Ексклюзив
20
хв

Від мисливця — до снайпера

Ми довго домовлялися про це інтерв'ю, хоч знайомі понад рік. То він був на позиціях, то машину треба було відремонтувати, то за запчастинами з'їздити. «Поїхали на полігон, бо як інакше показати те, чим я займаюся?» — Бумер, 46 років, снайпер 63-го батальйону 103-ї львівської бригади територіальної оборони ЗСУ

Кароліна Баца-Погожельська

Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Він лежить на снігу в білому камуфляжному костюмі: розгледіти можна хіба що завдяки чорній балаклаві. Але це виключно для нашої статті, бо «на роботі» він повинен повністю зливатися з фоном. Взимку — з білим. В інші пори року — білий комбінезон змінює спеціальна маскувальна сітка зелено-коричневого кольору, в якій він схожий на людину-дерево. «Важко описати словами, яка у нас робота. Іноді лежиш отак дві доби в цьому снігу, просто чекаєш. Але ж хтось повинен це робити, — пояснює Бумер і заряджає свою зношену самозарядну гвинтівку СВД спеціальними патронами. — А цей приціл пам'ятаєш? Ти ж мені його привезла. О, на ньому досі два сліди від уламків, але, на щастя, він все ще працює».

Снайпер з позивним "Бумер".
Фото авторки

Навесні минулого року частину його підрозділу відрядили з Куп'янського району, де вони перебувають без ротації з жовтня 2022 року, — на Донбас. В тому числі й самого Бумера. Повернувся командир з наради із наказом негайного виконання: збирайтеся, ми виїжджаємо. «Ми думали, що їдемо на позиції, а він: під Куп'янськ, тільки не на нашу ділянку, а трохи далі, не до «своїх», — згадує Бумер. Дуже швидко стало зрозуміло, що «відрядження» триватиме не менш як місяців три. Війна вимагає гнучкості.

Вночі вони прибули на нову базу, і вже наступного дня вийшли на позицію. До ворога — всього 50-100 метрів. Якоїсь ночі почався масований обстріл з боку росіян. «У хід йшло все: авіація, артилерія, стрілецька зброя», — розповідає снайпер. Тоді на зміні була вся «делегація» з десятка осіб, але у них не було жодних шансів. На базу примчав Рудік, командир рідного підрозділу Бумера. «Сідай, Кароліно», — він добре знав, що ми товаришуємо і що, зрештою, у всій цій «делегації» немає жодної чужої мені людини. Всі вони були більшою чи меншою мірою тяжко поранені. До сьогоднішнього дня двоє бойових товаришів Бумера вважаються зниклими безвісти.

На полі бою один з уламків потрапив Бумеру в руку. Потрібна була госпіталізація. Але вже за кілька днів він в лікарні він почав ходити по стінах, бо не міг довго терпіти таку бездіяльність. Рука, однак, сильно набрякла, тож це ускладнило б стрільбу. «У мене ще є друга: тоді, вночі, виявилося, що з неї я теж можу стріляти», — жартував снайпер. Це не перше його поранення на війні: пережив кілька серйозних акустичних травм, що призвели до значної втрати слуху. Але, як сам каже, — важливіше те, що він все ще добре бачить.

Чому взагалі став снайпером? Тому що пішов в армію добровольцем. «У мене був день народження 24 грудня, приїхав додому зі Швейцарії, де вже тривалий час працював на будівництві. Роботодавець дав відпустку, зворотний квиток я мав на 1 березня 2022 року. Ну, він мені вже не знадобився», — розповідає боєць. До територіальної оборони приєднався одразу, коли почалася повномасштабна збройна російська агресія. Однак, як зізнається, навіть не підозрював, що добровольці без військового досвіду врешті-решт опиняться на сході країни, де точаться одні з найзапекліших боїв. І він, і його колеги з Червонограда (бо рота була саме з цього міста на Львівщині), навіть уявити собі не могли, що замість того, щоб стояти на блокпостах — воюватимуть на «нулі». «Спочатку був водієм, але потім командування, дізнавшись про мій мисливський досвід, запропонувало стати снайпером — їх постійно бракує. Так і сталось», — пояснює Бумер.

Фото: Shutterstock

Ми познайомилися ще понад рік тому, на православне Різдво, коли я приїхала збирати матеріал для книги про підрозділ Червоного Хреста, який служить за 1000 км від дому. Бумер тоді одразу перейшов на польську. «Раніше я досить довго працював у Польщі, в тому числі у Варшаві, але відтоді мені ні з ким було розмовляти польською, а я не хочу забувати мову», — каже. Виявилося, що він знає не лише мову, а й польські колядки. 

Ніколи ні в кого нічого не хотів просити. Снайперську гвинтівку, яка коштує стільки ж, скільки автомобіль, довелося віддати йому силою. Однак коли його власний джип, на якому їздив на фронт на позиції, розбився — не заперечував, коли ми привезли йому нову машину. «Мені більше подобаються BMW, але, схоже, на війні я зміню свої уподобання», — сміється мій товариш.

Дорогою на полігон Бумер пояснює різницю в роботі з автоматом Калашникова, який є у кожного, і СВД зі спеціальним прицілом. «У цей приціл треба навчитись дивитись зовсім по-іншому, ніж у звичайний. Віддача настільки потужна, що першого разу мені рознесло надбрівну дугу», — пояснює. А потім просто стріляє. 7 з 10: не надто задоволений собою, але за низьких температур і сильного вітру робота снайпера ускладнюється ще більше. Навесні, коли ми возили знайомих тележурналістів на полігон «Донбас», він показував їм круті розваги, зокрема, стрільбу з гранатометів та РПГ (ручного протитанкового гранатомета). «Не хочу, щоб про цю війну забули», - каже він.

Чи рахує він кількість влучань на «нулі»? 

«Раніше рахував, а зараз не хочу. Я просто хочу, щоб все це якомога швидше закінчилося», — каже український снайпер.

No items found.
No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Польська журналістка, фахівчиня у гірничодобувній та енергетичній галузях. Працювала у виданнях «Dziennik Wschodni», «Tygodnik Lubelski», «Rzeczpospolita», «Dziennik Gazeta Prawna», «Wprost» тощо. З березня 2022 року майже постійно перебуває в Україні, організовує гуманітарну допомогу та повідомляє про російську агресію.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Важливо, що це зробила політикиня родом з Німеччини — з країни, політику якої часів канцлера Герхарда Шредера Росія змогла зламати зсередини. Найбільша промислова країна Європи припустилася катастрофічної помилки в енергетичній політиці та потрапила в обійми Путіна — кілька урядів віддали енергетичну безпеку на відкуп великим промисловцям. Ті не бачили нічого, крім швидких прибутків та здешевлення виробництва — і тому на дешевий трубопровідний газ та відчутні знижки Кремля підсіли буквально всі. Російський газ у Німеччині став настільки дешевим, що його почали використовувати не тільки для опалення будинків і хімічного виробництва, а й для генерації електроенергії. Це спричинило ще більшу залежність, а політики дивилися на це прихильно. Газ вважався дешевою й екологічнішою альтернативою вугіллю та нафті.

Кремль був упевнений, що Німеччина, маючи відчутну залежність від його енергоносіїв, слова докорів не скаже, коли спочатку впаде Україна, а потім країни Балтії та Польща
ЄС пригрозив заблокувати «Північний потік-2», якщо Кремль не погодиться на перемир'я. Фото: ANDREW MEDICHINI/AFP/East News

Впевненості цьому додавав амбітний проєкт, над яким Путін та його німецькі лобісти працювали пів життя — мова йде про газопровід «Північний потік-2». Понад $9,5 млрд інвестицій. Німецько-російське енергетичне партнерство. Тяжка битва з Трампом першої каденції та Джо Байденом, аби «Північний потік-2» таки запрацював. 

Утім, виступ Урсули фон дер Ляєн у Європарламенті на початку травня дає зрозуміти, що німці і загалом Європа нарешті спокутують вину за багаторічне втягування себе в шибеницю Путіна. 

«Ера російських викопних енергоносіїв в Європі «добігає кінця», — заявила політикиня

Саме відмову від російського викопного палива вона визначила як один із трьох ключових аспектів для досягнення тривалого миру в Україні. Достеменно відомо, що із середини 2000-х років Росія дуже активно просувала Берліну, Брюсселю та Парижу тезу, що Україна — дуже ненадійний транзитер європейського газу, та і загалом українці та газові технології — це як космос та дикі племена Полінезії. Насправді все було не так — свого часу саме в Києві проєктували основні радянські ГТС, які потім принесли Путіну та його оточенню мільярди доларів. 

Рішуче лідерство пані Урсули припало на непрості часи — торговельна війна із США і досить непрості стосунки із президентом Дональдом Трампом. Заради того, аби останній почав говорити із Європою конструктивно, політикиня покликала на допомогу прем’єр-міністерку Італії Джорджію Мелоні. Самі ці дві пані зараз шукають шляхи порятунку Європи.

Джорджія Мелоні та Урсула фон дер Ляєн. Фото: LUDOVIC MARIN/AFP/East News

Станом на зараз Урсула фон дер Ляєн має чіткий план, як потроху витягати Європу із позиції чи то жертви, чи то бажаного мовчазного трофею для Китаю, Росії та США одночасно. Лідерка Євросоюзу пропонує відмовитись від нових угод на постачання російського газу, включаючи трубопровідний газ та зріджений природний газ (LNG). Його має замінити американський, але саме особистий підхід Мелоні до Трампа має зафіксувати, яка це буде частка — бажано, аби не монополія.

План фон дер Ляєн передбачає альтернативні джерела енергії. Згідно з ним, ЄС активно розширює використання відновлюваних джерел енергії та імпорт газу з інших країн. Далі пропонуються нові правила для моніторингу та прозорості постачання газу, щоб уникнути прихованих закупівель російського палива.

Окремо йде пропозиція поступового обмеження на російський ядерний сектор: ЄС також планує поступово скоротити імпорт збагаченого урану та інших ядерних матеріалів з Росії.

Це той козир, який дозволяє роками Росії маніпулювати страхами ядерного удару — і шантажем отримувати поступки для себе

Також саме ця політикиня заговорила про адаптацію оборонки Європи під виклики нового часу: «Час ілюзій минув. Тепер Європа покликана взяти на себе більшу відповідальність за власну оборону. Не в якомусь віддаленому майбутньому, а вже сьогодні, не поступовими кроками, а з мужністю, якої вимагає ситуація. Нам потрібно підняти хвилю в європейській обороні, і вона нам потрібна зараз».

Очікується, що у червні 2025 року буде представлено пакет змін для європейської оборонки, яка спростить сертифікацію, тестування та системи закупівель озброєння. Все це разом достойна відповідь на ту кризу, в яку загнала Європу лояльність до маніпуляцій і шантажу від Росії. За словами фон дер Ляєн, до початку повномасштабного вторгнення країни ЄС сплачували Росії €12 млрд щомісяця за енергоносії. Нині ця сума знизилася до 1,8 млрд. Частка російського газу в імпорті зменшилася з 45% до 13%, а імпорт нафти скоротився в десять разів.

Хоча Угорщина та Словаччини з лояльними до Кремля урядами дуже прагнуть знову відкрити кран для російського нафту та гази, лідерка Євросоюзу дала зрозуміти, що нічого такого не буде. Тож Орбану та Фіцо все ж доведеться прийняти реальність і змінюватись, наприклад, розвивати альтернативні джерела енергії у виробництві електроенергії, як це уже останні роки робить Польща. 

Президентка Єврокомісії та прем'єр-міністр Польщі. Фото: JONAS ROOSENS/HOLLANDSE HOOGTE/East News

«Росія неодноразово демонструвала свою ненадійність як постачальник. Путін уже припиняв постачання газу в Європу в 2006, 2009, 2014, 2021 роках, а також під час війни. Скільки ще разів треба, щоб усвідомити це? Залежність від Росії шкодить не лише нашій безпеці, а й економіці. Наші енергетичні ціни не можуть залежати від ворожого сусіда», — пояснила суть своєї стратегії політикиня.

Урсула фон дер Ляєн змінила правила гри, яких дотримувалися толерантні європейські джентельмени

В епоху великих потрясінь рішуча жінка у Брюсселі стала порятунком для всіх. Адже Європу менше хитає між сумнівами й компромісами, і саме фон дер Ляєн стала архітекторкою цього процесу.

Влітку 2024 року економічна газета Handelsblatt видала велике розслідування, як колишня канцлерка Німеччини та очільниця партії ХДС/ХСС Ангела Меркель приховувала інформацію про тактику шантажу Путіна та масштаби залежності німецького бізнесу від російських енергоресурсів. Все це потім впливало на свободу політичних рішень у Брюсселі та Вашингтоні.

Урсула фон дер Ляєн — теж багаторічна зірка цієї партії, яка знову взяла реванш на минулих виборах. Цілком можливо, що лідерка ЄС переписує помилки історії і спокутує гріхи власних колег минулого.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Головна по Європі. Як Урсула фон дер Ляєн знімає Захід із голки російського газу?

Марина Данилюк-Ярмолаєва

У перші дні березня 2022 я посадила свого 15-річного сина Данила в машину до ледь знайомих людей у напрямку польського кордону. 

Це був морозний, сухий і, здається, навіть трохи сонячний день у напруженому, майже порожньому Києві. Громадський транспорт не працював, таксі коштувало, як авіаквиток, а поїздка на ньому була непередбачуваною через блокпости. З рідної Оболоні до місця від’їзду Даню привезла моя приятелька й колега. Через кілька днів після цього вона пішла служити й досі в армії.

Із собою у Дані був лише рюкзак з кількома футболками й штанами — кожне місце в транспорті з України було на вагу золота, тож на багаж і валізи його не залишилося. Як і скільки часу Даня діставався з Києва до Львова через величезні затори — окрема історія. Але зрештою він доїхав до Польщі, а 11 березня вилетів з Варшави до Канади.

Данило вже бував там із хокейною командою, тож мав дійсну канадську візу. Я ж у Канаді ніколи не була й знала про неї тільки те, що там холодна погода й теплі люди. А ще, що під Ванкувером живуть наші колишні товарищі по команді, які виїхали з Донецька ще в 2014. Мабуть, саме тому вони відразу погодилися прийняти Даню. Як ми тоді думали, — на кілька тижнів.

Наступного разу я побачила сина рівно за рік — він приїхав в Україну й провів з нами літо. Скажу щиро, це не було щасливе літо. Одна справа, коли обстрілюють тебе. Інша — коли твою дитину. Я не завжди зважаю на повітряні тривоги й жодного разу не була в укритті, але коли поруч був Даня, я не знаходила собі місця під час кожної сирени.

Коли він поїхав, я навіть зітхнула з полегшенням — нехай краще буде далеко, але в безпеці

Минулоріч, у 2024 році, я теж побачила сина — на його канадському випускному. Через війну в нього не відбулося прощання з українською школою. Першого літа після вторгнення я просто отримала його атестат із золотою медаллю в шкільній канцелярії, не стримуючи сліз гіркоти за нього і всіх наших дітей. Коли стало зрозуміло, що він продовжить навчання в канадській школі, я вирішила, що повинна бути присутньою на випускному хоч там. Навіть якщо дорога з Києва до Ванкувера коштуватиме, як два місяці життя в Україні.

Данило Береза на шкільному випускному в Канаді, 2024

У березні цього року виповнилося три роки, як ми живемо на відстані 8640 кілометрів одне від одного. Як вони минули? Думаю, легше, ніж якби Даня був молодшим чи старшим на момент вторгнення. Приїхавши до Канади у 15 років, він ще два з половиною роки провчився в місцевій школі, потрапив до хокейної команди, отримав водійські права, знайшов підробіток, зустрів дівчину. Перший рік у Канаді був непростим, але загалом інтеграція пройшла успішно. Можливо, допомогло й те, що Канада — країна мігрантів з потужною українською діаспорою.

Щодо мене, то якщо так взагалі доречно сказати в ситуації, яка склалася, мені «пощастило», що Путін та його олов’яні солдати вторглися в Україну, коли Даня вже був підлітком. Через це він зміг сам поїхати в чужу країну, а я залишилась і продовжила працювати за професією. Сотні тисяч наших жінок, чиї діти були молодшими на момент вторгнення, змушені були виїхати разом з ними в чужі країни без знання мови, можливості гідного працевлаштування та підтримки рідних.

Водночас у таких матерів, як я, свої труднощі. Одна з них — систематично пропускати найважливіші події в житті своєї дитини й нерідко дізнаватися про них постфактум. Для мами, яка завжди була глибоко залучена в життя сина, це болісний досвід.

Так, Даня записався до нової школи не зі мною, а з мамою з родини, яка його прийняла. Він готувався і вступав до університету не зі мною, а зі шкільною кураторкою. Святкував Різдво не зі своєю родиною, а із сім’єю своєї дівчини. Зустрічав Новий рік не зі мною і бабусею, а один — у машині на парковці, бо в Канаді це свято не має такого значення, як у нас. Навіть дату операції після травми плеча він вибирав без мене…

Частина цих складнощів — про відстань і часову різницю. Але війна ускладнює ситуацію максимально. Наприклад, скоро Дані зроблять серйозну операцію, яка вимагає тривалого відновлювального періоду. Без війни ми б привезли його додому, оточили підтримкою і турботою. Але синові вже 18, він більше не може вільно виїхати з України. Тож він пройде через це сам, а його родина буде в цей час на іншому континенті.

Звісно, це зовсім інший досвід, ніж коли твій син росте в країні, яку щодня обстрілюють. Або коли він три роки не може побачити батька. Або коли він пішов воювати. Або… або… або… Але ця історія — не про найбільший біль. Ця історія про біль, якого взагалі не має бути. Як не має бути й держави-терористки, що розділяє сім’ї на роки й кілометри, до того ж деякі — назавжди.

20
хв

«Ця історія — не про найбільший біль. А про біль, якого взагалі не має бути»

Анастасія Береза

Може вас зацікавити ...

No items found.

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress