Ексклюзив
20
хв

«Мігранта у Парижі легко відрізнити від місцевого, бо ми весь час кудись біжимо»

«Ми з клієнткою сиділи на терасі паризького ресторану, мій наплічник з фототехнікою весь час був біля моїх ніг. Якщо я і відволіклася, то буквально на кілька секунд. Але цього виявилось достатньо, щоб злодії його підмінили. Коли ми вже зібралися йти, я взяла рюкзак — всередині були порожні пляшки», — фотограф Катерина Бабаш про виклики мігрантського життя у Франції

Катерина Копанєва

Катерина Бабаш. Приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

В умовах, коли більшість українців розпочинає і закінчує свій день у стрічці жахливих і шокуючих новин, як ніколи важливо знаходити віддушину. Допомагають фільми, музика або надихаючі блоги. Як, наприклад, інстаграм-блог Катерини Бабаш про Париж. Атмосферні фото, незвідані туристами локації, лайфгаки — як потрапити до Лувру без черги, де знайти некитайські сувеніри й доступні ресторани Мішлен. Може скластися враження, що в Парижі Катя вже давно. Але насправді приїхала вона три роки тому через повномасштабне російське вторгнення в Україну. Раніше, в 2014, війна сталася у її рідному Донецьку. Тож Катя добре знає, що таке починати життя спочатку — вона проходила це вже двічі.

Найскладніше завдання — знайти, де жити

Життя в Парижі — це романтично, красиво й… дорого. Українці це розуміють, коли починають шукати житло — не тимчасове туристичне, а постійне. За словами Каті Бабаш, пошук житла став для неї одним з найбільших челенджів:

— Я навіть подумати не могла, що тут настільки із цим складно. До повномасштабного вторгнення приїжджала до Парижа чотири рази як туристка. У мене вже були тут друзі, які, власне, і покликали мене до себе, коли почалася війна. Перші три місяці я залишалася з ними у великій квартирі, в якій люди орендують кімнати й живуть як ком’юніті.

Українцям, яким зовсім не було де зупинитися, могла допомогти з житлом влада. Людей, які подавали відповідну заявку до спеціального центру, спочатку селили в готелі під Парижем, а потім розподіляли у соціальне житло (найчастіше це були гуртожитки). Згодом почали відправляти до регіонів, де житлове питання стояло не так гостро — у провінціях навіть була можливість отримати окрему квартиру на сім'ю. 

Після трьох місяців життя у друзів я знайшла квартиру в Парижі в суборенду. Через гострий дефіцит на ринку житла тут такий варіант дуже популярний. Ти орендуєш кімнату або квартиру, але не безпосередньо у власника, а в іншого орендаря — і здебільшого орендуєш ненадовго (мені поки що вдавалося не більше, ніж на п'ять місяців). 

Зняти житло безпосередньо у власника складно навіть не через ціни, а через жорсткі вимоги до орендарів, як-от необхідність підтвердити високий дохід, мати робочий контракт із французькою чи міжнародною компанією та багато іншого. 

Самозайнятих (як я) орендодавці не люблять — їм потрібні гарантії стабільного доходу. Тож суборенда — непоганий, хоч і нестабільний варіант. Шукаю їх у соцмережах. 

Іноді переїжджаєш на нове місце і навіть речі не розпаковуєш, адже все одно незабаром знову переїжджати

У провінції з житлом набагато легше, але я залишаюся в Парижі. Це кохання з першого погляду. Зачарованість містом, яка сталася ще під час першого мого приїзду, залишається й зараз. Архітектура, музеї, історія на кожному кроці — все це рятувало та продовжує рятувати мою психіку, коли читаю новини з дому. Коли в перші місяці війни мене буквально накривало від безвиході, я виходила на вулицю, озиралась довкола — і ставало легше. Я і зараз знаходжу час на прогулянки, продовжую досліджувати Париж і його маловідомі місця, фотографую…

Як професійний фотограф Катя знайшла роботу практично відразу після приїзду. Першою клієнткою стала знайома подруги, яка захотіла фотосесію на вулицях Парижа. Після цієї зйомки про Катю як про фотографа дізналися інші люди — і кількість клієнтів почала збільшуватись:

— Апаратура була у мене із собою — колись я вже вивозила її з Донецька, тепер вивезла з Києва. Везла фоторюкзак з технікою і валізу з речами першої необхідності. Це дозволило мені швидко почати працювати.

Але через рік після приїзду рюкзак з усією технікою вартістю п'ять тисяч євро в мене вкрали… 

Це сталося в одному з паризьких кафе, куди ми зайшли з клієнткою після фотосесії. На жаль, у Парижі, як і в таких туристичних містах, як Рим чи Барселона, вуличні крадіжки — не рідкість. Думаю, злодії помітили моє дороге обладнання під час фотосесії, після чого послідували за мною в кафе. 

Ми з клієнткою сиділи на терасі, мій наплічник весь час був біля моїх ніг. Якщо я відволіклася, то буквально на кілька секунд. Цього виявилось достатньо, щоб злодії його підмінили. Коли ми вже зібралися йти, я взяла рюкзак — всередині були порожні пляшки.

Ця ситуація стала для мене шоком. Не знаю, що б я робила, якби не клієнтка, яка, дізнавшись про випадок, оплатила мої послуги на три місяці наперед. Так у мене з'явилися 1500 євро на покупку нової камери. Пізніше докупила об'єктив.

З того часу — де б я не була — прив'язую рюкзак з апаратурою до своєї ноги

Фотосесія перед розставанням

Катя займається туристичною фотографією — робить фотосесії у відомих і маловідомих місцях Парижа:

— 90 відсотків моїх клієнтів — українці. І ті, які живуть в Парижі, і туристи. Бувають дуже зворушливі зустрічі: коли частина сім'ї спеціально приїжджає з України, щоб побачити близьких, які назавжди їдуть за океан. Люди вирішують провести час разом у Парижі й хочуть фотосесію на згадку. 

Ще я люблю спостерігати за емоціями людей, які тут вперше. Особливо, коли вони бачать Ейфелеву вежу. За три роки тут у мене з'явилися улюблені місця. Наприклад, Jardin des Tuileries біля Лувру, який прекрасний будь-якої пори року. Люблю Люксембурзький парк та Square des Batignolles — не дуже відоме туристам чудове місце у 17-му районі Парижа. Я живу неподалік і часто там буваю. Ще один улюблений куточок — Музей романтичного життя неподалік Монмартру. Цікаве місце і дуже атмосферна локація.

Моя робота залежить від пори року та погоди. Наприклад, зараз замовлень на туристичну фотосесію небагато, бо у лютому-березні у Парижі вітряно, холодно й сиро. Клієнти вже зараз записуються на квітень-травень, коли потеплішає і все почне квітнути. Щоб мати більш стабільний заробіток, я почала також робити зйомки для брендів.

Мінімальна зарплата у Франції — близько 1400 євро чистими

За словами Каті, це необхідний мінімум для того, щоб вижити у Парижі:

— Прожити на ці гроші в Парижі складно, але можливо — за умови, що будете знімати не квартиру, а кімнату (це плюс-мінус 600 євро). А от якщо вас двоє, і кожен  заробляє свої 1400 євро, то ви вже можете винайняти невелику квартиру. Якщо ж говорити про життя в Парижі, коли ти не  зводиш кінці з кінцями, а купуєш одяг, ходиш до ресторанів і їздиш у відпустку, то заробляти потрібно щонайменше 2500-3000 євро на місяць.

Обід серед робочого дня триває щонайменше 1,5 години

У Франції є система соціального захисту, виплати з безробіття (зараз вони доступні й українцям), але це точно не для життя в Парижі. Наскільки мені відомо, розмір виплат становить близько 400 євро на людину. Сумніваюсь, що цих грошей може вистачити на життя навіть у провінції, бо безкоштовного житла у Франції немає — за соціальне (ті самі гуртожитки) теж треба платити.

Смішно слухати заяви деяких опозиційних політиків про біженців, які сидять на шиї у держави. Франція — не та країна, де таке можливе

Мігранта можна відрізнити від місцевого, бо ми весь час кудись біжимо. Ми так звикли, та й виходу іншого немає: ти думаєш, як заробити гроші, як забезпечити собі хоч якусь стабільність. Французи нікуди не біжать. Вони розслаблені, більшість не думає про кар'єрне зростання — вони не мають знайомої нам культури досягнень. Тут переважає культура насолоди життям. 

Якщо плануєш пообідати за тридцять хвилин, краще навіть не заходь у ресторан — там ніхто тебе за цей час не обслужить. Під час обідньої перерви люди приходять до ресторану приблизно на півтори години. Закуски, основна страва, потім кава або келих вина (для французів абсолютно нормально пити вино посеред дня). Ніхто не поспішає повернутися до офісу завчасно. І затримуватися в офісі теж ніхто не буде: якщо робочий день закінчується о шостій вечора, значить, о шостій всі й підуть. 

Безумовно, люди деяких професій не можуть собі дозволити півторагодинний обід у ресторані. Ті ж працівники метрополітену, водії громадського транспорту мають інші графіки. Людям з низьким доходом така опція апріорі не доступна. Історія з ресторанами — переважно для офісних працівників.

До речі, йти до ресторану на обід о четвертій-п'ятій годині вечора часто немає сенсу — велика ймовірність, що вам не зможуть подати жодних страв з меню, бо час обіду вже минув. Страви з'являться в наявності ближче до сьомої години вечора, коли у французів вечеря. Я помітила, що французи харчуються завжди в один і той самий час: сніданок, обід, вечеря — і жодних перекусів. Можливо, це частково пояснює те, чому вони, попри любов до здоби, залишаються стрункими.

Буланжері — це любов. Не всі пекарні тут гарні, але такої смачної випічки, як у Франції, я справді не пробувала ніде. Круасани, пан-о-шоколя (шарована булочка з шоколадом)... І навіть після мішленівських ресторанів моєю улюбленою їжею залишається хрусткий французький багет з вершковим маслом. 

Щодо мішленівської кухні — це дійсно мистецтво. Воно не всім доступне, але я знаю ресторани Мішлен, де ціни нижчі — там можна пообідати (закуска, основна страва й десерт) за 50 євро. Ціна висока, але як для Парижа, то ще не найвища. До речі, Франція з її унікальною кухнею є також другою країною за популярністю споживання їжі в Макдональдсі (перша — США). Фастфуд тут теж люблять.

Відлуння травми часів столітньої війни між Англією та Францією відчувається досі

Згадуючи популярний серіал Netflix «Емілі в Парижі», Катя каже, що там показаний не її Париж:

— У серіалі ми бачимо Париж заможних людей. Навіть не середнього класу, вище. Готелі, ресторани, які там показують, — це клас люкс. Я спеціально подивилася всі чотири сезони й можу сказати, що і французи, і американці показані в серіалі дуже стереотипно. 

Безперечно, якісь речі є частково правдивими. Французи і справді багато палять. Тут дійсно можна побачити сім'ї, в яких постійно присутні колишні партнери (для багатьох людей нормально дружити з колишніми та запрошувати їх на свята до нових родин). Де у чоловіка й дружини є коханці, яких вони особливо й не приховують. Але водночас у серіалі мало показаний такий Париж, яким він є зараз — з людьми різних національностей і культур у всіх можливих сферах. 

Щодо підходу французів до англійської, то в Парижі (особливо в туристичних місцях) її знають. Тоді як у маленьких містечках легко можна зустріти тих, хто скаже, що не розуміє жодного англійського слова. Французи ставляться до англійської стримано — точно не вважають її головною мовою у світі й постійно підкреслюють, що є й інші мови. 

Багато місцевих вчать іспанську або німецьку як другу мову. Відлуння травми часів столітньої війни між Англією та Францією відчувається й досі. Французи люблять, коли іноземці розмовляють з ними французькою.

Навіть якщо твій рівень не перевищує А2, ти довго підбираєш слова і плутаєш відмінки, вони оцінять таку французьку більше, ніж вільну англійську

Здебільшого французи привітні, легко йдуть на контакт. Але одна справа привітно спілкуватися, а зовсім інша — дружити. Стати другом француза непросто, вони не готові пускати нових людей у своє життя. Якщо хочете завести місцевих друзів, моя порада — ходити до різних ком'юніті, клубів за інтересами. Курси малювання, танці, клуби любителів книг — будь-що. Спільні інтереси об'єднують. І не забувайте говорити французькою!

Сама Катя вже добре нею володіє, вільно спілкується з місцевими друзями та клієнтами:

— Мені цікаво із французами. Люди в моєму оточенні переважно дуже інтелігентні, цікавляться політикою, підтримують Україну і добре знають історію. 

Французьке суспільство також знає свої права та вміє їх захищати. Один з прикладів — профспілки. Тут часто відбуваються страйки, і що найважливіше, вони дають результат. Звернутися за допомогою до профспілки можна навіть якщо ти не є її членом — якщо твої права як працівника були порушені, тобі допоможуть. 

Тут цінується і людська праця, і можливість відпочити від неї: у маленьких містечках у неділю абсолютно всі магазини закриті, їхні працівники мають право на вихідний. У Парижі деякі супермаркети працюватимуть, але без касирів: люди розраховуються на касах самообслуговування у присутності охоронця. Немісцевих клієнтів я завжди попереджаю, щоб купували реквізит заздалегідь: тут не Україна, ані вночі, ані о восьмій ранку ви ніде нічого не дістанете. У Парижі навіть перші буланжері відкриваються не раніше 8:30 ранку.

Ще українців у Франції дивує бюрократія. Тут немає «Дії », багато паперів.

Свідоцтво про народження, скажімо, є дійсним лише три місяці, і якщо людині потрібен цей документ, вона щоразу отримує його заново

На сайті українського посольства навіть є роз'яснення для французької влади, що в Україні таке свідоцтво дійсне протягом усього життя людини. 

На роботі французи надають перевагу електронній пошті, а не месенджерам, адже отримані мейли, на відміну від листування у месенджері, співрозмовник не може видалити. Перехід у WhatsApp можливий лише у випадку, якщо люди не вперше працюють разом і одне одному довіряють.

Бюрократія певним чином поширюється навіть на тимчасовий захист для українців — у Франції ми продовжуємо статус кожні пів року, а не раз на рік, як у більшості країн ЄС. 

До речі, вже було оголошено, що незалежно від того, як розвиватимуться події в Україні, продовжити тимчасовий захист після березня 2026 року буде неможливо. І влада вже зараз радить думати про перехід на інші типи віз. Поки про те, що для українців може бути створена окрема схема (як, наприклад, у Чехії. — Авт.) не йдеться — пропонуються вже існуючі імміграційні схеми. У Франції і ті, хто працює як наймані працівники, і самозайняті мають можливість перейти на робочу візу. Заробіток має бути не меншим за певну суму, але загалом для людей, які працюють, зробити це реально.

Особисто я ще не займалася цим питанням. Не знаю, що і як буде через рік. Поки що живу в Парижі, працюю і планую розвиватися як професіонал. А далі життя покаже.

Фотографії з приватного архіву героїні

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
ірина солошенко

Для Ірини Солошенко війна почалася 2014 року на Майдані. Після окупації Росією Криму вона намагалась мобілізуватися. Ходила до військкомату, але отримала відмову. Тому прийшла допомагати до військового шпиталю, де спочатку… мила підлогу. Зараз Ірина Солошенко — волонтерка з репутацією, керівничка проєктів реконструкції Головного військового клінічного госпіталю і мобільної евакуації поранених.

Інстинкт волонтера

Наталія Жуковська: Для вас все почалося ще на Майдані. Спочатку ви носили протестувальникам одяг і їжу, а коли почалися розстріли, стали медсестрою. Якими запам'ятали ті дні?

Ірина Солошенко: 20 лютого зранку я була у Михайлівському соборі і вже звідти почула звуки, схожі на автоматні черги. За 25 хвилин я була в Жовтневому палаці — виносила поранених і загиблих. Ніколи у житті не думала, що побачу розстріл цивільних, які йшли з дерев’яними щитами у центрі Києва. 

Я є свідком розстрілів Майдану. Сама після цього звернулася до Генпрокуратури. У мене дві освіти — медична і юридична. І я вважала, що треба обов'язково довести справу до кінця, розкрити кожен епізод і зрозуміти, хто що робив. Тому що дуже багато було домислів, фантазій. 

На Майдані

Коли почалися автоматні черги, я бігла по сходинках і не могла зрозуміти, з якого боку стріляють. Тому що розносилась луна і було враження, що стріляють з готелю «Україна». На сьогодні вже проведено десятки трасологічних експертиз, завдяки яким зрозуміло, що не було ніяких інших людей, крім тієї чорної роти з жовтим скотчем, які вбивали з боку Жовтневого палацу. 

Дотепер не розумію, чому не можна зупинитись, простріливши людині, яка біжить за сто метрів від тебе, ноги? Чому можна стріляти в голову чи тулуб? Або відкривати вогонь, коли людина повертається і біжить назад? Тому 20 лютого — це для мене переломний у житті день. Тоді моє життя сильно змінилося.

Я усвідомила, що більше не може бути безтурботного минулого і майбутнього. Я намагалася повертатися до нормальної роботи, але не змогла. Тому стала волонтером 

Як виявилось, це був тільки початок. Кожен раз думаєш — що наступне? Ядерка? Світ настільки вивернувся навиворіт, що вже нічого не здивує.

Як саме ви стали волонтерити? З чого починали?

Спочатку прийшла у військовий шпиталь і мила підлогу в травматології. Таким чином допомагала 80-річній санітарці, якій було важко. Згодом включилося розуміння, що можна допомагати більше. Ми стали робили ремонти у палатах, переробляли туалети, купували матраци. Я писала про потреби у соцмережах, і люди відгукувались. Ми замінили вікна з дерев'яними рамами у відділенні невідкладної хірургії. Бо до того, коли вивозили пацієнта з операційної, він змушений був лежати на протязі. Відтак міг підхопити ще й пневмонію. 

Під час поїздки на фронт

Також їздили на фронт, багато допомагали мирному населенню, вивозили дітей з небезпечних населених пунктів. Займалися вирішенням проблем, пов’язаних з протезуванням в Україні. Крок за кроком щось змінювали — і це працювало. 

З 2014 року я — одна із засновниць благодійної громадської організації Волонтерська Сотня «Доброволя». Всі ті волонтерки, які працювали, коли не було ні грошей, ні ліків, об'єдналися і створили фонд. Медики зверталися до нас, аби ми знаходили необхідні ліки під конкретного пораненого. 

Коли ж почалась повномасштабна війна, стало зрозуміло, що не все у нас готово. До таких масштабів, де тисяча двісті кілометрів активного фронту, ніхто не був підготовлений.  

Як змінилася допомога впродовж останніх 10 років?

На сьогодні є перелік благодійних фондів, громадських організацій із перевіреною репутацією. До того ж дуже приємно, що відгукуються бізнес і банківська сфера. Вони намагаються закривати існуючі запити. Разом з тим стало важче збирати гроші на певні потреби, особливо з різкою зміною політичних уподобань наших іноземних партнерів. Ми всі мали надію на американську сталу підтримку, тепер все змінилося. Тішить, що європейці намагаються підхопити допомогу. Європа теж має подбати про свій захист. Використовувати український досвід, зокрема — медичні навички, які ми вже маємо. 

Очільниця Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн під час огляду медичного обладнання

Наприклад, я їм розповідаю про свої великі чотири проєкти, які зробила під час війни. Перший — евакуаційні вагони. Другий — забезпечення Київського госпіталю апаратами гемодіалізу в реанімації. Третій — нове приймальне відділення у шпиталі, четвертий — проєкт «Сила крові». 

Для мене зараз «Сила крові» — це дитина, яка росте на очах.

Кров — це перше, що дає пораненому можливість вижити. Якщо її не буде, говорити про вдалі операції і той же гемодіаліз немає сенсу

«Звичайних днів у мене немає. Всі незвичайні»

Якось ви сказали, що ваші дні нагадують суцільні дні бабака. Як виглядає ваш звичайний робочий день?

Звичайних немає, є незвичайні. Іноді починаю день з евакуаційних вагонів. Намагаюся приїхати, подивитися, запитати про потреби особисто. Потім їду в офіс, де оформляю запити, листи, акти. Далі — онлайн-зустрічі. Зазвичай робочий день починається з восьмої ранку і закінчується о десятій вечора. Іноді ще й вдома доводиться проводити зустрічі онлаййн, якщо, наприклад, потрібно поговорити з кимось з Канади чи Америки. Розмова може бути й о першій ночі. Однак, знаєте, це не складніше, ніж бути в окопі на фронті. Тому я не нарікаю.

Голлівудський актор і режисер Шон Пенн, який знімав фільм про війну в Україні, слухає Ірину Солошенко

Ви категорично відмовляєтеся розповідати про медичну евакуацію, яка займає великий відсоток вашого часу. Чому? 

Евакуація поранених — це та сама військова операція. Ось чому це не публічна історія. Ми намагаємось не розповідати ані про кількість перевезених поранених, ані про те, куди їздять наші евакуаційні вагони. Тому що полювання на військових ніхто не відміняв. Оприлюднену  інформацію може використати ворог. Коли настане мир і наша перемога — ми все обов’язково розкажемо.  

Які питання, пов’язані з медичною евакуацією, потребують нагального вирішення?

Ми починали з одного вагону, зараз їх понад сорок. Не всі нові. Їх треба обслуговувати, ремонтувати. Щось виходить з ладу й потребує заміни. Потрібне також медичне обладнання, бо воно теж псується. Наприклад, зараз через благодійний фонд ми замовили дихальні контури, які йдуть від ШВЛ до маски пацієнта. І коли робили замовлення у виробника, то там дивувалися, як так швидко виникла потреба у нових. Мусила їм пояснювати, що їхні апарати працюють не на швидкій допомозі, годину в день, а по 12-16 годин, бо перевозять поранених на фронті. 

З психологічної точки зору — коли було найважче за ці 11 років? 

Чому евакуаційні вагони в 2022 швидко почали працювати? Тому що мені тоді дали телефон керівника «Укрзалізниці», а він швидко відповів. Наша комунікація тривала п'ять хвилин. Він призначив зустріч на понеділок, а вже у середу нам дали вагон, який за чотири доби «Укрзалізниця» повністю переобладнала під наші потреби. Отак оперативно все працювало. Сьогодні ж ми знову повернулися до бюрократичних перепон. 

В одному з евакуаційних вагонів

Дуже важко ходити на нескінченні наради, писати листи, отримувати відписки, щось доводити. Наприклад, найважчий для мене проєкт — приймальне відділення.

У жовтні буде три роки безкінечних пояснень, чому взагалі важливо, щоб люди, які потрапляють у шпиталь, мали можливість користуватися ліфтом, що пацієнтів не можна возити роздягненими вулицею, що поранені мають лежати в палаті, а не в коридорі

Тобто всі ніби погоджуються, але це безкінечно довгий процес. І ми втрачаємо час, важливий для поранених.

Найскладніше, коли є потреба, а ти не можеш знайти того, хто б її швидко закрив. Також кожна річ, яку купують, має бути якомога швидше доставлена до того, хто її потребує. Тоді поранені отримають необхідну допомогу. Немає затримки — менші ризики втрати життя. Для мене час і швидкість закриття потреб — це завжди виклик.

У липні 2023 ви написали у соцмережах: «Українці — неймовірна нація, задумали — здійснили. Збір на проєкт “Із полум’я зродилися” закрито». Тоді вам вдалося зібрати понад 17 мільйонів гривень, які пішли на медичне обладнання для нового сучасного приймального відділення Київського військового госпіталю…

Ми тоді придбали ендоскопічне обладнання «Олімпус». Завдяки йому медики роблять малоінвазивні операції. Чудово, що людям замість розрізання всієї черевної порожнини, після чого потрібен щонайменше місяць на відновлення, роблять такі втручання. Після них через п'ять днів людина повертається в стрій. 

Приймальне відділення мають побудувати навпроти хірургічного корпусу і відділення травматології — і нарешті їх поєднати. Це завдання, яке ми зараз вирішуємо. Вже зроблений проєкт, ведуться розрахунки, скільки потрібно бетону, яким має бути ліфт, під'їзд до відділення, де і скільки буде розеток.  

Маю надію, що одного року буде достатньо для завершення проєкту. Там буде дві тисячі квадратних метрів. Найскладніше — зробити під землею бомбосховище. Бо це Печерськ, де складні ґрунти.

Проєкт нового приймального відділення шпиталю

Якими ще є потреби головного шпиталю країни?

Сьогодні 98% потреб покриває держава. Сам шпиталь з 2014 року  співпрацює з десятком благодійних фондів і організацій, до яких може звернутися у разі необхідності. Немає такого, що кажуть рідним пораненого, аби ті шукали якісь ліки. Все налагоджено. Єдине, я завжди всім кажу: «Здавайте кров. Будьте донорами». Тому що це постійна потреба. Має бути банк крові. Куди прилетить наступної миті, ніхто не знає. Крові потрібно чимало, а донорів стало значно менше. І це проблема.

«Дякую, що ви його тоді витягнули до мене»

Через вас проходять тисячі людських історій. Які вразили найбільше?

Історія кожної людини унікальна. Пригадую, коли у 2015 році падав Донецький аеропорт, то Денис Адонін, який на той час був фельдшером, прислав мені фотографію. На ній була людина без щелепи і шиї. Я не могла зрозуміти, як ця людина може бути жива. 

Також пам’ятаю кіборга Ігоря Римара. Він був у комі, прожив лише тиждень. Я тоді допомагала його родині збирати гроші на їхні картки, щоб оплатити лікування. Коли Ігор помер, його вдова Леся Кузь поділила зібрані 400 тисяч гривень. Половину віддала його побратимам, половину перерахувала мені. Я на них купила два дефібрилятора для медичних бригад, оплачувала операції, за потреби купувала металеві пластини тощо. Минуло 10 років, але я досі пам'ятаю Ігоря й Олесю.

Сергій Храпко, який боровся за своє життя в 2015 році... У нього висока ампутація руки і ноги. Попри це він здійснив свої мрії — стрибнув з парашутом, катається на лижах, навчився плавати, здолав марафон. Допомагає як волонтер побратимам у хірургії, де сам лікувався. Підтримує поранених, спілкується з ними. Водить машину, виховує двох дітей. 

Як каже Вадим Свириденко, який втратив під Дебальцево кінцівки: «Якщо захочеш, будеш жити, як захочеш. Навіть найкращі протези самі працювати не будуть». 

Ірина Солошенко, Сергій Храпко, Вадим Свириденко та Арсен Мірзоян під час марафону

Коли ми знімали проєкт «Із полум'я зродились», я довгий час хотіла, щоб одним з героїв був красень Віталій Киркач-Антоненко. Він тоді служив у ТРО на Луганщині, і його дуже тяжко було витягнути з фронту. Його дружина Наталка була вагітною. На початку повномасштабної війни вона втратила дитину. Дивом завагітніла вдруге. Я сказала: «Давайте дамо їм шанс, щоб чоловік її підтримав. Щоб разом дізналися на УЗД, що у них дівчинка». І нам вдалося зробити так, що він приїхав, ми його фотографували. Віталік провів тиждень з дружиною, повернуся на фронт і через три доби загинув.

Наталя для мене — уособлення і зразок нинішньої української жінки. Не уявляю, де вона брала сили. Вона виносила дитину. Віталінка народилася в травні, коли Київ атакували щоночі ракетами і шахедами. І коли я бачу світлини Віталіни, як вона росте, як вона схожа на тата, щиро тішуся, що є його продовження на цій землі.

Наталка мені каже: «Дякую, що ви його тоді витягнули до мене». Вони, до речі, встигли заморозити біологічні матеріали, щоб у Наталки був шанс народити ще.

Як війна змінила вас і ваше оточення?

«Не мої» люди відійшли від мене ще на початку повномасштабної. Наприклад, я мала знайомого, колишнього військового, з яким ми багато чого пройшли, який обіцяв мені, що у разі небезпеки забере мою молодшу доньку за кордон. На той час їй було 15,5 років. Коли все почалося, я відразу йому подзвонила… Але почула, що він два тижні тому виїхав з України. На тому ми і закінчили спілкування. 

Зрештою мою доньку і маму прихистила людина, яку я не знала. Пані Галина з Італії, яка має квартиру в Тернополі. У неї вони прожили півтора місяці.

Щодо того, як мене змінила війна, то я не знала, що є настільки терплячою

Виявляється, коли я впевнена, що те, що роблю — важливо і дійсно щось змінить, то ніколи не звертаю зі шляху. Навіть якщо складно. А ще я перестала боятися, що про мене подумають і як сприймуть.    

З чоловіком Ірина познайомилася в шпиталі в 2022

Що допомагає тримати моральну стійкість, коли довкола скільки болю і втрат? Де знаходите мотивацію і сили?

У мене сім'я однодумців, і це дуже допомагає. Знаєте, іноді підписники у Фейсбуці можуть написати: «Треба відпочивати». Це, звісно, хороше побажання, але не тоді, коли знаєш, що люди, які зараз на фронті, в оточенні. Або у них немає перерви навіть на каву. 

Чи коли кажуть: «Я втомився. Шоста година, мені треба додому». У деяких людей відсутнє розуміння, що хтось зараз віддає своє життя, а ти не можеш навіть витратити зайвих 10 хвилин. Тому, мене дуже  підтримує сім'я і те, що ми всі зайняті одним. 

Чоловік терпить мою постійну активність і бажання щось змінювати. Він не тільки мій чоловік, а ще й мій великий друг. Ті, хто мене оточують, з ким я працюю, теж допомагають. І коли комусь з нас погано, ми поговоримо одне з одним, пообіймаємось — і йдемо далі. 

‍Фото: приватний архів та Facebook Ірини Солошенко

20
хв

Волонтерка Ірина Солошенко: «Евакуація — це, по суті, військова операція. Адже полювання на воїнів ніхто не відміняв»

Наталія Жуковська
військова Ольга висота Єгорова

Ольга «Висота» Єгорова боронить Україну з 2022 року: спочатку в добровольчому батальйоні, зараз — у ЗСУ. До повномасштабного вторгнення ця тендітна струнка дівчина стала майстром спорту з важкої атлетики і працювала тренеркою. 

Її кілька разів було поранено, але щоразу після лікування вона повертається у стрій. А цієї зими ще й піднялася разом з ветеранами на протезах на найвищу гору Африки Кіліманджаро. Дивлячись на таких людей, розумієш, що слова про те, що наші воїни зроблені зі сталі, — не просто красива фігура мовлення. 

«Після поранення не могла розігнути ноги — мені випрямляли їх силоміць»

— У 2023 році ми вийшли на завдання і потрапили під обстріл, — згадує 33-річна Ольга «Висота» Єгорова. — Зробили зупинку, аби подивитися на мапі, як це місце можна обійти. Побратим присів за деревом, я теж пішла до дерева. Аж раптом переді мною впав снаряд. Пам'ятаю величезний стовп диму, шум і сильний удар в низ живота. Наче щось мене штовхнуло. Я зігнулася й обурилась — ну як можна так сильно штовхати людину в живіт? Відповзла до побратима. Він подивився і сказав, що в мені, ймовірно, осколок. Навколо продовжувався армагеддон, тому мені треба було якнайшвидше дістатись до евакуаційної машини, аби не наражати й інших на небезпеку. Я пересувалась скручена, бо не могла випрямитись. Десь на пів дороги до авто зрозуміла, що більше не можу бігти. Було відчуття, наче ножем розрізають живіт. Побратим підхопив мене на руки і доніс до автівки. Почалася довга евакуація поганими дорогами... 

Особливість мого поранення в тому, що мені не змогли на місці надати допомогу. До хірургів треба було їхати, і до того ж далеко. 

Пам'ятаю перелякані обличчя навколо. Дівчина, поранення в живіт, таке чутливе місце. Люди відводили очі, коли це бачили. Тоді я подумала, що все — дітей у мене не буде, або печінки не буде, життя теж. Дуже хотілось відключитися, щоб години дороги пройшли швидше. Але я весь час була при тямі й відчувала кожну секунду болю. Мозок працював так активно, що я продовжувала залишатись у свідомості, навіть коли мене вже привезли на операцію. 

Мене накололи препаратами, але і це не допомогло. Біль був нестерпний. Лікар злився. Я не могла випрямити ноги — бо всю дорогу їхала із зігнутими. У лікарні мені випрямляли їх силою. Я кричала, хоча й планувала не лякати людей навколо. Сама дивуюсь своїй реакції. Списую це на незвичний стрес. Потім мені не могли одягнути кисневу маску, адже я всіх відштовхувала. Зрештою мене таки вдалося «приспати». Й успішно прооперувати. 

Виявилося, що поки мене евакуювали, осколок у животі зміщувався. В авто я лежала на лавці, і кожного разу, коли машина підстрибувала, билася тазом об цю лавку. Зрештою шматок снаряду застряг в кишці, відкрилася внутрішня кровотеча. Лікар сказав, що ще кілька міліметрів, і частину кишківника довелося б видаляти. А це — інвалідність. 

«В 2023 на бойовому виїзді отримала розсічення під оком і забій голови. Вже за 12 днів повернулась до роботи»

— Скільки тривало лікування після поранення?

Близько 4 місяців. Було ускладнення і — ще одна операція. Пригадую, коли ще перебувала у реанімації, до мене приїхали побратими. Побачила їх і усвідомила, що хочу до них. Я про таке в книжках читала — коли людина подумки програмує себе на одужання, воно відбувається швидше. Так, було ще боляче, дискомфортно, від їжі нудило, в туалет сходити важко. Але жити можна. Незабаром мене виписали, я приїхала на ППД (пункт постійної дислокації — Ред.) і сказала: «Хочу бути тут». «Розумію, але ідея так собі», — відповів командир. І мене відправили до військового шпиталю. 

Під час відновлення я була гіперчутливою. Може, то був ПТСР. Тільки-но почую сумну музику чи побачу, як мати обіймає дитину, або хлопець — дівчину, — одразу в сльози.

Взагалі я рідко плачу, а тут кожен мій вечір закінчувався сльозами. Згодом зрозуміла, що це було розслаблення після пережитого. Відтоді я час від часу практикую цю навичку. Бо є ситуації, коли просто необхідно поплакати. Сльози — не завжди драма, це функція організму для розслаблення. І є сенс навчитися нею користуватися 

— І після всього цього ви добровільно повернулися на фронт…

— Якби так не зробила, себе б не поважала. Лікування минуло. Як я мала собі пояснити причину мого неповернення? 

— Ви пішли служити одразу, як сталося повномасштабне вторгнення. Були готові до цього?

— За кілька днів до 24 лютого 2022 мій тодішній хлопець запитав мене: «Вивезеш у разі чого моїх батьків на Закарпаття?». «Ні, — відповіла я, — Ми знайдемо когось, хто це зробить. А я піду з тобою на війну і буду допомагати».

У перший день повномасштабної ми прийшли записуватись у добровольчий батальйон. Військової підготовки у нас не було. 

Мені здавалося, так будуть робити всі. Захищати Україну — це ж наш обов'язок. Не було відчуття, що є ще якісь варіанти. Через 3 місяці  добровольчий батальон почали розформовувати. Я вже познайомилася з багатьма хлопцями, які планували офіційно оформлятися на службу. Вони сказали: «Давай з нами. Тут ніхто нічого не вміє. Будемо вчитися разом». Їхня підтримка спрацювала. Я пішла в армію. 

«Ти тут не один, твій мозок і твої відчуття — це мозок і відчуття твоїх побратимів»

«Свою бойову посаду мені довелося виборювати»

— Спочатку мене взяли на посаду діловода, бо дівчат у той підрозділ на бойові посади не брали. Ставлення до жінок в армії у командирів тоді було скептичним. Але я вже стала на цю стежку, тож вирішила, що буду боротися. І зрештою таки виборола собі бойову посаду. 

— Як вам це вдалося?

— Показувала, що стать не має значення. Важливо те, наскільки ти цілеспрямований, яка у тебе фізична підготовка, як швидко ти можеш опанувати необхідні для війни навички. Якщо з цим все в порядку, у військових немає причин тобі відмовляти. Але треба наполягати. Постійно. 

Я знаю, чому в армії є сексизм. Командири часто не вірять, що молода, симпатична дівчина може бути повноцінним членом команди. Їм здається, це буде морока. Під час навчання мені весь час доводилось чути: «Що ти тут робиш?», «Чого ти не на кухні?», «Нащо це тобі?». Мене постійно оцінювали, придивлялися до кожного руху. Якщо хлопець зробить помилку, можуть і уваги не звернути. Якщо таку ж помилку зробить дівчина, це запам'ятають і згадуватимуть кожного дня. Психологічний тиск сильний. Я була, як біла ворона, в яку не вірять. Якби не мої побратими, не знаю, чи вдалося б мені це витримати. 

Мабуть, у мене всередині таки є стрижень. Бо через три місяці навчання ситуація повністю змінилася. Мене стали поважати. Я відчула, що на своєму місці. Змогла відстояти свій авторитет, і він став працювати на мене. Важливим був фактор фізичної форми. До великої війни я займалась спортом 7 років, і моя фізична підготовка була кращою, ніж у більшості чоловіків. Тож цей найбільш вагомий, на думку командирів, аргумент одразу відпав. 

«На фронті теж треба щодня тренуватися. І слідкувати за харчуванням»

Прояви сексизму були й після навчання. Але мали вже зовсім інший характер. Вони виглядали, як турбота, про яку я не прошу. Коли починалися штурми, мене не хотіли брати із собою, бо за мене переживали. Я це добре розумію. Але не прошу про це. Подібне ставлення було здебільшого від командирів віком 50+. От вони ставляться до тебе, як до доньки, і все. 

За час служби я змінила декілька бойових посад. Чим саме займаюсь зараз, не можу сказати  з питань безпеки. Мій шлях — довгий і непростий. Якби мені хтось розповів у перші дні повномасштабного вторгнення, що я матиму такий шлях в армії, я б ніколи не повірила. 

«Усе можна пережити. Втрати — ні»

— Що складніше в армії — фізичне чи емоційне?

— Фізично мені не складно. Я тренуюсь майже щодня. За 3 роки війни можу згадати рази три, коли було фізично важко. Це були довгі забіги в броні. Складніше психологічно. Наприклад, коли побратими ловлять «депресуху», я за них переживаю. Перетягую їхні почуття на себе. У цьому і складність: ти тут не один, і твій мозок і твої відчуття — це мозок і відчуття твоїх побратимів. І якщо з кимось щось не так, з тобою теж. Такі сестринські почуття, я б сказала. 

— Який момент на війні ви ніколи не забудете?

— Поранення. Смерті близьких побратимів. Коли мене, поранену, везли в лікарню, я просила Бога, щоб можна було якнайшвидше повернутися до своїх. Думала: «От мої побратими будуть їздити на завдання, з ними будуть ставатися всілякі історії, а я з цього випаду». Коли після операцій і лікування повернулась, перед бойовим завданням зловила себе на думці, що мені страшно — чи не дасть збій моя психіка у відповідальний момент. 

Тож перший після поранення виїзд я добре запам'ятала. Стався прильот біля нашої позиції. Мій пульс тоді підскочив, певно, до 180 ударів. Я злякалась у нетиповий для себе спосіб. Зазвичай у станах, які мені не зрозумілі, я не завмираю. Треба бігти — біжу, треба падати — падаю. Цього ж разу я завмерла. Але вже через добу все минуло, адаптація пройшла успішно і більше до цього питання я не поверталась. 

«З часом розміри страху починаєш відчувати всередині як фізичне явище»

— Чим пахне війна?

— Страхом і смертю. Усе на війні пронизано страхом. З часом він стає фізичним явищем. Наче ти можеш відчути його розміри всередині себе. Весь сенс у тому, щоб навчитися з цим жити і робити так, щоб це не впливало на твою роботу. Бо що довше ти на війні, то більше у тебе в голові різних ситуацій розвитку подій. 

Ти вже бачив так багато відірваних рук, ніг, потрощених машин, хат. Бачив, як КАБи влітають в підвали, як руйнують усе на своєму шляху. Коли ти чуєш свист, в голові автоматично спливає все, що колись чув і бачив. Тіло відразу реагує

Це важко, коли немає перерви від служби, і людина постійно у цьому. Так людина може стати тягарем для інших. Тому треба або давати перерву, або переводити людину на іншу посаду — подалі від бойових. У мене в команді є хлопець, який на війні з 2014 року. Не уявляю, як він це все вивозить. Такі люди для мене не просто герої. Це феноменальні люди. 

— Чого ви боїтеся найбільше?

— Смерті побратимів. Коли я про це думаю, у мене мозок наче зупиняється. Наче я не розумію, як далі існувати. Усе можна пережити. Втрати — ні. 

— Як вас змінила війна?

— Мені здається, я стала глибшою. Наче в голові відкрилися нові комірки, заповнені думками про світобудову, відчуттями й почуттями, яких до цього не мала. 

До війни я жила у рожевих окулярах. Мене оточували люди, які мені подобались. Я працювала на роботі, яка мені подобалась.

На війні я зіштовхнулася з тим, що бачила тільки у фільмах. Несправедливість, утиски, а разом з тим єдність, якої ніде більше не відчуєш. До війни я не знала, що таке страх, справжній біль. Та взагалі майже нічого не знала про це життя! Що ж, зараз воно мені відкрилося

— Чому ви на війні?

— За роки війни моя мотивація змінювалася. Починалося із «заради перемоги, країни, українців». Тепер залишилося «я тут заради тих, хто мене оточує. І поки борються вони, буду боротись і я». 

«Пазли — мій ідеальний відпочинок між боями»

— Як ви витримуєте війну? Що допомагає пережити стрес?

— Перший рік я відчувала, що психіка просідає. Зрозуміла, що це напряму пов'язано з моїм фізичним здоров'ям. З тим, як я харчуюся, сплю, тренуюся. На початку своєї служби я не тренувалася. Бо думала, що і без цього достатньо навантаження. Згодом зрозуміла, що треба перетягнути навички цивільного життя туди, де я зараз. Стала тренуватися щодня, нормально їсти. Так, на фронті можна нормально харчуватися. Якщо подбати про це заздалегідь.

Маю ще один спосіб витримувати війну і перемикатися — складати пазли, великі й складні. У мене їх багато. Купую завжди декілька, про запас. Вмикаю аудіокнигу і складаю пазл. За ці роки я вже прослухала чимало аудіокниг. Це плюс. 

Відпочинок на фронті

— Ваш позивний «Висота». Чому?

— Півтора роки служби я, єдина дівчина в цілій роті, а далі і взводі, не мала позивного. Коли ж перевелася у снайперський взвод, командир мені сказав: «Як це у тебе немає позивного?». Дав мені час до вечора, щоб я його собі придумала. Ми з хлопцями думали-думали — нічого. На що командир сказав: «Тоді будеш “Висота”». 

«Висота» — це позивний його першого командира. Коли він про це розповів, я подумала, що це дуже почесно. Ми нашого командира дуже поважали і цінували. Готові були йти за ним хоч у пекло. Тож я залишила позивний, який він мені дав. 

— Ольга «Висота» іде на Кіліманджаро. Думаю, в організаторів вашого сходження пазли склалися, тільки-но вони дізналися ваш позивний. Вони подумали: «Вона точно візьме цю висоту». 

— Теж так думаю (сміється, — Авт.). 

— Ви мрієте написати книжку. Про що вона буде?

— Протягом свого життя я веду щоденник. Десь з університетських часів. Заповнюю його кожен день. Можливо, колись я дозрію, до мене прийде певна мудрість, і я зможу з тих всіх простих записів зліпити гідну книжку. Але спочатку треба для себе пояснити, в чому цінність цієї книги для інших. 

— Про що мрієте?

— Об'їхати світ. В ідеалі — велосипедом. Якщо не знайду однодумців, то автодомом. Дуже хочу побачити світ. Усі ці картинки, що випливають в інтернеті. Вони реальні? Не розумію, нащо така краса існує, якщо я її не побачу. 

«Єдність у горах схожа на єдність на війні»

— Ви вже здійснили одну дуже нетипову подорож — сходження на Кіліманджаро. Як ви після поранення погодилися на цю непросту пригоду?

— Мені подзвонила  директорка ГО «Arm Women Now» Ірина Никорак і сказала: «Тут є отакий проєкт, шукають дівчину-учасницю. Ти як?». Я їй: «Вже виїжджаю» (сміється, — Авт.). 

Потужний досвід. Адже це було дійсно дуже складно фізично й психологічно водночас — не можу пригадати, щоб колись таке відчувала. 

Сходження на Кіліманджаро разом з ветеранами на протезах, 2025

Ми захворіли, кисню бракувало. Коли піднялася на вершину, я була в шоці від того, як втомилася. Хотілося ридати від жалості до себе. Але водночас я зрозуміла, що можу дуже багато. Якщо я змогла піднятися на Кіліманджаро, значить, я можу робити неймовірні речі. 

Ця поїздка відкрила в мені нові грані. І сильно підняла самооцінку. А ще я зрозуміла, що єдність у горах майже ідентична до єдності на війні.

Це любов до інших просто за те, що вони є і йдуть поряд. Ти їх поважаєш, цінуєш і готовий віддати їм останнє, аби тільки у них все було добре. Цей досвід варто пережити кожній людині

Я знаю, що наш приклад — потужний стимул для інших. Особливо для військових, які втратили кінцівки. Згадую, як я лежала у шпиталі й накручувала себе щодо свого майбутнього життя після поранення. Думала, нащо мені таке життя? Якби тоді мені показали документальний фільм про сходження на Кіліманджаро людей з протезами, це б на мене точно вплинуло. Вважаю наше сходження важливим. Воно показує іншим, що можливо все.

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Ольга «Висота» Єгорова: «Я тут заради тих, хто мене оточує. І поки борються вони, буду боротись і я»

Ксенія Мінчук

Може вас зацікавити ...

No items found.

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress