Півмільйонне місто-пастка: 100 тисяч зниклих та загиблих від рук окупантів. Чи був шанс на порятунок?‍

Дівчина одягнена в чорну сукню. Руки замкнені на лінії талії. Вона перевіряє квитки, скеровує гостей до зали. Волосся недбало зібране, в очах зосередженість, на вустах червона помада. Зачиняє двері і йде вздовж невеликої сцени. Чоловічий голос у записі нагадує глядачам про музейні правила: вимкнути телефон, не фотографувати, не торкатись експонатів. Дівчина проходить по лінолеуму, зникає за завісою, встановленою посередині. Змінює чорну просту сукню доглядачки музею на літню сукню в біло-блакитних тонах. Вбрання доповнюють високі кросівки, кольорова шапка з помпоном і спортивна куртка кінця вісімдесятих. Таку ж модель у «Дивних дивах» носить Седі Сінк. І тут усе починається. Дівчину на сцені звуть Рита. Вона відсуває штору і запрошує глядачів до приватного музею, де розігрує історії зі своїх стосунків зі Сташеком. 

Рита і Сташек познайомилися під час навчання живопису в Кракові. Рита — енергійна українка, яка з головою поринула в нове життя в Польщі. Сташек — онук відомого польського художника. Про такого зазвичай кажуть, що він приречений на славу. Після дипломного захисту вони поїхали до Києва і одружилися. Шлюб прагматичної дівчини і невгамовного хлопця розпався, але історія не дозволила парі розлучитися. У неспокійні місяці наприкінці 2021 року вони продовжували триматися разом, аж поки російські танки не застали їх на дачі в Ірпені. Тоді вони рушили до Кракова. Їх прийняв старий викладач, якого студенти називали Ван Гогом. Дозволив зупинитися у себе за опіку над собою та заборонив заглядати до інших кімнат просторого помешкання.

Замкнені разом з немічним старцем, Рита і Сташек чекають на смерть професора. Лише тоді вони успадкують квартиру і зможуть зазирнути в інші кімнати. Вони кружляють довкола ліжка Ван Гога по заздалегідь визначеній орбіті: завдають один одному болю і зраджують, як досвідчені вороги 

Рита і Сташек — головні герої п'єси «Зачинені кімнати», написаної і поставленої українською акторкою Марією Бруні, партнером якої на сцені є Томаш Мицан. Вистава щойно з'явилася в репертуарі Нового театру в Познані.

Всі міста Марії

Марія Бруні родом із Маріуполя. Дитинство провела на сході України у 1990-х роках. Зростала в мистецькій родині. Мама — відома місцева художниця. Тато відмовився від мрій про кар'єру співака заради хороших грошей на заводі, але все одно співає: на міських урочистостях і заводських святах. Марія закінчує музичну школу і теж думає про спів. Однак відкриває для себе іншу сцену. Відвідує акторську студію при Драматичному театрі в Маріуполі. Театр знаходиться поруч, вона вчиться акторській майстерності в студії, а після занять йде додому пішки.

В Україні школу закінчують раніше, ніж у Польщі. Марії виповнюється шістнадцять, і вона залишає промисловий Маріуполь на березі моря та вирушає до Києва в КНУТКіТ імені І. К. Карпенка-Карого. Після закінчення навчання працює в театрах у Білій Церкві, Києві та Одесі. У вересні 2013 року народжує доньку.

Через два місяці починається Революція Гідності. Кияни протестують проти президента Віктора Януковича, який поступово перетворює країну на російський протекторат. На перші протести Марія виходить з донькою, загорнутою в хустку з написом «Я хочу жити у вільній країні»

Через кілька днів військові починають стріляти по демонстрантах. Марія з донькою виїжджають до Маріуполя. Тоді на сході України було безпечніше, ніж у столиці, хоча коли через кілька років війна набуде повномасштабного характеру, Маріуполь першим потрапить під російський вогонь.

Дитина росте, Марія повертається до роботи. Ставить на кіно і телебачення. Ходить на кастинги, починає заробляти гроші з реклам. З'являються головні ролі в кіно в Україні та за кордоном, кар'єра набирає обертів. 

Після першої сирени повітряної тривоги 24 лютого 2022 року Марія збирає речі. Разом із донькою та подругою Наташею, українською режисеркою, вони вирушають до Берліна. Марія знімалась в німецьких фільмах. Вона любить і розуміє місто, але не відчуває, що це добре місце для виховання дитини: з подивом і гнівом спостерігає за проросійською демонстрацією в центрі Берліна. Коли їй пропонують резиденцію в Новому театрі в Познані, вона погоджується. Оселяється в гостьовій кімнаті. Наташа їде далі на захід, робить проєкти в Австрії та Португалії, а через рік повертається в Україну.

Наша українка 

Зі свого вікна в театрі Марія бачить рекламний екран, який пульсує болісним світлом, і будинок, фасад якого змінюється кожні кілька тижнів. На ньому зображені найновіші серіали з онлайн-платформ, іноді розважальні програми за участю польських акторів, які заробляють на життя телебаченням. Театр міститься на вулиці Домбровського, в самому серці бетонного міста. Кімната швидко нагрівається; вже в перші дні весни Марія тікає з донькою до парку, щоб покататися на скейтборді.

Коли ввечері вона визирає з відчиненого вікна, то бачить два прапори над входом до театру: польський та український

На познанському сонці синій і жовтий швидко вигорають.

Марія записується на мовні курси для іноземців і в серпні переходить на польську. Вона все ще має легкий акцент і робить помилки у відмінюваннях та закінченнях дієслів. Її нові польські друзі повторюють, що це прекрасно, але Марія не хоче видавати себе за «нашу українку», якій досі належиться допомога і пільги. Після однієї з прем'єр вона отримує компліменти від старого познанського актора: «Не має значення, як ти говориш. Хочеться дивитися і слухати тебе». У новому сезоні на Марію чекає велике випробування: вона отримує роль у шекспірівській постановці відомого польського режисера. 

З Шекспіром у неї давні незведені рахунки. В Україні вилетіла з постановки Шекспіра через непорозуміння з режисером. Марія відчуває, що той самий текст повертається до неї саме зараз, коли вона заново будує свою кар'єру. Репетиції тривають кілька тижнів, до прем'єри — місяць: відомий польський режисер викреслює Марію з акторського складу через її акцент. Така професія, — повторює собі.

Після відпусток починаються репетиції нових проєктів. Марія відкриває файл із текстом власної п'єси. Перекладає її польською і просить допомогти з редагуванням. Запрошує до співпраці колегу з театру, який допомагає в перформативному читанні п'єси. Постановочні ідеї Марії спрацьовують. Акторка отримує бюджет на підготовку повноцінної постановки. «Зачинені кімнати» дебютують на сцені в середині березня.

Дуже простий механізм

В понеділки актори не працюють. Вони залишаються в ліжках і відсипаються від сценічних стресів. У понеділок, 18 березня, Марія пізно снідає, довго п'є дві кави і дивиться у вікно на дикий горіх на подвір’ї. На вихідних відбулась прем’єра її першої п’єси. Донька в школі, надворі досить тепло. Перед Марією тиждень вихідних. Вона вже пів року не живе в театрі.

Край тротуару ростуть садибні гіацинти, пахнуть гостро і приємно. На сходах кав'ярні клієнти з кавою і цигарками. Перед алкомаркетом сусід з пивом. Відкривається місцева книгарня. Звідси недалеко до веганської кнайпи, де ми з Марією зупиняємось. Розпущене волосся, вільні штани в чорно-білу смужку, світлий топ і легка, строката, але модна сорочка, наче взята зі знімального майданчика молодіжного фільму про 90-ті. 

— Коли ти почала писати «Зачинені кімнати»? 

—  Ще до війни.  У мене була якась тривога всередині. Я багато працювала, але перед самою війною випав вільний тиждень. Для мене тоді це було багато. Я залишилася в театрі в Одесі. Вже навіть не пригадую, чому не повернулась до Києва, до дитини. Подруга Наташа якраз прочитала мою п'єсу для підлітків — «Пригоди Синдбада». І сказала, що це класний матеріал, що мені варто написати щось для дорослої аудиторії. 

— І що ти?

— У мене не було теми. Щоб писати, я мушу мати тему. І Наташа підкинула ідею! Я не хочу про це говорити, але у мене була складна ситуація. Я була розлучена і працювала в Одесі, а коли повернулася до Києва, то жила з колишнім чоловіком. Наташа сказала: «Напиши п'єсу про двох людей, які не хочуть більше бути один з одним, але все ще живуть разом». Так і з'явилася тема: пара, яка доглядає за старим, хворим чоловіком, в очікуванні на помешкання після його смерті. Вже тоді я подумала, що головний герой буде поляком.

— А що привело його в Україну?

— Він приїхав вчитися. Обидвоє були художниками. У фінальній версії ситуація змінилася: це дівчина, яка приїжджає на навчання до Польщі і знайомиться у Кракові зі своїм майбутнім чоловіком.

— Кажеш, що це п'єса про... 

— На початку йшла мова суто про стосунки. Потім п'єса стала багатошаровою. Це вистава про дозрівання. Але можна сказати, що це також про дорослішання країн, Польщі та України, що через цих персонажів ми бачимо, як наші країни дозрівають разом, як вони вчаться брати на себе відповідальність. 

— Але це також п'єса про біженців. 

— Так! І про те, як люди переживають війну, про те, як вони вчаться відпускати, вчаться слухати себе і один одного. 

— Про те, що в кожному є зерно насильства?

— Також, також... Рита і Сташек мають багато насильства в собі. 

— Вони дозрівають не тільки до розлучення, але й просто стають дорослими.

— У цьому суть. Зустрічаються двоє дітей, які хочуть жити тут і зараз, бавитися і радіти.  А ти не можеш цього робити, якщо в тобі стільки болю.

— Їм вдається бавитись разом. Там багато жартів і насмішок.

— Несмішна забава на одну дію. Цей підзаголовок народився вже під час репетицій.

— Але ці забави жахливі. Їх нічого не об'єднує, окрім почуття гумору. Якщо вони і мають проводити час разом, то тільки для того, щоб посміятися.

— Це безпечний простір для них. Я думаю, що це дуже простий механізм. Рита і Сташек познайомилися в універі. Під час репетицій я розповідала, що вони разом обкурювались, бавились, малювали, і так пролетіло 15 років. Вони не зростали в цих стосунках.

— Вони не зростали, і стосунки не зростали.

— Так...

П'ятнадцять банок журека

На прем'єрі «Зачинених кімнат» я сиджу в залі з двома подругами Марії: журналісткою з Києва і акторкою з Одеси. Перша влаштовує своє життя в Познані, друга працює в театрі в Бидгощі. Українки живо реагують всю виставу. Вони голосно сміються, коли актори висміюють польські претензії на порятунок окупованої України. Польська публіка реагує стримано. Вони дивляться і слухають, але мовчать. Сміються в інших моментах.

— Поговорімо про політику. У виставі є чудова політична сцена. Рита і Сташек жартують про імпотенцію президентів Польщі та України. Поляки, напевно, понятття не мають, як українці сприймають політику. Для нас Зеленський — титан, для багатьох із вас — невмілий політик.

— Так. Знаєш... Я думаю, що я настільки не з цього світу, що сама не розумію всіх нюансів. Суспільство в Україні стало багатошаровим. Стільки соціальних груп з'явилося... Одні користуються з допомоги в багатих країнах і нічого не роблять, інші хапаються за будь-яку роботу в Польщі і тяжко працюють, а треті залишаються в Україні, бо їм краще під обстрілами, але вдома. І взагалі, щоб зрозуміти Україну, потрібно відчувати самоіронію.

— Українці більш саркастичніші, ніж поляки? — Дуже саркастичні. Ми стібучі. І до себе, і до інших.

— На прем'єрі я сидів з твоїми подругами з України. Вони сміялися в тих моментах, коли поляки ніяковіли.

— Рита каже Сташеку, що він, як і кожен європеєць, має слабкість до великої російської культури. Це жарт про європейців, але також і про нас. Ми самі мали слабкість до цієї культури протягом багатьох років і, на жаль, дехто досі має. Це вплив пропаганди. Важко звільнитися від цього за 5 років. Важко виздоровіти.

— А що було найскладнішим у роботі над виставою?

— Страх, що це буде незрозумілим і непотрібним. Я також боялася, якщо чесно, що поляки образяться, що я занадто гостро жартую, але, на щастя, є іронічні сцени не лише стосовно поляків, а й українців. 

— А не боялась за реакцію українців?

— Знаєш, зараз така мода — з усіх робити зрадників. З одного боку, я могла би стати зрадницею для українців. Сьогодні достатньо написати щось у фейсбуці, і хтось це прокоментує: «Легко тобі з Польщі про це писати!». З іншого боку, поляки можуть сказати: «Яка невдячна. Сидиш у нас і ще й іронізуєш». Я боялася за сцену, в якій Рита згадує свій перший Великдень після війни: «Я повернулася з п'ятнадцятьма банками журека і без пропозиції роботи».

— Але я запитую про професійну частину. Чи важко поєднувати роботу авторки, режисерки та акторки?

— Після цього всього вже думаю, що не складно. Мене запитували про цей потрійний виклик. У мене був один страх: буває, що актори роблять погані вистави. Проєкт починався з яскравого читання, і ніхто за мене цього не зробив би. Я кажу, як Рита: «Ніхто, окрім мене, не подбав би про це».

— Коли Рита це говорить?

— У монолозі про смерть батька. Коли вона сама кладе подарунки під ялинку. Ніхто не подбав би про це за мене — тобто Рита робить це, тому що так треба. Я почала це робити, бо вона моя дитина. Я хотіла сама цим займатися. Тим більше, що я мала досвід режисури та написання сценаріїв. Пьотр Крущиньський запропонував мені стати режисеркою, підтримував мене, дивився збоку і давав поради. Це рідкість, коли хтось довіряє чужій дівчині, яку знає 2 роки. У Новому театрі я лише з 2022 року. 

— Любиш роботу. 

— Я вважаю, що праця не може бути легкою. Не люблю, коли мене запитують, що було складним у тому чи іншому проєкті

— Я маю на увазі виклик у ремеслі. 

— Знаєш... Життя — це виклик. Ти виходиш з дому вранці, і це вже виклик.

— А потім відкриваєш календар із золотими думками Пауло Коельо.

— Не тільки українці стібучі! 

Туга і насильство

Рита і Сташек запрошують глядачів до музею, де розігрують радісні та моторошні сцени старого кохання. Вони сперечаються про авторство роману, який опублікував Сташек: Рита знущається над колишнім чоловіком, який згодом доходить до ґвалту. Герої годують старого професора. Потім Рита розповідає про своє дитинство. Вона згадує свою матір, море і кінець літа в Маріуполі.

— Рита сумує за Маріуполем. Чи подобалося їй це місто?

— Та годі тобі! Думаю, що ні. Маріуполь був для неї занадто сірим, занадто нудним. Це не туга за містом, а ностальгія за дитинством і справжніми емоціями, про які чесно собі говорила. Потім вона стала дорослою і, як багато хто з нас, почала брехати собі: що щаслива у стосунках, що живе повним життям.

Так часто буває. Ми потрапляємо у якийсь вир і не є щасливими, але для того, щоб почуватися добре, ми брешемо собі

— Рита насправді гарно пише?

— Гадаю, що так. Але я не знаю... Рита любить писати. Вона дуже щаслива і яскрава людина.

— У ній багато життєвої енергії.

— Так, вона може взятися за щось і зробити це.

— А Сташек буде гамлетизувати.

— Так, але Сташек більш здібний. Я закладала, що він геній, але неясно, чи стане він відомим і чи досягне успіху.

— Після сцени зґвалтування герої не розходяться. Чому Рита залишилася зі Сташеком? 

— Тому що Рита довгий час була дуже жорстокою по відношенню до Сташека. Десь у глибині душі вона відчувала себе погано через це. Коли ти дозволяєш собі бути жорстоким — фізично чи психічно — це заходить далі.

— Як мужчину, Рита стерла його в порох. Є момент, коли Рита вивозить Сташека зі сцени на троні з унітазу. Це приниження.

— Так, думаю, Рита це розуміє і дуже себе за це не любить. Коли це відбувається, Рита відчуває, що карає сама себе руками Сташека. Ось чому їм так добре. До пори до часу.

— Цю сцену приниження Сташека по-різному сприймають…

— Жінки і чоловіки.

— Як на це дивляться чоловіки і як на це дивляться жінки?

— Дуже смішно: хлопці приходять і кажуть, що Рита жахлива, але мовчать про сцену зґвалтування. 

— Вони що, не розуміють, що там зображене зґвалтування?

— Ні, справа не в цьому. Вони просто не говорять про це, тому що про такі речі не можна говорити.

— Зґвалтування — це щось погане. Що ще вони мають говорити?

— Так, але дівчата після цієї сцени з приниженням Сташека кажуть: «Я її розумію. Я розумію, чому вона так говорить».

— Чому Рита так говорить про Сташека?

— Тому що він дуже складна людина. Він мучить її все життя.

— А він її мучить?

— Звісно!

— А чим?

— Я думаю, що він втомлює її своїм небажанням жити. Він тягне її вниз

— Думаєш, це поширений досвід серед жінок?

— Я бачу такі приклади в житті, але це не означає, що він поганий, а вона хороша. Це означає, що вони погано підходять один одному. Такими найчастіше бувають перші стосунки.

Історії зсередини

«Зачинені кімнати» мають виразну структуру. Окремі ігри та забави переривають монологи персонажів. У першому Рита розповідає про світло і тінь, які ховаються у Сташеку. У другому вона переосмислює міф про Медузу, прекрасну жінку, перетворену Афіною на чудовисько в покарання за те, що вона наблизилася до Посейдона в храмі грецької богині. Рита нагадує, що Медуза насправді була жертвою зґвалтування. Сцена загострює гірку правду: «Афіна прокляла Медузу за те, що вона спокусила Посейдона». Третій монолог — це історія про таємничу рибу, яка живе на дні океану.

— Звідки ти взяла історії, які розповідає Рита?

— Зсередини. Перший монолог — про те, як добре їм було. З нього вийшла історія про вдалий секс пари, яка щойно познайомилася.

— Це була історія про секс? Я думав, що Рита вже розповідала про тінь, яка народжувалася у Сташека.

— Так. І це якраз те, що заводило Риту, коли вона була молодшою. Ця руйнівна сила Сташека. З іншого боку, друга історія з'явилася з лекції про міф про Медузу, на яку я колись натрапила. Згідно з цією інтерпретацією, Медуза була просто зґвалтована Посейдоном, а потім проклята.

— За те, що спокусила чоловіка.

— І за те, що він зґвалтував її в храмі Афіни. Монстр породив насильство. Драматургічно це чудова історія, майже голлівудська. У нас є наративна дуга: ми розуміємо, звідки з'явилася Медуза. Кожен монстр є результатом певних факторів. Це дитинство, суспільство, середовище. Але потім Рита розповідає історію про рибку. Це моя улюблена!

— Ще одна історія про море.

— Рита постійно говорить про море. Я почала шукати у Вікіпедії інформацію про дивних риб. І знайшла.

— Знайшла макропінну мікростому. Що тобі в ній сподобалось?

— Я — візуал. Для мене це красива риба. Красива і дуже дивна. Інопланетянка.

— Macropinna microstoma є прозорою. Рита теж стає прозорою для себе самої?

— З одного боку, прозора людина - це людина без шкіри. Це оголений нерв. Але з іншого боку, Рита зробила себе прозорою, або зрозумілою, для себе і для інших.

— Рита нарешті побачила, що у неї всередині, вона нарешті подорослішала?

— У цьому й суть. Ось до чого веде ця сцена.

Фантазія про дуальність предметів

Вистава триває дев'яносто хвилин на малій і камерній сцені. Танець акторів перетворюється на боксерський поєдинок. Декорації — пральна машина, туалет і ліжко — виконують подвійну роль. Лійка для душу перетворюється на мікрофон, ліжко — на ванну, туалет — на телефонну будку. Мінливість і подвійність керують світом Рити і Сташека.

— Чи не забагато ви туди втулили? Чи не губиться в цьому глядач?

— Я не знаю! Я мушу тебе запитати. Що ти подумав, коли я вперше прочитала тобі «Зачинені кімнати»?

— Що вони дуже токсичні. Можливо, вони не поводяться так у реальному житті, але вони діють один на одного як речовини, що вивільняють потужні токсини в хімічній реакції.

— Вони виявляють одне в одному найгірше. Сташек був би щасливий з іншою. Життя з Ритою для нього — це атомна бомба сповільненої дії.

— У мене таке відчуття, що кожен з них дає собі дозвіл робити боляче іншому.

— Коли мене запитують, хто з них жахливіший, я не знаю, що відповісти. Вони обидвоє такі.

— Звідси виникає співчуття у глядача?

— Співчуття виникає з того, що справа не в національності, не в гендері, не у віці, а просто в цій токсичності.

— Закритий простір загострює це ще більше.

— Спочатку я хотіла холодного середовища, маленьку холодну кімнату з ванною посередині, а потім Пьотр Крущиньський, який відповідав за сценографію, запропонував, щоб герої сиділи у ванній. Так почалася ціла серія фантазій на тему дуальності об'єктів. Сценографія раптом стала дуже умовною. Пральна машина "Frania" також працює як друкарська машинка. Я придумала, що лійка для душу стає мікрофоном. Емальована миска перетворюється на адаптер. Я хотіла, щоб декорації в якийсь момент ставали затишними і викликали у глядача ностальгію.

Коли питають мене: «Для кого «Зачинені кімнати»?», я думаю, що для всіх, але особливо для міленіалів. Все тут нагадує дитинство. Від цього стає дуже світло. Навіть сукня Рити нагадує такий фартух, який носили наші бабусі — чи то в Польщі, чи в Україні

— Вся індустрія розваг заробляє на цьому гроші.

— Ностальгія працює.

— То ти ловиш міленіалів?

— Ловлю. Звичайно, я ловлю, тому що знаю, як це робити. Я сама така. Я люблю музику та моду дев'яностих. Це діє на нас. І я справді вважаю, що це був чудовий час у культурі.

Фаталістка у польському театрі

«Зачинені кімнати» — це досвід подружжя, яке тікає від війни, що все ще триває і якраз входить у критичний момент. Сама Рита намагається художньо осмислити свою долю: вона пише роман про перші місяці війни в Україні і ставить вголос питання про цінність мистецтва, зробленого зопалу, без часової дистанції. Вона ділиться своїми сумнівами не лише зі Сташеком, але й з глядачами.

— Вистава отримала неабиякий розголос, і не лише в місцевих ЗМІ. Про що тебе запитують польські журналісти?

— Чого не вистачає польському театру.

— І що ти відповідаєш?

— Думаю, що нічого йому не бракує. Польський театр, як і кожен з нас, має все, що хоче мати в даний момент. Ти знаєш, що я фаталістка. Якщо щось має статися, то це станеться. Зараз у польському театрі є і наше мистецтво, тож, можливо, йому цього трохи бракувало. Я вважаю, що в театрі, не тільки в польському, але й в українському, ставлять забагато політичних п'єс.

— Безстрашних, полемічних, але водночас герметичних, зрозумілих лише певному середовищі.

— Так. Я не бачу в театрі кохання, в тому числі між чоловіком і жінкою. Я гетеросексуальна жінка і не знаходжу на сцені того, що мене зачіпає, хоча, можливо, зараз я говорю олдскульно. Я хотіла зробити виставу, в якій кожен впізнає себе. Я не маю на увазі гендер чи орієнтацію, а те, що є спільним для всіх — вразливість.

— А як це — робити п'єсу про війну під час війни?

— Це жахливо.

Два роки я свідомо відмовлялася від проєктів про українських біженців. Я не знаю, як про це говорити

Тепер треба знімати документальне кіно. Можливо, хтось зможе гарно подати це в кіно, я поки що — ні.

— Якщо я правильно зрозумів твою виставу, то ти не говориш про війну....

— Я не говорю про неї.

— Просто про розмови про війну. Я думаю, що це єдиний спосіб говорити про неї зараз.

— Можна діяти на цьому рівні, або робити документальне кіно — як Мстислав у «20 днях у Маріуполі», за який отримав «Оскара». Але знаєш, можливо, комусь це вдасться. Польський режисер щойно зняв фільм «Люди».

— Мацей Сьлесіцький, прем'єра в жовтні. Це фільм про початок повномасштабної війни очима п'яти жінок.

— Кажуть, що добрий. Подивимось! 

— А знаєш, що зняв Сьлесіцький?

— Кажи!

— «Сару».

— Справді? Бачиш, що нема випадковостей!

— «Сару» дивилась на українському телебаченні в 1990-х роках.

— Як звати того актора?

— Боґуслав Лінда.

— Точно! У тому сірому пальто і чорній футболці — це був мій перший краш! 

— Гадаю, тут немає жодних випадковостей, адже ми разом дивилися «Сару» буквально кілька днів тому. Ця історія все ще на тебе діє?

— Ну, ні.

— Але у Лінди і Влодарчик в квартирі є ванна, як у Сташека і Рити....

— Тож радій, що мені не спало на думку взяти сцену з велосипедом з фільму.

Це не моє життя

«Зачинені кімнати» створюються поетапно. Від першої ідеї до прем'єри минає кілька років. За цей час життя Марії змінюється на 180 градусів, а текст перекладається з української на польську.

— Як перекладається власний текст іноземною мовою?

— Під час спільної роботи над редагуванням польської версії текст зазвучав так гарно. Я тішилася, як дитина. Пам'ятаєш, як я з нетерпінням чекала тих моментів, коли ми вечорами сиділи за столом і редагували мій переклад. Це було так цікаво для мене: бачити, як з мого твору виходить щось інше, але при цьому він залишається тим самим.

— Польська мова твердіша для українського вуха?

— Твердіша і рішучіща. Швидша і менш поетична. Діє сильніше. Це як удар по голові — не знаю, як це пояснити, але це те, що я відчуваю. Текст став...

— Сильнішим?

— Гадаю, що так. Але ми цього ще не знаємо.

Треба зіграти в Україні. Я дуже хочу це зробити. Поїхати і зробити це з українськими акторами, побачити, як мою роль грає інша акторка. В мене нема ревнощів до Рити і Сташека. Нехай ця історія живе далі

Також скажу, що мені подобається працювати в колективі. У «Зачинених кімнатах» хороша команда. Натрапити на людей, які хочуть працювати — це велика удача. На початку я віднесла текст Пьотру Крущиньському. У той час я була на резиденції і мала підготувати проєкт. Пьотр взяв на себе сценографію. Було смішно, коли директор театру приходив на репетиції зі шматками лінолеуму і казав: «Марисю, я знаю, що ти дуже чутлива до кольорів. Будь ласка, вибери для відтінок підлоги для вистави». Кумедно і дуже мило.

— Під час резиденції ти допрацювала п'єсу, дала їй життя. 

— Я не люблю, коли у мене щось лежить у шухляді. 

— Так, навіть мої книжки віддаєш в антикварну крамницю!

— Саме так! Але зараз я хочу запитати тебе про одну річ. Ти знав, що п'єса була написана під впливом мого колишнього шлюбу. Як тобі працювалось з цим текстом? Це не було дивно?

— Ні...

— Розумієш. Ця історія має стільки етапів... Натхненням є мої попередні стосунки, але я не сприймаю Риту і Сташека саме так.

— Історія відійшла від оригіналу.

— Звісно, що так. «Рита і Сташек» — це зовсім не моє життя. 

Це мій театр

Прем'єра вистави «Зачинені кімнати» відбулась в суботу, 16 березня. У четвер і п'ятницю актори грають дві репетиції, відкриті для працівників театру. Актори не люблять цих перших показів. Виступати перед колегами по цеху з невідіграним матеріалом — це великий стрес, до якого додається ще й передчуття справжньої прем'єри. Марія досить впевнена у своїх постановочних ідеях, але хвилюється за емоції. Чи вдасться вдихнути життя в Риту?

— Про що ти думала напередодні прем'єри?

— Я встала в суботу і переживала за свою польську, але перед сніданком заглянула у Facebook. Тоді я зрозуміла, що 16 березня — річниця знищення мого театру в Маріуполі

— 16 березня 2022 року російські окупанти розбомбили драматичний театр з написом «Діти».

— Там ховалися сім'ї з дітьми. Загинуло більше трьохсот людей.

— Ти писала Пьотру.

— Я попросила його згадати про річницю одразу після вистави. Я б не змогла цього зробити.

— Це момент після прем'єри, коли актори, режисер і вся команда дякують один одному за спільну роботу.

— Пьотр влучно сказав про маріупольський театр. У такий момент слова потрібні, але їх недостатньо. Нехай говорять факти.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

‍

«Питання виїзду зі своєї країни для мене в принципі не стояло. Тимчасово до іншого регіону? Одного разу таке вже було, з мене досить. Я розуміла, що єдиний вихід — йти і виганяти окупантів зі своєї землі. Вісім років я чекала на можливість дати їм по руках».

Так 32-річна Ольга Бігар описує свої відчуття у перші дні повномасштабного російського вторгнення, коли вона разом з мамою та двома молодшими братами вирушила до військкомату. Ольга — артилеристка, офіцер ЗСУ, заступниця командира батальйону, начальниця групи об’єднаної вогневої підтримки. Позивний — «Відьма», бо, як каже сама Ольга, вона «вміє запалювати небо».

Як правильно запалити небо

— Якось ви сказали, що початок повномасштабної війни з Росією у певному сенсі став для вас полегшенням. Що ви мали на увазі?

— Я розуміла неминучість цієї війни. А очікування смерті, як відомо, гірше за саму смерть. Коли все почалося, це стало своєрідним полегшенням ще й тому, що цього разу Росія вторглася відкрито, і ми могли дати ворогові належну відповідь. До лютого 2022 року російські військові, які захопили території Донбасу, були без шевронів — формально «их там не было». В очах міжнародної спільноти це був, швидше, внутрішній конфлікт, і ми не мали можливості гідно дати відсіч.

Все, що відбувалося на Донбасі у 2014 році, я бачила на власні очі, бо сама родом з Краматорська. Я брала участь у спротиві окупантам. Вивезла рідних до Києва, вступила на юрфак, тому що зрозуміла, що треба знати, як захищати свої права. На той момент вже мала вищу освіту в галузі нейробіології. Здобуваючи другу вищу, працювала в юридичних фірмах, а потім відкрила власну компанію. У 2016-му році ще й народила сина.

Мені подобалася моя робота, але я також знала, що коли почнеться велика війна, я піду служити.

— Ваші брати та мама теж мобілізувалися?

— 25 лютого ми всією родиною пішли у військкомат. Зараз служимо у різних підрозділах сил оборони. Один брат — бойовий медик, другий — розвідник. Мама теж служить у ЗСУ.

Щодо мене, то я не обирала рід військ — на початку великої війни більшість з тих, хто приходив у військкомат, потрапляли до територіальної оборони. Я стала заступником командира піхотної роти. Пізніше керувала взводом, і після київської кампанії ми мали першу серйозну військову операцію на околицях Бахмута.

Я багато вчилася — і на практиці, і в теорії. Стала мінометницею. До мого взводу було відряджено 4 мінометники — і я побачила, як ситуацію на полі бою може змінити грамотно побудована система управління вогнем. Тому зосередила свої зусилля на вогневій підтримці. Комусь це може здатися складним, але мені було відносно легко і дуже цікаво.

— Робота артилериста пов'язана з цифрами і розрахунками?

— Необхідні знання математики (дякувати біофаку), топографії, топогеодезії. Тут немає вищої математики, але  є тригонометрія: ти прораховуєш балістику, дистанції.

Це ті самі синуси, косинуси та котангенси, які вивчаєш у школі і думаєш, що в житті це ніколи не знадобиться. Але артилеристу ці знання життєво необхідні.

Відбувається розрив снаряда — і тобі треба цей снаряд скоригувати, порахувати, на який кут він відхилився, перевести це в міру тисячних, перенести на карту та вирахувати, як змінити установки стрільби. Ми вже маємо унікальні автоматизовані системи, але первинні розрахунки все одно робимо самі. Одночасно коригуємо не один вогневий засіб, а декілька.

Одного разу у мене було одразу десять вогневих позицій. Іде штурм з боку ворога. Я планую вогонь, коригую його, розподіляю цілі, даю команди стріляти, фіксую розриви установок і веду всю статистику. Картинка з дрона часто залишає бажати кращого, але ти маєш визначити координати вибуху, запам'ятати, хто стріляв, дати швидко коректури і оперативно зафіксувати все це в журналі. Переді мною кілька моніторів, рація, навушник — і я паралельно веду розрахунки, записую координати, відповідаю по рації…

Навички відточуються поступово. Спочатку у мене було три міномети, потім шість, потім з'явилися гармати. Оскільки ми не маємо ані вихідних, ані свят, процес навчання та роботи фактично безперервний. Мій відпочинок — це поїхати на перевірку позицій. Постріляти самій, перевірити стан озброєння, облаштування бліндажів. Це теж входить до моїх обов'язків.

— Мінометні установки дуже важкі. Доводиться самій їх піднімати?

— Звичайно. Але тут треба розуміти, що сама я мінометну установку не пересуваю. Її зазвичай підвозять до місця, куди можна доїхати, після чого тягнуть квадроциклом або ми з побратимами дружно тягнемо її ременями.

У цій роботі багато нюансів, але в мене виходить. Восени 2023 року стала тимчасово виконуючим обов'язків офіцера вогневої підтримки, а в грудні — заступником командира батальйону з артилерії.

— Ви говорили, що іноді мінометнику доводиться виконувати ювелірну роботу, щоб не потрапити у своїх же. Про які ситуації йдеться?

— Зараз війна змінилася: вона не маневрена, а позиційна. Ми знаходимося в обороні, і відстань між нашими окопами та окопами противника може бути до 25 метрів. Згідно з доктриною, артилерії заборонено працювати великим калібром на відстані менше 400 метрів. Але якщо противник займає позицію максимально близько до нашої, я під свою відповідальність проводжу заходи щодо укриття нашої піхоти, а далі ми працюємо як хірурги. Прораховуємо 10 тисяч разів, робимо кілька влучних пострілів, і зберігаємо позицію за нами. З боку бій може здаватися некерованим, але насправді це складний і ретельно спланований процес.

— Що для вас найскладніше на війні?

— Коли немає зв'язку з позицією, і ти усвідомлюєш, що можеш втратити людей. Як командир розумієш, що якщо це сталося, значить, робота була проведена неправильно, і це твоя помилка. А навіть якщо не твоя, все одно важко сказати собі, що це нормально — втрачати особовий склад.

Найважче, коли йдеться про хлопців 20-25 років — вони у мене асоціюються з молодшими братами. Нещодавно один із наших найкращих командирів-гранатометників потрапив під обстріл, і я відреагувала надто емоційно, у мене тремтіли руки. Підлеглі не повинні бачити мене у такому стані.

Від настрою та поведінки командира залежить дуже багато. Особливо якщо для когось із підлеглих це перший бій.

Десь у 70 відсотків людей стрес від першого бою проявляється однаково: людина наче йде в мушлю. Вона не здатна сприймати інформацію, виконувати накази. Інстинкт підказує, що треба бігти — і байдуже куди.

У такій ситуації вирішальну роль може відіграти спокійний командир, який усміхнеться, заспокоїть, навіть пожартує. Ось стоїть у мене на позиції боєць, ми вивіряємо міномет. І тут починаються «прильоти». Я розумію, що якщо перший снаряд впав за сто метрів від нас, другий ще теж пройде повз. А ось третій вже може влучити. Тож маємо три хвилини, щоб відійти в позиції.

Кажу бійцю знімати трубу, а він не може цього зробити — руки ходуном, паніка. Я, спокійно сидячи на землі і всім своїм виглядом показуючи, що не відбувається нічого надзвичайного, починаю його заспокоювати. Хай навіть противник влупив по нашій позиції або дах горить, ми не панікуємо: одягли маски, на обличчя ганчірочки і чекаємо, коли закінчиться обстріл, щоб спокійно вийти.

— А вам взагалі буває страшно?

— Так. Пам'ятаю, коли одна позиція доповіла, що на іншу летять три ворожі КАБи (коригована авіаційна бомба. – Авт.), у мене всередині все замерзло, перехопило подих… Я швидко підняла евакуаційні групи і сказала їм брати з собою ломи та кирки. Щоб якщо завалить, ми змогли когось відкопати.

«Ставлення до жінки у війську змінилося»

— Вам як жінці-командиру доводилося стикатися з упередженнями, сексизмом?

— До 2016 року в українській армії в принципі не було бойових посад для жінок. З початком повномасштабної війни з'явилося чимало молодих НАТО-орієнтованих командирів, і ставлення до жінки у війську змінилося.

Але, безперечно, іноді можу почути щось із серії: «Жінка-командир? Ну-ну». Але я не сприймаю це як особисту образу. Не всі люди освічені і виховані. А якщо ти занадто чутлива і не здатна перетворити ситуацію на жарт, значить, армія не для тебе.

— У соцмережах є відео, як ви, перебуваючи у зоні бойових дій, робите собі манікюр під лампою для гель-лаку.

— Насправді я ненавиджу це робити. Але потрібно. Манікюр на війні — це питання не краси, а насамперед зручності. Покриття гель-лаком краще захищає нігтьову пластину від холоду та травм, від агресивних речовин, якими чистиш зброю. На адреналіні ти можеш і не помітити, як отримав травму. Можеш вдаритися рукою, впасти, вибачте за деталі, на труп. Потім звідти вишкребаєшся, руки в землі, помити їх ніде… Коли нігті захищені гель-лаком, вища ймовірність того, що шкіра під ними вціліє.

Довгі нігті виконують чимало практичних функцій. Наприклад, з ними легко розрізати упаковку з порохом. Нещодавно я за допомогою довгого нігтя дістала зі своєї ноги уламок… А гель-лак і лампа необхідні ще й для того, щоб заклеювати пластик чи паяти деякі деталі.

— Кажете, адреналін блокує відчуття болю. Як це відбувається?

— На адреналіні підвищене серцебиття, тобі здається, що ти можеш усе. Сам по собі стан кайфовий, ейфорія. Але згодом настає те, що ми називаємо відкатом.

Коли крайній раз я потрапила під «гради» у Часовому Ярі, на адреналіні змогла після цього пробігти 10 кілометрів. Натомість потім мене повністю вирубило — я проспала три години і не чула, як по нам били КАБами. Це і є відкат — організм забирає своє.

Після цього у тебе тижні два жахливий настрій, не можеш їсти, спати, відчуваєш нудоту і головний біль. У такі моменти краще залишатися у розташуванні роти й завантажити себе рутинною роботою. А якщо дають відпустку, то їхати до родини вже згодом — коли відновишся психологічно.

— У вас є семирічний син. Ви говорили, що іноді відчуваєте необхідність відмежуватись від найближчих і навіть від дитини. Що це означає?

— Можливо, це звучить дико, але я розумію, що можу загинути. Моє життя зараз присвячене державі, а не сім'ї. І мої зусилля спрямовані на те, щоб зробити сина максимально самостійним. Щоб якщо зі мною щось станеться, він зміг відносно нормально це пережити.

Ще один момент у тому, що не завжди свій настрій та стан правильно ділити з поки що психологічно незрілою дитиною. Перед тим, як їхати до сина, я намагаюся максимально вивітрити з голови мілітарну тематику.

— З початком повномасштабної війни ви поставили інтереси держави вище за власні. Чому? Що для вас Україна?

— Для мене Україна — це не лише певні межі на топографічних та географічних картах. Це культурний код. Це традиції, мова, винаходи. Нам є чим пишатися.

Разом з тим коли українці приїжджають до Польщі, Німеччини чи Британії, вони приємно дивуються ідеальним дорогам, рівню життя. Коли ми приїжджаємо на навчання на бази НАТО, захоплюємося тим, як у них побудовані всі процеси. Так от я зараз воюю за те, щоб ми змогли побудувати такий самий комфорт, мир і демократію у своїй країні.

Але для цього спочатку треба подолати ворога. Ми зможемо нормально жити і розвиватися лише якщо відгородимося від Росії та Білорусі колючим дротом та 10-кілометровою замінованою зоною. Потрібно вигнати окупантів з нашої землі. І ми з побратимами активно над цим працюємо.

Фотографії з приватного архіву Ольги Бігар

У поліклініці Богомольця, що на Сагайдачного у Києві, щодня протягом двох тижнів я перетиналася з молодою, дуже вродливою дівчиною. Я ходила на голкотерапію, а вона ― на сеанси до психотерапевта. Того дня дуже дощило, і наші лікарки запізнювалися. Я витягнула книгу з психології і почала читати. Дівчина краєм оком поглядала на сторінки видання. Я бачила її зацікавлений погляд.

― Хочете почитати? ―  запитала я, на що дівчина мовчки кивнула і усміхнулася.

Так ми зовсім неочікувано розговорилися.

Таня В. родом з Київщини. Їй 19 і вона пережила окупацію Бучі. Коли почалася повномасштабна війна, з будинку, де Таня мешкала з мамою, прикутою до ліжка, половина мешканців встигли втекти. Таня залишилася з мамою, так як та практично не ходила. «Мама дуже просила мене, щоб я їхала з сусідом ― дядьком Іваном. Але як я могла залишити її саму?.. Це було дуже страшно», ―   пошепки розповідає Таня і оглядається по сторонах, щоб її ніхто не почув. Вона неохоче розповідає про те, що пережила, не хоче вдаватися в деталі, бо їй важко. На Таніних очах орки вбили кількох сусідів, а саму дівчину згвалтували двічі.

«Дякувати Богу, що вони не робили це при моїй мамі. Вона би цього не пережила. Інколи мені здається, що краще було би, аби вони мене вбили, ніж так понівечили мою психіку і поглумилися над тілом. Але завжди тримає мама і її любов. Я дякую небесам, що орки її не чіпали. Ми взагалі якимось дивом залишилися живими» ― розповідає Таня і дуже просить не фотографувати її та не вказувати прізвища

Вона досі живе у страхах. Розповідає, що їй ставлять ПТСР. «Я постійно працюю з психотерапевтом. Але постійно бачу жахливі сни, в яких наче повторюється те, що я пережила в той моторошний лютий; я весь час відчуваю себе  в  небезпеці, досі борюся з панічними атаками. Я дуже мрію повернутися до звичного життя. Але чи буде воно коли-небудь для мене звичним?» ― Таня засмучено дивиться наперед себе в одну точку,  в тоді відкидає пасмо чорного волосся з чола. Вона як сполохана пташка тремтить і часто поглядає на телефон. В її очах ― дуже багато страху, смутку та відсторонення від світу та людей. А ще ― багато ніжності, добра і дитячої наївності.

Мені хочеться поставити ще багато запитань, але Таня не готова згадувати і розповідати. Я не тисну і не намагаюся заглянути дівчині в душу. Тим часом приходить лікарка і викликає блакитнооку Таню. Я віддаю дівчині свою книгу ― вона дякує і ледь помітно усміхається кутиками пухких губ. Потім ми ще перетиналися кілька разів, але говорили на нейтральні теми.

Перед моїм від’їздом до Варшави ми обмінялися телефонами, і Таня попросила  залишити книгу в подарунок.

― У ній багато тепла і гарних порад. Здається, після деяких технік мені на якийсь час стає легше. Дякую тобі, ― сказала Таня. І ми обійнялися.

Я досі час від часу переписуюся з Танею ― дуже обережно, з теплом, намагаюся вислухати, підтримати. Таких, як Таня, ― сьогодні тисячі: як в Україні, так і за кордоном, які зіткнулися з травматичним досвідом

У кожного своя історія пережитого та своя історія боротьби з ПТСР. Загалом посттравматичний стресовий розлад ― це серйозний стан, який потребує уваги та лікування. Підтримка, яку отримують ті, хто стикається з цим станом,  визначає їхню можливість відновлення та пристосування після травматичного досвіду.  Як правильно себе поводити з людьми, які страждають на ПТСР та як їм допомогти ― розповіла Марина Усенко, психотерапевтка, лайф-менторка, засновниця мережі UMschool.

Що таке ПТСР і які його основні прояви?

ПТСР або посттравматичний синдром  ―  це психологічний розлад, що розвивається після переживання або спостереження за екстремально травматичними подіями. Симптоми включають непрохані спогади про подію, нічні кошмари, уникнення ситуацій, що нагадують про травму, почуття відчуженості та підвищену збудливість.

Що спричиняє ПТСР? Як впливає війна на розвиток цього розладу?

Причиною ПТСР може стати будь-яка травматична подія, що має сильний емоційний сплеск або довготривалий вплив на людину.

Війна збільшує ризик розвитку ПТСР, екстремальний рівень стресу та травматичних подій, які людина може пережити або бачити. Це може бути безпосередній бойовий досвід, втрата близьких, свідчення насильства або знищення, зміна звичайного способу життя, після чого люди відчувають себе «як дерево, що вирвали з коренем і кинули».

Хто страждає на ПТСР?

ПТСР не обмежується військовослужбовцями; це також цивільні особи, діти, жінки та чоловіки ― усі можуть стати жертвами цього розладу під час війни та еміграції.

Які розрізняють фази ПТСР?

Розлад проходить через декілька фаз:

1. Шок і заперечення: незабаром після травматичної події людина може відчувати оніміння або невіру в те, що сталося, бо на початку психіка витісняє болісні події. «Цього не може бути», «Я не вірю».

2. Постійне переживання: Людина переживає подію знову і знову через
спогади та сни. Це схоже на день бабака, з якого самостійно тяжко вийти. В цей момент людина починає жити минулим, немов застрягає в певному часі.

3. Відновлення: Поступове усвідомлення і прийняття травми, пошук способів адаптації і відновлення. І тут потрібно багато любові та підтримки.

Як проявляється посттравматичне зростання і що це таке? Як людина поводиться у цих станах?

Посттравматичне зростання ― це коли людина, переживши важку ситуацію або травму, знаходить в собі сили не тільки впоратися з негативним досвідом, але й стає сильнішою, мудрішою, краще розуміє себе і світ навколо. Це не про те, що травма є чимось хорошим, але про те, як людина може використати свій важкий досвід для особистого зростання.

Простими словами, уявіть, що ваше життя ― це сад. Травма ― це велика буря, яка знищує багато чого в цьому саду. Посттравматичне зростання відбувається, коли ви, після цієї бурі, не просто відновлюєте свій сад до попереднього стану, а й знаходите способи зробити його ще кращим, міцнішим і красивішим, ніж він був до бурі.

Ось декілька прикладів того, як може проявлятися посттравматичне зростання:

― Краще розуміння власних цінностей і того, що дійсно важливо в житті. Ви починаєте цінувати кожен день і відносини з близькими більше, ніж раніше, бо розумієте, що найважливіше.

― Посилення внутрішньої сили. Ви розумієте, що змогли впоратися з великим випробуванням, і тепер відчуваєте, що все в житті має свій сенс.

― Покращення відносин з іншими. Переживши травму, ви можете глибше співчувати іншим, краще розуміти їхні переживання та стати більш відкритими.

― Відкриття нових можливостей або інтересів. Інколи травма може змусити вас змінити напрямок у житті або відкрити для себе нові захоплення та покликання, особливо через допомогу іншим та творчість

― Глибше духовне розуміння. Деякі люди знаходять в собі нове духовне вимірювання або починають глибше розмірковувати про мету свого життя, шукаючи сенси та призначення. Так починається шлях до себе.

Посттравматичне зростання не відбувається автоматично або відразу. Це процес, який вимагає часу, рефлексії та інколи допомоги з боку фахівців.

Чим небезпечний ПТСР? До яких наслідків може призвести?

Необроблений ПТСР може призвести до тривалих наслідків, включаючи депресію, анксіозність (стан тривожності, який характеризується постійними або частими переживаннями тривоги, страху, напруженості та незручності), зловживання алкоголем або наркотиками, а також до руйнування особистих відносин і труднощів у повсякденному житті. Людина з ПТСР прокручує в голові одні й ті самі спогади, живе ними, тому закривається в собі. Чим довше вона знаходиться в такому стані, тим складніше з нього виходити.

Як виглядає дитячий ПТСР: які є відмінності в проявах?

У дітей ПТСР може проявлятися через надмірну прив'язаність до батьків, втрату інтересу до ігор, проблеми зі сном або агресивну поведінку. Важливо стежити за змінами в поведінці дитини та вчасно звертатися за професійною допомогою.

Чи однаковий перебіг ПТСР у військових та цивільних осіб?

Хоча ПТСР у військових часто асоціюється з бойовим досвідом, цивільні особи також ризикують розвинути розлад через втрати, евакуацію, знищення майна або свідчення насильства. Обидва досвіди є валідними та потребують уваги.

Для військовослужбовців ПТСР зазвичай пов'язаний з досвідом бойових дій. Це можуть бути прямі бої, втрати побратимів, свідчення тяжких поранень або смерті, заручництво чи тортури. Військові можуть відчувати великий тиск і відповідальність за життя інших, що також сприяє розвитку ПТСР.

Цивільні особи можуть зазнати ПТСР через природні катастрофи, аварії, насильство (включаючи домашнє і сексуальне), терористичні акти, або, у випадку війни, через евакуацію, втрату дому чи близьких, свідчення насильства або загрозу власному життю. Різноманітність причин може спричинити широкий спектр реакцій на травму

Хоча багато симптомів ПТСР схожі між військовими та цивільними, способи їх проявлення можуть різнитися:

― Військові частіше можуть мати симптоми, пов'язані з підвищеною пильністю та агресивною поведінкою. Це пов'язано з потребою бути постійно насторожі під час військової служби. Вони також можуть мати сильніше відчуття провини чи сорому за свої дії, або бездіяльність у бойових умовах.

― Цивільні особи можуть більше страждати від відчуття безпорадності та жертви, що супроводжується відчуттям  безсилля. Вони також можуть мати проблеми з довірою до інших людей та відчувати сильний страх повторення травматичного досвіду.

Як багато українців зверталися до Вас з ПТСР?

Досить багато. Особливо на початку війни. Люди зверталися з ПТСР в дітей, самим їм було соромно визнати, що теж мають проблеми. Але потім почали звертатися й дорослі, в загальній кількості це було більше 50 осіб.

Як лікують ПТСР?

Лікування включає психотерапію, таку як когнітивно-поведінкова терапія або EMDR, а в деяких випадках і медикаментозне лікування. Самопідтримка і підтримка з боку близьких також відіграють ключову роль у відновленні.

Дуже хороша базова допомога ― це вишивка, розмальовка по кольорах, малювання в техніці зентангл, плетіння з бісеру. Коли людина збирає з дрібних частин візерунок, вона збирає заново свою особистість.

Куди звертатися за допомогою?

В залежності від складності стану звертатися потрібно до психотерапевта і психіатра. Я рекомендую не боятися лікаря-психіатра, просто піти і отримати його консультацію, щоб чітко розуміти глибину проблеми та швидко повернути психіку в норму.

Також в Україні існують численні організації та ресурси для підтримки осіб з ПТСР, включаючи національні гарячі лінії, центри психічного здоров'я, а також міжнародні НГО, що працюють в країні. За кордоном також є центри, які надають допомогу.

Які стратегії або методи можуть допомогти в розпізнанні ПТСР у себе чи інших людей?

Усвідомлення симптомів ПТСР у себе або близьких є дуже важливим першим кроком до здорового способу життя.

Розпізнавання ПТСР може бути непростим завданням, але є кілька ознак, які  допоможуть вам чи вашим близьким зрозуміти, чи є потреба у додатковій підтримці або лікуванні:

―  часте відчуття сильного страху, тривоги  або злості  без явної причини

―  нав'язливі спогади про травматичну подію, які заважають жити звичайним життям, можуть бути ключовим індикатором.

―  уникнення людей, місць або ситуацій, які нагадують про травму, а також втрата інтересу до раніше приємних занять.

―  проблеми зі сном, як-от кошмари чи безсоння, або труднощі з концентрацією уваги

―  постійний поганий настрій, відчуття відчуженості або нездатність відчувати радість.

Якщо Ви знайшли в себе кілька з названих вище пунктів, обовʼязково зверніться до фахівця. Краще це буде профілактичний похід до спеціаліста, ніж занурення в травму.

Як вберегтися від ПТСР?

Щоб вберегтися від ПТСР, потрібно бути дуже уважними до себе і вчасно реагувати на певні події:

― одразу після травматичних подій звернутися до психотерапевта;

―  дотримуватися безпечного режиму дня: водний режим, їжа, режим сну;

―  прогулянки на свіжому повітрі;

― дихальні вправи;

―  техніка вільного письма (коли людина щодня виписує всі свої думки на папір і не читаючи текст, викидає лист на смітник);

―  тілесні вправи для стабілізації емоційного стану;

―  спілкування з близькими та друзями, бо підтримка дуже важлива в цей період;

―  слухати музику Моцарта, бо вона вирівнює роботу нервової  системи.

Як розмовляти та поводитись з людьми, які страждають на посттравматичний стресовий розлад?

Людині з ПТСР потрібна присутність близьких, прийняття та багато любові. Їх зцілення відбувається через теплі розмови, обійми, уважність та сумісні ритуали: теплий чай з улюбленої чашки, спільний сніданок, спільна творчість.

І тут дуже важливі границі, трошки більші, ніж до ПТСР. Не можна тиснути на таку людину або знецінювати її почуття болю. Хорошим початком до зцілення буде також залучення такої людини до звичайних домашніх справ, в яких «Ви без неї просто не впораєтесь». Таким чином Ви допоможете людині переміститися з травми в теперішнє, формуючи якорі через сумісні справи та ритуали.

Підтримка і розуміння від близьких може суттєво допомогти людям на шляху до одужання від ПТСР. Водночас важливо пам'ятати, що професійна допомога є ключовою в лікуванні цього складного розладу.

‍