Як отримати польське громадянство українцям у 2025: підстави, шляхи, процедура

On August 25, the President of Poland announced a veto of the government bill that was meant to regulate protection and support for families fleeing the war. This decision, and the language that accompanied it – promises to make aid for children conditional on their parent’s employment, prolonging the path to citizenship, reigniting historical disputes – is not a matter of mood, but of cold political calculation.

It strikes at Ukrainian refugee women, at their children, at the elderly and the sick; it also strikes at our schools, doctors, and local governments. Instead of certainty, it brings fear; instead of calm, it threatens family separations, secondary migration, and the erosion of trust in the Polish state.

Imagine that you are the ones at war defending your homeland – and a neighboring country treats your wives, mothers, and daughters as hostages of politics.

After the President’s decision, thousands of homes across Poland were filled with shock, bitterness, and a sense of betrayal. Mothers who fled with children and sick parents from cities and villages turned to rubble now ask themselves: where are we supposed to flee next? Women who chose Poland out of love and trust now feel that this love has not been reciprocated.

A child is not a lifeless entry in a statute, and the aid granted to that child cannot be used as leverage against their mother. Solidarity is not seasonal, it is not a trend. If it is true in March, it must also be true in August. Memory is not a cudgel. A state that, instead of healing the wounds of history, reaches for easy symbols does not build community. A state cannot be a street theater. A serious state chooses responsibility, not political spectacle: procedures, clear communication, protection of the most vulnerable.

We, Polish women – mothers, wives, daughters, sisters, and grandmothers – say it plainly: no one has the right to impose conditions, in our name, on women fleeing war. We will not accept the pain and suffering of people in need of our support being turned into fuel for political disputes. We will not allow the destruction of the trust on which community stands. This is a matter of national interest and of our common conscience. It is bridges – not walls – that turn neighbors into allies, and it is predictable and just law, together with the language of respect, that strengthens Poland’s security more than populist shouting from the podium.

Europe – and therefore we as well – has committed to continuity of protection for civilians fleeing aggression. It is our duty to keep that word. This means one thing: to confirm publicly, clearly, and without ambiguity that the families who trusted Poland will not wake up tomorrow in a legal vacuum; that no child will be punished because their parent does not have employment; that the language of power will not divide people into “ours” and “others.” For a child and their single mother, the law must be a shield, not a tool of coercion into loyalty and obedience. Politics must be service, not spectacle.

We call on you, who make the law and represent the Republic, to restore certainty of protection and to reject words that stigmatize instead of protect. Let the law serve people, not political games. Let Poland remain a home where a mother does not have to ask: “Where to now?” – because the answer will always be: “Stay in a country that keeps its word.”

This is not a dispute over legal technicalities. It is a question of the face of the Republic. Will it be a state of the word that is kept – or a state of words thrown to the wind? Will we stand on the side of mothers and children – or on the side of fear?

Signed:
Polish women – mothers, wives, daughters, sisters, grandmothers.

‍

As of today, the letter has been endorsed by over two thousand women from across Poland — among them three former First Ladies of the Republic of Poland, Nobel Prize laureate Olga Tokarczuk, and internationally acclaimed filmmaker Agnieszka Holland. Their voices stand alongside those of hundreds of other women — mothers, daughters, sisters, grandmothers — who have chosen to sign as a gesture of solidarity and moral responsibility.

The full list of signatories is available at the link below:

https://docs.google.com/document/d/135yP6XadgyRJmECLyIaxQTHcOyjOVy9Y4mgFP9klzIM/edit?tab=t.0

‍

Які ступені інвалідності є в Польщі та на яких умовах людина з інвалідністю може працювати?

У Польщі є три ступені інвалідності, і з усіма можна офіційно працювати, якщо людина хоче. У такому випадку роботодавець має забезпечити адаптоване робоче місце, що буде відповідати фізичним потребам людини. А також за необхідності надати помічника, який буде контролювати робочий процес. 

• Значний ступінь інвалідності (znaczny): люди, які мають значні фізичні або ментальні порушення можуть працювати тільки в захищених умовах. Зазвичай такі люди не можуть жити самостійно і потребують постійного супроводу. Наприклад, це особи з важкою формою ДЦП або аутизму. 
• Помірний ступінь інвалідності (umiarkowany): люди з такою формою потребують тимчасової або часткової допомоги інших людей. Наприклад, люди з порушенням зору або сліпі. 
• Легкий ступінь інвалідності (lekki): люди можуть виконувати роботу з деякими обмеженнями, але їх можна компенсувати за допомогою технічних засобів. 

Щоб офіційно працевлаштуватися, людина з обмеженими можливостями і наявністю orzeczenie o niepełnosprawności має отримати медичну довідку, яка підтверджує, що робота на цій посаді їй підходить і не суперечить показанням, що містяться в медичних документах про інвалідність. Цю довідку можна отримати у медика ZUS.

Умови праці для людей з інвалідністю та компенсація для працедавця 

Юридичні норми в Польщі регулює Ustawa o rehabilitacji zawodowej i społecznej oraz zatrudnianiu osób niepełnosprawnych (Закон про професійну та соціальну реабілітацію). 

Працедавець має дотримуватись певних норм, коли приймає на роботу людину з обмеженими можливостями, а саме: 

• Робочий день людини з легким ступенем інвалідності не може перевищувати 8 годин на день та 40 годин на тиждень. Особа з інвалідністю середнього або тяжкого ступеня не може працювати понад 7 годин на день та 35 годин на тиждень.
• Працівника з інвалідністю не можуть зобовʼязати працювати в нічний і понаднормовий час, якщо це не стосується вахтової роботи в охороні або людина має на це дозвіл від лікаря.
• Співробітник з обмеженнями має право на додаткову 15-хвилинну перерву на роботі, що входить в робочий час.
• Люди з тяжким або середнім ступенем інвалідності мають право на додаткову відпустку до 10 робочих днів.
• Особи з важким або середнім ступенем інвалідності мають право на візит до лікаря в робочий час для проведення спеціалізованих оглядів, лікування або реабілітації. Також є опція відгулів для диспансеризації, що оплачуються.

Працедавець, який правильно оформлює людину з інвалідністю, може оформити щомісячну субсидію з Державного фонду реабілітації інвалідів (PFRON). Для цього працівник має стати на облік у цей фонд. Для того щоб отримувати субсидію від держави, працедавець має взяти на роботу людину з інвалідністю виключно на umowa o prace. Якщо людина працює за цивільно-правовими договорами, субсидія не виплачується. Також роботодавець її не отримає, якщо співробітник має легкий або середній ступінь інвалідності й отримує пенсію. Люди з важким ступенем інвалідності можуть отримувати пенсію, а підприємець субсидію на такого співробітника.

Розмір щомісячної субсидії залежить від багатьох факторів: кількість робочого часу, ступеня інвалідності та конкретного захворювання, тип фірми працедавця. Спеціальним компаніям для роботи людей з інвалідністю призначають вищі субсидії, ніж компаніям з відкритого ринку праці. Розмір допвиплати для працедавця може сягати 2 тисяч злотих. 

Де шукати роботу людям з інвалідністю в Польщі?

Крім вакансій в інтернеті, можна звернутися до Urząd Pracy. Зазвичай ужонди праці зацікавлені в працевлаштуванні таких співробітників. Установи є в кожному воєводстві, можна також скористатися онлайн-сервісом, щоб призначити візит, поставити запитання або надіслати документи (ресторація за допомогою довіреного профілю).

Також отримати допомогу в працевлаштуванні, дізнатися про свої права та стратегію з отримання роботи людям з інвалідністю можна в Biuro Pełnomocnika Uządu do Spraw Osób Niepełnosprawnych у Варшаві. 

«Син на візку знайшов роботу баристою за тиждень»

Анна Гордійчук з Києва виховує 18-річного сина з інвалідністю, і ось хлопець знайшов собі першу роботу.

«Назар зараз навчається, але дуже хотів підробляти, тож ми шукали щось не на повний день. Приємно вразило, що ніхто на нього не дивився косо, коли син приїхав на співбесіду на кріслі колісному. Фактично відразу він влаштувався баристою в кавʼярню біля університету. Роботою та умовами ми цілком задоволені», — ділиться досвідом мама Анна і каже, що в інтернеті багато організацій пропонує роботу людям з обмеженими можливостями. 

Звісно, з фізичними порушеннями знайти роботу легше, але й родинам людей з інтелектуальними порушеннями не варто впадати в відчай. Так, є чимало фізичної роботи, яку можуть виконувати люди з метальними порушеннями — під наглядом інших людей. Наприклад, знайомий хлопець з аутизмом з Отвоцьку виготовляє свічки й мило, інший займається сортуванням товарів, прибирає або бере роботу на дом. Варто запастися терпінням і відшукати своє місце.

For the longest time it has been my dream to move to America but after living there for three years, I decided to move back to Poland. Just like my parents, I thought that living in America was going to offer me this big American dream, but that was not the case. I think due to the ways in which America is portrayed, I had this preconceived notion of what my life is going to look like but I was unaware of the jarring realisations that come with moving to the West. 

When I got there I wouldn't say that I missed my old life in Poland. Everything felt new and exciting and I felt like «I made it» but the longer I spent time in the US the more I realised the sad realities of America. Life in the East is highly focused on community: I know my neighbours, I get my fruits and vegetables from a local market stand, my friends buy me beers when I’m out of cash, but my experience in America was the complete opposite of that. Unless you’re in a borough where you grew up or have built a community, all your experiences are transactional. I found myself thinking that I’m forming a relationship with someone to quickly later on finding that they wanted something from me, blurring the line whether friendships can exist outside of work or status.

What was the most difficult for me when I was there was really understanding my identity in the realm of the US

In America, I am perceived as a white girl and my identity as a Polish person is not necessarily considered unless I bring it up in a conversation. This was really difficult for me to understand because I feel like I'm coming from a country that focuses on identity so much. I felt like that was just being stripped away. I couldn't really identify myself with where I lay in the US. Should I be considered an immigrant or should I be considered a Polish American? It was really unclear for me. I was aware of the privileges that I have in America due to being a white woman but I couldn’t identify or relate to the white American women around me.

I didn't really feel at home there unless I was in a neighbourhood such as Greenpoint where I was able to socialise with Polish people, and when it came to my university, I only met one other Polish person. It wasn't until I became friends with a Ukrainian guy who came from an immigrant family. He understood exactly what I was talking about. The Americans only perceived him as a white boy and he was unable to identify with white American men either. We would discuss our similarities and differences of being Polish and Ukrainian and the terror that's happening in the world right now that most of our peers in America seemed to ignore. I think that America is so centralised in its country and politics that a lot of issues outside that don’t concern people there just seem to be irrelevant and I think especially when you are an immigrant you can find yourself feeling lost. 

That friend of mine made me realise how much I miss my country and how much I miss my community because he was the closest to what felt like a community to me in America. It's a weird experience to be an Eastern European because, on one hand, most Eastern European countries have been historically oppressed but on the other hand, you do carry the privilege of being a white person and should hold yourself accountable for having that privilege. 

It's just not talked about enough how much history affected Eastern European countries and especially in the West I don't see many people being aware of what happened.

I remember how in one of my classes an American kid didn’t even know about what’s happening in Ukraine. «What war?» they said and I couldn’t believe what I was hearing

I got so angry, how can one not know? Everything there is centralised in their country, excluding anything that doesn’t focus on it or on their ideals of individualism. I couldn't take it anymore - «America this, America that», - no news about another country, while their country is one responsible for most war crimes in the world and is simultaneously one able to stop these wars.

In New York, I lived in the Ukrainian neighbourhood of the East Village, hoping it would bring me a sense of peace. Instead, I found it felt rather fabricated. I didn’t hear any Ukrainian on the streets, and most of the neighbourhood seemed to be gentrified by hipster white Americans and students looking for affordable housing. I often found myself wondering what this meant for those who once called the neighbourhood home.

The contrast between the original culture and the modern, more commercialised environment evoked a sense of nostalgia for what was lost, which was only enhanced by what is happening in Ukraine right now

Similarly, I saw the same thing taking place in Greenpoint. What was once known as a thriving Polish neighbourhood was no longer the same. Each month I’d go - another restaurant would get shut down and another person I’d known would move out since they could no longer afford it. What struck me most was the change in the people around me. Many residents who lived there for a long time were being pushed out due to rising rents, and the cultural landscape I had initially felt in a way at home, began to feel more homogenised. Both Ukrainian and Polish communities were pushed out of neighbourhoods they once considered their own, now they move a couple miles further away from Manhattan to another neighbourhood they will call home until it happens again. 

All my time while I was in America I questioned: why not choose the calmer, community life? Why is this the dream? Feeling isolated in the four walls of my New York apartment, waking up every day to the loud noises outside, seeing faces I don’t recognise every day. Why not move back home and have community, support and a sense of safety? I realised that as I was complaining about all of this I only had one option. I packed my things and I left. My dream is not to be surrounded by shiny things and a job that boosts my sense of self. I want to feel like I belong somewhere, a place where neighbours say hi to each other, a place where others take care of each other, a place we can call home.