Українці святкують річницю хрещення Русі-України

З 2022 року Польща прийняла кілька мільйонів громадян України. Жінок, дітей, людей похилого віку, цілі сім'ї — часто з однією валізою і життям, залишеним за кордоном. Хоча багато з цих людей розглядали Польщу як транзитний пункт, значна частина вирішила залишитися, влаштувавшись тут на роботу, записавши дітей до шкіл і будуючи нове життя. І саме тут починається проблема, яка, на жаль, рідко з'являється на перших шпальтах газет чи на телебаченні. Проблема, яка в довгостроковій перспективі вирішить все: психологічна безпека — необхідний стовп ширшої соціальної безпеки. Без неї не буде ні освіти, ні роботи, ні інтеграції, ні спокою в суспільстві. Тільки напруга, тиша і взаємна недовіра.

Що таке психологічна безпека

Це стан, в якому людина почувається безпечно у відносинах з іншими — прийнятою, такою, яку не оцінюють, вільною від сорому й страху. Коли їй не потрібно прикидатися, виправдовуватися, ховатися. Коли вона може бути собою і діяти — вчитися, працювати, жити. Це не розкіш. Це основна умова для розвитку і психічної рівноваги.

Для людини, яка пережила бомбардування, втечу з країни, розлуку з близькими та адаптаційний стрес, безпека стає ключовими ліками. Тільки от дуже важко її відновити в чужій країні, з чужою мовою та в незнайомій системі

Психологічна безпека — це основа інтеграції і функціонування без стигматизації. Це не тільки відсутність загроз, але й наявність позитивних спільних досвідів, тобто емпатії та солідарності. Дрібні жести з боку поляків — доброзичливість сусіда, допомога в оформленні документів, підтримка вчителя в школі чи розуміння з боку роботодавця — створюють відчуття, що новоприбулі з України почуваються «як вдома». Такі досвіди створюють психологічні мости: емоційні зв'язки й довіру, які не тільки пом'якшують наслідки воєнної травми, але й будують фундамент спільного суспільства. 

Коли мозок бореться за виживання, він не буде вивчати тригонометрію

У польських школах навчається близько 150 тисяч українських дітей. І хоча в коридорах цього не видно, чимало з них щодня ходять по мінному полю емоцій: страху, відчуття чужості, мовного бар'єру, нерозуміння, іноді тихої (або голосної) неприязні. Адже це молоді люди, які несуть досвід втечі від війни, втрати дому, а іноді й близьких.

Психологія говорить чітко: дитина, яка не почувається в безпеці, не здатна вчитися. Мозок у стресовому стані не обробляє знання — він переживає.

Режим «біжи або борись» перемагає «розв'яжи задачу з математики». І це не питання ліні чи відсутності здібностей. Це біологія

Школа — це полігон для стосунків. Вона може бути мінним полем або прекрасним садом.

На жаль, польська школа рідко готова до дітей з міграційним і воєнним досвідом. Вчителі мають добрі наміри, але часто їм бракує часу, інструментів і підтримки. Бракує культурних асистентів, інтеграційних програм, роботи з класом над емпатією та розумінням відмінностей. Адже ці діти не потребують «більше граматики» — вони потребують відчуття, що їх помічають, розуміють і що вони в безпеці.

Відторгнення, насмішки, байдужість — це рани, які не завжди кровоточать зовні, але довго болять всередині. У підлітків це може призвести до замкнутості, гніву, депресії. Молоді люди замість влитися в клас, вливаються у смартфон. І зникають з наших очей, навіть перебуваючи вдома. Це призводить до тихої відчуженості українських дітей. Це драма на індивідуальному рівні — і бомба із затримкою вибуху для всього суспільства. Адже це майбутні громадяни. Тому якщо сьогодні школа не прийме їх з відкритістю, завтра вони можуть не захотіти бути частиною спільноти.

Необхідна загальнонаціональна, реальна програма інтеграції в школах, а не лише тимчасові заходи та доброзичливість окремих осіб. Бо діти не інтегруються самі

Дорослі у стресових ситуаціях не просуваються по службі

Психологічна безпека не закінчується в шкільному коридорі. Вона стосується і дорослих — тих, хто працює, шукає роботу або намагається повернутися до своєї професії. Для багатьох українців це повернення до нульової позначки — незважаючи на освіту та досвід, вони починають з найнижчих посад, з мовними труднощами, а часто й з багажем війни.

І тут виникає проблема: хронічний стрес і відсутність почуття безпеки блокують професійний розвиток. Люди не беруться за складні завдання, бо бояться висміювання. Не відвідують курси, бо «все одно не впораються». Не просять про підвищення, бо «краще не висуватися». «У трамваї я буду говорити тихо по телефону, щоб не привертати уваги. Бо українці всюди...» Це не відсутність амбіцій. Це біологічна реакція мозку на тривалий стрес.

Якщо стресовий стан триває місяцями, наслідки серйозні: вигорання, депресія, відмова від спілкування. Держава втрачає потенціал, суспільство втрачає людей, людина втрачає себе

Неурядові організації як пожежники, що гасять людські кризи

У всій цій мозаїці найбільшу роботу часто виконують неурядові організації (НУО). Саме вони організовують психологічну підтримку, міжкультурну освіту, юридичну допомогу, групи підтримки, семінари, мовні курси. Саме НУО часто є першим притулком — вони дають місце, де можна відпочити, поговорити, відновити гідність. Важливо, що ці організації не тільки «допомагають українцям». Вони будують соціальну безпеку. З'єднують людей. Створюють простір, де поляки та українці знайомляться, вчаться один у одного, співпрацюють. Це фундамент будь-якого здорового суспільства.

Наратив має значення — і більший, ніж нам здається

Те, що ми говоримо — у ЗМІ, школах, політиці й за чашкою чаю, — формує реальність. Позитивний наратив, що показує співпрацю, успіхи, емпатію, дає людям надію і зміцнює спільноту. Негативна нарація — що «українці живуть краще», «забирають у нас» або «не хочуть інтегруватися» — ранить, розділяє і травмує людей.

Люди, які щодня чують, що вони є проблемою, зрештою почнуть у це вірити. І потім не будуть питати, як долучитися. Вони будуть думати тільки про те, як вижити

Справжня інтеграція — це не «завдання українців» чи «наш обов'язок перед ними». Це процес спільного будівництва суспільства, в якому кожен — незалежно від походження — має своє місце, сенс і вплив. Це співпраця, яка починається в міжособистісних стосунках і яка має бути системно підкріплена — школами, органами влади, громадськими організаціями та медіа. Адже саме ЗМІ — телебачення, радіо, преса, інтернет-портали, інфлюенсери — мають сьогодні величезну владу: владу над наративом. А наратив створює реальність. Якщо люди день у день чують, що мігранти «забирають пільги», «займають місця», «отримують більше», — вони починають у це вірити. З'являються гнів, заздрість, страх. З цих емоцій не народиться ані солідарність, ані спільнота, а лише фрустрація і агресія.

На надійних ЗМІ сьогодні лежить величезна відповідальність: показувати цілісну картину. Пояснювати, що війна не була вибором цих людей. Що допомога біженцям — це не питання «віддачі» їм чогось, а інвестиція в соціальний спокій. Що ніхто нічого не забирає, якщо держава добре управляє ресурсами. Що страх перед чужим часто випливає з незнання, а не злих намірів. І що в одному класі, на одній парті можуть вчитися польська й українська дитина — і обоє від цього виграють.

Але ЗМІ також повинні дбати про почуття безпеки поляків, бо їхня тривога є реальною. Замість ігнорувати побоювання, варто пояснювати, звідки вони беруться, розвіювати їх, обґрунтовувати фактами, шукати рішення. Інтеграційна нарація — це не «тільки позитивна» нарація, це відповідальна нарація. Така, що не викликає страху, а дає відчуття впливу.

На стресі, упередженнях і почутті загрози ми не побудуємо спільного суспільства. Ми можемо побудувати його на емпатії, освіті, мудрій політиці та словах, які об'єднують, а не розділяють. Адже дах над головою — це лише початок. Без спокою ніхто не вчиться, не працює, не довіряє. Без довіри ніхто не залишається надовго. А без спільноти не буде сильної Польщі, в підсиленні якої також зацікавлені українці.

Здавалось, усі навколо дивляться й засуджують мене за те, що я собі дозволила. Насправді ж засуджувала себе я сама... І коли я це усвідомила, то відчула, що час повертатись до себе. Але як?

Українки, з якими я спілкувалась, по-різному віднаходили цей шлях повернення. Деякі з них погодилися поділитись особистим. Як українки в Польщі заново вчаться дозволяти собі турботу про себе, чому відчувають провину за це й що змінилося в їхньому ставленні до краси?

«Почуття провини є і зараз»

41-річна Віра Федоренко з Києва до війни працювала менеджеркою в ресторані. У 2022 році разом із сином-підлітком вона переїхала до Варшави, де зараз працює адміністраторкою в залі забав «Веселка».

До переїзду Віра завжди приділяла увагу своєму зовнішньому вигляду і здоров’ю. Щотри тижні — манікюр, щочотири — перукар. Регулярні обстеження у гінеколога й стоматолога, раз на рік — мамолог і курс масажу спини. Улюблені ритуали як атрибути дня: вранці — чашка чаю з лимоном біля вікна з видом на місто, ввечері — прогулянка вулицею, незалежно від погоди.

Але після переїзду все змінилося. Нове життя в Польщі стало випробуванням. На перших етапах адаптації бракувало сил навіть на найпростіші речі, які раніше давали відчуття звичності й стабільності:

— Не було бажання робити макіяж, зачіску, одягати гарний одяг. Не було сил на ритуали, навіть прогулянки не приносили задоволення.

Як і багато хто з нас, Віра пережила період, коли будь-який прояв турботи про себе здавався недоречним. Фокус уваги змістився на питання виживання. Переломним моментом стало звернення до психолога. Після чого Віра почала по цеглинці себе відбудовувати. 

— Я стала знову фарбувати волосся, але сама. Перукарня тепер — раз на рік. Манікюр і педикюр теж роблю вдома. Лікарів намагаюсь відвідувати регулярно, але це вже теж виходить не так часто, як раніше. Зате витрачаю зараз на догляд менше, оскільки більшість процедур замінила домашніми. Єдине, на чому не економлю, це масаж — останнім часом сильно болить спина.

Щоденні ритуали повернулися, але також зазнали змін: міцна кава з молоком вранці, перегляд новин, обов'язковий дзвінок мамі в Київ, щоб дізнатися, як минула ніч. Віра знаходить спокій у дрібницях: 

— Купити собі букетик квітів, зустрітися з подругою в місті, прогулятися в парку чи лісі. Це повертає на деякий час почуття гармонії.

На питання, чи було у неї відчуття провини за те, що «думає про себе» під час війни, Віра відповідає:

— Почуття провини є і зараз. Адже моя мама в Україні, а я тут. Їй спокійно на душі, коли вона знає, що з нами все добре.

З України Віра привезла свої рушники, ікони й молитовник. А ще щонеділі робить собі маску для обличчя за родинним рецептом — з вівсянки й меду. 

‍— Ця маска за маминим рецептом — мій надважливий ритуал, це ніби обійми з дому

На питання, які звички у догляді за собою українки могли б перейняти у польок, Віра каже, що, за її спостереженнями, в польській культурі цінується «здоровий вигляд» — чиста шкіра, легкий макіяж, акуратність. Польки як європейки часто використовують нюдові відтінки, природний тон обличчя, туш і блиск для губ, підкреслюють брови — багатьом цього достатньо. Такий підхід виявився для Віри близьким. А взагалі догляд за собою зараз — той необхідний мінімум, який допомагає Вірі зберігати внутрішній баланс: 

— Коли я займаюсь собою, я почуваюсь сильнішою і здатною діяти, йти вперед.

«Подивилась у дзеркало й не впізнала себе»

47-річна Оксана приїхала з донькою до Польщі з Кривого Рогу влітку 2022 року. У перші місяці після переїзду їй теж було не до себе — головне було знайти роботу й не зламатися морально:

— Працювала на прибиранні квартир, офісів, будинків, — розповідає Оксана. — Погоджувалась на всі варіанти, бо треба було платити за житло й бодай щось відкладати. Додому приходила така втомлена, що не мала сил навіть поїсти. Якщо лягала до опівночі — це вже був успіх.

Про догляд за собою годі й було думати. Здавалось, все це дрібниці, які не мають значення, коли ти на межі виснаження.

— Я не фарбувалась, не користувалась кремами. Волосся — просто в хвіст. 

Думала: виживу — тоді вже повернуся до всього цього 

До того ж, щиро кажучи, приходити на прибирання нафарбованою мені здавалося безглуздим.

Коли через рік Оксана подивилася на себе в дзеркало, то не впізнала:

— Начебто все нормально, а обличчя таке втомлене. Постаріла... Я не впізнала себе — шкіра тьмяна, очі згасли. Це було боляче.

Цей момент став переломним. Оксана вирішила: досить «виживати». Почала з малого:

— Для початку просто почала мити голову щоранку, як колись вдома. Потім купила крем — звичайний, недорогий, але з приємним запахом. Це вже був крок. Далі — фарба для волосся. 

‍Нещодавно вперше за три роки оформила брови в салоні. І знаєте — плакала після цього. Ніби частинка себе колишньої повернулась

Оксана досі багато працює, але тепер знаходить час для простих ритуалів, які її тримають:

— Щонеділі — гаряча ванна з сіллю. Слухаю музику 80-х або просто лежу в тиші. А ще — прикраси. Почала носити знову. Це така дрібниця, але коли одягаю сережки, згадую, що я не лише заробітчанка. Ще я — жінка.

За спостереженнями Оксани, польки активно інвестують у якісний догляд за шкірою: використовують креми, сироватки, тоніки, пілінги, маски — часто місцевих брендів. Їхня косметика здебільшого натуральна, без різких ароматів і агресивних компонентів. Цей підхід вплинув і на вибір Оксани: тепер замість кількох дешевих засобів вона купує один, але дійсно якісний.

— Намагаюсь брати приклад з місцевих жінок, — вони здаються мені такими доглянутими. Я навіть трохи комплексую... 

Розумію, що я ще не така, як колись була. Але вже й не та, що була у 2022. І це тішить

«Роблю для себе зараз більше, ніж колись в Україні»

До війни 42-річна Вікторія Божедай була держслужбовицею в Харкові. Після повномасштабного вторгнення разом із синами виїхала до Варшави. Вікторія завжди була творчою особистістю — шила, писала вірші, малювала. І одне з хобі стало її основною роботою за кордоном. Зараз вона працює кравчинею у невеликій компанії жіночого одягу.

Вікторія розповідає, що завжди дбала про себе, але еміграція й стреси позначилися на її зовнішності:

— У мене через стрес почало сильно випадати волосся, і я шукала, як собі допомогти. Психологічно було важко — треба було хоч кров з носа забезпечити дітей. Але я доволі швидко повернула домашній догляд. І зараз, щиро кажучи, роблю більше для себе, ніж раніше в Україні, бо вважаю це необхідністю за таких умов.

Ритуали догляду стали точкою опори у складному побуті:

— Нічний і денний крем, SPF, сироватка під очі, пілінг, маски — це мій must have. Волосся доглядаю бальзамами, масками, термозахистом. І, звичайно, легкий щоденний макіяж. Манікюр роблю сама — купила лампу, інструменти, лаки. Це виходить і зручно, і економно.

Особливу увагу Вікторія приділяє фігурі: 

— Відчула, що через стреси почала набирати вагу, і мене це дуже засмутило. Тоді я пройшла кілька марафонів зі схуднення з українськими тренерами, стала займатись йогою, ходити в басейн, більше гуляти.

Повернулась у форму — і це додало мені сили

Для підтримки себе Віка обирає україномовне середовище: 

— Йога — з українською інструкторкою, косметолог, перукар, епіляція — теж наші дівчата. Відчуваю, що вони краще знають, що мені треба.

Щодо того, чи помічає вона різницю у ставленні до догляду за собою між місцевими жінками й українками, Вікторія каже:

— Кравчині, з якими я працюю, доглядають за собою значно менше. Максимум — раз на кілька місяців до перукаря. Манікюр — далеко не завжди. Натомість помітила, що у Польщі розвинена культура регулярного профілактичного догляду (зокрема догляд за обличчям, зубами, тілом) навіть у молодому віці. Наприклад, SPF використовують щодня, а не лише на відпочинку.

Сама Вікторія переконана: виглядати красиво — це не про статус, а про внутрішній дозвіл, ресурс і потребу: 

— Я от люблю сукні, люблю гарно виглядати щодня. Мені для цього не потрібен привід.

Сьогодні вона активно підтримує свій психічний стан:

— Ходжу на поетичні вечори, арттерапію, до психолога. Це теж про догляд. І це про мій вибір жити.

«Догляд — це тепер моя професія»

33-річна Тетяна Басова кілька років працювала в Харкові колористом, хоча має технічну освіту. Після початку війни вона волонтерила, до Варшави приїхала буквально на 4 дні, але несподівано для самої себе дуже швидко знайшла роботу. 

— Я просто так написала до одного престижного салону, мовляв, хочу бути помічницею перукаря. Була впевнена, що не пройду. Але мене взяли відразу — чи то пожаліли, чи повірили в мене. Так все і почалося.

Спершу працювала в салоні, орієнтованому на польських клієнтів, зараз — в українському салоні, де більшість клієнток — українки, до того ж працює вже на себе. Каже, суттєвої різниці у підході до роботи не бачить, хіба що поляки не так часто й активно, як українці, ведуть Instagram, натомість використовуючи сервіси типу Booksy.

Щодо власної історії, Тетяна зізнається, що у перші місяці війни їй також було складно дозволити собі навіть найпростіше:

— Я економила на всьому. Купити крем здавалося розкішшю. Дуже довго не фарбувалася, не стриглася, не робила манікюр.

Але з часом зрозуміла, що життя одне. І коли я щось для себе роблю, то не просто витрачаю гроші, але також підтримую інших: даю їм можливість заробити, сплачувати податки, донатити

Тепер у Тетяни ціла колекція баночок, про існування яких вона раніше навіть не здогадувалась. Найбільший кайф і впевненість Тетяні приносять косметологічні процедури. До косметолога вона спеціально їздить в Україну:

— Так, це недешево. Але відчуття після процедур — неймовірне. Хтось витрачає зароблене на одяг чи делікатеси, а я — на процедури косметології і SPA. У дитинстві ми милися одним милом, ніхто не привчав мене до догляду. Зараз я свідомо дозволяю собі більше. А ще — нарощене волосся. Іноді сама дивуюсь, як 20 грамів волосся можуть так змінити людину!

Порівнюючи догляд українських і польських жінок, Тетяна підсумовує: 

— Це стереотип, що українки більш доглянуті. Я бачила багато стильних польок, особливо вражає, як тут виглядають жінки 50+. А от молодь іноді перебільшує — надто довгі вії чи нігті. 

Польки здебільшого більш ощадливі, деякі хочуть знижку, швидко й недорого. Існує думка, що польки рідше вдаються до ін’єкцій, контурної пластики чи ботоксу — на відміну від України, де ці процедури стали нормою. Але мені здається, що вони скоріше кидаються з крайності в крайність. А ось українки останніми роками дедалі більше цінують натуральність — умовний стиль old money. 

‍Більшість українок не знає, де буде далі, тому хоче фарбування, яке виглядатиме натурально й не потребуватиме частого оновлення

Часто я відчуваю себе не тільки колористкою, а й психологинею. Особливо в перші місяці війни дівчата приходили поговорити, поділитися тим, як важко. Зараз крісло в салоні — це місце, де можна розслабитися.

Взагалі війна й еміграція дуже на нас впливають. Наші дівчата попри все намагаються доглядати за собою, хоча багато хто вже відмовився від манікюру чи складного фарбування — обирають простіші рішення. Але навіть так, за моїми спостереженнями, українки завжди виглядають охайно. Навіть за кордоном під час війни ми тримаємо планку.

«Турбота про себе — не егоїзм, а вибір на користь життя»

— Догляд за собою — це базовий психічний механізм, що допомагає зберігати стабільність, внутрішню присутність і зв’язок із собою. Ось чому коли ми хронічно ігноруємо власні потреби, емоції й межі, поступово згасає енергія, сенс, здатність відчувати. Ми ніби психологічно «втрачаємо себе», — впевнена Оксана Вознюк, психологиня, психотерапевтка Національної асоціації гештальт-терапевтів України.

— А почуття провини за турботу про себе — часте явище, особливо у тих, кого з дитинства вчили бути «зручними», «сильними» або взагалі «невидимими». Разом з тим це не ваша справжня суть — це лише набутий досвід. Тож ситуацію можна змінити. 

Психологиня радить:

• усвідомити, звідки походить провина і чий «голос» звучить у вашій голові;
• дозволяти собі бажання, відпочинок, особисті межі;
• нагадувати собі: я піклуюся про себе не замість інших, а заради життя, присутності, тепла. І для себе, і для тих, кого люблю.

‍Турбота про себе — це не втеча, а шлях до глибшого зв’язку зі світом. І що більше ви є для себе — тим більше справжнього ви можете дати іншим. Не з обов’язку, а з любові

Я щиро захоплююсь нашими жінками. Тим, як вони тримаються, як вміють створювати красу власноруч, якими чарівними залишаються попри обставини. І знаєте що, після спілкування з ними я таки наважилась купити собі нові парфуми…