Перевірено на собі: поради тих, хто живе під обстрілами 

«І це християнський релігійний край», — з гіркою іронією пише моя польська подруга, дізнавшись результати свіжого опитування: майже 60% поляків підтримують вето президента Навроцького, яке позбавить офіційно непрацевлаштованих українських біженців допомоги на дітей 800+ та безкоштовного доступу до лікарів. Деякі польські та російські коментатори у соцмережах навіть називають за це президента «чоловіком з яйцями». Але проти кого насправді спрямована ця сила?

Нещодавно дві тисячі польських жінок підписали лист-протест до Прем'єр-міністра, Сейму, Сенату та Президента Республіки Польща щодо вето. До протесту приєдналася Рада підприємництва, яка наголосила, що вето «суперечить здоровому глузду» й ризикує «спровокувати хаос». Десятки публікацій польської інтелектуальної еліти апелюють до логіки й наводять як аргумент факти: українці принесли Польщі понад 75 мільярдів євро — це у 8 разів більше, ніж вся допомога Україні; 78% українців працевлаштовані (серед українських біженців працюють близько 70%), вони не забрали роботу у поляків, а закривають потреби ринку й часто взагалі створюють нові робочі місця. 

Безперечно, є й такі українські біженці, чия реальність не вписується в цю статистику. Це люди літнього віку, опікуни хворих і дітей з інвалідністю. І податків працюючих у Польщі українців вистачило б, щоб їх підтримати. Разом з тим через скасування допомоги їхні історії можуть незабаром перетворитися на трагедію.

«Відчуваю себе подвійно зрадженою» 

Щоб повністю усвідомити катастрофічні наслідки цих нововведень, я звернулася до спільноти «Особливий світ. Польща», яка об'єднує матерів, що виховують дітей з найважчими формами інвалідності. Ці жінки та їхні діти опиняться на межі або за межею виживання, якщо соцвиплати 800+ та безкоштовний доступ до медичних послуг їм скасують. 

‍Наталія Єрастова виховує трьох неповнолітніх дітей, один із синів має важку форму інвалідності. До Польщі родина виїхала із Херсона ще в повному складі. Але два роки тому, у 40-річному віці, раптово помер чоловік Наталі, батько дітей і годувальник родини. Він працював далекобійником на польську фірму, у Чехії на паркінгу з ним стався серцевий напад. Відтоді сім'я — виживає.

— Весь дохід нашої родини зараз — це 800+ на трьох дітей, плюс 1300 злотих — допомога через втрату годувальника, а також допомога з України на догляд за дитиною з інвалідністю. У Польщі я тривалий час не оформлювала таку виплату, бо спочатку забезпечував чоловік, потім були сумніви, чи продовжать статус. Чотири місяці тому, коли я зрештою усвідомила, що не витягую утримання родини, син пройшов процедуру визнання інвалідності. Але жодної виплати ще не було, триває розгляд справи, — розповідає Наталія. 

Дохід родини на 4 людей складає близько 4000 злотих, разом з тим оренда житла обходиться Наталії в 3700-3800 злотих. Роботи, яку можна було б поєднувати з доглядом за дитиною з інвалідністю, садочком та школою інших дітей, Наталія знайти не може. І для цієї родини втрата соцдопомоги 800+ означає одне — повернення в Україну під обстріли, або ж переїзд в іншу країну, де доведеться все починати з чистого аркуша, не маючи жодних гарантій. 

Польщу родина Наталії — як і багато інших українців — обрала для тимчасового захисту через те, що країна здалася їм ментально близькою, так само християнською, зі схожим укладом життя. Тепер новий виклик — вирвати дітей, які за три роки інтегрувалися в польську систему освіти, вивчили мову, знайшли друзів — і перевезти кудись далі. 

— Відчуваю себе подвійно зрадженою, бо Польща обіцяла бути солідарною з Європою, стояти з нами разом до стійкого миру, — каже Анастасія, мама 15-річного Данила, який має важку форму ДЦП. — Натомість зараз, по суті, відмовляє у підтримці, і це в той час, коли інші країни, більш соціально орієнтовані, вже не приймають тих, хто мав тимчасовий захист в інших країнах. Відчуваю, що підвела себе та сина, коли довірилася Польщі. Тут є багато хороших людей, яких я відокремлюю від політиків обох таборів, від ксенофобів, але ситуацію це зараз не рятує. 

«Дуже страшно тепер за майбутнє» 

— Відколи дізналася про ймовірність скасування допомоги, я у повному розпачі, — ділиться  Катерина Кісенко, мама 4 дітей, один з яких має важку форму аутизму. — Ми приїхали до Польщі з окупованої частини Запорізької області. Колишній чоловік воює, мама — в окупації, виїхати не може через стан здоров'я. І я — єдина доросла, яка може опікуватися дітьми. 

Вона розповідає, як живе в Польщі. Загальний дохід родини — 7200 злотих. За програмою 800+ вони отримують 3200 злотих, виплати з догляду за дитиною з інвалідністю — 3415,84 злотих. Батько дітей платить аліменти — 6000 гривень (близько 525 злотих). Водночас видатки на оренду й утримання будинку, а також витрати на лікування дитини з інвалідністю такі, що часом не залишається грошей на одяг чи побутові речі.

— Візит до психіатра — 400 злотих. Ліки купую регулярно, без них ніяк. Що робити, якщо нові умови ухвалять, не маю уявлення. Наш будинок в окупації, повертатися немає куди, а працювати не маю можливості, бо син потребує постійного нагляду. Дуже страшно за майбутнє... 

— Я тут з донькою і сином з 1 групою інвалідності, який потребує догляду цілодобово й довічно, — ділиться Лілія Торжок-Марусецька. — З 2022 по 2023 ми жили в хостелі, а разом з нами — інші мами з особливими дітьми. А потім нам сказали виїжджати, бо осередки для українців закривають. З того часу житло ми винаймаємо самі — а це понад дві тисячі злотих за невелику квартиру без ванни, що дуже незручно, адже купати немобільну дитину — складна процедура. Всю соцдопомогу, яку отримуємо в Польщі, ми витрачаємо тільки тут. В Україну за три роки жодного разу не їздили. 

Аналогічні історії розповідають сотні українських матерів, які хотіли б, але не можуть влаштуватися працювати. Саме по них б’є скасування соцвиплат 800+. Вони опинилися в групі тих, хто не зможе легалізувати своє перебування в Польщі через працевлаштування, адже їхні діти вимагають постійного догляду й опіки. 

Лише частина таких жінок виїхала разом з чоловіками, які працюють у Польщі. Багато чоловіків залишаються в Україні — воюють, працюють на оборонних підприємствах. Є чимало сімей, де чоловіки загинули. Є такі, де чоловіки мають право на виїзд (за кількістю дітей), але обрали захищати східний фронт Європи, довіривши європейцям опіку своїх родин. 

Без права на продовження життя 

Рішення про скасування доступу до державної медицини для непрацюючих людей зачіпає й тих, хто не може працювати за станом здоров'я. У 26-річної Тетяни Рожди інвалідність першої групи, вона має спінальну м'язову атрофію (СМА) — генетичне захворювання, через яке людина втрачає здатність керувати своїми м'язами. І пересувається на візку. 

У момент покращення стану жінка спробувала влаштуватися логопедом в одній з польських фундацій. Однак, за станом здоров'я змушена була незабаром відмовитися від роботи.  

— У Польщі я отримую лікування препаратом Spinraza — це перший в історії препарат, що уповільнює прогресування хвороби (я вже бачу невелике покращення). Але справа в тому, що його треба приймати все життя без перерв. Припинення прийому ліків призве до незворотного погіршення стану, — каже Тетяна.

 Протягом двох років молода жінка шукає віддалену роботу, однак через її діагноз їй відмовляють у працевлаштуванні. Коли доступ до медичної системи прив’яжуть до обов’язкового офіційного працевлаштування, Тетяна не зможе більше отримувати своє необхідне лікування. Невідомо також, що буде з її мамою, яка зараз опікується донькою, яка потребує допомоги в звичайних буденних справах, що їх не може виконати самостійно.

Польща, безперечно, має право визначати, чи може вона підтримувати таких людей, кажуть українки. 

Однак, для багатьох, як-от для Тетяни, доступ до NFZ — це питання життя і смерті

Невидимі люди, яких вето прирікає на смерть 

Паліативні хворі — категорія людей, що може опинитися в критичному становищі через законодавчі обмеження. Засновниця фонду Pallium for Ukraine Ганна Поляк наголошує, що це — діти й молоді дорослі, евакуйовані з України, які перебувають у польських хоспісах або на домашньому підтримуючому догляді.

Для цих пацієнтів, які дихають через гастростоми (хірургічно створений отвір (стома) у передній стінці трахеї, який дозволяє повітрю надходити безпосередньо в легені, оминаючи ніс, рот і гортань), а харчуються через спеціальні помпи, що дозовано, крапля за краплею подають їм їжу, — втрата доступу до медицини буквально означає смерть.

— У частини таких пацієнтів є батьки, які йдуть на роботу, щоб легалізуватися, але є й такі, де батьки зараз виконують важливу місію в Україні, — розповідає Ганна. — Одна з них — Вероніка, дівчина з важкою формою СМА. Її тато в Україні працює сапером, тож вони з мамою тут удвох, і жодна з них не може піти працювати.

Зараз всі ці родини у відчаї і із завмиранням серця чекають на рішення польських урядовців і політиків. Дещо схоже українські паліативні хворі переживали, коли уряд скасував компенсацію за проживання будь-де, крім спеціальних центрів. Адже такі пацієнти — найвразливіші. Не лише через свою вразливість до бактерій, а й через сам спосіб життя. Коли поруч з людиною водночас працюють помпа, кисневий апарат і інші прилади, потрібне особливе, пристосоване житло, знайти яке надзвичайно складно.

— У нас була ситуація, коли родина змушена була переїхати в нове помешкання, яке могла собі дозволити фінансово після скасування програми 40+ (компенсації вартості оренди житла — Ред.), — тобто у віддалене село. А туди не могли за необхідності швидко доїжджати лікарі, — розповідає Ганна Поляк. 

Вона наголошує: заклики «зекономити для бюджету» звучать занадто невідповідально, коли йдеться про людські життя. Це не лише фінансове, а й морально-етичне питання

У самих закладах, де перебувають паліативні діти й молоді люди, пояснює Ганна, не знають, що буде після 1 жовтня, і як сказати родинам, що через політичне рішення доведеться відімкнути їхніх дітей від апаратів життєзабезпечення. І як ці родини, які ледве зводять кінці з кінцями, мають раптом шукати гроші, щоб оплачувати лікування своїх дітей. 

Повернення в Україну, поки тривають обстріли, не є варіантом, адже апарати потребують безперебійного живлення. Залишається надія, що законодавці зрештою помітять цих невидимих людей і передбачать їхню підтримку, відмова від якої означає смертельний вирок.

Фотографії з приватних архівів

Ми з Одещини — а це далеко від західного кордону. Мій досвід спілкування з поляками до 2022 року був невеликим, але завжди позитивним. Саме на нього я орієнтувала дітей перед їхнім першим днем у новій школі. Сьогодні бачу іншу реальність: сотні українських батьків, відправляючи дітей до польських ліцеїв чи технікумів, у локальних чатах насамперед запитують: «Чи не ображають в цій школі українських дітей?». Під впливом інтернет-історій і розповідей знайомих багато хто ще на старті налаштовує дітей на можливий негатив і оборону.

Булінг — це страх перед чужими 

Розмову про булінг у польських школах варто починати з важливої ремарки: ця проблема не обмежується лише польсько-українськими відносинами. Вона є системною та глобальною, адже об'єктами цькування стають і самі польські діти.

Останній звіт Університету SWPS, Фонду UNIQA та команди RESQL показує: 

Близько 62% учнів польських шкіл бодай раз стикалися з булінгом

Дослідження, проведене серед 18 950 школярів у 96 навчальних закладах, засвідчило: найпоширенішою формою цькування, якого зазнають польські діти, є образливі жарти (про це сказали 4371 учень). За ними йдуть поширення пліток або неправди (3627) та соціальна ізоляція — виключення з групи (3340).

— Булінг виростає з глибинних людських інстинктів — страху перед тим, що здається незрозумілим, відмінним чи загрозливим, — говорить психологиня Ірина Овчар. 

— До мене на консультації приходять діти з Канади, США, Великобританії, Німеччини — країн, які вважаються толерантними до емігрантів. Проте й вони стикаються з булінгом. Коли перед тобою чужинець, це вже створює потенційний конфлікт. Польщі особливо важко, адже вона десятиліттями була моноетнічною країною. І раптом — мільйон людей з іншою мовою, ментальністю та звичками. Це складно навіть для дорослих, що вже казати про дітей.

Ізоляція — теж форма булінгу 

Для багатьох українських дітей найбільш болючим виявляється не відкрите приниження, цькування, образи, а саме соціальна ізоляція. 

— Ми потрапили в клас, де всі знали одне одного вже сім років, — згадує 16-річна Кароліна. 

— Учителі навіть ділили нас на «своїх українців», які жили тут ще до війни, і «нових», що з’явилися посеред року

Я почувалася загубленою, бо погано розуміла мову: іноді приходила з книжками, коли клас кудись їхав на екскурсію без рюкзаків. Це потім довго згадували й сміялися з мене. В Україні ми користувалися телеграмом чи інстаграмом, а тут усі сиділи у Snapchat, про який я тоді навіть не чула.

Подібні ситуації здаються дрібницями, та саме з них виростає почуття ізоляції. Часто батьки, вислуховуючи скарги дітей, не розпізнають в цьому булінг — адже не було ані відвертих образ, ані фізичної агресії. Проте фахівці наголошують: соціальне виключення — це теж насильство, лише замасковане, «у білих рукавичках», тоді як біль від нього може бути не менш відчутним.

Доктор Пйотр Рицельський, психолог Університету SWPS та співавтор системи RESQL, додає: 

— У дослідженнях учні часто зізнаються, що вони воліли б краще зазнати фізичного удару, ніж бути виключеними з групи чи класу

Самотність — це завжди сигнал тривоги 

Дан Ольвеус, який у 1978 році ввів у науковий обіг поняття «булінг», спочатку вважав, що роль жертви чи агресора визначається індивідуальними особливостями дитини. Однак реальність довела, що на динаміку в класі впливають і зовнішні фактори. Наприклад, у класі моїх дітей швидко утворилися окремі групи: польські діти, українці, які приїхали до війни, та українці, що прибули після 24 лютого. Перші дві — «успішно» булили третю. 

Цей поділ свідчить про те, що булінг — це не лише індивідуальна проблема, але й наслідок групових явищ, які можуть виникати через різницю в культурі, досвіді чи навіть через необережні висловлювання дорослих. Дехто з учнів навіть скаржився, що вчителі ділили їх на «хлопчиків, дівчаток і українців», що лише підкреслює проблему стигматизації та ізоляції, яка веде до булінгу.

Батьки у цей час були зосереджені на вирішенні побутових проблем і адаптації в новій країні. Душевних сил, аби підтримати дітей у школі, бракувало.

‍— Це одна з найбільших помилок, коли батьки віддають дітей у нове середовище й розраховують, що школа з усім впорається, — каже психологиня Ірина Овчар

— Мама, батько чи опікуючий дорослий мають активно включатися в шкільне життя: знайомитися з іншими батьками, налагоджувати контакт з учителями, підтримувати комунікацію. Це сигнал: я дружелюбна, привітна, не створюю загрози, відповідно мої діти вашим — теж.

Чимало українських мам визнають: часто вони замовчували проблеми, аби не здаватися невдячними «отримувачами прихистку». Але мовчання лише погіршує ситуацію.

Моя донька й досі вважає навчання у польській початковій школі найгіршим досвідом у своєму 16-річному житті:  «Найгірше — сподіватися, що булінг зникне сам, — каже вона. — Я пробувала все: не реагувати, агресувала у відповідь, плакала, але проблема почала вирішуватися, тільки коли втрутилася мама, і вчителька змушена була поговорити з кривдником і його батьками».

— Учитель, особливо класний керівник, має підтримувати учнів і знаходити час не лише для викладання, — нагадує професор Малгожата Войчик у дослідженні «Розірвемо коло насилля». — Тоді його вплив на класний клімат стає значним і позитивним.

Але від поведінки дитини теж дещо залежить 

Щоб вийти з ізоляції, покінчити із самотністю потрібна не лише підтримка оточення, а й проактивна позиція самої дитини, каже психологиня Ірина Овчар. 

Є діти, які з меншою долею вірогідності страждатимуть від булінгу. Переважно це діти-екстраверти, комунікабельні, відкриті, які мають внутрішні опори й не реагують емоційно на чужі коментарі та зауваження. Найскладніше дітям закритим, інтровертним, емпатичним, чутливим, які мають труднощі з комунікацією та побудовою стосунків. 

Ангеліна, 14 років, розповідає:  «Діти підходили до мене, здається, їх про це просила вчителька, але через слабке знання мови я соромилась відповідати. Водночас бачила іншу українку, яка володіла мовою ще гірше, ніж я, але мала багато друзів».

Важливо спробувати знайти бодай одну-дві людини, з якими справді цікаво, і будувати дружбу з ними. Це вже суттєво зменшує ризик стати «зручною мішенню» для булінгу.

Варто наголосити, що попри домінування в публічному просторі розмов про випадки булінгу українських дітей, існує безліч інших, менш помітних, але не менш важливих історій. 

Є випадки, коли польські однолітки беруть під свою опіку українських школярів: допомагають адаптуватися в новому середовищі, підтримують у навчанні та налагоджують справжні дружні стосунки

«Їдьте додому»

Часто батьки, чиїх дітей ігнорують або ображають, обирають зміну школи чи навіть перехід виключно на українське навчання онлайн. Іноді це дійсно спрацьовує: адже саме дорослі відповідальні за атмосферу в колективі, і у різних середовищах одна й та сама дитина може переживати зовсім інший досвід. 

Разом з тим український прапор на аватарці чи синьо-жовта стрічка на грудях учителя не завжди гарантують, що в школі не буде цькування. Відомі випадки, коли українських дітей ображали словами з мовчазної згоди чи невтручання вчителів. 16-річний Миколай розповідає, що в його класі польські діти неодноразово говорили українським: «Путін вас усіх знищить», «Ви тут живете на наші гроші», повторюючі, ймовірно, батьківські фрази. Загострення теми спостерігалося й під час виборчих кампаній, коли навіть нейтральні діти починали повторювати політичні меседжі й транслювати антиукраїнські настрої. Вчитель при цьому мовчав.

Інколи самі вчителі стають причиною булінгу дітей. 15-річна Юля розповідає: 

— Ми майже рік вчили Волинську трагедію, і кожного разу, коли вчитель згадував про звірства українців, він дивився на мене — і весь клас разом з ним

Потім після уроку мене називали «бандерівкою», залишали лайливі написи на дошці. Я відчувала ненависть лише через те, що я українка». 

Така позиція вчителя чи відсутність реакції з боку педагогів призводить до того, що словесні образи переходять у наступну фазу — фізичні дії: штовхання, удари, приниження. І в цьому випадку лише негайна письмова скарга з боку батьків може змусити школу втрутитися в ситуацію і розрулити її. 

Як реагувати на тригерні теми

Минулого року я брала участь у форматі «живої бібліотеки», де була «книгою», яку могли «читати» 13-15-річні польські підлітки. Діти ставили мені прямі, часом незручні запитання — і їхня відвертість підтверджувала мої спостереження щодо причин булінгу на національному підґрунті. «Українці здаються нам дивними», «Вони не йшли на контакт», «Вони трималися осторонь», — казали вони. А далі сипалися питання:

«Чому українці в Польщі, а не захищають свій край?», «Чи правда, що українці не працюють, а живуть лише на соціальні виплати?», «Чи дійсно українські жінки хочуть відбирати чоловіків у польок?», «Чому в Україні героїзують сили, які нищили поляків на Волині?», «Навіщо війна, якщо українці та росіяни — “один народ”, бо вони говорять однією мовою?», «Чи знаєте ви особисто тих, хто загинув на війні?», «А може, Путін справді хотів “врятувати Україну” від Європи, яка диктує Польщі свої вимоги?»…

Часто діти просто не володіють необхідною інформацією. Ірина Овчар радить орієнтуватися на контекст: якщо є шанс на діалог — варто спробувати пояснити, але без емоцій. Власне, що я і зробила, оскільки такий формат передбачала наша зустріч. 

Якщо ж співрозмовник налаштований агресивно, використовує ці фрази для систематичного булінгу, краще уникати конфлікту і звертатися по допомогу до вчителів і батьків. 

Дуже важливо не дати агресору бажаного — сліз, страху чи гніву

Ірина Овчар наводить приклад з англійської школи, в якій зараз працює. Там  українську дівчинку цькували саме через війну аналогічними фразами. Мама дитини запропонувала зняти фільм, у якому українські школярі розповіли свої історії — з довоєнними фотографіями та відео, спогадами про евакуацію, бомбардування, втрати та адаптацію в новій країні. 

Перегляд цього фільму став моментом переосмислення для всієї школи. Після нього не було жодного випадку булінгу на національному підґрунті. 

Психологиня Тася Осадча радить:

— Треба оцінити власний стан, чи є аргументи, сили, бажання щось пояснювати. Якщо їх немає, то треба уникати таких розмов. Якщо сили й бажання є, то треба заздалегідь підготувати аргументи на поширені образливі фрази. Політкоректні, але з правильними меседжами на поширені питання, які розповсюджує проросійська пропаганда.

Важливо, що образливі фрази будуються таким чином, щоб розвести людину на емоції. 

Багато хто, почувши ці несправедливі фрази, починає злитися, нервуватися, агресувати у відповідь. Саме цього й добивається пропаганда  — показати українців як дикунів, неадекватів, емоційно нестабільних, агресивних

Тому, вступаючи в діалоги, найголовніше тримати себе в руках. Якщо дитина не бачить такої можливості для себе, краще уникати цієї розмови взагалі. 

Пропаганда формує переконання, які важко зруйнувати аргументами розуму. Але коли людина сама стикається з реальністю, яка суперечить нав’язаним стереотипам, з’являється шанс спростувати ці стереотипи й змінити її думку.

Механізм булінгу всюди однаковий 

Булінг — це не стільки про причину, скільки про механізм приниження та підпорядкування іншої людини. Причини можуть бути будь-які: зовнішність, акцент, соціальний статус, стать, національність, успішність чи навіть просто небажання «бути як усі». Але по суті булінг завжди базується на бажанні створити ієрархію (сильніший — слабший), зробити з жертви «іншого», відмінного від групи, задовольнити потребу агресора в домінуванні або вирішити власні проблеми.

— І тут не важливо, за що дитина піддається булінгу,  — каже Тася Осадча.  — Чи за те, що вона з України, чи через криві зуби, чи через дешевий чи нечистий одяг, зайву\недостатню вагу, різницю у зрості.

Реагувати на такі випадки у шкільному середовищі мають відповідно до розроблених протоколів з протидії булінгу без огляду на причину. Для того, щоб школа могла їх запустити, батьки чи діти мають повідомити про епізоди булінгу, а не замовчувати їх. 

‍За протоколами, працювати необхідно з усіма учасниками процесу — нападником, жертвою, свідками

Адже булінг руйнує людяність, посилює агресію в спільноті, а це може вдарити зрештою і по решті дітей — як українських, так і польських.

 Тому польська школа теж має бути зацікавлена у подоланні проблеми. Говорити про булінг треба не з позиції національного чи політичного питання, а як про факт цькування однієї дитини іншою (іншими). 

— Єдине, що варто врахувати, антибулінгові протоколи запускають люди, — наголошує Осадча, — і тут часто вступає в гру людський фактор. Чи хоче директор цим займатися, чи хочуть включатися педагоги. І тут є як кейси успішні, так і ні, зокрема й тому, що педагог теж може піддаватися впливу пропаганди й тиску суспільства.

У таких випадках потрібно залучати кураторів школи, поліцію та інші органи, які можуть вплинути на ситуацію. 

Що реально допомагає вийти із ситуації булінгу? 

— Початкову школу я ледь «дожила», — згадує моя донька те, як в її випадку все зрештою закінчилося. — Після розмови з вчителькою кривдник перестав активно мене ображати, однак, соціальну ізоляцію я так і не змогла подолати.

І тільки вже у старшій школі нарешті пощастило: з перших днів донька, яка вже добре оволоділа польською мовою, подружилася з кількома дівчатами-польками, які не мали упереджень щодо українців. З першого дня нового року донька намагалась бути з усіма привітною, брала участь у спільних заходах, волонтерських проєктах, соціальних кампаніях, спортивних змаганнях. 

Подібні поради дають й інші підлітки: не чекати, поки перший крок зроблять «господарі середовища». Спільні точки дотику варто шукати у спорті, музиці, волонтерстві чи хобі. Знайти собі одного-двох друзів, які зроблять перебування в школі приємним та емоційно безпечним. 

Фотографії: Shutterstock

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»