By clicking "Accept all cookies", you agree to the storage of cookies on your device to improve site navigation, analyze site usage, and assist in our marketing efforts. Please review our Privacy Policy for more information.
«Ця історія — не про найбільший біль. А про біль, якого взагалі не має бути»
Він виїхав з Києва з одним рюкзаком і за тиждень вже був у Канаді. А я залишилась — працювати, чекати й намагатися не думати про те, що найважливіші миті його життя тепер відбуваються без мене…
Данило Береза з бабусею і мамою, 2021 рік. Приватний архів
No items found.
Support Sestry
Even a small contribution to real journalism helps strengthen democracy. Join us, and together we will tell the world the inspiring stories of people fighting for freedom!
У перші дні березня 2022 я посадила свого 15-річного сина Данила в машину до ледь знайомих людей у напрямку польського кордону.
Це був морозний, сухий і, здається, навіть трохи сонячний день у напруженому, майже порожньому Києві. Громадський транспорт не працював, таксі коштувало, як авіаквиток, а поїздка на ньому була непередбачуваною через блокпости. З рідної Оболоні до місця від’їзду Даню привезла моя приятелька й колега. Через кілька днів після цього вона пішла служити й досі в армії.
Із собою у Дані був лише рюкзак з кількома футболками й штанами — кожне місце в транспорті з України було на вагу золота, тож на багаж і валізи його не залишилося. Як і скільки часу Даня діставався з Києва до Львова через величезні затори — окрема історія. Але зрештою він доїхав до Польщі, а 11 березня вилетів з Варшави до Канади.
Данило вже бував там із хокейною командою, тож мав дійсну канадську візу. Я ж у Канаді ніколи не була й знала про неї тільки те, що там холодна погода й теплі люди. А ще, що під Ванкувером живуть наші колишні товарищі по команді, які виїхали з Донецька ще в 2014. Мабуть, саме тому вони відразу погодилися прийняти Даню. Як ми тоді думали, — на кілька тижнів.
Наступного разу я побачила сина рівно за рік — він приїхав в Україну й провів з нами літо. Скажу щиро, це не було щасливе літо. Одна справа, коли обстрілюють тебе. Інша — коли твою дитину. Я не завжди зважаю на повітряні тривоги й жодного разу не була в укритті, але коли поруч був Даня, я не знаходила собі місця під час кожної сирени.
Коли він поїхав, я навіть зітхнула з полегшенням — нехай краще буде далеко, але в безпеці
Минулоріч, у 2024 році, я теж побачила сина — на його канадському випускному. Через війну в нього не відбулося прощання з українською школою. Першого літа після вторгнення я просто отримала його атестат із золотою медаллю в шкільній канцелярії, не стримуючи сліз гіркоти за нього і всіх наших дітей. Коли стало зрозуміло, що він продовжить навчання в канадській школі, я вирішила, що повинна бути присутньою на випускному хоч там. Навіть якщо дорога з Києва до Ванкувера коштуватиме, як два місяці життя в Україні.
Данило Береза на шкільному випускному в Канаді, 2024
У березні цього року виповнилося три роки, як ми живемо на відстані 8640 кілометрів одне від одного. Як вони минули? Думаю, легше, ніж якби Даня був молодшим чи старшим на момент вторгнення. Приїхавши до Канади у 15 років, він ще два з половиною роки провчився в місцевій школі, потрапив до хокейної команди, отримав водійські права, знайшов підробіток, зустрів дівчину. Перший рік у Канаді був непростим, але загалом інтеграція пройшла успішно. Можливо, допомогло й те, що Канада — країна мігрантів з потужною українською діаспорою.
Щодо мене, то якщо так взагалі доречно сказати в ситуації, яка склалася, мені «пощастило», що Путін та його олов’яні солдати вторглися в Україну, коли Даня вже був підлітком. Через це він зміг сам поїхати в чужу країну, а я залишилась і продовжила працювати за професією. Сотні тисяч наших жінок, чиї діти були молодшими на момент вторгнення, змушені були виїхати разом з ними в чужі країни без знання мови, можливості гідного працевлаштування та підтримки рідних.
Водночас у таких матерів, як я, свої труднощі. Одна з них — систематично пропускати найважливіші події в житті своєї дитини й нерідко дізнаватися про них постфактум. Для мами, яка завжди була глибоко залучена в життя сина, це болісний досвід.
Так, Даня записався до нової школи не зі мною, а з мамою з родини, яка його прийняла. Він готувався і вступав до університету не зі мною, а зі шкільною кураторкою. Святкував Різдво не зі своєю родиною, а із сім’єю своєї дівчини. Зустрічав Новий рік не зі мною і бабусею, а один — у машині на парковці, бо в Канаді це свято не має такого значення, як у нас. Навіть дату операції після травми плеча він вибирав без мене…
Частина цих складнощів — про відстань і часову різницю. Але війна ускладнює ситуацію максимально. Наприклад, скоро Дані зроблять серйозну операцію, яка вимагає тривалого відновлювального періоду. Без війни ми б привезли його додому, оточили підтримкою і турботою. Але синові вже 18, він більше не може вільно виїхати з України. Тож він пройде через це сам, а його родина буде в цей час на іншому континенті.
Звісно, це зовсім інший досвід, ніж коли твій син росте в країні, яку щодня обстрілюють. Або коли він три роки не може побачити батька. Або коли він пішов воювати. Або… або… або… Але ця історія — не про найбільший біль. Ця історія про біль, якого взагалі не має бути. Як не має бути й держави-терористки, що розділяє сім’ї на роки й кілометри, до того ж деякі — назавжди.
Журналістка й редакторка з Києва. Працювала в онлайн і друкованих медіа — «Українській правді», «Забороні», «Цензор.нет», журналах «Новое время» і «Кореспондент». З 2014 року висвітлює війну в Україні. Дописувачка «Дзеркала тижня», «Амаль Берлін», Zeit online. Засновниця проєктів «Небесна гвардія» і «Стрій Медіа»
R E K L A M A
Support Sestry
Nothing survives without words. Together, we carry voices that must be heard.
I think people don’t realize how bad things were in America even before Trump. If anything, I see Trump as simply someone openly talking about the things the American government has been doing for centuries. By no means am I saying that what Trump is doing is okay – but he is honest about it. After all, the Biden administration deported an average of 57,000 people per month, while the Trump administration deported 37,660 people last month – and yet we never hear about Biden’s deportation plans. We praise liberals for their commitment to human rights, but what have they actually achieved?
They don't protect women's rights, they allow the genocide of Palestinians, they arrest students for protesting, they enable Russia to continue its crimes, and they restrict our freedom of speech. And yet we are expected to vote for them because they are the “lesser evil”? I keep hearing that the future "rests in the hands of young people" because the older generation caused this whole mess. I’m expected to protest, vote, organize – while being cut off from all of it.
What kind of democracy is America, if our only choice is between two evils, both backed by the same powerful interests?
I think when looking at America, we need to ask ourselves: “For whom was it ever good?” It has always been a good country for white Americans, and now it’s probably even better for them. But has it ever been a good country for women? Has it ever been good for people of color? I think we forget this when we idealize America. It was never a great country, and it will never be “great again” unless the past we're referring to is that colonial, racist empire that Trump wants to bring back.
Looking at the “American Dream” from the perspective of a post-communist country in Eastern Europe, it’s easy to idealize it. Nevertheless, I always try to remind people from Eastern Europe that the society, security, education, and healthcare we have here are worth a million times more than the idealized version of what their life could look like in the capitalist utopia of America.
I recently visited New York. Although it’s one of the most expensive cities in the U.S., the price hikes over the past year shocked me. I heard from friends that they can’t afford their rent because it was raised by 25%. Some of them haven't been able to find a job since last summer – and by "job" I mean any job, even in a café or grocery store. And these are people who graduated from prestigious universities like Columbia or NYU.
William Edwards and Kimberly Cambron are married on Valentine's Day at Times Square in New York on February 14, 2025. Photo: Kena Betancur/AFP
Food prices continue to rise. Last year, groceries that lasted me about 10 days cost around $120. When I came to New York recently, that amount had doubled. It’s obvious that Trump wants an economic collapse so that only the top 1% can afford anything – but what then? Are all the people that are unable to afford anything supposed to end up arrested and become another form of slave labor for the American empire? Is that Trump’s plan?
Homelessness in America is another thing I noticed become worse after being away for a year. To my surprise, I found that Americans have become even more indifferent to it than before. The rise in the number of people using drugs on the streets is terrifying, and the fentanyl epidemic is rapidly turning more cities into “zombie cities. ”It was already a serious problem during the pandemic, but now it’s even worse.
More and more people can't afford to pay rent — and more and more are ending up on the streets.
Although the sight of people using drugs frightens me, what I feel even more strongly is anger. Why is no one helping them? How can Americans be so indifferent, watching people die on the streets every day?
Now Trump wants to make homelessness illegal. He will use those who cannot be trapped within the capitalist system as another labor force for America's prison-industrial complex
Homeless people eat Thanksgiving lunch organized by the nonprofit Midnight Mission for nearly 2,000 homeless people in the Skid Row neighborhood of downtown Los Angeles, Nov. 25, 2021. Photo: Apu GOMES/AFP
America is slowly falling apart, like every empire, but its problems didn’t arise overnight.
The cracks in the foundation had existed for years in a country whose core was built on genocide and slavery, but now they can no longer be ignored. So how can the citizens of this country continue to look away and not take action? Because it’s easier to sit at home, distracting themselves with entertainment, social media, or daily responsibilities, than to confront the harsh realities of what is happening around them.It saddens me to realize that many Americans only grasp the seriousness of the situation when their own property is at risk. Only when their belongings, their sense of security, or their daily lives are threatened do they start to understand that change will not come from passive observation or waiting. The urgent need to take to the streets and demand action becomes clear only when the consequences of inaction are personally felt. But history shows us that by then, it’s already too late.
“First they came for the socialists,
and I did not speak out—because I was not a socialist.
Then they came for the trade unionists,
and I did not speak out—because I was not a trade unionist.
Then they came for the Jews,
and I did not speak out—because I was not a Jew.
Then they came for me—and there was no one left to speak for me".
The first and foremost is the experienced political strategist Susie Wiles. Aged 68, she currently holds the position of Chief of Staff at the White House and controls access to the president. It was she who insisted that technology billionaire Elon Musk should not be granted a private office in the White House. Otherwise, he would never leave the Oval Office.
Susie Wiles has been by Trump’s side for many years. Photo: Anna Moneymaker/Getty Images/AFP/East News
Susie began her career in political PR in 1979. Coincidentally, her first job was at the office of Jack Kemp - a Republican and, crucially, also a star of American football and a teammate of Susie’s father on the New York Giants. This role became a springboard for the young professional into the world of high-level politics - by 1980, she had already joined the presidential campaign of the new Republican star Ronald Reagan. In fact, it was on Wiles’s advice that Trump regularly quoted this great American and even reworked his political slogan to suit his own agenda.
After working on the presidential campaigns of George W. Bush and Mitt Romney, Wiles decided to monetise her expertise and earn wealth from commercial clients. This enterprising lady founded consultancy and lobbying firms, which made her not only a successful political consultant but also a wealthy one. In her best years, she had more than 40 clients, including entire countries such as Qatar and Nigeria, as well as tobacco giants. Elon Musk’s SpaceX and telecommunications monopolist AT&T also sought Wiles’s assistance.
In 2015, while enjoying the sunshine and palm trees of Florida, Donald Trump entertained an intriguing idea - to run for President of the United States. He therefore hired the successful lobbyist and political strategist - the two appreciated each other and began to work together.
Trump calls her «ice baby» and repeated the nickname during his speech at his Mar-a-Lago estate after it became clear he had won the election. The media, however, upgraded this «ice baby» to a more mature «Ice Queen»
Wiles’s colleagues highlight her strengths as a strategist. She brought the much-needed order to Trump’s campaign, managed its narrative (to the extent possible with Trump himself), and demonstrated her outstanding organisational skills. One of Wiles’s colleagues even described her as Trump’s longest-serving adviser, present at all his key meetings. Within the president’s circle, it is said that he frequently includes her in phone calls concerning political matters.
As often happens, the media sometimes receives leaks, such as about a secret Signal chat, where Wiles showed her firm character and hinted at the dismissal of National Security Adviser Mike Waltz.
Regarding her management style, in what is perhaps her only interview since her appointment, she told Axios:
«I do not welcome people who want to operate solo or become stars. My team and I will not tolerate backstabbing, inappropriate speculations or intrigue».
At one point, Wiles successfully dealt with Florida Governor Ron DeSantis, who challenged Trump in the primaries and even demanded that Wiles be dismissed from the campaign. When he dropped out of the race in January 2024, Wiles simply posted on social media: «Bye-bye».
The 2024 election campaign, which Wiles led alongside political consulting veteran Chris LaCivita, was successful and passed without major scandals
Trump followed advice, remained calm and used social media less frequently. At the same time, he appeared on young podcasters’ shows and danced for TikTok, which helped attract new voters.
Establishing contact with Susie Wiles is essential if one wishes to access the very brain of the President of the United States. Moreover, she controls the movements of all Trump’s friends and acquaintances within the White House, which is precisely why the musician Kid Rock appears there from time to time, but golf buddies are seen less often.
Another key woman who helped make Trump president twice is the charismatic Christian preacher Paula White. She recently became head of the newly established Office of Faith Affairs, which, among other things, is tasked with promoting religious freedom not only nationally but also internationally. During Trump’s first term, Paula White also worked on religious matters, though on a more modest scale.
The charismatic Paula White is always at the side of the President of the United States. Photo: Brynn Anderson/Associated Press/East News
The attractive blonde has known the Trump family since 2001. She is a star of Christian television, with her sermons filling stadiums and concert venues. Clearly, at some point, Trump heard Paula White working with an audience, became inspired by her prosperity theology - according to which material success is a sign of divine grace - and decided that such faith suited him.
If one closely observes the pastor’s speeches, it becomes evident that Trump copied her manner of speaking and gesticulation
The trust in White is so great that during his first term, she served as chair of the Evangelical Advisory Board for Trump’s 2016 campaign, and she became the first female clergy member to deliver a prayer at the inauguration on January 20th 2017.
Pastor White supported Trump in the 2020 presidential race, delivering a prayer at his campaign launch event. Similarly, during the 2024 election campaign, she was actively involved in the future president’s team. This accounts for the high support among the Christian electorate.
Paula White is known for her staunch support of Israel and has even appeared on lists such as «The 50 Best Christian Allies of Israel»
For Ukrainians, a significant fact is that from the very beginning of the invasion, Pastor White organised humanitarian aid for Ukrainian refugees in European countries, regularly reporting this on her website. Therefore, establishing contact with Paula White is a task for every Protestant pastor. It is a guaranteed path straight to Trump’s heart.
In her new role, Paula White will be working closely with the new Attorney General of the United States, Pam Bondi. In parallel with White’s appointment, Bondi was named head of a task force to «eradicate anti-Christian bias», which is intended to put an end to «all forms of anti-Christian attacks and discrimination within the federal government».
Pam Bondi is part of Trump’s inner circle. Photo: Ben Curtis/Associated Press/East News
The 59-year-old former head of the Florida state prosecutor’s office has pledged to maintain the independence of the Department of Justice and «not involve politics in its operations» - amid concerns that Trump intends to take control of the agency and exact revenge on those who led investigations against him and his supporters regarding the refusal to recognise the election results and the storming of the Capitol in 2021.
Interestingly, Bondi was not the president’s first choice for the post of Attorney General. Initially, Trump intended to assign the role to Matt Gaetz. However, before the appointment, the United States Congressional Ethics Committee discovered that Gaetz had spent over 90 thousand dollars making payments to 12 women, a significant number of whom were allegedly linked to services involving underage prostitution and drug use.
Ironically, during Trump’s first presidential term, Pam Bondi chaired the commission on the abuse of narcotic and opioid substances. Recently, the lawyer has been consulting for the America First Policy Institute - an organisation with considerable influence over the newly elected president’s political agenda.
On her first day as Attorney General of the United States, Pam Bondi decided to shut down the special unit tasked with seizing the assets of Russian oligarchs. Instead, the lawyer declared that the new enemy of the United States is the drug cartels
Nevertheless, Russian oligarchs certainly cannot expect the immediate return of their yachts. At the same time, Bondi did not state that the cases handled by the now-disbanded KleptoCapture unit would be closed. It is likely they will continue, although there will no longer be a dedicated team focusing exclusively on this activity. It is also possible that new cases will be launched.
Recently, Pam Bondi demonstrated her loyalty to her chief. She officially declared that it is unlikely criminal proceedings will be initiated over the transmission of sensitive military information via an unsecured Signal chat, in which Defence Secretary Pete Hegseth shared a plan for an airstrike on targets in Yemen.
The Attorney General intends to maintain Trump’s legal peace and protect him from the consequences of his past actions. Like the first two women, she belongs to Trump’s closest circle and is expected to remain with him until the end of his current term.
This project is co-financed by the Polish-American Freedom Foundation within the framework of the «Support Ukraine» programme implemented by the Education for Democracy Foundation
Відповідей шукали журналістки з Польщі й України — Едита Іванюк і Юлія Калашник. Протягом кількох тижнів вони намагалися з’ясувати, скільки українських дітей через війну не відвідують жодної школи, мають труднощі з навчанням, залишилися поза українською системою освіти чи не інтегрувалися в систему країни, до якої виїхали. Вони говорили з десятками людей — дітьми, батьками, вчителями, представниками гуманітарних організацій, експертами. Аналізували міжнародні та українські звіти, документи польських і українських міністерств. В умовах війни, постійних переїздів, несумісності освітніх систем, відсутності даних від ZUS чи прикордонників — ніхто не може навіть приблизно назвати кількість дітей, які не охоплені жодною системою освіти. Обережні підрахунки Державної служби якості освіти України свідчать: 30% дітей не мали постійного доступу до навчання (2022-2023).
Журналістки пояснюють, чому всі наявні цифри неповні, і ставлять питання про долю дітей, чиє майбутнє опинилося під загрозою. Чи можемо вже говорити про втрачене покоління? Якими будуть наслідки кількарічної прогалини в освіті?
Якщо немає доступу до школи взагалі — онлайн-навчання рятує
24 лютого 2022 року. Російські танки входять в українські міста, і вся система освіти завмирає. Тисячі дітей — як-от 16-річна Саша з Харкова — дізнаються, що до школи вони більше не підуть. Без останнього уроку, без прощань з учителями й друзями. Замість рюкзака з підручниками — тривожна валіза й поспіхом зібрані речі, аби виїхати й врятуватися.
У перші дні війни було складно зрозуміти, скільки це триватиме. Але швидко стало ясно: це не про кілька днів. Навчання повністю зупинилося приблизно на два тижні. Та завдяки досвіду пандемії школи змогли оперативно перебудуватися — і запрацювала онлайн-система, яка повернула дітей до навчання, хай і в новій, воєнній реальності.
«Схід України зазнав найбільших втрат, тоді як центральні й західні області зіткнулися з меншими порушеннями й зосередилися на адаптації освітнього процесу», — пояснює Олена Лінник, освітня експертка та соавторка дослідження про освіту під час війни для Osvitanalitika.
За даними правозахисної організації Almenda, у 2024 році на окупованих територіях, зокрема в Криму, проживає близько 1,6 мільйона дітей, із них майже 600 тисяч — шкільного віку, без доступу до української освіти. Деякі експерти вважають їх «втраченим поколінням»
Сьогодні в більшості регіонів України школи працюють у трьох форматах: онлайн, очно та у змішаному режимі. Який саме вибрати, передусім вирішує безпекова ситуація. Чи вціліла будівля? Чи є місце, де можна проводити заняття? Чи обладнане укриття й скільки дітей воно здатне прийняти?
Якщо похід до школи загрожує життю — як, приміром, у Харкові, який постійно зазнає обстрілів, — навчання переводять в режим онлайн. Це стало серйозним випробуванням для всієї освітньої системи, але водночас — рятівним рішенням, яке дозволяє школярам продовжувати навчання навіть у прифронтових зонах.
«Якщо доступу до освіти немає взагалі, онлайн-освіта стає порятунком», — каже Олена Лінник.
Але навіть онлайн-освіта — не завжди вихід. У прифронтових селищах часто немає інтернету, зникає електроенергія, а шкільна будівля — вщент зруйнована. Іноді родина не має комп’ютера: діти вчаться зі смартфонів батьків, як можуть. У школах, де ще триває очне навчання, повітряна тривога миттєво змінює ритм дня: учні разом з учителями спускаються в укриття. В онлайн-класах діє інший алгоритм: щойно лунає сигнал, урок переривається, вчитель іде в безпечне місце. Учні теж — якщо тривога в їхньому регіоні. Іноді ці тривоги тривають годинами, що серйозно порушує навчальний процес.
Українська освіта сьогодні проходить через безпрецедентні випробування. Зруйновані школи, розпорошені по країні й за її межами учні, брак вчителів (система втратила понад 54 тисячі педагогів) і падіння охоплення освітою стали одними з найгостріших викликів. Восени 2024 року заступниця міністра освіти Надія Кузьмичова повідомила медіа: внаслідок російської агресії зруйновано 1663 школи, з них 201 — повністю. Ще 879 навчальних закладів опинилися на тимчасово окупованих територіях. І цифри ці — не остаточні. Через постійні обстріли щотижня з’являються нові ушкодження. За іншими офіційними підрахунками, постраждала вже кожна сьома школа в країні.
Вчителька: чи побачу я ще свій клас?
Вчителька української мови з Харкова восени 2022 року викладала для 10-го класу онлайн — єдиний формат, доступний після початку повномасштабного вторгнення. Того дня Росія завдала удару по енергетичній інфраструктурі Харкова, і більша частина міста опинилася без електрики й мобільного інтернету. «Я постійно повторювала собі: “Не здавайся, Олено”, – і зрештою мені вдалося на кілька хвилин зловити зв'язок і надіслати дітям матеріали та домашнє завдання», — каже вчителька. Наступного дня — знову те саме. Але за деякий час вчителька таки побачила на екрані 16 віконець — діти приєдналися до уроку.
Того дня Микита — завжди балакучий — зізнався, що радий повернутись до навчання. «Приємно знову бути частиною чогось знайомого». Світлана додала: «Ми були шоковані, коли дізналися, що нашу школу пошкоджено». Хтось із класу тихо сказав: «Здається, ніби це все відбувається не з нами». На запитання, чи хочуть вони повернутися до Харкова, відповіли хором: «Так! Ми хочемо разом закінчити школу вдома».
Ми зустріли цей клас рівно через два роки — 22 травня 2024.
До випускного залишалися лічені дні, але стало ясно: їхня мрія — бути разом у рідному місті — не здійсниться
Олена знову готувалася до дистанційного уроку. З вікна її квартири на дев’ятому поверсі було видно стовпи диму — на обрії тривали бої. Росія щойно відновила наступ на Харківщині. Того дня у віртуальному класі було лише вісім учнів. Розкидані війною по країні та за її межами.
Сашко й Дмитро залишились у Харкові, Андрій виїхав до Павлограда, Світлана — до Києва, Павло — до Ужгорода. Денис навчається в Чехії, Альона — в Румунії. Решта опановує матеріал асинхронно — з-за кордону. Їхній клас залишився — але вже не в одному місті, і навіть не в одній країні.
По той бік екрана
По той бік екрана — підліток Дмитро, який залишився в Харкові. Він намагається триматися завдяки гумору: «Після важкої ночі з вибухами, дронами-камікадзе й усім іншим я думаю: може, можна завтра пропустити перший урок?» Або так: «Онлайн-навчання має свої плюси: списувати стало набагато легше». Але вже наступної миті хлопець серйознішає: «Насправді вчитися складніше. Важче зосередитися, матеріал засвоюється гірше. І головне — бракує живого спілкування. Я сумую за нормальними уроками. За тим, що сидиш у класі й розмовляєш з іншими людьми».
15-річна Валентина з Ізюма провела в 2022 році сім місяців під російською окупацією: «Ми боялися виходити на вулицю. Навчання не було. Але я багато читала — рятували книжки». Найстрашнішим моментом став звичайний гавкіт собаки. «Одного дня російські солдати почули, як гавкає наш пес, і почали стріляти в землю. Погрожували його вбити. Було дуже страшно».
Саша, 16-річна школярка з Харкова, добре пам’ятає ранок, коли почалася велика війна. Але згадувати його не хоче. За дві години вони з мамою зібрали речі, котів — і виїхали до Словаччини. У перші місяці Саша не мала сил ані навчатися онлайн, ані піти до школи в новій країні. З усього її класу в Харкові залишилися лише п’ятеро учнів — інші роз’їхалися по різних містах і країнах. Саша стала однією з 600 тисяч українських дітей, які, за даними УВКБ ООН (2023–2024), не відвідували закладів освіти в приймаючих державах. Вона залишилася в українській онлайн-школі, а у Братиславі пішла до художньої студії.
Травматичний досвід вона пропрацьовувала з психологом. У 2024 закінчила українську онлайн-школу і тепер готується вступати до вишу в Словаччині.
«Цього не зрозуміють подруги». Історії дітей, які потрапили до Польщі
14-річна Настя з Харкова після початку війни приїхала з мамою до Варшави. Вона навчається у двох школах: польській та українській онлайн. Мріє вступити до хорошого ліцею або технікуму у Варшаві. Ходить до репетиторів, щоб добре скласти іспит після 8 класу. Каже, що гарно дає раду з математикою, хоча іноді плутає польські назви. Любить свою польську школу, але сумує за подругами з Харкова.
«У моєму польському класі всі дуже милі. Особливо мене підтримує мій вчитель. У мене є кілька подруг. Але я знаю, що вони мені не все розповідають, і я теж не зовсім щира. Деяких речей вони не зрозуміють — і я теж. Після уроків я часто спілкуюся в месенджерах із харківськими подругами. Але й вони мене вже не зовсім розуміють. Не знаю, чи ми колись з ними побачимось», — сумно говорить дівчина.
Лізі подобається Варшава, адже вона пропонує багато можливостей, розваг для дітей:
«Ходимо зі школою в басейн. Раз на тиждень їздимо спеціальним автобусом 20 хвилин. Якось я заснула в автобусі — прокинулася одна. Але водій був дуже милим і відвіз мене назад, не помітивши, що не всі вийшли. Вчителька дуже засмутилася, що не порахувала мене. Але це був лиш один такий випадок. Загалом усі дуже добрі. Ми вдячні полякам. Уся школа скидалася на піаніно для однієї талановитої українки. Потім — на віолончель для іншої дівчинки, у якої зруйнували будинок. Я не знаю, чи зібрали, але хтось таки купив їй інструмент. Спочатку всі дуже допомагали, особливо вчителі. Тепер я вже не вирізняюся — ніхто не пам’ятає, що я з України. Мабуть, ми залишимося в Польщі навіть коли закінчиться війна, — нам нема куди повертатися».
«Не кричи так, ти не в Україні»
«Молодшим дітям набагато легше адаптуватися до нових умов. Не знаю, чи мої хлопці взагалі ще пам’ятають життя в Києві», — каже Юлія, мама дошколяти й другокласника, яка виїхала з дітьми до Варшави на початку війни. Вона працює на керівній посаді в міжнародній корпорації.
«Спочатку я не змогла відразу влаштувати хлопців у садок — просто не розуміла, як працює польська система. Не приховую, мені допоміг і досі допомагає друг. З Google Translate далеко не заїдеш». Навіть її подруга Аня, кандидатка наук, не змогла правильно подати заявку на допомогу 800+ для одного із синів через помилку прикордонників у системі.
«Але школа у старшого хороша у Варшаві», — додає Юлія. Вчителі ставляться з розумінням. Якщо трапляються неприємні ситуації, він піднімає руку й питає: «Це нормальна поведінка?» — і завжди отримує пояснення.
«Одного разу хтось із дітей сказав: “Не кричи так, ти вже не в Україні”. Більше інцидентів не було — тільки звичайні дитячі сварки». Її син Даніель має польських друзів і ходить на футбол.
«Польська освіта більш людяна — вона бачить у дитині особистість. Навіть у спорті: більше граються, ніж тренуються. Обидва хлопці записані до шкіл у Києві, мають репетиторку, готуються до іспитів. Вони — в обох системах. Про всяк випадок».
«А Путін уже розбомбив твій дім?»
У молодшого сина Олени, першокласника, особливих проблем з адаптацією немає, а от підліток Андрій не має друзів і часто каже, що хотів би повернутися до Києва. Його віддали до польського восьмого класу.
Олена розповідає: «Він навчався у школі з розвиненою англійською, тому в перші місяці намагався давати раду, спілкуючись англійською. На жаль, це був дуже важкий період: він одночасно навчався в українській школі, а в Польщі готувався до восьмого класу. У нього виникли труднощі з математикою, хімією, фізикою. Те, що чув у школі польською, записував у зошит кирилицею. Проте додаткові уроки польської допомогли, і він швидко підтягнув свій мовний рівень. Йому навіть вдалося добре скласти іспит й вступити до гімназії у варшавському районі Бродно.
Але був і випадок булінгу. Діти в цьому віці можуть бути жорстокими. Вони часто запитували Андрія, чи Путін уже розбомбив його будинок у Києві. Андрій був дуже засмучений переїздом до Польщі, сумував за домівкою. Я поговорила про цей випадок з учителем, і дурні кепкування припинилися.
Ми відмовилися від української онлайн-школи, бо в сина й так багато уроків. Сподіваємося, що якщо він захоче повернутися навчатися в Україну, польський диплом буде зарахований. Він постійно каже: “Мамо, я так хочу додому”.
Разом з тим повернення ми не думаємо. Ми підтримуємо Україну звідси, як можемо. Думаємо про неї з болем, що нас там немає. Але я не можу залишатися в Києві навіть на кілька днів: там постійні тривоги, спуски в укриття.
Ця ситуація — настільки велика травма, що для мене особисто це нестерпно. Я не можу до цього звикнути. Що це за життя для наших дітей? Як можна вчитися в таких умовах?
Між поганим і ще гіршим: освітній вибір у часи війни
У воєнний час усе є кризовим — і освіта також. Онлайн-навчання, хоч яким недосконалим воно є, — краще, ніж повна відсутність освіти.
У 2024 році 53% українських шкіл повернулися до очного навчання, 28% використовували змішаний формат, а 19% дітей у прифронтових районах навчалися виключно онлайн. «Згідно з даними міністерства, 400 тисяч дітей прикордонних і прифронтових регіонів навчаються онлайн», — додає експертка.
Особливо в прикордонні, а також у багатьох інших містах по всій країні, постійні повітряні тривоги, атаки російських дронів і ракетні удари по енергетичній інфраструктурі призводять до вимкнення світла та проблем з інтернетом. За даними організації Save the Children, приблизно дві третини дітей у прифронтових регіонах не можуть відвідувати школу очно. Результат — уривчасте навчання, постійний стрес, фокус не на знаннях, а на виживанні в найбільш уразливих регіонах.
У місті Ірпінь, яке на початку війни зазнало важких бомбардувань, постраждали практично всі школи. Найбільше — ліцей №3, але його вже вдалося відновити. Сьогодні там навчається 1608 учнів, але нове бомбосховище вміщує лише 700 дітей. Тому школа працює у дві зміни. «Звісно, це не повноцінне навчання — коли 700 дітей збираються у бомбосховищі», — каже заступниця директора Лариса Костянтинівна.
Наслідки «пунктирної» освіти
Наслідки онлайн-навчання, стресу, спричиненого війною, а також пандемії, продемонструвало дослідження PISA-2022: 15-річні українські школярі набрали на 38 балів менше з читання порівняно з 2018 роком. Лише 59% досягли базового рівня, а 29% — рівня 3 або вище (тестові бали PISA на рівні 5 або 6 вважаються ознакою високої успішності). Опитування проводилося у 18 з 27 регіонів України.
Українська влада не ігнорує проблему. Точно визначити кількість дітей, які не мають доступу до освіти, складно: офіційна статистика таких дітей не відображає, усі вони формально охоплені навчанням. За даними Державної служби якості освіти України, у 2022/2023 навчальному році 30% учнів не мали постійного доступу до навчання. На півдні країни ця цифра сягала 40%.
Українські школярі відстають від однолітків з країн організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) на 2,5 роки за стандартами читання PISA. За словамиАнастасії Донської з організації Teach for Ukraine, випускники, які готуються до вступу у виші, часто показують рівень дев’ятикласників, а вступники до профтехучилищ — рівень сьомого класу
Діти із селищ демонструють ще гірші результати: відставання між містом і селом може сягати 4–4,5 року. У травні 2024 року Державна служба якості освіти України провела тестування з української мови та математики для учнів шостих і восьмих класів. Шестикласники показали незначне покращення. Ймовірна причина — зниження частки дистанційного навчання з 39% до 24%.
Міністерство освіти запустило програму «Екосистема для надолуження освітніх втрат» — наразі лише в кількох регіонах. Вона використовує штучний інтелект та інтерактивні кейсові уроки, щоб допомогти учням надолужити прогалини.
Втім, комплексної, централізованої програми від міносвіти досі немає. Натомість — безліч розрізнених ініціатив, проєктів і досліджень, здебільшого від міжнародних, але й українських організацій. «Існує багато ініціатив та проєктів, але вони не узгоджені», — зазначає Олена Лінник.
Складна арифметика: скільки дітей за кордоном не навчається?
Як розповіли представники управління верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), ніхто не може точно сказати, скільки українських учнів перебувають поза освітніми системами приймаючих країн ЄС. З 1,4 мільйонів дітей шкільного віку за кордоном 600 тисяч не відвідували місцеві школи (2023-2024).
За даними УВКБ ООН, дітей не зараховують до місцевих шкіл, оскільки родини все ще сподіваються повернутися на батьківщину. Мовний бар’єр, додаткові заняття, проблеми зі вступом до школи, страх втратити «один рік» (наприклад, дитина з 4-го класу української школи має піти в 3-й клас польської) — ось найпоширеніші причини.
Діти постійно переміщуються, європейські системи не координуються. Статус 600 тисяч дітей неясний: частина навчається онлайн, частина — ніде
Найбільше українських студентів поза системою освіти як України, так і приймаючих країн — у Молдові (65%), Болгарії (23%), Словаччині (13%), Румунії (12%) і Польщі (11%) — дані УВКБ ООН. Втім, з кожним роком дедалі більше дітей вирішують навчатися в місцевій школі країни, де вони знаходяться. У 2024 році таких школярів вже на 50 тисяч більше, ніж у 2023 році — за інформацією української освітньої омбудсменки Надії Лещик.
За останніми даними, 360 тисяч дітей зареєстровано в українській онлайн-системі з-за кордону. Більшість з них навчається в двох освітніх системах — про це кажуть офіційні джерела. Але неможливо підтвердити, чи всі діти, зареєстровані онлайн, дійсно відвідують заняття. Експерти, батьки й зібрані дані свідчать, що чимало з них залишаються в «сірій зоні» — тобто технічно зареєстровано в системі, але не беруть активної участі в освіті, не відвідують заняття.
«Цифри щодо реального навчання дітей або тих, хто перебуває поза системою (тобто невідомо, чи взагалі бере участь у будь-якій освітній системі), взяті з повітря», — прямо заявила одна з експерток у Польщі у червні 2024 року. Тоді прогнозували, що до польської освітньої системи приєднається близько 80 тисяч дітей з України, хоча дітей шкільного віку, які перебувають у Польщі, вдвічі більше.
Найновіші дані Центру громадянської освіти (CEO), який від початку війни відстежує ситуацію з українськими учнями, свідчать: у поточному навчальному році 2024/2025 до польських шкіл долучилися 18,1 тисячі дітей з України.
Таким чином справдилися прогнози Агнєшки Косович із Польського міграційного форуму, що заохочення батьків за допомогою виплати 800+ не викличе масового напливу нових учнів
Втім, саму ідею запровадження обов’язкового шкільного навчання підтримували провідні неурядові організації, які опікуються освітою дітей — як-от CEO, Форум міграційний чи Care Polska.
І досі складно сказати, де перебувають 157 тисяч дітей — саме стільки дітей з PESEL UKR, за даними CEO, не відвідують польські школи
Чому зменшується кількість учнів у системі освіти України?
Найбільше українських учнів вибуває з перших класів. Дані Українського інституту освітньої аналітики свідчать про суттєве скорочення кількості першокласників у країні з початку повномасштабної війни.
У 2021–2022 навчальному році в Україні навчалося 4 230 358 учнів. У 2024–2025 навчальному році кількість зареєстрованих у системі школярів зменшилася до 3 743 022.
Це означає втрату понад 487 тисяч дітей — близько 11% за три роки війни
Серед основних можливих причин — виїзд родин за кордон, внутрішнє переміщення і перебування дітей на тимчасово окупованих територіях, де окупаційна влада змушує забирати дітей з української системи едукації.
Скорочення учнів у прифронтових та окупованих регіонах
Прифронтові та окуповані регіони зазнали найбільшого скорочення кількості учнів. У Харківській області кількість дітей зменшилася на п’яту частину, у Херсонській — майже наполовину, у Запорізькій — через міграцію та російську окупацію третина дітей вже не перебуває в українській системі освіти. У Луганській області вибуло 63% учнів, у Донецькій — 54%.
Статистика щодо першокласників ще гірша: на Луганщині із системи вибуло 86% першачків, на Харківщині — 45,65%, у Херсонській області — 71,58%, у Запорізькій — 60,32%, на Донеччині — 74%.
Винятком є лише прифронтове Запоріжжя, де зафіксовано зростання кількості учнів на 13,5%. Це пояснюється внутрішньою міграцією — мешканці сіл і прифронтових містечок переїжджають до міста з міркувань безпеки. Згідно зі звітом Osvitanalytica, в Україні офіційно зареєстровано 4,9 мільйона внутрішньо переміщених осіб (ВПО), з яких 221 668 — діти шкільного віку.
Вчителів теж стає менше
Понад 54 тисячі вчителів вибули із системи освіти через війну (оцінка на основі даних Інституту аналітики освіти в Україні). За кордоном перебувають сім тисяч вчителів, з них 1764 — у Польщі, згідно з даними від українського міністерства освіти. Ймовірно, вони продовжують дистанційне викладання в українських школах. На початку війни 3 500 українських учителів подали заявки на працевлаштування в Польщі, повідомляв тодішній міністр освіти Пржемислав Чарнек. У програмах з підтвердження дипломів, які проводить фонд Care Polska, беруть участь 1 800 осіб. Варто додати, що в Польщі зараз є 25 тисяч вакантних посад учителів.
Втрачене покоління? «Не думаю»
Польські експерти обережно ставляться до терміну «втрачене покоління». Вони визнають, що діти, травмовані війною, мають мовні труднощі в польських школах.
Насправді діти лише асимілюються до нових умов, але не повністю інтегруються
І хоча трапляється, що діти стикаються з дискримінацією, польська система мультикультурної освіти далека від ідеалу — вчителі та освітня система не були готові до такої великої кількості іноземців.
Та водночас, за даними Centrum Edukacji Obywatelskiej (CEO) та Care Polska, українські діти все ж отримують підтримку і мають можливості для розвитку.
Всі експерти сходяться на думці:навіть недосконала, але очна школа — найкращий спосіб уникнути сценарію «втраченого покоління»
Міністерство освіти Польщі хоч і діє повільніше, ніж хотілося б практикам, демонструє відкритість до діалогу. Створено робочу групу з представниками неурядових організацій. Саме в результаті цих розмов з’явився «примус» ходити до місцевої школи: польські та міжнародні організації закликають українських дітей відвідувати саме польські навчальні заклади.
Care Polska, UNICEF, Unbreakable Ukraine та багато інших організацій проводять у Польщі програми підтримки українських школярів.
Серед них — корекційні заняття, підготовка до іспитів, уроки польської мови, психологічна підтримка, а також програма мультикультурних асистентів. Окремо допомагають українським вчителям нострифікувати дипломи.
Усі ці зусилля спрямовані на те, щоб якнайшвидше ліквідувати освітню прогалину. Дослідження показують, що підлітки з України дедалі частіше розглядають професійно-технічну освіту. Завдяки підтримці Care Polska та Unbreakable Ukraine нам вдалося поспілкуватися з підлітками з України у Варшаві та Гданську, які беруть участь у корекційних та підтримуючих програмах (імена дітей змінено).
Софія з Полтави, 16 років:
«Ми — не втрачене покоління. У нас є шанс і можливості для навчання й розвитку. Я навчаюсь в українській школі, після уроків маю репетиторів і ще додаткові заняття у вихідні. Неділю залишаю, щоб виспатися. Хочу вчитися і стати тренеркою з флорболу. Мій брат навчався, але кинув — пішов працювати».
Тарас із Дніпра, 16 років:
Навчається в технікумі програмування в Гданську, паралельно — онлайн в українській школі, щоб зберігати зв’язок з друзями. Після школи має додаткові заняття з корекції. Якщо має час, то читає, цікавиться дизайном. «Може, в нас і немає стабільності, як у попередніх поколінь, але завдяки технологіям ми маємо доступ до знань і можливостей, про які раніше лише мріяли».
Олег з Одеси:
Хлопець не ходить до польської школи, але вчиться онлайн в українській в восьмому класі. Його цікавить будівництво. Щодня спілкується зі своїм класом онлайн. Діти знаходяться в різних куточках країни. Часті перебої з електроенергією, але інтернет зазвичай працює у всіх. Хлопець стверджує, що з класу, який нараховує 30 осіб, регулярно відвідують заняття близько 20 осіб. «Шкода, що ховаються за аватарками, — каже він. — Що буде, те буде — втрачене не означає безнадійне».
Валерія з Харкова:
Навчається в обох системах у восьмому класі. Каже, її родині вдалося вивезти собаку з України. «У польській школі я єдина з України. І я тут одна, у мене немає друзів серед поляків. Не можу дочекатися, щоб піти в технікум і почати все спочатку. Хочу вивчати ветеринарну медицину, як мій тато.
І я не вважаю, що ми — втрачене покоління. Наш досвід може бути важким, але він навчив нас бути сильними
Марина з Івано-Франківська:
«На початку війни все було хаотично й жахливо. У школі теж було важко, але в мене був добре організований клас, який допоміг мені пережити ті важкі моменти». Наступного навчального року хоче вступити до польської середньої школи. Наразі навчається онлайн та в «суботній» українській школі у Варшаві.
Іван з Волині:
Відразу пішов у польську школу — у 6 клас. Зараз навчається в польському спортивному ліцеї. Також складає річні іспити в українській школі.
«Це зовсім не складно — ці тести мені розв’язує сестра. Та всі так роблять! Іноді сумую за своїми старими друзями, не знаю, що з ними. Але я не вважаю, що ми — втрачені. Я маю більше можливостей. Я дізнався про нову культуру. Хочу вступити до академії фізвиховання й стати тренером».
Дарія 16 років зі Львова:
«Адаптація до польської системи освіти була для мене надто важкою. Я залишилася в українській онлайн». Дівчина ходить до української школи вихідного дня у Варшаві — саме там її друзі. «Я багато читаю, тому що мені це подобається, хочу вивчати журналістику або психологію в Польщі».
З досліджень польських неурядових організацій випливає, що польська школа не готова до мультикультурності.
Що не спрацювало:
підготовчі відділення;
окремі класи для іноземців;
уявлення, що польська й українська мови схожі і їх можна швидко вивчити;
додаткові уроки польської з надто різнорідними групами;
велика кількість позакласних заходів;
відсутність допомоги з боку вчителів або психологів у питаннях, пов’язаних із травмою та досвідом біженства.
Що спрацювало:
мультикультурні асистенти (яких, на жаль, не вистачає);
додаткова психологічна підтримка;
додаткові уроки польської;
заходи, що об'єднують шкільну спільноту.
Освітній розрив: що загрожує молоді?
Сьогодні неважко уявити можливі наслідки кількарічного розриву та нерівності в доступі до освіти між українськими дітьми — тими, хто залишився на окупованих територіях, у містах, сільській місцевості чи виїхав за кордон. Найбільша цінність навчання зараз — у тому, що воно взагалі відбувається. Уряди, неурядові організації, експерти — усі працюють над тим, аби діти залишалися в освітньому процесі.
Водночас польські експерти застерігають: з огляду на глибокі розбіжності в умовах навчання вже сьогодні, у майбутньому це може призвести до гіркоти й розчарування.
Навіть якщо для випускників українських шкіл будуть створені міжнародні або європейські освітні програми, є ймовірність, що пріоритет надаватиметься тим, хто навчався, наприклад, у Польщі, адже їхній старт був стабільнішим і ресурси — ширшими.
На думку багатьох практиків, з кожним роком такої диверсифікованої освіти ці відмінності можуть лише поглиблюватися. Зростатиме поділ між тими групами, які в Україні обмежені у можливостях, і тими, хто, емігрувавши, мав доступ до якіснішої підтримки. У майбутньому це потенційно може ускладнити побудову спільноти — і в соціальному, і в освітньому вимірі — між тими, хто залишився, і тими, хто виїхав.
Сьогодні неможливо точно сказати, скільки з 4,3 мільйона українців, які нині перебувають у країнах Європейського Союзу, повернуться додому після завершення війни.
Освітні прогалини й нерівність — це наслідки, які, ймовірно, дадуться взнаки через кілька років. Але водночас найбільша цінність тепер — у тому, що освіта триває попри все
Ніхто не сумнівається, що діти мають ходити до школи. Як підкреслює Агнєшка Косович з Польського міграційного форуму, відвідувати школу в чужій країні й навчатися іншою мовою — безперечно складно, але разом з тим сотні дітей, які блукають парками й невідомо чим займаються, — теж не є добрим рішенням. Експертка застерігає, що це може призводити до виникнення наркогруп, проституції та інших криміногенних явищ. «Тож залишати все на самоплив — не вихід. Це пряма дорога до серйозної соціальної проблеми». Експертка жорстко описує можливий сценарій майбутнього, наголошуючи: якщо підлітки не навчаються, то виростають дорослими без жодних перспектив, які не мають, що запропонувати ринку праці. За її словами, це готовий рецепт на кілька тисяч фрустрованих молодих людей, яким до всього байдуже. Вона додає: «За таких умов можуть народжуватися екстремізм, насильство, соціальні девіації, крадійські банди — усе те, чого ми не хочемо мати».
Сьогодні в Польщі ще не видно в статистиці наслідків освітньої прогалини — хоча вже з’явилися дані про бездомність серед українських дітей і незначне зростання підліткової злочинності, але наразі цифри не є тривожними.
За даними Міністерства юстиції Польщі:
2022 рік — 137 українських неповнолітніх охоплені виховними або корекційними заходами;
2023 — 386;
2024 — 482.
Ці заходи застосовуються не лише за злочини, а й у випадках деморалізації дитини.
«Це не втрачене покоління — це сильне покоління», — Анастасія Донська з Teach for Ukraine вірить, що освітні втрати можна подолати зусиллями держав, громадянського суспільства, міжнародних структур, батьків і самих дітей. За даними українського благодійного фонду SavED, загалом 80% планують продовжити навчання після школи. « Я переконана, що сьогоднішні студенти, які опинились у такій складній ситуації, будуть готові до впровадження глобальних змін». А дослідження від українського благодійного фонду SavED показує, що загалом 80% школярів планують продовжити навчання після школи. «Якщо діти усвідомлять власну силу й будуть підтримувати одне одного, вони ще стануть рушієм відбудови України», — резюмує Донська.
Авторки — Julia Kalashnyk, Edyta Iwaniuk Ілюстрації: Олена Поліщук Матеріал створено за підтримки IJ4EU
<frame>"More knowledge, less fear" is the slogan of our new publication series. Safety is based on facts, verified information, and solid arguments. The more we know, the better we will be prepared for the future. <frame>
Is Poland ready for a crisis? In an era of geopolitical uncertainty, the war in Ukraine, and rising tensions across Europe, education and societal organisation are crucial. By welcoming over a million Ukrainian refugees, Poland has not only gained new residents but also unique knowledge and experience from people who have learned civil protection under the harshest conditions—under bombs and rocket fire. This is capital that must not be wasted.
The new law on civil protection and civil defence, in force since January 1, is a concrete response to real threats. At the same time, it offers an opportunity for deeper integration, allowing Poles and Ukrainians living in Poland to prepare together for crises.
Poland has learned from the tragic events of recent years. The new law emphasises three key areas: modernising and constructing shelters and hiding places, improving alarm and notification systems, and launching widespread civic education to ensure every citizen has basic knowledge of how to act during a crisis. The context of the war in Ukraine makes this even more urgent.
Many Ukrainians living in Poland have priceless experience in civil protection - whether as survivors, organisers, or leaders of evacuation and shelter operations.
This is an opportunity Poland must not miss. When war strikes, no system is ever fully ready. What matters then is how effectively we can use what we already have.
What can serve as a shelter? A practical approach to civil protection begins with this question. Knowledge—that is our first "shelter"!
April 19, 2024 - Children entering a bomb shelter at the Perspectiva Gymnasium in Novovasylivka, Zaporizhzhia region, where classes are held in a hybrid format. Photo: Ukrinform/East News/Dmytro Smolienko
According to the new law, every basement, underground garage, or tunnel can serve as a hiding place. It’s worth taking a moment to look around and ask yourself, "What would I do in case of danger?"
It’s better to know in advance than to scramble during chaos.
Here, the experience of Ukrainians in Poland becomes invaluable. Those who have survived bomb alerts can share practical knowledge with Poles, including how to organise life in shelters, secure water and food supplies, address the psychological aspects of survival, and utilise mobile alert apps that have become critical tools in Ukraine. This is not theory. These are real-life experiences from people who face the consequences of war every single day. Their testimony is more valuable than any textbook could be.
Education in this field is the key to safety. Poland must harness the knowledge of Ukrainians and launch a wide educational campaign as soon as possible. According to the new law, local governments and fire services will play a central role in civil protection. However, in practice, the system will only function effectively if hundreds of thousands of people are involved.
Ukrainians who have faced real threats can become instructors, educators, and leaders of this change. NGOS are already playing a significant role in organising training for both Ukrainians and Poles.
This will benefit everyone. Polish municipalities urgently need practitioners who understand the realities of crises.
Every citizen on the front lines.
The new law places local governments in charge of implementing the civil protection system, meaning the battle for the effectiveness of this law will be fought where Poles and Ukrainians live nearby. It is essential to acknowledge that women played a vital role in Ukraine’s civil protection efforts, from rescue workers and volunteers to leaders of humanitarian organisations. They ensured survival amid chaos.
In Poland, too, women can become the driving force behind such changes, joining local governments, NGOS, and educational teams.
Is Poland ready for a crisis and civil protection?
Poland is better prepared today than it was a few years ago. The new law represents a significant step forward, but infrastructure alone will not be sufficient.
What will truly matter is the genuine engagement of citizens in education and crisis response, the effective application of Ukrainian experience, and practical cooperation among local governments, NGOS, and the central government.
Today, Poland is in a better situation than a few years ago. The new law is an important step, but one infrastructure is not enough. The real involvement of citizens in training and the elimination of the consequences of emergencies, the wise use of Ukrainians' experience and effective cooperation between local governments, organizations and the government will be crucial.
April 1, 2024 – Zaporizhzhia. Two workers in a new modular underground bomb shelter for 100 people, being built in the courtyard of a five-story residential building damaged by a Russian S-300 missile on October 6, 2022, now under repair. Photo: Ukrinform/East News/Dmytro Smolienko
This isn’t a Hollywood disaster movie scenario. It’s reality—a reality we must understand and prepare for. In the 21st century, security isn’t just about armies; it’s about conscious, organised societies. And building them starts with education—education based on facts, not fearmongering.
Security is our shared responsibility.
It’s not just the domain of the state. It’s not something the government can "provide" like a service. It’s something we build and give to each other. Of course, institutions, regulations, alarm systems, and shelters are vital. But what truly determines survival during a crisis is people—their relationships, willingness to help, ability to act under stress, and the awareness that, in challenging moments, we are not alone. Every one of us is part of the security system—from the teacher who teaches first aid, to the neighbour who knows the nearest shelter location, to the volunteer who helps newly arrived refugees adjust to a new reality.
The strength of a nation lies in the strength of its society—and society is strong when its members know they can count on one another.
In the past, those who realised that the best defence wasn’t walls or bunkers, but well-prepared, united people, were the ones who prevailed. In Ukraine, social mobilisation saved thousands of lives. In Poland, we have a chance to learn from this experience before a crisis forces us to.
At around four o’clock in the morning, the first whistle of a missile echoed over Fedorivka. It flew so low that Oleksandra’s small dacha trembled. The dogs sprang to their feet, and she immediately understood - it had begun.
The first days of the Russian invasion in this small town in the Kyiv region were shrouded in a fog of chaos. The Russians advanced, seizing more and more territory with every passing hour. They moved forward from the Belarusian border, through Chornobyl, directly towards Kyiv. People fled their homes in panic, seeking safety, though no one truly knew where safety could be found. Shops emptied of food and anything that could provide warmth.
But Sasha had only one thought - there were over three thousand dogs in the shelter that needed feeding.
- I quickly ran out of petrol, so I walked through the nearby villages in search of food. I was away for a long time. When I returned, one of the shelter workers told me in horror that the Russians had entered. They were walking between the enclosures with automatic rifles, digging in. They set up a checkpoint on the road. He forbade me from going there. But I knew that our colleague, who had recently suffered a second heart attack, was still inside the shelter. My beloved pets were there. The adrenaline hit me so hard that I simply rushed towards the Russian checkpoint.
Dogs of war
Animals had always surrounded Oleksandra Mezinova. It was her parents who taught her respect and love for «our lesser brethren». Not only local strays but also wild, wounded animals seeking refuge would come to her family home near Kyiv. They treated them and returned them to the forest. They helped all creatures, regardless of condition or origin. They raised puppies and kittens before finding them homes. Oleksandra clearly remembers that receiving a puppy or kitten as a gift from her mother, a respected and beloved teacher at the school, was considered an honour.
When Oleksandra grew up, she realised she wanted to create a place that could provide shelter for a greater number of animals. A systematic solution - a real shelter, one that had not yet existed in Ukraine. At the time, she did not even know what it should be called, as such places had not existed in the Soviet Union.
The long road to its creation was filled with mistakes and successes. But finally, in October 2000, «Sirius» was founded
- I really like this star - it is bright and beautiful. I love astronomy. Along with history, it was my favourite subject in school. And my mother, a history teacher, told me a beautiful legend about Sirius, Orion’s dog. His master was fatally bitten by a scorpion, and he turned into a star along with him. Today, the bright Sirius shines in the sky in the constellation of the Great Dog.
Oleksandra Mezinova with her beloved pets. Photo from a private archive
The first to arrive was Nika, a dog with a broken leg. Although everything starts with just one dog, «Sirius» grows very quickly. For the first three years, everything is funded from the family budget, with a young son also in the picture. The beginning was difficult, but Oleksandra’s persistence - inherited from her mother - carried her through. More and more animals arrived at the shelter, more volunteers joined, and the work multiplied. The first sponsors appeared, helping to build her dream - a real shelter.
At the end of 2013, the Revolution of Dignity erupted. Quite unexpectedly, in a single night, Oleksandra’s son decided to switch to the Ukrainian language, and when Maidan began, he travelled to Kyiv with his father to stand on the barricades. Sasha could not leave the shelter but tried to be an active participant by bringing food to the protesters. At that time, Oleksandra did not yet know that the events on Independence Square would have such a profound impact on her shelter for homeless animals.
When the war in Donbas began a few months later, many of Oleksandra’s friends volunteered for the army and went to the ATO zone. They turned out to be highly sensitive to the unfair situation of animals, whose numbers grew daily along the front line. The first person they turned to was Oleksandra. This marked the beginning of a chain of aid created by volunteers working in Donbas, «Sirius» shelter staff and soldiers transporting animals from frontline villages to their new, safe home in Fedorivka.
None of us believed there would be a full-scale war
Oleksandra recalls that by December 2021, there was increasing talk that war was inevitable. A real, full-scale war. But no one believed that in the 21st century, in Europe, a neighbour could be attacked with such force. On December 5th, on the occasion of International Volunteer Day, President Zelensky presented awards. Although Oleksandra received the «Order of Princess Olga», what stood out most from that evening was his tense and stressed expression.
- He said that if it happened, we would all stand together, side by side. I remember it felt dissonant. Although I did not want to believe it, it worried me, and I could not stop thinking about it. I even considered stockpiling food just in case... But people reassured me, saying that nothing would happen. And when I heard the first whistle of missiles overhead, I realised I had made a terrible mistake in trusting them and not taking precautions.
First, she heard the war. At dawn, there was the whistle of missiles flying towards Kyiv. It woke her and her ten animals - dogs and cats. Everything around them trembled, the windowpanes vibrated, and her small dacha shook. Frightened dogs huddled together, and Oleksandra had only one thought: the war had begun. Thousands of thoughts swarmed in her mind, merging with images from the Second World War. She thought of bomb shelters, of the panic that was about to begin, of missiles soon to fall on Fedorivka, of chaos, of fleeing crowds, of kilometre-long traffic jams on the roads.
- I sat on the sofa, the dogs trembled, and I thought about how to evacuate 3500 animals. And suddenly, I told myself: «Sasha, stop. Wrap up. Start making a plan immediately. Point one: food»
The territory of the «Sirius» shelter. Photo from a private archive
Early in the morning, she set out in her car to visit the nearest villages. She entered shops, asked neighbours, and loaded her car with anything the dogs could eat. But after a day and a half, powerful explosions echoed - the bridges were blown up, the Russians surrounded the village, making escape impossible for those who remained. Complete isolation began. The explosions grew louder and louder, and Oleksandra began to pray that the missiles would not strike the village or the shelter. She knew that nineteen people had remained - staff members and volunteers who had come from distant regions and had nowhere to flee. She also did not know how much time they had left or how the Russians would approach them. People said the Russians would enter the village and shoot them all on sight. She found out only hours later when a shelter worker pulled her out of her panicked thoughts - the soldiers had just entered the shelter's territory.
- All I heard was that under no circumstances should I go there, that I had to hide. Military equipment had arrived, they were digging in, and there were many of them. They were running around the shelter with automatic rifles, while people had been herded into a tiny room guarded by a soldier with a gun. I immediately said that there was no other way, that I was running to the shelter - what about the people, what about my dogs? I heard that the Russians were aggressive and would kill me.
Sasha, together with the daughter of the manager who had recently suffered a second heart attack, set off running through the village. Adrenaline pounded in Sasha’s temples. From afar, it was already clear that the soldiers had quickly built trenches, and a camouflaged tank stood inside a dugout. There was also a checkpoint, flanked by soldiers with rifles, their barrels aimed directly at them. They slowed their pace and started walking towards them. When, twenty metres from the checkpoint, a soldier reloaded his weapon, they stopped and took their hands out of their pockets to show they were unarmed.
- I started shouting that my name was Oleksandra, that I was the director of the shelter located just beyond them, and that I needed to get there. They replied that no one was going anywhere and that we had to go home. I shouted that my people and my animals were there, but they only shook their heads in refusal. I demanded to be taken to their commander.
Something akin to madness took over her mind - she no longer cared whether or not they would start shooting. She saw her goal before her, oblivious to any obstacles. The Russians must have noticed it - her eyes burned with determination, she was furious, she was not backing down. With a nod of a gun barrel, they signalled her to follow them.
The commander was aggressive, but Sasha ignored it. She started talking about the shelter, about the people, about the shortage of food. She stated outright that she intended to drive through their checkpoint several times a day as she searched the surrounding areas for food for the animals.
Volunteers with their canine friends. Photo from a private archive
- At the end of my speech, he burst into laughter. He asked if I really thought I had come here to set conditions. Had I really come to an armed position, stood before him, counted on my fingers what I needed, and expected him to give it to me? He had never seen anything like it before. And perhaps, that is exactly what worked.
He agreed but noted that any vehicle passing through would be inspected each time and that he would personally visit the shelter to check whether she was telling the truth. As we left him and walked towards the shelter, I felt a tingling sensation in my spine - I was almost certain that I would be shot in the back.
When they reached the shelter, they saw terrified staff. The Russians had lined them up and ordered them to surrender their phones so that no one could contact the outside world or relay any information to the Ukrainian army. Not everyone obeyed. When they found a hidden phone, they threw the previously confiscated ones onto the ground and demonstratively shot at them, nearly hitting the workers’ feet.
The vanishing voices
When someone enters the shelter and walks along the rows of enclosures, whether they come to adopt a pet or bring food, the residents erupt in noise. Dogs bark, howl and exchange signals. One can only imagine the racket caused by more than three thousand dogs all at once. Oleksandra always warns visitors not to run between the rows, as it only agitates them further, and the canine uproar carries for kilometres.
- The Russian soldiers entered the shelter armed, aggressive, ready to kill. They ran between the rows and among the dogs... and the dogs fell silent. They simply froze and stared at them. To this day, I do not understand what happened, not even cynologists can explain this phenomenon. When I left the shelter and walked through the village, someone asked me: so, Sasha, did they shoot all your dogs?
At that moment, a deathly silence, unlike anything she had ever experienced before, settled into her consciousness. It was only after liberation that it became clear this reaction had saved the dogs’ lives. After de-occupation, dog owners who had lost their pets - once adopted from «Sirius» - came to the shelter searching for them. There were cases where Russian soldiers, upon hearing a dog bark, would throw a grenade over the fence. They might not have even seen the dog, but they fired blindly to silence it. Many animals were killed this way near Kyiv. But inside the shelter, the silence lasted until the occupation ended.
Sometimes, the dogs howled when they heard a missile or an aircraft flying overhead, but then they would hide in their kennels, curling up - hungry and frightened
- I had a habit with the dogs where I would extend my hand through the fence, and they would push their nose or paw through, and that is how we greeted each other. During the occupation, I also had to walk around the shelter often, checking if everything was all right. I did not want to do it - I could not bear to look at the dogs. Then I learned not to look them in the eyes because, a few times, I extended my hand as always, but they did not understand. They were so hungry, and I was offering them an empty hand... I saw the question in their eyes: where is the food? Why are you treating us like this? The pain tore my heart apart. Today, I think that was the most terrifying and difficult task for me. Even speaking with the Russians was not such a nightmare.
But encounters with Russian army soldiers were far from pleasant. What did it matter that, thanks to the commander, they were allowed to cross the checkpoints daily if the soldiers emerged with raised guns and fury in their eyes? The moment the car window rolled down was a daily test of psychological endurance. One never knew what might set them off that day. Over time, the Russians became increasingly bitter, as their «three-day special military operation» was not going as planned. The soldiers started drinking, taking drugs, and often tormenting people without reason-causing both moral and physical harm.
Oleksandra Mezinova. Photo from a private archive
A particularly difficult moment came when He stood at the checkpoint. Always masked, mysterious, and often reeking of alcohol. Someone in the village had told him that Oleksandra sang beautifully, and since then, he would not leave her alone. He liked her as a woman, making checkpoint crossings a psychological nightmare for her.
- He started calling me Prima Donna. Today, I laugh about it, but it was horrifying. Whenever he saw me in the car, he would bow deeply and say: «Prima Donna, please, please, you are most welcome». Then he decided they would organise a concert where I would sing.
Sasha was to sing for the Russian soldiers. A concert for them in the occupied territory. She immediately understood that ultimately, she could not refuse him because if she did, it might be the last decision she ever made. Though she had struggled with sleep since the invasion began, by then, she was no longer sleeping at all. She constantly had headaches, a racing heartbeat, and dark spots before her eyes. She started thinking about escaping through the forest, knowing that the «boys from the ATO» were there. But if she ran, she would never return here, the animals would starve to death, and everything she had done so far would be lost and wasted. And in that moment, too, she heard growling. Her voice became low, her throat tightened so much that she could barely speak.
She was like a sleepwalker in a nightmare that refused to end. Sasha tried to explain to the masked soldier that her voice was hoarse, that the stress had robbed her of it entirely, and that she could not sing
- One day, I told him: you are not a fool. I am Ukrainian - how can I possibly give you a concert? And in response, he once again invited me for champagne. He insisted that I was so understanding and that he could talk to me about interesting things. That champagne of theirs had likely been stolen from some shop. They were drinking expensive French champagne while occupying my city. I was afraid that one day, this could end very badly for me - when he got drunk, and I refused him again. I started avoiding confrontation in the evenings, hiding in the darkness in the back seat of the car.
In isolation
Information from the outside world rarely reached Fedorivka. Sometimes, text messages came through - even strangers would ask Oleksandra if she was still alive. The local residents knew little about what was happening in the country, about what was happening on the frontline. To contact relatives meant taking a deadly risk. There were only a few places in the village where a radio signal could be found. Sometimes, just sending a simple «I am alive» message was enough, but occasionally, it was even possible to make a brief phone call. The Russians must have received information from someone in the village because they quickly found these locations and began setting up ambushes. They would arrive in civilian cars when no one expected them, jumping out with weapons. One time, even Sasha was caught.
- I was standing with a friend, and there was another woman talking to her son on the phone. When I saw them approaching, I hid mine in my shoe. But one of them noticed. He knew who I was, of course. I was incredibly lucky because he pretended not to see anything. The woman, on the other hand, had her phone confiscated, and she fell into hysterics. She began shouting that it was her only way to contact her son, who... was serving in our army.
One of the soldiers immediately reloaded his weapon, convinced that she was passing on secret information to the Ukrainian Armed Forces. The woman's hysteria irritated them even more. Oleksandra sensed that a tragedy was about to unfold. She decided to approach them and, in a calm voice, said: «Look at her. She is just a simple village woman. What could she possibly know? She is only talking to her child. Does a mother not worry about you?» Then, by some miracle, her life was spared, but Oleksandra never saw her again.
Nor did she ever see the soldier who had lied, pretending he had not seen her hide the phone in her shoe. One morning, at dawn, she drove up to the checkpoint and saw the Russians hurriedly loading all their belongings into vehicles. They were clearly racing against time.
A life saved. Photo from a private archive
- I stopped, rolled down the window, and asked: «Where are you going, boys? Finally heading home?» I said it mockingly, as I always liked to provoke them a little. But they replied that they were going to Donbas. They were furious.
When the Russians fled and the occupation ended, volunteers from all over the world, including Poland, arrived in Fedorivka and the surrounding villages. Although Oleksandra welcomed them, gave interviews, and showed many people the shelter, something strange was happening in her mind. She understood that the occupation was over, but her body, her thoughts, her behaviour were still trapped there. Sasha even stopped at the checkpoints that no longer existed. She lived in this tension for another three months while the world's attention was still focused on this region - after all, Bucha and Irpin, less than fifty kilometres away, were making headlines in newspapers around the world. Volunteers and journalists were already on-site, and local residents were returning.
One morning, Oleksandra woke up and realised that today she had nowhere to go. No interviews, no need to run for food for the animals. And suddenly - all the commotion disappeared. In one second, she realised that she was finally free. Only one thing did not return to its place. Oleksandra cleared her throat loudly.
- I do not know, maybe one day my voice will come back to me. Maybe one day I will sing again, because I love singing. Maybe that will happen when the occupation ends - but across my entire country.
We are here to listen and collaborate with our community. Contact our editors if you have any questions, suggestions, or interesting ideas for articles.
