Коли відкривається третє дихання, тріщить бетон

«Згадайте, з якого слова починається більшість українських пісень»,— пропонує Світлана Ройз, дитячий і сімейний психолог, кураторка інтерактивної виставки «Третє дихання», яка зараз проходить у Києві. «Ой!», — хором вдихають відвідувачі. І відразу дізнаються, що те «ой» співається зовсім не випадково. Це, як і самі пісні, — дихальна терапія, завдяки якій людина відчуває полегшення. А воно українцям зараз дуже потрібне, адже ми живемо в постійних стресі й напрузі роками. 

— З усього розмаїття емоцій нам зараз недоступна єдина — радість, — каже Світлана Ройз. — Таке, знаєте, «вау», вимовивши яке, ви отримаєте «вприск» дофаміну. 

Але так не має бути. Без радості людина в’яне, кам’яніє, стає жорсткішою. Тому в темні важкі часи дуже важливо вміти розпізнавати, аналізувати свої й чужі емоції, зчитувати їх. А також, використовуючи тілесні практики, навчитись з цими емоціями працювати. Ця виставка може цьому навчити — саме тому сюди їдуть з усієї країни і тут на вході такі черги. 

Відстоявши, заходимо всередину, питаємо, де можна знайти аудіогід. «Зараз буде екскурсія Світлани Ройз», — каже мила дівчина. Оце пощастило, думаю. І ось вона, в жовтогарячому, наче квітка соняшника, усміхнена й весела. А у неї ж чоловік на війні, двоє дітей, волонтерство, робота. 

Світлана запрошує до першої зали, де віддається шана всім, для кого емоції складали професійний і науковий інтерес. Ними серйозно займався Дарвін, який довів, що базові емоції однаково зчитуються носіями різних мов на різних континентах. І, до речі, не тільки людьми, а й тваринами. 

Далай-лама попросив американського дослідника міміки Пола Екмана скласти загальний атлас емоцій, аби зробити проживання людей більш конструктивним. Пол разом з донькою, соціальною науковицею Ів Екман, пояснив п'ять базових емоцій — радість, сум, страх, гнів і огиду. Ви можете памʼятати їх як персонажів мультфільму «Думками навиворіт». Дорослих Пол навчив читати емоції за виразом обличчя завдяки серіалу «Теорія брехні». Так от на виставці ця мапа емоцій вперше представлена українською мовою.

А ще тут — добре відомий нам автор популярної піраміди потреб Абрахам Маслоу і шанований дослідник мавп Роберт Сапольскі. 

Дивимось ролик відомої йогині, яка покроково вчить, як впоратись із тривожністю — просто опустивши плечі, розслабивши рота, посміхнувшись тощо. Це відео вже стало вірусним. Світлана просить нас повторити, і всі слухняно, як малі діти, повторюють. Хоча люди зібралися різні — і за віком, і за темпераментом. 

Я спостерігаю за жінкою — вже немолодою, яка має дуже втомлений, майже відсутній вираз обличчя. Зараз у Києві багато таких облич. Вона разом з усіма повторює вправи йогині, а далі — за Світланою Ройз, яка показує, як саме дихати, опускати плечі, класти руку на живіт, терти лоб у напрямку від носа до скронь, щоб «заземлитись». І вправа за вправою відвідувачі, а з усіма і ця жінка, виглядають дедалі спокійнішими. Починають посміхатися, жваво обговорювати свій стан... Наче зрештою відкриваються. 

За словами Світлани, такі відкритість і розслабленість особливо важливі, коли ми йдемо до дітей. Бо вони, на відміну від дорослих, не дуже переймаються словами, зчитуючи наші невербальні емоції.

І якщо до дітей прийдеш заціпенілим, зі стиснутими щелепами — що б ти не говорив, дитина не довіриться тобі, не розслабиться поруч. Ще й подумає: «Якась тітка»

У наступній залі всі вже були готові стрибати в резинку (пам’ятаєте? як у дитинстві). А правила гри для тих, хто забув або не знав, нагадала наша олімпійська чемпіонка Ярослава Магучіх, яка для цього спеціально записала відео. Люди поступово вчилися вмикати в собі дитину, адже щиро бажали знов відчути чисті емоції. І вже не здавалася дивною Астрід Ліндґрен, яка на схилі років залюбки лазила по соснах, бо ж «немає такого закону, який забороняв би літнім пані лазити по деревах» (цитата Астрід Ліндґрен). 

А далі багатьом захотілося взути гумові чобітки й стрибати по калюжах. Така можливість тут теж є. Щоправда, калюжі неглибокі, і Світлана Ройз навіть вибачилась: «Бачте, в перший день виставки чоловіки так стрибали, що бетон тріснув».

А потім була стіна, на якій кожен міг написати й прочитати найкращі слова, які він чув у своєму житті. І тут люди почали плакати.

Серед слів «Я завжди буду поруч», «Хлопчик, 3800» й інших слів любові були «Живий», «Я повернувся з ворожого полону»

І це теж було про любов, якою виставка переповнена по самі вінця.

Перед виходом я спитала в жінки, за якою спостерігала на виставці, чому вона сюди прийшла і з чим іде.

— Останнім часом я, наче мертва. Спочатку ми зеленим коридором тікали з родиною із села під Києвом, в нас стріляли (пізніше ми знайшли в задніх сидіннях машини кулі, що застрягли). А потім — це життя під шахедами й ракетами, і я вже не згадаю, коли востаннє висипалась. В один з останніх обстрілів ракета влучила в сусідній двір, загинуло 13 людей, будинок зруйнований вщент. Мене із сином врятувала школа, розташована між цим і нашим будинками. Вона прийняла на себе удар, і нам уже дісталось небагато. 

— Чи була для вас ця виставка корисною? 

— Так, тут я пробувала правильно дихати, опускати плечі, тримати руку на животі. І дійсно стало легше. Але не знаю, чи згадаю все це, якщо знову потраплю під обстріл, коли від жаху все стискається. Пані Світлана розповіла, як вона заспокоювала свою дитину під час останнього нальоту. Імпровізувала. Тримаючи руку на дитячому животі, говорила:

«Уяви, що ти чашка з чаєм, і в цю чашку треба всипати чотири ложки цукру. Покажи чотири пальці і уяви, як ложка за ложкою цукор падає в чай, і ти його розмішуєш»

Дитина, розповідає Світлана, змогла зосередитись і заспокоїлась. Мені здається, це дієвий спосіб, я теж спробую.

— Що б ви хотіли запитати у Світлани? Давайте підійдемо до неї.

Ми підійшли до Світлани Ройз, біля якої юрмилися бажаючі заселфітись разом. Моя пані Людмила запитала в психологині: «Де межа, після якої організм, психіка людини не витримують навантажень? Як зрозуміти, що ти вже на цій межі»?

— У кожного свій запас витривалості, — відповіла кураторка виставки «Третє дихання». — За допомогою тих самих тілесних практик можна цей запас збільшити, але все одно може настати момент, коли вам все стане байдуже. І тоді дуже важливо, щоб у такі миті поруч була рідна чи близька людина.

— Чи варто нам заощаджувати зараз свої емоції, адже люди навкруги потребують нашого співчуття, емпатії?

— Зараз ми всі заощаджуємо свої емоції, що вдієш. А співчувати тим, хто цього потребує, можна дієво, допомагаючи конкретними вчинками. І людині допомога, і вам полегшення...

‍Фотографії автора й організаторів виставки