Ексклюзив
20
хв

«Мігранта у Парижі легко відрізнити від місцевого, бо ми весь час кудись біжимо»

«Ми з клієнткою сиділи на терасі паризького ресторану, мій наплічник з фототехнікою весь час був біля моїх ніг. Якщо я і відволіклася, то буквально на кілька секунд. Але цього виявилось достатньо, щоб злодії його підмінили. Коли ми вже зібралися йти, я взяла рюкзак — всередині були порожні пляшки», — фотограф Катерина Бабаш про виклики мігрантського життя у Франції

Катерина Копанєва

Катерина Бабаш. Приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

В умовах, коли більшість українців розпочинає і закінчує свій день у стрічці жахливих і шокуючих новин, як ніколи важливо знаходити віддушину. Допомагають фільми, музика або надихаючі блоги. Як, наприклад, інстаграм-блог Катерини Бабаш про Париж. Атмосферні фото, незвідані туристами локації, лайфгаки — як потрапити до Лувру без черги, де знайти некитайські сувеніри й доступні ресторани Мішлен. Може скластися враження, що в Парижі Катя вже давно. Але насправді приїхала вона три роки тому через повномасштабне російське вторгнення в Україну. Раніше, в 2014, війна сталася у її рідному Донецьку. Тож Катя добре знає, що таке починати життя спочатку — вона проходила це вже двічі.

Найскладніше завдання — знайти, де жити

Життя в Парижі — це романтично, красиво й… дорого. Українці це розуміють, коли починають шукати житло — не тимчасове туристичне, а постійне. За словами Каті Бабаш, пошук житла став для неї одним з найбільших челенджів:

— Я навіть подумати не могла, що тут настільки із цим складно. До повномасштабного вторгнення приїжджала до Парижа чотири рази як туристка. У мене вже були тут друзі, які, власне, і покликали мене до себе, коли почалася війна. Перші три місяці я залишалася з ними у великій квартирі, в якій люди орендують кімнати й живуть як ком’юніті.

Українцям, яким зовсім не було де зупинитися, могла допомогти з житлом влада. Людей, які подавали відповідну заявку до спеціального центру, спочатку селили в готелі під Парижем, а потім розподіляли у соціальне житло (найчастіше це були гуртожитки). Згодом почали відправляти до регіонів, де житлове питання стояло не так гостро — у провінціях навіть була можливість отримати окрему квартиру на сім'ю. 

Після трьох місяців життя у друзів я знайшла квартиру в Парижі в суборенду. Через гострий дефіцит на ринку житла тут такий варіант дуже популярний. Ти орендуєш кімнату або квартиру, але не безпосередньо у власника, а в іншого орендаря — і здебільшого орендуєш ненадовго (мені поки що вдавалося не більше, ніж на п'ять місяців). 

Зняти житло безпосередньо у власника складно навіть не через ціни, а через жорсткі вимоги до орендарів, як-от необхідність підтвердити високий дохід, мати робочий контракт із французькою чи міжнародною компанією та багато іншого. 

Самозайнятих (як я) орендодавці не люблять — їм потрібні гарантії стабільного доходу. Тож суборенда — непоганий, хоч і нестабільний варіант. Шукаю їх у соцмережах. 

Іноді переїжджаєш на нове місце і навіть речі не розпаковуєш, адже все одно незабаром знову переїжджати

У провінції з житлом набагато легше, але я залишаюся в Парижі. Це кохання з першого погляду. Зачарованість містом, яка сталася ще під час першого мого приїзду, залишається й зараз. Архітектура, музеї, історія на кожному кроці — все це рятувало та продовжує рятувати мою психіку, коли читаю новини з дому. Коли в перші місяці війни мене буквально накривало від безвиході, я виходила на вулицю, озиралась довкола — і ставало легше. Я і зараз знаходжу час на прогулянки, продовжую досліджувати Париж і його маловідомі місця, фотографую…

Як професійний фотограф Катя знайшла роботу практично відразу після приїзду. Першою клієнткою стала знайома подруги, яка захотіла фотосесію на вулицях Парижа. Після цієї зйомки про Катю як про фотографа дізналися інші люди — і кількість клієнтів почала збільшуватись:

— Апаратура була у мене із собою — колись я вже вивозила її з Донецька, тепер вивезла з Києва. Везла фоторюкзак з технікою і валізу з речами першої необхідності. Це дозволило мені швидко почати працювати.

Але через рік після приїзду рюкзак з усією технікою вартістю п'ять тисяч євро в мене вкрали… 

Це сталося в одному з паризьких кафе, куди ми зайшли з клієнткою після фотосесії. На жаль, у Парижі, як і в таких туристичних містах, як Рим чи Барселона, вуличні крадіжки — не рідкість. Думаю, злодії помітили моє дороге обладнання під час фотосесії, після чого послідували за мною в кафе. 

Ми з клієнткою сиділи на терасі, мій наплічник весь час був біля моїх ніг. Якщо я відволіклася, то буквально на кілька секунд. Цього виявилось достатньо, щоб злодії його підмінили. Коли ми вже зібралися йти, я взяла рюкзак — всередині були порожні пляшки.

Ця ситуація стала для мене шоком. Не знаю, що б я робила, якби не клієнтка, яка, дізнавшись про випадок, оплатила мої послуги на три місяці наперед. Так у мене з'явилися 1500 євро на покупку нової камери. Пізніше докупила об'єктив.

З того часу — де б я не була — прив'язую рюкзак з апаратурою до своєї ноги

Фотосесія перед розставанням

Катя займається туристичною фотографією — робить фотосесії у відомих і маловідомих місцях Парижа:

— 90 відсотків моїх клієнтів — українці. І ті, які живуть в Парижі, і туристи. Бувають дуже зворушливі зустрічі: коли частина сім'ї спеціально приїжджає з України, щоб побачити близьких, які назавжди їдуть за океан. Люди вирішують провести час разом у Парижі й хочуть фотосесію на згадку. 

Ще я люблю спостерігати за емоціями людей, які тут вперше. Особливо, коли вони бачать Ейфелеву вежу. За три роки тут у мене з'явилися улюблені місця. Наприклад, Jardin des Tuileries біля Лувру, який прекрасний будь-якої пори року. Люблю Люксембурзький парк та Square des Batignolles — не дуже відоме туристам чудове місце у 17-му районі Парижа. Я живу неподалік і часто там буваю. Ще один улюблений куточок — Музей романтичного життя неподалік Монмартру. Цікаве місце і дуже атмосферна локація.

Моя робота залежить від пори року та погоди. Наприклад, зараз замовлень на туристичну фотосесію небагато, бо у лютому-березні у Парижі вітряно, холодно й сиро. Клієнти вже зараз записуються на квітень-травень, коли потеплішає і все почне квітнути. Щоб мати більш стабільний заробіток, я почала також робити зйомки для брендів.

Мінімальна зарплата у Франції — близько 1400 євро чистими

За словами Каті, це необхідний мінімум для того, щоб вижити у Парижі:

— Прожити на ці гроші в Парижі складно, але можливо — за умови, що будете знімати не квартиру, а кімнату (це плюс-мінус 600 євро). А от якщо вас двоє, і кожен  заробляє свої 1400 євро, то ви вже можете винайняти невелику квартиру. Якщо ж говорити про життя в Парижі, коли ти не  зводиш кінці з кінцями, а купуєш одяг, ходиш до ресторанів і їздиш у відпустку, то заробляти потрібно щонайменше 2500-3000 євро на місяць.

Обід серед робочого дня триває щонайменше 1,5 години

У Франції є система соціального захисту, виплати з безробіття (зараз вони доступні й українцям), але це точно не для життя в Парижі. Наскільки мені відомо, розмір виплат становить близько 400 євро на людину. Сумніваюсь, що цих грошей може вистачити на життя навіть у провінції, бо безкоштовного житла у Франції немає — за соціальне (ті самі гуртожитки) теж треба платити.

Смішно слухати заяви деяких опозиційних політиків про біженців, які сидять на шиї у держави. Франція — не та країна, де таке можливе

Мігранта можна відрізнити від місцевого, бо ми весь час кудись біжимо. Ми так звикли, та й виходу іншого немає: ти думаєш, як заробити гроші, як забезпечити собі хоч якусь стабільність. Французи нікуди не біжать. Вони розслаблені, більшість не думає про кар'єрне зростання — вони не мають знайомої нам культури досягнень. Тут переважає культура насолоди життям. 

Якщо плануєш пообідати за тридцять хвилин, краще навіть не заходь у ресторан — там ніхто тебе за цей час не обслужить. Під час обідньої перерви люди приходять до ресторану приблизно на півтори години. Закуски, основна страва, потім кава або келих вина (для французів абсолютно нормально пити вино посеред дня). Ніхто не поспішає повернутися до офісу завчасно. І затримуватися в офісі теж ніхто не буде: якщо робочий день закінчується о шостій вечора, значить, о шостій всі й підуть. 

Безумовно, люди деяких професій не можуть собі дозволити півторагодинний обід у ресторані. Ті ж працівники метрополітену, водії громадського транспорту мають інші графіки. Людям з низьким доходом така опція апріорі не доступна. Історія з ресторанами — переважно для офісних працівників.

До речі, йти до ресторану на обід о четвертій-п'ятій годині вечора часто немає сенсу — велика ймовірність, що вам не зможуть подати жодних страв з меню, бо час обіду вже минув. Страви з'являться в наявності ближче до сьомої години вечора, коли у французів вечеря. Я помітила, що французи харчуються завжди в один і той самий час: сніданок, обід, вечеря — і жодних перекусів. Можливо, це частково пояснює те, чому вони, попри любов до здоби, залишаються стрункими.

Буланжері — це любов. Не всі пекарні тут гарні, але такої смачної випічки, як у Франції, я справді не пробувала ніде. Круасани, пан-о-шоколя (шарована булочка з шоколадом)... І навіть після мішленівських ресторанів моєю улюбленою їжею залишається хрусткий французький багет з вершковим маслом. 

Щодо мішленівської кухні — це дійсно мистецтво. Воно не всім доступне, але я знаю ресторани Мішлен, де ціни нижчі — там можна пообідати (закуска, основна страва й десерт) за 50 євро. Ціна висока, але як для Парижа, то ще не найвища. До речі, Франція з її унікальною кухнею є також другою країною за популярністю споживання їжі в Макдональдсі (перша — США). Фастфуд тут теж люблять.

Відлуння травми часів столітньої війни між Англією та Францією відчувається досі

Згадуючи популярний серіал Netflix «Емілі в Парижі», Катя каже, що там показаний не її Париж:

— У серіалі ми бачимо Париж заможних людей. Навіть не середнього класу, вище. Готелі, ресторани, які там показують, — це клас люкс. Я спеціально подивилася всі чотири сезони й можу сказати, що і французи, і американці показані в серіалі дуже стереотипно. 

Безперечно, якісь речі є частково правдивими. Французи і справді багато палять. Тут дійсно можна побачити сім'ї, в яких постійно присутні колишні партнери (для багатьох людей нормально дружити з колишніми та запрошувати їх на свята до нових родин). Де у чоловіка й дружини є коханці, яких вони особливо й не приховують. Але водночас у серіалі мало показаний такий Париж, яким він є зараз — з людьми різних національностей і культур у всіх можливих сферах. 

Щодо підходу французів до англійської, то в Парижі (особливо в туристичних місцях) її знають. Тоді як у маленьких містечках легко можна зустріти тих, хто скаже, що не розуміє жодного англійського слова. Французи ставляться до англійської стримано — точно не вважають її головною мовою у світі й постійно підкреслюють, що є й інші мови. 

Багато місцевих вчать іспанську або німецьку як другу мову. Відлуння травми часів столітньої війни між Англією та Францією відчувається й досі. Французи люблять, коли іноземці розмовляють з ними французькою.

Навіть якщо твій рівень не перевищує А2, ти довго підбираєш слова і плутаєш відмінки, вони оцінять таку французьку більше, ніж вільну англійську

Здебільшого французи привітні, легко йдуть на контакт. Але одна справа привітно спілкуватися, а зовсім інша — дружити. Стати другом француза непросто, вони не готові пускати нових людей у своє життя. Якщо хочете завести місцевих друзів, моя порада — ходити до різних ком'юніті, клубів за інтересами. Курси малювання, танці, клуби любителів книг — будь-що. Спільні інтереси об'єднують. І не забувайте говорити французькою!

Сама Катя вже добре нею володіє, вільно спілкується з місцевими друзями та клієнтами:

— Мені цікаво із французами. Люди в моєму оточенні переважно дуже інтелігентні, цікавляться політикою, підтримують Україну і добре знають історію. 

Французьке суспільство також знає свої права та вміє їх захищати. Один з прикладів — профспілки. Тут часто відбуваються страйки, і що найважливіше, вони дають результат. Звернутися за допомогою до профспілки можна навіть якщо ти не є її членом — якщо твої права як працівника були порушені, тобі допоможуть. 

Тут цінується і людська праця, і можливість відпочити від неї: у маленьких містечках у неділю абсолютно всі магазини закриті, їхні працівники мають право на вихідний. У Парижі деякі супермаркети працюватимуть, але без касирів: люди розраховуються на касах самообслуговування у присутності охоронця. Немісцевих клієнтів я завжди попереджаю, щоб купували реквізит заздалегідь: тут не Україна, ані вночі, ані о восьмій ранку ви ніде нічого не дістанете. У Парижі навіть перші буланжері відкриваються не раніше 8:30 ранку.

Ще українців у Франції дивує бюрократія. Тут немає «Дії », багато паперів.

Свідоцтво про народження, скажімо, є дійсним лише три місяці, і якщо людині потрібен цей документ, вона щоразу отримує його заново

На сайті українського посольства навіть є роз'яснення для французької влади, що в Україні таке свідоцтво дійсне протягом усього життя людини. 

На роботі французи надають перевагу електронній пошті, а не месенджерам, адже отримані мейли, на відміну від листування у месенджері, співрозмовник не може видалити. Перехід у WhatsApp можливий лише у випадку, якщо люди не вперше працюють разом і одне одному довіряють.

Бюрократія певним чином поширюється навіть на тимчасовий захист для українців — у Франції ми продовжуємо статус кожні пів року, а не раз на рік, як у більшості країн ЄС. 

До речі, вже було оголошено, що незалежно від того, як розвиватимуться події в Україні, продовжити тимчасовий захист після березня 2026 року буде неможливо. І влада вже зараз радить думати про перехід на інші типи віз. Поки про те, що для українців може бути створена окрема схема (як, наприклад, у Чехії. — Авт.) не йдеться — пропонуються вже існуючі імміграційні схеми. У Франції і ті, хто працює як наймані працівники, і самозайняті мають можливість перейти на робочу візу. Заробіток має бути не меншим за певну суму, але загалом для людей, які працюють, зробити це реально.

Особисто я ще не займалася цим питанням. Не знаю, що і як буде через рік. Поки що живу в Парижі, працюю і планую розвиватися як професіонал. А далі життя покаже.

Фотографії з приватного архіву героїні

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

No items found.

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress