислом агресора. І в рамках цієї війни між двома державами агресор один. Той, хто першим почав агресію. Про це йдеться у статті 2 Резолюції ГА ООН від 1974 Визначення агресії.
Тож дії України не можна розглядати окремо від цієї війни — як окремий акт чи окрему операцію, адже вони є прямим наслідком війни проти України і вчинені виключно з метою військового ослаблення противника та зупинення війни. Україна не планує привласнювати російську територію. Тобто дії України — це елемент оборони.
Президент Володимир Зеленський разом із головнокомандувачем ЗСУ Олександром Сирським. Фото: ОПУ
Хто повинен зупиняти війну?
Війна — це міжнародний злочин проти миру між державами і народами. Тому Росія вчиняє злочин не лише проти України. Росія посягає на міжнародний порядок, який встановлює мир між державами. А Україна сьогодні боронить від російської навали не лише власні кордони, а й європейські.
Протидія та запобігання цьому злочину — це компетенція Ради Безпеки ООН, що несе головну відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки. Тобто Україна самотужки не повинна зупиняти цю війну, будучи членом ООН. І поки Рада Безпеки не вдасться до заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру, держава, яка зазнала нападу, може користуватись невід’ємним правом на самооборону, згідно ст. 51 Статуту ООН.
Як ми бачимо Радбез ООН досі до цих заходів не вдався. Тому Україна користується своїм правом на самооборону
Крім того, Україні доводиться відстоювати свою свободу у часи, коли міжнародні суди неспроможні протидіяти війнам та притягати країни, які нападають на інших, до відповідальності. З часів Нюрнберзького процесу вироки за злочин агресії міжнародні суди не виносили. Були вироки за воєнні злочини та злочини проти людяності, які є похідними від агресії. Тобто будь-який потенційний диктатор чи агресор знає, що за розв’язування війни його не покарають.
Сьогодні не працює жоден міжнародний механізм, який би міг зупинити цю війну. Тому в України немає вибору, окрім як захищати себе і своїх людей всіма доступними методами.
Як захищатись від агресора?
Міжнародне право не дає відповіді, як повинна захищатись країна, на яку напала ядерна держава з багатократною перевагою в озброєнні та кількості людей. Або як захищатись, коли агресор воює без правил, не дотримуючись жодної норми міжнародного гуманітарного права? Або як діяти Україні у повномасштабній війні, коли міжнародна спільнота не може зупинити цю агресію.
Але в українського народу є право вижити
Зеленський на засіданні Радбезу ООН. 20 вересня 2023 року. Фото: ОПУ
Взаємна повага до територіальної цілісності, кордонів та суверенітету іншої держави — це принципи співіснування держав мирного часу. Втім, якщо для захисту життів сотень тисяч людей необхідно перетнути кордон країни-агресора, то це вимушений крайній захід, який держава, що захищається, має право здійснити, якщо інших способів ослабити ворога немає.
У виборі методів захисту Україна обмежена лише нормами міжнародного гуманітарного права, яких вона дотримується з першого дня повномасштабного вторгнення.
Правовий режим районів Курської області, зайнятих українськими військами
Це непросте питання. На сьогодні немає в світі єдиного підходу до визначення ознак, за якими можна було б беззаперечно кваліфікувати певний випадок як окупацію. Втім, є абсолютна очевидна різниця між перебування російських військ на тимчасово окупованих територіях України та українських військ у районах Курської області Росії. Для України на відміну від Росії зайнята територія не самостійна і не кінцева мета, земля — взагалі не мета, а виступає лише інструментом ослаблення військової спроможності ворога.
Сам факт тимчасового контролю військами на певній території не породжує права на цю територію, натомість породжує низку зобов’язань щодо місцевого цивільного населення. Це один з базових принципів ведення війни — військові не чіпають цивільних та на контрольованих територіях забезпечують цивільним задоволення базових людських потреб.
Україна наразі дотримується прав місцевого населення Курської області, передбачених міжнародним правом, та надає людям на цих територіях гуманітарну допомогу
Безумовно Курська операція — це успіх української армії, але до перемоги ще тривалий і дуже важкий шлях. Тож треба пам’ятати, що агресор у цій війні один — Росія. Агресор, який воює без правил та одержимий знищенням України. Агресор, від якого Україну не може захистити міжнародна спільнота. А отже, Україна має право захищати своїх людей і свою державу всіма доступними способами.
Звісно, це скоріше українці понесли в Польщу дрібку свого. Але ж цікаво, що пересічний поляк буде чути з колонки сусіда. Хто ж це така і кого українці несуть в польський простір? Можна видихнути з легкістю, бо Соломія Опришко (так звуть дівчину насправді) — ніколи не працювала на ринку в Росії. Не співала на корпоративах птахофабрик і не знімала штани в Кремлі на потіху російській еліті.
19-річній дівчині вдалось усього за рік пройти шлях від релізу першої пісні на платформах в інтернеті до великого концерту. При чому це було зроблено без публічних роздягань, скандалів та зіркових протеже. Ба більше, уперше без фірмового капелюшка, який закривав обличчя дівчини — Клавдія Петрівна якраз зʼявилась на своєму концерті. І той, хто малював у своїй уяві готичну та загадкову діву — побачив молоду білявку зі щирою посмішкою.
Хто ж цей самородок, який змусив мільйони співати «я тобі брехала — я тебе не кохала». А також «знайди мене, подзвони я пам'ятатиму твої сліди»?
Соломія Опришко народилась у селі Гірне Стрийського району Львівської області. Навчається у Дрогобицькому музичному коледжі імені Василя Барвінського. І поки дівчина здавала вступні іспити — вся країна співала хіт «Барабани». Про те, що перед ними нова зірка, — не знали ані викладачі, ані однокурсники. Як же юна дівчина хутко зібрала фан-базу і звернула на себе увагу професіоналів музичної індустрії?
Капелюх, який закривав обличчя, був неодмінним атрибутом Клавдії Петрівни. Фото: особистий архів
Найперше, велика війна змусила по-новому подивись на всі платні ротації на радіо, кліпи і концерти по блату. Вони викликають лише огиду. Після того, як чимало українських чоловіків-артистів у брутальних тату заздалегідь до російського вторгнення поїхали десь у теплі Іспанії та затишні Берліни — країні був потрібен новий герой. І врешті новий голос покоління. Такий, щоб «лікарі кажуть, у вас депресія, мама каже, що я лінива», — торкнувся і вивернув те, що лежало на споді.
Бо ж нинішній слухач уже не той забембаний життям пересічний обиватель без смаку, якому можна впарити щось, аби було. Так само прогресивний український користувач YouTube чи Apple Music прагне нових сенсів воєнного часу
Уже приїлися мантри дорослих жінок — колись популярних співачок як то Ані Лорак, Світлани Лободи чи Насті Камєнскіх — про те, що я маленька дівчинка, нічого не тямлю в політиці і житті. А отже, далі буду співати свої російські пісні і шукати стару російську аудиторію будь-якими способами — на концертах в Казахстані, Вірменії і фестивалях сумнівної якості з фльором російського павутиння в Юрмалі.
Дуже прикметно, що голос нового покоління не має в репертуарі примітивної пісні про війну, волонтерів і ЗСУ — чим нагрішили чимало артистів. Не маєш влучних слів, зосередься на тому, в чому ти сильний. І знаєте, краще за музичну швроваршину — був збір на Free Azov на екранах позаду Клавдії Петрівни. Це актуально і гостроатуально — враховуючи, що якраз оборонців Маріуполя Росія принципово не міняє.
Нам потрібен був тектонічний зсув у музичній культурі і нові актуальні голоси. Бо культурний кордон із РФ — не менш важливий аніж той, які зафіксований статутами ООН, озброєними прикордонниками та службовими собаками
Саме тотальна русифікація музики в епоху нульових змусила Путіна говорити про єдиний народ, єдиний культурний код. І що взагалі нічого немає, крім великої російської культури. Та що говорити, цим грішить не лише офіційна влада, а ті люди, які називають себе російськими опозиціонерами.
Тривалий час аргументи притомних медійників, небайдужих експертів та критиків, що нам потрібен наш реп і наша поп-музика, як у Польщі, — розбивалась об кригу нерозуміння. Бо стати зіркою у Москві — вважалось найкращою амбіцією у житті.
А приємні інді-поп співачки у футболках Nirvana — як то моя польська улюблениця Дарʼя Завʼялов — були неформатом. Бо ж нудно і груди треба пʼятого розміру зробити у пластичного хірурга. Такі були міцні міфи про справжні таланти артисток.
Готова закластись на парі, що умовні років десять тому продюсер би змусив талановиту Соломію взяти псевдо не із твору української художньої літератури. А щось таке приємне на слух культурі зон і прокурених барів. І безумовно — співати варто було би російською, бо українське тривалий час було українським колоніальним неформатом.
За таємничим образом Клавдії Петрівни ховалась 19-річна Соломія Опришко з Львівщини. Фото: приватний архів
Клавдія Петрівна зʼявилась у переломний момент з гостросоціальними текстами та абсолютно новим позиціонуванням жінки на сцені. Є висока ймовірність, що приклад 19-річної уродженки Львівщини надихне багато творчих сердець, підштовхне до сміливих кроків тих, хто досі в собі сумнівається. Мине небагато часу і на небосхилі сучасної музичної культури запалають безліч молодих зірок, а подібні кейси можуть стати нормою.
Тож попри нові виклики часу і волання серен у сільських хатинках і міських «хрущовках», будуть виростати нові зірки
Вони запалюватимуть небосхил. І вмикаючи це в студентській тусовці Варшави чи Перемишля за таке не соромно. Це та культура постмодерну, яка доводить, чому у нас дуже самобутня культура, яка народжує щось змістовне у спробі вижити в часи війни.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Дебати між кандидатами в президенти США у вівторок були сповнені гострих висловлювань та взаємних звинувачень з боку обох кандидатів. Кандидати також зіткнулися через війну в Україні. Камала Гарріс звинуватила Дональда Трампа в бажанні продати Україну і Польщу Путіну, а той натомість стверджував, що він швидко закінчить війну у разі приходу до влади.
Хоча перші дебати почалися з несподіваного рукостискання, ініційованого Гарріс (це була їхня перша зустріч), вони незабаром перетворилися на знайомий з попередніх сутичок за участю Трампа раунд обміну різкими звинуваченнями та образами
Вже під час відповіді на перше питання про економіку колишній президент почав говорити про іммігрантів, які «руйнують країну» і «захоплюють міста», пізніше повторивши в декілька разів спростовані владою історії про те, що мігранти їдять котів і собак жителів Огайо:
— Вони захоплюють міста. Вони захоплюють будівлі. Вони приходять насильно. Це люди, яких вони з Байденом привезли в нашу країну, і вони руйнують нашу країну.
Гарріс намагалася зобразити себе як кандидата з планом на майбутнє, зосередившись при цьому на зображенні Трампа як небезпечного екстреміста і потенційного диктатора, брехуна і людини, яка говорить нісенітниці:
— Зрозумійте, що це людина, яка відкрито заявила, що покладе край, цитую: «покінчить з Конституцією Сполучених Штатів», що він буде використовувати судове переслідування проти своїх політичних ворогів. Це той, хто відкрито висловлював презирство до солдатів. Зрозумійте, що б це означало, якби Дональд Трамп повернувся до Білого дому без жодних запобіжників.
Трамп одразу ж заперечив, зазначивши, що саме за такі слова він отримав кулю в голову.
Контрастність бачення двох кандидатів була помітна і в завершальних промовах обох політиків. Гарріс охарактеризувала майбутні вибори як вибір між кардинально різними баченнями розвитку країни, «тим, що зосереджене на майбутньому, і тим, що зосереджене на минулому і намагається відкинути нас назад». Однак вона підкреслила, що американці більше об'єднані, ніж розділені, і що вона хоче бути президентом для всіх американців:
— Як прокурор, я ніколи не запитувала жертву чи свідка, чи були вони республіканцями, чи демократами. Єдине, що я коли-небудь запитувала, чи все з ним гаразд?
І саме такий президент нам зараз потрібен
Трамп, з іншого боку, накинувся на представницю Демократичного табору за те, що вона нібито не зуміла реалізувати свої цілі, перебуваючи при владі протягом 3,5 років, і змалював ситуацію в країні в похмурих тонах:
— Ми стали державою, що зазнає занепаду. Ми не лідери. Ми не розуміємо, що відбувається. На Близькому Сході йдуть війни. Йдуть війни між Росією та Україною.
Ми опинимося втягнуті в Третю світову війну, і це буде війна, не схожа на жодну іншу
При цьому він повторив свої твердження про те, що вибори 2020 року були сфальсифіковані та що саме він виграв їх, а також заявив, що не несе відповідальності за штурм його прихильниками Капітолію 6 січня 2021 року.
Питання війни в Україні стало предметом однієї з найдовших і найгостріших суперечок між кандидатами. На запитання, чи хоче Трамп, щоб Україна перемогла у війні, той відповів лише, що хоче припинення конфлікту та безглуздих смертей мільйонів людей. А також пообіцяв, як і багато разів раніше, що покладе край конфлікту ще до того, як стане президентом, як обраний президент. Він також звинуватив Гарріс у тому, що вона стверджує, що Росія вдерлася в Україну, тому що вона говорила «дурні речі» перед російським вторгненням.
Гарріс, своєю чергою, захистила репутацію своєї адміністрації, заявивши, що якби не зусилля США і союзників, Путін сидів би зараз у Києві, і що Трамп продав би Путіну як Україну, так і сусідні країни, такі як Польща:
— Якби Дональд Трамп був президентом, Путін сидів би зараз у Києві. Зрозумійте, що це означає, тому що порядок денний Путіна стосується не лише України. Зрозумійте, чому європейські союзники та наші союзники по НАТО так вдячні, що ви більше не президент, і що ми розуміємо важливість найбільшого військового альянсу, який коли-небудь знав світ, яким є НАТО.
Вона додала, що якби не її та Байдена дії на підтримку України, Путін виграв би війну і поклав би око на решту Європи, починаючи з Польщі:
— Чому б вам не розповісти 800 тисячам американців польського походження тут, у Пенсильванії, як швидко ви б здали (Польщу) за послугу і за те, що ви чомусь вважаєте дружбою з диктатором, який би з'їв вас на обід.
Гарріс звинуватила Трампа в тому, що диктатори легко маніпулюють ним, пропонуючи йому лестощі та послуги. Трамп відповів, що якби він був президентом, Путін сидів би в Москві і не втратив би 300 000 солдатів. Однак він зазначив, що, врешті-решт, Росія має те, що називається ядерною зброєю:
— Можливо, вона її застосує. Ніхто про це не говорить.
Трамп також звинуватив Гарріс в тому, що вона недостатньо підштовхує Європу платити більше на підтримку Києва. Крім того звинуватив союзників у тому, що вони використовують Америку в своїх інтересах, як він це робив багато разів раніше, і пригадав анекдот про те, як він погрожував союзникам, що не буде захищати їх від Росії, якщо вони не будуть витрачати достатньо коштів на оборону.
Гарріс також стверджував, що світові лідери сміються над Трампом, а військові бачать у ньому людину, яка зганьбила країну. Експрезидент відповів, посилаючись на прем'єр-міністра Угорщини Віктора Орбана, що лідери бояться і поважають його, в той час як Путін та інші вважають її і Байдена «слабкими» і «жалюгідними».
Хоча опитування показують, що економіка є найважливішим питанням для виборців, на її обговорення було витрачено відносно мало часу. Гарріс підкреслила, що у неї є план, як підняти середній клас і робітників, вказавши на свої пропозиції щодо податкових пільг для батьків новонароджених ($6 000) та тих, хто закладає нові фірми та стартапи (50 000 доларів). Вона також стверджувала, що план Трампа запровадити універсальний тариф на всі іноземні товари, що по суті буде ПДВ, який так насправді платитимуть американці.
Трамп заперечив, сказавши, що витрати на тарифи понесе Китай і «всі ті країни, які використовували нас протягом багатьох років», і заявив, що поточна інфляція «руйнує країну».
Дебати у Філадельфії були єдиним запланованим телевізійним поєдинком між Гарріс і Трампом, а також їхньою першою зустріччю віч-на-віч. Кандидати виходили на неї в ситуації, коли, за даними опитувань, жодна зі сторін не мала явної виборчої переваги. Дебати відбулися у найважливішому для результатів виборів штаті — Пенсильванії.
Людмила Менюк із позивним «Мальва» на фронті від 2014-го. Спочатку як волонтерка і правозахисниця, а після загибелі молодшого сина на війні — як військовослужбовиця в його ж підрозділі «Айдар». Вона стала першою жінкою в Україні, яка очолила бронетанкову службу батальйону.
Волонтерство з першого дня війни
З 2014 року Людмила Менюк разом із двома синами допомагали армії. Заснували правозахисну організацію солдатських матерів «Мальва». Назву запропонував молодший син Станіслав. І саме такий позивний згодом візьме собі жінка. На той момент Людмила не знала, що в Україні мальви саджали матері, чиї діти віддали своє життя за країну:
— Всюди, де було можливо, шукали військовим форму. Вони були голі-босі. Возили на фронт все, починаючи від шкарпеток, футболок, штанів і до амуніції. До того ж у 2014-му більшість хлопців і дівчат стали на захист України як добровольці. Такого поняття у нашому законодавстві не було. Відтак жодного соціального захисту ці люди не мали. Багато з них загинуло, хтось отримав каліцтва. Тож потрібно було вносити зміни до законодавства щодо їхнього захисту. І ми це робили.
Людмила Менюк у цивільному житті
Молодший син Станіслав з перших днів війни хотів піти на фронт, але через проблеми із хребтом хлопцю щоразу у військкоматі відмовляли. Та завдяки другу родини, командиру одного з підрозділів батальйону «Айдар» Сергію Ковризі, він таки потрапив на війну. Був там парамедиком:
— Станіслав постійно навчався. Не втрачав жодної хвилини даремно. Вивчав тактичну медицину. Зокрема, навчався й завдяки фільмам про війну. Дивився навіть російські стрічки, їхній досвід чеченської війни. Це вже сьогодні наші медичні інструктора мають величезний досвід. За ці 10 років війни ми самі маємо, чим поділитися.
Та на війні Станіслав встиг побути не довго. 27 липня 2014-го під час виконання бойового завдання під Лутугине на Луганщині вся група загинула. Сина Людмили поховали разом зі своїм командиром на місцевому цвинтарі у Гайсині на Вінниччині.
Помста привела у військо
У січні 2016-го «Мальва» підписала перший контракт з ЗСУ. На той момент їй було 50. Служити пішла до «Айдару» у 24 окремий штурмовий батальйон. Зізнається, насамперед нею керувало бажання помсти за сина. Хотіла бути саперкою, але побратими відмовили, бо занадто ризикована справа:
— Спочатку я була діловодом технічної частини. Але згодом потрапила безпосередньо у штурмову роту і вже наступні 2,5 роки виконувала обов’язки начальника бронетанкової служби. У мої обов'язки входило насамперед забезпечення боєздатності бронетанкової техніки. Я мала вчасно подавати заявки на заміну запчастин та агрегатів. Все потрібно було робити швидко і завчасно, аби у відповідальний момент, під час бою, не було неприємних несподіванок. Наш підрозділ постійно був на передовій. Відтак техніка весь час працювала. Лише під час так званого перемир’я у ході АТО ми не використовували танки. Важку техніку відводили на 25 км від лінії фронту. А ось БМП та БРДМ (броньована розвідувальна машина. — Авт.) ми використовували постійно.
Людмила з побратимами та посестрами
Значного ураження техніки на той час не було, але часом доводилося ремонтувати її на місці, під обстрілами. Або ж евакуйовувати. Жінка каже — історій за час служби багато. Пригадує ротацію після року і дев'яти місяців перебування на фронті:
— Коли міняємося, то разом з нами їде й наша техніка. Новий підрозділ заходить зі всім своїм. На полігони техніку доставляли на залізничних платформах. На одну вміщалося два БМП або ж один танк. Їх потрібно було закріпити і поставити спеціальні відмітки. Для цього у мене у кишені мала бути крейда, яку я не знайшла. Але ж я жінка, і хоча й не фарбувалася на фронті, губна помада у мене завжди була.
Щойно зробивши справу, побачила, як один із керівників, який контролював завантаження, мене фотографує і каже: «Я ще такого ніколи у житті не бачив»
Насправді коли командир давав наказ очолити бронетанковий напрямок у військовослужбовиці не було знань про техніку. Та завдяки технічній освіті вона добре розумілася на схемах. Відтак легше було вивчати принципи роботи багатьох агрегатів. Ставати фахівцем треба було швидко, бо застосування бронетехніки — це збереження життів піхоти:
— Мені дуже допомогли наші хлопці, які входили в танкові та БМП екіпажі. Багато знань дав мій командир на позивний «Професор», він і зараз воює. Я намагалася все вивчити і бути не теоретиком, а практиком. Мені як жінці не вистачало фізичної сили.
Жодного сексизму у нас не було. Про перепони, приниження, підколки не йшлося. Навпаки — постійна підтримка у всьому
Наприкінці 2019-го «Мальву» поранили. Під час евакуації техніки стався «приліт». Мінно-вибухові травми, забій внутрішніх органів, контузії і висновок лікарів — непридатна до служби в армії:
— Після того у мене стався ще й інсульт згодом. Я погано ходила і говорила. Стало краще лише після реабілітації. Хоча я досі погано чую на одне вухо і не бачу на око. У центральному київському шпиталі лікарям вдалося призупинити втрату зору.
Демобілізувавшись, Людмила отримала другу групу інвалідності. Проте не сиділа, склавши рук. Продовжила займатися спортом і взяла участь в «Іграх Нескорених». Виборола дві золоті медалі з греблі та срібло з пауерліфтингу.
Не думала, що доведеться воювати вдруге
Те, що повномасштабний наступ росіян буде, «Мальва» знала і відчувала. Розуміла, що цей ворог не зупиниться лише на сході країни:
— Мій чоловік — професійний військовий. Неодноразово був у миротворчих місіях за кордоном, а у 2014-му одразу пішов на фронт. Він є моїм побратимом. Ми не раз обговорювали з ним, якими будуть наші дії на випадок великої війни. Тому для нас це не було шоком. Ми чітко знали, що маємо робити. 24 лютого я була вдома, на Вінничині. Близько 4-ї ранку вийшла на терасу покурити. Почула «приліт», але не зрозуміла, що це і де. Ми ж раніше не знали, як ракети прилітають. Далі — на низькій висоті пролетів літак. Ми зрозуміли, що це може бути десант. Скочили у авто і поїхали до військкомату.
До війська 56-річну «Мальву» тоді не взяли. Тож разом із чоловіком вони поїхали до Києва і 15 березня 2022-го року потрапили до 205 окремого батальйону територіальної оборони (ТРО):
— Я була шокована. По-перше, не знала, що таке ТРО. Що це за підрозділ? Вони теж були здивовані бачити мене, тітку в окулярах, 56-річну доброволицю. Вони не знали, що зі мною робити. Бронетанкової техніки у них не було. У наявності лише дві автівки. З озброєння — кулемети. Запропонували бути діловодом в якійсь службі. Я подякувала і сказала, що на відміну від багатьох нових жінок та чоловіків маю військовий досвід, тому точно буду корисною в іншому місці.
По-друге, мене вразила категорія присутніх. Там були співаки, режисери, науковці. Був навіть пластичний хірург, бариста, менеджери. Всі стали на захист країни
Людмила Менюк розуміла, що буде повномасштабна війна
Разом із чоловіком, у складі 205-го батальйону ТРО брали участь у зачистці від ворога Київщини. У прямих боях участі не брали. Прочісували навколишні ліси, заходили й у самі міста й села. «Мальва» зізнається — вражала кількість і масштаби зруйнованого. А далі був Сєвєродонецьк, де на військових чекали важкі, запеклі бої:
— Якоїсь миті думала, що ми там і залишимося назавжди. Але отримали команду на вихід. Були у складі тих підрозділів, які останніми полишали Сєвєродонецьк. Завдяки артилерії, яка взяла удар на себе, нам вдалося вийти цілими і неушкодженими. Всі мости були розбиті, тож виходили під ранок на плотах. Наш підрозділ навіть вивіз всі боєприпаси, аби не залишити їх ворогу. Ми знали, що то дуже великий дефіцит. Була думка все підірвати, але вирішили спробувати вивезти. І у нас все вийшло. Далі був маршрут так званою «дорогою життя», яка вела до Бахмута. Нас розстрілювали, але Господь ніби на руках нас проніс. На той момент всі вийшли живими, але сьогодні уже багатьох серед нас немає.
У Бахмуті вперше пожалкувала про службу
У Бахмуті «Мальва» була сержанткою із матеріально-технічного забезпечення у складі 205-го батальйону 241-ої бригади тероборони. Зізнається, що страшні моменти бували всюди. Однак найсильніше виснаження сталося у Бахмуті. Було важко як фізично, так і морально:
— У нас було 64 безперервних днів контактного бою. Я дуже пишаюсь своїми хлопцями. Бачила їхню мужність, стратегію, яку вони застосовують в боротьбі з ворогом. Таке враження, ніби цих людей з дитинства готували в якихось військових академіях. А ще були проблеми із логістикою. Щоб поїхати у місто «н» за боєприпасами, потрібно було під'їхати до розбомбленого моста з боку Бахмута. Перейти його. І це все під постійними обстрілами. Береш озброєння, боєприпаси, воду, сухпайки і знову повертаєшся. Їдеш польовими дорогами під щільним вогнем. Згадуючи це, мені здається, що я переповідаю кадри з якогось фільму, що цього зі мною не було.
Єдиний раз, коли жінка пожалкувала, що пішла служити, — торік у Бахмуті. Найбільше боялася підвести побратимів під час бою:
— Бої йшли безперестанку, було дуже страшне виснаження, і мені прийшла така думка: «Боже, може, даремно я пішла. Я зараз можу стати тягарем для своїх побратимів, бо мені дуже погано».
Але звідкілясь з'явилося 125 дихання. А ті думки — то була секундна слабість
Історій, які часом спливають у пам’яті у жінки чимало. Пригадує, як якось взимку намагалася дістатися командного пункту у Бахмуті. Була сильна ожеледиця. Довкола лежали обірвані дроти, весь час йшли обстріли. «Мальва» вирішила йти пішки — і раптом прямісінько на неї їде ворог — на велосипеді, в ожеледицю:
— Шоковані ми дивимося одне на одного. Я одразу впала на коліно. У мене був пістолет ТТ. А він на велосипеді їде і тримає автомат. І тут я чую звук міни. Вона падає між нами. Його вбиває, а мені нічого. Я думаю, що він заблукав, десь взяв того велосипеда. А ще ж я уже зовсім погано бачила, але знала, що хоч і сліпа, але 100% його вбила б. Однак, мені не прийшлося цього робити. Господь розпорядився по-іншому.
А ще жінка пригадує, як могила маленької дівчинки врятувала їй життя. Це теж було у Бахмуті:
— Ми були у приватному секторі і росіяни почали закидати нас ракетами. Коли я впала, то побачила невеликий горбик, підняла голову і помітила табличку, підписану від руки. То була могила дворічної дівчинки, яку поховали у дворі будинку.
Торік під час оборони Бахмуту «Мальва» вдруге отримала поранення і вже не змогла воювати далі.
За понад 10 років війни ворог змінився
«Мальва»розповідає, що в останні роки значно змінилася інтенсивність боїв. Ворог застосовує різноманітне озброєння — від літаків та дронів до забороненої хімічної зброї. Та й не секрет, що військових по той бік фронту у рази більше. До того ж тактику наступу росіяни змінили:
— У Бахмуті ми бачили, як вони пускають спочатку одні сили, менш підготовлені, щоб нас виснажити. А потім йдуть їхні специ. Вони робили з їхніх тіл щось схоже на загорожі і йшли у наступ. Ті тіла ніхто не забирав. А от коли йшли професійні військові, то все було по-іншому. Всі у добре оснащеній амуніції. І поранених та вбитих своїх бійців забирали одразу.
Людмила мріє відкрити центр реабілітації для військових
Найважче на війні — втрата побратимів, зізнається Людмила. Щодо страху, то він присутній у всіх. Головне правило — не мовчати, говорити про це:
— Коли є загроза життю, то, звісно, страшно, як і кожній людині. Але я маю виконати наказ, якщо я на війні. Просто своїм побратимам озвучую: «Хлопці, мені так страшно». А у відповідь чую: «Нам теж». Але попри все йдемо бити ворога. Не можна стримувати всі емоції у собі.
Обов’язково про свої страхи треба говорити вголос. Щодо мотивації, то була ціль зупинити ворога подалі від мого дому
Сьогодні ж своєю місією «Мальва» називає інформування світу про жахіття війни.
Без міжнародної підтримки перемоги не буде
У складі проєкту «Голос з передової» Людмила Менюк, разом з побратимами і посестрами розповідає світу про війну в Україні. «Мальва» виступала у Давосі, Мюнхені, Вашингтоні, місті Остін у Техасі. Щоразу звертається до іноземців з проханням посилити допомогу Україні. Жінка наголошує, що для світу втрати України на фронті — статистика, тоді як для українців — це рідні і близькі:
— Я розумію, що європейці живуть у мирі, їм дуже тяжко відчути, як це жити у війні. Під час поїздки до Берліна ми зустрічалися з багатьма політичними лідерами. Дякували Німеччині за допомогу, але просили надавати її у повному обсязі, тому що дуже тяжко, коли вона надходить маленькими партіями. Я розказала історію побратима, з яким спілкувалася перед поїздкою. Він просив подякувати за допомогу, а через два дні російська ракета поцілила у його будинок у Харкові, й загинули його батьки і діти. Дружина у важкому стані. Це говорить про те, що війна не тільки на передовій — вона по всій Україні.
І ми просимо захистити небо і доносимо те, що ми є щитом Європи. Не стане нас, будуть плакати вони біля гробів своїх дітей
Ветеранка розуміє, що європейцям важко усвідомити всі жахіття кривавої війни. Для них вона десь там далеко — за тисячі кілометрів. Хоча насправді для ракет це не відстань:
— Вони не розуміють, що зовсім не готові до війни. Тому що мати зброю і боєприпаси — цього замало. Потрібна підготовлена професійна армія. Причому у великій кількості. Мають бути кризові психологи, бо люди будуть травмовані психічно. І ти маєш бути готовий до жаху, що в тебе може не стати домівки, твоєї родини і взагалі може не стати тебе. Якщо не втрутиться міжнародна спільнота і політики, війна може бути десятиліттями. Однак ми закінчимося швидше. Якщо війна триватиме навіть три роки, то нас уже не буде. Далі воюватиме Європа.
Мріє відкрити реабілітаційний центр для військових
Після повернення до цивільного життя «Мальва» здобула ще одну вищу освіта. Цього разу отримала диплом практичного психолога. У рідному Гайсині жінка відкрила приватний кабінет. Хоча й жартує, що бізнесвумен з неї ще та. Наразі вона лише вкладає у справу. Ветеранка допомогає військовослужбовцям та їхнім сім’ям психологічно впоратися із труднощами, з якими вони стикнулися під час війни. Робить це безкоштовно. Вдень може взяти максимум чотири клієнта, бо емоційно складно:
— Часто спілкуюся з військовими онлайн. Говорять про різне. Найчастіше про нестачу боєприпасів. Про те, як їм тяжко, як хочеться трішки відпочити, хоча б днів 10. Як хочеться прийняти душ. Люди хочуть елементарних речей. Тих, які на умовно мирній території, не цінуються.
Ми з вами навіть не усвідомлюємо, що це може бути така розкіш
Коли військовий на війні, то на війні вся родина, наголошує Людмила. Людям треба навчитися з цим жити. Зокрема, знати як підтримати близьку людину, як не втратити себе і де брати сили:
— Суспільство має бути готовим до того, що воюватимуть всі. І навіть я не застрахована від того, що знову візьму зброю до рук. Я до цього готова.
Жінка переконана, попереду ще багато роботи. Адже після закінчення війни чекає відновлення знищених ворогом сіл та містечок:
— Багато нам доведеться працювати. На жаль, це буде вже більше для моїх дітей і внуків. Але я вірю, що ми зможемо зробити Україну знову квітучою. Мрію відкрили реабілітаційний центр для військових.У нас, у Гайсині, є «Долина УБД». Це було занедбане місце, але ми ще з 2016-го його облаштовуємо. Навіть два будиночки поставили. Хочемо, аби там були психологи, масажисти. Це має бути місце для перезавантаження військових. На території, до речі, є велике озеро з рибою. А ще — хочемо відкрити там профорієнтаційний напрямок. Адже після повернення з війська багато людей захочуть змінити професію. Над цим ми теж працюємо.
Саме ж суспільство має навчитися користуватися зброєю, переконана «Мальва», бо ворожий сусід нікуди не дінеться. Це постійна загроза. А ще — освоїти нові професії, тому що дуже багато наших спеціалістів, на жаль, загинули, чимало виїхали і не повернуться. Але насамперед поважати і любити одне одного. І пишатись тим, що пройшли цей складний шлях.
Минув місяць, як Україна розпочала наступальну військову операцію на території Росії. Якби Україна мала всі необхідні дозволи від партнерів на застосування далекобійної зброї та відповідні далекобійні ракети і снаряди, то такі операції були б непотрібні. Але Росія готувалась до наступальних дій з боку Сумщини та безжально обстрілювала прикордонні райони України. Тому іншого виходу не було, як переносити війну на територію Росії та створювати зону безпеки.
Військове мистецтво
З військової точки зору операція майстерно спланована та здійснена Головнокомандувачем Сирським. Ворог не очікував. З українського боку був забезпечений безпрецедентний рівень секретності.
З точки зору швидкості просування операція також вражає. За перший день Курської операції українські війська просунулись вперед на 14 кілометрів. І це в умовах, коли з початку повномасштабного вторгнення російська армія зберігає десятикратну перевагу в озброєнні та кількості людей. Про що це говорить? Що українська армія опанувала високий рівень військового мистецтва.
Втім, ситуація дійсно нетипова для цієї війни, тож, закономірно виникло питання — як розцінювати такі дії української армії з точки зору міжнародного права
Як кваліфікувати дії України?
Українські війська фізично перетнули кордон РФ і рухались вперед — то це наступ чи оборона? Злочин агресії розпочався у 2014 році і досі триває. Вчинила його Російська Федерація. Україна в цьому злочині є жертвою агресії та користується своїм невід’ємним правом на самооборону передбаченим ст. 51 Статуту ООН. Злочин агресії або війна буде тривати до її завершення. Це єдиний злочин охоплений єдиним умислом агресора. І в рамках цієї війни між двома державами агресор один. Той, хто першим почав агресію. Про це йдеться у статті 2 Резолюції ГА ООН від 1974 Визначення агресії.
Тож дії України не можна розглядати окремо від цієї війни — як окремий акт чи окрему операцію, адже вони є прямим наслідком війни проти України і вчинені виключно з метою військового ослаблення противника та зупинення війни. Україна не планує привласнювати російську територію. Тобто дії України — це елемент оборони.
Президент Володимир Зеленський разом із головнокомандувачем ЗСУ Олександром Сирським. Фото: ОПУ
Хто повинен зупиняти війну?
Війна — це міжнародний злочин проти миру між державами і народами. Тому Росія вчиняє злочин не лише проти України. Росія посягає на міжнародний порядок, який встановлює мир між державами. А Україна сьогодні боронить від російської навали не лише власні кордони, а й європейські.
Протидія та запобігання цьому злочину — це компетенція Ради Безпеки ООН, що несе головну відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки. Тобто Україна самотужки не повинна зупиняти цю війну, будучи членом ООН. І поки Рада Безпеки не вдасться до заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру, держава, яка зазнала нападу, може користуватись невід’ємним правом на самооборону, згідно ст. 51 Статуту ООН.
Як ми бачимо Радбез ООН досі до цих заходів не вдався. Тому Україна користується своїм правом на самооборону
Крім того, Україні доводиться відстоювати свою свободу у часи, коли міжнародні суди неспроможні протидіяти війнам та притягати країни, які нападають на інших, до відповідальності. З часів Нюрнберзького процесу вироки за злочин агресії міжнародні суди не виносили. Були вироки за воєнні злочини та злочини проти людяності, які є похідними від агресії. Тобто будь-який потенційний диктатор чи агресор знає, що за розв’язування війни його не покарають.
Сьогодні не працює жоден міжнародний механізм, який би міг зупинити цю війну. Тому в України немає вибору, окрім як захищати себе і своїх людей всіма доступними методами.
Як захищатись від агресора?
Міжнародне право не дає відповіді, як повинна захищатись країна, на яку напала ядерна держава з багатократною перевагою в озброєнні та кількості людей. Або як захищатись, коли агресор воює без правил, не дотримуючись жодної норми міжнародного гуманітарного права? Або як діяти Україні у повномасштабній війні, коли міжнародна спільнота не може зупинити цю агресію.
Але в українського народу є право вижити
Зеленський на засіданні Радбезу ООН. 20 вересня 2023 року. Фото: ОПУ
Взаємна повага до територіальної цілісності, кордонів та суверенітету іншої держави — це принципи співіснування держав мирного часу. Втім, якщо для захисту життів сотень тисяч людей необхідно перетнути кордон країни-агресора, то це вимушений крайній захід, який держава, що захищається, має право здійснити, якщо інших способів ослабити ворога немає.
У виборі методів захисту Україна обмежена лише нормами міжнародного гуманітарного права, яких вона дотримується з першого дня повномасштабного вторгнення.
Правовий режим районів Курської області, зайнятих українськими військами
Це непросте питання. На сьогодні немає в світі єдиного підходу до визначення ознак, за якими можна було б беззаперечно кваліфікувати певний випадок як окупацію. Втім, є абсолютна очевидна різниця між перебування російських військ на тимчасово окупованих територіях України та українських військ у районах Курської області Росії. Для України на відміну від Росії зайнята територія не самостійна і не кінцева мета, земля — взагалі не мета, а виступає лише інструментом ослаблення військової спроможності ворога.
Сам факт тимчасового контролю військами на певній території не породжує права на цю територію, натомість породжує низку зобов’язань щодо місцевого цивільного населення. Це один з базових принципів ведення війни — військові не чіпають цивільних та на контрольованих територіях забезпечують цивільним задоволення базових людських потреб.
Україна наразі дотримується прав місцевого населення Курської області, передбачених міжнародним правом, та надає людям на цих територіях гуманітарну допомогу
Безумовно Курська операція — це успіх української армії, але до перемоги ще тривалий і дуже важкий шлях. Тож треба пам’ятати, що агресор у цій війні один — Росія. Агресор, який воює без правил та одержимий знищенням України. Агресор, від якого Україну не може захистити міжнародна спільнота. А отже, Україна має право захищати своїх людей і свою державу всіма доступними способами.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
