Ексклюзив
20
хв

Гендиректор Комітету виборців України: майбутній парламент на 50% буде сформований з військових і волонтерів

«Я не виключаю, що може бути ухвалене політико-правове рішення із порушенням норм Конституції про проведення виборів. За останній рік з боку представників влади були сотні заяв про те, що для проведення виборів потрібно лише змінити закон. А маючи більшість голосів в парламенті, закон можна змінити буквально сьогодні на завтра», — гендиректор Комітету виборців України, політолог Олексій Кошель

Катерина Трифоненко

Військові та волонтери можуть стати новими депутатами парламенту України. Фото: VASILY MAXIMOV/AFP/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Верховна Рада закликає обраного президента Трампа і американський Конгрес допомогти закінчити війну для проведення парламентських виборів в Україні. Про це наступного дня після президентських виборів у США заявив віцеспікер Верховної ради Олександр Корнієнко. Наприкінці вересня Центральна виборча комісія повідомила, що почала оновлювати реєстр виборців, що підняло хвилю обговорень, а чи не готується українська влада до виборів. Чи можливі вибори в Україні в осяжній перспективі і що про це думають українці, як повномасштабна війна змінила політичні вподобання, чи буде в новому парламенті умовна партія Залужного і чи можливе повернення у політичне життя проросійських сил — про це Sestry запитали в генерального директора Комітету виборців України, політолога Олексія Кошеля.  

Катерина Трифоненко: Чи можливі в Україні вибори, скажімо, в наступному році? 

Олексій Кошель: Я не виключаю, що може бути ухвалене політико-правове рішення із порушенням норм  Конституції про проведення виборів. За останній рік з боку представників влади були сотні заяв про те, що для проведення виборів потрібно лише змінити закон. Ніхто, окрім колишнього представника президента у Верховній Раді, пана Веніславського не сказав, що проведення виборів забороняє Конституція. Всі говорять виключно про закон. А маючи більшість голосів в парламенті, закон можна змінити буквально сьогодні на завтра. Тому проведення саме такого рішення я не виключаю. Тим більше, коли ми отримали такий чіткий, прямий сигнал про тисячу гривень для кожного громадянина України. Знаєте, коли вибухають обуренням соціальні мережі — це одне, але є мільйони громадян, які не будуть обурюватися.

І для доведених до злиденного стану окремих категорій громадян ця тисяча, особливо якщо помножити на двоє, троє, четверо, п'ятеро членів сім’ї, може стати достатньо серйозною вигодою, за які вони можуть дякувати президенту Зеленському

 — Від чого може залежати ухвалення рішення про проведення виборів? 

— Для проведення виборів має бути рішення Верховної Ради України. Слуга народу має більшість голосів у парламенті, не самостійно, але за підтримки з боку трьох депутатських груп. Це депутатська група «Довіра» і дві групи, які раніше були проросійською фракцією Опозиційна платформа «За життя», яка нині заборонена рішенням судів. Зараз це фактично неформальна коаліція, яка може гарантувати голоси за будь-які рішення. Навіть ті, які виходять за межі здорового глузду, тому з голосами проблем не буде.

Для призначення виборів в Україні можуть змінити законодавство. Фото: Shutterstock

— Чи є ознаки того, що українські партії готуються до проведення виборів?   

— Чіткої системної роботи політичних партій по підготовці до виборів я не бачу. Єдине, що ми можемо сказати, це те, що з боку опозиційних партій, збільшився градус критики влади, але також варто відзначити, що збільшилась і кількість підстав для критики влади. Я бачу багато прикладів на місцях, коли міські голови активно вкладають кошти в проєкти, які ми можемо розцінювати виключно як безглузде витрачання коштів під час війни.

Тобто це і ремонти фасадів, і програми озеленення, і масове будівництво тротуарів та бульварів, навіть фонтан відкрили під час війни

Це витрачання грошей на вітер, але його варто оцінювати, в тому числі, в контексті підготовки до виборів. Разом з тим я бачу й окрему активність політичних сил, зокрема партія «Слуга народу» масово роздає рекламні газети в Києві і в інших регіонах. Ну, і, знову ж таки, рішення президента про виплату однієї тисячі гривень всім без винятку громадянам я розглядаю виключно як політичну технологію, жодної здорової економічної логіки я в цьому не бачу. 

— А українцям взагалі зараз потрібні вибори? Які настрої?

—  Якщо дивитися на кількісні показники роботи Верховної ради, на кількість розглянутих і ухвалених законопроєктів, вони, точно не гірші, ніж до воєнного стану.  Гостра реакція суспільства і недовіра до парламенту — це наслідок низки скандалів під час війни: і корупція, і проблеми з деклараціями, і неетична поведінка, і проросійський настрій серед частини народних депутатів. І тому ми бачимо, що на відміну від інших владних інституцій парламент сьогодні отримує найбільшу порцію критики. Також маємо підстави критикувати парламент за невміння розставляти пріоритети, за ухвалення законопроєктів, з якими, м'яко кажучи, можна було зачекати до завершення війни. Тобто часто парламент замість того, щоб розглядати важливі військові законопроєкти, може розглядати законопроєкти сумнівної актуальності. Але це питання не лише Верховної Ради. Це проблеми загалом глибокої кризи державного управління. І точно так само ми можемо критикувати Офіс Президента, Кабінет міністрів за ухвалення рішень низької якості або сумнівної актуальності.

На прийдешніх виборах 50% місць може належати військовим та волонтерам. Фото: ANATOLII STEPANOV/AFP/East News

Мене, до речі, дивує, чому довіра до уряду більша, ніж до парламенту. Остання абсурдна заява про те, що вони забули передбачити кошти в бюджеті для виплат військовим на 2024 рік і тому з'явилась дірка в 500 мільйонів гривень. Півмільярда. Це величезна цифра. В уряді пояснили так: що за рахунками Міжнародного валютного фонду війна мала закінчитись у 2024 році, тому далі виплати не передбачали. Це логіка людей, які не вміють ухвалювати управлінські рішення. 

Щодо бажання виборців переобрати органи влади, я зустрічав соціологічні опитування, які вказують, що переважна більшість проти проведення виборів в умовах війни

Це надзвичайно приємні результати соціології, тому що торік була дискусія про ймовірність проведення виборів, коли представники органів влади, в тому числі спікер парламенту, пан Стефанчук, прямо заявляли, що, мовляв, можна проводити вибори, для цього достатньо лише змінити закон, очевидно, мали на увазі закон про воєнний стан. Натомість провідні експерти з питань виборчого права, конституційного права, громадські діячі активно дотримувались абсолютно протилежної позиції про те, що Конституція забороняє проведення виборів в умовах воєнного стану. Принаймні парламентських, але, на думку експертів, точно така сама логіка поширюється і на президентські, і на місцеві вибори. І дуже приємно, що суспільство підтримало саме цю позицію і не підтримує станом на зараз проведення виборів. Я також думаю, що така позиція громадян сильно пов'язана із безпековим фактором.

— Як повномасштабна війна змінила політичне життя і політичні вподобання українців? 

— Після повномасштабного вторгнення в Україні фактично обнулилось політичне життя. Воно не зникло, політичні сили працюють, але до речі, до честі переважної більшості політичних сил вони працюють в форматі волонтерських штабів: в центральних офісах політичних партій в Києві складають дрони, збирають гуманітарну допомогу, партійці возять гуманітарні вантажі. Після повномасштабного вторгнення в Україні фактично змінився формат ухвалення рішень.

Тут і до масштабного вторгнення ключові рішення ухвалювалися в Офісі Президента, а уряд і парламент швидше виконували роль виконавців. Оскільки вперше в історії незалежної України одна політична сила отримала більшість місць у парламенті і  самостійно, без огляду на опозицію, сформувала виконавчу владу. Але після розв'язання масштабної війни у 2022 році у нас спостерігався надзвичайно цікавий процес: формат загальної єдності роботи в парламенті. Тут варто зауважити, що попри все, ключові рішення парламенту стосувалися питань безпеки і оборони, підтримки збройних сил і ці рішення не могли роз'єднувати парламент. І тому ми бачили період небувалої єдності. Я думаю, що вперше в історії українського парламентаризму ми побачили дуже великі показники підтримки законопроєктів, коли кожне третє, кожне четверте рішення, приблизно, ухвалювалось навіть конституційною більшістю.

Тобто парламент просто працював як годинник. Але разом з тим, з одного боку, бачили гідність, а з іншого — залишалась ревнивість прийняття опозиції як такої. І через ці ревнощі, через намагання створити звичний формат інформаційного поля саме для влади і не допускати до інформаційного поля опозицію, було нароблено дуже багато помилок.

Я не хочу зупинятися на дрібних питаннях, блокування опозиційних каналів і багато іншого. Ключове — що в парламенті не зуміли розставити пріоритети. З одного боку, вони працювали у форматі, озираючись на Банкову, і чекали постійних підказок в усіх питаннях і без Банкової намагались не діяти.

А з іншого боку — були помилки з ухваленням і законодавчих, і виконавчих рішень в уряді  щодо питання збройних сил

І тому ми отримали просто катастрофічні проблеми і наслідки цих проблем достатньо серйозні. Приклад, очевидний для всіх, що зміни до законодавства про мобілізацію уряд подав на розгляд парламенту лише восени 23-го року. І при тому ці зміни були настільки неякісно, нашвидкуруч розроблені, що парламент змушений був відправити їх уряду на доопрацювання. 

І далі ці зміни були ухвалені лише у квітні 24-го року. Тобто для мене, ці цифри просто катастрофічні: півроку в умовах жорсткої фази війни потрібно було на допрацювання і друга редакція теж була низької якості. Тобто запізнення в часі на півтора-два роки в умовах жорсткої фази війни. І, на жаль, точно те ж саме ми бачили по інших напрямках. 

— Якщо говорити про тенденції, що нині переважають в українській політиці, які б ви виокремили, як визначальні? 

— Головна тенденція, яку ми бачимо в політичному житті, — це переорієнтація виборців на військових. З цим пов'язаний феномен генерала Залужного, до якого сьогодні залишається найвищий відсоток довіри. Військові, як показують результати останніх соціологічних опитувань, мають довіру в районі 93-94% відсотків. Це рекордні показники довіри. Це більша довіра навіть, ніж до православної церкви. Далі за військовими йдуть волонтери і державна служба з надзвичайних ситуацій.

Це свідчення того, що люди довіряють навіть структурам, які не військові, але дотичні до військового питання. І тому зараз ми маємо всі підстави говорити, що майбутній парламент буде відсотків на 50% сформований з військових і волонтерів

Це була очевидна логічна тенденція, але зараз вона знаходить своє відображення в показниках соціологічних опитувань, які засвідчують, що лідером у перегонах може бути Валерій Залужний. Серед інших учасників перегонів, які покажуть значний результат, може бути Буданов, можуть бути партії, які будуть відображати назву відомих, популярних в Україні воєнних підрозділів. Власне військові стали тією політичною силою, яку бояться старі гравці і найбільше пропрезидентська партія. Тому, очевидно, була і залишається  дуже велика спокуса провести вибори без військових. Тобто навіть якщо вибори відбудуться за дуже короткий період часу після оголошення  миру чи перемир'я, очевидно, що цього дуже короткого часу може не вистачити для багатьох військових для того, щоб активно включитися у виборчий процес.

Експерт не виключає створення партії Залужного. Фото: MAXYM MARUSENKO/AFP/East News

І більше того, я навіть спостерігав в інформаційній площині явно замовну хвилю заяв псевдоекспертів, які почали активно натякати на ризики того, коли військові приходять до влади. Але я вважаю, що із понад мільйонної української армії знайдеться кілька сотень достойних людей, які будуть мати досвід законодавчої роботи і бажання чесно працювати у парламенті. Власне, це була, є і буде ключова тенденція і ключова загроза для правлячої більшості. 

— Чи є ризик повернення до активного політичного життя проросійських сил?  

— У 22-му році, коли було ухвалене рішення РНБО про заборону проросійських партій, то багато хто перебував в такому форматі ейфорії і вважав, що все — ми поставили назавжди крапку в питанні руського міра. Якщо ми подивимося, наскільки болюче відбувається процес розлучення із церквою Московського патріархату, ми повинні розуміти, що приблизно такі ж ризики, що болюче розлучення буде і в політичній площині. Тому зараз, для того, щоб ми отримали принаймні часткові гарантії зменшення впливу руського міра після війни, нам потрібно ухвалювати низку законодавчих рішень. Ключове із них — це люстрація для тих осіб, які балотувалися від заборонених політичних партій впродовж останніх років: спочатку 14-го року і спочатку повномасштабної війни. При тому для всіх, хто балотувався: від сільського голови до президента включно. Це буде реальний актив цих проросійських політичних партій, якому потрібно заборонити брати участь у виборах принаймні на років 10. Мені дуже не подобається, коли я не бачу цієї дискусії і чомусь всі вважають, що немає жодних серйозних загроз. 

Хоча логіку монобільшості зрозуміти можна. Тому що дві депутатські групи з колишньої Опозиційної платформи «За життя» голосують в унісон із владною більшістю. Очевидно, можна пропускати, що ця підтримка, умовно кажучи, небезкоштовна. Я не виключаю, що вони отримали для себе певні гарантії за такі прояви лояльності. І саме тому парламент, я маю на увазі монобільшість, вже понад два роки не розглядає урядовий законопроєкт, який дозволяє забирати мандати депутатів місцевих рад від заборонених російських партій. Тобто у нас абсурд: партії заборонили, вони не існують, а їхні депутати в місцевих радах залишаються. І я припускаю, що їм може бути дозволена участь у нових трансформованих політичних проєктах. Я переконаний на 100%, що найближчі 10 років ми не побачимо в Україні виразні політичні проросійські проєкти.

Але ми можемо побачити, і це абсолютно реально, коли невдовзі проросійські сили братимуть участь у виборах під виглядом європопулістів та євроскептиків

Тобто, не потрібно прямо вигравати з Москвою. Достатньо доводити до абсурду всі ідеї євроінтеграції, євроатлантичної інтеграції. Ми можемо побачити політичні сили, які будуть спекулювати виключно на цих темах. Це те, що робить, наприклад, Грузинська Мрія. Вона ж не виступає з прапорами Путіна. Вона говорить про те, що потрібно дружити, потрібно запускати авіаперельоти, від цього виграє грузинський бізнес і так далі. Тож появу таких політичних сил в Україні вже в найближчому майбутньому я не виключаю. Тому потрібно проводити люстрацію, щоб хоча б частково зняти ризики для повернення до парламенту проросійських політичних сил.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка. Пише про міжнародні відносини

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Сполучені Штати не хочуть розпуску НАТО, але виходять з того, що це має бути союз, де кожен з партнерів несе свою ношу, заявив держсекретар США Марко Рубіо. З поверненням Дональда Трампа в Білий дім розбіжності між партнерами по обидва боки Атлантики лише поглиблюються. Черговий клин в трансатлантичну єдність, аж до ймовірного скасування червневого саміту НАТО, може вбити «мирна» угода Трампа. З документом ознайомились журналісти Reuters. З-поміж іншого там йдеться, що США визнають де-юре Крим частиною Росії і де-факто контроль РФ над окупованими частинами Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської областей. Окремим рядком Україні пропонується відмовитись від прагнень до вступу в НАТО.

Для європейців визнання анексії українського півострову є неприйнятним. «Крим і прагнення України до членства в НАТО — червоні лінії. Ми не можемо від них відмовитися», — цитує європейського високопосадовця Financial Times. Україна та ЄС передали американцям своє бачення мирного треку, яке за даними Reuters, принципово відрізняється від американських пропозицій. Нині, за оцінками європейських політиків та експертів, перед ЄС стоїть непросте завдання: наново згуртувати Європу заради її ж власної безпеки і запустити масштабне власне військове виробництво. Чи готові до цього всі європейські країни та чи є альтернатива НАТО?  Хто може стати союзником Європи в новій безпековій архітектур і яку роль в ній відіграватиме Україна? Чи може Трамп насправді залишити європейських союзників та чи реальні погрози Москви протестувати міцність Альянсу?     

НАТО і пріоритети Трампа

Політика США у взаємодії з Європою в питаннях безпеки може коливатися між двох сценаріїв, вважає науковий аналітик Інституту безпекових досліджень Європейського Союзу Джузеппе Спатафора (Giuseppe Spatafora). Перший можна умовно визначити як «око за око». Його суть полягає в тому, що США не планують остаточний вихід з Європи, але використовують його як інструмент для тиску, змушуючи союзників збільшити витрати на оборону — з особливим пріоритетом на закупівлі американської зброї. Слухняних союзників — підтримують, інших — карають. Це згодом призведе до повної двосторонньої структури оборонних відносин, каже Джузеппе Спатафора. Другий сценарій аналітик називає «Прощавай, Європо»: 

— У цьому варіанті США стратегічно відходять від Європи, зосереджуючись на інших регіонах. Військові сили та інфраструктура переміщуються на захист американської території або в Індо-Тихоокеанський регіон. США намагаються якнайшвидше вийти з регіональних конфліктів, зокрема війни в Україні, залишаючи її Європі. Пентагон переглядає закупівлі, орієнтуючись на морську війну в Тихому океані. Продаж зброї переорієнтовується на азійських союзників.

Такий вихід може тривати роками, хоча його можуть прискорити зовнішні кризи або бажання Трампа швидко здобути політичні очки

США вже переносять свій акцент на схід, про що Трамп говорить абсолютно відверто, зауважує міністр закордонних справ України (2007-2009 рр.) Володимир Огризко. Оскільки азійський напрям для нього є принципово важливішим, ніж європейський, то й діє він відповідно: 

— Якщо мені Європа не цікава, то чого я буду тримати в Європі: а) війська і витрачати на це колосальні кошти; б) прикривати Європу, якщо вона не платить за свою безпеку; в) до того ж я вважаю, що європейці вже давно експлуатують Америку. З його точки зору крен на схід абсолютно логічний.

Однак найбільші ризики і для України, і для Європи в цілому, за словами Володимира Огризка, пов’язані з тим, що Трамп не бачить в Росії загрозу:

— Росія для нього є теоретично можливим союзником у боротьбі з тим самим Китаєм. Це глупство найвищого ґатунку, але тут ми не можемо влізти в його голову і сказати, що воно інакше. Тому очевидно, що в якійсь перспективі треба очікувати відходу США від Європи.

Чи означатиме це, що Трамп вийде з НАТО? Думаю — ні. Бо це, так чи інакше, це дуже важливий інструмент, аби щонайменше координувати якусь діяльність і не псувати відносини остаточно
Повітряно-космічні сили Франції підвищують готовність на авіабазі BA116 у регіоні Гранд-Ест. Фото: Christine Biau/SIPA/SIPA/East News

Не треба плутати те, що адміністрація Трампа говорить, з тим, що адміністрація Трампа насправді робить, адже часто є заяви, претензії, ультиматуми, які не перетворюються в реальність. І почасти це пов'язано з нестабільністю, притаманною високо персоналізованому режиму, який складається в деяких випадках з досить некомпетентних людей, наголошує старший консультант британського аналітичного центру Chatham House Кір Джайлз (Keir Giles). 

Він наводить приклад Канади, коли на кілька тижнів Трамп забув про цю тему, але днями повернувся до своїх претензій з новою силою. Відтак поки що всі американські посадовці залишаються на своїх місцях в структурах НАТО і американські військові також перебувають в Європі, але що станеться, коли адміністрація Трампа згадає про них, передбачити неможливо, як, власне, і решту дій Трампа, наголошує Кір Джайлз:

— Та ключове питання, чи вийдуть Сполучені Штати з НАТО, насправді не має значення, тому що жодній країні не потрібно виходити з Альянсу, щоб ця організація припинила своє існування. Якщо вони, наприклад, заблокують співпрацю за 5 статтею, то це може завдати значно більшої шкоди, ніж прямий вихід з Альянсу.

Безпекові загрози чи гра на публіку

Секретар Радбезу Росії Сергій Шойгу 24 квітня в інтерв’ю російським журналістам заявив про готовність застосувати ядерну зброю. Мовляв, Росія уважно стежить за військовими приготуваннями європейських країн. Він також нагадав про зміни, внесені торік до російської ядерної доктрини, які дозволяють застосувати ядерну зброю у випадку будь-якої агресії проти Росії або Білорусі.

Раніше, 15 квітня директор російської служби зовнішньої розвідки Сергій Наришкін звинуватив НАТО в нарощуванні військової активності біля кордонів Росії. Заразом звинуватив Польщу та країни Балтії в особливій агресивності і сказав, що вони будуть першими, хто постраждає в разі конфлікту Росії з НАТО.

Президент Польщі Анджей Дуда назвав погрози Наришкіна класичною дезінформацією, мовляв, все, що робить НАТО — це виключно відповідь на російську агресію.

А міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський під час виступу в сеймі 23 квітня заявив, що Росія розуміє лише мир через силу і порадив Москві краще управляти власною територією: «Замість того, щоб фантазувати, як знову завоювати Варшаву, потурбуйтеся про те, чи зможете ви втримати Хайшенвай» (так китайською називається Владивосток. — Авт.).

Сікорський під час виступу у Сеймі. Варшава, 23 квітня 2025 року. Фото: ANDRZEJ IWANCZUK/REPORTER

Заяви російських посадовців — типова російська політика шантажу, каже міністр закордонних справ України (2007-2009 рр.) Володимир Огризко, яка, на превеликий жаль, спрацьовує:

— Тому що на Заході, як чорт ладана, бояться самого слова «ядерна зброя». А Росія, як ви бачите, нею розмахує і наліво, і направо, й офіційно, і неофіційно. І саме на цьому побудована вже, до речі, віками російська політика відносно Заходу: з залякуванням, брехнею і так далі. Поки що працює. Наша українська мета має полягати в тому, щоб пояснити європейським друзям, що Путін настільки хоче жити, що тема про війну з НАТО взагалі не стоїть на порядку денному.

Якщо він не може три роки захопити повністю дві українські області, то що говорити про те, що він може напасти на НАТО, на об'єднані сили, які б там зараз розібрані вони не були

Не піддаватися на шантаж і обман з боку Росії закликали Трампа й американський конгрес сім європейських країн — голови комітетів із закордонних справ парламентів країн Балтії, Франції, Чехії, Великої Британії та України 25 квітня оприлюднили спільну заяву, де підкреслили необхідність безкомпромісного захисту суверенітету й територіальної цілісності України. Дипломати також закликали пришвидшити процес вступу України до Європейського Союзу та НАТО і  конфіскувати заморожені російські активи на користь Києва.

«Ми не повинні повторювати помилок Мюнхена 1938 року. Переговори з військовим злочинцем Путіним є безглуздими: його головна мета — послабити і принизити нашого союзника, Сполучені Штати», — йдеться в заяві.

Україна очікує, що гарантії безпеки від США будуть такими сильними, як в Ізраїлю. Фото: ОПУ

Від Росії постійно йде фоновий шум і суть в тому, щоб визначити, коли він перетворюється на щось реальне. Існує багато спекуляцій щодо того, куди РФ може завдати наступного удару — чи то для того, щоб випробувати НАТО, чи то, щоб спробувати знищити НАТО, чи для прямої територіальної експансії. Багато уваги, звичайно, приділяється країнам, що безпосередньо межують з Росією. Але це не обов'язково можуть бути найпривабливіші цілі, міркує старший консультант британського аналітичного центру Chatham House Кір Джайлз: 

— Для Росії має сенс атакувати цю систему там, де її найслабше місце. Отже, якщо у вас є країна, яка визначила себе як співлідера так званої коаліції охочих як Велика Британія і якщо врешті-решт виглядає так, що вона може ввести війська в Україну, щоб спробувати підтримати український суверенітет, тоді ця країна стає мішенню для Росії. 

Альтернативні союзи і союзники

Американці в кінцевому рахунку вийдуть з Європи, питання лише в часі і алгоритмі дій — як вони це будуть робити, вважає директор Центру оборонних стратегій Олександр Хара. До прикладу, досі відкрите стратегічне питання, чи вони знімуть, наприклад, свою ядерну парасольку з Європи:

— Другий момент, зрозуміло, що НАТО є наріжним каменем нинішньої системи безпеки. Якщо Сполучені Штати зменшують зобов'язання, це означає, що тоді треба переформатувати цю організацію під ті виклики, які є, але з ресурсами, які набагато обмеженіші в плані військ і в плані технологій.

США — це арсенал демократії, вони виробляють велику кількість високотехнічної зброї, плюс частково забезпечують інфраструктуру, командну, розвідувальну і технологічну підтримку НАТО. Відповідно, на те, щоб це замістити, потрібен час та інвестиції

Але в будь-якому разі, певен Олександр Хара, Україна має інтегрувати у себе стандарти НАТО, не відмовлятись від перспектив членства, а у випадку появи альтернативних безпекових союзів — посісти там своє місце.   

А втім, нині Україна потребує гарантій безпеки. У своїх «мирних» пропозиціях США ці зобов’язання покладають на країни Європи. Натомість Володимир Зеленський заявив, що Україна чекає від США потужних гарантій безпеки — як в Ізраїлю. Зі слів українського президента, присутність американського контингенту в Україні — не обов’язкова умова, але необхідні розвіддані та системи ППО, зокрема Patriot.

Ми бачимо перші непевні кроки, але, принаймні, публічно досі не було достатнього визнання нагальності пошуку стабільнішої і надійнішої альтернативи НАТО, зауважує старший консультант британського аналітичного центру Chatham House Кір Джайлз: 

— Фактично, деякі організації, які могли б слугувати ядром або прототипом такої організації, були значною мірою відкинуті. Ми чуємо багато розмов про так звану коаліцію охочих, але ж є Об'єднані експедиційні сили — очолювана Великою Британією група північноєвропейських країн, які однаково бачили безпеку і хотіли бути готовими діяти в часи, коли НАТО не здатне. Зараз якраз такі часи, але про цю організацію повністю забули.

Найбільші щорічні навчання НАТО Dynamic Mariner/Flotex25. Затока Кадіс, 28 березня 2025 року. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News

Серед європейців переважає одна концептуальна прогалина, яка, на думку Кіра Джайлза, дуже стримує європейське мислення про нове безпекове середовище:

— Йдеться про те, яким чином за цих обставин Україна буде постачальником безпеки, а не споживачем безпеки. Адже Україна — одна з найважливіших, найсильніших і найрозвиненіших країн і армій, коли йдеться про утримання лінії фронту проти Росії.

Тож безпекові альтернативи НАТО можливі, але це вимагає більшої демонстрації лідерства з боку тих країн, які розуміють, наскільки серйозним і нагальним є цей виклик. Однак, продовжує Кір Джайлз, ми бачимо, що європейські лідери поки шукають рішення, які не визнають цю реальність:  

— Як швидко Європа може бути готова — потрібно багато часу, щоб скасувати 30 років руйнування власного військового потенціалу. Ми бачимо значні інвестиції в оборону,наприклад, в таких країнах як Польща, та на захід від Варшави — у Західній Європі все ще існує заперечення, що означає, що ці важливі інвестиції досі навіть не обговорюються публічно.

А між тим збільшення витрат на оборону, безумовно, має бути зараз серед пріоритетів Європи, вважає науковий аналітик Інституту безпекових досліджень Європейського Союзу Джузеппе Спатафора. Брюссель має допомогти державам-членам, наприклад, через спеціальні фінансові інструменти або спільні позики. Це покаже США рішучість Європи, а також дозволить самостійно підтримувати Україну:

— Друге, ЄС має інвестувати у стратегічні можливості — критичні для автономного воєнного потенціалу: авіаперевезення, розвідку, ППО і так далі. А також мають бути ресурси для ведення війни — від артилерії до великих армій.

Без цього стримування Росії без США буде неможливим

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Трансатлантичний розлам: чи зможе Європа створити нову систему безпеки без США

Катерина Трифоненко
екран, мобільний телефон, гучномовець

<frame>Більше знань, менше страху — це гасло нашого нового циклу публікацій. Адже безпека — це факти, перевірена інформація та обґрунтовані аргументи. Чим більше ми знаємо, тим краще підготуємося до майбутнього.<frame>

Усвідомлення того, що таке національна безпека і з чого вона складається, сьогодні є не привілеєм, а необхідністю. Але ще важливіше розуміти, що на багато її ключових сфер ми можемо впливати самі — як громадяни, мешканці, а також мігранти, які проживають у Польщі. Безпека — це не лише сфера держави, політиків і стратегів. Це наша спільна справа — повсякденна практика, заснована на знаннях, співпраці та відповідальності.

Основними напрямками національної безпеки є: військова безпека, безпека союзників, енергетична безпека, інформаційна безпека, економічна безпека, соціальна безпека, екологічна безпека.

На деякі з цих сфер впливають рішення, прийняті на державному чи міжнародному рівні. Але є й такі, на які ми можемо впливати — тут і зараз. І ми повинні робити це разом — незалежно від походження, мови чи історії. Тому що тільки тоді ми побудуємо суспільство, яке буде дійсно стійким до криз. Однією з таких ключових сфер сьогодні є інформаційна безпека — і вона стає першою лінією оборони в сучасному світі.

У XXI столітті війна не завжди починається з вибухів бомб. Іноді вона починається з посту в Facebook, зманіпульованого відео в TikTok або вирваного з контексту висловлювання, яке хтось кидає в інформаційний млин

Перш ніж впаде перша ракета, з'являються фейкові новини, перешіптування чуток і зростаюче відчуття, що «щось не так». У цифрову епоху знання стають нашим першим притулком, а інформаційна стійкість — новою формою цивільного захисту.

Дезінформація не знає кордонів, і її мета одна: розділити суспільство, посіяти недовіру та підірвати довіру до держави. Україна надто добре знає цей сценарій. Російській агресії передувала повномасштабна дезінформаційна кампанія — крок за кроком підривалися основи суспільної єдності. І, на жаль, ті ж самі методи сьогодні намагаються застосувати в Польщі.

Фото: Shutterstock

Українці перетворюються з героїв на цапів-відбувайлів? Неправдиві наративи б'ють по найслабших — а іноді й по тих, хто просто «новий» і досить помітний. Місяцями ми чуємо, що українці «не працюють», що вони «живуть на 800+», що вони «їздять на кращих машинах, ніж поляки» і що вони «псують ринок праці». 

Звучить знайомо? Так працює дезінформація — просто, емоційно, без фактів. А правда? Правда зовсім інша.

78% українців у Польщі або працюють, або активно шукають роботу. Це вищий показник участі в робочій силі, ніж серед багатьох груп польських громадян. Вони багато працюють — у логістиці, будівництві, громадському харчуванні, догляді. Скрізь, де поляки часто більше не хочуть працювати. Більше того — їхня присутність допомагає підтримувати темпи економічного зростання, які інакше сповільнилися б. Простіше кажучи, Польща потребує українців так само, як вони потребують безпечного місця для життя.

Гроші? Так. Але в один бік — до бюджету. Згідно зі звітом BGK «Вплив припливу мігрантів з України на польську економіку», опублікованим у березні 2025 року: з кожного злотого, виплаченого українцям у вигляді допомоги на рівні 800+, 5,4 злотих повертається до бюджету у вигляді податків і внесків. Ні, це не означає, що вони «віддають у п'ять разів більше», але це означає одне: вони віддають більше, ніж беруть. І це тверді цифри, а не думки з коментарів в інтернеті.

А ті розкішні автомобілі? Так, деякі українці приїжджали до Польщі на дорогих автомобілях. Тому що є люди з України, які володіють такими автомобілями, так само, як є поляки, які їздять на таких автомобілях.

Варто також поставити собі питання: якби у вас було 15 хвилин, щоб втекти з Києва чи Харкова під обстрілом, що б ви вибрали — автобус чи власне авто, якщо б воно у вас було? Це не розкіш. Це порятунок. Це єдине, що ти можеш забрати зі свого розбомбленого будинку

800+ для українців? Політичне страшило. У передвиборчій кампанії тема повернулася бумерангом — з твердженням, що «ми заберемо пільги в українців, а полякам залишиться більше». Проблема в тому, що це не лише популізм, але й натягування ковдри на очі. По-перше — незрозуміло, чи відбудуться якісь зміни. По-друге — навіть якщо вони будуть, то торкнуться маргіналів. Тому що переважна більшість українських сімей і так справляється самостійно і не потребує 800+.

А як щодо соціальних відносин? Ми спостерігаємо охолодження настроїв. Згідно з дослідженням, проведеним у листопаді 2024 року компанією Info Saliens, та звітом, опублікованим Центром Мєрошевського, одним із найпомітніших висновків є «значне зниження позитивних думок про Польщу та поляків. У 2022 році 83% українців мали добру думку про поляків, тоді як у листопаді 2024 року цей відсоток зменшився до 41%. Водночас зросла кількість тих, хто ставиться до них нейтрально, що свідчить про дедалі більш прагматичний характер відносин».

Але і для цього є причина: дезінформація, виснаження та відсутність чітких урядових наративів. Проте, ми не говоримо про конфлікт — ми говоримо про непорозуміння, яке можна виправити. Але тільки через діалог і факти.

У публічному просторі також неможливо оминути тему Волині — трагічної та болючої сторінки спільної історії, яка й сьогодні викликає сильні емоції. Саме ця рана найчастіше використовується як інструмент поділу. Лунають заяви, що українці «не хочуть віддавати тіла», що немає бажання співпрацювати, що пам'ять про злочин свідомо придушується.

Але треба чітко сказати: Волинь — це трагедія для обох народів. Це драматична сторінка історії, яка заслуговує на правду, пам'ять і гідність, а не на інструменталізацію та використання для розпалювання ворожнечі

Вшанування пам'яті жертв і повага до історичної правди є важливими. Але не менш важливо, щоб історія не стала зброєю в руках політичних наративів. Тому що ми не можемо повернути час назад. Ми можемо лише вирішити, що ми робимо з цією пам'яттю — і чи дозволяємо їй роз'єднувати нас у той час, коли ми найбільше потребуємо єдності.

Сьогодні ми стикаємося з новими викликами — війна, кризи, дезінформація, підрив основ безпеки. У такі часи історія має бути дороговказом, а не перешкодою. Ми повинні дивитися в майбутнє разом — поляки та українці.

Дезінформація — це зброя масового знищення. Потрібно сказати прямо — Польща не буде в безпеці, якщо не побудує систему опору інформаційним маніпуляціям. Медіаосвіта, вміння критично мислити, розпізнавати неправдиві джерела та свідомо користуватися ЗМІ — все це має бути настільки ж важливим, як знання місцезнаходження найближчого бомбосховища. Тому що достатньо однієї вправно поданої фейкової новини, щоб викликати паніку, розпалити обурення або заблокувати систему.

Познань, 24.08.2024 р. Марш з нагоди Дня Незалежності України. Фото: Lukasz Gdak/East News

І тут українці можуть зіграти величезну роль. Вони мають досвід боротьби з дезінформацією, вони знають інструменти, вони знають, як реагувати. В Україні місцеві лідери — вчителі, бібліотекарі, територіальна оборона, громадські організації — стали інформаційними «маяками», будуючи мережі довіри. У Польщі ми також можемо підтримувати і створювати таких лідерів. І це дуже нагальна справа.

Національна безпека сьогодні - це більше, ніж просто укриття і закони. Це про міжособистісні стосунки, соціальну довіру та інформаційну гігієну. І все починається з обізнаності. Якщо ми хочемо бути готовими до криз — ми повинні говорити про факти, а не про міфи. Про людей, а не про стереотипи. Про співпрацю, а не поділ.

Єдиний фронт —  безпечне суспільство. Українці не «гості» — вони частина нашого суспільства. І якщо ми зможемо разом з ними побудувати систему цивільного захисту, ми також зможемо разом захистити себе від атак, які приходять не з неба, а з інтернету.

Хто сіє страх, той пожинає кліки. Хто сіє знання — будує притулок. Інформаційна війна триває. І або ми навчимося вести її, або програємо ще до першого пострілу.

20
хв

Щоб розпочати війну, не потрібні бомби. Все, що вам потрібно, це вдалий фейк

Юлія Богуславська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ультраправі — лише прикриття. Ексрадник президента Румунії про те, як Кремль створює нові інструменти впливу на вибори в Європі

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Ексклюзив
20
хв

Занепад Америки, якою ми її знаємо

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress