Ексклюзив
Портрети сестринства
20
хв

Історія про справжню дружбу

Ґражина та Ірина дружать вже багато років. Коли Росія напала на Україну, Ірина з родичами приїхала до Польщі і прожила з Ґражиною півтора року.

Анна Лиско

Сестринська дружба. Фото: з Facebook-сторінки Ґражини Станішевської

No items found.

<frame>Нова публікація із циклу матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu<frame>

У березні 2022 року, посеред дуже холодної ночі, біля будинку в Бєльсько-Бялій, де мешкає Ґражина Станішевська з сестрою та шваґром, зупинився автомобіль з Бєльсько-Бялої служби швидкої допомоги. Рятувальники витягли з неї лежачу жінку. Разом з нею приїхала її донька Ірина, дружина Максима Ридзанича, загиблого захисника Донецького аеропорту, та троє дітей-підлітків. Вони втекли з Бучі. Вдень переховувалися в підвалі. Там було дуже холодно, тому вночі вони ризикнули і перебралися до квартири. Вони лягли на підлогу, подалі від вікон. 

«Це перевезення має не лише гуманітарний вимір, але й символічний», — написали згодом бєльські медики.

Чоловік Ірини загинув від кулі снайпера

Будучи депутатом Європарламенту, Ґражина Станішевська входила до групи з питань співпраці з Україною, почала вивчати українську мову. Під час Помаранчевої революції Ґражина виступала на київському Майдані. 

Після завершення політичної кар'єри Ґражина Станішевська була однією з ініціаторів створення Товариства друзів Бєльсько-Бялої та Підляшшя. Коли росіяни напали на схід України, товариство долучилося до допомоги, організовуючи, серед іншого, канікули в Бельсько-Бялій для українських дітей. У 2016 році Ірина приїхала сюди з дітьми. Ґражина зорієнтувалася в ситуації, завдяки Ользі Соляр, етнологині з Перемишля, яка займається Україною.

Ірина — лікарка. Вона згадує, що коли почалася Революція Гідності, багато роботодавців звільняли працівників від  виконання обов’язків на роботі, щоб вони могли піти на Майдан. Тоді загинуло багато людей, до лікарень потрапило стільки поранених, що не вистачало елементарних дезінфікуючих засобів та перев'язувальних матеріалів. Українці не мали ілюзій, що в їхній країні все буде добре, але сподівалися, що буде хоча б мир. Але нічого подібного не сталося. Росія відібрала у них Крим, а потім неспокійно стало на сході України. Ті ж самі люди, які протестували на Майдані, почали записуватися в армію, щоб воювати.

Максим Ридзанич — захисник Донецького аеропорту. Фото: з Facebook-сторінки Ґражини Станішевської

Ірина на все життя запам'ятає день, коли її чоловік сказав: «Я хочу з тобою попрощатися». Він уже був одягнений, готовий до від'їзду, адже раніше вже служив у силовій структурі, вирішив, що це його обов'язок. Він поїхав у Донецьк. Обрав собі псевдонім «Адам», це ім'я носив його дідусь-поляк.

Кілька днів «кіборги», як їх називали в Україні, дивом утримували тамтешній аеропорт.  Максим загинув якраз перед тим, як мав повернутися додому. Він хотів допомогти своїм бойовим побратимам, які потрапили в пастку, його вбив снайпер. «Я не могла в це повірити, дітям спочатку нічого не сказала», — згадує Ірина.

Допомога сім'ям загиблих воїнів

Гражина Станішевська вирішила підготувати Ірині та її дітям пакунок на Різдво. «Коли я запитувала її, що їй потрібно, вона завжди відповідала, що їй нічого не бракує. Врешті-решт я «витягла» з неї, що вона була б рада торбинці», — згадує Ґражина. 

Готуючи посилку для Ірини, Ґражина Станішевська подумала, що, можливо, поляки хотіли б допомогти й іншим українським родинам, у яких загинули рідні. Вона розмістила інформацію на Facebook, і одразу ж зголосилося кілька людей, але потім надовго запала тиша.

Ґражина Станішевська почала писати, дзвонити, просити, залучала до допомоги, зокрема, колишніх опозиціонерів. У 2017 році в Україну вже було відправлено десятки пачок

Саме Ірина допомагала їй знаходити тих, хто цього потребує.

З 2022 року, коли Росія напала на всю територію України, загинуло стільки солдатів, що, мабуть, довелося б залучити весь світ, щоб допомога продовжувала надаватися в такій формі. Стала необхідною й інша підтримка — пошук притулку для тих, хто тікає з України, і допомога їм стати на ноги тут. 

Навколо Ґражини негайно організувався штат волонтерів, готових допомагати. Тисячі біженців знайшли притулок у Бєльсько-Бялій та її околицях. Телефон Ґражини Станішевської дзвонив щохвилини. — Потрібне місце в Польщі для батьків з сином-аутистом, дочка з 80-річною матір'ю тікає, — Гражина була завалена проханнями про допомогу.

Ґражина Станішевська зі своєю українською родиною. Фото: з Facebook-сторінки Ґражини Станішевської

Подруга з родиною жила у Ґражини Станішевської півтора року

Ґражина боялася за безпеку Ірини. «Приїжджай до мене», — наполягала вона. Але Ірина не могла вийти, головним чином через лежачу матір. Завдяки рішучості Ґражини було організовано операцію з евакуації. Карета швидкої допомоги з Бєльсько просто поїхала до кордону, щоб забрати їх. 

Утримувати таку велику групу людей — величезний виклик, Ґражині Станішевській довелося, наприклад, додати своїх гостей до декларації про відходи, що збільшило витрати. До того, як вона отримала від держави допомогу в розмірі 40 злотих на людину, їй довелося взяти кредит. Дві родини, польська та українська, сіли за великодній сніданок разом. Ірина прожила з Гражиною півтора року. Ґражина Станішевська зізнається, що це був величезний виклик. Будинок невеликий, є спільна кухня і вітальня, присутність зайвих п'яти осіб, особливо трьох підлітків, дезорганізовувала життя кожного. «Ми всі дуже втомилися від цього», — зізнається Гражина. Її сестра навіть почала подумувати про переїзд.

Ірина вирішила повернутися в Україну, головним чином, через матір, яка дуже сумувала за домівкою. Жінка померла через тиждень після повернення. Ірина намагається якось відновитись. Це нелегко. Будинок Ірини непридатний для життя, одна зі стін підвалу обвалилася. Спочатку Ірина жила у брата, потім у подруги.

«Я відвідувала її в Бучі, вже планую наступну поїздку», — повідомляє Ґражина

Карина, дочка Ірини, вивчає медицину в Києві. Двоє синів Ірини залишилися в Польщі. Один навчається в Кракові, інший — в Бєльсько-Бялій і живе в школі-інтернаті. Вони продовжують отримувати підтримку. «Скільки зможу, буду підтримувати Ірину та її родичів», — запевняє Ґражина Станішевська.

Переклад: Анастасія Канарська

No items found.

Польська журналістка. Понад 25 років пише про еміграцію, права жінок та охорону здоров'я

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Пенькова, Легенди Києва, волонтерство, драматургія, Донецьк, війна, Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра

Українська драматургиня і сценаристка Катерина Пенькова народилась у Донецьку. Закінчила Київську державну академію естрадного та циркового мистецтв за спеціальністю «Актриса розмовного жанру». Співкураторка фестивалю «Драматургії любові і бобра» та співзасновниця «Театру Драматургів». Лауреатка І премії Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» (2012). Одна з переможниць драматургічного конкурсу Українського інституту в межах програми «Transmission.ua: drama on the move. Germany» з текстом «Свинина» — трагікомедією про життя українських заробітчан в Польщі (2020). Переможниця конкурсу «Драма.ua» із текстом «Марафон «російська рулетка»» (2023).

Її п’єса «Назву не пам’ятаю» увійшла до англомовної збірки “Ukrainian New Drama After the Euromaidan Revolution”. В жовтні 2023 року в межах Міжнародного проєкту «Історія пише себе сама» в Gorki Theater у Берліні  відбулось читання трагікомедії «Варвари цибулевої масті», де головною персонажкою є польська волонтерка, яка приймає у себе українську біженку.

Серед постановок у Польщі, «Бука» (2023) в Польському театрі у Бидгощі (режисерка — Ольга Турутя-Прасолова) та «Казки у валізах» (2022) в Komuna Warszawa (режисер — Беньямін Коц). Обидві п'єси написані у співавторстві із драматургинею Лєною Лягушонковою. Це далеко не весь перелік творчих досягнень Катерини Пенькової, яка, окрім драматургії, ще успішно співтворить мережу хостелів у Польщі. Без сумнівів ця тема знайде також своє відображення в текстах авторки. Розмовляємо для Sestry про це вдале поєднання креативності та прагматизму, війну, пошуки себе, материнство.   

На прем’єрі «Легенд Києва» в постановці Наталії Сиваненко, Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. Фото: Анастасія Мантач

Для мене Ти дивовижна жінка, бо творчі люди часто вважають, що вони не до бізнесу, хоча при тому нарікають на низькі заробітки в мистецьких сферах. Здається, що можна відчувати більше свободи в творчості, якщо є альтернативне джерело прибутків, і Ти якраз знайшла рецепт гармонійного поєднання. 

Я теж так це бачу. В бізнесі мене вів страх, а в творчості я не чекаю на музу. Я вважаю, що її можна систематизувати і себе дисциплінувати. Свою першу п’єсу я написала в 2011 році й була це віршована казка, за яку в 2012-му я отримала першу премію «Коронації слова» в категорії «п'єси для дітей». Це було щось зовсім інше від того, що я пишу зараз, але цей досвід мені теж здається цікавим. 

Я виховувалася в російськомовній родині й моя мама була в шоці, оскільки це було українською мовою у віршованій формі: «Як ти це змогла?» 

А мені було важливо попрацювати з цим. Я завжди писала вірші, маленькі новели, захотілося якоїсь більшої форми.

Я, як і всі, мабуть, себе шукала. Я ж закінчила балетну школу в Донецьку. І, коли ще навчалася, то брала активну участь в шкільній самодіяльності. Писала сценарії вечорів, ставила їх, грала в них, і мені казали: «Ну, балет, Катю, це не твоє. Тобі в актриси треба, ти так гарно граєш». Я поступила в естрадно-циркову академію і, мабуть, була би непоганою акторкою, але не склалося. 

В 2014 році для мене і моєї родини було абсолютно зрозумілим, що війна не закінчиться на Сході, що вона піде далі

Ми розуміли, що треба думати ширше. Я почала будувати бізнес, спочатку в Києві, потім у Варшаві. Хотілося якоїсь безпеки для своєї родини, бо мені не було за що утримувати маму і бабусю. Ми були у страшних мінусах. Ну ось власне, мене дуже сильно страх вів в бізнесі, я не знаю кого як. Страх, що треба забігти якомога далі, поки є ця енергія: бігти, бігти... У мене (у моєї родини) в Донецьку залишилася трикімнатна квартира, будинок бабусі. Ти просто усвідомлюєш, що цієї нерухомості вже нема, забуваєш і думаєш про те, що тепер треба робити щось нове. 

Катерина Пенькова. Фото: Станіслава Овчиннікова

Ми з чоловіком відкрили 2 хостели у Києві, потім 10 у Варшаві, і до пандемії досить швидко піднялись. А тоді гримнула пандемія. Ми були змушені закрити половину з них, бо не тягнули оренду. Не було людей, не було кого селити. Але Польша допомагала підприємцям, і нам дали тоді якийсь кредит на відновлення. Це було близько ста тисяч злотих, завдяки чому ми змогли відновитися приблизно за рік. Ось тоді ми вже почали ставати на ноги, відкривати нові хостели, рухатись далі.

Драматургія та сором жити своє життя

Я почала знову писати в 2019 році, коли в мене з'явився час. На той момент ми вже відкрили декілька хостелів у Варшаві, вони почали працювати, ми працевлаштували адміністраторів і в мене з'явився час, який я змогла приділити тому, що мені подобається, знайти якусь віддушину в творчості. Зараз часу знову обмаль і ми на такому етапі, коли я дуже багато роблю. Але я думаю, що я вибудую зараз якусь схему, де будуть працювати уже наші старші по команді.

У 2022 році я відчувала, що не можу займати місце тих митців, які приїжджають з України. В творчому плані цей рік був для мене абсолютно порожнім. Взагалі перші пів року я була повністю зайнята прийманням біженців і практично жила в шелтері, оскільки це було цілодобово.

Ми переробили свій основний хостел на площі Домбровського, 3 у Варшаві на пункт прийому і цей потік жінок був безкінечним

Перший місяць ми робили це за свої гроші. Згодом сердечна подруга, режисерка Олена Апчел знайшла спонсора, а потім Польща запровадила програму «40+», завдяки якій ми могли продовжувати.

Знаю зі свого досвіду і чула теж від подруг-драматургинь, що коли ти пишеш якусь свою достатньо автобіографічну історію, то потім хочеться перемкнутися і написати щось дуже жанрове, що не потребує як би твоєї крові. Тоді ти робиш величезний розворот, шукаєш матеріали по темі, створюєш цих персонажів. Згодом знову хочеться щось своє викласти, що набралось. «Назву не пам’ятаю», «Готель «Великобританія»» і «Бути майстром» ці три тексти такі досить автобіографічні. Хоча «Великобританія» вже більш містерійний. Там є декілька шарів і вся ця історія йде глибоко у віки. 

Сцена з вистави «Легенди Києва» в постановці Наталії Сиваненко, Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. Фото: Анастасія Мантач

Крайня прем’єра «Легенди Києва» для Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра (режисерка — Наталія Сиваненко) з тих п’єс, для написання яких потрібно було попрацювати з масивом інформації, адже там багато історичних сюжетних ліній та хотілось знайти якісь цікаві маловідомі факти. Я прожила на Лівобережній 15 років і щодня ходила повз цей театр. Злукавлю, якщо скажу, що не мріяла одного дня побачити на цих вертикальних афішах, які видно і з метро, і з Броварського проспекту, своє ім'я.

 В липні планується прем’єра у Берліні із режисером Андреасом Мерцем. Це був його запит. Але проєкт дуже сильно став і моїм. Андреас у 2010 році був у Донецьку, робив там вуличний театр. І захотів зробити зараз проєкт про людей, які брали в ньому участь. А ми ж усі розуміємо, що це люди із історією двох разів вимушеного переміщення.

Я просто не могла пройти повз цю тему, оскільки це моє рідне місто. Ми взяли близько 15 інтерв’ю. Я сама плакала, беручи їх

Було дуже багато чуттєвих моментів, ностальгії. Хтось в інтерв’ю називає парк, а я там провела дитинство. А ми там із братом катались на каруселях, а ми там гуляли по алеї казок і були на дитячій залізниці. Андреас каже: «Ми візьмемо інтерв’ю у жінки, яка зараз живе у Львові і веде театральну групу для дітей». Я починаю брати інтерв’ю і розумію, що це Ольга Чистоклетова. І я вже нічого не можу брати і починаю просто ревіти, бо вона і її чоловік створили перший незалежний театр у Донецьку і, швидше за все, один із перших незалежних театрів в Україні ще у 1989 році — «Жуки». І я була там зі своїм класом. І вони справили на мене настільки сильне враження, що я знала — я хочу робити щось подібне. Це те, з чого і я складаюсь.

Потім я намагалась зібрати ці інтерв’ю в певну структуру. І повстав текст. Він вийшов непростий. Ми створюємо німцям проєкцію східно-німецької народної республіки і референдум, де існує вибір, але без вибору.

Дуже цікаво, як це сприйме німецький глядач, оскільки нам не хотілось зупинятись на тому, що на сцену виходять нещасні українки і розповідають про своє важке життя

Хотілось піти далі, дати відчуття відповідальності. Не знаю на скільки це вдалось. Зараз ідуть репетиції. 

Є попит, я бачу, що зараз я вже на тому етапі, коли театри, які хочуть зі мною працювати, замовляють тексти. Мене часто запитують як це мати велику фірму, коли у тебе є команда, персонал. Я й пишаюсь тим, що я зробила. Відчуваю радість від того, що я роблю кожного дня, але так само майже сором від того, що багато моїх друзів на передовій, а я ні, та наче виправдовую себе тим, що в мене двоє дітей, двоє непрацездатних батьків і свекруха. Ось такі думки часто накривають.

Сцена з вистави «Бука» в Польському театрі у Бидгощі (режисерка — Ольга Турутя-Прасолова). Фото: Przemyslaw Jendroska / пресматеріали

В мене прекрасні стосунки з обидвома дітьми, але дуже мало для них часу

Особливо, коли пишу. Це єдина моя проблема. Синові вже сімнадцять. Він спочатку не хотів бути у Польщі й мені дуже його бракувало. Цього року закінчує школу за українською системою в Освітньому центрі «Материнка» імені Дмитра Павличка у Варшаві. Йому вже більше хочеться свободи, жити своє життя. Щоразу відповідає: «Мамо, я тебе люблю!», коли я хвилююсь про плани на майбутнє.

Донька третьокласниця відразу пішла в польську школу і говорить польською практично без акценту.

Часто в ній пізнаю себе. Я була досить зухвалою. В дитинстві мені здавалось, що я все можу, всі люблять і все у мене є

Я дуже багато встигала: окрім загальноосвітньої, я ходила в балетну школу, театральний та літературний гуртки. Вставала о п'ятій ранку, робила уроки, на сьому тридцять йшла до школи, потім були позакласні заняття, на шосту годину вечора балетна школа. Сім років підряд я спала по п’ять годин. Мені це подобалось.

Мої батьки з того часу, коли обіймати дітей вважалось збоченням. З восьми років я торгувала влітку на ринку поруч з мамою, яка там працювала. Це ж були 90-ті роки, тотальна бідність. Не можу сказати, що мене безмежно любили, але й дуже не ображали. Побити могли, це тоді було нормою. Я сама знаходила себе. Мене перло, що комусь подобається те, що я роблю, що я можу організувати такий шкільний вечір, де сміються усі вчителі та учні.

Мою малу ніхто не примушує щось робити. Я часто її обіймаю і цілую

Вона фонтан ідей і дуже сильна особистість. Три роки ходила теж у балетну школу. Набридло. Тепер пішли на контемп. Це її вибір. Буває їжджу в справах по місту, а вона мені пише: «Мамо, коли ти вже будеш вдома і обіймеш мене?» і я така: «Ну все, треба їхати додому обіймати дитину».

20
хв

Катерина Пенькова: В бізнесі мене вів страх, а в творчості я не чекаю на музу

Анастасія Канарська

Дівчата й навіть юнаки охоче брали участь у майстеркласах з виготовлення купальських вінків, народних іграх і забавах, танцювали, співали купальських обрядових пісень, частувались ковбасками на грилі.

Дівчата робили і прикрашали опудало Марени (зимове божество), а хлопці — Коструба (або Купайла), після чого жінки мали викрасти чоловіче дерево-опудало і втопити його, а хлопці — вкрасти Марену і спалити її на вогнищі.

Фото: Zina Pastukhova

Найголовніший атрибут свята — вогнище, через яке стрибали поодинці й парами. Ніхто, на щастя, не обгорів, але був випадок, коли хлопець стрибав з наплічником і приземлився в багаття. Добре, що спина була захищена. Були ті, хто збивав коліна під час приземлення, але загалом атмосфера панувала — вогонь!  

«У Варшаві ми підтримуємо українську культуру. Наші діти, які народжуються тут, живуть уже в зовсім іншому середовищі, — розповідає організаторка заходу, волонтерка «Євромайдан-Варшава» Вікторія Погребняк. — Люди, які виїжджають з України, залишаються без внутрішньої опори, без цінностей, які нам прививали на рідній землі з молоком матері, з українською піснею. Ми діаспора, але передусім — українська. Тому хочемо, щоб наші унікальні традиції не забувались. Але ще ми робимо це, щоб Україна теж не втрачала з нами зв’язок».

Вікторія Погребняк

«Ми організовуємо таку подію вперше. У Польщі традиції святкування Івана Купала відрізняються від наших, у них це називається Noc Świętojańska. Ми бачили тут, у Варшаві, що місцеві теж плетуть вінок, але один великий і всі разом. Ми ж хотіли зробити це саме в наших традиціях — як звикли бачити в Україні», — додає Вікторія і зізнається, що організатори не очікували такого ажіотажу й великої кількості охочих взяти участь у святі. Тож ймовірно, наступного року Купала масово відсвяткують знов.

«Я живу тут давно, з початком повномасштабної війни забрала до себе з України доньку, — ділиться враженнями учасниця заходу Людмила. — Я народилась в 70-х роках у Миколаєві: тоді це місто було геть російськомовне, аж неприємно було. Зараз усе змінилось. Дуже пишаюсь тим, як жителі Миколаєва чинили опір ворогові. Як вигнали їх з Баштанки, де я працювала [місто на Миколаївщині, де у березні 2022 року мешканці об'єднались проти окупантів і розбили колону російської техніки з понад 300 бойових машин — Ред.]. Якби не Баштанка — не було б України. Я там працювала, знаю тих хлопців, які героїчно обороняли місто. Сьогодні це свято, ці традиції, річка нагадують мені Батьківщину, я почуваюся зараз як вдома».

Свято Купала — одне з найстаріших слов'янських свят сонцестояння. Його кульмінація — очищення за допомогою вогню, тобто стрибки через багаття.

Після переходу на новоюліанський календар у 2024 році Україна вперше за багато років нарешті святкує Купала під час літнього сонцестояння: коли день найдовший, а ніч — найкоротша. Раніше свято відзначали з 6 на 7 липня, цьогоріч — з 23 на 24 червня. Цього року Івана Купала ще й збігається зі святом Трійці.

Організатори заходу зазначають, що на інших акціях Євромайдан-Варшава до них неодноразово приєднувались поляки. Сподіваються, що українські купальські традиції також їм сподобаються.

Кошти, виручені на благодійному ярмарку та під час майстеркласів, підуть на дрони для ЗСУ.

20
хв

Івана Купала у Варшаві: українці запалили на березі Вісли. Фоторепортаж

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Катерина Пенькова: В бізнесі мене вів страх, а в творчості я не чекаю на музу

Ексклюзив
Портрети сестринства
20
хв

Коли небо впало на землю

Ексклюзив
20
хв

Євген Клімакін: Треба зійти з каруселі на Campo de Fiori

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress