У Варшаві під час чергового протесту фермерів у сутичках постраждало 13 поліцейських

On August 25, the President of Poland announced a veto of the government bill that was meant to regulate protection and support for families fleeing the war. This decision, and the language that accompanied it – promises to make aid for children conditional on their parent’s employment, prolonging the path to citizenship, reigniting historical disputes – is not a matter of mood, but of cold political calculation.

It strikes at Ukrainian refugee women, at their children, at the elderly and the sick; it also strikes at our schools, doctors, and local governments. Instead of certainty, it brings fear; instead of calm, it threatens family separations, secondary migration, and the erosion of trust in the Polish state.

Imagine that you are the ones at war defending your homeland – and a neighboring country treats your wives, mothers, and daughters as hostages of politics.

After the President’s decision, thousands of homes across Poland were filled with shock, bitterness, and a sense of betrayal. Mothers who fled with children and sick parents from cities and villages turned to rubble now ask themselves: where are we supposed to flee next? Women who chose Poland out of love and trust now feel that this love has not been reciprocated.

A child is not a lifeless entry in a statute, and the aid granted to that child cannot be used as leverage against their mother. Solidarity is not seasonal, it is not a trend. If it is true in March, it must also be true in August. Memory is not a cudgel. A state that, instead of healing the wounds of history, reaches for easy symbols does not build community. A state cannot be a street theater. A serious state chooses responsibility, not political spectacle: procedures, clear communication, protection of the most vulnerable.

We, Polish women – mothers, wives, daughters, sisters, and grandmothers – say it plainly: no one has the right to impose conditions, in our name, on women fleeing war. We will not accept the pain and suffering of people in need of our support being turned into fuel for political disputes. We will not allow the destruction of the trust on which community stands. This is a matter of national interest and of our common conscience. It is bridges – not walls – that turn neighbors into allies, and it is predictable and just law, together with the language of respect, that strengthens Poland’s security more than populist shouting from the podium.

Europe – and therefore we as well – has committed to continuity of protection for civilians fleeing aggression. It is our duty to keep that word. This means one thing: to confirm publicly, clearly, and without ambiguity that the families who trusted Poland will not wake up tomorrow in a legal vacuum; that no child will be punished because their parent does not have employment; that the language of power will not divide people into “ours” and “others.” For a child and their single mother, the law must be a shield, not a tool of coercion into loyalty and obedience. Politics must be service, not spectacle.

We call on you, who make the law and represent the Republic, to restore certainty of protection and to reject words that stigmatize instead of protect. Let the law serve people, not political games. Let Poland remain a home where a mother does not have to ask: “Where to now?” – because the answer will always be: “Stay in a country that keeps its word.”

This is not a dispute over legal technicalities. It is a question of the face of the Republic. Will it be a state of the word that is kept – or a state of words thrown to the wind? Will we stand on the side of mothers and children – or on the side of fear?

Signed:
Polish women – mothers, wives, daughters, sisters, grandmothers.

‍

As of today, the letter has been endorsed by over two thousand women from across Poland — among them three former First Ladies of the Republic of Poland, Nobel Prize laureate Olga Tokarczuk, and internationally acclaimed filmmaker Agnieszka Holland. Their voices stand alongside those of hundreds of other women — mothers, daughters, sisters, grandmothers — who have chosen to sign as a gesture of solidarity and moral responsibility.

The full list of signatories is available at the link below:

https://docs.google.com/document/d/135yP6XadgyRJmECLyIaxQTHcOyjOVy9Y4mgFP9klzIM/edit?tab=t.0

‍

‍Меланія Крих: Який саме «порив» мається на увазі?

Юлія Войцеховська: Ми — з покоління, яке під час передачі влади в 2015 році було підлітками. Період нашого дорослішання був позначений безперервною політичною дискусією: вдома, в школі, на вулиці. Це була дискусія, яка нас не враховувала і не стосувалася. Але часи змінилися.

Аґнєшка Гриз: Знаєте, що є рецептом апатії? Коли ключові політичні події відбуваються у вас під носом, визначають ваше завтра, а ви все ще не можете проголосувати чи навіть висловити свою думку. «Порив» не виник у момент, коли ми зареєстрували фундацію. Він виникав поступово, протягом років.

ЮВ: Тепер ми також є фондом. Ми не продаємо кота в мішку: ми політичні, але позапартійні. Ми хочемо формувати державні кадри. Ми щойно завершили набір на перший чотириденний з’їзд з розвитку в Татрах.

— Чому саме державні кадри? У нас немає кадрів?

ЮВ: Лава кадрів коротка і малоприваблива. У нас є експерти й політики. Експерти за 8 років побудували стабільну кар'єру в корпораціях або Брюсселі, утримують сім'ї. І раптом вони повинні дестабілізувати своє життя, щоб піти працювати в міністерство за вчетверо меншу зарплату?

Але у нас також є багато молодих людей, які можуть і хочуть, тільки ніхто їх не запрошує. Ба більше, коли вони звертаються з власної ініціативи, їм часто не відчиняють двері.

АГ: На даний момент найстабільнішим «кадровим трубопроводом» є молодіжні крила партій. Від них до державної служби часто потрапляють люди, які з ранньої молодості зосереджені на тому, щоб обіймати конкретну посаду, зайняти місце в кріслі — і часто нічого більше. Бо коли вони вже сідають у це крісло, то не хочуть вставати. А яка у них альтернатива? Хоча молодіжні організації не однакові, молоді люди, з якими ми мали справу, не мали ані візії, ані власних ідей, лише лінію партії, якої їх виховали дотримуватись.

Це не та служба, яку ми хочемо підтримувати як «Порив». Діагноз, який ми ставимо, не стосується браку знань чи досвіду. 

Бракує людей, готових приймати рішення і брати за них відповідальність, ризикувати й передбачати наслідки — але по-своєму, а не згідно з лінією партії

Пам'ятаю, що колись мене дуже вразили слова на той час міністра Бартоломея Сенкевича. На запитання про стабільність професії він відповів, що його пальто завжди висить на стільці: «Я державний службовець і політик, тому мушу бути готовий у будь-який момент. Якщо потрібно вийти, я беру пальто і виходжу». Ми не хочемо боятися ні увійти, ні вийти.

— Хто зголосився на перший виклик? Кого ви обрали?

АГ: Усіх — від лікарів і інженерів до політологів і чиновниць. Ми отримали заявки з 149 населених пунктів у кожному з 16 воєводств Польщі та з 12 міст за кордоном. Остаточний відбір є... еклектичним — у найкращому сенсі цього слова. Від хлопця, який навчається на пілота надзвукових бойових літаків, від колишньої експертки в галузі охорони здоров'я за межами Польщі — до амбітних самородків місцевого самоврядування.

ЮВ: Але лише 35% заявок надійшло від жінок. Проте серед запрошених на співбесіду жінки становлять половину, бо кандидатки, які подали заявки, виявилися дійсно сильними. Це трохи більше, ніж відсоток жінок у парламенті, що показує, що ця диспропорція починається значно раніше.

Це саме по собі не зміниться, але склад нашої команди говорить сам за себе: у «Пориві», як і в Польщі, не бракує ефективних і успішних жінок.

Розкажу анекдот. Нещодавно ми отримали дуже довгий коментар до запису в блозі [«Наші улюблені вибори. Хто є учасниками вересневого “пориву”?» — Ред.]. У тому записі ми, зокрема, згадали про дефіцит жінок, які подалися до нас у першому турі. Нам дорікли, що ми шукаємо нерівність «там, де її важко помітити» — адже можливість реєстрації була доступна для обох статей однаково. Автор полеміки стверджував, що пов’язування такої статистики з нерівністю може відлякати молодих чоловіків від роботи на державу. А все тому, що занадто багато наративів представляє будь-яку нерівність чи різницю в контексті статі як результат дискримінації.

— А що ви на це скажете?

АГ: Я зраділа! Хтось присвятив чимало часу, щоб поділитися з нами своїми думками. Полеміка — це цінна традиція польської публіцистики, і для нас честь вже зараз брати участь у такій полеміці. Звісно, на рівні самого меседжу ці аргументи зі мною не резонують, бо дискримінація і системні нерівності — це не тотожні поняття.

ЮВ: Якщо коротко, то дискримінація — це нерівне ставлення або бездіяльність. Ми б мали з нею справу, якби якась група мала преференції. Тоді можна було б говорити про дискримінацію решти заявників. У нас нічого такого не було. Однак, ми враховували реалії польської системи освіти й культури, які диктують особистості відчуття того, що для них можливо — а це, на жаль, в Польщі впливає переважно на молодих жінок.

АГ: Рівноправ'я не завжди означає рівні шанси. Бо фактичні рівні шанси вимагають більше уваги до потреб, які випливають з багаторічних соціальних, культурних норм і виключення, яке не обов'язково має бути в законі, щоб впливати на життя людей. Тому в майбутньому ми хочемо подбати про те, щоб повідомлення не лише доходило до жінок, але передусім ефективніше заохочувало їх подаватися.

ЮВ: Значна частина працівників фонду навчалася за кордоном, тому цей контраст так кидається нам в очі. Я навчалася в Англії, де великою проблемою є класовість суспільства. Однак, після повернення до Польщі спілкуюся з багатьма молодими жінками, які мають неймовірний блок.

Польські жінки сумніваються у своїх можливостях і потенціалі, хоча в багатьох випадках мають значно більші знання й соціальну свідомість, ніж чоловіки, з якими я розмовляю, які вже є державними кадрами

Як фонд ми не можемо ігнорувати це. Ми бачимо нерівність і її враховуємо.

— Як утворився фонд «Порив»?

АГ: Все почалося з ночівлі на матрацах. Був 2023 рік, парламентські вибори, час прийняти виклик. Ми зібралися кільканадцятьма людьми, щоб з нуля побудувати кампанію до Сейму, ми не дуже добре знали тоді одне одного. Протягом кількох місяців квартира нашої кандидатки була «перевалочним пунктом»: спочатку 5 осіб, потім 15, хоча транзитом їх прокотилося більше. Ця п'ятнадцятка була ядром, з яким ми збудували «Порив». Бо виявилося, що ми не лише терпимо одне одного в цій квартирі, але у нас ще й щось виходить.

ЮВ: Почалося із сарафанного радіо. У 2023 році ми діяли з власної ініціативи, а звістка доходила і до друзів, і до знайомих знайомих. Візьміть, наприклад, мене з Агою. Ми знали одна одну тільки на вигляд — і то віртуально. Просто колись, ще за пандемії Covid, ми організовували студентські конференції. Іноді бачилися в Zoom чи десь у соцмережах — і так аж до кампанії.

АГ: Так і було. Я запитала, чи можу приєднатися, написала Юлії в Instagram. Це був хороший час, кампанія щойно почалася. Після самих виборів народилася ідея структурувати цю енергію.

Ми зрозуміли, що чекати на вікно можливостей немає сенсу, що ми самі мусимо собі це вікно відчинити. Наша фундація утворилася саме для того, щоб впіймати цей національний порив, структурувати його і спрямувати туди, де він найпотрібніший.

‍— Тобто куди?

ЮВ: За останні два роки ми побачили, скільки абсурду й інерції зустрічаєш під час роботи в міністерствах. Починаючи з того, що на деякі зарплати, щиро кажучи, у столиці не виживеш. 3200 на руки? Так, це крайній випадок, але взятий із життя. Тоді як значна частина людей з нашого фонду має досвід в адміністрації. Вони повернулися з-за кордону, хотіли працювати на державу і мусили прийняти ці умови, бо мали бачення. Частина з них витримала, частина пішла — чи то через фінансові умови, чи через брак можливостей для розвитку в роботі.

АГ: Ми віримо, що якісна зміна поколінь у польській державній службі можлива зсередини. Щоб зміни відбулися системно, їх потрібно сіяти в багатьох місцях водночас, бо зрештою кадри потрібні і в органах влади, і в законодавстві. Але також потрібно показати, що є люди, для яких ці зміни варто провести.

Ми не хочемо відкривати салон, де ви можете щонайбільше доторкнутися до розкішного автомобіля. Порив має бути гаражем, в якому ви будете копатися у власному автомобілі. Ми надамо майстерню, інструменти й доступ до чудових механіків. А далі — в дорогу, з нашою підтримкою та підтримкою спільноти.

— З ким ви співпрацюєте?

ЮВ: Минулоріч ми були єдиною організацією з Польщі, яка потрапила до акселератора фонду Apolitical, що займається підтримкою політичних інноваторів. В англійській мові для цього є конкретний термін: political entrepreneurs. Всупереч назві, йдеться не про підприємців, а про людей, які створюють нові моделі залучення до суспільного життя.

Нас також підтримує, серед інших, фонд EFC, патроном якого є Роман Чернецький, соціальний новатор і педагог. У «Пориві» ми віримо, що демократія потребує не тільки інституцій, але насамперед людей: компетентних, емпатичних, готових до дії. У цьому сенсі наша місія і проєкт глибоко збігаються з місією EFC, яка будує сильну демократичну спільноту.

АГ: Серед наших союзників є також фонд Mentors4Starters. Саме у них ми вчимося поєднувати людей у відносинах наставник-учень, щоб це мало сенс для обох сторін. Марія та Зофія (Марія Белка та Зофія Клудка — Ред.) мають безліч практичних знань і стільки ж бажання поділитися ними з нами.

— Як ви уявляєте майбутнє фонду?

ЮВ: Ми бачимо свою місію в тому, щоб знайти компетентних, ініціативних людей, заохотити їх повернутися — і залишитися в Польщі. Надати їм інструменти та знання, які дозволять ефективно діяти в державній службі.

АГ: Хоча короткочасні заходи, тобто кількаденні з’їзди, в основному призначені для студентів, які навчаються і бачать своє майбутнє в Польщі, ми також бачимо себе в ролі «хабу реполонізації». Виїжджаючи на навчання за кордон, ти маєш безліч мереж і систем підтримки, які допомагають тобі адаптуватися в новому місці. Така мережа потрібна і в Польщі — для тих, хто розглядає можливість повернення.

ЮВ: Так, поляк за кордоном рідко буває сам, натомість поляк, який повертається до країни після навчання, — вже інша історія. Довгий час рішення повернутися вважалося невдачею, поразкою. Нісенітниця! Польща — прекрасна, інноваційна і насамперед — це наш дім. Тут ми відчуваємо сенс і бачимо своє майбутнє. І ми хочемо, щоб привілей, який ми маємо — що в 2023 році ми знайшлися і змогли почати працювати разом — стосувався значно більшої кількості людей. Бо треба мати до чого і до кого повертатися. Повернення до Польщі — це один літак, але рішення сісти в нього не таке просте. Ми хочемо показати, що це повернення має сенс і дасть неймовірні можливості.