Улюблениця Трампа. Як Джорджа Мелоні стала арбітром між Вашингтоном, Брюсселем та Києвом?

Переговори у Стамбулі стали черговим випробуванням для пошуку миру в Україні. Світ уважно стежить, чи зможуть дипломатичні зусилля врятувати від конфлікту європейський континент, або ж ключем до миру залишиться виключно військова міць України.

В ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry Велізар Шаламанов — колишній міністр оборони Болгарії (2014 р.) та директор з управління попитом в Агентстві НАТО з інформаційних технологій та кібербезпеки (2009-2017 рр.) — аналізує результати зустрічі у Стамбулі, коментує перспективи нових санкцій і оцінює роль західної військової допомоги у контексті тривалої боротьби за суверенітет України.

Процес переговорів

Марина Степаненко: Пане Шаламанов, у жовтні 2022 року Президент України Володимир Зеленський підписав указ №679/2022, яким увів у дію рішення РНБО про неможливість проведення переговорів із президентом Росії Володимиром Путіним. І хоча напряму він не забороняє можливість діалогу з іншими представниками російської влади — Київ довго відкидав таку можливість. На вашу думку, що могло вплинути на таку трансформацію позиції України?

Велізар Шаламанов: По-перше, відбулися очевидні зміни в Сполучених Штатах, і президент Зеленський визнає роль Америки і президента Трампа. Отже, він коригує свій підхід, виходячи з того, що пропонує американський лідер, а саме: зосередитися на припиненні бойових дій, вогню і на прямих переговорах з президентом Путіним. Це одна з причин. 

Друга, на мою думку, полягає в тому, що президент Зеленський зараз має повну підтримку об'єднаної Європи, що дає йому сильнішу позицію для того, щоб сісти за стіл переговорів з президентом Путіним. Значною мірою український президент зараз має можливість представляти європейську позицію — особливо з огляду на те, що самі європейські лідери не взаємодіють з очільником Кремля напряму.

Вони просто не можуть домовитися, хто з них має взяти на себе цю роль. Тож у цьому випадку на сцену виходить Зеленський

І по-третє, з'являється додаткова можливість більш серйозно залучити Туреччину і президента Ердогана. Туреччина, не займаючи чіткої позиції у цій війні, слугує своєрідним нейтральним майданчиком для зустрічей. Вона залишається надійним партнером України в Чорноморському регіоні, і це дає президенту Зеленському додаткову впевненість у тому, що зустріч з Путіним може відбутися саме в Туреччині, а не деінде.

Президент Зеленський наполягає на особистій зустрічі з Володимиром Путіним як на потенційно найбільш результативному форматі діалогу. З огляду на ваш досвід, які тут можуть бути переваги та ризики?

Перш за все, зрозуміло, що в російській системі рішення ухвалює лише президент Путін. Будь-яка домовленість, досягнута без його безпосередньої участі, може бути легко порушена — і навіть якщо він щось підтвердить, немає жодних гарантій, що це буде виконано. Але принаймні тоді не буде формального виправдання.

По-друге, цей крок посилає важливий сигнал. Не просто Україна відмовилася від переговорів з Путіним — Путін продемонстрував повну неповагу не лише до України як суверенної держави, а й до президента Зеленського особисто. Змусити його зустрітися віч-на-віч із Зеленським було б кроком до визнання суверенітету України і змінило б тон переговорів.

Не менш важливим є меседж Європи: переговори можуть бути ефективними лише за умови припинення вогню. Тут Зеленський ризикує, погоджуючись зустрітися з Путіним до припинення вогню, але з метою зробити це першим пунктом обговорення. Тільки після цього можуть бути зроблені інші кроки.

І, звичайно, є критично важливе гуманітарне питання обміну всіх військовополонених, адже йдеться про людей.

Підтримка союзників

Президент Франції Еммануель Макрон після візиту до Києва заявив, що, поки вступ України до НАТО залишається недосяжним, Європа має запропонувати інші гарантії безпеки — зокрема, розміщення військ союзників у стратегічних точках на території України, подалі від лінії фронту. Як ви оцінюєте цю ініціативу?

Це вже переходить у практичні кроки — керівники оборонних відомств Франції та Великої Британії відвідали Україну, щоб оцінити ситуацію на місці. Існує коаліція охочих, і хоча деталі не можуть бути розголошені публічно, ключовий меседж полягає в тому, що це розгортання не є предметом переговорів з Росією. Це питання виключно між Україною та коаліцією.

Якщо Україна просить про таке розгортання в обмін на гарантії безпеки, то тільки коаліція і Київ мають визначити умови

Це також чіткий сигнал для США: хоча їхня участь залишається важливою, вони не будуть на самоті. Європа готова взяти на себе відповідальність — особливо за все, що виходить за межі унікальних можливостей США, наприклад, космічних активів. Коли йдеться про війська і фінансову підтримку, європейські країни і глобальні партнери, зокрема й Австралія, готові зробити свій внесок.

Європейські лідери говорять про запровадження нових жорстких санкцій проти Росії — зокрема в енергетичному секторі — у разі провалу мирного процесу. Чи не час уже перейти від умовних «санкцій у відповідь» до системного економічного наступу на РФ: повне ембарго, блокування залишків активів, вторинні санкції для Китаю, Індії, Туреччини? Що, на вашу думку, стримує Європу?

Я думаю, що санкції є частиною мови, яка використовується і як стримуючий фактор для запобігання подальшій ескалації війни, і як інструмент деескалації у сферах, які безпосередньо не пов'язані з військовими діями, але все ж впливають на здатність Росії продовжувати свою агресію.

Попри проведені переговори, прогресу у припиненні терористичних атак Росії на українські міста не досягнуто, тому я вважаю, що нас очікуватиме поступове посилення санкцій

Наразі європейські країни мають сильнішу позицію, щоб просити Сполучені Штати і, зокрема, президента Трампа, впроваджувати санкції і з американського боку, оскільки ЄС вже багато зробив у цьому напрямку. Має бути єдиний підхід. Зрештою, ми наближаємося до саміту НАТО в Гаазі, і зрозуміло, що однією з центральних тем буде підтримка України. Вона включає в себе не лише військову допомогу, але й економічні санкції, адже це зустріч глав держав, а не лише військових чи зовнішньополітичних чиновників.

Чимало українських та західних аналітиків неодноразово наголошували: ключ до справжнього миру — не дипломатія, а посилення Збройних сил України. На вашу думку, чи відповідає нинішня військова допомога від союзників цій логіці?

Ми бачимо — і хорошим прикладом є нещодавній виступ колишнього головнокомандувача генерала Залужного в Лондоні — що це вже двосторонній процес. Західні союзники підтримують Україну, але вони також вчаться в України тактиці, технологіям і оперативному мистецтву.

Отже, на цій новій фазі взаємної підтримки і співпраці, я вважаю, ми побачимо ще сильнішу підтримку з боку Заходу

Це посилить тиск на Росію — економічно через західні санкції, технологічно через посилення підтримки України, а також через процес засвоєння уроків, який допоможе західним країнам підвищити якість своєї допомоги. У цій спіралі Росія втрачатиме позиції з кожним днем.

Так, цей процес можна прискорити, але ми не повинні розглядати його як суто військову діяльність. Він тісно пов'язаний з дипломатією та економічним розвитком. Такий комплексний підхід надсилає Росії чіткий сигнал: вони не зможуть перемогти у цій війні і їм потрібно змінити свій курс.

Як колишній міністр оборони Болгарії та високопосадовець НАТО ви знаєте, як ухвалюються стратегічні рішення. Що сьогодні заважає перетворити оборонну допомогу Україні на наступальну перевагу?

Це дуже складне питання, тому що НАТО будувався як оборонний альянс. Він ніколи не був призначений для наступу або застосування сили без того, щоб на нього не напали. Це серйозний виклик.

Ось чому була створена коаліція охочих — для подолання цієї фундаментальної перешкоди. З іншого боку, підтримка країн вільного світу допомагає Україні зрозуміти загрози і підготуватися до них. Ми розвиваємо потенціал, який слугує стримуючим фактором для Росії, в тому числі в ядерній сфері. Заяви Великої Британії та Франції демонструють новий підхід до ядерного стримування.

Але найбільший виклик полягає в тому, що за останні 10 чи 11 років, особливо з 2014-го року, Росія побудувала високоефективні інформаційно-психологічні операції проти наших суспільств і процесів прийняття рішень. Це створює реальні труднощі зараз.

Одним із важливих кроків є тісна співпраця з Україною для посилення інформаційної стійкості та стійкості процесів ухвалення рішень — розуміння вразливості демократії для забезпечення чітких, швидких рішень на підтримку України.

Європа на роздоріжжі: політичні, регіональні та кіберзагрози

18 травня у Румунії відбулись президентські вибори, де у другому турі зустрілись прозахідний та проросійський кандидати. За офіційними результатами, Нікушор Дан перемагає. Вибори також відбулися й у Польщі. Перемогу, згідно екзитполів, у першому турі здобув Рафал Тшасковський, чинний мер Варшави та представник «Громадянської коаліції» (KO). Його опонентом у другому турі буде Кароль Навроцький від партії «Право і справедливість» (PiS), який критикує політику ЄС та скептично налаштований на євроінтеграцію України. Ми зараз спостерігаємо тенденцію з посилення популярності ультраправих та антиєвропейських політиків у країнах Євросоюзу. Чи можливо цьому протидіяти?

Я думаю, що це одне з найважливіших випробувань для Європи і демократії. Окрім гарячої війни в Україні, це ще одне ключове поле битви, де ми повинні показати, що можемо протистояти російській агресії. Це не лише військова, але й інформаційна, психологічна та політична агресія по всій Європі, а також, ймовірно, і в США. Так що так, ви абсолютно праві. Я сподіваюся, що європейські громадяни та лідери ставляться до цього дуже серйозно.

Якщо ми зможемо запобігти приходу до влади націоналістичних, антизахідних, проросійських лідерів у Східній Європі, це стане чітким сигналом для президента Путіна, що він програє

Тому що це не просто війна проти України — це війна проти Заходу, особливо проти Східної Європи, з метою перекреслити все, що було досягнуто до 1997 року, як Путін відкрито заявив у своєму листі до НАТО в грудні 2021 року.

Чому ультраправі сили набувають серйозної підтримки серед громадян всередині європейський країн саме зараз? 

По-перше, ми повинні чесно визнати, що Східна Європа має певні вразливі місця. Ми повинні визнати їх і зосередитися на наших сильних сторонах — боротьбі з корупцією, слабкою комунікацією, політичним егоїзмом і надмірним покладанням на ЄС, НАТО чи США замість того, щоб самим брати на себе відповідальність за ухвалення складних рішень.

Сподіваємося, що ми зможемо вирішити ці проблеми до того, як ми зіткнемося з тим, з чим зіткнулася Україна — фізичним нападом російських військ. Відверто кажучи, Україні також бракувало рішучості перед виборами Зеленського і вторгненням у 2022-му році. Корупція та російський вплив були широко розповсюджені, що робило країну нездатною протистояти зростаючому тиску. Але ситуація виявилася не такою слабкою, як вважав Путін, і його прорахунок обернувся проти нього.

Тепер, як члени ЄС і НАТО, ми, країни Східної Європи, повинні вчитися на досвіді України. Як і Україна після лютого 2022 року, ми повинні вжити рішучих заходів, щоб запобігти подальшим російським маніпуляціям і пропаганді, особливо через підтримку націоналістичних сил.

Одна справа, коли ці групи існують на маргінесі, і зовсім інша, коли вони отримують реальну владу

Росія активно нарощує військову присутність на кордоні з Фінляндією, включаючи будівництво нових інфраструктурних об'єктів і розміщення великої кількості військових на важливих стратегічних точках. Це спроба випробувати реакцію НАТО на нові виклики, зокрема на можливість застосування статті №5? Як ви оцінюєте шанси на таку ескалацію?

Ми не можемо ігнорувати такий сценарій. Саме тому Фінляндія, країни Балтії та Польща попросили внести зміни до Оттавської конвенції про протипіхотні міни. Вони активно використовують цей вид оборонної зброї, щоб зменшити ризик масованого вторгнення, одночасно відновлюючи свій звичайний військовий потенціал.

Це серйозна загроза, з якою необхідно боротися як на національному рівні, так і на рівні НАТО і ЄС. Проте ці зміни потребують часу — в тому числі для відбудови оборонної промисловості, прискорення виробництва і забезпечення ефективних закупівель. Водночас, як підкреслив генерал Залужний, ми повинні розуміти нову природу війни і бути готовими до загроз з боку безпілотників, інтегрованих розвідувальних систем і високоточних ударів.

Існує довгий перелік викликів, але Європа має і волю, і можливості для їхнього вирішення. Найважливішим елементом є вивчення досвіду України. Це створює справді взаємну підтримку: ми надаємо Україні те, що їй потрібно зараз, водночас використовуючи її уроки для підготовки до загроз, з якими ми можемо зіткнутися через три-п'ять років. Мета полягає в тому, щоб не допустити, щоб нас застали зненацька, як це сталося з Україною.

Пане Шаламанов, Чорноморський регіон залишається вразливим до гібридних загроз з боку Росії — від військових провокацій до кібератак та дезінформації. Болгарія як країна НАТО перебуває на передовій цієї боротьби. Як ви оцінюєте поточну безпекову ситуацію в регіоні? Чи достатньо НАТО та ЄС роблять для зміцнення обороноздатності Чорноморських країн?

Це критично важливе питання, оскільки НАТО і ЄС можуть зробити лише стільки, скільки країни регіону готові зробити самі і попросити у союзників. Україна це добре знає — першою лінією оборони є національні зусилля. Жодна зовнішня допомога не може замінити цю відповідальність. Болгарія і Румунія повинні зробити набагато більше для власної оборони, перш ніж офіційно просити про подальшу підтримку з боку ЄС і НАТО.

У нашому регіоні Туреччина відіграє унікальну роль. Це військово спроможний союзник НАТО, але не член ЄС. Між Туреччиною та ЄС існує напруженість у питаннях оборонної промисловості та закупівель. Зараз, коли Україна практично включена в оборонно-промислову співпрацю з ЄС, настав час встановити аналогічні, збалансовані відносини з Туреччиною.

Зміцнення оборони в Чорноморському регіоні неможливе без Києва та Анкари

Покладатися лише на власне виробництво та відкладені закупівлі у США та Західній Європі — іноді на п'ять і більше років — є неприйнятним з огляду на загрозу, що насувається з боку Росії. В умовах зміни зобов'язань США в Європі, особливо в Південно-Східній Європі, Болгарія і Румунія повинні тісно співпрацювати з Україною і Туреччиною для зміцнення потенціалу стримування і оборони за допомогою скоординованих планів НАТО і ЄС.

Нещодавно в Іспанії відбувся масштабний збій в енергосистемі, який, ймовірно, був спричинений кібератакою. ЄС продовжує посилювати санкції проти кібератак та впроваджує нові ініціативи, такі як база даних вразливостей. Як ви оцінюєте ефективність цих заходів? Чи готова Європа до зростаючих кіберзагроз, особливо в контексті війни в Україні?

ЄС повинен інтегрувати цивільну кібербезпеку та інформаційну стійкість з військовим плануванням, щоб ефективно протистояти російським атакам.

Гібридна війна Росії централізована і керується ГРУ, в той час як 20-30 європейських країн ведуть її окремо, розділяючи цивільні і військові зусилля, що дає Росії перевагу. Нам потрібна тісніша співпраця між цивільними та військовими кібер- та інформаційними можливостями на рівні ЄС і НАТО, із залученням цінного досвіду України.

Ця загроза реальна і може неодноразово нас здивувати. Потрібні серйозні, комплексні заходи — об'єднання військових і цивільних зусиль, співпраця НАТО і ЄС, залучення України і регіональна координація, адже атаки на одну країну впливають і на інших.

Титульне фото: Bartlomiej Magierowski/East News

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

У ніч на 11 травня російський президент несподівано заявив про готовність до прямих переговорів, «у Стамбулі — там, де вони були перервані у 2022 році». Три роки тому Росія фактично вимагала капітуляції України: скорочення української армії, відмову від вступу в НАТО, зняття міжнародних санкцій проти Росії та надання російській мові в Україні офіційного статусу. Відтоді у Кремлі не змінювали свої вимоги, натомість додавали інші пункти. Зокрема, серед умов до тимчасового припинення вогню у Москві називали виведення українських військ з території Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей, причому навіть з тих районів, які контролює Україна. 

Заява Путіна про відновлення переговорів з Україною з’явилась після спільного заклику  України, Німеччини, Франції, Великої Британії та Польщі до 30-денного перемир’я, яке мало б початися 12 травня. Президент Франції і німецький канцлер під час візиту до Києва 10 травня попередили, що Європейський Союз разом із США запровадять нові санкції проти Росії, якщо вона не піде на припинення вогню без попередніх умов. 

У Москві відповіли, що це питання можна винести на переговори у Стамбулі. На цьому етапі підключився президент США, який публічно закликав українську владу пристати на пропозицію діалогу. Зеленський прийняв цей пас і заявив, що готовий до особистої зустрічі з російським президентом. Трамп також не виключив, що приєднається до переговорів в Туреччині, якщо туди приїде Путін. А втім, зрештою, ані американський, ані російський очільники в Туреччину не поїхали. Трамп при цьому заявив, що в мирних перемовах по Україні не буде зрушень, допоки він особисто не побачиться з Путіним. Чому Путін не поїхав на перемови з Зеленським? Чи є шанс у дипломатичного треку? Як в осяжному майбутньому досягти припинення вогню? Чи посилять ЄС і США санкції проти Москви? 

Дипломатичний трек

Стамбульські переговори — це початок дуже довгого шляху, каже стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі Девіс Еллісон:

— Це повернення до ранніх фаз війни, під час яких переговори велися в той час, коли тривали бойові дії.

Отже, якщо і є позитивний знак, то це те, що відкриті переговори відновилися, хоча рушійна сила — погрози США припинити підтримку — стримує будь-який оптимізм

Судячи із заяв, зроблених Путіним і його оточенням, він не зацікавлений у припиненні війни, якщо тільки це не буде зроблено на його максималістських умовах, наголошує старша політична аналітикиня Брюссельського Центру європейської політики (European Policy Center) Аманда Пол.  

Якщо розглядати ситуацію в широкому контексті, то мирний трек вже розпочатий. Це низка попередніх зустрічей в Саудівській Аравії, ініціативи Трампа, повністю перезавантажена комунікація, до речі, і з українського боку також в напрямі пошуків варіантів завершення російської війни. Так вважає кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Богдан Ференс:

 — Ідея продовжити перемови у Стамбулі належить росіянам. Вони хочуть таким чином проілюструвати певну послідовність — так як саме у Стамбулі у 2022-му році був започаткований формат перемовин, вони хочуть його продовжити і використати попередні вимоги у своїх цілях.

Володимир Путін не скористався можливістю почати мирні переговори, яку надав Володимир Зеленський, заявив генеральний секретар НАТО Марк Рютте на полях неформальної зустрічі міністрів закордонних справ країн Альянсу в Анталії. З його слів, Зеленський виявив готовність сісти за стіл переговорів і після припинення вогню також говорити про мирну угоду: «Тож Україна явно готова грати за правилами. Але м’яч зараз на боці Росії».

Чому Путін відмовився від переговорів з Зеленським 

У Києва і Москви зараз є певна тактична можливість подивитись, як взаємодіють делегації, і чи зможуть вони досягти прогресу на нижчому рівні, каже стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі Девіс Еллісон. Водночас він не виключає, що переговори завершаться домовленістю про припинення вогню, а це може створити підґрунтя для зустрічі Зеленського, Путіна і Трампа. Однак в найближчій перспективі цілком імовірна і цілком відповідає російській практиці тактика затягування:

— Я сумніваюся, що Трамп буде схильний до запровадження нових санкцій на практиці. Однак повідомлення європейцям про те, що без скасування санкцій не буде жодних переговорів, є ймовірною російською стратегією. Я думаю, що є реальний шанс, що Москва хоче долучитись до дипломатичного шляху, але вона, звісно, намагатиметься отримати максимум виконання своїх вимог від кожного учасника, перш ніж поступитись бодай одним сантиметром.

Росіян цікавить безпосередньо трек російсько-американських відносин. Вони бояться втратити нове вікно можливостей, яке, як вони вважають, відкрилось після обрання Трампа президентом, наголошує кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Богдан Ференс. У Москві не хочуть втратити відновлену комунікацію безпосередньо між американцями і росіянами, і, власне, між Путіним і Трампом:

— Це ключовий фактор, який стримує їх від більш радикальних кроків щодо неучасті у тих чи інших мирних ініціативах.  Друге, це санкції. Росіяни намагаються у такий спосіб отримати певні гарантії, що у випадку, якщо знайдуться спільні точки дотику, санкції будуть зняті. Це два фактора, які їх турбують.

Можуть вони це вирішити за допомогою дипломатії чи ні? Ми бачимо, що їхня дипломатія — це насамперед агресивна війна

Переговори в Стамбулі: позиції й очікування

Ми часто уявляємо це так: двоє зустрічаються, говорять і знаходять компроміс. Але це хибна перспектива у випадку Росії, вважає експерт Мюнхенської безпекової конференції Ніко Ланге:

— Ми маємо чітко сказати: одна країна напала на іншу. І наша позиція як Німеччини полягає в тому, що агресивна війна не повинна приносити вигоди. Ілюзія, що Україна має віддати частину своєї території, щоб Путін нарешті заспокоївся, — це помилка. Україна повинна за нашої підтримки відстоювати свою переговорну позицію.

Йдеться не лише про мир зараз, а й про те, щоб Путін не напав знову через кілька місяців чи років

Російська делегація, очолювана помічником російського президента Володимиром Мединським, прибула в Стамбул вранці 15 травня. Саме він очолював переговорну групу росіян і 2022 року. Російська сторона готова до відновлення переговорного процесу, готова до можливих компромісів та їхнього обговорення, наводять слова Мединського російські медіа. Водночас він заявив, що перед цим необхідно «усунути базові першопричини конфлікту».

Український президент тим часом понад три години в Анкарі спілкувався з турецьким колегою Реджепом Ердоганом. Поки тривала їхня зустріч до останнього було незрозуміло, чи відбудуться хоча б якісь переговори у Стамбулі. Зрештою Зеленський на пресконференції заявив, що з поваги до президентів Трампа і Ердогана, вирішив відправити делегацію в Стамбул. Її очолив міністр оборони Умєров. Зеленський наголосив, що головне питання, яке піднімає Україна, — припинення вогню. Водночас український президент сумнівається, що Росія на це погодиться.   

Пропозиція 30-ти денного перемир'я — це українська позиція, скоординована з європейськими партнерами і безпосередньо з адміністрацією Трампа, зауважує кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Богдан Ференс:

— Це підсилює, звісно, аргумент про необхідність припинення вогню і саму українську пропозицію. Дійсно, росіяни навряд чи готові відразу погодитись. Чому? Тому що в їхній логіці затягнути процес, тим самим підсилюючи дії на фронті і виторговуючи для себе кращі умови на майбутні перемовини.

Український підхід цілком правильний, але, на жаль, Росія не зацікавлена в такому перемир'ї, погоджується старша політична аналітикиня Брюссельського Центру європейської політики (European Policy Center) Аманда Пол: «Росія готується до літнього наступу і вона не відчуває тиску».

Володимир Путін хоче захопити все що зможе, він спробує забрати будь-яку територію аж до околиць Києва, цитує CNN неназваного американського посадовця. Росіяни накопичують сили, і літня наступальна кампанія фактично вже почалася, заявив в ефірі телемарафону речник ОТУ «Харків» Павло Шамшин.

За певних умов 30-денне перемир'я можливе, якщо, звісно, Росія його дотримуватиметься, каже стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі Девіс Еллісон. А втім, його вкрай складно проконтролювати:   

— Це означатиме, що не буде жодних ударів безпілотників, жодної випущеної ракети і так далі.

Досягти всеосяжного припинення вогню на такій великій території дуже складно, адже достатньо одному підрозділу не отримати наказ або не підкоритися йому, щоб змарнувати всі зусилля

Посилення санкцій проти Росії: реальне чи ні

Якщо Росія не покаже реальної готовності до завершення війни, то Україна проситиме США, Євросоюз та країни Глобального Півдня ввести жорсткі санкції, заявив в Анкарі Володимир Зеленський. З його слів, усі сторони повинні демонструвати готовність до перемовин. Перший крок — це припинення вогню, і якщо це залежить від прямих переговорів лідерів — я тут, — сказав український президент. Путін явно хоче зустрітися з Трампом до того, як зустрінеться із Зеленським. Крім того, очільник Кремля вміє грати з главою Білого дому, зауважує старша політична аналітикиня Брюссельського Центру європейської політики (European Policy Center) Аманда Пол: 

— Очевидне захоплення Трампа Путіним досі було перешкодою для серйозних кроків Вашингтона. Путін, ймовірно, здогадується, що, незважаючи на його відсутність у Стамбулі, Трамп знайде спосіб заявити, що росіяни ведуть переговори, і Україна повинна зробити те ж саме, а це означає, що загроза санкцій, швидше за все, залишиться лише загрозою. Але хто знає, що буде насправді, Трамп часто буває непередбачуваним.  

Путін хоче вести переговори, висуваючи максималістські вимоги і водночас без припинення вогню. Це, звісно, зручно для нього. Його потрібно змусити змінити позицію — за допомогою санкцій, зниження цін на енергоносії, постачання зброї та боєприпасів Україні, аналізує експерт Мюнхенської безпекової конференції Ніко Ланге:

— Переговори мають підкріплюватися силою. Те, що Німеччина, Франція, Велика Британія та Польща готові посилити санкції, якщо Путін не погодиться на припинення вогню, — це правильний сигнал. На європейців покладено дуже велику роль — яку вони досі ще не взяли на себе. Європа переважно покладалася на Сполучені Штати Америки. Але так більше не можна. Усі мають усвідомити: якщо почнеться справжній мирний процес, то питання забезпечення припинення вогню та довгострокової безпеки України — насамперед завдання для Європи.

Якщо провідні європейські країни виступатимуть єдиним фронтом — це буде корисним першим кроком

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

Важливо, що це зробила політикиня родом з Німеччини — з країни, політику якої часів канцлера Герхарда Шредера Росія змогла зламати зсередини. Найбільша промислова країна Європи припустилася катастрофічної помилки в енергетичній політиці та потрапила в обійми Путіна — кілька урядів віддали енергетичну безпеку на відкуп великим промисловцям. Ті не бачили нічого, крім швидких прибутків та здешевлення виробництва — і тому на дешевий трубопровідний газ та відчутні знижки Кремля підсіли буквально всі. Російський газ у Німеччині став настільки дешевим, що його почали використовувати не тільки для опалення будинків і хімічного виробництва, а й для генерації електроенергії. Це спричинило ще більшу залежність, а політики дивилися на це прихильно. Газ вважався дешевою й екологічнішою альтернативою вугіллю та нафті.

Кремль був упевнений, що Німеччина, маючи відчутну залежність від його енергоносіїв, слова докорів не скаже, коли спочатку впаде Україна, а потім країни Балтії та Польща

Впевненості цьому додавав амбітний проєкт, над яким Путін та його німецькі лобісти працювали пів життя — мова йде про газопровід «Північний потік-2». Понад $9,5 млрд інвестицій. Німецько-російське енергетичне партнерство. Тяжка битва з Трампом першої каденції та Джо Байденом, аби «Північний потік-2» таки запрацював. 

Утім, виступ Урсули фон дер Ляєн у Європарламенті на початку травня дає зрозуміти, що німці і загалом Європа нарешті спокутують вину за багаторічне втягування себе в шибеницю Путіна. 

«Ера російських викопних енергоносіїв в Європі «добігає кінця», — заявила політикиня

Саме відмову від російського викопного палива вона визначила як один із трьох ключових аспектів для досягнення тривалого миру в Україні. Достеменно відомо, що із середини 2000-х років Росія дуже активно просувала Берліну, Брюсселю та Парижу тезу, що Україна — дуже ненадійний транзитер європейського газу, та і загалом українці та газові технології — це як космос та дикі племена Полінезії. Насправді все було не так — свого часу саме в Києві проєктували основні радянські ГТС, які потім принесли Путіну та його оточенню мільярди доларів. 

Рішуче лідерство пані Урсули припало на непрості часи — торговельна війна із США і досить непрості стосунки із президентом Дональдом Трампом. Заради того, аби останній почав говорити із Європою конструктивно, політикиня покликала на допомогу прем’єр-міністерку Італії Джорджію Мелоні. Самі ці дві пані зараз шукають шляхи порятунку Європи.

Станом на зараз Урсула фон дер Ляєн має чіткий план, як потроху витягати Європу із позиції чи то жертви, чи то бажаного мовчазного трофею для Китаю, Росії та США одночасно. Лідерка Євросоюзу пропонує відмовитись від нових угод на постачання російського газу, включаючи трубопровідний газ та зріджений природний газ (LNG). Його має замінити американський, але саме особистий підхід Мелоні до Трампа має зафіксувати, яка це буде частка — бажано, аби не монополія.

План фон дер Ляєн передбачає альтернативні джерела енергії. Згідно з ним, ЄС активно розширює використання відновлюваних джерел енергії та імпорт газу з інших країн. Далі пропонуються нові правила для моніторингу та прозорості постачання газу, щоб уникнути прихованих закупівель російського палива.

Окремо йде пропозиція поступового обмеження на російський ядерний сектор: ЄС також планує поступово скоротити імпорт збагаченого урану та інших ядерних матеріалів з Росії.

Це той козир, який дозволяє роками Росії маніпулювати страхами ядерного удару — і шантажем отримувати поступки для себе

Також саме ця політикиня заговорила про адаптацію оборонки Європи під виклики нового часу: «Час ілюзій минув. Тепер Європа покликана взяти на себе більшу відповідальність за власну оборону. Не в якомусь віддаленому майбутньому, а вже сьогодні, не поступовими кроками, а з мужністю, якої вимагає ситуація. Нам потрібно підняти хвилю в європейській обороні, і вона нам потрібна зараз».

Очікується, що у червні 2025 року буде представлено пакет змін для європейської оборонки, яка спростить сертифікацію, тестування та системи закупівель озброєння. Все це разом достойна відповідь на ту кризу, в яку загнала Європу лояльність до маніпуляцій і шантажу від Росії. За словами фон дер Ляєн, до початку повномасштабного вторгнення країни ЄС сплачували Росії €12 млрд щомісяця за енергоносії. Нині ця сума знизилася до 1,8 млрд. Частка російського газу в імпорті зменшилася з 45% до 13%, а імпорт нафти скоротився в десять разів.

Хоча Угорщина та Словаччини з лояльними до Кремля урядами дуже прагнуть знову відкрити кран для російського нафту та гази, лідерка Євросоюзу дала зрозуміти, що нічого такого не буде. Тож Орбану та Фіцо все ж доведеться прийняти реальність і змінюватись, наприклад, розвивати альтернативні джерела енергії у виробництві електроенергії, як це уже останні роки робить Польща. 

«Росія неодноразово демонструвала свою ненадійність як постачальник. Путін уже припиняв постачання газу в Європу в 2006, 2009, 2014, 2021 роках, а також під час війни. Скільки ще разів треба, щоб усвідомити це? Залежність від Росії шкодить не лише нашій безпеці, а й економіці. Наші енергетичні ціни не можуть залежати від ворожого сусіда», — пояснила суть своєї стратегії політикиня.

Урсула фон дер Ляєн змінила правила гри, яких дотримувалися толерантні європейські джентельмени

В епоху великих потрясінь рішуча жінка у Брюсселі стала порятунком для всіх. Адже Європу менше хитає між сумнівами й компромісами, і саме фон дер Ляєн стала архітекторкою цього процесу.

Влітку 2024 року економічна газета Handelsblatt видала велике розслідування, як колишня канцлерка Німеччини та очільниця партії ХДС/ХСС Ангела Меркель приховувала інформацію про тактику шантажу Путіна та масштаби залежності німецького бізнесу від російських енергоресурсів. Все це потім впливало на свободу політичних рішень у Брюсселі та Вашингтоні.

Урсула фон дер Ляєн — теж багаторічна зірка цієї партії, яка знову взяла реванш на минулих виборах. Цілком можливо, що лідерка ЄС переписує помилки історії і спокутує гріхи власних колег минулого.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍