Гендиректор Комітету виборців України: майбутній парламент на 50% буде сформований з військових і волонтерів

Кая Путо: Історія показує, що війна — це можливість для емансипації жінок. Під час Другої світової війни європейські жінки почали працювати в галузях, де раніше домінували чоловіки, таких як залізниця та військова промисловість. Чи спостерігаємо ми зараз щось подібне в Україні?

Лілія Фасхутдінова: Безумовно. Галузям, де раніше домінували чоловіки, не вистачає робочої сили, і в них працевлаштовується все більше жінок. Це пов'язано з тим, що багато чоловіків воюють на фронті, і тисячі вже загинули на ньому. А дехто відмовляється від роботи, бо ховається від мобілізації.

Все більше жінок можна зустріти за кермом автобуса чи вантажівки, в шахті чи на будівництві. Однак я б не назвала це емансипацією. Жінки в Україні були економічно активними ще з часів СРСР, адже тоді робота була обов'язковою. Після його розпаду зарплати виявилися занадто низькими, щоб вижити на одну. Тому я бачу це по-іншому: війна зробила суспільство більш відкритим для жінок, щоб вони могли відігравати більш різноманітні ролі на ринку праці.

Це також працює і навпаки, тому що деякі чоловіки влаштувалися на роботу в галузях, де переважають жінки, наприклад, в освіті. Це захищає їх від призову до армії, оскільки вчителі належать до критично важливих для держави професій і не підлягають мобілізації. Можливо, це не найблагородніша мотивація, але, ймовірно, після війни деякі з цих вчителів залишаться в професії. Тож це може позитивно вплинути на гендерний баланс у кадровому складі українських шкіл.

А як це виглядає в політиці? Жінки відіграють величезну роль в українській волонтерській спільноті, яка підтримує армію та державні інституції. Ця спільнота користується довірою суспільства, що після війни може перетворитися на політичний успіх. Чи з'являються вже нові жінки-лідери на горизонті?

Безумовно, після війни в політиці з'являться нові обличчя, і серед них будуть волонтери. Однак я не впевнена, що це будуть передусім жінки. Суспільству відомо, який величезний внесок вони роблять у волонтерство — допомагають збирати гроші на військову техніку, медичне обладнання тощо. У колективній уяві закріпився певний образ волонтерки: старша жінка, яка плете маскувальні сітки для солдатів. Однак вона зазвичай залишається безіменною. На мою думку, найбільш впізнаваними волонтерами є чоловіки. Саме вони найчастіше отримують нагороди, дають інтерв'ю, саме їхні обличчя знають. 

Нещодавно я запитала своїх знайомих, чи можуть вони назвати волонтерок. Майже ніхто не зміг. А от Сергія Притулу чи Василя Байдака знають усі. Війна, не війна — жінкам важче бути впізнаваними. Однак тенденція щодо жіночого активізму в українській політиці є висхідною. У 2000-х роках жінки становили менше 10 відсотків депутатів парламенту, зараз — понад 20 відсотків. Можливо, цьому сприятимуть квоти, запроваджені у 2019 році у виборчих списках. Ми не мали можливості перевірити це, оскільки через російське вторгнення з того часу не було жодних виборів, не рахуючи виборів до місцевих органів влади.

Квоти були запроваджені для того, щоб наблизити українське законодавство до стандартів ЄС у сфері прав жінок. Цей аргумент досі є переконливим для українського суспільства?

Так. Українці, як правило, мають ідеалістичний погляд на Захід і хочуть стати його частиною. Це полегшує просування прогресивних цінностей. Толерантність до ЛГБТКІ+ людей зростає — для багатьох українців, здається, саме тому, що вони хочуть бути європейцями. І не хочуть бути схожими на росіян, які переслідують гомосексуалістів і водночас декриміналізують домашнє насильство.

Ми обговорили позитивні тенденції, які дають надію на прогрес у сфері прав українських жінок. На жаль, війна приносить і небезпеки в цьому питанні.

Що маєш на увазі?

Є ризик, що коли чоловіки повернуться з війни, вони будуть настільки шановані, що від жінок вимагатимуть прощати їм все, виявляти вдячність, народжувати їм дітей — і ще більшою мірою, ніж раніше. У традиційному образі жінка — берегиня, турботлива богиня, мучениця, яка терпляче зносить усі тяготи сімейного життя.

У поколінні моїх батьків багато жінок підтримували своїх чоловіків, навіть якщо ті зловживали алкоголем. Свої рішення вони називали турботою і відповідальністю

У Польщі це «мати-полька» (matka Polka), яка «несе свій хрест». На щастя, ця модель відходить у минуле.

В Україні вона теж вже почала відходити. Але потім прийшла війна і все ускладнилося. Чоловікам, які повертаються з війни, важко повертатися до реальності. Вони бачили смерть і жорстокість, багато хто страждає від посттравматичного стресового розладу, деякі схильні до насильства.

До цього додаються розірвані зв'язки. Довгі місяці на фронті означають, що нерідко ви відчуваєте сильніший зв'язок зі своїми колегами в окопах, ніж зі своєю сім'єю. Після повернення це може зіпсувати ваші стосунки з дружиною. Виникають недовіра та ревнощі, підозри на кшталт: «Ти зраджувала, поки мене не було». Я знаю випадки, коли чоловіки на початку війни хотіли, щоб їхні жінки виїхали за кордон, а тепер ставляться до них як до зрадниць.

Мені важко про це говорити. Я безмежно вдячна всім солдатам, які захищають мою країну. Якщо вони поводяться неадекватно внаслідок пережитого — я знаю, що це не їхня провина. У мене розривається серце, коли я думаю про те, що вони пережили.

Це вина Росії, яка вторглася у вашу країну.

Так, це вина агресора. Але ми, Україна, не можемо допустити, щоб їхні страждання спричинили додаткові страждання жінок і дітей. Ми всі страждаємо, чоловіки і жінки, багато хто з нас матиме психічні проблеми до кінця життя.

Війна також залишить свій відбиток на майбутніх поколіннях. Завдання української держави, а також українського суспільства — пом'якшити ці жахливі наслідки

Чи не боїшся, що така кампанія може бути сприйнята негативно? Вже під час війни Укрзалізниця запровадила купе тільки для жінок у нічних поїздах. Це викликало обурення багатьох чоловіків: «Це ми ризикуємо життям заради вас, а ви робите з нас хижаків?»

Звісно, це зустріне спротив. Не тільки чоловіки, а й жінки, зокрема ті, чиї чоловіки воюють або вже повернулися з фронту. Про багато проблем в армії і так дуже важко говорити — вдячність солдатам робить їх табуйованими темами. Однак, якщо ми дійсно хочемо бути європейською правовою державою, ми повинні навчитися знаходити рішення і для цих незручних проблем.

Які проблеми маєш на увазі?

Наприклад, сексуальні домагання в армії. Я не кажу, що це широко розповсюджена проблема, але такі випадки трапляються, і їх треба засуджувати. Коли на початку російського вторгнення жертва такого насильства публічно розповіла про свій досвід, деякі люди відреагували дуже критично. Звинувачували її в дискредитації українських збройних сил і натякали, що, зрештою, жінки йдуть в армію, щоб знайти собі хлопця. На щастя, після трьох років повномасштабної війни говорити про проблеми стало трохи легше. Ми вже не піддаємо себе цензурі, як це було на початку.

Як держава може допомогти ветеранам?

Допомога ветеранам — це одне, вони потребують психологічної підтримки, а також комплексних програм, які б сприяли їхньому поверненню до цивільного життя. Для когось було б добре отримати грант на відкриття власної справи (такі програми вже існують), комусь потрібна допомога у працевлаштуванні. Не можна допустити, щоб ветерани війни сиділи вдома без діла. Це стосується і тих, хто отримав інвалідність на фронті.

Однак підтримка потрібна і сім'ям. Коли солдат повертається з війни, на них лягає величезний тягар. Вони не знають, чого очікувати і як реагувати. Крім того, я вважаю, що саме на жінок має бути спрямована кампанія на кшталт: «Ти маєш право піти, навіть якщо твій чоловік герой». Ніщо не виправдовує життя з насильником.

Проте в цілому становище українських військовослужбовиць покращилося з 2014 року...

Так, безумовно. Раніше вони навряд чи могли займати бойові позиції. Вони воювали на фронті, але офіційно були, наприклад, кухарками. Сьогодні такі випадки — винятки. Українських військовослужбовиць цінують і на символічному рівні — День захисника України, що відзначається 1 жовтня, перейменовано на День захисниці та захисника України. Міністерство оборони визнає внесок військовослужбовиць в оборону країни, і історії про те, що «прекрасні жінки роблять нашу службу приємнішою», на щастя, звучать у ЗМІ все рідше. Однак, жінкам в армії все ще важко отримати підвищення на керівні посади.

Серйозною проблемою є також гомосексуальні стосунки військовослужбовиць. Тому що вони не визнаються українською державою. Коли твоя партнерка поранена або потрапила у полон, ти про це не почуєш. Коли вона помирає, ти не можеш побачити її тіло.

Коли помирає біологічна мати, її партнерка не має жодних прав на дитину. Це стосується і гомосексуальних військових, за винятком того, що більше дітей виховується в лесбійських парах 

Гаразд, але, зрештою, саме чоловіки в армії піддаються більшій дискримінації — на відміну від жінок, їх примусово призивають до війська. Так у них забирають право на життя і здоров'я, основне право людини...

Цей наратив я часто чую від іноземців. Мене це дратує так само, як і те, що нашим захисникам кажуть, що «вбивати людей — це неправильно». Звичайно, це неправильно, але що ми повинні робити? Тим, хто не стикається із загрозою життю щодня, легко теоретизувати і критикувати наші рішення, і важче пропонувати альтернативи. Здатися Росії? Чи відправити всіх на фронт? Кинути жереб, хто з батьків опиниться в армії? Як ми тоді захистимо дітей і людей похилого віку? Хто працюватиме над тим, щоб економіка працювала?

Жінки, на відміну від чоловіків, могли легально виїхати з України.

Це, в свою чергу, є величезним викликом для українського сестринства. Між жінками, які виїхали, і тими, хто залишився, виникла напруга. Деякі з нас звинувачують одна одну: «Ти залишила свою країну в біді, ти втекла, ти зрадила нас». Або: «Ти залишилася, ти руйнуєш життя своїх дітей». 

Для мене це дуже сумно. Я вважаю, що кожен має право приймати рішення, яке, на його думку, є найкращим для його сім'ї. Це трагічний вибір, тому що кожне рішення чомусь неправильне. Ця напруга шкодить Україні, тому що деякі біженки не захочуть повертатися додому через це. Я знаю жінок, які виїхали, і їхні сім'ї перестали з ними спілкуватися.

І приймуть їх назад?

Я думаю, що коли війна закінчиться, ця напруга спаде, люди почнуть жити новим життям. Але для багатьох біженок це буде аргументом, щоб не повертатися в Україну.

Чи не боїшся ти, що негативний вплив війни на права українських жінок переважить позитивний?

Я не знаю. Я оптимістка, сподіваюся, що позитив переважить. Але я оцінюю шанси на це як половина на половину.

Як війна змінила тебе як феміністку?

До початку повномасштабної війни я б сказала, що в першу чергу я —жінка. Для мене не було нічого важливішого з точки зору моєї ідентичності. Сьогодні я кажу, що я українка. Війна об'єднує національність більше, ніж будь-що інше. Якщо ти не знаєш війни, ти ніколи її не зрозумієш.

Лілія «Ліля» Фасхутдінова — феміністка та правозахисниця з десятирічним досвідом роботи в громадянському суспільстві, антидискримінаційних програмах та просуванні гендерної рівності. Вона отримала ступінь бакалавра філології в Сорбонні та ступінь магістра з прав людини в Університеті Падуї. Працювала з сирійськими біженцями в Туреччині, внутрішньо переміщеними особами в Україні, людьми з ВІЛ, ЛГБТКІ+ та жінками. Зараз живе у Львові, де працює над проєктом з розширення прав і можливостей жінок у міжнародній гуманітарній організації.

‍

Український військовослужбовець (праворуч) з жінкою оглядають визначні пам'ятки Києва під час прогулянки на моноколесах у сонячний літній день у Києві, 14 серпня 2024 року, на тлі російського вторгнення в Україну. Фото: Сергій Супінський / AFP

Переклад: Анастасія Канарська

Європейський Союз 13 червня вчетверте продовжив режим тимчасового захисту для громадян України — цього разу до березня 2027 року. Водночас на початку червня видання Politico повідомило, що Єврокомісія готує план повернення українських біженців в Україну після припинення бойових дій. Брюссель рекомендує країнам Євросоюзу створити «центри єдності», де консультуватимуть тих, хто планує повернутися додому, зокрема, допомагатимуть з пошуком роботи. Перші центри відкриють у Німеччині та Іспанії. Наскільки реалістичне масове повернення українців додому? Що буде зі статусом тимчасового захисту після 2027 року? Чи готові європейські країни до довгострокової інтеграції українців? 

Захист у дії

Зараз у ЄС понад 4 мільйони українців користуються механізмом тимчасового захисту. Він був розрахований на три роки. Однак ухвалюючи рішення про продовження дії тимчасового захисту, ЄС виходить в першу чергу з безпекової ситуації, — пояснює старший політичний радник Міжнародного центру розвитку міграційної політики (ICMPD) у Відні Мартін Вагнер (Martin Wagner):

— Ситуація залишається дуже нестабільною, і зараз знову спостерігається зростання інтенсивності російських обстрілів. Якщо війна закінчиться, то важливо, як саме. Чи буде вся територія України безпечною? Які частини залишаться окупованими? Чи буде інфраструктура України достатньо сильною, щоб прийняти людей назад? Якою буде ситуація і можливості повернення для внутрішньо переміщених українців у свої регіони? Чи зможуть люди повернутися у свої домівки, чи вони зруйновані? Всі ці питання потребують чітких відповідей.

З розмов, які відбуваються зараз, можна зробити висновок, що країни-члени ЄС доволі чітко заявляють: доки триває війна, повернення може бути лише добровільним. А втім, у своїй комунікації Європейська комісія закликає країни-члени розробляти спільні програми повернення, щоб бути готовими до майбутнього, продовжує Мартін Вагнер:

— Найімовірніше, ми побачимо поетапний процес. Спочатку йтиметься про підтримку спонтанних повернень, згодом — про програми підтриманого повернення, які, сподіваємося, будуть пов’язані з програмами відбудови.

І лише з часом, коли ситуація стане більш стабільною, передбачуваною та сталою, повернення набиратиме більших масштабів

«Поки Росія продовжує тероризувати українське мирне населення, ЄС продовжує виявляти свою солідарність з українським народом», — заявив Томаш Семоняк, міністр внутрішніх справ Польщі, яка зараз головує в ЄС.

Продовження статусу тимчасового захисту до 2027 року — це проміжний етап і в подальшому потрібне системне вирішення. Деякі країни-члени вже відкрили можливість отримання національних дозволів на проживання, додає Мартін Вагнер:  

— Особливо ті країни, які прийняли найбільше бенефіціарів тимчасового захисту, вже готуються до переведення частини з них на національні статуси, щоб уникнути ситуації, коли після завершення дії тимчасового захисту всі одночасно потребуватимуть нового статусу, що перевантажить національні адміністративні ресурси.

Повернення чи інтеграція

Рівень працевлаштування серед українців вищий, ніж в інших груп мігрантів і біженців, утім, структурні бар’єри залишаються і впливають на успішність інтеграції, звертає увагу політична аналітикиня Центру європейської політики (EPC) Анастасія Карацас. Наприклад, у Німеччині, де існують усталені процедури інтеграції, пріоритетом стало вивчення мови. Це полегшило працевлаштування, але призвело до втрати навичок і ускладнило вихід на ринок праці пізніше. Прикладом є ініціатива «Job Turbo», запущена в листопаді 2023 року, яка допомогла 250 000 українців із базовими знаннями мови знайти роботу, але часто на нижчих за кваліфікацію посадах. У Польщі та Італії слабша підтримка інтеграції сприяла швидшому працевлаштуванню, однак також призвела до переважно некваліфікованої зайнятості, продовжує Анастасія Карацас:

— Національні служби зайнятості адаптувалися до ситуації з певними успіхами. Наприклад, у Польщі Варшавське бюро праці створило «Спеціальну службу», яка пропонує навчання, перекваліфікацію та підбір роботи, а згодом ця модель поширилась і на інші регіони.

В Італії проєкт PUOI (Protezione Unita a Obiettivo Integrazione) охопив близько 200 українців, 60% з яких після проходження соціально-професійного навчання змогли працевлаштуватися. Але ж такі ініціативи мають обмежений масштаб

Додаткову непевність створюють дискусії про ймовірне припинення вогню під тиском США, що ускладнює довгострокове планування. Перспектива загальноєвропейського статусу для українців після 2027 року залишається неясною.

Попри все, резюмує Анастасія Карацас, чимало українців сподіваються повернутися додому, хоча ця можливість залежить від економічної та безпекової ситуації як в Європі, так і в Україні. А те, що Київ декларує зацікавленість у поверненні своїх громадян, цілком зрозуміло:

— На тлі величезних руйнувань, спричинених повномасштабним вторгненням Росії, та демографічного спаду в Україні, відбудова країни — особливо у критичних секторах, таких як будівництво, транспорт, сільське господарство та державні послуги — значною мірою залежатиме від українців, які повернуться.

Людський капітал

Основні фактори, які можуть стимулювати українців до переїзду додому, — це безпека, наявність робочих місць, програми підтримки, але багато з тих, хто хотів, вже повернувся, наголошує доктор соціальних наук Зіновій Свереда. Основні чинники залишитися в ЄС, з його слів, — інтеграція за понад три роки війни, перспективи роботи та освіта дітей. 

Лише 31% українців нині планують повертатися в Україну, свідчить нещодавнє дослідження Центру економічної стратегії. При тому, що ще в січні 2024-го таких було 34%, у травні 2023-го — 41%, у грудні 2022-го — 46%. 

Якщо говорити про польський контекст, то на основі досліджень, проведених серед жінок-біженок з України у 2022, 2023 та 2025 роках, можна зробити висновок, що приблизно половина з них мають намір залишитися в Польщі, каже професор соціології Ягеллонського університету в Кракові Пьотр Длугож (Piotr Długosz):

— Українки мають дітей, які ходять до школи, три чверті з них працюють, знають польську мову, більшість самостійно орендують квартири і ведуть нове життя. Їм важко буде змінити місце проживання. Дослідження також показують, що понад половина біженок страждає депресивними, тривожними та стресовими розладами, що є наслідком воєнної травми, а також стресу, пов'язаного з поточною ситуацією.

Цей фактор призводить до того, що жінкам бракує сил і енергії для чергового переїзду та перебудови життя

Вагомим фактором повертатись в Україну чи ні буде економічна ситуація в країні перебування, продовжує Пьотр Длугож, якщо вона забезпечуватиме хороші умови життя, то, швидше за все, мало хто захоче повертатися:

— Слід також пам'ятати, що українські біженці завдяки високому рівню освіти та молодому віку, становлять людський капітал, який необхідний економікам, що борються з нестачею робочої сили. 

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

‍

Із зовсім свіжого — Румунія на президентських виборах двічі ходила по краю прірви, але все ж обрала своїм лідером проєвропейського мера Бухареста Нікушора Дана. Угорський Віктор Орбан, словацький Роберт Фіцо та німецька лідерка AfD Аліса Вайдель із карикатурних фігур перетворились у справжнє випробування для Європи.

Всі вони — за дуже хороші стосунки з Європою, але і за мільярди Євросоюзу

Деякі — як одіозна лідерка французьких правих Марін Ле Пен — отримують заслужені кримінальні вироки за розкрадання грошей Європарламенту. Багато років поспіль її партія відмивала гроші на помічників депутатів Європарламенту. У фіктивних контрактах вони буцімто працювали у Брюсселі, а на ділі гроші йшли на працівників «Національного обʼєднання», політичної сили Ле Пен. 

Переможця парламентських виборів у Нідерландах Герта Вілдерса, який не приховував свого захоплення РФ та закликав активізувати вихід власної держави із ЄС, просто перетравила власна виборча система. Вона така складна, що премʼєром став абсолютно інший чоловік — Дік Схоф — професійний спецслужбіст, який пʼять років розслідуванням збиття рейсу MH17. Це добрий приклад, як раціо державників перемагає голий популізм. 

Президентські вибори у Польщі теж показали моду на праві ідеї. Два кандидати — Славомір Ментцен та Гжегож Браун — захопили своїми ідеями десь одну пʼяту населення. Пан Ментцен — типовий ультраправий із Європи за мірками нинішніх політичних часів, який «лише» виступає за обмеження функціоналу Євросоюзу, посилення міграційної політики та проти абортів. А от Гжегож Браун пішов далі. Креатив його кампанії включав і мітинг біля братської могили воїнів УПА на горі Монастир у Польщі, і витирання черевиків об прапор ЄС, і навіть вдерся до лікарні в Олешиці та погрожував лікарці-гінекологині арештом через нібито проведений нею аборт на пізньому терміні вагітності. 

Все це свідчить, що ультраправі зачепили практично кожну країну і користуються великою популярністю

Соціологічні дослідження показують, що цей тренд триватиме до середини наступного десятиліття — до того часу, коли відбудеться нова технологічна революція та стабілізується кількість населення у світі, яке уже досягло свого піку. До цього часу люди дещо адаптуються до постійних викликів, і стане зрозуміло, чи є у нашої популяції шанс на те, щоб взагалі не зникнути як мамонти.

Чому ж праві, які раніше скоріше були перчинкою в парламентах і мали куці фракції, пішли у зростання? Популярність підтримки правих партій стало наслідком глибокої кризи, в якій опинилась уся Європа: політичної, безпекової та економічної. У тому числі це стало реакцією на агресію Росії і претензії Китаю на поділ світу по-новому, щоб посунути гегемонію США. 

Тож складні часи збільшують попит на праві цінності, популістів, націоналістів та автократію

Це відбувається в історії вже не вперше. Війни біля власних кордонів підштовхують населення дбати про власну безпеку. І задля цього вони починають шукати політиків, які пропонують егоїстичні, популярні, прості чи привабливі рішення, які можна швидко реалізувати. Такі періоди призводять до кризи демократій та зростання популярності націоналістів і популістів. 

Коли старі еліти не дають інструкцій, як вийти із криз, нішу хутко захоплюють політики з радикальними ідеологічними наративами. Червоною лінією там зазвичай проходять заклики економити, зосереджуватись на власній безпеці і посилати геть іноземних зайд, які хочуть скористатись вашими надбаннями — соціальною підтримкою, комфортом життя, перспективами кар'єрного зростання. 

Іконічним політиком, який тонко освоїв ці емоційні гойдалки, є ніхто інший як Дональд Трамп. На кожному мітингу він поливав брудом епоху Джо Байдена та Барака Обами — і чимало влучних ходів якраз і беруть собі європейські колеги. 

У нинішніх політиків є методи швидко стати вірусними через соцмережі TikTok, Telegram, Facebook, Х. Румунський правий Келін Джорджеску та німкеня Аліса Вайдель проводили досить агресивні кампанії через соцмережі, маніпулювали фактами, копіювали стиль популярних інфлюєнсерів — і це принесло свої плоди. Вони отримали великий приріст аудиторій за рахунок молоді до 25 років, адже всі інші, класичні політики, на цьому тлі здавались нудними і консервативними. 

Сучасних ультраправих об'єднує те, що вони обіцяють людям повернути контроль над ситуацією — це особливо цінно, коли світ качає то пандемія, то хвилі біженців, то перспектива ядерної війни

Лідери з консервативними поглядами обіцяють зберегти своїм цільовим аудиторіям «ідентичність». Вороги тут можуть бути абсолютно різні  — мігранти, мусульмани, «ліберали з ЛГБТ-ідеологією», погані журналісти і, звісно, країни, які стали жертвами агресій. За такого хаосу запит на порядок, контроль і «сильну» руку знову стають модними. Коли світ трясе, нема жодного планування майбутнього — людська психіка тяжіє до кращих часів минулого, коли все було простіше, і рішення ухвалював тато, мама або начальник. Саме так з'являється запит на такі речі, як  дисципліна, субординація і жорстка ієрархія. Саме ці речі продавали на виборах своїм суспільствам Орбан, Фіцо, румунські та німецькі праві. 

Класичні ліберали, які панували в світовому політикумі в «нульові» і «десяті», настільки заскорузли у сірих піджаках, що виявились неспроможними на емоційний зв'язок із власними виборцями. Ба більше, багато з них почали займатись темою як не екології в стилі Грети Тунберг, то спекуляцією на лівих темах. У підсумку був втрачений час на переконливу альтернативу ультраправим наративам, що апелюють до страху та ідентичності. Це призвело до втрати підтримки серед традиційного електорату, який живе у сільській місцевості, працює на фермі та заводі і не сильно розбирається у різновидах гендерної ідентичності десь у Берліні чи Нью-Йорку.

Додамо ідеї великих техноолігархів, як Ілон Маск, Марк Цукерберг або Пітель Тіль. Вони вважають, що сучасні технології можуть побудувати «правильне» суспільство без кордонів і політичних систем, де кожен буде гвинтиком у великій машині.​ Нині Ілон Маск пішов у відставку з посади Спеціального державного службовця у Департаменті ефективності уряду США (DOGE), бо не всі урядовці команди Дональда Трампа сприйняли його ідеї — звільнити всіх бюрократів і забрати у всіх кошти заради економії. Утім, звільнений реформатор сидіти без діла не буде і задумався про співпрацю з російським бізнесменом Павлом Дуровим через соцмережу Telegram, яка є вагомим інструментом впливу серед російськомовних спільнот. 

Все це разом є новим викликом для старих політичних еліт і тих інтелектуалів, які збираються у політику. Час знову ходити наживо у двори власних виборців, час вимикати кіногенічного хлопця і більше перейматися проблемами пересічних людей

Ультраправі політичні сили торгують страхом як політичною валютою, вони не бояться сучасних технологій і не бояться здаватись смішними, вразливими, дикими. Помірковані інфлюєнсери та політики мають вчитися перемагати цих опонентів на їхній території і їхніми методами. 100 років назад людство шукало «сильні» руки та прості рішення для знедолених людей. Утім отримало хіба Другу світову і сором, з яким кожна нація розбирались окремо.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍