Support Sestry
Even a small contribution to real journalism helps strengthen democracy. Join us, and together we will tell the world the inspiring stories of people fighting for freedom!
Антоніна Кумка — засновниця і президентка Protez Hub. Проєкт спрямований на покращення послуг протезування та реабілітації в Україні, а також й на обмін досвідом між протезистами з усього світу. Впродовж трьох років поспіль команда фахівців з протезування та реабілітації з США, Канади, Великобританії та Австралії приїжджала в Україну як волонтери, щоб поділитися досвідом з українськими колегами. 40 фахівців пройшли практичні курси навчання, понад пів тисячі відвідали одноденні семінари. Сьогодні Анастасія Кумка — радниця Міністра соціальної політики (на громадських засадах), вона продовжує розвивати галузь протезування в Україні, живучи на дві держави — Канаду та Україну. Sestry поговорили з відомою волонтеркою про особливості протезування в Україні, навчання фахівців та про те, як обрати заклад та протезиста.
Наталія Жуковська: Антоніно, як на сьогодні виглядає ситуація із протезуванням військових в Україні?
Антоніна Кумка: За даними міністерства соціальної політики і Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю, торік протезами було забезпечено майже 20 тисяч людей. Із них 15,5 тисяч це були нижні кінцівки й понад 500 — верхні. Йдеться не лише про військових, а й про людей, яким виготовляли протези планово. З метою безпеки ми не можемо називати чітку кількість військових із ампутаціями, однак якщо ви чуєте цифри, що приміром 100 тисяч людей втратили кінцівки внаслідок війни — це перебільшено щонайменше уп’ятеро. Немає такої цифри, це забагато.
Чи є складнощі з отриманням протезів? Якими є черги?
Черг насправді немає. Є проблема скерування пацієнтів на протезування, яка не вирішується. Ми неодноразово підіймали це питання. Наприклад, за нашими спостереженнями, найбільше людей чомусь скеровують до Львова. І немає різниці з якого регіону пацієнт. Це можна було зрозуміти на початку військових дій. А на сьогодні майже в усіх областях налагоджена реабілітація і допомога.
Тож якщо ви чуєте, що якийсь центр з протезування каже, що у них немає місць, то це штучно створені черги. Загалом час очікування від моменту подачі документів до протезування нині займає до 2-х місяців. Щодо верхніх кінцівок, тут може бути трішки довше. Тому що протезистів по руках менше.
Яким має бути алгоритм отримання протезів? Чи може військовий, перебуваючи, наприклад, у шпиталі, сам обирати, де він протезуватиметься?
Так мало би бути в ідеалі. Коли у Мінсоцполітики вносились зміни до певних постанов, то там йшлося про те, що заклади охорони здоров'я зобов'язані надавати пацієнтам вибір обирати підприємства з протезування. Але проблема у тому, що іноді пацієнти перебувають у дуже крихкому емоційному стані. Відтак чіпляються за речі, які на той момент їм здаватимуться більш вигіднішими. Іноді до них приходить лікар, дає не найкращі поради, яким вони сліпо довіряють.
Важливо враховувати, що протезування краще робити ближче до місця постійного проживання. Бо протези ламаються, потребують обслуговування
І якщо людина, приміром, із Дніпра чи Харкова, то їздити у Львів буде не дуже зручно.
А чи представники протезних підприємств борються за своїх пацієнтів? Чи ходять по шпиталях із пропозиціями?
Так, ця проблема також існує, тому що не всі мають однаковий доступ до пацієнтів. Іноді лікарні будують протезне підприємство як частину медичного закладу. І, звісно, що вони переконуватимуть людину там же протезуватись. Або пацієнт сам думає: «Раз я вже тут, то піду сюди на протезування». Але це не завжди добре, тому що у тому центрі можуть не надавати необхідних якісних послуг.
Як обрати заклад і протезиста? На що звертати увагу?
У першу чергу потрібно звертати увагу на досвід. Не можна обирати установу за критерієм того, що у них найбільше реклами або ви про них часто чуєте.
З нашого досвіду, найкращі й найдосвідченіші протезисти працюють у невеликих, маловідомих закладах. У них і так достатньо пацієнтів, вони не потребують реклами
Навіть якщо підприємство розміщене у підвалі, але у ньому працює досвідчений фахівець, то це краще, ніж реабілітаційний центр на три поверхи, де працюють протезисти з дев’ятимісячним досвідом. На жаль, протезування — це бізнес. Бувають випадки, коли пацієнтам кажуть: «Ідіть, збирайте 5-10 мільйонів гривень». І не тому, що це буде найкращий протез для пацієнта, а тому, що він буде найдорожчим, який протезист може продати і, відповідно, більше заробити. Тому, на це теж треба зважати. Важливо завжди спілкуватися з декількома фахівцями, шукати додаткову думку. Якщо вже семеро, наприклад, фахівців опитали, вони всі сказали, що ні, у вас зависока ампутація і ви не зможете ходити на протезах, то напевно, це досить великий аргумент для того, щоби зрозуміти, що це — правда. Багато хлопців не можуть з цим змиритись і, на жаль, знаходяться люди, які цим можуть скористатися і обманути.
Радниця міністерки соціальної політики Олена Кульчицька цього року розповідала що протезування в Україні є безоплатним і оплачується коштом державного бюджету і ніби то немає потреби збирати гроші для тих, хто потребує протезування. Навіть йдеться про біонічні протези. Наскільки це відповідає дійсності?
На протезування однієї кінцівки держава виділяє до 50 тисяч доларів. Сума залежить від рівня мобільності та потреб пацієнта. Держава не фінансує експериментальні протези. Тобто, якщо людина хоче отримати за державною програмою протез, то він має бути зареєстрований держлікслужбою, як сертифікований медичний виріб. Наприклад, якщо людині хтось із благодійників пропонує 3d протез, то такі не відносяться до медичних виробів, є експериментальними і не оплачуватимуться державою.
Функціональний протез коштує від 10 до 40 тисяч доларів. Тому грошей, які виділяє держава, вистачає
Багато хто думає, що, наприклад, біонічний протез — це найкраще, що може бути. Однак це панацея, яку створюють самі пацієнти. Іноді такі протези їм пропонують протезисти, бо їм це вигідно, вони можуть більше заробити. Але, як ми бачимо, навіть по наших американських колегах і пацієнтах, то багато хто користується саме тяговими протезами, механічними, і лише у деяких випадках використовують біонічні. Тому що вони мають складніший механізм, ніж тягові. Частіше ламаються, вони тендітніші, їх не можна мочити, бруднити, потрібно захищати від пилу. Їх використовують переважно для офісної роботи. Якщо ж військовий хоче повернутися назад в армію і продовжити службу, то біонічний протез буде абсолютно недоречним.
Гроші держава дає, протези є, але чому час від часу у соцмережах можна зустріти пости про збори на протези?
Мені теж це цікаво. Ми вже втомилися людям говорити: «Перестаньте збирати гроші на протези. Для чого ви це робите?». По-перше, це роблять благодійні фонди, тому що вони з цього живуть. Збирають гроші на протези і частина коштів залишається у них. Другий момент — коли людям кажуть: «От вам такий протез не підійде, який можна отримати у рамках державної програми. Вам потрібна ось така кисть, яка коштує 50 тисяч євро. Однак згори ще треба заплатити за роботу фахівця, витратні матеріали і так далі». Тобто грошей не вистачає. Людина оголошує збір. Були випадки, коли ми пропонували дофінансувати протези, то нам казали: «Не лізьте не у свою справу». На жаль, є багато недоброчесних моментів. Ті ж, хто їздили протезуватися закордон сьогодні говорять, що іноземці іноді відстають від того, що вміють робити наші спеціалісти. Вони не мали такого досвіду з подібними травмами. 98% пацієнтів все-таки протезуються в Україні.
В Україні наразі є майже сотня протезно-ортопедичних підприємств — як приватної, так і державної форм власності, які виробляють протези. Protez Hub співпрацює з усіма установами?
Ми переважно співпрацюємо не з підприємствами, а з фахівцями. Збираємо інформацію про те, які у них є потреби щодо професійного розвитку. На основі цього формуємо навчальні програми. От, наприклад, ми організовували велику подію, присвячену пацієнтам з обома ампутованими верхніми кінцівками. Це люди, які потребують особливого підходу, а їхня реабілітація займає довше часу. Ми скооперувалися з однією організацією в США. Їхня діяльність присвячена саме роботі з такими людьми. Двоє ерготерапевтів, протезист і четверо американців, які живуть з такими травмами вже понад 10 років, приїжджали в Україну для обміну досвідом.
В Україні досі неможливо здобути вищу освіту в галузі протезування. Яка ситуація з кадрами, зокрема, з протезистами?
Це мій біль. Насправді, сьогодні рух у цьому напрямку йде і я з цим живу 24 на 7. Це наступний крок, який вже повинен був змінитися. Ми, як організація, яка, зокрема, займається й навчанням спеціалістів з протезування, хотіли це зробити ще у 2016-му. Але тоді, на жаль, у нас не вийшло. У чому полягає зміна? Перше, що ми зробили зараз, — за кілька місяців розробили й затвердили професійний стандарт «протезист-ортезист». Це кваліфікація, яка відповідає міжнародному стандарту Міжнародної спілки протезистів і ВООЗ, і вони є фахівцями першої категорії в усьому світі. Це люди, які безпосередньо мають право працювати з пацієнтами. Інші категорії позбавлені цього.

Тобто, якщо ти технік, протезист-ортезист, то ти можеш працювати з машинами, але не з людиною. Ти маєш мати клінічну освіту для того, щоб працювати з пацієнтом. У нас є певна кількість фахівців, які можуть відповідати цій професії, бо вже протезують понад 10 років та пройшли досить багато різноманітних курсів. І наразі проходять курс спеціалізації, який ми створили у рамках цього прискореного процесу кваліфікації фахівців разом з Харківським національним медичним університетом. І ось по завершенню ми матимемо перших 13 фахівців, які вже будуть вважатися протезистами-ортезистами, відповідно до європейських вимог.
Чи достатньо цієї кількості протезистів-ортезистів?
Нам не потрібно тисячі протезистів. На всю країну їх поки вистачить до ста
Техніків потрібно втричі більше. Це люди, які будуть безпосередньо за верстатами працювати, виконувати завдання протезиста-ортезиста. Ми зараз працюємо над тим, щоб створити освітній стандарт магістра протезування-ортезування. І це вже буде офіційна програма, яка відповідає тому, що є в Європі та США. Основною вимогою для того, щоб людина могла бути протезистом-ортезистом в Україні буде проходження ось цієї магістратури. Навчання триватиме 2 роки.
Антоніно, ви розвиваєте галузь протезування в Україні від початку російсько-української війни, з 2014-го. Є керівником проєкту та президентом організації Protez Hub. З чого все розпочиналося?
Почалося все з однієї людини. Це був військовий, який втратив обидві кінцівки вище коліна, по стегно, і на той момент для нього єдиним виходом було їхати протезуватися за кордон. Таких технологій, які він хотів, на той момент Україна ще не мала. Не було й фінансування. Коли я почула його історію, стало зрозуміло, що таких хлопців буде багато, бо війна тільки розпочиналась. І потрібно вже починати щось робити, аби підтримка таким людям була системною і щоб ми могли це робити в Україні. Бо протезування закордоном коштуватиме удвічі дорожче. Йшлося на той час про 70-100 тисяч доларів на людину. І мені прийшла думка, що ми маємо це змінити. В першу чергу я почала шукати тих, хто міг би навчати наших фахівців, вдосконалювати їхні навички і підвищувати знання в Україні. Так я познайомилася з американцем Джоном Батздорфом, який є президентом благодійної організації Prosthetika та одним із екзаменаторів сертифікаційної ради США, які підтверджують кваліфікації протезистів і ортезистів.

Він погодився допомогти і з того часу ми працюємо разом для того, щоб це все далі розвивати.
Який протез на сьогодні є найфункціональнішим?
Це все дуже індивідуально. Залежить від діяльності людини. Тому найперше, що фахівець запитує: «Що ви хочете робити цим протезом?». Комусь підходить електричне коліно, а хтось хоче простіший протез, тому що його можна мастити, бігати і стрибати з танків і не потрібно заряджати. Бо, наприклад, якщо хлопець повертається на передову на протезі з гідравлічним коліном, то йому не треба перейматися тим, що десь немає блоку живлення, щоб його підзарядити. А електричне коліно треба заряджати. Відповідно, його не можна мочити. Воно важче, тому що в нього складніший механізм. Це все треба враховувати.
НЖ: Чи очікували ви, що Росія наважиться на повномасштабне вторгнення? Де вас застала велика війна?
Звісно, що не очікувала. Я була у Канаді. Перші пів року ми спали по дві години на добу. Все було, немов у тумані. Це був нескінченний потік роботи. Ми шукали все, що можна було дістати, і відправляли до України.
Вже у травні 2022-го я поїхала до України. У мене було дві валізи, забиті тепловізорами і дронами
Як давно ви проживаєте у Канаді, чим займаєтеся, окрім волонтерства?
Моя перша вища освіта — викладач, магістр германської філології і літератури. Я навчалася у Чернівецькому національному університеті і одного разу поїхала подивитися на англомовну країну, до Канали. У мене ніколи не було думок кудись виїжджати. Але так сталося, що саме там я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Спочатку приїжджала до нього і згодом залишилася. Здобула другу вищу освіту економіста. Час від часу викладаю математику. Однак це буває рідко, бо багато часу забирає все, що пов’язане з Україною. Інколи буває так, що два тижні живу у Канаді, а потім місяць в Україні. Деколи пів року у Канаді, потім знову декілька місяців в Україні. Все залежить від того, що і де відбувається та чи потрібна моя присутність. Багато чого я роблю дистанційно. У Канаді на мене чекає чоловік та двоє дітей. Старшому сину 16 років. Молодшому — 7. Вони вже звикли до моєї відсутності. Деколи важкувато, але що поробиш.
Розумію, що роблю потрібні для країни речі. І поки є така можливість я допомагатиму
Якою б ви хотіли бачити Україну після війни?
Такою, якою вона, на жаль, не буде ще за нашого життя. Звісно, що ми все для того робимо, але у мене все більше сумнівів, що це відбудеться скоро.
На жаль, деякі люди досі не розуміють, чому треба жити по совісті і не думати лише про те, як набити грошима власні кишені
Кожен на своєму місці повинен розуміти, для чого мають існувати якісні і добре сформовані державні інституції. І це усвідомлення має бути від Києва і до будь-якої сільської ради. Хочу, щоби було більше відповідальності у людей за свої власні дії. І це має бути однаково для всіх, незалежно від того, хто чий кум, брат чи сват. Лише за таких умов, на мою думку, ми зможемо побудувати міцний фундамент. Поки його не збудуємо — все буде сипатися одразу. Це буде бутафорія. Ми маємо це зробити. І головне, що нам це під силу.
A TV host, journalist and author of over three thousand materials on various subjects, including some remarkable journalist investigations that led to changes in local governments. She also writes about tourism, science and health. She got into journalism by accident over 20 years ago. She led her personal projects on the UTR TV channel, worked as a reporter for the news service and at the ICTV channel for over 12 years. While working she visited over 50 countries. Has exceptional skills in storytelling and data analysis. Worked as a lecturer at the NAU’s International Journalism faculty. She is enrolled in the «International Journalism» postgraduate study program: she is working on a dissertation covering the work of Polish mass media during the Russian-Ukrainian war.