By clicking "Accept all cookies", you agree to the storage of cookies on your device to improve site navigation, analyze site usage, and assist in our marketing efforts. Please review our Privacy Policy for more information.
Letter of protest of Polish women to the Prime Minister, the Sejm, the Senate and the President of the Republic of Poland
We call on you, who make the law and represent the Republic, to restore certainty of protection and to reject words that stigmatize instead of protect. Let the law serve people, not political games
Jolanta Kwaśniewska, Agnieszka Holland, Danuta Wałęsa, Anna Komorowska, Olga Tokarczuk, Janina Ochojska, Krystyna Janda, Dominika Kulczyk. Collage Sestry
No items found.
Support Sestry
Even a small contribution to real journalism helps strengthen democracy. Join us, and together we will tell the world the inspiring stories of people fighting for freedom!
On August 25, the President of Poland announced a veto of the government bill that was meant to regulate protection and support for families fleeing the war. This decision, and the language that accompanied it – promises to make aid for children conditional on their parent’s employment, prolonging the path to citizenship, reigniting historical disputes – is not a matter of mood, but of cold political calculation.
It strikes at Ukrainian refugee women, at their children, at the elderly and the sick; it also strikes at our schools, doctors, and local governments. Instead of certainty, it brings fear; instead of calm, it threatens family separations, secondary migration, and the erosion of trust in the Polish state.
Imagine that you are the ones at war defending your homeland – and a neighboring country treats your wives, mothers, and daughters as hostages of politics.
After the President’s decision, thousands of homes across Poland were filled with shock, bitterness, and a sense of betrayal. Mothers who fled with children and sick parents from cities and villages turned to rubble now ask themselves: where are we supposed to flee next? Women who chose Poland out of love and trust now feel that this love has not been reciprocated.
A child is not a lifeless entry in a statute, and the aid granted to that child cannot be used as leverage against their mother. Solidarity is not seasonal, it is not a trend. If it is true in March, it must also be true in August. Memory is not a cudgel. A state that, instead of healing the wounds of history, reaches for easy symbols does not build community. A state cannot be a street theater. A serious state chooses responsibility, not political spectacle: procedures, clear communication, protection of the most vulnerable.
We, Polish women – mothers, wives, daughters, sisters, and grandmothers – say it plainly: no one has the right to impose conditions, in our name, on women fleeing war. We will not accept the pain and suffering of people in need of our support being turned into fuel for political disputes. We will not allow the destruction of the trust on which community stands. This is a matter of national interest and of our common conscience. It is bridges – not walls – that turn neighbors into allies, and it is predictable and just law, together with the language of respect, that strengthens Poland’s security more than populist shouting from the podium.
Europe – and therefore we as well – has committed to continuity of protection for civilians fleeing aggression. It is our duty to keep that word. This means one thing: to confirm publicly, clearly, and without ambiguity that the families who trusted Poland will not wake up tomorrow in a legal vacuum; that no child will be punished because their parent does not have employment; that the language of power will not divide people into “ours” and “others.” For a child and their single mother, the law must be a shield, not a tool of coercion into loyalty and obedience. Politics must be service, not spectacle.
We call on you, who make the law and represent the Republic, to restore certainty of protection and to reject words that stigmatize instead of protect. Let the law serve people, not political games. Let Poland remain a home where a mother does not have to ask: “Where to now?” – because the answer will always be: “Stay in a country that keeps its word.”
This is not a dispute over legal technicalities. It is a question of the face of the Republic. Will it be a state of the word that is kept – or a state of words thrown to the wind? Will we stand on the side of mothers and children – or on the side of fear?
Signed: Polish women – mothers, wives, daughters, sisters, grandmothers.
As of today, the letter has been endorsed by over two thousand women from across Poland — among them three former First Ladies of the Republic of Poland, Nobel Prize laureate Olga Tokarczuk, and internationally acclaimed filmmaker Agnieszka Holland. Their voices stand alongside those of hundreds of other women — mothers, daughters, sisters, grandmothers — who have chosen to sign as a gesture of solidarity and moral responsibility.
The full list of signatories is available at the link below:
Меланія Крих: Який саме «порив» мається на увазі?
Юлія Войцеховська: Ми — з покоління, яке під час передачі влади в 2015 році було підлітками. Період нашого дорослішання був позначений безперервною політичною дискусією: вдома, в школі, на вулиці. Це була дискусія, яка нас не враховувала і не стосувалася. Але часи змінилися.
Аґнєшка Гриз: Знаєте, що є рецептом апатії? Коли ключові політичні події відбуваються у вас під носом, визначають ваше завтра, а ви все ще не можете проголосувати чи навіть висловити свою думку. «Порив» не виник у момент, коли ми зареєстрували фундацію. Він виникав поступово, протягом років.
ЮВ: Тепер ми також є фондом. Ми не продаємо кота в мішку: ми політичні, але позапартійні. Ми хочемо формувати державні кадри. Ми щойно завершили набір на перший чотириденний з’їзд з розвитку в Татрах.
— Чому саме державні кадри? У нас немає кадрів?
ЮВ: Лава кадрів коротка і малоприваблива. У нас є експерти й політики. Експерти за 8 років побудували стабільну кар'єру в корпораціях або Брюсселі, утримують сім'ї. І раптом вони повинні дестабілізувати своє життя, щоб піти працювати в міністерство за вчетверо меншу зарплату?
Але у нас також є багато молодих людей, які можуть і хочуть, тільки ніхто їх не запрошує. Ба більше, коли вони звертаються з власної ініціативи, їм часто не відчиняють двері.
АГ: На даний момент найстабільнішим «кадровим трубопроводом» є молодіжні крила партій. Від них до державної служби часто потрапляють люди, які з ранньої молодості зосереджені на тому, щоб обіймати конкретну посаду, зайняти місце в кріслі — і часто нічого більше. Бо коли вони вже сідають у це крісло, то не хочуть вставати. А яка у них альтернатива? Хоча молодіжні організації не однакові, молоді люди, з якими ми мали справу, не мали ані візії, ані власних ідей, лише лінію партії, якої їх виховали дотримуватись.
Це не та служба, яку ми хочемо підтримувати як «Порив». Діагноз, який ми ставимо, не стосується браку знань чи досвіду.
Бракує людей, готових приймати рішення і брати за них відповідальність, ризикувати й передбачати наслідки — але по-своєму, а не згідно з лінією партії
Пам'ятаю, що колись мене дуже вразили слова на той час міністра Бартоломея Сенкевича. На запитання про стабільність професії він відповів, що його пальто завжди висить на стільці: «Я державний службовець і політик, тому мушу бути готовий у будь-який момент. Якщо потрібно вийти, я беру пальто і виходжу». Ми не хочемо боятися ні увійти, ні вийти.
— Хто зголосився на перший виклик? Кого ви обрали?
АГ: Усіх — від лікарів і інженерів до політологів і чиновниць. Ми отримали заявки з 149 населених пунктів у кожному з 16 воєводств Польщі та з 12 міст за кордоном. Остаточний відбір є... еклектичним — у найкращому сенсі цього слова. Від хлопця, який навчається на пілота надзвукових бойових літаків, від колишньої експертки в галузі охорони здоров'я за межами Польщі — до амбітних самородків місцевого самоврядування.
«Порив» під час ознайомчих бесід. Фото: приватний архів
ЮВ: Але лише 35% заявок надійшло від жінок. Проте серед запрошених на співбесіду жінки становлять половину, бо кандидатки, які подали заявки, виявилися дійсно сильними. Це трохи більше, ніж відсоток жінок у парламенті, що показує, що ця диспропорція починається значно раніше.
Це саме по собі не зміниться, але склад нашої команди говорить сам за себе: у «Пориві», як і в Польщі, не бракує ефективних і успішних жінок.
Розкажу анекдот. Нещодавно ми отримали дуже довгий коментар до запису в блозі [«Наші улюблені вибори. Хто є учасниками вересневого “пориву”?» — Ред.]. У тому записі ми, зокрема, згадали про дефіцит жінок, які подалися до нас у першому турі. Нам дорікли, що ми шукаємо нерівність «там, де її важко помітити» — адже можливість реєстрації була доступна для обох статей однаково. Автор полеміки стверджував, що пов’язування такої статистики з нерівністю може відлякати молодих чоловіків від роботи на державу. А все тому, що занадто багато наративів представляє будь-яку нерівність чи різницю в контексті статі як результат дискримінації.
— А що ви на це скажете?
АГ: Я зраділа! Хтось присвятив чимало часу, щоб поділитися з нами своїми думками. Полеміка — це цінна традиція польської публіцистики, і для нас честь вже зараз брати участь у такій полеміці. Звісно, на рівні самого меседжу ці аргументи зі мною не резонують, бо дискримінація і системні нерівності — це не тотожні поняття.
ЮВ: Якщо коротко, то дискримінація — це нерівне ставлення або бездіяльність. Ми б мали з нею справу, якби якась група мала преференції. Тоді можна було б говорити про дискримінацію решти заявників. У нас нічого такого не було. Однак, ми враховували реалії польської системи освіти й культури, які диктують особистості відчуття того, що для них можливо — а це, на жаль, в Польщі впливає переважно на молодих жінок.
АГ: Рівноправ'я не завжди означає рівні шанси. Бо фактичні рівні шанси вимагають більше уваги до потреб, які випливають з багаторічних соціальних, культурних норм і виключення, яке не обов'язково має бути в законі, щоб впливати на життя людей. Тому в майбутньому ми хочемо подбати про те, щоб повідомлення не лише доходило до жінок, але передусім ефективніше заохочувало їх подаватися.
ЮВ: Значна частина працівників фонду навчалася за кордоном, тому цей контраст так кидається нам в очі. Я навчалася в Англії, де великою проблемою є класовість суспільства. Однак, після повернення до Польщі спілкуюся з багатьма молодими жінками, які мають неймовірний блок.
Польські жінки сумніваються у своїх можливостях і потенціалі, хоча в багатьох випадках мають значно більші знання й соціальну свідомість, ніж чоловіки, з якими я розмовляю, які вже є державними кадрами
Як фонд ми не можемо ігнорувати це. Ми бачимо нерівність і її враховуємо.
— Як утворився фонд «Порив»?
АГ: Все почалося з ночівлі на матрацах. Був 2023 рік, парламентські вибори, час прийняти виклик. Ми зібралися кільканадцятьма людьми, щоб з нуля побудувати кампанію до Сейму, ми не дуже добре знали тоді одне одного. Протягом кількох місяців квартира нашої кандидатки була «перевалочним пунктом»: спочатку 5 осіб, потім 15, хоча транзитом їх прокотилося більше. Ця п'ятнадцятка була ядром, з яким ми збудували «Порив». Бо виявилося, що ми не лише терпимо одне одного в цій квартирі, але у нас ще й щось виходить.
ЮВ: Почалося із сарафанного радіо. У 2023 році ми діяли з власної ініціативи, а звістка доходила і до друзів, і до знайомих знайомих. Візьміть, наприклад, мене з Агою. Ми знали одна одну тільки на вигляд — і то віртуально. Просто колись, ще за пандемії Covid, ми організовували студентські конференції. Іноді бачилися в Zoom чи десь у соцмережах — і так аж до кампанії.
АГ: Так і було. Я запитала, чи можу приєднатися, написала Юлії в Instagram. Це був хороший час, кампанія щойно почалася. Після самих виборів народилася ідея структурувати цю енергію.
Ми зрозуміли, що чекати на вікно можливостей немає сенсу, що ми самі мусимо собі це вікно відчинити. Наша фундація утворилася саме для того, щоб впіймати цей національний порив, структурувати його і спрямувати туди, де він найпотрібніший.
— Тобто куди?
ЮВ: За останні два роки ми побачили, скільки абсурду й інерції зустрічаєш під час роботи в міністерствах. Починаючи з того, що на деякі зарплати, щиро кажучи, у столиці не виживеш. 3200 на руки? Так, це крайній випадок, але взятий із життя. Тоді як значна частина людей з нашого фонду має досвід в адміністрації. Вони повернулися з-за кордону, хотіли працювати на державу і мусили прийняти ці умови, бо мали бачення. Частина з них витримала, частина пішла — чи то через фінансові умови, чи через брак можливостей для розвитку в роботі.
АГ: Ми віримо, що якісна зміна поколінь у польській державній службі можлива зсередини. Щоб зміни відбулися системно, їх потрібно сіяти в багатьох місцях водночас, бо зрештою кадри потрібні і в органах влади, і в законодавстві. Але також потрібно показати, що є люди, для яких ці зміни варто провести.
Ми не хочемо відкривати салон, де ви можете щонайбільше доторкнутися до розкішного автомобіля. Порив має бути гаражем, в якому ви будете копатися у власному автомобілі. Ми надамо майстерню, інструменти й доступ до чудових механіків. А далі — в дорогу, з нашою підтримкою та підтримкою спільноти.
— З ким ви співпрацюєте?
ЮВ: Минулоріч ми були єдиною організацією з Польщі, яка потрапила до акселератора фонду Apolitical, що займається підтримкою політичних інноваторів. В англійській мові для цього є конкретний термін: political entrepreneurs. Всупереч назві, йдеться не про підприємців, а про людей, які створюють нові моделі залучення до суспільного життя.
Нас також підтримує, серед інших, фонд EFC, патроном якого є Роман Чернецький, соціальний новатор і педагог. У «Пориві» ми віримо, що демократія потребує не тільки інституцій, але насамперед людей: компетентних, емпатичних, готових до дії. У цьому сенсі наша місія і проєкт глибоко збігаються з місією EFC, яка будує сильну демократичну спільноту.
АГ: Серед наших союзників є також фонд Mentors4Starters. Саме у них ми вчимося поєднувати людей у відносинах наставник-учень, щоб це мало сенс для обох сторін. Марія та Зофія (Марія Белка та Зофія Клудка — Ред.) мають безліч практичних знань і стільки ж бажання поділитися ними з нами.
— Як ви уявляєте майбутнє фонду?
ЮВ: Ми бачимо свою місію в тому, щоб знайти компетентних, ініціативних людей, заохотити їх повернутися — і залишитися в Польщі. Надати їм інструменти та знання, які дозволять ефективно діяти в державній службі.
АГ: Хоча короткочасні заходи, тобто кількаденні з’їзди, в основному призначені для студентів, які навчаються і бачать своє майбутнє в Польщі, ми також бачимо себе в ролі «хабу реполонізації». Виїжджаючи на навчання за кордон, ти маєш безліч мереж і систем підтримки, які допомагають тобі адаптуватися в новому місці. Така мережа потрібна і в Польщі — для тих, хто розглядає можливість повернення.
ЮВ: Так, поляк за кордоном рідко буває сам, натомість поляк, який повертається до країни після навчання, — вже інша історія. Довгий час рішення повернутися вважалося невдачею, поразкою. Нісенітниця! Польща — прекрасна, інноваційна і насамперед — це наш дім. Тут ми відчуваємо сенс і бачимо своє майбутнє. І ми хочемо, щоб привілей, який ми маємо — що в 2023 році ми знайшлися і змогли почати працювати разом — стосувався значно більшої кількості людей. Бо треба мати до чого і до кого повертатися. Повернення до Польщі — це один літак, але рішення сісти в нього не таке просте. Ми хочемо показати, що це повернення має сенс і дасть неймовірні можливості.
Kaja Puto: History shows that war is an opportunity for the emancipation of women. During the Second World War, European women began to work in industries previously dominated by men, such as railways and the military sector. Are we witnessing something similar in Ukraine today?
Liliya Faskhutdinova: Undoubtedly. Sectors where men previously dominated are now lacking workforce, and more and more women are being employed in them. This is due to the fact that many men are fighting on the frontlines, and thousands have already died there. Some have also refused to work because they are hiding from mobilisation.
You can increasingly see women behind the wheel of a bus or truck, in a mine or on a construction site. However, I would not call this emancipation. Women in Ukraine have been economically active since Soviet times, as employment was mandatory then. After the collapse of the USSR, wages became too low to survive on one income. Therefore, I see it differently: the war has made society more open to women taking on more diverse roles in the labour market.
It also works the other way around, because some men have taken up jobs in sectors dominated by women, such as education. This protects them from conscription, as teachers are considered critically important to the state and are not subject to mobilisation. Perhaps this is not the noblest motivation, but likely some of these teachers will remain in the profession after the war. This could have a positive impact on the gender balance among staff in Ukrainian schools.
And what about politics? Women play a huge role in the Ukrainian volunteer community, which supports the army and state institutions. This community enjoys public trust, which may translate into political success after the war. Are new female leaders already emerging?
Undoubtedly, after the war, new faces will appear in politics, and among them will be volunteers. However, I am not certain that they will be primarily women. Society is aware of the enormous contribution they make to volunteering - helping to raise funds for military equipment, medical supplies and so on. A certain image of the female volunteer has been entrenched in the collective imagination: an older woman weaving camouflage nets for soldiers. However, she usually remains unnamed. In my view, the most recognisable volunteers are men. They are the ones most often awarded and interviewed, and whose faces are known.
Recently, I asked my acquaintances whether they could name any female volunteers. Almost no one could. But everyone knows Serhiy Prytula or Vasyl Baidak. War or no war - it is harder for women to be recognised. Nevertheless, the trend of female activism in Ukrainian politics is on the rise. In the 2000s, women accounted for less than 10 per cent of parliamentarians, now it is over 20 per cent. This may be helped by the quotas introduced in 2019 in electoral lists. We have not had the opportunity to verify this, as no elections have taken place since the Russian invasion, except for local government elections.
A woman walks past sandbags installed for protection against Russian shelling in central Kyiv, Ukraine, Tuesday, June 7th 2022. Photo: AP Photo/Efrem Lukatsky, APTOPIX
Quotas were introduced to bring Ukrainian legislation closer to EU standards in the field of women's rights. Is this argument still convincing for Ukrainian society?
Yes. Ukrainians generally have an idealistic view of the West and want to be part of it. This makes it easier to promote progressive values. Tolerance towards LGBTQI+ people is growing - for many Ukrainians, it seems, precisely because they want to be Europeans. They do not want to resemble Russians, who persecute homosexuals and at the same time decriminalise domestic violence.
We have discussed positive trends that give hope for progress in the field of Ukrainian women's rights. Unfortunately, war also brings dangers in this area.
What do you mean?
There is a risk that when men return from war, they will be so revered that women will be expected to forgive them everything, to show gratitude, to bear them children, even more so than before. In the traditional image, a woman is a protectress, a caring goddess, a martyr who patiently endures all the hardships of family life.
In my parents’ generation, many women supported their husbands even if they abused alcohol. They called their decisions care and responsibility
In Poland, this is the «matka Polka», who «carries her cross». Fortunately, this model is receding into the past.
In Ukraine, it had also begun to fade. But then the war came, and everything became more complicated. Men returning from war find it difficult to reintegrate into reality. They have seen death and cruelty, many suffer from post-traumatic stress disorder, some are prone to violence.
To this are added broken bonds. Long months on the frontline mean that you often feel a stronger connection with your comrades in the trenches than with your family. After returning, this can ruin your relationship with your wife. Mistrust and jealousy arise, suspicions such as: «You cheated while I was gone». I know cases where men at the start of the war wanted their women to go abroad, but now treat them as traitors.
It is hard for me to talk about this. I am infinitely grateful to all the soldiers who are defending my country. If they behave inappropriately as a result of their experiences - I know it is not their fault. My heart breaks when I think about what they have endured.
This is the fault of Russia, which invaded your country.
Yes, it is the fault of the aggressor. But we, Ukraine, cannot allow their suffering to cause additional suffering for women and children. We all suffer, men and women, and many of us will have psychological problems for the rest of our lives.
The war will also leave its mark on future generations. The task of the Ukrainian state, as well as Ukrainian society, is to mitigate these terrible consequences
Are you not afraid that such a campaign may be perceived negatively? Already during the war, Ukrzaliznytsia introduced women-only compartments on night trains. This provoked the outrage of many men: «We are risking our lives for you, and you make us out to be predators?»
Of course, it will be met with resistance. Not only from men, but also from women, especially those whose husbands are fighting or have already returned from the front. Many problems in the army are already very difficult to talk about - gratitude to soldiers makes them taboo topics. However, if we truly want to be a European rule-of-law state, we must learn to find solutions for these uncomfortable problems.
A woman with her daughter waits for a train, trying to leave Kyiv, Ukraine, Thursday, February 24th 2022. Photo: AP Photo/Emilio Morenatti, APTOPIX
What problems do you mean?
For example, sexual harassment in the army. I am not saying this is a widespread issue, but such cases do occur, and they must be condemned. When, at the beginning of the Russian invasion, a victim of such violence publicly shared her experience, some people responded very critically. They accused her of discrediting the Ukrainian armed forces and implied that women join the army to find a boyfriend. Fortunately, after three years of full-scale war, it has become somewhat easier to talk about problems. We no longer censor ourselves as we did at the beginning.
How can the state help veterans?
Helping veterans is one part - they need psychological support, as well as comprehensive programmes to facilitate their reintegration into civilian life. For some, it would be good to receive a grant to start their own business (such programmes already exist), while others need help with employment. We must not allow war veterans to sit idle at home. This also applies to those who became disabled on the frontlines.
However, support is also needed for families. When a soldier returns from war, they bear a huge burden. They do not know what to expect or how to respond. Moreover, I believe a campaign should be directed specifically at women along the lines of: «You have the right to leave, even if your husband is a hero». Nothing justifies living with an abuser.
Nevertheless, the position of Ukrainian servicewomen has generally improved since 2014...
Yes, absolutely. Previously, they could hardly hold combat positions. They fought on the frontlines, but were officially, for example, cooks. Today, such cases are exceptions. Ukrainian servicewomen are appreciated on a symbolic level too - Defender of Ukraine Day, celebrated on 1 October, has been renamed Defender and Defendress of Ukraine Day. The Ministry of Defence acknowledges the contribution of servicewomen to the country’s defence, and stories like «beautiful women make our service more pleasant» are, fortunately, heard less and less in the media. However, it is still difficult for women in the army to be promoted to leadership positions.
A serious problem also concerns homosexual relationships among servicewomen. They are not recognised by the Ukrainian state. When your partner is wounded or taken prisoner, you will not be informed. When she dies, you cannot see her body.
When a biological mother dies, her partner has no rights to the child. This also applies to male military personnel, except that more children are raised in lesbian partnerships
Alright, but ultimately it is men in the army who face greater discrimination - unlike women, they are forcibly conscripted. Thus, they are deprived of their right to life and health, the fundamental human right...
I often hear this narrative from foreigners. It annoys me just as much as when our defenders are told that «killing people is wrong». Of course, it is wrong, but what are we supposed to do? For those who are not confronted daily with a threat to life, it is easy to theorise and criticise our decisions, and harder to offer alternatives. Surrender to Russia? Send everyone to the frontlines? Draw lots to decide which parent ends up in the army? How will we protect children and the elderly then? Who will work to keep the economy going?
Female volunteers of the women's mobile air defence group «Buchan Witches» undergo combat training in the Bucha area near Kyiv, Ukraine, Saturday, August 3rd 2024. The «Buchan Witches» group operates in the Bucha district to shoot down Russian drones approaching Kyiv. Photo: AP Photo/Efrem Lukatsky
Women, unlike men, were legally allowed to leave Ukraine.
This, in turn, is a huge challenge for the Ukrainian sisterhood. Tension has arisen between the women who left and those who stayed. Some of us blame each other: «You abandoned your country in its time of need, you ran away, you betrayed us». Or: «You stayed, you are ruining your children’s lives».
This is very sad to me. I believe everyone has the right to make the decision they think is best for their family. It is a tragic choice, because every decision is wrong in some way. This tension harms Ukraine because some refugee women may not want to return home because of it. I know women who left, and their families stopped speaking to them.
And will they be accepted back?
I think that when the war ends, this tension will subside, and people will begin to live new lives. But for many refugee women, this will be a reason not to return to Ukraine.
Are you not afraid that the negative impact of the war on the rights of Ukrainian women will outweigh the positive?
I do not know. I am an optimist, I hope the positive will prevail. But I assess the chances as fifty-fifty.
How has the war changed you as a feminist?
Before the full-scale war began, I would have said that above all, I am a woman. Nothing was more important to me in terms of my identity. Today I say that I am Ukrainian. War unites nationality more than anything else. If you do not know war, you will never understand it.
<frame>Liliya «Lila» Faskhutdinova is a feminist and human rights activist with ten years of experience in civil society, anti-discrimination programmes and gender equality advocacy. She received a bachelor's degree in philology from the Sorbonne and a master's degree in human rights from the University of Padua. She has worked with Syrian refugees in Turkey, internally displaced persons in Ukraine, people living with HIV, LGBTQI+ individuals and women. She currently lives in Lviv, where she is working on a women’s empowerment project at an international humanitarian organisation.<frame>
The «Green Border» by Polish director Agnieszka Holland was released in Ukrainian cinemas. It premiered last year at the 80th Venice International Film Festival. The «Green Border» film received a special award from the jury. It was also given the title of the best Polish movie of the year. Mariia Gorska, the chief editor of the Sestry.eu portal, met with Agnieszka Holland on the eve of the movie’s premiere at the Venice festival. To your attention - an interview with the outstanding Polish film director, that was first published on the portal on September 22 2023.
We’re meeting in Lady Agnieska’s old apartment in Warsaw. A live legend opens the doors for me. I brought white lilies to thank her for the movie about Holodomor [«The Price of Truth» premiered in February 2019 at the Berlin International Film Festival. - Edit]. We sat at a table underneath the painting «Saturn Devouring His Son» by Francisco Goya. I show Lady Holland the movie trailer that I brought on a flash drive from Ukraine. This is a part of the working material for the film saga about the writer Stanisław Vincenz - Homer of the Hutsuls. We were filming this movie in the Carpathians with a Polish-Ukrainian team before the war.
From the Polish side, Lady Holland’s friends were working on the movie about the author of the Hutsul epic «On the High Uplands» - among them were film director Jan Kidawa-Błoński, camera operator Łukasz Hutt and other artists. I often see their group photos from protests for democracy in Warsaw on Facebook. Oleg Drach was supposed to play Vincenz in our movie. He also appears in Holland’s latest movie «Green Border». We watch the trailer for the movie about Vincenz where I’m playing as his wife. In the finale, we are fleeing by foot through the snowy Carpathian mountains from the Soviet occupation with our children and a suitcase. I’m thinking about the plans impeded by the war and all the displaced people like me.
Mariia Gorska and Agnieszka Holland
We’re drinking strong black coffee, eating chocolate and talking. About tyrants and the nature of evil, about Ukrainian cinematography and helping the people on the frontlines. And also about the movie by the prominent director, «Green Border» which tells the story of how Putin and Lukashenko used migrants as weapons.
Mariia Gorska: Your previous film - «The Price of Truth» - is about a journalist who wanted to tell the world the truth about Holodomor in Ukraine more than anything. During the filming of «Green Border» you’ve worked as a journalist yourself. In preparation for the film, your team conducted hundreds of interviews with activists, border security, doctors, policemen and refugees. What’s it like to work on a problem that we’re still seeing on news reports on our TV screens?
Agnieszka Holland: From this point of view, this is a unique movie. Usually, artistic films tell stories about things that have already happened, that have been «frozen in amber», so to speak. Obviously, the situation is different in the case of the full-scale invasion - both today and back when the war started in Donbas after the annexation of Crimea. Ukrainian filmmakers were quick to react to that. I have had the impression that the world is standing on the edge of an abyss for a long time now. And if we don’t build a bridge over this void we will fall into it.
I’m just doing what I do best - movies that display danger, are shocking and impressive, movies that enable the viewer to understand and experience something on a deeper level
What issues, important for the viewer and for you as an artist, are raised in «Green Border»?
It is taboo to talk about what’s happening on the border between Poland and Belarus. Terrible things are happening there that cast Polish official services in a less than favorable light. We on the other hand talk about it aloud. It is about the fear of the «Other», who will suddenly come and disrupt our comfort zone. We fear such people, we fear the unfamiliar, we fear poverty, we fear otherness - different skin colour, different religion, different smells. We fear that they (refugees) will come and take away our comfort, our habits, our culture.
This fear is so potent that populist politicians, who are oftentimes autocratic and even totalitarian like Putin, exploit it. He sensed that the European Union is wealthy, rich and somewhat lazy - and it's very easy to destabilise it with this refugee threat. Populist politicians say: «We will stop them! But others (the opposition) will let them in and then this horde will overwhelm you! And these are terrible people - they spread germs and parasites, they hate women, they rape, they are pedophiles, zoophiles, terrorists.»
These migrants are so dehumanised that they cease to be seen as human beings in the eyes of many nations. And in such a situation, anything can be done to them, isn’t that so? We have already gone through this in the past and the recent history. When someone is not seen as human to us, but just as a cockroach, it becomes no problem to destroy them. This is what I’m afraid of.
I'm afraid that if we don't stop now, we'll be moving towards acceptance of extinction. That's what my movie is about
This movie caused an outrage in Polish mass media…
During the time of PiS (Law and Justice) government, state media didn't like me. They said, "The script was written by Putin and directed by Lukashenko," suggesting that I serve Putin and Lukashenko. To some extent, it's true because the script for this story was indeed written by Putin and Lukashenko directed it. Representatives of the free world in the European Union, like us, are assigned certain roles – just like refugees. However, the question remains open: which roles will we choose and whom will we play in this terrible mystery?
150 million people are fleeing from war, climate change and starvation - they are knocking on Europe’s door. What could be done to resolve this situation?
There are two options: either we become mass murderers, start bombing the boats in the Mediterranean Sea, install machine guns at the Belarussian border and start shooting, or we come up with something that will enable us to coexist and help each other.
A frame from «Green Border» by Holland. Photo: Agata Kubis / Kino Świat
The Poles have opened their homes and their hearts to Ukrainians who were fleeing the Russian war. What is your view on this?
The Poles were profoundly emotional when the full-scale invasion began.
People weren’t helping just to post photos on Instagram; they genuinely invested their time and money and sometimes even took risks by travelling deep into Ukraine. Many of my friends went there
They transported refugees, body armor for soldiers, medicine and animals. This was sincere and profound assistance that remains an important memory.
And when some PiS politician comes later and says that Ukrainians are ungrateful, I want to slap him in the face. Helping someone and demanding gratitude is a complete lack of class.
Ukraine is grateful to you! I would also like to thank you, Lady Holland, and Poland for your support. Has there been any story that has touched you personally?
We became good friends with Sasha Kostina’s family, the producer of «Pamfir» [a 2022 Ukrainian movie about a man’s return to his home village where he is forced to encounter the smuggling business that he tried to escape from for many years once again. - Edit.]. They’ve lived at our home in Brittany for a couple of months. It was a difficult time; everyone was in shock and had psychological trauma. They adopted a tiny baby from a hospital for premature babies. We were all with that little girl and a very kind and good boy, Timur, who was also born prematurely. I saw their suffering.
I used to be an emigrant myself, in Paris, many years ago. During martial law, I was abroad and suddenly found myself cut off from my family, with nothing but a suitcase. Since I had given several interviews against the regime, I couldn't return. That first year was very difficult until I managed to bring my daughter home. Therefore, I fully understand what such people feel. Those who fled from the occupied territories and have nowhere to return to, and those from Kyiv, Kharkiv, or Odesa, who live in constant stress.
Have you seen «Pamfir»?
Yes, I have. I saw this motion picture in 2022 in Cannes. Very powerful. I have also watched some other very good new Ukrainian movies, such as «Klondike» and «Butterfly Vision».
As an expert at the Ukrainian State Film Agency, I read the script for «Butterfly Vision». Maksym Nakonechnyi is a very talented young director, and Iryna Tsilyk wrote a powerful script. By the way, she is one of the authors of our online magazine «Sisters».
Me and Iryna are good friends. In 2022, we were on the documentary film jury at Cannes.
A frame from a teaser of the movie about Stanisław Vincenz
She probably told you about life in wartime Kyiv, which somewhat resembles Warsaw during the Warsaw Uprising [Agnieszka Holland’s mother, journalist Irena Rybczyńska-Holland, participated in the Warsaw Uprising. - Edit.]. Why does history repeat itself?
It’s because we haven’t learned anything. When I was filming movies about World War II (three of which are about the Holocaust), people asked me: «Why are you making movies on this subject? It’s nothing but history». And I would reply that I make them because I have the impression that this is not just history, that this threat can awaken at any time, and that the Holocaust was a kind of a vaccine for Europe and the world, but this vaccine has stopped working. It has passed, and we as humanity are once again ready for any crimes, horrors and tortures of apocalyptic scale.
Massive casualties, weaponised sexual violence, tortures and murders of thousands of city and village residents - today we’re observing the same things once again: in Izium, Kharkiv, Kherson and towns on the outskirts of Kyiv. What is this phenomenon of Putin and modern Russia, in your opinion? How could such cruelty and savagery be explained in this day and age?
This can only be explained by the nature of evil.
Humanity is inclined toward the evil. Nothing can hold back the evil’s potential if the mechanism is set running even by a single human being
It seemed as though there would no longer be any wars like the First or Second World Wars after the invention of the atomic bomb and other methods of remote warfare. But what is happening in Ukraine right now, what this frontline looks like, reminds me of the First World War. They sit in trenches on one side, they sit in trenches on the other side, advance by a kilometre, mine the area. It feels as though it’s not happening right now, as if it’s not real and as if it’s some kind of a historical reconstruction.
I have the same impression. The distance in time between today and World War II seems to have shortened with Russia’s invasion of Ukraine. I am currently reading Remarque. And when I scroll through my social media, seeing photos from the frontline, from the trenches, it feels as if the book is coming to life - pure horror.
And at the same time, life goes on as usual just 500km away. And after the initial strong emotions passed, no one even turns on the TV when the news about the war is on.
What are your thoughts on Putin? If you had to make a movie about him, what would be in it? What makes 120 million Russians obey him?
I think it is due to his confidence and voluntarism. Most of the 20th century’s tyrants weren’t great people. Hitler was a pathetic little manchild, Stalin was some kind of a tiny «beak-nosed» Georgian. I'm not just talking about physical traits, but also about the fact that they didn't have any unusual intellectual qualities. They all had some kind of psychopathy.
I believe Putin could also be labelled as a psychopath, a clinical narcissist. Such people become truly dangerous when they push the button that forces everyone to follow them. Just like the Pied Piper, right?
The Pied Piper plays the flute, and people, as if enchanted, follow him, believing that he will lead them to a place where they will be happy. In a sense, Putin is a copy of Stalin, but he is less interesting than the original. He is a disgusting person who does a lot of evil. The world would be a better place if he were to disappear from it.
There are still leaders in Europe who seek agreements with Russia. Pope Francis addresses Russian Catholic youth as the heirs of a great Russia, a country of outstanding culture and humanity. However, Russian culture is an imperial culture, and the history of this country is soaked in blood. Why are some Europeans still oblivious to this fact? And what will become of Russia in the future?
It’s common among world leaders to think that Russia is too big to leave behind. It’s not going anywhere so they believe they need to find ways to live with it and build relationships in such a manner that it becomes more beneficial for Russia to be peaceful. This was the plan, wasn’t it? Only later did it become clear that they were acting irrationally. All authoritarian regimes, especially those led by one person with a personality cult, do not act rationally. For them maintaining power is more important than the economic situation, the welfare, or the happiness of their citizens. These things are secondary. The citizens of an authoritarian country do not need wealth and happiness. They need to be forced into believing that only this particular leader, only this dictator, will save them and lead them to a better world.
Russia is a terrible country. And it is terribly unhappy. After all, the victims of all these Russian tyrants are the Russians themselves.
Mariia Gorska as Irene Vincenz
What else can we do to make Putin lose in Ukraine? Russia's mobilisation potential is enormous. They are prepared for a prolonged war and to inundate the entire world with the bodies of their soldiers.
A nuclear button can only be neutralised by another nuclear button. The crisis of Western democracy lies in the politicians’ lack of long-term perspective. Not so long ago, it was said that they act from election to election. Now, I believe, they’re just acting from poll to poll. And Putin is counting on this.
The danger is that this could stabilise and become trivialised as a conflict that simultaneously seems active and suppressed. This could drag on for years. But then the question arises: what country could endure this - and how would people withstand it?
This war must end! Not smolder - so that people don’t have to live as if they are on a volcano that’s about to explode
Ukraine needs larger amounts of money and high-end weaponry. And Western politicians must close their eyes to the fact that these weapons will be used beyond Ukrainian territory.
We’ve received major military support thanks to our friends like the Poles.
It is a «win-win» situation that benefits all of us - both Ukrainians and Poles. And when two sovereign nations work together, building trust and cooperation, the whole humanity benefits from it. This is especially important in the case of Poland and Ukraine due to our geopolitical situation. We share a common enemy and a common threat - Russia. Even if Putin disappears tomorrow, there is no guarantee that another head of the hydra won't emerge, is there? And there are no guarantees that the Russian people will be able to organise themselves in a democratic, non-imperial way. Therefore, we are compelled to cooperate. For us Poles, Ukraine is a guardian of our independence. On the other hand, without Poland, Ukraine will not enter Europe. We are Ukraine’s neighbours and one of its closest allies.
Many Ukrainian women, scattered around the world because of the war, read our magazine. What do you think of these women? What would you like to tell them?
You, Ukrainian women, have every right to fight for your life, your dignity, your children and your future. Do not let yourselves be oppressed and don’t think that you are not entitled to anything. Your compatriots, on the other hand, should understand that in the countries where they find themselves, people live differently. Therefore, Ukrainian women should also open their hearts and be sensitive to the identity, needs and traditions of those welcoming them.
What would you say to the residents of countries accepting Ukrainian refugees?
I would say that you should just help the people in need coming your way.
This dimension of help - human, personal, the most intimate - is the most important, for it builds the strongest bonds
On its course into the EU, Ukraine is forced to develop democracy amidst war. Poland travelled this path a long time ago - «Solidarity’s» victory inspired people on the Maidan. But your democracy is also threatened. Together, what can we do to protect our values?
We should keep an eye the hands of the politicians. We cannot let ourselves be fooled by fairytales, both in Ukraine and Poland. It is difficult because it is much easier to lie, manipulate and spread propaganda.
Politicians are not ashamed to use new technologies and let the genie out of the bottle by doing so. Soon, an ordinary human will not be able to distinguish the truth from lies
Social, not political institutions for truth research that will equip people with tools to distinguish truth from fake news should be created. And people should start doing it while they are still in school.
This sounds like a task for people like Gareth Jones, but is there anyone like that in the modern world?
Of course.
What world are we going to live in after the war?
We are going to heal our wounds and rebuild ourselves. There will be positive reconstruction energy, though there will also be much trauma, suffering and mourning. Europe and Ukrainians in particular will need a lot of optimistic enthusiasm.
It is important that this does not turn into a sense of inevitability described by Timothy Snyder. After the Second World War, it seemed as though the greatest trials were already behind us, but it turned out that evil still lurks among us and tends to its wounds.
It’s true.
Snyder also wrote about twenty lessons from the 20th century on tyranny. Which lesson is the most important to you?
The fact that there is no vaccine for tyranny. The worst-case scenarios will inevitably reoccur.
But you are an optimist! During the last hundred years, humanity, civilisation and human rights have evolved tremendously!
Yes, human rights have expanded. Social groups deprived of all rights have gradually gained them, and now humanity has become more inclusive. It even includes the welfare and rights of animals and plants.
So then, perhaps, we do have the chance to build a safer world?
This is a utopia. We are moving forward in small steps, but it's not a steady march. It's paroxysms: two steps forward, three steps back. Along this path, terrible events take place, suffering, torture and crimes occur. And then we move a little further again. This is not an optimistic path to a bright future; it's suffering and a struggle for every bit of freedom.
All of your movies are about moving beyond boundaries. What boundaries would you never cross?
The boundaries of humanity. We must always see a neighbour in another person. Of course, there are wars, when, for example, there's a Russian in front of us, and a soldier must shoot. But in all other situations, we cannot allow other people to become objects of hatred.
Thank you for this interview and for supporting Ukraine!
У школах Польщі навчається майже 200 тисяч школярів-українців, вже півтора роки від початку широкомасштабної війни Росії в Україні. Деякі проблеми інтеграції та організації навчального процесу вдалося подолати, але багато питань залишається. Які зміни чекають у новому навчальному році? Що зроблено для інтеграції українських дітей у польське учнівське середовище? Що буде, якщо повідомити неправильну адресу проживання шкільній адміністрації? Чим приватна школа відрізняється від державної? Про все це читаєте у матеріалі видання Sestry.
Про безплатні ноутбуки, іспити та інтеграцію
Минулоріч у польських школах виникали труднощі з адаптацією українських дітей-воєнних біженців. Питання були не лише через мовний бар’єр і нерозуміння навчального матеріалу. Діти з територій, охоплених війною, важко звикали до нового середовища, лякались гучних звуків, не могли порозумітись з польськими однолітками тощо. З нового навчального року у школах Польщі запроваджені новації, які дещо поліпшують ситуацію.
Основні зміни для українців у польських школах у 2023/2024 навчальному році такі:
• вводяться додаткові заняття з польської мови (від 6 годин на тиждень) індивідуально або у групах до 15 осіб;
• з'явиться можливість складати випускні іспити з іноземної мови, яку діти вивчали в українській школі;
• українці матимуть окремі терміни подання заяв для складання іспитів. 15 березня 2024 року - кінцевий термін подання на іспити після 8 класу, на атестат зрілості та професійний іспит;
• для учнів підготовчого класу (так званий нульовий клас для дітей 6–7 років) не буде щорічної атестації, якщо дитина погано володіє польською мовою (має бути відповідне рішення педагогічної ради);
• будуть створені додаткові групи у дошкільних навчальних закладах та 1-3 класах шкіл;
• навчальні заклади зможуть брати на роботу фахівців – психологів та соціальних педагогів, наприклад – без педагогічної освіти, які надаватимуть психологічну підтримку школярам. Крім цього, в екзаменаційній комісії працюватимуть люди зі знанням української мови;
• з’являться спеціальні інтеграційні та комбіновані групи, що спростить процес адаптації українців та дозволить їм ефективніше розібратися у навчальному процесі;
• українські діти зможуть взяти участь у програмі, за якою чотирикласникам видаватимуть ноутбуки. 7 липня 2023 року Сейм Польщі ухвалив Закон про підтримку розвитку цифрових компетенцій учнів та вчителів. Згідно з ним, забезпечення учнів безкоштовними комп'ютерами розпочнеться вже у 2023/2024 навчальному році. Батькам польських школярів, а також дітям з інших країн, які підуть до четвертого класу польських шкіл, можна буде оформити заявку на отримання ноутбука. Опція доступна як для учнів державних, так і для приватних шкіл.
Учні здають телефони у школі у Варшаві на час занять. Фото авторки
Отже, це торкається новацій. А тепер розберемо як на практиці вже відбувається процес навчання на прикладах українок, чиї діти відвідують школи у Польщі.
«Більше року в Польщі, а мову не вчать»
Українці Ірині з Києва школа у Варшаві подобається, хоча був один момент, що її збентежив: «Син пішов у перший клас 166 школи на Волі (район Варшави – ред.). У класі із 18 учнів 10 – українці. Було соромно, коли вчителі в чаті робили зауваження, що багато дітей вже понад рік в Польщі, а мову не вчать і даремно просиджують штани на уроках. Сподіваюся, обіцяні додаткові заняття з польської мови багатьох дисциплінують і будуть поштовхом до її вивчення», – вважає Ірина.
Мама другокласника Олена Катасонова живе за 40 км від Варшави у місті Груєць, у них із 17 осіб у класі 3 – українці.
«Ставлення хороше, минулого навчального року Рома був старостою класу, однокласники звуть на всі дні народження, атмосфера доброзичлива. У школі всі кабінети, а також туалет, їдальня, роздягальня підписані польською та українською мовами. У школі двічі на тиждень були безкоштовні додаткові заняття з польської мови. Зараз кажуть, що буде більше годин», – розповідає Олена про навчання свого 8-річного сина. Вона вважає, що головне дати дітям можливість навчатися. Далі вже від учнів та батьків залежить як скористатись цим шансом.
Роман Катасонов. Фото з архіву авторки
Як потрапити до школи, що не належить до вашого району?
Українці, що втікали від війни і отримали статус тимчасового захисту в Польщі (мусить мати PESEL ukr – це ідентифікаційний номер, який є у кожного резидента держави, за яким визначаються і питання працевлаштування, освіти, охорони здоров’я тощо) мають право подавати документи до будь-якої школи в цій країні. Однак треба зважати на ситуацію в кожному конкретному регіоні. Наприклад, школи Варшави зараз переповнені. І якщо прагнете, щоб дитина ходила до школи, що не відноситься до вашого району, то, швидше за все, вам відмовлять. Тому що зобов'язані взяти, в першу чергу, тих дітей, які проживають на відповідній території. У школах найчастіше просять показати договір оренди квартири, щоб з’ясувати це при прийомі дитини.
«Буває так, що школа за 3-4 км від будинку набагато краща, ніж найближча. А договір оренди у Польщі – це, по суті, надрукований на принтері документ без печаток. Але не слід забувати, що у країні законність документа засвідчують підписи, у договорі оренди є PESEL та дані власника житла. І за ними дуже просто все перевірити, бо школа інформує ужонд (місцева адміністрація в Польщі – ред.), звідки до них поступають на навчання діти. І там якраз уже можуть порівняти, чи правдиві дані вказані у договорі оренди», – попереджає фахівець з питань легалізації у Польщі Юлія Приходько.
Є легальний спосіб потрапити до школи, що не належить до вашого району, і для цього можна, наприклад, зареєструватися у хостелі у потрібному районі. У такому разі ви не порушуєте закон, але займаєте місця тих, хто проживає на цій території.
Скринька, де можна залишити лист до психолога. Школа у Варшаві. Фото авторки
«Ми не будемо вам прислужувати»
У польських школах бувають ситуації, до яких батьки виявляються не готові. Часто це стосується інклюзивних форм освіти.
Марина Леонова з Харкова має двох дітей. Цього року її хлопчики пішли у 7 та 3 клас школи номер 2 у районі Урсус у Варшаві.
«Це інтеграційна школа, де можуть навчатись як звичайні дітки, так і учні з особливостями. У мого молодшого сина Михайлика аутизм, тому школу обрали саме цю, хоча в нашому районі є декілька інших закладів. І от з його навчанням ситуація виявилась складною. Водночас мого старшого сина Івана вчителі та однокласники зустріли дуже добре, для українських дітей там є 6 годин польської на тиждень – додатково та безкоштовно», – ділиться Марина.
У класі, де навчається Михайло, загалом 26 дітей. Окрім сина Марини, є ще одна дитина з аутизмом.
«Не знаю, хто правий у цій ситуації, але з початку навчального року мені дають зрозуміти, що моя молодша дитина незручна. Я сподівалась, що в інтеграційній школі знайдуть підхід до сина, але там не розуміють проявів його емоцій.
Наприклад, Мишко може підійти та обійняти іншого хлопчика за живіт, або голосно заплакати. Раніше у нас був особистий тьютор, але у цій школі є один тьютор для всіх дітей, і він не завжди перебуває поруч з моїм сином. У школі сказали, що не прислуговуватимуть нам і натякнули, щоб ми шукали для Михайла спеціалізований навчальний заклад», – розповідає мама хлопчика.
Віддавати його до спецшколи Марина Леонова не хоче – було докладено надто багато сил, щоби адаптувати дитину з особливими потребами до життя у суспільстві. Сьогодні Мишко спокійно ходить з мамою магазинами, подорожує і не створює особливих проблем. Марина щиро вірить, що у школі він теж адаптується, що йому почнуть приділяти більше уваги.
Від 2400 до 9000 злотих за приватну школу
Про ефективне використання можливостей освіти знає Аліна, мати Іллі Сніжко, який відвідував приватну польську школу весь минулий навчальний рік. Перед цим кілька місяців дитина навчалася у державній школі на Жолібожі (ще один район Варшави). В Україні хлопчик вчився в англомовній школі і англійською розмовляв не гірше рідної, української. За першої ж нагоди у Польщі його перевели до приватного закладу з англійською мовою навчання.
«На своєму досвіді ми відчули, наскільки сильно відрізняється освіта у приватній та державній школі. По-перше, у звичайній школі 33 учня у класі, де вчителі фізично не в змозі приділити всім увагу, домашні завдання фактично не перевіряються, і дуже багато тримається на самодисципліні. Для мене було відкриттям, наскільки м'які тут учителі. У нас би вже викликали батьків до школи, якось покарали, а тут намагаються заспокоїти і загалом дітям дозволяють дуже багато. Працює принцип, що дитину не можна нічого змушувати робити без їі волі», – дивується жінка.
Після кількох місяців у державній школі батьки перевели сина до приватної двомовної школи. Зміни очевидні: у класі вдвічі менше дітей, домашніх завдань набагато більше та контроль за успішністю вище. На вході школярі залишають телефони у спеціальному осередку у адміністратора і забрати їх можуть лише, коли йдуть додому о 17-18 годині.
«Мені сподобалося, що дітей стимулюють до знань. Наприклад, за гарну успішність запрошують на чаювання з директором, всіляко заохочують, діти пишуть навіть наукові роботи англійською, дуже цікава група продовженого дня.
Є сквош, барабани, піаніно та спортивні активності. Пропонують екскурсії, поїздки вихідного дня, подорожі на канікулах країнами Європи. В принципі, створюється така атмосфера, що дитина сама хоче вчитися. Але програма п'ятого класу приблизно як в Україні у восьмому, дуже багато додаткових занять», – розповідає мама.
Приватна школа у Варшаві задоволення не з дешевих. Ціна двомовної школи коливається в межах 2400-4000 злотих на місяць, ціна за англомовну школу може сягати 9 тисяч злотих на місяць. Додатково оплачуються гуртки та секції за інтересами, шкільна форма, обіди, фонд екскурсій та друковані робочі зошити. При цьому в хороших приватних школах Варшави важко знайти місця, а вступні іспити не набагато легші, ніж до університету. Договір із приватною школою, як правило, укладається на рік. А якщо батьки вирішили розірвати його раніше, то часто зобов'язані попередити щонайменше, ніж за 4 місяці. Аліна змогла відновити бізнес у Польщі, той, що до війни мала в Україні, тому має надію впоратися з зобов’язаннями, адже її мета – найкраща освіта для сина.
Загалом, польська система освіти підходить до учня, в першу чергу, як до особистості – дитину не контролюють, не сварять, не змушують навчатися. Це чудово, бо йдеться про розвиток особистості. І водночас такий принцип вимагає самодисципліни від учня, тобто, дитина отримає знання, якщо вона сама цього хоче. Для нас, українців, де батьки звикли примушувати дітей виконувати домашні завдання, все перевіряти і сварити, трохи незвично. Правда?
We are here to listen and collaborate with our community. Contact our editors if you have any questions, suggestions, or interesting ideas for articles.
%20(1).avif)
.avif)
