Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Тимчасові мігрантки через війну в Україні стикаються з емоційними травмами. Фото: Shutterstock
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Війна в Україні руйнує не лише міста й села, але насамперед — людські життя. Люди змушені були покинути свої домівки та шукати прихистку в сусідніх країнах. Польща стала одним з місць, де українці відчули себе у безпеці. Втім вони стикнулись не тільки з викликами еміграції, але й з емоційними травмами.
Вимушена еміграція — складний процес, пов'язаний з багатьма труднощами. Українці стикаються з мовним бар'єром, пошуком роботи та житла, адаптацією до нового середовища.
Однак, крім цих явних практичних проблем, тимчасові мігранти з України переживають глибокі емоційні травми, пов'язані з війною:
Сильна тривога та страх за майбутнє
Люди не знають, що їх чекає далі, чи зможуть вони знайти безпечне місце, роботу, їжу. Цей страх може бути настільки сильним, що призводить до порушення фізичного та ментального самопочуття.
Стрес
Процес адаптації до нового життя, вивчення мови, пошуку роботи та житла може бути дуже виснажливим. У результаті той, хто з цим стикається, може зазнавати хронічного стресу.
Панічні атаки
Страх та невизначеність можуть викликати раптові напади тривоги, запаморочення, нудоти, відчуття нестачі повітря. Ці напади можуть бути настільки лякаючими, що люди починають уникати людних місць, і цепризводить до ізоляції, замкнутості.
Депресія та апатія
Втрата дому, близьких, звичного способу життя провокує почуття безнадії, брак інтересу до життя. Людині стає важко мотивувати себе на щось, їй здається, що все втрачено.
Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР)
Люди, які пережили бомбардування, розстріли, інші жахливі події війни, часто страждають від ПТСР. Цей розлад проявляється у флешбеках, кошмарах, панічних атаках, емоційній онімілості. Людям з ПТСР важко зосередитися, вони відчувають себе емоційно відстороненими від інших, всюди бачать небезпеку.
Історії українців, які стикалися з сильними емоційними травмами через війну
Все це люди, з якими мені довелося зустрічатися і працювати. Усі імена змінені.
Вікторія (37 років). Переїхала з двома дітьми (11 і 13 років), тоді як чоловік пішов воювати. Відчувала сильну тривогу за життя чоловіка та майбутнє дітей. Вікторію мучили жахіття, вона не могла їсти, спати, втратила інтерес до життя. Жінка постійно моніторила новини в телеграмі, хвилювалася, коли не отримувала звісток від чоловіка. Протягом місяця проживання у Варшаві не розпаковувала валізи.
Все чекала на новину, що війна закінчилася
Вікторія зрозуміла, що сама з проблемою не впорається і звернулася за допомогою. Завдяки тривалій терапії та підтримці, жінка поступово почала одужувати від емоційного виснаження — навчилася контролювати тривогу, стала краще спати, їсти.
На одній із сесій вона зізналася, що їй принесло щастя, коли вона під час вечірньої прогулянки з дітьми побачила, як у небі летить звичайний літак.
Запис дітей до школи дав їм можливість спілкуватися з однолітками. Це також допомогло Вікторії відволіктися від своїх проблем та зосередитися на дітях. Жінка почала відвідувати онлайн-групу підтримки для дружин військових, де ділиться переживаннями та отримує розуміння від людей, які опинилися в схожій ситуації.
Софія (22 роки). Пережила трагедію: під час бомбардування втратила найдорожчу людину — маму. Переїхавши до Польщі одна, дівчина почувалася самотньою, втраченою та нікому не потрібною. Її мучили жахливі спогади про трагедію, вона не могла спати, працювати.
Втрата мами та емоційний біль призвели до того, що Софія почала завдавати собі шкоди.
Її руки та ноги були вкриті порізами, адже самопошкодження стало для неї способом впоратися з нестерпним болем
Дівчина стала шукати допомогу. Завдяки терапії та підтримці, вона поступово починає зцілюватись.
Хоча Софія ніколи не забуде свою маму, вона вчиться жити з болем втрати. Цьому болю вона не дає себе знищити. Завдяки своїй стійкості та наполегливості, Софія робить кроки до нового життя.
Сергій (45 років), багатодітний тато. Виїхав із сім'єю з окупованої території. З його слів, «через окупантів він втратив дім». Відчував сильну тривогу за майбутнє, адже потрібно було допомогти сім’ї облаштуватись, знайти роботу, вивчити мову. Також його мучили флешбеки та жахливі сни про події, які він пережив в Україні.
Дружина та старший син звернулись за допомогою, бо не могли спостерігати за його стражданнями
Завдяки терапії та підтримці, Сергій вчиться справлятися з флешбеками та кошмарами. Став емоційно стійкішим. Замість зациклюватися на травмі минулого, Сергій вчиться жити в сьогоднішньому дні та зосереджуватися на позитивних аспектах життя. Чоловік знайшов роботу. Для дітей обрав школи, в яких вони навчаються дотепер. Дружина також працює з психологом, бо відчуває тугу за близьких, які прийняли рішення залишись в окупації.
Що можна зробити, щоб допомогти собі психологічно?
Важливо розуміти, що кожна людина переживає переїзд та адаптацію до нового життя по-різному. Спираючись на свій досвід. Не соромтеся звертатися за психологічною допомогою до фахівців. Вони можуть допомогти вам впоратися з емоційними складнощами.
Спілкування з друзями — один з найкращих способів подолати емоційну травму. Фото: Shutterstock
Спілкуйтеся. Підтримуйте зв'язок з сім'єю та друзями, які залишилися в Україні. З іншими емігрантами. Діліться своїми переживаннями та шукайте підтримки.
Вивчайте мову. Вивчення мови країни перебування допомагає краще адаптуватися до нового життя. Знання мови — важлива складова відчуття свободи.
Дбайте про себе. Ведіть здоровий спосіб життя, їжте збалансовану їжу, достатньо спіть, займайтеся спортом
Робіть паузи у своїх думках. Гуляйте.
Від початку повномасштабної війни ситуація для тих, хто виїжджає до Польщі, змінилася. Зараз легко знайти інформацію, як і куди їхати, де можна отримати допомогу, до яких організацій звернутися. Дуже важливо не здаватися, вірити в те, що буде краще, шукати інформацію, яка може допомогти. Важливо, що польський уряд послідовно надає допомогу біженцям. У Польщі та інших країнах ЄС працюють міжнародні організації, групи та об’єднання українців (наприклад, Український дім у Варшаві — подібні організації є і в інших європейських містах), які мають значну кількість підтримуючих ініціатив і занять для тимчасових мігрантів у зв'язку з війною. Перший крок до подолання емоційних травм — повернення контролю і можливості планувати своє життя. Варто почати з короткострокового планування — наприклад, на найближчий тиждень, місяць.
Результат — створення безпечного середовища і подолання емоційної травми
Звісно, ніщо не здатне до кінця вирішити головну проблему: українці, які виїхали за кордон через війну, переживають велику і болісну втрату — втрату свого зв’язку з рідним домом. Але полегшити свій стан можливо.
Психологиня, кандидатка в психотерапевти за напрямкомсистемно-сімейна психотерапія. Логотерапевт. Член Національної психологічної асоціації та UALEA. Практикує вже 6 років. З квітня 2022 року живе у Варшаві і продовжує вести психологічну практику як онлайн, так і офлайн.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Війна змінює всіх. Про це не з чуток знає військовий психолог Андрій Козінчук — ветеран АТО, а нині заступник командира інженерно-саперної роти з морально-психологічного забезпечення групи інженерного забезпечення 67 ОМБр. Про те, чого насправді потребують військові, про страхи, божевілля і наслідки перевтоми Андрій розповів Sestry.
Андрій Козінчук. Приватний архів
«Сапер може боятися мін, командир — відповідальності»
Наталія Жуковська: Андрію, навіщо психолог на війні? Якими є ваші обов'язки?
Андрій Козінчук: Психолог працює там, де є люди. Одне з наших завдань — діагностика морально-психологічного стану військового. Важливо також встановити сумісність військових, особливо тих, які мають йти на бойове завдання. Бо у двох людей може бути чудовий морально-психічний стан, але вони ненавидять одне одного і разом не зможуть нормально служити. У них може бути конфлікт поколінь, інтересів, вони можуть посваритися на політичну тематику. Наше завдання — попередити зриви. У таких випадках ми приходимо до командира й кажемо: «Прогноз такий, що вони до завдання навіть не дійдуть. Воно не тільки не буде виконано, а в нас ще й можуть бути втрати». Зазвичай у таких випадках, якщо є можливість, робимо заміну у складі бойової групи.
Також працюємо з людьми, які нещодавно мали сильний стрес. Наприклад, людина була під обстрілами, отримала контузію, помер хтось з її рідних. Ну, і наше улюблене — напився, посварився з жінкою, вона його покинула, думки про втечу…
— Ви як психолог працюєте на війні з 2014 року. Як змінилися за цей час проблеми, з якими найчастіше стикаються військові?
— По-перше, не було такої інтенсивності бойових дій. Війна стала набагато динамічнішою, швидшою і раптовішою. До 2022 було поняття ротації. Відпустка — 30 днів, а не 15. У 2022 році дуже багато військових відправили своїх дружин і дітей за кордон. За рік деякі з жінок сказали чоловікам: «Чудово, що ти герой війни, але я знайшла собі «нормального». Я так не можу більше».
По-друге — нас, психологів, стало набагато більше. Втім, ставлення вищого командування до нас за всі ці роки не змінилося. Нас ніхто не сприймає всерйоз і це бісить.
Змінилося ставлення військових до війни. Є ті, які сприймають це вже як роботу, спосіб життя. Людина звикає до системи. Який би ти не був жорсткий інтроверт, ти тут не будеш один. Завжди є підтримка. Тебе можуть послати, але з любов'ю.
Ти тут потрібний, навіть якщо не вмієш воювати. Жоден з нас не народився спецназом, але може приносити користь на війні
Ось у нас є шеф-кухар одного із закладів. Він не воює, не ходить на передок, але готує, як боженька, на 200 чоловік. Є айтішник, дизайнер, модельєр, сільський голова… Всі тут роблять щось корисне.
Самостійно за допомогою звертаються одиниці. Здебільшого проблеми випливають під час звичайного спілкування. Їх можна поділити на бойові і небойові.
Бойові проблеми — це страх, невпевненість, тривожність. Одна з найважчих психотравмуючих подій для військових — полон. Тому що там ти втрачаєш волю до всього, навіть до повітря, за яке доводиться боротися. Бо у кімнату 50 квадратних метрів заганяють понад 100 чоловік.
Небойові — побутові, пов’язані з жінками й родиною. Але ніхто до мене не приходив жалітися з питанням про четвертий рік війни і коли відпустять додому назавжди. Є такі, що кажуть: «Все, я не витримую». Ми часто відповідаємо: «Братан, давай, може, ти переведешся в інше, спокійніше місце служби?».
— В які моменти ви спілкуєтеся з бійцями?
— Я служу, знаходжусь поруч з військовими. Ми можемо спілкуватися під час виконання спільної роботи, приїжджаємо до них у розташування й на позиції. Зазвичай напряму питаю: «Як ти? Чи є в тебе проблеми?». Проводжу певний скринінг. Я не один працюю, в мене є колега. Іноді командир може нам сказати: «У мене щось засумував такий-то військовий».
Одна з важливих умов, які ми поставили перед нашими людьми, — якщо ти боїшся, ти про це говориш
Ненормально казати, що ти красунчик і герой, а потім дати задню, адже команда розраховує на тебе. Наприклад, сапер може боятися мін. Льотчик — що його екіпаж накриє ворожий FPV. Командири можуть боятися відповідальності. Одного разу (не в цьому підрозділі, де я зараз служу) командир відправив людей на завдання… і всі загинули. Звісно, що він звинувачував себе. Казав: «Я вбив людей». Ми дуже довго з ним говорили про те, хто вбив, яким чином, де його вина і чи міг він щось зробити. Чи міг він сказати: «Йдіть всі геть, я нікого посилати на завдання не буду. Ми здаємо позиції, відступаємо до Ужгорода, а там уже і до Словаччини недалеко». Звісно, що він цього зробити не міг.
«ПТСР — не найпоширеніша зараз біда»
— Деякі військові воюють роками. Напевно, у багатьох є розчарування в тих, хто в тилу, а також неможливість жити звичайним мирним життям… Як мотивувати бійців під час тривалої служби?
— Мотивація — дуже невдячна річ.На початку війни добре сприймалися високопарні фрази на кшталт «Україна в огні», «ворог поруч — розіб'ємо його»… Зараз просто кажемо військовому: «Ти красунчик, молодець, роботу виконав». Головне, аби кожен солдат усвідомлював свій особистий ключовий показник ефективності (КПІ). Не існує спеціальних слів, які б підходили для мотивації кожної людини. Головне — не брехати. Звісно, не варто й згущувати фарби й говорити: «Нас всіх уб'ють. У них дронів і грошей більше».
Обманювати солдата не можна, бо коли він розчарується — то вже все
Іноді просто по-людськи можна сказати: «Дякую за роботу». І це працює. Багато залежить від командира. Нам пощастило, бо наш у кожному бійці бачить людину. А це теж додає мотивації нести службу.
— Чому стали менше говорити про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР)?
— І це добре. Насамперед у самій назві «посттравматичний стресовий розлад» говориться, що це пост- — тобто «після». Щоб він розвивався, має закінчитися психотравмуюча подія. Війна ж триває.
ПТСР — не найпоширеніша зараз біда. Коли закінчиться війна, тоді почнуться агресія, суїциди, домашнє насилля… Бо війна йтиме всередині кожного. Людина, яка страждає від ПТСР, є найбільш небезпечною для себе. Вона не дбає про себе, не займається активністю, не чистить зуби, не заправляє ліжко… Її може цікавити алкоголь і сумнівна компанія. Немає сенсу життя.
У моїй практиці був випадок, коли військовий вивіз дружину з дитиною за кордон, а через два роки каже: «Ми навіть не сварилися, а я відчуваю від неї холод». Він належить до тих пів відсотка чоловіків, які не зраджують. У нього два роки не було сексу. Під час відпустки поїхав до них за кордон, і вона сказала: «Між нами все». Як результат — він втратив сенс життя, бо жив заради них. У таких випадках я пояснюю, що потрібно не забувати про себе. Чи можна звинуватити дружину? Ні. Завжди має бути золота середина. Для того щоб людина відчувала себе щасливою, вона має відчувати себе потрібною не тільки для когось, а насамперед для себе.
— Чи легко військові довіряються психологу? Як ви виводите їх на діалог?
— Виводити на діалог не завжди просто. Інколи військовим хочеться поговорити, поділитися наболілим. Ми ніколи не кажемо: «Хочеш поговорити про свої душевні травми?» Це неправильно. Зазвичай все починається з кави. Головне, щоб людина почувалась у безпеці й довіряла. Розуміла, що розмова є таємницею, про яку ніхто не дізнається. А ще я завжди попереджаю, що якщо ти не хочеш, аби я ліз туди, куди ти мене не пустиш, я цього не робитиму. Слід поважати право людини на особисті кордони. Не повинно бути жодного примусу чи насилля. Це святе правило ще від цивільної психології.
— Чи працюють військові психологи з особовим складом додатково перед відправленням на передову? Як?
— Звісно. Проводимо інструктаж, ставлячи питання на кшталт «Чи готовий?», «Чи є хтось із вас, хто за будь-яких причин не хоче йти виконувати завдання?». Деякі жартівники відповідають зустрічним питанням: «А що, так можна?». Можна, але за тебе піде твій побратим.
Також проводимо роботу зі старшим командиром. Радимо йому, на що слід звернути увагу серед особового складу бойової групи. В ідеалі бійці перед виходом на бойове завдання мають пройти тестування, аби з'ясувати, чи готовий їхній морально-психологічний стан до виконання службових обов'язків. Але на практиці якщо він тест не пройде, хто за нього має йти на завдання? Немає ким замінити людину. Тому будь-яка комісія, яка до мене прийде й скаже, чому я ці тести не заповнюю, буде відправлена далеко. Нехай вони хлопцям, які на передовій, розкажуть про ці тести... Якби у нас був повний штат, ми б так і робили. Я готовий розбудувати діагностичний корпус і регулярно проводити серед військових діагностику. Але слід реально оцінювати стан речей.
— Як подолати страх перед боєм? Чи можливо це взагалі?
— Страх виникає через відсутність або недостатню кількість інформації, коли твоя психіка домальовує те, чого немає. Грубо кажучи, чоловік не прийшов з роботи вчасно, жінка йому телефонує, а він не відповідає. Її фантазія домальовує картину, що він десь з коханкою. На війні так само. Якщо ти мало знаєш про бій — ти домальовуєш його в уяві.
Тому що ми робимо? Проговорюємо кожен крок. Бо коли ти пояснюєш військовому, хто його сусіди зліва і справа, де евакуація, стабілізаційний пункт, що робити, якщо щось пішло не так, мозок вже не думає про те, що тебе вб’ють, а розмірковує над тим, як тобі оці перші кроки зробити й виконати завдання.
Якщо маєш певний алгоритм дій — страх відходить
«Людина, яка приходить після бою, не хоче психолога»
— Що робити людям, які бояться військової служби?
— Дізнаватися про неї. Військова служба — це загальна фраза. Немає посади «військовий». Я от — заступник командира інженерно-саперної роти з психологічної підтримки персоналу групи. Не ходжу з кулеметом, не стріляю. Щоб не боятися, треба знати, що це таке. Усвідомити, наскільки можеш бути корисним на фронті.
Звісно, тут можуть вбити, і це страшно. Але хіба не страшно, що русня буде у вашому селі чи місті, якщо боятися і нічого не робити?
— Чи можуть ухилянти бути корисними на службі?
— Звичайно, можуть.
Я більше скажу, кожен ухилянт знайде тут не тільки службу, але й сенс життя. Його життя зміниться докорінно. Йому буде тяжко, погано, але скажу пафосно — оаза завжди знаходиться в пустелі
Супергерої коміксів отримали свої суперсили через страждання. Флеша вдарила блискавка, Бетмен втратив батьків... Всі пройшли через кризу й здобули суперсилу. Тут так само. Тільки ти робиш свою справу не лише для себе, а для багатьох людей і держави.
— Скільки часу людина може бути на передовій без психологічної підтримки?
— На передовій психологічна підтримка не діє. Людині потрібне відчуття безпеки.
Американці дослідили, що не можна, щоб людина знаходилась на передовій понад 45 днів. Понад 10 днів вже призводять до жорсткої бойової втоми
Але наші військові переважно знаходяться на бойових позиціях понаднормово.
Людина, яка приходить після бойових, не хоче психолога. Вона хоче розбирати бойове завдання і з'ясовувати, де були боєприпаси, чому вчасно не вилетів дрон … У неї дуже багато агресії, до кінця не реалізованої на полі бою.
— Які техніки допомагають заспокоїтися перед \під час бою?
— Їх багато. Здебільшого це техніки заземлення. Це, по суті, робота з тілом. Ти лягаєш на землю або обіймаєш дерево. Це техніки дихання, тобто дихання по квадрату. Коли ти в стресі, у тебе діафрагма заблокована, і ти можеш зловити ступор, з якого потім довго виходити. Дихання змушує рухатися діафрагму і дає сигнал в мозок, що ти приходиш до тями.
Техніки є, але вони не можуть бути замінниками звичайного відпочинку. Якщо людину 45 днів не міняли на бойових позиціях, то дихайте — не дихайте, це не допоможе
Важливо, щоб був режим — сон, харчування, вода, відпочинок. Його зараз немає по одній простій причині — бракує людей.
Пам’ятаю, як у 2015 році артилеристи сидіти на прихованих позиціях в одному з будинків впродовж 45 днів. З їжі у них були лише сухпаї. І от вони зловили свою психотравмуючу подію на їжі. Вони казали: «Будь ласка, замініть цей сухпай, бо весь час їсти гречку, тушонку й галети — ненормально для психіки».
Знаєте, скільки людина може воювати? Скільки завгодно, але є нюанс — з кожним місяцем ефективність воїна падає. Ми можемо і десять років воювати, але через п'ять це вже буде набагато важче робити
«У мене в підрозділі — сексизм»
— Чи доводилося вам працювати з випадками божевілля на фронті? Як допомагали?
— Доводилося працювати із психозом. Був військовий, який на лінії вогню під час перестрілок з ворогом вбив побратима. Це був нещасний випадок, але він так докоряв собі, що у нього стався психоз.
З ним недобре поступили лікарі. Вони відразу його присадили на седативні ліки. Тоді як потрібно, щоб людина прожила цей момент. Вона може кричати, вести себе не зовсім адекватно. За таких обставин треба дати людині води і спостерігати, щоб вона не зробила із собою нічого поганого. Звісно, може бути агресія. Або навпаки, людина повністю закриється в собі. У такі моменти добре працює тілесно орієнтована терапія, а саме робота з тілом.
Слід поважати будь-які емоції потерпілого. Вони мають вийти
— Розкажіть про моменти зі служби, які ніколи не забудете.
— З хорошого — це коли ми нормально даємо відсіч ворогу, і місцеві кажуть: «Дякуємо!». З поганого — суїциди. Ніколи не забуду той день, коли один з військових це вчинив. Там були свої причини, але ти як психолог постійно собі дорікаєш, що десь недопрацював. До слова, у багатьох випадках суїциду таки вдалося запобігти.
— А жінок на війні які питання найчастіше турбують?
— Переважно такі ж, як і чоловіків. Іноді вони страждають від якоїсь зайвої поблажливості до них з боку чоловіків. Кажуть: «Я не дівчина, я бойова одиниця». Намагаються це доводити на практиці.
У мене в підрозділі — сексизм. Наприклад, ми не пускаємо жінок на передову, бо оберігаємо. Я не готовий пережити смерть дівчини на війні
Хоча не вважаю, що жінка — це лише берегиня домашнього вогнища, кухарка і мама, яка займається тільки дітьми. Дівчата, з якими я служу, — дуже круті військові, які вирішують мега круті завдання.
— Як змінилося ставлення до жінки у війську за останні три роки?
— У мене ніколи не було якихось упереджень щодо цього. Мабуть, трішки додалося поваги, бо раніше жінки займали переважно посади зв’язківців і бухгалтерів. Зараз мають посади на рівних з чоловіками.
Не уявляю, щоб в мене були якісь романтичні стосунки з військовою. Бо це бойова одиниця і посестра. Хоча у нас і парами люди служать. А ось в історію «я покохав її на лінії вогню» не вірю. Після війни більшість таких пар розійдеться.
— Що жінки роблять краще чоловіків у війську?
— У нас є жінки, які роблять руками вибухівку. Вони спокійніші та посидючіші за чоловіків. Більшість з них — гарні водійки
Але за допомогою до мене все ж частіше звертаються чоловіки. Жінкам легше спілкуватися з жінками.
«Важливою є земля, на якій воюєш. Ось чому серед ветеранів у США так багато суїцидів»
— Чи вистачає зараз висококваліфікованих психологів для роботи з особовим складом?
— Нам не вистачає не кількості, а суб'єктності, аби від нас забрали зовсім не потрібні обов'язки — розслідування, оформлення актів. Щоб ми займалися своєю справою. Кожен командир має чітко розуміти, навіщо у нього у підрозділі психолог. Поважати й дослуховуватися до його думки.
— Хто має до кого адаптуватися після повернення військового з війни — воїн до суспільства чи суспільство до воїнів?
— Воїн захоче, щоб суспільство стало таким, як він. Суспільство захоче, аби воїн звик до цивільних правил. Ми маємо зустрітися десь посередині й сказати: «Ми одне ціле, ми тут. Нам треба адаптуватися одне до одного».
Військовий, який приходить з війни, має дуже багато реакцій, які здатні лякати цивільних. Тож легко не буде. На нас чекає величезна хвиля домашнього насильства у сім'ях ветеранів.
У Сербії зараз одні з найкращих спеціалістів у світі по запобіганню і подоланню наслідків домашнього насилля. Тому що вони пережили це на власному досвіді. Натомість в Америці досі суцільна біда із суїцидами серед колишніх військових — до 22 на день
Тож наслідки можуть бути дуже плачевні, але вони точно будуть кращими, ніж у США, бо важливою є земля, на якій ти воюєш. Американці воювали не в себе вдома. У нас, до речі, саме тому у багатьох військових був спротив йти на Курщину. Це дуже важливий фактор.
— Що б ви порадили новобранцям — як швидше адаптуватися, знайти спільну мову з побратимами та подолати страх перед першим боєм?
— Будь чесним перед собою. Якщо боїшся — кажи. Чогось не знаєш — питай. Оволодій своїм фахом. Завжди знаходь час для себе. Роби одні й ті самі справи щодня — чисти зуби, мийся... Немає води — користуйся серветками. Це має бути ритуал, який врятує тебе. Спілкуйся мінімум з однією людиною із цивільного життя. Знайди людину, яка тебе не бісить у підрозділі. Звертай увагу на своє фізичне здоров'я, але пам'ятай, що нікому не цікаво, що ти натер ногу. Говори про це, але не скигли. Йди до своєї нереалізованої мрії і в тебе все вийде (відповідь «додому» не рахується). Набагато гірше тим, хто не знає, чого хоче. Ну і задовольняй за можливістю свої потреби. Болить зуб — іди до стоматолога, болить душа — іди до психолога.
Мінімум один день в місяць відпочивай. Як це виглядає? У нас є така опція, що коли військовий каже, що втомився, ми його на день відпускаємо в якусь цивілізацію, наприклад, у найближче місто, де є готель.
Раніше військові туди запрошували дружин або тих осіб, що їх замінюють. А останнім часом вони просто хочуть полежати на білій постелі, прийняти теплий душ і переключати телеканали пультом від телевізора
І головне — ніколи не забувай, що ти крутий воїн, який попри страх і ризик смерті знищує ворога на своїй землі.
Коли внаслідок російських атак прилітає в будинок, гине хтось з близьких, зруйновано дім, коли тремтять руки, а очі порожні — вони з’являються, щоб не дати психіці зламатись. Вони — це психологи рятувальних служб.
Анастасія Кучинська, керівниця психологічної служби ДСНС, понад 12 років працює в епіцентрі людської трагедії. І вона розповідає, як допомагає тим, хто втратив усе, чому слова «все буде добре» — марні, і як рятувати психіку від шоку й глибоких травм під час війни.
«Аби встановити контакт, ми маємо 30 секунд»
Наталя Жуковська: Ви працюєте з людьми, які втратили житло або близьких внаслідок російських обстрілів. Як відбувається перший контакт з людиною, яка щойно втратила все?
Анастасія Кучинська: Аби встановити контакт, ми маємо лише 30 секунд.
Наприклад, нещодавно стався приліт у двоповерхову будівлю в одному з районів Києва. На місці працюють верхолази й рятувальники, розбирають завали. Поруч стоїть подружжя, а під завалами — двоє їхніх дітей. Вони стоять так, що перешкоджають рятувальникам використовувати техніку, яка б прискорила розбирання. І мене як психолога просять акуратно відвести їх від будинку, щоб техніку можна було підігнати. Я підходжу, оцінюю ситуацію. «Добрий день» не скажеш, бо день недобрий. «Як вас звати?» — теж недоречно. Щоб людина звернула на тебе увагу, ти мусиш підібрати якесь правильне слово. Травмований може будь-яке втручання в особистий простір сприймати агресивно й вороже. Але налагодити комунікацію треба.
Моє завдання — стати «своєю» для постраждалих, залишаючись такою ж для рятувальників. Психолог у такі моменти є посередником між системою, яка допомагає, і людьми, які в шоковому стані
Чоловік і жінка сказали, що хочуть допомогти рятувальникам розбирати завали. Тож я взяла для них і для себе рукавички, і ми стали разом перебирати каміння. Саме тоді вони мене прийняли, зав'язалась розмова. За годину я забрала звідти жінку, згодом чоловіка. І рятувальники змогли працювати на повну. Чоловік і дружина підійшли вже тоді, коли знайшли тіла їхніх дітей і потрібно було провести впізнання. Оскільки в такому стані людина практично не сприймає інформацію, я ними, можна сказати, керувала. Пояснювала, що робити, куди їхати. Спокійним тоном і короткими фразами.
— Одне з основних завдань психологів ДСНС — вивести людину з шоку. А що робити, якщо погано стає згодом?
— Основне завдання психолога ДСНС — стабілізація емоційного стану, нейтралізація впливу негативних емоційних проявів. А якщо велика кількість людей — не допустити масових реакцій на подію. Далі ми намагаємося перенаправляти дуже важких постраждалих психологам, організаціям, які займаються спеціалізованою допомогою, соціальним центрам, громадським організаціям. У нас з ними домовленості й співпраця. Інколи обмінюємось телефонами з постраждалими. Намагаємося не залишати їх наодинці з бідою. Ми працюємо не тільки з людьми, які постраждали, з родичами загиблих, але також з умовними «глядачами» події.
Підлітки у Святошинському районі Києва після російського обстрілу столиці. Фото: Суспільне
Справою екстремального психолога між іншим є не допустити проявів панічних атак. Пам'ятаєте, коли через приліт у Святошинському районі загинула майже вся сім'я — мама, тато і 17-річний син, і приходили підлітки загиблого хлопчика — спочатку чекати, а на наступний день попрощатися? А що таке 30 сімнадцятирічних підлітків? У деяких був гострий стресовий стан, були істерики. І ми працювали, щоб не дати цим станам розвитися.
Нормальні реакції на ненормальні ситуації
— Як говорити з тими, хто втратив близьких, дім? Яких слів і фраз варто уникати, намагаючись допомогти?
— Точно не потрібно говорити «Я вас розумію». Ви не можете це зрозуміти — і це факт. Не кажіть також: «Все мине, все буде добре». Що може бути добре? Людина втратила все, що в неї було. Важливо щиро показати всім своїм виглядом, що ти поруч і готовий допомогти тоді, коли це буде потрібно. У мене були випадки, коли я годинами мовчала біля людини. Мати сиділа біля тіла загиблої дитини, а я просто була поруч. Вона плакала, а я обіймала й витирала її сльози.
Коли ж людина вже готова з тобою розмовляти, слід уважно слухати й ретельно підбирати слова. Не можна розповідати про себе, якщо людина не готова це слухати. Буває так, що людина з благих намірів починає: «А от у мене так було…». Зрозумійте, травмована людина вас не чує. І їй не потрібні у цей момент ваші історії. У неї болить так, що вона не приймає ситуацію. Тому ти маєш бути зовнішнім опорним пунктом, який дає людині орієнтири.
Був випадок, коли хлопця після 8 годин перебування під завалами знайшли живого, а його дружина загинула. Її дістали останньою з-під завалів. Мати дівчини півтори доби стояла й плакала. Одна з наших психологинь змогла знайти до неї підхід. Кожен з нас розуміє і розпізнає відразу, з яким психотипом має справу.
— Так а що ж робити, якщо у людини паніка?
— Насамперед — відвести її в місце, де немає «глядачів», сторонніх. Тому що помічаючи, що на неї дивляться, людина може ще більше впадати в істерику. До того ж часто буває, що люди з натовпу голосять: «Ой, це ж у тебе таке горе!». І від цього може початися так звана друга хвиля істерики.
Стабілізувати емоційний стан можна водою або диханням. Інколи запрошуємо медиків, щоб дали заспокійливе. Буває, люди агресивно себе ведуть, можуть чимось кидатися. За таких умов відходимо на безпечну відстань. У 2015 році на Донеччині був випадок — влучання «градів» у місцевий ринок, дуже багато загиблих, зруйновані будинки. Одна жінка була на ринку і, на щастя, залишилася живою. Але вона майже годину лаялася на всіх. Я стала на відстані двох метрів від неї. Вона кричала: «Що ти тут стоїш? Йди звідси». Згодом підійшла до мене й проплакала на плечі майже пів години. На другий день наших робіт вона принесла нам чай і сказала: «Дівчата, ви мене вибачте, будь ласка. Я вчора була не в собі».
— А як діяти, коли людина зовсім не реагує на оточуючих?
— Коли людина без жодних проявів життя, не реагує — це називається ступор. Тут потрібно діяти по-іншому. Насамперед переконатися, що людина вас чує. Спокійно підійти, сісти навпроти. Представитися, говорити короткими фразами, без емоцій, спокійним тоном. Пояснити, що відбувається, дивитися на реакцію. Якщо людина і далі ніяк не реагує або не приймає допомогу, то просто залишити її в спокої на деякий час — але під наглядом. Можна запропонувати перейти у більш безпечне місце. При цьому всі свої дії проговорювати: «Якщо ви дозволите, візьму вас під лікоть».
Заціпеніння — це такий стан, коли у людини наче зникає зв'язок між мозком і тілом. Така реакція організму. Поступово людина прийде до тями. Коли почне проявляти будь-які емоції, вже добре. Плач, крик — це важливо. Головне, щоб людина не замикалася. Буває так, що людину починає трясти. Це тремор. Його всі бояться, але тремор — корисна функція організму. Таким чином тіло скидає психоемоційне перевантаження через стрес. Його в жодному разі не потрібно зупиняти. Що можна зробити в цей момент? Пояснити людині, що це нормальна реакція організму на ненормальну ситуацію навколо. Кажете: «Для того, щоб трішки полегшити ваш стан, я візьму вас за плечі й буду трусити». Цим самим ви посилюєте тремор і прискорюєте процес.
Тремор може тривати до 10 хвилин. Але якщо людину спеціально потрусити, процес зменшується до трьох
Знову ж таки, пропонуйте гарячий солодкий чай або каву. Якщо є шматочок чорного шоколаду — теж непогано. У моїй сумці психолога шоколадні цукерки й льодяники знайдуться завжди.
«Вражає сила батьків, які втратили дитину»
— Як реагують люди на вашу допомогу — чи є недовіра, закритість?
— Коли на початку 2015 року були обстріли Маріуполя і передмістя, ми виїжджали туди як психологи. Були одягнені у форму. Люди нас сприймали дуже погано. Для більшості на той момент жінка у формі, ще й психолог, була незрозуміла. Нас називали образливими словами. За роки війни все змінилося кардинально. Нині довіра до психологів ДСНС висока. Люди самі до нас підходять, просять про допомогу, дякують. І це дуже цінно.
— Чи є відмінності в реакціях у людей, які постраждали від обстрілів уперше, і тих, хто пережив це вже неодноразово?
— Коли це трапляється вперше — це завжди неочікуваний шок. У людини виникає несприйняття і питання: «Як таке могло трапитись?». А коли потрапляєш під обстріл або постраждав вдруге — це глибинний біль, який забирає сенси життя. Я завжди всім кажу, що кожному з нас необхідно мати певний алгоритм дій на випадок тривоги. Це знижує внутрішню тривожність. Чим страх відрізняється від тривоги? Страх — це коли я знаю свого ворога в обличчя. Тривога — коли я не знаю, чого саме боюся. Тож у вас має бути зібрана сумка з документами, яка лежатиме у доступному місці. Щоночі мають бути під рукою речі, які спросоння можна одягнути. Обов'язково мати підготовлену завчасно воду. Якщо є домашні тварини — підготувати переноску й 3-4 пакетики корму. І найголовніше — розуміти, куди ви йтимете далі.
— Як ви працюєте з дітьми, які постраждали від обстрілів або втратили дім?
— Діти не завжди хочуть розмовляти з незнайомими людьми. Тому допомагає, наприклад, арттерапія, малювання. Головне для нас — зняти гострий стресовий стан. І в подальшому, якщо батьки бажають, допомогти перенаправити до фахівців.
В 2014 у мене був випадок. До пункту для внутрішньо переміщених осіб у Маріуполі з'їжджалися з Донецької області люди, які тікали від війни. У нас стояв намет, де вони могли перебувати до трьох діб. Поспати, поїсти й отримати квиток до будь-якого міста України. І от до мене звернулася жінка. Її син кричав ночами. Я запропонувала йому помалювати. І він став малювати бомби, танки, вибухи, кров... Я запитала в нього: «Що тепер будемо робити з цим малюнком?». І він захотів його спалити.
Ми провели з дитиною щось на кшталт ритуалу. І це допомогло. Адже через малювання й ігри дитина звільняється від негативних емоцій
— Як батьки можуть допомогти дитині пережити побачене від війни?
— Насамперед батьки мусять розмовляти з дитиною, як з дорослою. Говорити м'яко, прямо, підбираючи слова відповідно до віку. Дитина може не розуміти, але вона відчуває стан батьків. Слід проговорювати, що і вам страшно, але ми зараз підемо у сховище, ти не хвилюйся, я поруч. Ми впораємося, ми разом. Проговорювати дитині покроково свої дії. Щоб дитина не тривожилась і розуміла. Інколи це потрібно проговорювати декілька разів.
Анастасія Кучинська з дітьми в одному з укриттів
Мені запам'ятався випадок, коли 21-річний хлопець з мамою потрапили під обстріл. Залишилися без дому. У хлопця була спроба суїциду. Мене викликали в наше наметове містечко, я дуже довго говорила з ним і змогла переконати. Він тоді не бачив сенсу жити, і ми спробували разом віднайти цей сенс. Коли вони з мамою виїжджали, хлопець сказав: «Я дуже вам вдячний». Також запам’яталася жінка, яка змогла виїхати з міста, а її донька — ні. Не було жодного зв'язку. Вона не знала, чи та жива. Працюючи з нею, я запропонувала розібрати ситуацію, розклавши по фактам. І спиратися тільки на те, що відомо. Адже людська психіка, особливо у критичні моменти, багато дофантазовує. Я нічого не обіцяла, не обнадіювала, адже не знала, чи жива її донька. Разом з тим була ймовірність не тільки того, що вона загинула, але й того, що жива.
Мене ніколи не перестає вражати сила батьків, які втратили дитину. Це неймовірна сила. Єдине, чого хочу побажати людям — ніколи не переживати такої втрати.
ПТСР буде не у всіх
— У яких надзвичайних ситуаціях вам доводилось працювати?
— Психологи ДСНС працюють у будь-яких надзвичайних ситуаціях — природного, техногенного, військового характеру. Це може бути вибух газу, побутова пожежа, ДТП. От сьогодні ми як психологи виїжджали на побутову пожежу. Після прильоту — на детонацію боєприпасів. Також залучаємося до евакуації населення. У мене особисто виїзди з 2014 року пов'язані з війною.
— З якими видами психологічних травм доводиться стикатися найчастіше?
— Це травми, пов'язані зі смертю людей, втратою домівок, розривом родин. Також чимало людей сильно сумує за минулим життям, яке важко відпустити. Вони страждають за домівкою, а саме — своїми стінами, будівлею, де проживали. Вони не приймають факт втрати. Постійно хочуть бодай подивитися на руїни, взяти принаймні камінчик з рідної землі.
— Синдром ПТСР буде у всіх? Можливо якось запобігти його появі?
— Не кожна людина, яка пережила травмуючу подію, де була загроза життю або здоров'ю, матиме ПТСР. До 30 відсотків — така міжнародна статистика.
Якщо в першу добу після травмуючої ситуації зняти негативні емоційні прояви й стабілізувати людину, вірогідність того, що пізніше в неї виникне ПТСР, знизиться в рази. Для цього і працюють психологи першої ланки
— Як, до речі, долучитися до команди психологів ДСНС?
— Потреба у психологах у нас є завжди. Існують навчальні заклади, які навчають екстремальних психологів, курсантів. Ми беремо кадри звідти. Якщо людина приходить до нас не з нашого відомчого університету, то спочатку на неї чекають співбесіда й тестування. Робимо висновок і рекомендацію. Навіть якщо у людини немає досвіду, але є бажання, можна до нас приєднуватися. Головне — бути самовідданим і постійно навчатися.
Не кожен психолог готовий регулярно виїжджати на людську біду, працювати між трупів і крові. Є люди, які дуже добре працюють, наприклад, з документами, хтось вдало проводить тренінги й консультації. А є такі, як ми — універсальні солдати, які всюди
— Як виглядає ваше відновлення після важких змін? Що допомагає повертатись до ресурсу?
— По-перше, задоволення базових потреб — сон, їжа, безпека. По-друге, прогулянка на природі, спостереження за чимось красивим — декор, книги, гарний посуд, виставки, квіти… Це дуже важливо. Також можу приготувати щось смачне. Адже необхідно повернути собі відчуття, що ти нормальна людина з нормальним життям. Коли ж сильно накриває, звертаюсь за допомогою. У кожного психолога завжди є супервізор — психолог, який тобі допоможе за потреби. І я теж, звичайно, звертаюся за допомогою, бо психічний ресурс не безкінечний.
Команда психологів ДСНС
— А після яких моментів вас найдужче накриває?
— Для мене найважчим виявився вихід з Маріуполя. Це була постійна загроза життю, я не знала, виживу з дітьми чи ні. Це коли ти сусідів не ховаєш, як треба, коли бачиш поховання на дитячих майданчиках. Коли постійні безперервні обстріли, через які люди викидаються з вікон висоток. А ще це усвідомлення, що немає можливості повернутися, бо твоєї домівки вже немає. Це відчуття, коли пройшов 12 блокпостів російських окупантів. Коли розумієш, що невідомо, чи побачиш колись могилу своєї матері. Чи побачиш батька, який залишився… Яким буде твоє життя після цього? Хто ти? Тобі 40 років, а у тебе вже нічого немає.
Як сказати дитині, що вона не побачить більше своїх друзів, що в неї тепер буде геть інше життя? Як допомогти чоловіку, який втратив все? Питань багато. Яка психіка витримає? Я після такого досвіду була певний час у терапії. Як психолог я розумію, що це природна реакція на ненормальну ситуацію, і мені необхідно це пережити, залишаючись стабільною.
Коли я виїжджала з Маріуполя, то розуміла, що не повернуся. Це місто — велике кладовище. Меморіал пам'яті й болю. Моя місія тепер — бути психологом незалежно від того, подобається це мені чи ні.
Можливо, я теж хотіла бути принцесою, їздити на рожевому кабріолеті й пити лавандову каву. Але життя склалось інакше
Разом з тим мене мотивує людська вдячність. Будь-яка втома зникає, коли розумієш, що як психолог спрацював добре. І допоміг.
Коли внаслідок російських атак прилітає в будинок, гине хтось з близьких, зруйновано дім, коли тремтять руки, а очі порожні — вони з’являються, щоб не дати психіці зламатись. Вони — це психологи рятувальних служб.
Анастасія Кучинська, керівниця психологічної служби ДСНС, понад 12 років працює в епіцентрі людської трагедії. І вона розповідає, як допомагає тим, хто втратив усе, чому слова «все буде добре» — марні, і як рятувати психіку від шоку й глибоких травм під час війни.
«Аби встановити контакт, ми маємо 30 секунд»
Наталя Жуковська: Ви працюєте з людьми, які втратили житло або близьких внаслідок російських обстрілів. Як відбувається перший контакт з людиною, яка щойно втратила все?
Анастасія Кучинська: Аби встановити контакт, ми маємо лише 30 секунд.
Наприклад, нещодавно стався приліт у двоповерхову будівлю в одному з районів Києва. На місці працюють верхолази й рятувальники, розбирають завали. Поруч стоїть подружжя, а під завалами — двоє їхніх дітей. Вони стоять так, що перешкоджають рятувальникам використовувати техніку, яка б прискорила розбирання. І мене як психолога просять акуратно відвести їх від будинку, щоб техніку можна було підігнати. Я підходжу, оцінюю ситуацію. «Добрий день» не скажеш, бо день недобрий. «Як вас звати?» — теж недоречно. Щоб людина звернула на тебе увагу, ти мусиш підібрати якесь правильне слово. Травмований може будь-яке втручання в особистий простір сприймати агресивно й вороже. Але налагодити комунікацію треба.
Моє завдання — стати «своєю» для постраждалих, залишаючись такою ж для рятувальників. Психолог у такі моменти є посередником між системою, яка допомагає, і людьми, які в шоковому стані
Чоловік і жінка сказали, що хочуть допомогти рятувальникам розбирати завали. Тож я взяла для них і для себе рукавички, і ми стали разом перебирати каміння. Саме тоді вони мене прийняли, зав'язалась розмова. За годину я забрала звідти жінку, згодом чоловіка. І рятувальники змогли працювати на повну. Чоловік і дружина підійшли вже тоді, коли знайшли тіла їхніх дітей і потрібно було провести впізнання. Оскільки в такому стані людина практично не сприймає інформацію, я ними, можна сказати, керувала. Пояснювала, що робити, куди їхати. Спокійним тоном і короткими фразами.
— Одне з основних завдань психологів ДСНС — вивести людину з шоку. А що робити, якщо погано стає згодом?
— Основне завдання психолога ДСНС — стабілізація емоційного стану, нейтралізація впливу негативних емоційних проявів. А якщо велика кількість людей — не допустити масових реакцій на подію. Далі ми намагаємося перенаправляти дуже важких постраждалих психологам, організаціям, які займаються спеціалізованою допомогою, соціальним центрам, громадським організаціям. У нас з ними домовленості й співпраця. Інколи обмінюємось телефонами з постраждалими. Намагаємося не залишати їх наодинці з бідою. Ми працюємо не тільки з людьми, які постраждали, з родичами загиблих, але також з умовними «глядачами» події.
Підлітки у Святошинському районі Києва після російського обстрілу столиці. Фото: Суспільне
Справою екстремального психолога між іншим є не допустити проявів панічних атак. Пам'ятаєте, коли через приліт у Святошинському районі загинула майже вся сім'я — мама, тато і 17-річний син, і приходили підлітки загиблого хлопчика — спочатку чекати, а на наступний день попрощатися? А що таке 30 сімнадцятирічних підлітків? У деяких був гострий стресовий стан, були істерики. І ми працювали, щоб не дати цим станам розвитися.
Нормальні реакції на ненормальні ситуації
— Як говорити з тими, хто втратив близьких, дім? Яких слів і фраз варто уникати, намагаючись допомогти?
— Точно не потрібно говорити «Я вас розумію». Ви не можете це зрозуміти — і це факт. Не кажіть також: «Все мине, все буде добре». Що може бути добре? Людина втратила все, що в неї було. Важливо щиро показати всім своїм виглядом, що ти поруч і готовий допомогти тоді, коли це буде потрібно. У мене були випадки, коли я годинами мовчала біля людини. Мати сиділа біля тіла загиблої дитини, а я просто була поруч. Вона плакала, а я обіймала й витирала її сльози.
Коли ж людина вже готова з тобою розмовляти, слід уважно слухати й ретельно підбирати слова. Не можна розповідати про себе, якщо людина не готова це слухати. Буває так, що людина з благих намірів починає: «А от у мене так було…». Зрозумійте, травмована людина вас не чує. І їй не потрібні у цей момент ваші історії. У неї болить так, що вона не приймає ситуацію. Тому ти маєш бути зовнішнім опорним пунктом, який дає людині орієнтири.
Був випадок, коли хлопця після 8 годин перебування під завалами знайшли живого, а його дружина загинула. Її дістали останньою з-під завалів. Мати дівчини півтори доби стояла й плакала. Одна з наших психологинь змогла знайти до неї підхід. Кожен з нас розуміє і розпізнає відразу, з яким психотипом має справу.
— Так а що ж робити, якщо у людини паніка?
— Насамперед — відвести її в місце, де немає «глядачів», сторонніх. Тому що помічаючи, що на неї дивляться, людина може ще більше впадати в істерику. До того ж часто буває, що люди з натовпу голосять: «Ой, це ж у тебе таке горе!». І від цього може початися так звана друга хвиля істерики.
Стабілізувати емоційний стан можна водою або диханням. Інколи запрошуємо медиків, щоб дали заспокійливе. Буває, люди агресивно себе ведуть, можуть чимось кидатися. За таких умов відходимо на безпечну відстань. У 2015 році на Донеччині був випадок — влучання «градів» у місцевий ринок, дуже багато загиблих, зруйновані будинки. Одна жінка була на ринку і, на щастя, залишилася живою. Але вона майже годину лаялася на всіх. Я стала на відстані двох метрів від неї. Вона кричала: «Що ти тут стоїш? Йди звідси». Згодом підійшла до мене й проплакала на плечі майже пів години. На другий день наших робіт вона принесла нам чай і сказала: «Дівчата, ви мене вибачте, будь ласка. Я вчора була не в собі».
— А як діяти, коли людина зовсім не реагує на оточуючих?
— Коли людина без жодних проявів життя, не реагує — це називається ступор. Тут потрібно діяти по-іншому. Насамперед переконатися, що людина вас чує. Спокійно підійти, сісти навпроти. Представитися, говорити короткими фразами, без емоцій, спокійним тоном. Пояснити, що відбувається, дивитися на реакцію. Якщо людина і далі ніяк не реагує або не приймає допомогу, то просто залишити її в спокої на деякий час — але під наглядом. Можна запропонувати перейти у більш безпечне місце. При цьому всі свої дії проговорювати: «Якщо ви дозволите, візьму вас під лікоть».
Заціпеніння — це такий стан, коли у людини наче зникає зв'язок між мозком і тілом. Така реакція організму. Поступово людина прийде до тями. Коли почне проявляти будь-які емоції, вже добре. Плач, крик — це важливо. Головне, щоб людина не замикалася. Буває так, що людину починає трясти. Це тремор. Його всі бояться, але тремор — корисна функція організму. Таким чином тіло скидає психоемоційне перевантаження через стрес. Його в жодному разі не потрібно зупиняти. Що можна зробити в цей момент? Пояснити людині, що це нормальна реакція організму на ненормальну ситуацію навколо. Кажете: «Для того, щоб трішки полегшити ваш стан, я візьму вас за плечі й буду трусити». Цим самим ви посилюєте тремор і прискорюєте процес.
Тремор може тривати до 10 хвилин. Але якщо людину спеціально потрусити, процес зменшується до трьох
Знову ж таки, пропонуйте гарячий солодкий чай або каву. Якщо є шматочок чорного шоколаду — теж непогано. У моїй сумці психолога шоколадні цукерки й льодяники знайдуться завжди.
«Вражає сила батьків, які втратили дитину»
— Як реагують люди на вашу допомогу — чи є недовіра, закритість?
— Коли на початку 2015 року були обстріли Маріуполя і передмістя, ми виїжджали туди як психологи. Були одягнені у форму. Люди нас сприймали дуже погано. Для більшості на той момент жінка у формі, ще й психолог, була незрозуміла. Нас називали образливими словами. За роки війни все змінилося кардинально. Нині довіра до психологів ДСНС висока. Люди самі до нас підходять, просять про допомогу, дякують. І це дуже цінно.
— Чи є відмінності в реакціях у людей, які постраждали від обстрілів уперше, і тих, хто пережив це вже неодноразово?
— Коли це трапляється вперше — це завжди неочікуваний шок. У людини виникає несприйняття і питання: «Як таке могло трапитись?». А коли потрапляєш під обстріл або постраждав вдруге — це глибинний біль, який забирає сенси життя. Я завжди всім кажу, що кожному з нас необхідно мати певний алгоритм дій на випадок тривоги. Це знижує внутрішню тривожність. Чим страх відрізняється від тривоги? Страх — це коли я знаю свого ворога в обличчя. Тривога — коли я не знаю, чого саме боюся. Тож у вас має бути зібрана сумка з документами, яка лежатиме у доступному місці. Щоночі мають бути під рукою речі, які спросоння можна одягнути. Обов'язково мати підготовлену завчасно воду. Якщо є домашні тварини — підготувати переноску й 3-4 пакетики корму. І найголовніше — розуміти, куди ви йтимете далі.
— Як ви працюєте з дітьми, які постраждали від обстрілів або втратили дім?
— Діти не завжди хочуть розмовляти з незнайомими людьми. Тому допомагає, наприклад, арттерапія, малювання. Головне для нас — зняти гострий стресовий стан. І в подальшому, якщо батьки бажають, допомогти перенаправити до фахівців.
В 2014 у мене був випадок. До пункту для внутрішньо переміщених осіб у Маріуполі з'їжджалися з Донецької області люди, які тікали від війни. У нас стояв намет, де вони могли перебувати до трьох діб. Поспати, поїсти й отримати квиток до будь-якого міста України. І от до мене звернулася жінка. Її син кричав ночами. Я запропонувала йому помалювати. І він став малювати бомби, танки, вибухи, кров... Я запитала в нього: «Що тепер будемо робити з цим малюнком?». І він захотів його спалити.
Ми провели з дитиною щось на кшталт ритуалу. І це допомогло. Адже через малювання й ігри дитина звільняється від негативних емоцій
— Як батьки можуть допомогти дитині пережити побачене від війни?
— Насамперед батьки мусять розмовляти з дитиною, як з дорослою. Говорити м'яко, прямо, підбираючи слова відповідно до віку. Дитина може не розуміти, але вона відчуває стан батьків. Слід проговорювати, що і вам страшно, але ми зараз підемо у сховище, ти не хвилюйся, я поруч. Ми впораємося, ми разом. Проговорювати дитині покроково свої дії. Щоб дитина не тривожилась і розуміла. Інколи це потрібно проговорювати декілька разів.
Анастасія Кучинська з дітьми в одному з укриттів
Мені запам'ятався випадок, коли 21-річний хлопець з мамою потрапили під обстріл. Залишилися без дому. У хлопця була спроба суїциду. Мене викликали в наше наметове містечко, я дуже довго говорила з ним і змогла переконати. Він тоді не бачив сенсу жити, і ми спробували разом віднайти цей сенс. Коли вони з мамою виїжджали, хлопець сказав: «Я дуже вам вдячний». Також запам’яталася жінка, яка змогла виїхати з міста, а її донька — ні. Не було жодного зв'язку. Вона не знала, чи та жива. Працюючи з нею, я запропонувала розібрати ситуацію, розклавши по фактам. І спиратися тільки на те, що відомо. Адже людська психіка, особливо у критичні моменти, багато дофантазовує. Я нічого не обіцяла, не обнадіювала, адже не знала, чи жива її донька. Разом з тим була ймовірність не тільки того, що вона загинула, але й того, що жива.
Мене ніколи не перестає вражати сила батьків, які втратили дитину. Це неймовірна сила. Єдине, чого хочу побажати людям — ніколи не переживати такої втрати.
ПТСР буде не у всіх
— У яких надзвичайних ситуаціях вам доводилось працювати?
— Психологи ДСНС працюють у будь-яких надзвичайних ситуаціях — природного, техногенного, військового характеру. Це може бути вибух газу, побутова пожежа, ДТП. От сьогодні ми як психологи виїжджали на побутову пожежу. Після прильоту — на детонацію боєприпасів. Також залучаємося до евакуації населення. У мене особисто виїзди з 2014 року пов'язані з війною.
— З якими видами психологічних травм доводиться стикатися найчастіше?
— Це травми, пов'язані зі смертю людей, втратою домівок, розривом родин. Також чимало людей сильно сумує за минулим життям, яке важко відпустити. Вони страждають за домівкою, а саме — своїми стінами, будівлею, де проживали. Вони не приймають факт втрати. Постійно хочуть бодай подивитися на руїни, взяти принаймні камінчик з рідної землі.
— Синдром ПТСР буде у всіх? Можливо якось запобігти його появі?
— Не кожна людина, яка пережила травмуючу подію, де була загроза життю або здоров'ю, матиме ПТСР. До 30 відсотків — така міжнародна статистика.
Якщо в першу добу після травмуючої ситуації зняти негативні емоційні прояви й стабілізувати людину, вірогідність того, що пізніше в неї виникне ПТСР, знизиться в рази. Для цього і працюють психологи першої ланки
— Як, до речі, долучитися до команди психологів ДСНС?
— Потреба у психологах у нас є завжди. Існують навчальні заклади, які навчають екстремальних психологів, курсантів. Ми беремо кадри звідти. Якщо людина приходить до нас не з нашого відомчого університету, то спочатку на неї чекають співбесіда й тестування. Робимо висновок і рекомендацію. Навіть якщо у людини немає досвіду, але є бажання, можна до нас приєднуватися. Головне — бути самовідданим і постійно навчатися.
Не кожен психолог готовий регулярно виїжджати на людську біду, працювати між трупів і крові. Є люди, які дуже добре працюють, наприклад, з документами, хтось вдало проводить тренінги й консультації. А є такі, як ми — універсальні солдати, які всюди
— Як виглядає ваше відновлення після важких змін? Що допомагає повертатись до ресурсу?
— По-перше, задоволення базових потреб — сон, їжа, безпека. По-друге, прогулянка на природі, спостереження за чимось красивим — декор, книги, гарний посуд, виставки, квіти… Це дуже важливо. Також можу приготувати щось смачне. Адже необхідно повернути собі відчуття, що ти нормальна людина з нормальним життям. Коли ж сильно накриває, звертаюсь за допомогою. У кожного психолога завжди є супервізор — психолог, який тобі допоможе за потреби. І я теж, звичайно, звертаюся за допомогою, бо психічний ресурс не безкінечний.
Команда психологів ДСНС
— А після яких моментів вас найдужче накриває?
— Для мене найважчим виявився вихід з Маріуполя. Це була постійна загроза життю, я не знала, виживу з дітьми чи ні. Це коли ти сусідів не ховаєш, як треба, коли бачиш поховання на дитячих майданчиках. Коли постійні безперервні обстріли, через які люди викидаються з вікон висоток. А ще це усвідомлення, що немає можливості повернутися, бо твоєї домівки вже немає. Це відчуття, коли пройшов 12 блокпостів російських окупантів. Коли розумієш, що невідомо, чи побачиш колись могилу своєї матері. Чи побачиш батька, який залишився… Яким буде твоє життя після цього? Хто ти? Тобі 40 років, а у тебе вже нічого немає.
Як сказати дитині, що вона не побачить більше своїх друзів, що в неї тепер буде геть інше життя? Як допомогти чоловіку, який втратив все? Питань багато. Яка психіка витримає? Я після такого досвіду була певний час у терапії. Як психолог я розумію, що це природна реакція на ненормальну ситуацію, і мені необхідно це пережити, залишаючись стабільною.
Коли я виїжджала з Маріуполя, то розуміла, що не повернуся. Це місто — велике кладовище. Меморіал пам'яті й болю. Моя місія тепер — бути психологом незалежно від того, подобається це мені чи ні.
Можливо, я теж хотіла бути принцесою, їздити на рожевому кабріолеті й пити лавандову каву. Але життя склалось інакше
Разом з тим мене мотивує людська вдячність. Будь-яка втома зникає, коли розумієш, що як психолог спрацював добре. І допоміг.
Єнджей Дудкевич: «Фемінотека» почала надавати підтримку жінкам з України після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Скільком жінкам ви допомагаєте щороку?
Анна Циба: Важко говорити про цифри, адже все залежить від того, чого потребують жінки, які до нас звертаються. У багатьох випадках це просто коротка розмова про конкретну ситуацію, одне питання, разова психологічна підтримка. І тоді жінки, знаючи все, вже не звертаються за більшою підтримкою, тобто за консультаціями до спеціалістів. Випадків, коли це було потрібно, тобто ми також створили картки в системі, щоб відстежувати всю допомогу, яку хтось отримує, у нас було більше сотні у 2024 році.
Розкажи про те, що ви пропонуєте, коли до вас телефонують за номером 888 99 79 88.
Варто підкреслити, що дзвінок на нашу гарячу лінію ні до чого не зобов'язує. Ми ніколи не повідомляємо про випадок у поліцію чи прокуратуру без згоди жінки — це виключно її рішення. Основна пропозиція — розповісти про кризову, насильницьку ситуацію. Можна зателефонувати, розповісти про те, що сталося, і розвіяти будь-які сумніви, які можуть виникнути. Тому що іноді до нас телефонують жінки, які відчувають себе погано через інцидент, але не впевнені, чи це вже насильство, чи, наприклад, сварка у стосунках, яка не обов'язково несе серйозну небезпеку. Наші консультанти, в тому числі і я, допоможемо це оцінити. І тоді більше може нічого не статися, але можна звернутися і за більш тривалою психологічною підтримкою. Тут у нас немає ліміту — якщо жінка перебуває під нашою опікою, вона отримує стільки консультацій і терапевтичних сесій, скільки їй потрібно, за погодженням з психологом. Однак ми можемо допомогти набагато ширше. У нас є юристи, які дбають про те, щоб всілякі справи можна було вирішити. Але це справи в Польщі, тому що в Україні ми не маємо адвоката, тому, якщо щось стосується системи правосуддя там, ми перенаправляємо до відповідної організації. Ми також надаємо підтримку, пов'язану з тим, як функціонують різні справи у нашій країні.
Це може бути отримання номера PESEL, виготовлення карти міста чи навіть шопінг. У нас є асистентки, які також можуть супроводжувати вас, коли вам потрібно піти в офіс, поліцію або кудись ще
Фемінотека також керує першою в Польщі службою допомоги жінкам після зґвалтування Femka, куди ви можете звернутися, якщо ви зазнали сексуального насильства. Ви отримаєте комплексну допомогу, не лише психологічну. У нас також є «Безпечне місце» — притулок для жінок, які потребують житлової підтримки. Крім того, у нашій студії «Одне Добро» (Samo Dobro) проводяться різноманітні заходи, такі як спільні заняття йогою, керамікою чи косметичні майстер-класи. Перш за все, ми запитуємо жінок, чого вони потребують, і намагаємося бути гнучкими в цьому питанні. Наприклад, деякі з них повідомили, що хотіли б вивчати польську та англійську мови, тож ми змогли організувати для них заняття.
Фото: пресматеріали
Деякий час тому з'явилася ще одна можливість отримати підтримку — додаток SafeYou, також доступний українською мовою.
Фемінотека є його частиною, і ми також надаємо там консультації. Однак він має багато функцій. Перш за все, ви можете додати кількох довірених людей (або організацій) до свого контакту і в екстреній ситуації натиснути кнопку SOS, яка одразу почне записувати звук і надішле цим людям повідомлення про те, де ви перебуваєте і що ви не в безпеці. Крім того, є також форум, на якому можна не лише читати інформативні пости від експертів організації, але й ставити їм запитання. Це круто, тому що не всі можуть захотіти телефонувати на гарячу лінію, тому є додаткова можливість дізнатися різні речі. Також є можливість обмінятися досвідом з іншими жінками і побачити, що ти не самотня. Додаток також може бути прихований на екрані телефону, тож про нього знатиме лише користувач.
Іншими словами, підтримка є комплексною та багатовимірною.
І, що дуже важливо, безкоштовною! А також доступна різними мовами, адже це не тільки польська та українська, а й російська або англійська. Важливо те, що все це дуже індивідуалізовано, а також змінюється з часом.
Наприклад, жінка, яка прийде до нас у кризовій ситуації, отримає юридичну та психологічну підтримку, а коли відчує себе більш впевнено, одужає і розслабиться, їй потрібно буде записатися, наприклад, на професійні курси. Ми намагаємося супроводжувати її на цьому шляху, забезпечуючи всім необхідним на кожному етапі
Можеш розповісти кілька історій жінок, які зверталися до вас за підтримкою?
Наприклад, вчора мені зателефонувала жінка, яка запитала про поведінку своєї дитини. Виявилося, що це не входить в сферу нашої підтримки, тому я перенаправила її до іншої організації, пояснивши, чим ми займаємося. Почувши це, вона попросила мене навести приклади психологічного насильства. Я розповіла про різні види маніпуляцій, нехтування, і тоді вона вирішила, що спочатку займеться покращенням ситуації своєї дитини, а потім, можливо, знову зателефонує нам щодо свого випадку. Можливо, вона просто щось відчувала, але не знала, як це назвати. Іншим разом я розмовляла з 20-річною дівчиною з України, яка приїхала до одного з польських міст на заробітки. На жаль, її зґвалтували, і вона не мала нікого, хто міг би її підтримати, тому ми організували її приїзд до Варшави, де нею опікулася психологиня, асистентка, які супроводжували її впродовж усього часу. Навіть коли вона повернулася в Україну, ми підтримували з нею зв'язок і контролювали дії системи правосуддя. У нас також було щонайменше кілька ситуацій, коли жінки з України тікали до Польщі не лише від війни, а й від насильства. Після сигналу від дружніх організацій ми забирали їх з вокзалу і одразу ж привозили до нашого притулку.
Фото: пресматеріали
Одна жінка отримувала від нас підтримку протягом двох років — їй потрібна була допомога з повною адаптацією до нового середовища, від покупок до облаштування дитячої кімнати та пошуку роботи. Зараз вона повністю незалежна, винаймає квартиру і навіть не намагається підтримувати з нами зв'язок.
Чи існують якісь культурні відмінності, коли йдеться про насильство, погляд на нього?
Стереотипи загалом скрізь однакові. Як жінки ми виростаємо у схожій культурі, яка диктує, що ми не говоримо про такі речі, ми зосереджуємося на домашньому житті. Скрізь точаться дискусії про те, чи обов'язковим є секс у шлюбі і що відмовлятися від нього — це ненормально. Тим часом зґвалтування у шлюбі є досить поширеним явищем, а оскільки воно табуйоване, про нього рідше повідомляють. Тому ми намагаємося більше виносити різні теми на суспільну дискусію. Я думаю, що це також допомагає багатьом жінкам, які не впевнені, чи те, що відбувається з ними, що вони переживають, що завдає їм болю і дискомфорту, є чимось, про що вони можуть повідомити як про насильство. Мені також здається, що стигми стає все менше і менше, багато чого змінюється на краще, хоч і повільно. Ми все більше і більше говоримо про різні справи, і саме тому ми часто закінчуємо наші публікації словами «ти не одна». Це не порожній звук — ми можемо надати велику підтримку. Ось чому так важливо, щоб жінки не боялися повідомляти про насильство на ранніх стадіях. Не треба і не варто чекати, поки ситуація набуде загрозливого характеру.
Анна Циба — перекладачка, феміністка та фахівчиня з комунікацій з досвідом роботи у сфері захисту прав жінок, соціальної підтримки та міжкультурної співпраці фонду «Фемінотека».
Близько 4 тисяч українських медиків офіційно працевлаштувались у Польщі після повномасштабного вторгнення, повідомляє Міністерство охорони здоров'я Польщі. Але для багатьох з них це означає не просто переїзд, а повне перезавантаження кар’єри: вивчення мови, складання іспитів, а нерідко навіть повторне навчання.
Чому польська медицина потребує українських фахівців, але не завжди легко їх приймає? Як виглядає шлях від «тимчасового дозволу» до повноцінної ліцензії і визнання спеціалістом? Що чекає на тих, хто вирішив пройти цей шлях до кінця? І що відчувають ті, хто ще вчора був визнаним фахівцем, а сьогодні мусить доводити, що гідний взагалі працювати за фахом? Три реальні історії — про розчарування, боротьбу та новий старт.
«Без мови й нострифікації ти ніхто»: історія стоматологині, яка відчула себе «інструментом для заробітку»
До Польщі Інна (ім’я героїні змінено на її прохання) приїхала з Харкова близько пів року тому. Рішення про переїзд далося непросто, але щоденні обстріли, постійна тривога й відсутність умов для нормального життя, зокрема — для навчання дітей, змусили шукати безпеки за кордоном.
З початком повномасштабної війни польська держава спростила процедури для українських медиків: з’явилася можливість отримати умовну ліцензію, яка дозволяє працювати у конкретному медзакладі під наглядом польського лікаря. Такий дозвіл діє п’ять років. Тож Інна зібрала необхідні документи й подала заявку до Міністерства охорони здоров’я Польщі, щоб отримати тимчасове право на медичну практику. Попри те що польською не володіла, досвід і фах дозволили їй швидко влаштуватися на роботу — в українську приватну стоматологічну клініку, орієнтовану насамперед на українських пацієнтів.
— Спочатку здавалося: вау, клас, можна відразу працювати. Але незабаром з’явилося відчуття, що ти не лікар, а інструмент для заробітку, — розповідає Sestry Інна.
Є пацієнти, яким потрібні лікарі, які розумієють біль втрати й проблеми мігрантів. Саме такі лікарі приїхали з України
Після повномасштабного вторгнення польський медичний ринок став стрімко адаптуватися під нову реальність: кількість українських пацієнтів зростала, і разом з нею — попит на лікарів, які могли б їх приймати рідною мовою. Деякі приватні клініки швидко побачили у цьому не лише гуманітарну, а й фінансову можливість, — і почали активно шукати й брати на роботу українських спеціалістів. На жаль, деякі компанії так захопилися новими можливостями заробити, що стали ігнорувати питання якості послуг або умов праці своїх лікарів.
Інна опинилася саме в такій системі: знайомі обличчя, мова, фах — здавалося, все на своєму місці. Але з кожним тижнем ставало дедалі очевидніше: до неї ставляться не як до фахівчині, а як до «активу», який має генерувати дохід.
— Я не відчувала себе лікаркою. І не тому, що забула, як лікувати. Я не мала права ні на слово, ні на професійну ініціативу. Важко, коли твої досвід, освіта, етика ніби більше не мають значення, — ділиться вона.
Робота перетворилася на потік — швидкі прийоми, мінімум взаємодії, жодної підтримки з боку колег чи адміністрації. Ставлення в колективі — прохолодне, дистанційоване. Такий досвід виявився для Інни виснажливим. І зрештою вона вирішила зупинитися.
Зараз Інна взяла паузу — вивчає польську, зважує на можливість нострифікації, шукає шляхи легального й сталого працевлаштування. Їй важливо повернути не лише професію, а й відчуття професійної гідності.
— Я зробила помилку, думаючи, що можна обійти систему. Якщо хочеш поваги, маєш бути частиною офіційної системи. Інакше ти назавжди «тимчасовий спеціаліст»
Інна не приховує, що їй страшно. Вона боїться, що може не скласти іспити, що не впорається. До того ж нострифікація — досить дорога й емоційно складна процедура. Але ще більше вона боїться повернутися туди, де її використовують.
— Я знаю, чого варта. Просто тепер потрібно пройти цей шлях до кінця. Без ілюзій — але з гідністю.
«Це довгий шлях, але він того вартий»: як сімейна лікарка з 15-річним досвідом знову складала іспити
Історія наступної героїні показує зовсім інший шлях.
Марина Білоус переїхала до Польщі в березні 2022 року. В Україні вона понад 15 років працювала сімейною лікаркою. У Польщі ж довелося починати фактично з чистого аркуша: Марина опинилась тут з трьома дітьми і котом, без будь-якої підтримки, чіткого плану, але з рішучим налаштуванням продовжити працювати за фахом.
— Не уявляю себе в іншій ролі. Лікар — це не просто робота, це частина мене. Я знала, що буде важко, але іншого варіанту для мене не існувало.
Марина Білоус: «Це як знову вступити до медуніверситету, тільки вже з багажем досвіду, дітьми й війною за плечима»
Як і багато її колег, Марина скористалась можливістю отримати умовну ліцензію на медичну практику в Польщі. Разом з тим вона відразу вирішила будувати кар'єру з прицілом на довгострокову перспективу, а для цього потрібно було пройти повну нострифікацію диплома.
Нострифікація передбачає складання двох іспитів: мовного тесту NIL (Naczelna Izba Lekarska) з медичної польської мови та комплексного іспиту з клінічних дисциплін. Тож перше, за що взялася Марина, — це мова.
— Мова — це ключ. Навіть якщо ти найкращий фахівець, без мови не зможеш ані поспілкуватися з пацієнтом, ані працювати в колективі. Я змушувала себе займатися по 4-6 годин на день протягом пів року
Мову Марина вивчила самостійно — спочатку граматика й базова лексика, потім книги, фільми, розмовні практики. Медичну термінологію опановувала через онлайн-платформу wiecejnizlek.pl, до якої українські лікарі мали безкоштовний доступ.
Після успішного складання мовного іспиту Марина отримала роботу лікарки першого контакту в медичній клініці міста Гродзиськ-Мазовецький, що під Варшавою. Паралельно пройшла курси УЗД, отримала сертифікат і стала проводити ультразвукові обстеження. Паралельно почала готуватися до комплексного нострифікаційного іспиту.
Це тестування проводиться комісією медичного університету 3-4 рази на рік і коштує (за даними на весну 2025) 4 685 злотих. У ньому 160-200 питань з різних галузей медицини: інтерністики, хірургії, гінекології, психіатрії, педіатрії й інтенсивної терапії. Після успішного складання цих іспитів диплом прирівнюється до диплома випускника польського медичного університету. Підготовка до цього зайняла у Марини ще близько пів року. Щодня вона займалась по 2-3 години.
— Іспит складний — охоплює все. Були навіть питання з історії медицини, наприклад: «Хто першим виконав резекцію шлунка?» Наскільки мені відомо, склали іспит лише 20 відсотків кандидатів, і я дійсно щаслива, що потрапила до цієї меншості.
Отже, після повної нострифікації диплома Марина офіційно отримала право працювати в польській системі охорони здоров’я. Зараз вона приймає пацієнтів як лікарка загальної практики, чергує в шпиталі, продовжує проводити УЗД і зазначає, що в Польщі це цінується: сімейний лікар має широкий спектр відповідальності.
— Тут лікар першого контакту — не просто терапевт, а керівник здоров’я пацієнта
Основна частина її пацієнтів — поляки, українців близько 5 відсотків. В місяць крізь її руки проходить близько 500 людей. Марина каже, що пацієнти приймають її з довірою й відкритістю:
— Більшість приходить до мене регулярно. Упередженого ставлення не відчуваю. З мовою теж немає особливих проблем: якщо не знаю якогось слова — питаю, і пацієнти охоче підказують.
Марина підкреслює, що польська система дуже відрізняється від української: немає черг, пацієнти приходять за попереднім записом, жоден не має її особистого номера телефону — комунікація виключно в межах прийому, який триває 15 хвилин. Серед колег — повага, підтримка, обмін досвідом.
Водночас Марина зауважує, що польські лікарі обурюються, коли деякі українські медики називають себе «спеціалістами» без проходження резидентури, адже в Польщі цей статус надається тільки після додаткових років навчання. Цей етап у Марини ще попереду.
Щодо зарплати — різниця з українськими реаліями теж дуже відчутна. За останніми даними, українські лікарі в Польщі можуть заробляти 6 000-12 000 злотих на місяць залежно від спеціальності, навичок і досвіду. Як зазначає Марина, фіксованої ставки немає: усе залежить від домовленості й рівня знань. Але що більше вмієш — то вищий дохід.
Зараз Марина відчуває себе впевнено й стабільно. Робота потребує віддачі — інтелектуальної й емоційної. Але вона вдячна собі за те, що ступила на цей шлях.
— Це дуже складно й досить довго. Але ця праця точно окупиться. Я твердо знаю, що це інвестиція в майбутнє — моє і моїх дітей.
Попри втому й навантаження, вона зізнається, що щаслива:
— Тут є система, є повага.
Лікар — це не просто фігура в білому халаті, а людина, якій довіряють. І це найважливіше
«Вирішила почати все з нуля — чесно і за правилами»: шлях офтальмологині до повноцінної практики
Третя героїня також обрала офіційний, хоча й значно складніший шлях відновлення в професії.
Катерина Казак приїхала до Варшави на третій день великої війни. Маючи білоруське громадянство (хоча родом з Волині), вона останні роки жила й працювала в Україні, але війна змусила шукати безпечне місце.
Майже відразу після приїзду Катерина почала шукати можливості для продовження лікарської практики. Подала документи на умовну ліцензію, але через білоруський диплом не отримала пільг, які мали українські лікарі. Через 9 місяців очікувань прийшла відмова. І тоді Катерина пішла іншим шляхом нострифікації диплома.
Катерина Казак: «Українським лікарям, які планують працювати в Польщі, треба бути готовим до викликів»
— Я використала час очікування рішення на те, щоб розібратися з легалізацією й активно вивчати мову. Вирішила йти офіційним шляхом, наскільки складно б не було.
Катерині вдалося успішно скласти два іспити: мовний — з медичної польської, та комплексний — із загальної медицини. Після нострифікації вона отримала статус випускниці медичного університету. Наступний етап — стажування (13 місяців для лікарів, 12 — для стоматологів) або два роки роботи в польській системі охорони здоров’я. Після цього — ще один іспит LEK (Lekarski Egzamin Końcowy), і тільки після нього можна отримати повну лікарську ліцензію. З нею лікар може працювати в POZ (Podstawowa opieka zdrowotna), на SOR (Szpitalny oddział ratunkowy) або в NPL (Nocna Pomoc Lekarska). Щоб працювати, наприклад, неврологом, кардіологом чи, власне, офтальмологом, необхідно мати титул спеціаліста.
— Тобто нострифікація — це тільки середина шляху. Ти не можеш відразу стати спеціалістом. Щоб мати можливість працювати за своєю спеціальністю, мені довелося знову вступити до резидентури.
Сьогодні Катерина працює лікарем-резидентом в університетській лікарні в Лодзі. Вона — єдина іноземка серед колег. Її пацієнти — переважно поляки.
— Звісно, моя польська ще далека від ідеальної. Інколи бракує слів, щоб пояснити пацієнтам нюанси хвороби чи операції. Тоді я малюю, залучаю колег або самі пацієнти допомагають знайти правильне слово.
Катерина зізнається: довіра не завжди приходить відразу, особливо від літніх пацієнтів:
— Для когось я — чужинка. Але коли створюєш атмосферу безпеки й пояснюєш кожен свій крок, недовіра зникає
Чи варто йти цим шляхом? Виклики, зарплати й перспективи для українських лікарів у Польщі
Щодо відмінностей в підходах до медицини в Польщі й Україні, Катерина Казак вважає, що вони досить суттєві, і свої плюси й мінуси є в кожній із систем:
— В Україні велика різниця між державною та приватною медициною. У приватних центрах часто вищий рівень і обсяг послуг. У Польщі ж у великих містах державні клініки мало чим поступаються приватним. І обладнання, і кваліфікація персоналу — все на рівні. Більшість лікарів працює водночас у державних лікарнях і приватно (хоча чимало лікарів високої кваліфікації все ж віддають перевагу приватним — Ред.). Середній час консультації — 10-15 хвилин, і не завжди цього вистачає, щоб усе проговорити з пацієнтом. Візити плануються заздалегідь — іноді на 3-4 місяці, а до деяких спеціалістів — на рік-півтора. Стаціонарна допомога надається тільки у випадках складних станів. «Прокапатись» чи промити судини, як в Україні, — не вийде.
На думку Катерини, найбільше в Польщі бракує хірургів, педіатрів, лікарів загальної практики та фахівців екстреної медицини. Хірургія стає дедалі менш популярною — через надмірне навантаження й складні умови праці.
— Вже кілька років у резидентурах недобір хірургів. Молодь не хоче йти туди, де вигориш за три роки.
Катерина вважає, що українським лікарям, які планують переїзд, варто бути готовими до серйозних викликів:
— Важливо усвідомити, що це складний і виснажливий шлях. Вдома ти міг бути зіркою, а тут починаєш з нуля. Найімовірніше, доведеться вивчати мову й паралельно працювати. Конкуренція не тільки з поляками, а й з емігрантами з України чи Білорусі, яких з кожним роком дедалі більше. А головне — треба постійно вчитися. І не здаватися, вірити в себе й весь час рухатися вперед, наскільки складною і страшною не здавалась би дорога.
Фотографії з приватного архіву
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
