Ексклюзив
20
хв

Українців іспанці називають «trabajador» — тобто «працюючий, трудівник». Як живуть наші біженці в Іспанії?

Іспанія надала тимчасовий захист від війни 209 748 українцям і стала четвертою країною в Європі за кількістю українських біженців. Випереджають Іспанію лише Польща, Німеччина та Чехія. Час від часу ті, хто отримав тимчасовий захист в інших країнах, замислюються над переїздом до Іспанії, де «тепло і море»... Але чи справджуються там їхні сподівання на легше життя?

Катерина Копанєва

Лише в цьому році Іспанія прийняла вже понад дві тисячі українців. Фото: Shutterstock

No items found.

Показники працевлаштування серед українців в Іспанії поки що не найкращі — станом на 2023 рік лише 15 відсотків українських біженців знайшли роботу. Основними перешкодами в цьому питанні українці називають мовний бар'єр та складну процедуру підтвердження дипломів. Приклад українок в Іспанії, з якими поговорили Sestry, доводять, що обидві проблеми можна вирішити. Віоліна з Одеси, яка зараз проживає в Барселоні, і Наталя з Ірпеня, яка з початком війни переїхала до Севільї, розповіли про плюси і мінуси життя українських мігранток в Іспанії.  

«У пошуках роботи обійшла 15 клінік — безрезультатно»

— До повномасштабної війни я працювала гінекологом в Одесі, — розповідає Віоліна Волкова. — До Іспанії вирішила їхати, бо незадовго до початку війни відправила в цю країну свої документи для написання кандидатської дисертації. Планувала працювати лікарем в Україні і займатися науковою діяльністю в Європі.

На третьому році життя в Іспанії лікарка Віоліна Волкова ще не має права оперувати, але вже надає консультації в місцевій клініці. Фото з приватного архіву

Іспанську мову почала вивчати лише за пів року до цих подій, тому, коли приїхала до Барселони, мої знання не дотягували навіть до рівня А2. Виручала англійська. Барселона — туристичне місто, тут англійську багато хто розуміє (у Мадриді та Валенсії з цим вже складніше), хоча для роботи знань самої лише англійської недостатньо. Я стала активно вчити іспанську. Займалася онлайн з українською викладачкою, дивилася спеціальні програми, намагалася максимально оточити себе цією мовою.

За словами Віоліни, у питаннях житла більшість українців в Іспанії розраховують самі на себе:

— Я приїхала з друзями, і спочатку ми зупинилися у квартирі, яку орендували подобово на Airbnb. Сподівалися швидко знайти житло для довгострокової оренди, але виявилося, що без іспанського робочого контракту та підтвердження стабільного щомісячного доходу це практично неможливо.

У Барселоні є центр прийому біженців, де українцям допомагають з оформленням документів. Там мені пропонували житло за сто кілометрів від Барселони, але побачивши величезну кількість мам з маленькими дітьми, яким не було де спати, я подумала, що їм це потрібніше. Поки займалася пошуками житла, мене ще й пограбували — розбили машину та вкрали валізу з речами. Для Барселони в цьому немає нічого дивного.

Тут часто трапляються крадіжки і багато криміналу. І місцеві в ресторані ніколи не підуть до вбиральні, залишивши сумку

Через місяць пошуків Віоліні все ж таки вдалося орендувати маленьку квартиру в Барселоні за 900 євро — здати житло українці без кредитної історії та роботи погодилася подруга власниці її першої подобової квартири.

— Виплат від держави я не оформлювала — одразу активно взялася за пошук роботи, — продовжує Віоліна. — Роздрукувала резюме, заходила у всіх клініки в окрузі, говорила, що добре розмовляю англійською, німецькою, українською, російською та трохи іспанською й запитувала, чи є у них робота. Розуміла, що з непідтвердженим в Іспанії дипломом лікарем мене ніхто не візьме, але сподівалася, що вийде влаштуватися, наприклад, адміністраторкою на ресепшн. Так обійшла до п'ятнадцяти клінік, але безрезультатно. А потім випадково познайомилася з дівчиною, яка працювала у приватній клініці репродуктивної медицини. Вона поговорила з керівництвом клініки, мене запросили на співбесіду — і я отримала свою першу роботу асистенткою лікаря.

У мої обов'язки входило заповнювати історії хвороби, спрямовувати пацієнтів на обстеження, а також виконувати функції перекладача для україно- та російськомовних пацієнтів — перекладати якщо не іспанською, то хоча б англійською. Серед пацієнток тоді було багато українок, які через війну змушені були перервати репродуктивне лікування вдома і продовжували його вже за кордоном.

Дуже допомагали колеги. Іспанці — неймовірно відкриті та добрі люди. Пам'ятаю, якось прийшла на роботу в пригніченому стані (мене саме «наздогнав» стрес від пережитого) і розридалася, як дитина, через те, що не змогла сказати щось іспанською. Медсестра на ім'я Монсерат обійняла мене, довго заспокоювала… Зараз ми вже працюємо в різних клініках, але досі спілкуємося.

Поширену думку про те, що на підтвердження диплома лікаря в Європі може піти до десяти років, Віоліна спростовує. Одну зі своїх кваліфікацій вона вже підтвердила:

— В Іспанії спочатку потрібно підтвердити диплом лікаря загальної практики (що я вже зробила), а вже потім спеціалізацію (у моєму випадку це гінекологія). На першому етапі потрібно було скласти лише іспит з іспанської мови. А ось для підтвердження спеціалізації вже перераховуватимуть українські навчальні години, після чого, можливо, знадобиться довчитися і скласти іспити за фахом.

Диплом лікаря загальної практики дав мені право займатися терапевтичною гінекологією. Я не можу, наприклад, оперувати, але можу приймати пацієнтів, направляти їх на аналізи, робити призначення. Зараз маю свою лікарську практику в одній з приватних клінік.

Мовного бар'єру вже немає, я добре говорю іспанською. Розумію і каталонську, яку в Барселоні можна почути всюди. Більшість моїх пацієнток — українки. Відсотків 60 — з України, ще 30 — з таких країн, як Естонія, Литва, Грузія, Вірменія. І решта — іспанці, латино-американці.

Оскільки Віоліна працює в приватній клініці, прийому до неї пацієнтам не потрібно чекати місяцями:

— До мене можна потрапити і за тиждень після запису. У держсекторі все інакше — на прийом (особливо у вузького фахівця) можна чекати пів року.

В Іспанії дуже хороша ургентна медицина. Як часто жартують мої пацієнти, померти тобі не дадуть: допомогу нададуть швидко та на високому рівні

А от якщо йдеться про щось нетермінове, то ні за день, ні за тиждень тебе ніхто не прийме. В Іспанії система національної охорони здоров'я фінансується виключно податками громадян. Як і в багатьох інших європейських країнах система перевантажена, бракує фахівців. Люди, які мають можливість заплатити, йдуть у приватні клініки. Де середня ціна прийому у гінеколога з базовими аналізами — близько 300 євро (мінімальна зарплата Іспанії — близько 1400 євро). І це не єдине, що дивує українців.

Одна з найпоширеніших скарг, які чую від своїх пацієнток з України — «Мені тут не призначають УЗД!»

Як доказовий лікар можу сказати, що далеко не всім, хто хоче УЗД, воно насправді потрібне. В Україні часто зловживають гіпердіагностикою — коли, наприклад, пацієнта без певних показань направляють на сотні дорогих аналізів, а потім лікують не хворобу, а результати цих аналізів (наприклад, лейкоцити у мазку). Такий підхід може лише нашкодити.

В Іспанії лікарі діють виключно за протоколами, що здебільшого виправдано. Але також бувають нюанси. Наприклад, у мене була пацієнтка з ранньою менопаузою, якій іспанські лікарі за протоколом призначили гормонотерапію, що не покращило, а лише погіршило її стан. Ба більше, виявилося, що її анамнез обтяжений щодо онкології — а в цьому випадку гормони можуть зашкодити. Я підібрала іншу терапію, і стан жінки покращився. І в іспанському, і в українському підходах є свої плюси й мінуси. Особисто я за доказову «протокольну» медицину, але все ж з індивідуальним підходом до пацієнтів.

Ставлення до роботи (а особливо до балансу «робота-дім»), за словами Віолини, в Іспанії відрізняється від українського:

— Більшість іспанців розслаблені, ніхто не любить напружуватись і важко працювати. Якщо робочий день до шостої, то о 6:05 людини на робочому місці немає.

Українців іспанці називають «trabajador», що означає «працюючий, працьовитий». Самі вони нікуди не біжать, здебільшого не прагнуть карколомної кар'єри чи великих заробітків. Для них набагато важливіше дбати про себе і отримувати від життя задоволення. Ще вони дуже відкриті. Для іспанців не є проблемою заговорити на вулиці з незнайомою людиною. Ось іде незнайома жінка, починає розмову — і вже за десять хвилин розмовляє з тобою, як зі своєю найкращою подругою.

Через мовний бар'єр втратила клієнтів

Про відкритість іспанців говорить і українка Наталія з Ірпеня під Києвом, яка з початком повномасштабної війни приїхала до Севільї. В Україні Наталія мала свій бізнес — магазин чаю. А в Іспанії стала тренером з танцю бачата.  

— В Україні танці були моїм хобі, — зізнається Наталія. — Тут теж усе починалося як захоплення — спочатку танцювала для себе, потім запросила інших українок потанцювати просто неба у парку. Це був спосіб відволіктися, обмінятися енергією. Стала проводити такі івенти на регулярній основі.

Наталія в Іспаніїї вчить українок танцювати бачату. Фото з приватного архіву

У Севілью — місто на півдні Іспанії — Наталія приїхала навесні 2022 року. Спочатку з житлом допомогла держава.

— Тут є три фази, через які проходять новоприбулі українці: нульова, перша та друга, — розповідає Наталія. — На нульовій людей селять до хостелів чи готелів. Мене поселили в готель у центрі Севільї. Проживання та харчування були безкоштовними. Я жила в готелі місяць, але дехто там затримувався і до 10 місяців.

На першій фазі українців розподіляють по групах та селять уже до квартир. Найчастіше кілька сімей в одну квартиру. Я так жила у квартирі з однією українською родиною, і це також було тимчасово. А вже друга (остання) фаза — це коли переїжджаєш у постійне житло, яке орендуєш. Хтось знаходить житло сам, комусь допомагає держава чи благодійні організації. Якщо українець подавався на соціальну програму і вважається безробітним, він має право на певну допомогу з оплатою оренди.

Крім допомоги з орендою, українці, які не працюють, можуть отримувати на проживання близько 450 євро на особу (сума може змінюватись в залежності від складу сім'ї та інших обставин). Коли людина виходить на роботу (до чого зараз українців активно спонукає місцева влада), виплати припиняються. Наталія знайшла свою першу роботу швидко — консультанткою в магазині:

— В Іспанії дуже розвинений нетворкінг, і роботу швидше знайдеш за знайомством, аніж через розсилку резюме

— Я людина дуже товариська і попри погану іспанську швидко обзавелася знайомствами. І так, через знайомого, влаштувалася в магазин.

Не можу назвати цей досвід дуже вдалим — через незнання іспанської я багато чого не розуміла, і це позначалося на продажах. Хоча ця робота, безумовно, допомогла мені покращити рівень мови. Паралельно вивчала іспанську спочатку на безкоштовних курсах, потім брала приватні уроки.

Щодо житла, то зараз винаймаю кімнату в центрі Севільї за 350 євро на місяць. Квартира в цьому місці може коштувати близько 1300 євро. Кажуть, деякі українці отримують соціальне житло, оренда якого дешевша. Наприклад, знайома винаймає соціальну квартиру всього за 400 євро — правда, на околиці Севільї.

Заняття бачатою, як я вже говорила, розпочалися із зустрічей українок, яким хотілося потанцювати просто неба. Потім дівчатка стали просити мене навчити їх танцювати, і так дійшло до тренувань. Колись багато років тому я, до речі, працювала фітнес-тренером, тож невеликий досвід викладання у мене був.

Бачата — популярний в Іспанії танець, але відмінність моїх занять у тому, що ми танцюємо Bachata lady style — без партнерів-чоловіків. В Іспанії це рідкість. Зараз серед моїх учениць є вже не лише українки. Через групи у Facebook знайшла охочих серед мігранток з таких країн як Польща, Казахстан. Іспанка поки що була лише одна.

З іспанського боку величезний інтерес до наших занять виявляють чоловіки (сміється).

Іспанці постійно питають, чи можна приєднатися. Декілька чоловіків навіть пробували приходити, надягаючи перуки чи хіджаб

Але оскільки це саме жіноча бачата, ми їм відмовляємо. Вони не ображаються — люди справді дуже відкриті та доброзичливі. Обійми та поцілунки навіть з незнайомими людьми тут норма. Знайомлячись з кимось, я раніше стримано подавала руку. І чула у відповідь: «Natalia, dos besos!» — тобто «Наталя, два поцілунки!»

Більшість іспанців дивляться на життя легко. У мене тут вже був досвід стосунків з місцевими і можу сказати, що чимало іспанських чоловіків віком до сорока років дійсно живуть з батьками. Вони розслаблені, не думають про те, як би швидше розпочати самостійне життя.

Можливо, цій розслабленості сприяє клімат. На півдні Іспанії влітку спека сягає 50 градусів. За такої температури складно в принципі думати про роботу. Люди все роблять повільно, чекають сієсти чи можливості розслабитися за келихом вина.

У Севільї дуже смачна кухня — переважно це морепродукти. Дуже смачні анчоуси, креветки у клярі. Гаспачо (холодний томатний суп) тут п'ють як сік. Ще дуже популярне сальморехо — щось на кшталт гаспачо, але зі шматочками хамону, вареним яйцем та часником. Ресторанів, до яких ми звикли у Києві — з унікальними інтер'єрами та інстаграм-локаціями, тут немає. В Іспанії популярні місця, які виглядають як звичайні кафе, але кухня там неймовірна.

Севілья — цікаве та автентичне місто. Одні тільки ярмарки чого варті! До речі, тут досі є корида, але зараз це вже просто вистави за участю биків — без насильства та вбивств.

У травні цього року в Іспанії було відзначено зростання числа новоприбулих українців. Нову хвилю біженців іспанське видання Aleteia пов'язує з обстрілами українських міст, що почастішали, — і цитує тривожну заяву благодійної організації The Madrina Foundation про те, що деякі новоприбулі українці, не отримуючи належної допомоги з житлом, «змушені спати на вулиці, зокрема з маленькими дітьми».

Організація закликала владу, а також готелі та іспанські сім'ї звернути увагу на проблему та по можливості допомагати українцям — як це було у 2022 році.

Фотографії: FB Barcelona info, e_t_ennelin, farinasfoto, elpapelon/seville food

No items found.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Матеуш Водзінський “Exen” (Ексен), Донецьк, портрет

Альдона Гартвіньська: Ти працюєш в медіа-просторі, переважно в соціальних мережах. Зібрав велику аудиторію, але це не завжди люди, які Тобі симпатизують. Досить почитати коментарі під Твоїми дописами на “Х”  — і можна знайти там навіть погрози. Як Ти з цим справляєшся? Перш за все, що відповідаєш тим, хто кричить: «Це не наша війна, вона ніколи не дійде до Польщі, допоможіть польським дітям!».

Матеуш Водзінський “Exen” (Ексен): Перш за все — я не відповідаю, я ігнорую. Але якби мені справді довелося відповісти... У цьому є певний сенс, що це не наша війна, війна Польщі. Але я з самого початку підходжу до цього так, що я живу в специфічному місці в Польщі, а це прикордонна територія. У нас тут інша ситуація, ніж у решта території країни, де війна не так помітна. З іншого боку, у мене вдома вже більше трьох років триває мігрантська криза. Там дуже багато армії, поліції, всіляких служб. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я вже знав, що якщо війна пошириться на всю територію України, тобто до нашого кордону, то і у нас буде небезпечно. Тому що мені було зрозуміло, що ця війна не дійде до Варшави. Але також зрозуміло, що з'явилася б така сіра зона, прикордонна смуга. Небезпечна і непередбачувана.

Тобто ти вважаєш, що якщо Україна не зупинить Росію, то її війська підуть далі, в балтійські країни? Дійдуть до Кенігсбергу?

Я не знаю, як це все обернеться, але це не обов'язково має бути повномасштабна війна. Для того, щоб вона торкнулася нас локально, достатньо, щоб вона дійшла до нашого кордону. І це були б якісь провокації, щось, що падало б через наш кордон частіше, ніж це відбувається зараз. І це була б група російських солдатів, які «заблукали» тому, що неправильно прочитали знак і поїхали прямо до нас, замість того, щоб поїхати туди, куди вони хотіли.

Тому я почав допомагати українцям.

Все почалося в червні 2022 року. Я робив це трохи з вдячності за те, що їм вдалося відстояти столицю і відтіснити росіян, і ця війна за 1500 кілометрів від нас

Коли почалася окупація Київської області, було незрозуміло, що буде далі. Займуть Київ і підуть на захід? Чим далі війна від наших кордонів, тим ми в більшій безпеці.

Першу автівку ти завіз до Києва. Чому їздиш все далі і далі?

Чим більше я зустрічав українських солдатів, чим більше машин я їм підвозив, тим ефективніше я ставав у пересуванні Україною. Але це не було так, що я приїхав на машині до Києва, а вже наступної поїздки я був у Бахмуті. Ми рухалися повільно, крок за кроком. У січні 2023 року ми поїхали до Бахмута. І там, дійсно, я побачив справжню живу війну.

Фото: Альдона Гартвіньська

Як це розуміти?

До росіян було десь... кілометр? Було дуже шумно і дуже небезпечно. 

Але це був перший раз, коли ви почули артилерію?

Ні, я чув раніше. Але не так близько, не так, щоб вона падала скрізь і кожні кілька секунд.

У кожному своєму пості в соціальних мережах ти підкреслюєш, що не відступиш зараз, що будеш допомагати, поки останній росіянин не покине окуповану ними територію. У тебе коли-небудь виникали сумніви: навіщо я це роблю?

Я постійно ставлю собі це питання. Саме тому я тут, можливо, в сотий раз, і я живий. Кажуть, що є дві «школи» допомоги. Одна з них — допомагати з головою, як це робимо ми. Іноді ми їздимо досить близько до лінії фронту, тому що мусимо. Але можна домовитися про зустріч за п'ять чи десять кілометрів. Можна допомогти набагато безпечніше і нічим не ризикувати. 

Бував у реальній небезпеці?

Кілька разів. І таких ситуацій стає все більше і більше. Раніше була артилерія або просто людині не пощастило. Точніше, прямо в тебе ніхто не цілився, але якщо десь близько падало, то могло зачепити осколками. Зараз все зовсім по-іншому. Якщо машина під'їжджає ближче до лінії фронту, росіяни полюють на неї. 

Говориш про безпілотники-камікадзе?

Артилерія продовжує бути загрозою, тому що вони продовжують стріляти з ГРАДів і мінометів. Але треба бути дуже нещасливим, щоб їм вдалося влучити в тебе, особливо якщо ти пересуваєшся в машині. А з дронами справа в тому, що достатньо оператору такого безпілотника, який бачить вас у прямому ефірі, помітити вас, і полювання починається негайно.

Полював на тебе дрон?

Так, одного разу. Це було близько трьох місяців тому. Ми були на дорозі між Торецьком і Нью-Йорком. Все, як бачиш, закінчилося щасливо, адже я сиджу перед Тобою, але ця ситуація дала мені зрозуміти, що це вже зовсім інша війна, ніж та, що була рік тому. Ми дійшли до того, що безпечніше сидіти на позиціях, в окопах, ніж виходити з них за межі зони бойових дій. Раніше ми могли заїхати в Бахмут і бути в кілометрі від росіян. Зараз вже сама дорога в бік фронту, на досить великій відстані від лінії зіткнення, є дуже небезпечною. 

Раніше ми, волонтери, теж могли пересуватися досить безпечно, щоб мінімізувати загрозу від артилерії. 

А зараз, якщо вона йде за тобою, від неї важко втекти.

Війна змінилася. Війна дронів, технологічна війна, інформаційна війна. Але як змінився Ексен? Хто він зараз, після трьох років повномасштабного вторгнення?

Незважаючи на психічне та фізичне навантаження, я все ще почуваюся комфортно поруч із лінією фронту. У тому сенсі, що страх, хоч і залишається зі мною, але не паралізує мене. 

Або ти можеш з цим впоратися, або це просто не для тебе і ти опускаєш руки. Я не здався і не збираюся.

Тобто страх залишився, він нікуди не подівся?

Ну, звичайно, він є. Навіть більше, якщо ми їдемо в групі з чотирьох чи п'яти осіб, то є страх за інших, за яких я відповідаю. Часто це також люди, які вперше чи вдруге опиняються в такому небезпечному місці. Вони не до кінця розуміють ситуацію. Я також не знаю, як вони поводитимуться, коли їм загрожуватиме безпосередня небезпека. Але це не той страх, який відчувають солдати: нон-стоп, день за днем десь на позиції за кілька десятків метрів від ворога. Я навіть не можу собі цього уявити. Страх охоплює нас на мить, коли ми зупиняємося, щоб вийти з машини. Потім ми повертаємося в безпечне місце, можемо розслабитися. А солдати застрягли в цьому, навіть не знаючи, як надовго. 

Але вони також потрохи звикають до цього страху.

Звикнути можна до чого завгодно, але страх нікуди не зникає. Нещодавно в ЗМІ пройшла інформація, що росіяни увійшли в Куп'янськ. Я був там, у місті, буквально за півтора тижні до цього. І що там? Багато людей. Магазини відкриті, кіоски працюють, життя триває. Там залишилися люди похилого віку, немічні, які, звичайно, нікуди не поїдуть. Може, їм нікуди йти, може, вони не хочуть бути нікому тягарем. Вони будуть сидіти в підвалах. 

Для українських військових цивільне населення в такому місці є проблемою, воно заважає операціям, заважає застосувати стільки сили, скільки може знадобитися в той чи інший момент. Росіяни взагалі не дбають про цивільних, вони їх просто вбивають.

А українці піклуються про громадян. Я багато разів чув історії про те, як у якомусь місті йдуть бої, і раптом з підвалу виходить цивільний, і солдати не стріляють, тому що він просто стояв на вулиці 

А у росіян такої дилеми немає, вони просто не припиняють вогонь. Я сам на власні очі бачив мирних мешканців у місцях, де їх давно не повинно було бути. Це найкращий доказ того, що людина може звикнути до всього. Бо якщо вони звикли до такого життя, що сидять безвилазно в підвалах, де постійно падають ракети.... 

Ти вже подолав круглу цифру: 280 автомобілів, переданих українській армії. Тепер мета — 300. Коли ти віз до Києва свій власний автомобіль, чи думав, що це може так розвинутись, що в поляків є така сила, що вони підтримають тебе у таких величезних масштабах?

Ні, я планував підвести свою першу машину, Grand Vitara. Паралельно я організував збір на сто тисяч злотих. Я подумав, що якщо я покажу, що завіз свою машину, то, можливо, хтось захоче підтримати покупку ще трьох наступних. Спочатку все йшло дуже повільно. Був час відпусток, і в деяких випадках можна було нормально дістатися до бойових позицій на легковому автомобілі. Але коли настала осінь, прийшли дощі та болото, на фронтові дороги виїхали пікапи. Вони робили абсолютно все: підвозили солдатів на позиції, евакуювали на них поранених, навіть стріляли з них. Тоді всі в Польщі побачили, що умови там дійсно важкі, і що ці машини були просто необхідні. Завдяки тому, що я вже чотири місяці возив ці машини, мені стали довіряти. 

Станіслав, Ясєк, Даніель, Ексен, Альдона. Фото: Альдона Гартвіньська

Кампанія розрослася до такої міри, що ти сам навряд чи можеш думати про щось інше в даний момент, окрім автомобілів. З чого живеш?

На початку я ще допомагав і працював. Але зараз часу на нормальну роботу вже немає. Близько півроку тому на допомогу прийшов Patronite. Відтоді моїми роботодавцями є люди, які жертвують туди гроші.

Ти вірив, що так вийде? Що так багато поляків захочуть тебе підтримати?

Ну, не так багато. Вийшло добре, я радий. Тому ми можемо продовжувати їздити і допомагати.

Як виглядає ваша робота зсередини? Скільки автомобілів ви купуєте зі збору?

Збірка є одна і та ж, з самого початку, з червня 2022 року, і вона триває. Люди жертвують гроші, а я на них купую автомобілі. Якщо збирається достатньо грошей, щоб у нас були готові дві-три машини, ми відвозимо їх на фронт. Ми намагаємося все документувати  — люди хочуть знати, що відбувається з їхніми грошима. Тож у нас такий метод: скільки зберемо грошей, стільки й буде машин. Тому що є й інший шлях: брати «замовлення», тобто домовлятися про допомогу конкретній людині, а потім шукати потрібну суму. І це найкращий спосіб, щоб просто працювати далі. Тому що черга довга, попит ніколи не вичерпається. Тому я намагаюся нікому нічого не обіцяти, а говорити про машину, коли вона вже фізично є.

Ти також намагаєшся розподіляти цю допомогу, щоб вона йшла в різні підрозділи на Донбасі, Запоріжжі, Сумщині чи Херсоні. Таких підрозділів, яким ти передав автомобілі, дуже багато. Хоча є й улюбленці, яких ти не приховуєш, наприклад, Третя десантно-штурмова бригада. Як ти визначаєш, кому автомобіль потрібен більше?

Важко сказати. Третя штурмова бригада  — це просто надійний вибір. З ними у мене є впевненість, що машина буде використана для того, для чого ми її готували, і що вона буде на фронті. Тому що це гідна, професійна бригада. Вона величезна, і їм потрібно багато машин.

Тому для тебе найголовніше, щоб дружина командира не роз'їжджала на цих машинах по Львову, бо ми, на жаль, бачили такі випадки не раз. Тому що це трапляється не тільки в Україні. Війна  — це чудова можливість заробити гроші, і деякі люди цинічно цим користуються. 

Є такі ситуації, про них можна говорити дуже довго. Але ми вже виробили оптимальну стратегію. Ми знаємо, кому віддаємо машини, потім зв'язуємося з одержувачами, вони хваляться своїми фото чи відео. Іноді просять якісь запчастини до цих авто.

Хоча ми намагаємося привезти найкращі і найдорожчі машини, щоб вони не простоювали в автомайстернях.

Ти не раз говорив, що будеш на фронті доти, доки там буде хоча б один росіянин. Тобто до яких пір? Коли це все закінчиться?

Я вже давно перестав ставити це питання, тому що тут ніхто точно не знає, коли це закінчиться. Це триває вже так довго, що безглуздо ставити це питання.

Але так, я буду тут до кінця. Доки я більше не буду потрібен

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Ексен: Я буду на фронті, поки всі росіяни там не зникнуть

Альдона Гартвіньська
поле, Ізюм, обстріли

Лютий 2023 року

Вова і Катя чекають на нас на залишках автобусної зупинки. Я розпізнаю їх здалеку, адже місто на цьому боці річки ще вимерле, і вони — єдині живі душі навколо. Старша пані в синій куртці нервово човгає ногами. Чоловік, одягнений у чорне, зі спокійним виразом обличчя вдивляється в наш зустрічний автомобіль. Може мати трохи більше сорока, але втома на обличчі та зморшки додають йому поважності. 

Все, що вони знають про нас, це те, що ми волонтери з Польщі. Вирішують забрати нас на ніч, тому що після настання темряви подорожувати цими місцями небезпечно. Хоча місто зараз звільнене від російської окупації, все ще відбуваються ракетні обстріли. Мене дивує, що хтось захоче прийняти у себе вдома абсолютно незнайомих людей, але сутінки падають так швидко, що я майже відчуваю, як нас огортає темрява.

Напад зомбі?

Ізюм. Саме звідси походять зображення масових поховань у лісі, виявлених після звільнення міста. В одному з них знайшли чотириста п'ятдесят безіменних тіл, засипаних землею, під якою намагалися приховати звіряче вбивство. Картини, такі близькі до тих, що є в наших підручниках з історії. Більшість вбитих померли насильницькою смертю, а деякі носили сліди тортур і страти — мотузки, затягнуті на шиї, руки, зв'язані за спиною, понівечені геніталії. Ми знаємо, як назвати це своїми іменами: воєнний злочин. Важко уявити, що поруч з місцем такої трагедії, поки ще тривають ексгумації, а територія замінована і повна небезпечних уламків від вибухів бомб, починає повертатися життя. У спустошене місто, продірявлене, як решето, повертаються втомлені від поневірянь мешканці, які можуть тільки повертатися, бо більше їм нікуди йти.

За день мені вдалося побачити головну артерію міста. Прогулюючись центром Ізюма, мені здається, що я перебуваю на якомусь знімальному майданчику, оточеному ідеально поставленими декораціями. Постапокаліптичний фільм, можливо, про напад зомбі, від якого втекли мешканці. Зірвані вивіски магазинів скриплять на вітрі, бовтаються туди-сюди. Навколо напівзруйновані будівлі, вигорілі вікна, наче очі, виколоті з очниць, світяться порожнечею. На центральній площі стоїть кафе, точніше його скелет — круглий каркас без скла і дверей, з зірваним дахом. Біля того, що колись могло бути входом до кафе, стоїть перфорований холодильник для морозива «Хрещатик». На протилежній стіні, мабуть, була плита, або, можливо, мангал. На землі — килим з битого скла.

Навколо мене немає жодної будівлі, яка б не мала слідів вибуху. Скрізь ці маленькі чорні дірочки від осколків, наче якийсь докучливий висип, який неможливо приховати

До моїх вух долинають крики. Але не від болю чи жаху. Більше схоже на запеклу конкуренцію. Я йду в напрямку голосів, і перед моїми очима з'являється масивна будівля школи. Два крила і фасад з елегантним порталом вишикувалися в літеру «П», утворюючи внутрішнє подвір'я. Імовірно, саме тут починався і закінчувався навчальний рік, відбувалися урочисті збори та святкування важливих подій. Сьогодні школа, як і всі інші будівлі, розколота, як решето, з-під білої обшарпаної цегли визирає червона цегла, а дах повністю згорів. Я хочу зайти всередину, але крізь дірки у віконницях бачу футбольне поле. Восьмеро хлопців грають у футбол. Серед руїн і тиші цього міста-примари вони кричать один до одного, у мене складається враження, що вони, можливо, навіть посміхаються один одному.

Ізюм. Фото: Альдона Гартвіньська

Доживання, а не життя

Западає темна ніч. З приглушеними фарами ми котимо машину по вибоїстій піщаній дорозі, слідуючи за нашими господарями, які ведуть нас до притулку на ніч. До Каті та Вови приєдналися сусідка з донькою, хоча у світлі приглушених фар я бачу лише їхні ноги.

У будинку Каті забиті вікна, з-під яких мені в очі потрапляє м'яка смужка флуоресцентного світла. Коли ми виходимо, нас просять більше не вмикати світло. Тут, де ми перебуваємо, краще не видавати своєї присутності. Над самим Ізюмом часто літають російські безпілотники, а з цього боку річки до ворога ще ближче. Навколо порожньо і глухо, чути лише гавкіт собак. Більшість мешканців виїхали звідси до Харкова, Львова чи Польщі. Ті, хто залишився і пережив окупацію, радше виживають, а не живуть. Сама окупація тривала пів року, в цей час у місті було п'ятнадцять тисяч людей.

Ми піднімаємося кам'яними сходами до передпокою. Я відчуваю запах вогкості, застояного і затхлого повітря, старих меблів. Запах, який нагадує мені дерев'яну хату мого дідуся в Сондецьких Бескидах. Запах села, трохи злиднів, який мені не чужий. Відчувається, що життя тут завмерло. У передпокої стоїть крихітний старий холодильник і металева раковина з відром під ним, в яке стікає вода. Катя ставить чайник на крихітну плиту з подвійною конфоркою і запрошує нас всередину. У вітальні стоїть розкладний диван, за яким на стіні висить килим. Книжкові полиці з книжками та порцеляною. Багато фотографій — на кількох з них я бачу гарненьку молоду дівчину та усміхненого маленького хлопчика. Порожнеча в цьому будинку тепер звучить набагато сильніше.

— Люди зникали. Ніхто не знав куди. Іноді їх забирали, іноді вони просто зникали. Військових одразу розстрілювали, — розповідає Вова, — але найбільше страждали молоді дівчата. Саме їх зараз відкопують у цьому лісі. Побиті і зґвалтовані

Деякі люди в день, коли росіяни заходили в місто, спускалися в підвали і сиділи там місяцями. Деякі окупанти заходили в будинки, виганяли мешканців і просто починали там жити. Але вони не заходили в кожну хату. Вони обирали старовинні, гарні, більш розкішні, з яких теж можна було щось вкрасти. І виносили все — телевізори, мікрохвильовки, пральні машини. Коли до будинку Каті підходять російські військові, п'яні і зі зброєю, її дочка спочатку перекидає через вікно сина, а потім вистрибує сама. Вони біжать через двір за будинком і перестрибують через паркан. Їм вдається сісти на майже останній транспорт, який використовувався для евакуації біженців, і виїхати з міста. Вони в безпеці. Але тоді Катя бачить їх востаннє. Все, що залишилося, — це фотографії на полицях, притулені до порцелянових чашок.

Тут живуть люди, діти

За розмовами застає нас глибока ніч, а втома починає накривати нас хвилями. Нам приносять ще чаю та канапок. Перевіряємо балістику — каски, бронежилети. Обстежуємо вміст особистих аптечок. Коли гасне світло, я довго не можу заснути. Лежу в спальнику і все, про що можу думати, — це про те, що вранці ми їдемо в напрямку Бахмута. Я дивлюся в стелю і вперше думаю: навіщо я взагалі це роблю? Але мотивація приходить вранці.

За мить після сходу сонця до Каті заходить Вова. Він знає, що ми незабаром поїдемо, але вважає, що нам варто з ним погуляти. Жодні розповіді не замінять того, що можна побачити на власні очі. Лише при денному світлі я бачу, що сліди окупації є навіть на вулиці Каті — розстріляний і повністю вигорілий автомобіль стоїть край дороги. Майже кожен паркан, кожна хвіртка посічена осколками.

Написи на вхідних дверях: 

Тут живуть люди. 

Тут є діти. 

Люди, діти. 

Ідемо тією частиною міста, яка під час окупації була повністю відрізана від світу. Ізюм розділений на дві половини річкою. Єдиний міст одразу ж підриває українська армія, коли російські війська проривають лінію оборони. Вони знають, що відрізають єдиний шлях відступу, але розуміють, що таким чином виграють більше часу перед ордами російських військ, які вже прямують туди. Тоді росіяни встановлюють у полях ракетні батареї і починають по-звірячому обстрілювати місто, зруйнувавши весь центр, житлові будинки, школи і лікарню. Я стою над глибокою ямою, виритою в землі, де лежать обгорілі рештки вантажівки. На ній була встановлена установка «Град», яка не раз накривала цивільні квартали, забираючи десятки життів. На полі, де ми стоїмо, я нарахувала близько п'яти таких вирв. Роблю кожен крок обережно, стежкою, яку раніше протоптав Вова. З-під снігу страхітливо визирають осколки, фрагменти форми, військової техніки. Зауважую, що навколо розвіваються червоні стрічки, прив'язані до встромлених у землю прутів. 

— Сюди не ходіть, тут всюди міни, — каже Вова і показує пальцем на ліс вдалині. — А там, метрів за п'ятсот, може, шістсот, знайдено закопані тіла тих, кого вони вбили під час окупації. Переважно жінок. Тримайтеся поруч зі мною і не збивайтеся з дороги

У таких місцях є дуже просте правило: якщо ти щось не залишив, то краще не піднімай. Краще взагалі нічого не чіпати і не сходити з протоптаної стежки, а якщо можливо, то триматися асфальту. Так само і при справлянні фізіологічних потреб. Росіяни, відступаючи з Ізюма, розкидають всюди протипіхотні міни. Але можна поранитися, необережно поставивши ногу на гострі, як ніж, уламки ракет, що розірвалися.

На деяких воротах я бачу таблички: не входити, заміновано. Вова зупиняється перед однією з будівель. Там, де, ймовірно, були вхідні двері, величезна діра, а навколо купа уламків. Господарі будинку повернулися сюди через деякий час після звільнення міста. Окупанти жили в їхній квартирі і, покидаючи її, залишили на дверній ручці запал від бомби. Коли сусід натиснув на ручку дверей — бомба вибухнула. Таких сюрпризів було багато — у вимикачах, серед дитячих іграшок, у шухлядах. Вова розповідає історію про те, як вони поранили суку, у якої були маленькі цуценята. Ранили, щоб не вбити, і вона вила. Довго і голосно, поки хтось не прийшов їй на допомогу. Коли чоловік підняв її, виявилося, що в підстилці собаки була захована бомба. Вони загинули на місці — сука, цуценята і чоловік, який хотів їй допомогти. 

Альдона і Катя. Фото з приватного архіву

Червона мотузочка з хрестиком на щастя

Ми проходимо близько кілометра, і перед моїми очима постає поле бою — між зруйнованими будинками стоять обгорілі танки. Скрізь валяються осколки, скло, уламки машин. У завалах, після вибуху бойової броньованої машини, ми зауважуємо закривавлену російську форму. Мабуть, саме тут точилася головна битва за Ізюм. Є ще багато «фантомів» війни: зимові рукавиці, каска з величезною вм'ятиною, напханий речами рюкзак. На дворі зима, все вкрите льодом і снігом, і мені здається, що я відчуваю запах крові в повітрі. Привид минулого ніколи не зникне звідси, навіть якщо вони приберуть ці жахливі уламки. 

Коли ми сідаємо в машину, Катя зав'язує мені на руку червону мотузочку з хрестиком. Вона хоче, щоб це принесло мені удачу і щоб я завжди пам'ятала про неї. Того дня ми вирушаємо в напрямку Бахмута. Я ще не знаю цього, але я буду повертатися до Каті багато разів. Іноді, щоб просто обійняти її. 

*** 

Через півтора місяці після нашого від'їзду я отримую повідомлення від Каті: «Вова загинув. Він загинув під Бахмутом». 

«Ні кроку назад, за нами тільки смерть»

Книга видана Patronite Publishing, її можна придбати на сайті patronite-shop.co.uk

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Не ходіть сюди, тут скрізь міни

Альдона Гартвіньська

Може вас зацікавити ...

No items found.

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress