Ексклюзив
20
хв

Гендиректор Комітету виборців України: майбутній парламент на 50% буде сформований з військових і волонтерів

«Я не виключаю, що може бути ухвалене політико-правове рішення із порушенням норм Конституції про проведення виборів. За останній рік з боку представників влади були сотні заяв про те, що для проведення виборів потрібно лише змінити закон. А маючи більшість голосів в парламенті, закон можна змінити буквально сьогодні на завтра», — гендиректор Комітету виборців України, політолог Олексій Кошель

Катерина Трифоненко

Військові та волонтери можуть стати новими депутатами парламенту України. Фото: VASILY MAXIMOV/AFP/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Верховна Рада закликає обраного президента Трампа і американський Конгрес допомогти закінчити війну для проведення парламентських виборів в Україні. Про це наступного дня після президентських виборів у США заявив віцеспікер Верховної ради Олександр Корнієнко. Наприкінці вересня Центральна виборча комісія повідомила, що почала оновлювати реєстр виборців, що підняло хвилю обговорень, а чи не готується українська влада до виборів. Чи можливі вибори в Україні в осяжній перспективі і що про це думають українці, як повномасштабна війна змінила політичні вподобання, чи буде в новому парламенті умовна партія Залужного і чи можливе повернення у політичне життя проросійських сил — про це Sestry запитали в генерального директора Комітету виборців України, політолога Олексія Кошеля.  

Катерина Трифоненко: Чи можливі в Україні вибори, скажімо, в наступному році? 

Олексій Кошель: Я не виключаю, що може бути ухвалене політико-правове рішення із порушенням норм  Конституції про проведення виборів. За останній рік з боку представників влади були сотні заяв про те, що для проведення виборів потрібно лише змінити закон. Ніхто, окрім колишнього представника президента у Верховній Раді, пана Веніславського не сказав, що проведення виборів забороняє Конституція. Всі говорять виключно про закон. А маючи більшість голосів в парламенті, закон можна змінити буквально сьогодні на завтра. Тому проведення саме такого рішення я не виключаю. Тим більше, коли ми отримали такий чіткий, прямий сигнал про тисячу гривень для кожного громадянина України. Знаєте, коли вибухають обуренням соціальні мережі — це одне, але є мільйони громадян, які не будуть обурюватися.

І для доведених до злиденного стану окремих категорій громадян ця тисяча, особливо якщо помножити на двоє, троє, четверо, п'ятеро членів сім’ї, може стати достатньо серйозною вигодою, за які вони можуть дякувати президенту Зеленському

 — Від чого може залежати ухвалення рішення про проведення виборів? 

— Для проведення виборів має бути рішення Верховної Ради України. Слуга народу має більшість голосів у парламенті, не самостійно, але за підтримки з боку трьох депутатських груп. Це депутатська група «Довіра» і дві групи, які раніше були проросійською фракцією Опозиційна платформа «За життя», яка нині заборонена рішенням судів. Зараз це фактично неформальна коаліція, яка може гарантувати голоси за будь-які рішення. Навіть ті, які виходять за межі здорового глузду, тому з голосами проблем не буде.

Для призначення виборів в Україні можуть змінити законодавство. Фото: Shutterstock

— Чи є ознаки того, що українські партії готуються до проведення виборів?   

— Чіткої системної роботи політичних партій по підготовці до виборів я не бачу. Єдине, що ми можемо сказати, це те, що з боку опозиційних партій, збільшився градус критики влади, але також варто відзначити, що збільшилась і кількість підстав для критики влади. Я бачу багато прикладів на місцях, коли міські голови активно вкладають кошти в проєкти, які ми можемо розцінювати виключно як безглузде витрачання коштів під час війни.

Тобто це і ремонти фасадів, і програми озеленення, і масове будівництво тротуарів та бульварів, навіть фонтан відкрили під час війни

Це витрачання грошей на вітер, але його варто оцінювати, в тому числі, в контексті підготовки до виборів. Разом з тим я бачу й окрему активність політичних сил, зокрема партія «Слуга народу» масово роздає рекламні газети в Києві і в інших регіонах. Ну, і, знову ж таки, рішення президента про виплату однієї тисячі гривень всім без винятку громадянам я розглядаю виключно як політичну технологію, жодної здорової економічної логіки я в цьому не бачу. 

— А українцям взагалі зараз потрібні вибори? Які настрої?

—  Якщо дивитися на кількісні показники роботи Верховної ради, на кількість розглянутих і ухвалених законопроєктів, вони, точно не гірші, ніж до воєнного стану.  Гостра реакція суспільства і недовіра до парламенту — це наслідок низки скандалів під час війни: і корупція, і проблеми з деклараціями, і неетична поведінка, і проросійський настрій серед частини народних депутатів. І тому ми бачимо, що на відміну від інших владних інституцій парламент сьогодні отримує найбільшу порцію критики. Також маємо підстави критикувати парламент за невміння розставляти пріоритети, за ухвалення законопроєктів, з якими, м'яко кажучи, можна було зачекати до завершення війни. Тобто часто парламент замість того, щоб розглядати важливі військові законопроєкти, може розглядати законопроєкти сумнівної актуальності. Але це питання не лише Верховної Ради. Це проблеми загалом глибокої кризи державного управління. І точно так само ми можемо критикувати Офіс Президента, Кабінет міністрів за ухвалення рішень низької якості або сумнівної актуальності.

На прийдешніх виборах 50% місць може належати військовим та волонтерам. Фото: ANATOLII STEPANOV/AFP/East News

Мене, до речі, дивує, чому довіра до уряду більша, ніж до парламенту. Остання абсурдна заява про те, що вони забули передбачити кошти в бюджеті для виплат військовим на 2024 рік і тому з'явилась дірка в 500 мільйонів гривень. Півмільярда. Це величезна цифра. В уряді пояснили так: що за рахунками Міжнародного валютного фонду війна мала закінчитись у 2024 році, тому далі виплати не передбачали. Це логіка людей, які не вміють ухвалювати управлінські рішення. 

Щодо бажання виборців переобрати органи влади, я зустрічав соціологічні опитування, які вказують, що переважна більшість проти проведення виборів в умовах війни

Це надзвичайно приємні результати соціології, тому що торік була дискусія про ймовірність проведення виборів, коли представники органів влади, в тому числі спікер парламенту, пан Стефанчук, прямо заявляли, що, мовляв, можна проводити вибори, для цього достатньо лише змінити закон, очевидно, мали на увазі закон про воєнний стан. Натомість провідні експерти з питань виборчого права, конституційного права, громадські діячі активно дотримувались абсолютно протилежної позиції про те, що Конституція забороняє проведення виборів в умовах воєнного стану. Принаймні парламентських, але, на думку експертів, точно така сама логіка поширюється і на президентські, і на місцеві вибори. І дуже приємно, що суспільство підтримало саме цю позицію і не підтримує станом на зараз проведення виборів. Я також думаю, що така позиція громадян сильно пов'язана із безпековим фактором.

— Як повномасштабна війна змінила політичне життя і політичні вподобання українців? 

— Після повномасштабного вторгнення в Україні фактично обнулилось політичне життя. Воно не зникло, політичні сили працюють, але до речі, до честі переважної більшості політичних сил вони працюють в форматі волонтерських штабів: в центральних офісах політичних партій в Києві складають дрони, збирають гуманітарну допомогу, партійці возять гуманітарні вантажі. Після повномасштабного вторгнення в Україні фактично змінився формат ухвалення рішень.

Тут і до масштабного вторгнення ключові рішення ухвалювалися в Офісі Президента, а уряд і парламент швидше виконували роль виконавців. Оскільки вперше в історії незалежної України одна політична сила отримала більшість місць у парламенті і  самостійно, без огляду на опозицію, сформувала виконавчу владу. Але після розв'язання масштабної війни у 2022 році у нас спостерігався надзвичайно цікавий процес: формат загальної єдності роботи в парламенті. Тут варто зауважити, що попри все, ключові рішення парламенту стосувалися питань безпеки і оборони, підтримки збройних сил і ці рішення не могли роз'єднувати парламент. І тому ми бачили період небувалої єдності. Я думаю, що вперше в історії українського парламентаризму ми побачили дуже великі показники підтримки законопроєктів, коли кожне третє, кожне четверте рішення, приблизно, ухвалювалось навіть конституційною більшістю.

Тобто парламент просто працював як годинник. Але разом з тим, з одного боку, бачили гідність, а з іншого — залишалась ревнивість прийняття опозиції як такої. І через ці ревнощі, через намагання створити звичний формат інформаційного поля саме для влади і не допускати до інформаційного поля опозицію, було нароблено дуже багато помилок.

Я не хочу зупинятися на дрібних питаннях, блокування опозиційних каналів і багато іншого. Ключове — що в парламенті не зуміли розставити пріоритети. З одного боку, вони працювали у форматі, озираючись на Банкову, і чекали постійних підказок в усіх питаннях і без Банкової намагались не діяти.

А з іншого боку — були помилки з ухваленням і законодавчих, і виконавчих рішень в уряді  щодо питання збройних сил

І тому ми отримали просто катастрофічні проблеми і наслідки цих проблем достатньо серйозні. Приклад, очевидний для всіх, що зміни до законодавства про мобілізацію уряд подав на розгляд парламенту лише восени 23-го року. І при тому ці зміни були настільки неякісно, нашвидкуруч розроблені, що парламент змушений був відправити їх уряду на доопрацювання. 

І далі ці зміни були ухвалені лише у квітні 24-го року. Тобто для мене, ці цифри просто катастрофічні: півроку в умовах жорсткої фази війни потрібно було на допрацювання і друга редакція теж була низької якості. Тобто запізнення в часі на півтора-два роки в умовах жорсткої фази війни. І, на жаль, точно те ж саме ми бачили по інших напрямках. 

— Якщо говорити про тенденції, що нині переважають в українській політиці, які б ви виокремили, як визначальні? 

— Головна тенденція, яку ми бачимо в політичному житті, — це переорієнтація виборців на військових. З цим пов'язаний феномен генерала Залужного, до якого сьогодні залишається найвищий відсоток довіри. Військові, як показують результати останніх соціологічних опитувань, мають довіру в районі 93-94% відсотків. Це рекордні показники довіри. Це більша довіра навіть, ніж до православної церкви. Далі за військовими йдуть волонтери і державна служба з надзвичайних ситуацій.

Це свідчення того, що люди довіряють навіть структурам, які не військові, але дотичні до військового питання. І тому зараз ми маємо всі підстави говорити, що майбутній парламент буде відсотків на 50% сформований з військових і волонтерів

Це була очевидна логічна тенденція, але зараз вона знаходить своє відображення в показниках соціологічних опитувань, які засвідчують, що лідером у перегонах може бути Валерій Залужний. Серед інших учасників перегонів, які покажуть значний результат, може бути Буданов, можуть бути партії, які будуть відображати назву відомих, популярних в Україні воєнних підрозділів. Власне військові стали тією політичною силою, яку бояться старі гравці і найбільше пропрезидентська партія. Тому, очевидно, була і залишається  дуже велика спокуса провести вибори без військових. Тобто навіть якщо вибори відбудуться за дуже короткий період часу після оголошення  миру чи перемир'я, очевидно, що цього дуже короткого часу може не вистачити для багатьох військових для того, щоб активно включитися у виборчий процес.

Експерт не виключає створення партії Залужного. Фото: MAXYM MARUSENKO/AFP/East News

І більше того, я навіть спостерігав в інформаційній площині явно замовну хвилю заяв псевдоекспертів, які почали активно натякати на ризики того, коли військові приходять до влади. Але я вважаю, що із понад мільйонної української армії знайдеться кілька сотень достойних людей, які будуть мати досвід законодавчої роботи і бажання чесно працювати у парламенті. Власне, це була, є і буде ключова тенденція і ключова загроза для правлячої більшості. 

— Чи є ризик повернення до активного політичного життя проросійських сил?  

— У 22-му році, коли було ухвалене рішення РНБО про заборону проросійських партій, то багато хто перебував в такому форматі ейфорії і вважав, що все — ми поставили назавжди крапку в питанні руського міра. Якщо ми подивимося, наскільки болюче відбувається процес розлучення із церквою Московського патріархату, ми повинні розуміти, що приблизно такі ж ризики, що болюче розлучення буде і в політичній площині. Тому зараз, для того, щоб ми отримали принаймні часткові гарантії зменшення впливу руського міра після війни, нам потрібно ухвалювати низку законодавчих рішень. Ключове із них — це люстрація для тих осіб, які балотувалися від заборонених політичних партій впродовж останніх років: спочатку 14-го року і спочатку повномасштабної війни. При тому для всіх, хто балотувався: від сільського голови до президента включно. Це буде реальний актив цих проросійських політичних партій, якому потрібно заборонити брати участь у виборах принаймні на років 10. Мені дуже не подобається, коли я не бачу цієї дискусії і чомусь всі вважають, що немає жодних серйозних загроз. 

Хоча логіку монобільшості зрозуміти можна. Тому що дві депутатські групи з колишньої Опозиційної платформи «За життя» голосують в унісон із владною більшістю. Очевидно, можна пропускати, що ця підтримка, умовно кажучи, небезкоштовна. Я не виключаю, що вони отримали для себе певні гарантії за такі прояви лояльності. І саме тому парламент, я маю на увазі монобільшість, вже понад два роки не розглядає урядовий законопроєкт, який дозволяє забирати мандати депутатів місцевих рад від заборонених російських партій. Тобто у нас абсурд: партії заборонили, вони не існують, а їхні депутати в місцевих радах залишаються. І я припускаю, що їм може бути дозволена участь у нових трансформованих політичних проєктах. Я переконаний на 100%, що найближчі 10 років ми не побачимо в Україні виразні політичні проросійські проєкти.

Але ми можемо побачити, і це абсолютно реально, коли невдовзі проросійські сили братимуть участь у виборах під виглядом європопулістів та євроскептиків

Тобто, не потрібно прямо вигравати з Москвою. Достатньо доводити до абсурду всі ідеї євроінтеграції, євроатлантичної інтеграції. Ми можемо побачити політичні сили, які будуть спекулювати виключно на цих темах. Це те, що робить, наприклад, Грузинська Мрія. Вона ж не виступає з прапорами Путіна. Вона говорить про те, що потрібно дружити, потрібно запускати авіаперельоти, від цього виграє грузинський бізнес і так далі. Тож появу таких політичних сил в Україні вже в найближчому майбутньому я не виключаю. Тому потрібно проводити люстрацію, щоб хоча б частково зняти ризики для повернення до парламенту проросійських політичних сил.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка. Пише про міжнародні відносини

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Попри гальмування з боку Будапешта, Єврокомісія разом із низкою держав-членів шукає способи розблокувати початок переговорів про вступ України до ЄС. Одні називають 1 січня 2030 року амбітною, але символічною ціллю. Інші — зокрема Литва — вважають її цілком досяжною.

Підтримка України для Вільнюса — не кон’юнктурне рішення останніх років. Це глибоке переконання, що сформувалося ще до повномасштабного вторгнення РФ. Про цю позицію, а також про політичні блокади, вплив Орбана, обрання нового президента Польщі та дезінформаційні ризики —  в ексклюзивному інтерв’ю з експрем’єр-міністеркою Литви Інґрідою Шимоніте, яка очолювала уряд з 2020 по 2024 роки.

Майбутнє України в ЄС

Марина Степаненко: Литва запропонувала 1-е січня 2030 року як орієнтовну дату вступу України до ЄС. Це реалістична політична мета чи радше символічний жест підтримки? Як Литва сприяє досягненню цієї мети?

Інґріда Шимоніте:
Литва вже давно вірить, що майбутнє України лежить в Європейському Союзі — ще задовго до кривавих воєн Росії проти України. Ми завжди вважали Україну європейською країною і вірили, що її інтеграція в євроатлантичне співтовариство буде вигідною для обох сторін. Звичайно, 20 років тому така думка не була популярною, і багато хто ставився до неї скептично. В Україні завжди були люди, які рішуче виступали за європейську інтеграцію, саме тому відбулися два Майдани. Але були й ті, хто вважав, що торговельні та ділові зв'язки з Росією можуть бути вигідними. Вторгнення змінило все це.

З огляду на те, як швидко змінилися погляди за останні чотири роки, я б не казала, що сьогодні щось є нереалістичним

Ще кілька років тому ідея запрошення України до ЄС у 2024 році здавалася немислимою, але ось ми тут. Звичайно, перешкоди все ще існують — деякі політики чи країни з політичних міркувань або під тиском недружніх режимів блокують прогрес, відмовляючись відкривати кластери чи ухвалювати рішення. Але це не новина.

Ми бачили подібні невдачі, наприклад, Північна Македонія мусила змінити свою назву, щоб задовольнити одну державу-члена, але потім інша країна ЄС заблокувала цей процес. Чи досягнемо ми мети до 1-го січня 2030 року, важко сказати. Проте я не бачу нічого нереалістичного. Україна продемонструвала надзвичайну здатність швидко і професійно вести боротьбу за виживання та впроваджувати глибокі реформи в багатьох секторах. Це рідкість. Я вірю, що це можливо. І ми будемо докладати всіх зусиль — я в цьому впевнена. 

У контексті позиції угорського прем’єра Віктора Орбана, який часто використовує право вето у Раді ЄС, як Україна та її союзники можуть ефективно долати такі політичні блокади на шляху до членства?

У деяких випадках ми вже бачили прецеденти, коли рішення ухвалювались шляхом обходу угорського вета. Проте це не є хорошою ситуацією — і це не проблема України, це проблема Європейського Союзу. ЄС не може щоразу стикатися з однаковою перешкодою з боку однієї держави-члена, коли потрібно досягти консенсусу.

Навіть коли ЄС вдається рухатися вперед, враховуючи деякі інтереси Угорщини, це посилає неправильний сигнал, мовляв, ми винагороджуємо поведінку, яка суперечить духу Союзу. Позиція Угорщини стає дедалі гострішою проблемою, і багато політиків це усвідомлюють.

Я не хочу, щоб ЄС був змушений вживати радикальних заходів, таких як позбавлення країни права голосу, але ми мусимо визнати, що такий варіант існує
Угорщина не знімає вето щодо перемовин по вступ України до ЄС. Фото: LEON NEAL/AFP/East News

Ми вже бачили, що в деяких сферах ЄС може діяти без згоди Угорщини. Однак якщо це траплятиметься занадто часто, стане очевидним, що проблему потрібно вирішувати радикальніше. Я не можу сказати, коли настане переломний момент, але очевидно, що багато політиків втрачають терпіння до поведінки Угорщини.

Кілька років тому ідея позбавлення права голосу здавалася неймовірною — надто неєвропейською. Це вже не так. Багато що залежить від того, чи вирішить Угорщина змінити свою поведінку. Так само, як війна знаходиться в руках Путіна, Угорщина може в будь-який момент припинити це перешкоджання — і це буде краще для всіх.

З огляду на обрання Кароля Навроцького президентом Польщі, чи існує ризик, що він стане «другим Орбаном»?

Не зовсім, тому що формально новообраний президент не є членом партії, хоча він пов'язаний з «Правом і справедливістю» (PiS). Коли PiS була при владі, прем'єр-міністр Моравецький був дуже відданий допомозі Україні — ми часто разом відвідували Україну або зустрічалися в рамках Люблінського трикутника.

Польща має сильний інстинкт у визнанні загрози з боку Росії — на відміну від Орбана

Орбан грає на руку інтересам Путіна, головним чином для того, щоб залишитися при владі. Його риторика часто збігається з псевдомирними наративами Росії і включає звинувачення проти України. Польща, як і балтійські країни, має болючу історію з Росією. Угорщина теж, але вона реагує по-іншому. Незалежно від партії — чи то PiS, чи то «Громадянська платформа» (Platforma Obywatelska) — польські лідери загалом вважають Росію загрозою.

Тому я б не порівнювала Польщу з Угорщиною. Обраний не пан Ментцен, якого можна порівняти з Орбаном. Також важливо, що в процесі ухвалення рішень в ЄС уряд представляють прем'єр-міністр і міністри, а не президент. Координація з президентом відбувається, але виконавча влада належить уряду.

Зрештою в Польщі відбудуться парламентські вибори, і уряд може змінитися. Але я не очікую значних змін в їхній загальній позиції — обидві основні партії були прагматичними та обережними щодо Росії і підтримували необхідність Європи захищати себе.

Так, ми всі чули під час кампанії заяви, які викликали занепокоєння. Але передвиборча риторика — це одне, а важливо те, як співпрацюють інституції. Тому я залишаюся оптимістом. Звичайно, політичні діячі намагатимуться драматизувати внутрішні проблеми. Візьмемо, наприклад, фермерів — торішні заворушення були спровоковані заявами про те, що українці забирають їхні ринки, та побоюваннями щодо наслідків членства в ЄС. Такі настрої з’являться в багатьох країнах.

Росія буде використовувати це через пропаганду, щоб розпалити негатив. Але це не є чимось новим. Відповідальні політики повинні зосередитися на довгострокових цілях і не піддаватися цій маніпуляції. Ми знаємо, як діє Росія — нам просто потрібно бути готовими.

Санкції проти РФ — Литва як моральний компас Європи

18-й пакет санкцій зараз активно розробляється у тісній координації між ЄС і США. Чи відповідають нинішні напрацювання очікуванням Литви? Які сфери ви вважаєте пріоритетними для включення до цього пакету, щоб максимально посилити санкційний тиск на Росію?

Ми завжди стежили за включенням до санкційного пакету скрапленого газу та ядерних матеріалів, які експортує Росія. Але, звичайно, це проблема. Це хороша і погана сторона процесу ухвалення рішень в Європейському Союзі — необхідний консенсус. Це означає, що в якийсь момент ви отримуєте не найкращий результат, принаймні з вашої точки зору, але саме так відбувається координація. Тому добре, що ухвалення одного пакету обмежень завжди є початком наступного.

І так, на жаль, повільно, але я думаю, що ми рухаємося до того моменту, коли ці давні проблеми також будуть враховані
Інґріда Шимоніте разом з Володимиром Зеленським. Фото: ОПУ

Литва послідовно виступає за найжорсткіші санкції проти Росії, особливо на тлі нових атак на цивільну інфраструктуру в Україні. Чому, на вашу думку, деякі країни ЄС досі не готові діяти так рішуче, як Вільнюс? Які основні побоювання Заходу ви бачите?

Я б сказала, що найбільший вплив це мало на економіку не через санкції, а через те, що Путін відключив газ. Економічний удар був величезним. Якби країни попросили самі припинити купувати російський газ, більшість би відмовилася, боячись стрибків цін, витрат для бізнесу та проблем із постачанням. Не забуваймо й про усю цю пропаганду, мовляв, Європа замерзне взимку.

Нічого з цього не сталося. Ми впоралися добре, хоча це коштувало дорого. Але ЄС багатий, і гроші не є його найбільшою проблемою — інші сфери є більш складними.

Ми наполягали на вживанні заходів щодо газу на початку 2022 року, але ніхто не погодився. Тоді Путін зробив це сам, і ми побачили, що можемо впоратися. Страх полягає в тому, що ти не знаєш, чи зможеш впоратися. І це змушує лідерів вагатися перед ухвалою важких рішень.

Іноді йдеться також про вузькі бізнес-інтереси — люди, пов'язані з владними партіями, наполягають, що не можуть жити без торгівлі з Росією. Це створює опір на національному рівні.

Але загалом це страх перед реакцією громадськості. Деякі політики заявляють: «Росія все ще жива, все ще вбиває українців, але ми стали жити гірше — чому ми маємо страждати?». Це важка дискусія в демократичних країнах. Потрібні сильні аргументи та лідерство, щоб переконати людей, що це того варте.

Безпека, оборона і роль НАТО

З моменту повномасштабного вторгнення РФ оборонна стратегія НАТО зазнала істотних змін. Як Литва оцінює ці трансформації? Чи відповідає нова стратегія реальним загрозам на східному фланзі?

Є кроки в правильному напрямку, але вони ще не є самодостатніми. Попереду ще довгий шлях, особливо з огляду на поточну дискусію про те, наскільки міцними є наші трансатлантичні зв'язки зі США. Яка частка відповідальності за європейську безпеку в кінцевому підсумку ляже на Європу? Припущення, що США завжди надаватимуть ключову підтримку, наприклад у сфері протиповітряної оборони, може виявитися хибним.

Європа повинна стати більш самодостатньою: скоротити ланцюги постачання, збільшити чисельність військових і підвищити видатки на оборону

Це нелегко, особливо для країн, які не надавали пріоритету обороні, як ми. Ми невелика країна, але навіть 2-5% ВВП — це те, до чого ми прагнемо з часів Криму — ніколи не було дискусій про досягнення порогу в 2%. В інших країнах, навіть після вторгнення, зобов'язання щодо 2,5% або 3% були слабкими.

Рютте підтвердив запрошення України на саміт НАТО у Гаазі. Фото: ОПУ

Однак зараз ситуація змінюється. Європейська комісія бере на себе більш активну роль в обороні, призначаючи комісара з питань оборони та пропонуючи фінансові інструменти для підтримки держав-членів. Проте попереду ще чекають важливі політичні рішення, такі як військовий призов. Багато країн покладаються виключно на професійні армії, які є дорогими та обмеженими.

Повторне введення призову є політично чутливим питанням — після 35 років миру важко переконати громадян, включаючи жінок, що їм потрібна базова підготовка

Україна суттєво зміцнила свої оборонні можливості. Якими ви бачите перспективи поглибленої військової співпраці між Литвою та Україною — як на двосторонньому рівні, так і в межах НАТО?

Є такий жарт, що НАТО має попросити Україну прийняти Альянс до своїх лав. Це може бути жарт, але в ньому є багато правди. Україна давно відома як сильна промислова та технологічна країна з високим рівнем технічної експертизи, інженерії та науки — і, на щастя, нічого з цього не було втрачено.

Зараз ми бачимо, що Україна не просто виробляє, а створює речі, які змінюють обличчя поля бою. Багато хто з нас повинен заздрити цьому, вчитися на цьому і співпрацювати з Україною. Коли я працювала в уряді, ми підписали угоди з українськими установами про підтримку співпраці між нашими підприємствами — не тільки для того, щоб дарувати або купувати зброю в усьому світі, а й для того, щоб інвестувати в те, що Україна може розробляти і виробляти.

Це має величезний потенціал. Європейська оборонна промисловість потребує потужного поштовху, і Україна є яскравим прикладом того, чого можна досягти під тиском, демонструючи інновації та ефективність. Вона також кидає виклик традиційному оборонному мисленню, яке передбачає витрачання років і величезних сум на системи, які можна вивести з ладу за допомогою технологій, що коштують набагато менше.

Це змінює наше уявлення про економіку оборони. Я можу тільки сказати «вау» про те, чого досягають оборонний сектор України та її наукові й інженерні таланти. Нам є чому повчитися.

Внутрішньополітичні настрої в Литві та підтримка України

Брюссель розглядає можливе згортання програми тимчасового захисту для громадян України за кордоном. Які дії Литви у цьому питанні? На що розраховувати українцям?

У нашій країні зараз проживає близько 80 тисяч українських громадян — це менше, ніж пікова цифра у понад 90 000. Деякі повернулися в Україну або переїхали деінде. У нас діє режим тимчасового захисту, але, практично кажучи, більшість українців приїжджають сюди не заради пільг. Це переважно жінки зі східної України, які втекли з дітьми або літніми родичами. Переважна більшість з них працюють, є самодостатніми і сплачують податки.

Їм нічого не дається з милосердя — вони є частиною нашого суспільства, і я глибоко поважаю це

Так, існують програми соціального захисту, такі як медичне обслуговування або шкільні обіди, але нічого надзвичайного. Якщо статус тимчасового захисту буде скасовано, я не думаю, що багато що зміниться. Просто це перейде в статус дозволу на проживання, і люди залишаться.

Литва не є країною з великим бюджетом на соціальне забезпечення. Ми пропонуємо базову соціальну підтримку — однаково як місцевим жителям, так і українцям. Діти отримують харчування в школах, люди мають доступ до медичних послуг або отримують допомогу з оплатою комунальних послуг — без жодної різниці.

Ми далекі від перших днів вторгнення, коли люди потребували термінової допомоги: ліжка, їжі, предметів першої необхідності. Зараз багато хто оселився і став повноцінною частиною нашого суспільства.

Чи спостерігаєте ви посилення проросійських, антиукраїнських або ізоляціоністських наративів у литовському суспільстві чи політиці? Якщо так — що є джерелом цих змін?

Що було, мабуть, несподіваним у 2022 році, так це те, як люди, які були проросійськими або корисними для Кремля, зникли з публічного поля зору. Вони замовкли — тому що суспільство тут є сильно проукраїнським.

Поступово вони почали з’являтися знову, кажучи такі речі, як «Україна не може перемогти» або «ми марнуємо гроші» — типові прокремлівські наративи. Цікаво, що під час торішніх президентських і парламентських виборів деякі політики відкрито просували цю лінію, стверджуючи, що умиротворення дорівнює миру, що ми повинні дати агресору те, чого він хоче.

На щастя, жоден з них не здобув реальної політичної влади. Вони залишилися маргінальними, хоча все ще мали певну підтримку, що свідчить про те, що частина населення є прорадянською або проросійською і вразливою до кремлівської пропаганди. Ми знаємо, що це є, як і в будь-якій країні.

Але позитивним моментом є те, що суспільна підтримка України залишається сильною. Насправді тут важче бути антиукраїнським, ніж, скажімо, анти-ЛГБТ або проти Стамбульської конвенції — питань, які можуть розділити громадську думку. Щодо України, більшість людей соромилися б сказати, що вони її не підтримують.

Навіть проросійські голоси часто формулюють свої погляди в м'якших виразах, кажучи щось на кшталт: «Ми підтримуємо Україну, але люди гинуть, тому нам потрібен мир». Потім вони закликають відмовитися від українських територій або припинити військову підтримку — це все ще кремлівські наративи, просто не відкрито антиукраїнські.

Титульне фото: ANDRZEJ IWANCZUK/REPORTER

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Чи стане Навроцький «другим Орбаном» Європи? Колишня прем’єрка Литви Інґріда Шимоніте про категоричну різницю між Польщею та Угорщиною

Марина Степаненко

Коли ми, українці, говоримо про «зраду», ми рідко маємо на увазі Америку. Але, схоже, настав час подивитися уважніше — не на дрони чи бронетехніку, а на ідеї, які приходять разом з ними.

Сільві Коффманн, колишня головна редакторка Le Monde, пише у Financial Times про тривожний зсув: Америка перестає бути захисником демократії й намагається змінити її визначення — вдома й у світі. Найнебезпечніше не те, що США можуть покинути НАТО, а те, що вони хочуть втягнути Європу у власну ідеологічну трансформацію, в якій демократія — це не свобода, а послух.

«Справжній шок від Трампа — це не відмова. Це зрада».
Наталі Точчі, італійська політологиня

Ця зрада не вимагає армій чи вибухів. Вона відбувається через лексику

Через нові «цивілізаційні коаліції», які просуває віцепрезидент США Джей Ді Венс або Марко Рубіо у своїй доповіді про потребу «зберегти чесноти західної культури». Але яку культуру? Ту, яка ображає суддів, атакує іммігрантів, засуджує свободу слова й називає демократично обрані уряди «тиранами в масці».

США вже не просто змінюються. Вони втягують Європу в цей процес. Трамп особисто приймає ультраправого кандидата в президенти Польщі Кароля Навроцького в Овальному кабінеті. А за кілька днів до виборів міністерка безпеки США Крісті Ноєм прилітає до Варшави, щоб підтримати його публічно. Подібні втручання — і в Румунії.

Це вже не дипломатія. Це експорт системи.

Європа опинилась у новому геополітичному ландшафті: з одного боку — Росія, яка несе війну й диктатуру. З іншого — Америка, яка пропонує «новий порядок» у м’якій, релігійно-консервативній обгортці.

«Лідер цього руху зараз у Білому домі. Для нас це перелом», — каже іспанський урядовець у розмові з Коффманн.

Україна має бути пильною. Бо ця війна — не лише про території. Вона і про сенси. І якщо Захід більше не означає свободу, чесність і плюралізм, то за що ми насправді воюємо?

Нас вчать: Америку не критикують, якщо ти в її таборі. Але сьогодні, якщо ми дійсно в європейському таборі, ми повинні ставити питання. Бо те, що Трамп робить з Америкою, його соратники хочуть зробити з Польщею, Румунією — і, можливо, Україною.

Це не кінець партнерства. Це кінець ілюзій

І як каже Кофманн: «Америка в біді. Але перш ніж Європа зможе їй допомогти, вона має навести лад у себе».

Україна — частина цієї Європи. І, можливо, саме ми — з досвідом війни, диктатури, гібридної реальності — можемо першими побачити, коли союз перетворюється на пастку.

Based on: Сільві Коффманн у Financial Times (4 червня 2025)

20
хв

Доктрина зради: Америка вже не союзник, а місіонер нового порядку?

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Праві наступають. Чому на Заході бум на правих та лояльних до Росії?

Ексклюзив
20
хв

Нове покоління інцелів, виховане ПіС

Ексклюзив
20
хв

Ґабріелюс Ландсберґіс: «Єдина країна, яка має політичну волю і здатність зупинити Росію, — це Україна»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress