Sestry

Відповідей шукали журналістки з Польщі й України — Едита Іванюк і Юлія Калашник. Протягом кількох тижнів вони намагалися з’ясувати, скільки українських дітей через війну не відвідують жодної школи, мають труднощі з навчанням, залишилися поза українською системою освіти чи не інтегрувалися в систему країни, до якої виїхали. Вони говорили з десятками людей — дітьми, батьками, вчителями, представниками гуманітарних організацій, експертами. Аналізували міжнародні та українські звіти, документи польських і українських міністерств. В умовах війни, постійних переїздів, несумісності освітніх систем, відсутності даних від ZUS чи прикордонників — ніхто не може навіть приблизно назвати кількість дітей, які не охоплені жодною системою освіти. Обережні підрахунки Державної служби якості освіти України свідчать: 30% дітей не мали постійного доступу до навчання (2022-2023). 

Журналістки пояснюють, чому всі наявні цифри неповні, і ставлять питання про долю дітей, чиє майбутнє опинилося під загрозою. Чи можемо вже говорити про втрачене покоління? Якими будуть наслідки кількарічної прогалини в освіті?

Якщо немає доступу до школи взагалі — онлайн-навчання рятує 

24 лютого 2022 року. Російські танки входять в українські міста, і вся система освіти завмирає. Тисячі дітей — як-от 16-річна Саша з Харкова — дізнаються, що до школи вони більше не підуть. Без останнього уроку, без прощань з учителями й друзями. Замість рюкзака з підручниками — тривожна валіза й поспіхом зібрані речі, аби виїхати й врятуватися.

У перші дні війни було складно зрозуміти, скільки це триватиме. Але швидко стало ясно: це не про кілька днів. Навчання повністю зупинилося приблизно на два тижні. Та завдяки досвіду пандемії школи змогли оперативно перебудуватися — і запрацювала онлайн-система, яка повернула дітей до навчання, хай і в новій, воєнній реальності.

«Схід України зазнав найбільших втрат, тоді як центральні й західні області зіткнулися з меншими порушеннями й зосередилися на адаптації освітнього процесу», — пояснює Олена Лінник, освітня експертка та соавторка дослідження про освіту під час війни для Osvitanalitika.

За даними правозахисної організації Almenda, у 2024 році на окупованих територіях, зокрема в Криму, проживає близько 1,6 мільйона дітей, із них майже 600 тисяч — шкільного віку, без доступу до української освіти.  Деякі експерти вважають їх «втраченим поколінням»

Сьогодні в більшості регіонів України школи працюють у трьох форматах: онлайн, очно та у змішаному режимі. Який саме вибрати, передусім вирішує безпекова ситуація. Чи вціліла будівля? Чи є місце, де можна проводити заняття? Чи обладнане укриття й скільки дітей воно здатне прийняти?

Якщо похід до школи загрожує життю — як, приміром, у Харкові, який постійно зазнає обстрілів, — навчання переводять в режим онлайн. Це стало серйозним випробуванням для всієї освітньої системи, але водночас — рятівним рішенням, яке дозволяє школярам продовжувати навчання навіть у прифронтових зонах.

«Якщо доступу до освіти немає взагалі, онлайн-освіта стає порятунком», — каже Олена Лінник. 

Але навіть онлайн-освіта — не завжди вихід. У прифронтових селищах часто немає інтернету, зникає електроенергія, а шкільна будівля — вщент зруйнована. Іноді родина не має комп’ютера: діти вчаться зі смартфонів батьків, як можуть. У школах, де ще триває очне навчання, повітряна тривога миттєво змінює ритм дня: учні разом з учителями спускаються в укриття. В онлайн-класах діє інший алгоритм: щойно лунає сигнал, урок переривається, вчитель іде в безпечне місце. Учні теж — якщо тривога в їхньому регіоні. Іноді ці тривоги тривають годинами, що серйозно порушує навчальний процес.

Українська освіта сьогодні проходить через безпрецедентні випробування. Зруйновані школи, розпорошені по країні й за її межами учні, брак вчителів (система втратила понад 54 тисячі педагогів) і падіння охоплення освітою стали одними з найгостріших викликів. Восени 2024 року заступниця міністра освіти Надія Кузьмичова повідомила медіа: внаслідок російської агресії зруйновано 1663 школи, з них 201 — повністю. Ще 879 навчальних закладів опинилися на тимчасово окупованих територіях. І цифри ці — не остаточні. Через постійні обстріли щотижня з’являються нові ушкодження. За іншими офіційними підрахунками, постраждала вже кожна сьома школа в країні.

Вчителька: чи побачу я ще свій клас?

Вчителька української мови з Харкова восени 2022 року викладала для 10-го класу онлайн — єдиний формат, доступний після початку повномасштабного вторгнення. Того дня Росія завдала удару по енергетичній інфраструктурі Харкова, і більша частина міста опинилася без електрики й мобільного інтернету. «Я постійно повторювала собі: “Не здавайся, Олено”, – і зрештою мені вдалося на кілька хвилин зловити зв'язок і надіслати дітям матеріали та домашнє завдання», — каже вчителька. Наступного дня — знову те саме. Але за деякий час вчителька таки побачила на екрані 16 віконець — діти приєдналися до уроку. 

Того дня Микита — завжди балакучий — зізнався, що радий повернутись до навчання. «Приємно знову бути частиною чогось знайомого». Світлана додала: «Ми були шоковані, коли дізналися, що нашу школу пошкоджено». Хтось із класу тихо сказав: «Здається, ніби це все відбувається не з нами».
На запитання, чи хочуть вони повернутися до Харкова, відповіли хором: «Так! Ми хочемо разом закінчити школу вдома».

Ми зустріли цей клас рівно через два роки — 22 травня 2024.

‍До випускного залишалися лічені дні, але стало ясно: їхня мрія — бути разом у рідному місті — не здійсниться

Олена знову готувалася до дистанційного уроку. З вікна її квартири на дев’ятому поверсі було видно стовпи диму — на обрії тривали бої. Росія щойно відновила наступ на Харківщині. Того дня у віртуальному класі було лише вісім учнів. Розкидані війною по країні та за її межами. 

Сашко й Дмитро залишились у Харкові, Андрій виїхав до Павлограда, Світлана — до Києва, Павло — до Ужгорода. Денис навчається в Чехії, Альона — в Румунії. Решта опановує матеріал асинхронно — з-за кордону. Їхній клас залишився — але вже не в одному місті, і навіть не в одній країні.

По той бік екрана

По той бік екрана — підліток Дмитро, який залишився в Харкові. Він намагається триматися завдяки гумору: «Після важкої ночі з вибухами, дронами-камікадзе й усім іншим я думаю: може, можна завтра пропустити перший урок?» Або так: «Онлайн-навчання має свої плюси: списувати стало набагато легше». Але вже наступної миті хлопець серйознішає: «Насправді вчитися складніше. Важче зосередитися, матеріал засвоюється гірше. І головне — бракує живого спілкування. Я сумую за нормальними уроками. За тим, що сидиш у класі й розмовляєш з іншими людьми».

15-річна Валентина з Ізюма провела в 2022 році сім місяців під російською окупацією: «Ми боялися виходити на вулицю. Навчання не було. Але я багато читала — рятували книжки». Найстрашнішим моментом став звичайний гавкіт собаки. «Одного дня російські солдати почули, як гавкає наш пес, і почали стріляти в землю. Погрожували його вбити. Було дуже страшно».

Саша, 16-річна школярка з Харкова, добре пам’ятає ранок, коли почалася велика війна. Але згадувати його не хоче. За дві години вони з мамою зібрали речі, котів — і виїхали до Словаччини. У перші місяці Саша не мала сил ані навчатися онлайн, ані піти до школи в новій країні. З усього її класу в Харкові залишилися лише п’ятеро учнів — інші роз’їхалися по різних містах і країнах. Саша стала однією з 600 тисяч українських дітей, які, за даними УВКБ ООН (2023–2024), не відвідували закладів освіти в приймаючих державах. Вона залишилася в українській онлайн-школі, а у Братиславі пішла до художньої студії.

Травматичний досвід вона пропрацьовувала з психологом. У 2024 закінчила українську онлайн-школу і тепер готується вступати до вишу в Словаччині.

«Цього не зрозуміють подруги». Історії дітей, які потрапили до Польщі

14-річна Настя з Харкова після початку війни приїхала з мамою до Варшави. Вона навчається у двох школах: польській та українській онлайн. Мріє вступити до хорошого ліцею або технікуму у Варшаві. Ходить до репетиторів, щоб добре скласти іспит після 8 класу. Каже, що гарно дає раду з математикою, хоча іноді плутає польські назви. Любить свою польську школу, але сумує за подругами з Харкова.

«У моєму польському класі всі дуже милі. Особливо мене підтримує мій вчитель. У мене є кілька подруг. Але я знаю, що вони мені не все розповідають, і я теж не зовсім щира. Деяких речей вони не зрозуміють — і я теж. Після уроків я часто спілкуюся в месенджерах із харківськими подругами. Але й вони мене вже не зовсім розуміють. Не знаю, чи ми колись з ними побачимось», — сумно говорить дівчина.

Лізі подобається Варшава, адже вона пропонує багато можливостей, розваг для дітей:

«Ходимо зі школою в басейн. Раз на тиждень їздимо спеціальним автобусом 20 хвилин. Якось я заснула в автобусі — прокинулася одна. Але водій був дуже милим і відвіз мене назад, не помітивши, що не всі вийшли. Вчителька дуже засмутилася, що не порахувала мене. Але це був лиш один такий випадок. Загалом усі дуже добрі. Ми вдячні полякам. Уся школа скидалася на піаніно для однієї талановитої українки. Потім — на віолончель для іншої дівчинки, у якої зруйнували будинок. Я не знаю, чи зібрали, але хтось таки купив їй інструмент. Спочатку всі дуже допомагали, особливо вчителі. Тепер я вже не вирізняюся — ніхто не пам’ятає, що я з України. Мабуть, ми залишимося в Польщі навіть коли закінчиться війна, — нам нема куди повертатися».

«Не кричи так, ти не в Україні»

«Молодшим дітям набагато легше адаптуватися до нових умов. Не знаю, чи мої хлопці взагалі ще пам’ятають життя в Києві», — каже Юлія, мама дошколяти й другокласника, яка виїхала з дітьми до Варшави на початку війни. Вона працює на керівній посаді в міжнародній корпорації.

«Спочатку я не змогла відразу влаштувати хлопців у садок — просто не розуміла, як працює польська система. Не приховую, мені допоміг і досі допомагає друг. З Google Translate далеко не заїдеш». Навіть її подруга Аня, кандидатка наук, не змогла правильно подати заявку на допомогу 800+ для одного із синів через помилку прикордонників у системі.

«Але школа у старшого хороша у Варшаві», — додає Юлія. Вчителі ставляться з розумінням. Якщо трапляються неприємні ситуації, він піднімає руку й питає: «Це нормальна поведінка?» — і завжди отримує пояснення.

«Одного разу хтось із дітей сказав: “Не кричи так, ти вже не в Україні”. Більше інцидентів не було — тільки звичайні дитячі сварки». Її син Даніель має польських друзів і ходить на футбол.

«Польська освіта більш людяна — вона бачить у дитині особистість. Навіть у спорті: більше граються, ніж тренуються. Обидва хлопці записані до шкіл у Києві, мають репетиторку, готуються до іспитів. Вони — в обох системах. Про всяк випадок».

«А Путін уже розбомбив твій дім?»

У молодшого сина Олени, першокласника, особливих проблем з адаптацією немає, а от підліток Андрій не має друзів і часто каже, що хотів би повернутися до Києва. Його віддали до польського восьмого класу.

Олена розповідає: «Він навчався у школі з розвиненою англійською, тому в перші місяці намагався давати раду, спілкуючись англійською. На жаль, це був дуже важкий період: він одночасно навчався в українській школі, а в Польщі готувався до восьмого класу. У нього виникли труднощі з математикою, хімією, фізикою. Те, що чув у школі польською, записував у зошит кирилицею. Проте додаткові уроки польської допомогли, і він швидко підтягнув свій мовний рівень. Йому навіть вдалося добре скласти іспит й вступити до гімназії у варшавському районі Бродно.

Але був і випадок булінгу. Діти в цьому віці можуть бути жорстокими. Вони часто запитували Андрія, чи Путін уже розбомбив його будинок у Києві. Андрій був дуже засмучений переїздом до Польщі, сумував за домівкою. Я поговорила про цей випадок з учителем, і дурні кепкування припинилися.

Ми відмовилися від української онлайн-школи, бо в сина й так багато уроків. Сподіваємося, що якщо він захоче повернутися навчатися в Україну, польський диплом буде зарахований. Він постійно каже: “Мамо, я так хочу додому”.

Разом з тим повернення ми не думаємо. Ми підтримуємо Україну звідси, як можемо. Думаємо про неї з болем, що нас там немає. Але я не можу залишатися в Києві навіть на кілька днів: там постійні тривоги, спуски в укриття.

Ця ситуація — настільки велика травма, що для мене особисто це нестерпно. Я не можу до цього звикнути. Що це за життя для наших дітей? Як можна вчитися в таких умовах?

Між поганим і ще гіршим: освітній вибір у часи війни

У воєнний час усе є кризовим — і освіта також. Онлайн-навчання, хоч яким недосконалим воно є, — краще, ніж повна відсутність освіти.

У 2024 році 53% українських шкіл повернулися до очного навчання, 28% використовували змішаний формат, а 19% дітей у прифронтових районах навчалися виключно онлайн. «Згідно з даними міністерства, 400 тисяч дітей прикордонних і прифронтових регіонів навчаються онлайн», — додає експертка. 

Особливо в прикордонні, а також у багатьох інших містах по всій країні, постійні повітряні тривоги, атаки російських дронів і ракетні удари по енергетичній інфраструктурі призводять до вимкнення світла та проблем з інтернетом. За даними організації Save the Children, приблизно дві третини дітей у прифронтових регіонах не можуть відвідувати школу очно. Результат — уривчасте навчання, постійний стрес, фокус не на знаннях, а на виживанні в найбільш уразливих регіонах. 

У місті Ірпінь, яке на початку війни зазнало важких бомбардувань, постраждали практично всі школи. Найбільше — ліцей №3, але його вже вдалося відновити. Сьогодні там навчається 1608 учнів, але нове бомбосховище вміщує лише 700 дітей. Тому школа працює у дві зміни. «Звісно, це не повноцінне навчання — коли 700 дітей збираються у бомбосховищі», — каже заступниця директора Лариса Костянтинівна.

Наслідки «пунктирної» освіти

Наслідки онлайн-навчання, стресу, спричиненого війною, а також пандемії, продемонструвало дослідження PISA-2022: 15-річні українські школярі набрали на 38 балів менше з читання порівняно з 2018 роком. Лише 59% досягли базового рівня, а 29% — рівня 3 або вище (тестові бали PISA на рівні 5 або 6 вважаються ознакою високої успішності). Опитування проводилося у 18 з 27 регіонів України. 

Українська влада не ігнорує проблему. Точно визначити кількість дітей, які не мають доступу до освіти, складно: офіційна статистика таких дітей не відображає, усі вони формально охоплені навчанням. За даними Державної служби якості освіти України, у 2022/2023 навчальному році 30% учнів не мали постійного доступу до навчання. На півдні країни ця цифра сягала 40%. ‍

Українські школярі відстають від однолітків з країн організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) на 2,5 роки за стандартами читання PISA. За словами Анастасії Донської з організації Teach for Ukraine, випускники, які готуються до вступу у виші, часто показують рівень дев’ятикласників, а вступники до профтехучилищ — рівень сьомого класу

Діти із селищ демонструють ще гірші результати: відставання між містом і селом може сягати 4–4,5 року. У травні 2024 року Державна служба якості освіти України провела тестування з української мови та математики для учнів шостих і восьмих класів. Шестикласники показали незначне покращення. Ймовірна причина — зниження частки дистанційного навчання з 39% до 24%.

Міністерство освіти запустило програму «Екосистема для надолуження освітніх втрат» — наразі лише в кількох регіонах. Вона використовує штучний інтелект та інтерактивні кейсові уроки, щоб допомогти учням надолужити прогалини.

Втім, комплексної, централізованої програми від міносвіти досі немає. Натомість — безліч розрізнених ініціатив, проєктів і досліджень, здебільшого від міжнародних, але й українських організацій. «Існує багато ініціатив та проєктів, але вони не узгоджені», — зазначає Олена Лінник.

Складна арифметика: скільки дітей за кордоном не навчається?

Як розповіли представники управління верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), ніхто не може точно сказати, скільки українських учнів перебувають поза освітніми системами приймаючих країн ЄС. З 1,4 мільйонів дітей шкільного віку за кордоном 600 тисяч не відвідували місцеві школи (2023-2024). 

За даними УВКБ ООН, дітей не зараховують до місцевих шкіл, оскільки родини все ще сподіваються повернутися на батьківщину. Мовний бар’єр, додаткові заняття, проблеми зі вступом до школи, страх втратити «один рік» (наприклад, дитина з 4-го класу української школи має піти в 3-й клас польської) — ось найпоширеніші причини.

‍Діти постійно переміщуються, європейські системи не координуються. Статус 600 тисяч дітей неясний: частина навчається онлайн, частина — ніде‍

Найбільше українських студентів поза системою освіти як України, так і приймаючих країн — у Молдові (65%), Болгарії (23%), Словаччині (13%), Румунії (12%) і Польщі (11%) — дані УВКБ ООН. Втім, з кожним роком дедалі більше дітей вирішують навчатися в місцевій школі країни, де вони знаходяться. У 2024 році таких школярів вже на 50 тисяч більше, ніж у 2023 році — за інформацією української освітньої омбудсменки Надії Лещик. 

За останніми даними, 360 тисяч дітей зареєстровано в українській онлайн-системі з-за кордону. Більшість з них навчається в двох освітніх системах — про це кажуть офіційні джерела. Але неможливо підтвердити, чи всі діти, зареєстровані онлайн, дійсно відвідують заняття. Експерти, батьки й зібрані дані свідчать, що чимало з них залишаються в «сірій зоні» — тобто технічно зареєстровано в системі, але не беруть активної участі в освіті, не відвідують заняття. 

«Цифри щодо реального навчання дітей або тих, хто перебуває поза системою (тобто невідомо, чи взагалі бере участь у будь-якій освітній системі), взяті з повітря», — прямо заявила одна з експерток у Польщі у червні 2024 року. Тоді прогнозували, що до польської освітньої системи приєднається близько 80 тисяч дітей з України, хоча дітей шкільного віку, які перебувають у Польщі, вдвічі більше. 

Найновіші дані Центру громадянської освіти (CEO), який від початку війни відстежує ситуацію з українськими учнями, свідчать: у поточному навчальному році 2024/2025 до польських шкіл долучилися 18,1 тисячі дітей з України. 

Таким чином справдилися прогнози Агнєшки Косович із Польського міграційного форуму, що заохочення батьків за допомогою виплати 800+ не викличе масового напливу нових учнів

Втім, саму ідею запровадження обов’язкового шкільного навчання підтримували провідні неурядові організації, які опікуються освітою дітей — як-от CEO, Форум міграційний чи Care Polska. 

І досі складно сказати, де перебувають 157 тисяч дітей — саме стільки дітей з PESEL UKR, за даними CEO, не відвідують польські школи

Чому зменшується кількість учнів у системі освіти України?

Найбільше українських учнів вибуває з перших класів. Дані Українського інституту освітньої аналітики свідчать про суттєве скорочення кількості першокласників у країні з початку повномасштабної війни.

У 2021–2022 навчальному році в Україні навчалося 4 230 358 учнів. У 2024–2025 навчальному році кількість зареєстрованих у системі школярів зменшилася до 3 743 022. ‍

Це означає втрату понад 487 тисяч дітей — близько 11% за три роки війни

Серед основних можливих причин — виїзд родин за кордон, внутрішнє переміщення і перебування дітей на тимчасово окупованих територіях, де окупаційна влада змушує забирати дітей з української системи едукації. 

Скорочення учнів у прифронтових та окупованих регіонах 

Прифронтові та окуповані регіони зазнали найбільшого скорочення кількості учнів. У Харківській області кількість дітей зменшилася на п’яту частину, у Херсонській — майже наполовину, у Запорізькій — через міграцію та російську окупацію третина дітей вже не перебуває в українській системі освіти. У Луганській області вибуло 63% учнів, у Донецькій — 54%.

Статистика щодо першокласників ще гірша: на Луганщині із системи вибуло 86% першачків, на Харківщині — 45,65%, у Херсонській області — 71,58%, у Запорізькій — 60,32%, на Донеччині — 74%.

Винятком є лише прифронтове Запоріжжя, де зафіксовано зростання кількості учнів на 13,5%. Це пояснюється внутрішньою міграцією — мешканці сіл і прифронтових містечок переїжджають до міста з міркувань безпеки. Згідно зі звітом Osvitanalytica, в Україні офіційно зареєстровано 4,9 мільйона внутрішньо переміщених осіб (ВПО), з яких 221 668 — діти шкільного віку.

Вчителів теж стає менше

Понад 54 тисячі вчителів вибули із системи освіти через війну (оцінка на основі даних Інституту аналітики освіти в Україні). За кордоном перебувають сім тисяч вчителів, з них 1764 — у Польщі, згідно з даними від українського міністерства освіти. Ймовірно, вони продовжують дистанційне викладання в українських школах. На початку війни 3 500 українських учителів подали заявки на працевлаштування в Польщі, повідомляв тодішній міністр освіти Пржемислав Чарнек. У програмах з підтвердження дипломів, які проводить фонд Care Polska, беруть участь 1 800 осіб. Варто додати, що в Польщі зараз є 25 тисяч вакантних посад учителів.

Втрачене покоління? «Не думаю»

Польські експерти обережно ставляться до терміну «втрачене покоління». Вони визнають, що діти, травмовані війною, мають мовні труднощі в польських школах. ‍

Насправді діти лише асимілюються до нових умов, але не повністю інтегруються

‍І хоча трапляється, що діти стикаються з дискримінацією, польська система мультикультурної освіти далека від ідеалу — вчителі та освітня система не були готові до такої великої кількості іноземців. 

Та водночас, за даними Centrum Edukacji Obywatelskiej (CEO) та Care Polska, українські діти все ж отримують підтримку і мають можливості для розвитку. 

‍Всі експерти сходяться на думці: навіть недосконала, але очна школа — найкращий спосіб уникнути сценарію «втраченого покоління»

Міністерство освіти Польщі хоч і діє повільніше, ніж хотілося б практикам, демонструє відкритість до діалогу. Створено робочу групу з представниками неурядових організацій. Саме в результаті цих розмов з’явився «примус» ходити до місцевої школи: польські та міжнародні організації закликають українських дітей відвідувати саме польські навчальні заклади.

Care Polska, UNICEF, Unbreakable Ukraine та багато інших організацій проводять у Польщі програми підтримки українських школярів.

Серед них — корекційні заняття, підготовка до іспитів, уроки польської мови, психологічна підтримка, а також програма мультикультурних асистентів. Окремо допомагають українським вчителям нострифікувати дипломи.

Усі ці зусилля спрямовані на те, щоб якнайшвидше ліквідувати освітню прогалину. Дослідження показують, що підлітки з України дедалі частіше розглядають професійно-технічну освіту. Завдяки підтримці Care Polska та Unbreakable Ukraine нам вдалося поспілкуватися з підлітками з України у Варшаві та Гданську, які беруть участь у корекційних та підтримуючих програмах (імена дітей змінено).

Софія з Полтави, 16 років:

«Ми — не втрачене покоління. У нас є шанс і можливості для навчання й розвитку. Я навчаюсь в українській школі, після уроків маю репетиторів і ще додаткові заняття у вихідні. Неділю залишаю, щоб виспатися. Хочу вчитися і стати тренеркою з флорболу. Мій брат навчався, але кинув — пішов працювати».

Тарас із Дніпра, 16 років:

Навчається в технікумі програмування в Гданську, паралельно — онлайн в українській школі, щоб зберігати зв’язок з друзями. Після школи має додаткові заняття з корекції. Якщо має час, то читає, цікавиться дизайном. «Може, в нас і немає стабільності, як у попередніх поколінь, але завдяки технологіям ми маємо доступ до знань і можливостей, про які раніше лише мріяли».

Олег з Одеси: 

Хлопець не ходить до польської школи, але вчиться онлайн в українській в восьмому класі. Його цікавить будівництво. Щодня спілкується зі своїм класом онлайн. Діти знаходяться в різних куточках країни. Часті перебої з електроенергією, але інтернет зазвичай працює у всіх. Хлопець стверджує, що з класу, який нараховує 30 осіб, регулярно відвідують заняття близько 20 осіб. «Шкода, що ховаються за аватарками, — каже він. — Що буде, те буде — втрачене не означає безнадійне».

Валерія з Харкова: 

Навчається в обох системах у восьмому класі. Каже, її родині вдалося вивезти собаку з України. «У польській школі я єдина з України. І я тут одна, у мене немає друзів серед поляків. Не можу дочекатися, щоб піти в технікум і почати все спочатку. Хочу вивчати ветеринарну медицину, як мій тато.

І я не вважаю, що ми — втрачене покоління. Наш досвід може бути важким, але він навчив нас бути сильними

Марина з Івано-Франківська: 

«На початку війни все було хаотично й жахливо. У школі теж було важко, але в мене був добре організований клас, який допоміг мені пережити ті важкі моменти». Наступного навчального року хоче вступити до польської середньої школи. Наразі навчається онлайн та в «суботній» українській школі у Варшаві.

Іван з Волині:

Відразу пішов у польську школу — у 6 клас.  Зараз навчається в польському спортивному ліцеї. Також складає річні іспити в українській школі.

«Це зовсім не складно — ці тести мені розв’язує сестра. Та всі так роблять! Іноді сумую за своїми старими друзями, не знаю, що з ними. Але я не вважаю, що ми — втрачені. Я маю більше можливостей. Я дізнався про нову культуру. Хочу вступити до академії фізвиховання й стати тренером». 

Дарія 16 років зі Львова:

«Адаптація до польської системи освіти була для мене надто важкою. Я залишилася в українській онлайн». Дівчина ходить до української школи вихідного дня у Варшаві — саме там її друзі. «Я багато читаю, тому що мені це подобається, хочу вивчати журналістику або психологію в Польщі». 

З досліджень польських неурядових організацій випливає, що польська школа не готова до мультикультурності.

Що не спрацювало:

• підготовчі відділення;
• окремі класи для іноземців;
• уявлення, що польська й українська мови схожі і їх можна швидко вивчити;
• додаткові уроки польської з надто різнорідними групами;
• велика кількість позакласних заходів; 
• відсутність допомоги з боку вчителів або психологів у питаннях, пов’язаних із травмою та досвідом біженства.

Що спрацювало:

• мультикультурні асистенти (яких, на жаль, не вистачає);
• додаткова психологічна підтримка;
• додаткові уроки польської;
• заходи, що об'єднують шкільну спільноту. 

Освітній розрив: що загрожує молоді?

Сьогодні неважко уявити можливі наслідки кількарічного розриву та нерівності в доступі до освіти між українськими дітьми — тими, хто залишився на окупованих територіях, у містах, сільській місцевості чи виїхав за кордон. Найбільша цінність навчання зараз — у тому, що воно взагалі відбувається. Уряди, неурядові організації, експерти — усі працюють над тим, аби діти залишалися в освітньому процесі.

Водночас польські експерти застерігають: з огляду на глибокі розбіжності в умовах навчання вже сьогодні, у майбутньому це може призвести до гіркоти й розчарування.

Навіть якщо для випускників українських шкіл будуть створені міжнародні або європейські освітні програми, є ймовірність, що пріоритет надаватиметься тим, хто навчався, наприклад, у Польщі, адже їхній старт був стабільнішим і ресурси — ширшими.

На думку багатьох практиків, з кожним роком такої диверсифікованої освіти ці відмінності можуть лише поглиблюватися. Зростатиме поділ між тими групами, які в Україні обмежені у можливостях, і тими, хто, емігрувавши, мав доступ до якіснішої підтримки. У майбутньому це потенційно може ускладнити побудову спільноти — і в соціальному, і в освітньому вимірі — між тими, хто залишився, і тими, хто виїхав.

Сьогодні неможливо точно сказати, скільки з 4,3 мільйона українців, які нині перебувають у країнах Європейського Союзу, повернуться додому після завершення війни. ‍

Освітні прогалини й нерівність — це наслідки, які, ймовірно, дадуться взнаки через кілька років. Але водночас найбільша цінність тепер — у тому, що освіта триває попри все‍

Ніхто не сумнівається, що діти мають ходити до школи. Як підкреслює Агнєшка Косович з Польського міграційного форуму, відвідувати школу в чужій країні й навчатися іншою мовою — безперечно складно, але разом з тим сотні дітей, які блукають парками й невідомо чим займаються, — теж не є добрим рішенням. Експертка застерігає, що це може призводити до виникнення наркогруп, проституції та інших криміногенних явищ. «Тож залишати все на самоплив — не вихід. Це пряма дорога до серйозної соціальної проблеми». Експертка жорстко описує можливий сценарій майбутнього, наголошуючи: якщо підлітки не навчаються, то виростають дорослими без жодних перспектив, які не мають, що запропонувати ринку праці.
За її словами, це готовий рецепт на кілька тисяч фрустрованих молодих людей, яким до всього байдуже. Вона додає: «За таких умов можуть народжуватися екстремізм, насильство, соціальні девіації, крадійські банди — усе те, чого ми не хочемо мати».

Сьогодні в Польщі ще не видно в статистиці наслідків освітньої прогалини — хоча вже з’явилися дані про бездомність серед українських дітей і незначне зростання підліткової злочинності, але наразі цифри не є тривожними.

За даними Міністерства юстиції Польщі:

• 2022 рік — 137 українських неповнолітніх охоплені виховними або корекційними заходами;
• 2023 — 386;
• 2024 — 482.

Ці заходи застосовуються не лише за злочини, а й у випадках деморалізації дитини.

«Це не втрачене покоління — це сильне покоління», — Анастасія Донська з Teach for Ukraine вірить, що освітні втрати можна подолати зусиллями держав, громадянського суспільства, міжнародних структур, батьків і самих дітей. За даними українського благодійного фонду SavED, загалом 80% планують продовжити навчання після школи. « Я переконана, що сьогоднішні студенти, які опинились у такій складній ситуації, будуть готові до впровадження глобальних змін». А дослідження від українського благодійного фонду SavED показує, що загалом 80% школярів планують продовжити навчання після школи. «Якщо діти усвідомлять власну силу й будуть підтримувати одне одного, вони ще стануть рушієм відбудови України», — резюмує Донська.

Авторки — Julia Kalashnyk, Edyta Iwaniuk
Ілюстрації: Олена Поліщук
Матеріал створено за підтримки IJ4EU

Коли ми, українці, говоримо про «зраду», ми рідко маємо на увазі Америку. Але, схоже, настав час подивитися уважніше — не на дрони чи бронетехніку, а на ідеї, які приходять разом з ними.

Сільві Коффманн, колишня головна редакторка Le Monde, пише у Financial Times про тривожний зсув: Америка перестає бути захисником демократії й намагається змінити її визначення — вдома й у світі. Найнебезпечніше не те, що США можуть покинути НАТО, а те, що вони хочуть втягнути Європу у власну ідеологічну трансформацію, в якій демократія — це не свобода, а послух.

«Справжній шок від Трампа — це не відмова. Це зрада».
— Наталі Точчі, італійська політологиня

Ця зрада не вимагає армій чи вибухів. Вона відбувається через лексику

Через нові «цивілізаційні коаліції», які просуває віцепрезидент США Джей Ді Венс або Марко Рубіо у своїй доповіді про потребу «зберегти чесноти західної культури». Але яку культуру? Ту, яка ображає суддів, атакує іммігрантів, засуджує свободу слова й називає демократично обрані уряди «тиранами в масці».

США вже не просто змінюються. Вони втягують Європу в цей процес. Трамп особисто приймає ультраправого кандидата в президенти Польщі Кароля Навроцького в Овальному кабінеті. А за кілька днів до виборів міністерка безпеки США Крісті Ноєм прилітає до Варшави, щоб підтримати його публічно. Подібні втручання — і в Румунії.

Це вже не дипломатія. Це експорт системи.

Європа опинилась у новому геополітичному ландшафті: з одного боку — Росія, яка несе війну й диктатуру. З іншого — Америка, яка пропонує «новий порядок» у м’якій, релігійно-консервативній обгортці.

«Лідер цього руху зараз у Білому домі. Для нас це перелом», — каже іспанський урядовець у розмові з Коффманн.

Україна має бути пильною. Бо ця війна — не лише про території. Вона і про сенси. І якщо Захід більше не означає свободу, чесність і плюралізм, то за що ми насправді воюємо?

Нас вчать: Америку не критикують, якщо ти в її таборі. Але сьогодні, якщо ми дійсно в європейському таборі, ми повинні ставити питання. Бо те, що Трамп робить з Америкою, його соратники хочуть зробити з Польщею, Румунією — і, можливо, Україною.

Це не кінець партнерства. Це кінець ілюзій

І як каже Кофманн: «Америка в біді. Але перш ніж Європа зможе їй допомогти, вона має навести лад у себе».

Україна — частина цієї Європи. І, можливо, саме ми — з досвідом війни, диктатури, гібридної реальності — можемо першими побачити, коли союз перетворюється на пастку.

Based on: Сільві Коффманн у Financial Times (4 червня 2025)‍

Three years of war is, without exaggeration, a true struggle for all nations. Some are ready to stand side by side with Ukraine until victory, some have begun to momentarily doubt what to do next, and some have completely lost faith. Yet there are those who never cease to do good for the benefit of Ukraine and the entire free world. Thousands of Ukrainian and Polish women make invaluable contributions to the triumph of democracy every day. Despite the exhaustion of three years of war, they continue their relentless work for the sake of a brighter future. And we, the international magazine Sestry.eu, tell the stories of these incredible women who change the world for the better every day.

In 2024, the editorial team of Sestry.eu established a special award, «Portraits of sisterhood», to honour women who, through their active civic stance and willingness to sacrifice, do everything possible to help those who need it most.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65cc6e8f39be6e9d65fcf154_Sestry.eu_Portretysiostrzenstwa250mini.avif">«We are all not competing but cooperating». Sestry.eu has announced the winners of the «Portraits of sisterhood» award</span>

This year, the award ceremony will take place on March 4th 2025 in Warsaw. The Honourable Chapter has selected 12 nominees. From these, the laureates of the «Portraits of sisterhood» award will be chosen - a Ukrainian and a Polish woman as the embodiment of close mutual support and cooperation in Polish-Ukrainian dialogue, as well as an example of true sisterhood.

Honourable committee of the «Portraits of sisterhood» award:

• Dominika Kulczyk, entrepreneur, President of the Kulczyk Foundation
• Agnieszka Holland, Polish film director
• Kateryna Bodnar, wife of the Ambassador Extraordinary and Plenipotentiary of Ukraine to the Republic of Poland
• Natalka Panchenko, leader of «Euromaidan-Warsaw», chairperson of the Stand with Ukraine Foundation
• Adriana Porowska, Minister for Civil Society Affairs
• Myroslava Keryk, President of the Board of the «Ukrainian House» Foundation, Warsaw
• Myroslava Gongadze, head of broadcasting for Voice of America in Eastern Europe
• Bianka Zalewska, Polish journalist
• Elwira Niewiera, Polish film director
• Kateryna Glazkova, Executive Director of the Union of Ukrainian Entrepreneurs
• Joanna Mosiej, Editor in Chief of Sestry.eu
• Maria Górska, Editor in Chief of Sława TV

Nominees for the «Portraits of sisterhood» Award, Poland:

Agnieszka Zach, Polish volunteer

Before the full-scale war in Ukraine, Agnieszka Zach worked as a guide in Poland’s largest nature reserve - Biebrza National Park. She was raising four children and building a house. On February 24th 2022, her life changed drastically. She decided to dedicate herself to helping Ukrainians. In one of her homes, she sheltered women with children fleeing the war. Later, she began travelling to Ukraine as a volunteer. For nearly three years, Agnieszka has been delivering humanitarian aid to the military on the frontlines. Regardless of the weather conditions, she walks barefoot - earning her the nicknames «Barefoot» or «Witch».

Anna Lazar, curator, art historian, translator

Anna Lazar is a Polish curator, art historian, literary translator, and public figure who has been building cultural bridges between Poland and Ukraine for many years. She is a member of the Women’s Archive of the Institute of Literary Research of the Polish Academy of Sciences and the Polish section of AICA. She graduated in Ukrainian and Polish philology, as well as in art history, from the University of Warsaw. For seven years, she served as Deputy Director of the Polish Institute in Kyiv. In her interdisciplinary projects, Lazar combines contemporary art with historical and social reflection. Her translation portfolio includes both classical and modern works of Ukrainian literature.

Anna is also engaged in voluntary work. Her activities bring together artists, writers, and thinkers from both countries, broadening the context of Ukrainian culture.

Monika Andruszewska, war correspondent and volunteer

Polish war correspondent and volunteer Monika Andruszewska has lived in Ukraine since the Revolution of Dignity. In 2014, she joined volunteers travelling to eastern Ukraine. In her reports, she actively covered everything that was happening on the frontline. She witnessed combat operations in the Donetsk airport area. When the full-scale war began, Monika Andruszewska risked her life to evacuate 30 Ukrainians from under shelling in Irpin, near Kyiv.

Monika is now actively involved in voluntary work and, in collaboration with the Lemkin Centre (Warsaw), is collecting evidence of Russian war crimes in Ukraine. For her achievements, she has been awarded Poland’s Gold Cross of Merit, the Stand With Ukraine Awards, and the Polish Journalists Association award for her report «Bierz ciało, póki dają» (from Polish: «Take the body while they are still giving it»), dedicated to Ukrainian mothers searching for their sons who have gone missing in the war.

Anna Dąbrowska, president of the Homo Faber association

Anna Dąbrowska is the President of the Lublin-based Homo Faber association and Co-Chair of the Migration Consortium. She works on issues concerning the impact of migration on local communities and develops integration policies at the city level. She is also a co-founder of «Baobab» - a social meeting space for communities in Lublin.

Olga Piasecka-Nieć - psychologist, president of the «Kocham Dębniki» foundation

Founder and President of the «Kocham Dębniki» («I Love Dębniki») foundation. Today, the foundation supports over 1300 Ukrainian families. In February 2022, she put her life and career on hold to stand with Ukrainian women and families seeking refuge from the war in Poland.

Olga strives to help Ukrainian women and their children rebuild their shattered lives. She believes that the ability to turn crisis into strength and growth depends on a supportive environment and community: «What I actively aspire to achieve is for this experience to be passed on. And it is happening! Women returning to Ukraine take with them what they have learned here and incorporate it into their lives. They build new communities around them, using the knowledge they have gained here».

Anna Suśka-Jakubowska

Since 2013, Anna Jakubowska has worked at the Camillian Mission for Social Assistance, coordinating a project to prepare apartments for the homeless. Following the outbreak of the full-scale invasion, she was responsible for temporary accommodation for refugees at the social boarding house «Saint Lazarus» and helped refugee families settle into rented flats.

Nominees for the «Portraits of sisterhood» Award, Ukraine:

Yuliia «Taira» Paievska - servicewoman, paramedic

Yuliia Paievska, known by the callsign «Taira», provided medical aid to participants of the Revolution of Dignity. As the leader of the volunteer paramedic unit «Taira’s Angels», she conducted tactical medical training on the frontline from 2014 to 2018. On March 16th 2022, during the defence of Mariupol, she was captured by Russian forces and was released on June 17th 2022.

In 2023, Yuliia Paievska became a laureate of the International Women of Courage award. The US State Department honoured her with the title of «The World’s Bravest Woman». Additionally, she received an award at the «Invictus Games» in Germany. She has been decorated with the President of Ukraine’s distinction «For Humanitarian Participation in the Anti-Terrorist Operation» and the «People’s Hero of Ukraine» order. Currently, Taira has joined the 13th Brigade of the National Guard of Ukraine, «Khartia».

Olena Apchel - film director, servicewoman

Olena Apchel is a theatre scholar, director and volunteer. She actively participated in the Revolution of Dignity - both at the Kyiv and Kharkiv Maidans. From 2021 to 2022, she headed the social programmes department at Warsaw’s «Nowy Teatr». During this time, she became one of the active members of the Ukrainian volunteer community in Poland. In the Autumn of 2022, she moved to Berlin, where she worked as co-director of Theatertreffen, the largest theatre festival in the German-speaking world.

After three years abroad, Olena Apchel returned to Ukraine. In May 2024, she joined the Armed Forces of Ukraine.

Mariana Mamonova - former Kremlin captive, psychotherapist, founder of a charity foundation

Mariana Mamonova joined the military in 2018, where she met her future husband, a National Guard service member. In the spring of 2022, the military medic was captured while three months pregnant. She was exchanged just three days before giving birth.

Following her release, Mamonova founded a charity foundation to assist women who have survived Russian captivity. Helping these women has become not just her job but her life's mission: «The goal of our foundation is to support women who have endured captivity. To help them rehabilitate - mentally, physically, and spiritually». The foundation also provides assistance to pregnant wives of service members, pregnant veterans, and pregnant women who have lost their husbands in the war.

Olga Rudnieva - CEO of Superhumans Center

Olga Rudnieva is the CEO and co-founder of the Superhumans Center, a clinic providing psychological assistance, prosthetics, reconstructive surgery, and rehabilitation for people affected by war. From the first days of the war, she led the largest logistics hub in Europe - HelpUkraine Center, created in partnership with Nova Poshta, Rozetka, and the TIS terminal.

From 2004 to August 2022, she served as the director of the Olena Pinchuk Foundation and was the coordinator of the sexual education space, Dialog Hub. She is also a co-founder of Veteran Hub, a centre providing comprehensive services for veterans.

Under Olga’s leadership, some of the most extensive media campaigns and charitable concerts have taken place, including performances by Elton John, Queen, and Paul McCartney. Over the past seven years, she has consistently been listed among Ukraine’s most successful women by NV and Ukrainska Pravda. In 2024, Olga was included in the BBC’s Top 100 Women of the Year.

Oleksandra Mezinova - director and founder of the «Sirius» animal shelter

Oleksandra Mezinova manages the «Sirius» shelter in Fedorivka, near Kyiv. Before the war, it was home to 3500 animals. Currently, the shelter houses just over 3200 - despite military personnel and volunteers constantly bringing in rescued cats, dogs, and other animals. Each month, the shelter takes in around 50 to 60 animals, many from frontline areas and combat zones. The shelter is involved in rescuing, treating, sterilising, and rehoming animals, as well as conducting educational and awareness-raising work. Additionally, «Sirius» supports low-income pet owners, mini-shelters, and their caretakers, who are often elderly people.

This year, the shelter marks its 25th anniversary. Over this time, more than 13 thousand animals have been rescued, with over 10 thousand finding loving homes. In 2023, «Sirius» received the honorary award «Choice of the Country». In 2022, its founder, Oleksandra Mezinova, was awarded the Order of Princess Olga.

Liudmyla Huseinova - human rights defender, head of the NGO «Numo, Sestry!»

Since the beginning of the occupation, from 2014 to her arrest in 2019, Liudmyla Huseinova cared for children from a disbanded orphanage in the occupied Novoazovsk district. She brought them clothes, as well as Ukrainian books and postcards from free Ukrainian territory. She also assisted Ukrainian soldiers defending Mariupol at the time. She received a signed Ukrainian flag from them, which she managed to smuggle into the occupied territory and hide. The flag was not discovered during a search and remains hidden to this day.

Following her arrest in 2019, she was taken to «Isolation» and later transferred to the Donetsk detention centre. On October 17th 2022, Huseinova was released as part of a «women’s exchange». She now focuses on defending the rights of those affected by conflict-related sexual violence, former civilian prisoners, and supporting women who are still in captivity or under occupation. On 6 December, she founded and took leadership of the NGO «Numo, Sestry!», which unites women who have survived captivity, conflict-related sexual violence, torture, and other consequences of Russia’s war against Ukraine.

Partners of the «Portraits of sisterhood» award:

• Ambasada Ukrainy w Rzeczpospolitej Polskiej
• Patronat Honorowy Prezydenta Miasta Sopot
• Kulczyk Foundation
• Przemysław Krych
• Ulatowski Family Foundation
• Federacja Przedsiębiorców Polskich
• Fundacja PKO BP
• Foundation Kredo
• Fundacja Edukacja dla Demokracji
• Polsko-Amerykańska Fundacja Wolności
• Wspieramy Ukrainę
• Żabka
• YES
• Nova Post
• TVP Info
• Biełsat TV
• PAP
• Onet
• Espreso TV
• NV.ua
• New Eastern Europe
• СУП

We also encourage our readers to take part in the voting and choose the leader who deserves the special «Portraits of sisterhood» Readers' Award. To vote, simply follow this link. Voting will be open until February 22nd 2025.

On this special day, our editors and authors wrote a couple of words about their work at Sestry, about their heroes, their emotions - about everything that became so important during this year of working in the media.

Joanna Mosiej-Sitek, CEO of Sestry

Our year on the frontline in the fight for truth. We are a community of women. Women journalists. Women editors. Our strength is our voice. We stand for shared European values, democracy and peace. We are the voice of all those who, like us, believe that the future lies in dialogue, tolerance and respect for human rights. These people believe in a world where we can forgive past grievances and focus our energy on building a better future. They are not divided by the words of politicians. Every day, we do everything possible to listen to and understand one another, knowing that this is the only way to fight disinformation and fake news. Our voice, our struggle, is just as vital to our security as new tanks and drones. Over the past year, we have given a platform to thousands of stories in our effort to build a better world. We understand that building a strong, multi-ethnic, and united community is a long journey, and we are only at the beginning.

Maria Gorska, Editor-in-Chief

When my colleagues at Gazeta Wyborcza and I decided to create Sestry.eu, it was the second winter of the war. My newborn daughter lay in her stroller, wearing a red onesie covered in gingerbread men, and all she knew was how to smile and reach out to her mother. Today, my little Amelia is a strong toddler, running around the park near our home in Warsaw, shouting, «Mom, catch the ball!» and laughing when I lift her into my arms. She comforts her doll when it cries.

She still does not know what Ukraine is. And that is why I am doing this media project. Not to one day tell my child about her homeland, but to ensure that she grows up in an independent, safe, and prosperous Ukraine - as a free citizen of Europe.

Tetiana Bakotska, journalist

The stories we publish in Sestry make an impact - motivating readers to take action. After my article about a refugee shelter in Olsztyn that had been closed, leaving some Ukrainian families in dire straits, five Ukrainian families reached out to say they had received help. Single mothers raising young children were given food, clothing and fully stocked backpacks for school.

Thanks to the article «Sails Save Lives» and the efforts of Piotr Paliński, hundreds of meters of sails were collected in Poland to be sewn into stretchers for wounded soldiers. On August 24th 2024, Olsztyn scout Dorota Limontas delivered the sails to Kyiv as part of a humanitarian convoy, along with medical equipment for several Kyiv hospitals, donated by the Voivodeship Adult and Children’s Hospitals in Olsztyn.

After the publication about the humble mechanic, Mr. Piotr, who in 2022 donated over 500 bicycles to Ukrainian children, the initiative gained new momentum. Once again, hundreds of children - not only in Olsztyn but in other regions of Poland as well - received bicycles as gifts. Bicycles were also sent to Ukraine for orphaned children cared for by the family of Tetiana Paliychuk, whose story we also shared.

Nataliya Zhukovska, journalist

For me, Sestry became a lifeline that supported me during a challenging moment. The full-scale war, moving to another country, adapting to a new life - this is what millions of Ukrainian women faced as they fled from the war, leaving their homes behind. I was fortunate to continue doing what I love in Poland - journalism. Even more so, I was fortunate to engage with people who, through their actions, are writing the modern history of Ukraine - volunteers, soldiers, combat medics and civil activists.

I remember each of the heroes from my stories. I could endlessly recount their lives. One might think that a journalist, after recording an interview and publishing an article, could simply move on. That is how it was for over 20 years of my work in television. The subjects of news stories were quickly forgotten. But this time, it is different. Even after my conversations with these heroes, I keep following their lives through social media. Though we have only met online, many of them have become my friends. Reflecting on the past year, I can only thank fate for the opportunity to share the stories of these incredible, strong-spirited Ukrainians with the world.

Aleksandra Klich, editor

When we began forming the Sestry editorial team a year ago, I felt that it was a special moment. Media like this are truly needed. In a world ravaged by war, overwhelmed by new technologies and crises, where information, images, and emotions bombard us from all sides, we seek order and meaning. We search for a niche that offers a sense of safety, space for deep reflection, and a place where one can simply cry. That is what Sestry is - a new kind of media, a bridge from Ukraine to the European Union.

Working with my Ukrainian colleagues has restored my faith in journalism. It has rekindled in me the belief that media should not just be click factories or arenas of conflict, but a source of knowledge, truth - however painful - and genuine emotions, which we can allow ourselves to experience in the hardest moments. Thanks to my work with Sestry and the daily focus on Ukraine, the most important questions have come alive within me: «What does patriotism mean today? What does it mean to be a European citizen? What does responsibility mean? What can I do - every day, constantly - to help save the world? And finally: Where am I from? For what purpose? Where am I headed?» These questions do not leave a person at peace when they stand on the edge. We create media in a world that is on the edge. The women of Ukraine, their experiences and struggles, remind me of this every day.

Mariya Syrchyna, editor

Over our first year, our readership has grown steadily - numbers show that our audience has increased 8-10 times compared to last year. This growth is because Sestry is no ordinary publication. Most of us journalists live in other countries due to the war, but from each of these countries, we write about what pains us the most. About Ukraine and its resilient people. About what hinders our victory over the enemy - hoping to reach those with the power to help. About the challenges we face in our new homes and how we overcome them. About our children.

We strive to talk to people who inspire and bring light in these dark times - volunteers, artists, doctors, athletes, psychologists, activists, teachers, journalists. But most importantly, we tell the stories of our warriors. I once dreamed that Ukraine’s elite would change and that the country’s fate would be shaped by worthy people. That wish has come true - though in a cruel way. The new heroes of our time are the soldiers who nobly bear the weight of the fight against both the enemy and the world’s indifference. Here, at Sestry, we tell their stories again and again to everyone who has access to the internet and a heart. In three languages. We hope that these stories will ensure their names are not forgotten and their deeds are not distorted.

A sister is someone who can be anywhere in the world but still feels close. She may annoy you, but if someone offends her, you are the first to defend her and offer a hand. That is exactly the kind of publication Sestry aspires to be - reliable and close. All the way to victory, and beyond.

Maryna Stepanenko, journalist

I have been with Sestry for nine months. In that time, I have conducted 22 powerful interviews with people I once only dreamed of speaking to in person. Politicians, generals, commanders and even the deadliest U.S. Air Force pilot. Getting in touch with him was a challenge - no online contacts, except for his publisher. There was also a fan page for Dan Hampton on Facebook. As it turns out, he manages that page himself and is quite responsive to messages.

It took me two months of persistent outreach to secure an interview with Kurt Volker, but I eventually succeeded. And my pride - Ben Hodges, whose contacts were once obtained under strict confidentiality.

In these nine months, I have learned a few key lessons: do not be afraid to ask for an interview with someone you admire, and when choosing between talking to a Ukrainian celebrity or a foreign general, always opt for the general. I am grateful to be the bridge between their expert opinions and our readers.

Kateryna Tryfonenko, journalist

«Why did you ask me that?». This is one of those funny memorable occurrences. I was working on an article about military recruitment, with part of the piece focused on international experience. One of the experts I spoke with was an American specialist from a military recruitment center. I made sure to tell him upfront that the questions would be very basic, as our readers are not familiar with the intricacies of the United States military system. He had no objections. We recorded the interview, and a few days later, I received a message from him that began, «I am still very puzzled by our conversation. I keep thinking about the questions you asked me. Why did you ask me that?». The message was long, and between the lines, it almost read «Are you a spy?». This was a first for me. To avoid causing him further distress, I offered to remove his comments from the article if our conversation had unsettled him that much. However, he did not object to the publication in the end. Although I wonder if, to this day, he still thinks it was not all just a coincidence.

Nataliya Ryaba, editor

I am free. These three words perfectly describe my work at Sestry. I am free to do what I love and what I do best. Free from restrictions: our editorial team is a collective of like-minded individuals where everyone trusts each other, and no one forbids experimenting, trying new things, learning, and bringing those ideas to life. I am free from stereotypes. Our multinational team has shown that nationality and historical disputes between our peoples do not matter - we are united, working toward the common goal of Ukraine’s victory and the victory of the democratic world. I am free to be who I want to be in our newsroom. Yes, I work as an editor, but I can grab my camera and run as a reporter to protests or polling stations - wherever I want to go. No one forbids me from creating what I want, and I am grateful for this freedom. It gives me wings.

Anastasiya Kanarska, journalist

Like many women, I always thought I wanted to have a son. Well, maybe two kids, but one of them had to be a boy. But as my understanding of myself and the world grew, and the likelihood of not having children at all increased, the idea of being a good mother to a happy, self-sufficient daughter became an exciting challenge. Learning from each other, respecting personal boundaries, and caring for one another - that is what makes working in a women’s circle so empowering. For me, starting work with Sestry coincided with a deeper exploration of my female lineage - strong women like my colleagues, who at times embody Demeter, Persephone, Hera, Aphrodite, Artemis, or Hestia. The themes of my articles, whether written, edited, or translated by me, often mirror my own life events or thoughts. Maybe that is the magic of the sisterhood circle.

Olena Klepa, SMM specialist

«I feel needed here». I went to my first interview with Sestry three months before the official launch of the project: in old DIY shorts, a T-shirt from a humanitarian aid center, with a «dandelion» hairstyle and seven years of TV experience. I was not looking for a job. I was content working as a security guard at a construction site, always learning, taking free online training. But for some reason, all my supervisors kept asking: «Have you found something for yourself yet? Any interesting opportunities?» They would tell me I did not belong there and was meant for something greater.

Sestry found me. So, when I first went to the meeting, I decided, «All or nothing». It was not a typical interview. It was a meeting of people with similar values and a shared goal. We spoke different languages but understood each other instantly. The plans were ambitious and, at first glance, unrealistic. They needed a social media manager. The responsibility scared me, but I never say «I can't» until I try. Experience has shown that you can learn anything. At Sestry, I feel needed. I feel like I have room to grow. I love that I can combine all my accumulated experience here, that I can experiment. But most importantly, I no longer feel guilty. My country is at war. The enemy is not only on the frontlines. Russian propaganda has extended its tentacles far beyond its borders. By creating social media content, telling stories about Ukrainians on the frontlines to people in Poland, and showing Ukrainians that Poles «have not grown tired of the war», I am helping Ukraine hold its ground in the information space.

Beata Łyżwa-Sokół, photo editor

Many years ago, a photo editor colleague considered changing jobs and trying her luck abroad. However, one editor strongly advised her against it: «You will never be as recognised in a newsroom in New York or London as you are at home. You will never reach the same level of language proficiency as your native-speaking colleagues. At best, you will be an assistant to the head photo editor. In a foreign newsroom, you will always be a foreigner». She listened and stayed in the country, despite having studied English at university and being fluent enough that language would not have been a barrier. A few years later, she left the profession altogether, deciding that journalism no longer had a place for her - that it simply did not exist anymore.

Since then, the media landscape has changed drastically. Many believe that in the age of social media, journalism is no longer necessary. The world is evolving, and so are the media. However, I never stopped believing in its importance. I did not run away from journalism; instead, I sought a new place for myself. That is how I found Sestry, where I met editors and journalists who had come to Poland from war-torn Ukraine. After a year of working together, I know that we are very similar in many ways, but also differ in others. We listen to each other, argue, go to exhibitions together, and share a bottle of wine from time to time.

When I started working at Sestry, and we were discussing what kind of photographs should illustrate the site with our editor-in-chief, Mariya Gorska, I heard her say, «This is your garden». It was one of many fantastic phrases I heard during the months of working together - words that shaped our professional and personal relationships. In an era of fake news, bots and media crises, it was particularly important to me, as the photo editor of Sestry, to consider how we tell the story of what is happening in Ukraine through photography. I observe the media around the world, and thanks to the editors on our site, I notice that these images are often superficial, not based on direct testimony or experience, and rely on stereotypes.

For me, direct contact with Ukrainian journalists and editors is invaluable in my daily work. I am convinced that journalism projects based on such collaboration represent an opportunity for the media of the future. They are a guarantee of reliability and effectiveness in places where people’s lives are at stake, even in the most remote corners of the world.

In Kathryn Bigelow’s film «Zero Dark Thirty», there is a scene where the protagonist, a CIA agent responsible for capturing Osama bin Laden, faces a group of Navy SEALs participating in the operation. One of them, sceptical about the success of the mission (particularly because it is being led by a woman), asks his colleagues: «Why do you trust her? Why should I trust her?». Another replies: «Because she knows what she is doing». That is exactly how I feel working at Sestry. I work with editors and journalists from Ukraine who know what they are doing and why - and I feel incredibly comfortable because of that.