Що цікавого на українському стенді Міжнародного книжкового ярмарку у Варшаві 2024?

Альдона Гартвіньська: Україна не з'явилася у твоєму житті з початком повномасштабної війни. Ти бував там регулярно ще до Революції гідності.

Томаш Сікора: Вперше я відвідав Україну в 1992 році. Я тоді навчався в четвертому класі середньої школи. У нашій школі організовували різні такі поїздки для молоді, наприклад, до Німеччини. Після того, як Україна відновила свою незалежність, з'явилася можливість для польської та німецької молоді поїхати в Україну. Я скористався цією можливістю, і ми поїхали до Львова автобусом. На той час я вже трохи грав на гітарі, познайомився з багатьма хорошими людьми, українською молоддю в музичній академії. Звідти все і почалося. Пізніше, у 1990-х роках, я часто бував у Львові, бо їздив туди до своєї тодішньої дівчини, яка вивчала у Львові живопис. Хоча насправді я так захопився Україною завдяки Андруховичу.

Познайомився з ним на літературному фестивалі «Порт Вроцлав 2005»?

Так, до Вроцлава було запрошено багато поетів, зокрема й українських. У програмі був їхній авторський вечір та презентації книжок: «Пісні для мертвого півня» Юрія Андруховича та «Історія культури початку століття» Сергія Жадана. Поети і поетки мали читати свої вірші на сцені, і організатор подумав, що було б непогано, якби хтось грав музику, яка супроводжувала б їхні виступи. Вони виходили на сцену по черзі, читали по кілька віршів, а ми, об'єднані гурти «Карбідо» та «Корморани», імпровізували. 

Андрухович же був єдиним поетом, який підійшов до нас, виконавців, і дав нам конкретні завдання. Він казав: «Слухайте, якщо буде вірш «Козацька Ямайка», грайте реґґі, а на інший вірш грайте а-ля Том Вейтс». Ми зіграли. Це було настільки гаряче, що організатор Port Literacki запропонував ідею, що, можливо, ми могли б записати спільний альбо.

Обидві сторони були зацікавлені, і так і сталося. Ми записали альбом у 2005 році, а через рік поїхали з концертом в Україну. Ми були кинуті в дуже глибоку воду, тому що нам довелося проїхати 1500 кілометрів з Вроцлава до Харкова, де на нас чекав Юрій. Фестиваль називався «Цех» і був організований, зокрема, Сергієм Жаданом.

Для нас це все було захоплююче, я ніколи раніше не бачив нічого подібного на власні очі. Назва «Цех» походить від тієї частини театру, де виготовляють декорації. І справді, ми грали саме там, до того ж напівлегально. Там відбувалися різні події зі світу української культури, а в репертуарі театру була російська класика. Ми були там одразу після Помаранчевої революції, тож настрій також був революційним. Харків на той час був майже повністю російськомовним містом. Жадан і його колишня дружина, нещодавно покійна режисерка і засновниця незалежного харківського театру «Арабески» Світлана Олешко, розповідали мені, що в Харкові була лише одна середня школа, де можна було навчатися українською мовою. До речі, їхній син ходив саме до цієї школи. Незважаючи на Помаранчеву революцію, всі були трохи пригнічені, бо русифікація Харкова була настільки сильною, що це могло здатися програною битвою. Але під час Майдану, а потім і після початку повномасштабної війни, коли Харків захистився і на вулицях дедалі частіше можна було почути українську мову, я думаю, що саме творчість Жадана та інших харківських митців спричинилася до цього. Це була їхня важка праця, щоб зробити місто українським, зупинити русифікацію, вичистити ці посткомуністичні відкладення, цю пострадянську ментальність… Ця ментальність, напевно, ще десь зустрічається сьогодні, але я думаю, що вона стала марґінальною. Цей український патріотизм був настільки молодим і свіжим, настільки прогресивним, настільки прозахідним і настільки сильним, що коли настали моменти випробувань, Харків захистився, захищає себе і є містом, яке не здалося.

Як харків'яни реагували, коли бачили вас на сцені?

Перед нашим концертом виступали різні поети, і публіка реагувала дуже жваво. На нашому «Літературному порту» ми намагалися зробити вірші поетів цікавішими за допомогою музики, але загалом публіка ніби проспала. Звичайно, частина публіки вбирала поезію, вона їм подобалася, але вони переживали її ніби зсередини, внутрішньо.

З іншого боку, в Україні ми зіткнулися з дуже захопленим, навіть екстатичним слуханням поезії. Поети читали свої вірші, а аудиторія щось договорювала, спонтанно вигукувала, плескала в долоні, перебувала в постійному русі. Все це було дуже жваво. Після нашого концерту, який також був сприйнятий з ентузіазмом, люди танцювали під музику, хоча вона часом була непростою, це не музика для танців. У нашому репертуарі на той час була пісня «Козацька Ямайка», це музика в стилі реґґі. Люди також були в захваті від неї.

Як змінювалася аудиторія, яка приходила на ці виступи?

Вона постійно змінювалася, і до Майдану, до 2013 року, це було зовсім нове покоління людей. Я тоді теж був молодий, тож це було покоління людей мого віку або молодше. Вони приходили на наші концерти, і мені було зрозуміло, що для них важливі слова: «український», «українське», «українська». Я на власні очі побачив, що таке побудова громадянського суспільства, хоча тоді ще не міг його назвати. На наші концерти в Києві, Харкові чи Івано-Франківську приходили люди, які випромінювали неймовірну енергетику: ми українці, це наша країна, ми не хочемо нікуди їхати на заробітки, ми хочемо бути тут, тут будувати своє місце на землі.

Для мене це стало зрозуміло після приходу до влади Януковича у 2010 році. У 2011 році ми мали грати концерт у Києві, і того ж дня відбувся з'їзд Партії регіонів. Місто було заблоковане, тому що ці політичні олігархи просто перекрили пів-Києва, щоб провести цей з'їзд. Люди не могли потрапити на наш концерт у Будинку офіцерів, що біля Арсеналу. Ми почали отримувати багато сигналів від людей, що вони запізнюються, що вони не можуть проїхати через місто. Юрій розсердився і сказав, що ми переносимо концерт на годину, щоб усі ці люди могли туди потрапити. Коли вони прийшли і зал заповнився, ми трохи змінили репертуар. Ми грали більш революційні, більш жорсткі пісні. Зал був повен людей, налаштованих проти влади, тому що вони вже зрозуміли, що Янукович — проросійський президент і нічого доброго від нього чекати не варто.

Ця наша аудиторія, ті люди, з якими я познайомився тоді, які приходили на наші концерти протягом усіх цих років, у 2014 році пішли на Майдан.

У певному сенсі, завдяки цим концертам і моїй присутності в Україні щороку, я став свідком побудови громадянського суспільства, суспільства, яке взяло справу в свої руки і розпочало Революцію гідності

Пізніше, коли почалася війна на Донбасі, ми грали на останньому фестивалі «АртПоле», ідея якого виникла ще у 2003 році. У попередні роки він проходив, серед іншого, в Карпатах, під Одесою, а потім багато років у дуже мальовничому місці біля невеликого села Уніж на Дністрі. Однак у 2014 році організатори зіткнулися з тим, що фестиваль довелося на деякий час призупинити, оскільки більшість людей, які над ним працювали, або волонтерів пішли воювати в зону АТО. У складі різних добровольчих підрозділів, у тому числі «Айдару».

Я пам'ятаю, що наш концерт розпочався з хвилини мовчання, тому що один з друзів АртПолу загинув на війні. Мене шокувало, що громадянське суспільство, яке прокидалося, проливало кров в окопах.

Потім почалися перформенси на сході України. Сергій Жадан та Юрій Андрухович виступали в Торецьку, Нью-Йорку, Краматорську. Ви також мали можливість побачити Маріуполь у ті буремні часи.

‍

У 2015 році ми з Юрієм Андруховичем мали тур, в якому один концерт був власне в Маріуполі. Ми добиралися туди, протискуючись через кілька блокпостів — звісно, ситуація була непорівнянна з тим, що є зараз. Лінія фронту була за 8 кілометрів від Маріуполя, і ми жили в готелі, вікна якого були заклеєні. Це був перший раз, коли ми зіткнулися із загрозою, вона висіла в повітрі. Настрій перед концертом був дуже патріотичний. Ми грали в будинку культури, перед нами виступали діти в синьо-жовтих костюмах.

Нещодавно я натрапив на карту Маріуполя, на якій хтось старанно позначив місця з фотографіями місць, де загинули люди, і важливих будівель, яких більше не існує. Я знайшов там фото залу, де ми грали, — повністю зруйнованого, як і багато інших місць у Маріуполі. Це мене глибоко зачепило.

А потім почалися важкі часи. Спалах пандемії коронавірусу майже на рік зупинив світ — скасовані заходи, концерти, закриті кордони. І саме тоді, коли все потроху почало повертатися до нормального життя, настало 24 лютого 2022 року.

У 2020 році у нас був запланований великий концерт у Вроцлаві на честь 60-річчя Юрія Андруховича, на який були запрошені чудові артисти з України. Буквально за два дні до цієї події почалася пандемія, і нам довелося все скасувати. Цей час у тотальному ув'язненні загострив у нас потребу повернутися в Україну.

Ми думали, що коли все закінчиться, ми зможемо знову поїхати в нашу Україну і відіграти там кілька концертів, поспілкуватися з людьми. А коли почалася повномасштабна війна, ми зрозуміли, що дійсно повернемося в Україну, але вже по-іншому. Я знав, що треба допомагати нашим друзям

У ті перші дні, перші години я піддався російській пропаганді. Я бачив танки на вулицях Києва, тож у мене було переконання, що російська армія ось-ось захопить Київ. А якщо вона захопить Київ, то захопить всю Україну, тож Харків вже втрачено. Я написав Жадану і Андруховичу. Пропонував їм приїхати до нас, у Вроцлав , щоб вони знайшли тут притулок. Звичайно, вони сміялися з мене і казали, що залишаються в Україні, бо їм це потрібно, бо вони будуть всіляко захищати свою батьківщину.

Тому я вирішив допомогти, чим міг. Спочатку ми зробили концерт у Вроцлаві, крім нас там були гурти українців, які вже кілька років живуть у Вроцлаві. Ми зібрали трохи грошей, купили на них деякі речі і спробували відправити їх до Києва, нашим друзям з «АртПоля». Тоді, на самому початку, була реальна потреба у всіляких речах, навіть у їжі чи підгузках для дітей, бо логістика розвалилася по всій Україні і не було доступу до базових продуктів. Я також пам'ятаю запити на гігієнічну помаду і креми, тому що люди сиділи в підвалах на морозі, і їхня шкіра тріскалася від холоду. Іноді ці вантажі приїжджали швидко, а іноді їхали до місяця, бо все застрягало на якомусь складі.

Я все більше і більше думав про те, щоб поїхати туди. У липні чи серпні Жадан вперше приїхав з Харкова до Польщі. Він був настільки виснажений, що я не впізнала його на вулиці. Коли він повернувся, ми перевезли його через кордон в Україну, користуючись нагодою відвідати нашого спільного друга, джазового музиканта Марека Токаря, який одразу після 24 лютого пішов до армії.

Відтоді ти продовжуєш підтримувати ЗСУ, допомагаєш Сергію Жадану та його 13-й бригаді Національної гвардії «Хартія», розпочав збір коштів. Чи бачиш відмінності в зацікавленні людей цією війною в минулому і сьогодні? Чи складніше збирати кошти для закупівлі допомоги?\

Я підтримую Жадана, а також інших друзів, яких я знайшов за роки поїздок в Україну, які зараз або служать в армії, або працюють волонтерами чи добровольцями. З Олею Михайлюк з АртПоля, наприклад, ми їздимо до 10-ої гірсько-штурмової бригади та 102-ї бригади, в якій служив Юрко Стецик, музикант і син наших друзів-художників з Івано-Франківська. Він загинув на полі бою два роки тому, і його тіло досі не можуть знайти. Також у 10-ій бригаді служать наші друзі-гуцули з села Бабин, зокрема, сільський голова. Ми зробили репортаж про наші подорожі з карпатських гір на Донбас, під Бахмут, взявши за принцип, що якщо ви створюєте будь-яке мистецтво — музику, кіно, живопис, будь-що, що стосується війни в Україні — обов'язково підтримайте СЗУ, закинувши, зібравши або доставивши речі солдатам. В результаті ми забезпечили обидві ці бригади великою кількістю безпілотників.

Ще два місяці чи півроку тому була тенденція до зменшення. Таке відчуття, що людей ця війна безпосередньо не зачіпає. На самому початку вторгнення багато людей були налякані, зі страху кинулися допомагати. Потім підтримка поступово зменшилася, люди звикли. Я пам'ятаю перший такий похмурий момент. Це було навесні 2024 року, коли Республіканська партія США заблокувала допомогу Україні. На фронт перестали надходити боєприпаси.

Ми тоді сиділи в одній з артилерійських бригад, і там панував дуже похмурий настрій, оскільки люди стали менш охоче робити пожертви, а на додачу до цього США перекрили кран. Солдати не знали, що буде далі.

Тепер з'явився Трамп, непередбачуваний божевільний, але це вже не зламало дух солдатів. Ну, і люди останнім часом трохи прокинулися

З іншого боку, одне з моїх спостережень є досить неприємним і негативним. Воно стосується дезінформації та когнітивної війни Росії проти Польщі. Всі ці наративи і дискусії, які присутні, перш за все, в інтернеті - але не тільки, зрештою, і в політиці - перед президентськими виборами в Польщі, є абсолютно російськими наративами. Той, хто повторює ці наративи, не обов'язково є російським агентом, але, тим не менше, все це працює на Росію. Когнітивна війна має змінити нашу свідомість, нашу оцінку ситуації. Вона спирається на те, що наша оцінка ситуації може стати хибною. Ми часто бачимо різні явища через призму російської пропаганди. Іноді ми самі це вигадуємо, а іноді знаходимо підтвердження в устах політиків. Що українці погані, бо живуть за рахунок Польщі, тому насправді в них можна все забрати, все їхнє майно, бо вони могли б повернутися додому, але не хочуть. Я запрошую всіх поїхати туди і побачити, що там немає війни, бо можна жити нормальним життям, а вони розважаються на дискотеках у Києві. 

Я запрошую всіх поїхати туди і побачити все на власні очі. Може, мені не було весело на дискотеці, але я ходив у кнайпу, а в Києві та Харкові ще й у перукарню.

Є солдати, які воюють на передовій, а є люди в тилу, які намагаються жити нормальним життям. І це також те, за що воюють ці солдати. За цю каву в кав'ярні та за перукарню. От тільки ця «нормальність» також означає комендантську годину і ночі, проведені в коридорі, тому що там атакують десятки безпілотників

Люди настільки втомилися від цього, що, незважаючи на повітряну тривогу, часто навіть не спускаються до укриттів. Бо скільки разів можна, наприклад, у такому Харкові, спуститися в бомбосховище? Тож шахед прилітає і випадково потрапляє в будинок, де хтось не спустився в сховище... Він влітає у вікно, і ця людина гине або отримує поранення. Ти ніколи не знаєш, що, коли і де це станеться. Ніколи не знаєш, чи загинеш тієї ночі саме ти.

Ти вже більше не ходиш до сховищ?

Щодня про це просто не думаєш. Я їжджу до Харкова і відчуваю, що знаю це місто. У мене там є мої улюблені довоєнні місця, які я хотів би побачити. Тому я намагаюся не думати про те, що там може щось статися. Статистично кажучи, мені мало б дуже не пощастити, але я знаю, що багато разів мені щастило, тому що ракета падала за два будинки від мене або за десять хвилин після того, як я йшов з того самого місця. Я думаю, що це теж наше, волонтерське, завдання: свідчити про те, як насправді виглядає ця війна в місті. Насамперед, це постійний страх і загрозу. Особливо останнім часом, коли гинуть діти в Кривому Розі, Сумах, Харкові чи Запоріжжі.

Яка роль митця в цій війні? Великою новиною в ЗМІ було те, що Жадан приєднався до ЗСУ.

Сергій зателефонував мені на початку минулого року з пропозицією зробити музичний проєкт разом з якимось музикантом з Берліна. Він сказав, що збирає українсько-польський оркестр або щось подібне. Через місяць-півтора з'ясувалося, що він пішов добровольцем в армію. Я розумію, що це рішення могло бути спонтанним — а може, воно просто визрівало в ньому давно. Я давно спостерігав за його мистецькою діяльністю під час війни. У 2022-2023 роках я часто бував на його концертах в Україні, у Львові чи Києві. Гроші від квитків йшли на потреби ЗСУ, місця в першому ряду могли коштувати до кількох сотень злотих. Я кілька разів говорив з ним про це. Це було ефективно в перший, може, другий рік повномасштабної війни, але потім цей формат себе вичерпав. Тож Сергій переаналізував свій підхід і опинився в армії.

Він пройшов військову підготовку, у нього є зброя, тільняшка і так далі. Але головна його зброя — це все ж таки музика і поезія. Таких митців в армії все більше, деякі з них воюють на передовій. Поєднання мистецтва і допомоги армії потрібне.

Люди, які є публічними особами, які є відомими, замість комфорту обирають відповідальність перед своєю країною, перед собою, перед своєю сім'єю, перед своїм суспільством

Так є на даний момент, але що буде через деякий час — ми не знаємо. Тому що армія є армія: тобі дають наказ, і ти повинен бути солдатом, а не музикантом. У будь-який момент тебе можуть перекинути на іншу ділянку роботи, наприклад, прямо на передову. Рішення Сергія не є якоюсь угодою, яка виключає таку загрозу. Крім того, такі митці є мішенню для росіян. Їх діяльність пов'язана з великим ризиком, навіть якщо вони не воюють на передовій з автоматом Калашникова в руках.

<frame>Більше знань, менше страху — це гасло нашого нового циклу публікацій. Адже безпека — це факти, перевірена інформація та обґрунтовані аргументи. Чим більше ми знаємо, тим краще підготуємося до майбутнього.<frame>

Усвідомлення того, що таке національна безпека і з чого вона складається, сьогодні є не привілеєм, а необхідністю. Але ще важливіше розуміти, що на багато її ключових сфер ми можемо впливати самі — як громадяни, мешканці, а також мігранти, які проживають у Польщі. Безпека — це не лише сфера держави, політиків і стратегів. Це наша спільна справа — повсякденна практика, заснована на знаннях, співпраці та відповідальності.

Основними напрямками національної безпеки є: військова безпека, безпека союзників, енергетична безпека, інформаційна безпека, економічна безпека, соціальна безпека, екологічна безпека.

На деякі з цих сфер впливають рішення, прийняті на державному чи міжнародному рівні. Але є й такі, на які ми можемо впливати — тут і зараз. І ми повинні робити це разом — незалежно від походження, мови чи історії. Тому що тільки тоді ми побудуємо суспільство, яке буде дійсно стійким до криз. Однією з таких ключових сфер сьогодні є інформаційна безпека — і вона стає першою лінією оборони в сучасному світі.

У XXI столітті війна не завжди починається з вибухів бомб. Іноді вона починається з посту в Facebook, зманіпульованого відео в TikTok або вирваного з контексту висловлювання, яке хтось кидає в інформаційний млин

Перш ніж впаде перша ракета, з'являються фейкові новини, перешіптування чуток і зростаюче відчуття, що «щось не так». У цифрову епоху знання стають нашим першим притулком, а інформаційна стійкість — новою формою цивільного захисту.

Дезінформація не знає кордонів, і її мета одна: розділити суспільство, посіяти недовіру та підірвати довіру до держави. Україна надто добре знає цей сценарій. Російській агресії передувала повномасштабна дезінформаційна кампанія — крок за кроком підривалися основи суспільної єдності. І, на жаль, ті ж самі методи сьогодні намагаються застосувати в Польщі.

Українці перетворюються з героїв на цапів-відбувайлів? Неправдиві наративи б'ють по найслабших — а іноді й по тих, хто просто «новий» і досить помітний. Місяцями ми чуємо, що українці «не працюють», що вони «живуть на 800+», що вони «їздять на кращих машинах, ніж поляки» і що вони «псують ринок праці». 

Звучить знайомо? Так працює дезінформація — просто, емоційно, без фактів. А правда? Правда зовсім інша.

78% українців у Польщі або працюють, або активно шукають роботу. Це вищий показник участі в робочій силі, ніж серед багатьох груп польських громадян. Вони багато працюють — у логістиці, будівництві, громадському харчуванні, догляді. Скрізь, де поляки часто більше не хочуть працювати. Більше того — їхня присутність допомагає підтримувати темпи економічного зростання, які інакше сповільнилися б. Простіше кажучи, Польща потребує українців так само, як вони потребують безпечного місця для життя.

Гроші? Так. Але в один бік — до бюджету. Згідно зі звітом BGK «Вплив припливу мігрантів з України на польську економіку», опублікованим у березні 2025 року: з кожного злотого, виплаченого українцям у вигляді допомоги на рівні 800+, 5,4 злотих повертається до бюджету у вигляді податків і внесків. Ні, це не означає, що вони «віддають у п'ять разів більше», але це означає одне: вони віддають більше, ніж беруть. І це тверді цифри, а не думки з коментарів в інтернеті.

А ті розкішні автомобілі? Так, деякі українці приїжджали до Польщі на дорогих автомобілях. Тому що є люди з України, які володіють такими автомобілями, так само, як є поляки, які їздять на таких автомобілях.

Варто також поставити собі питання: якби у вас було 15 хвилин, щоб втекти з Києва чи Харкова під обстрілом, що б ви вибрали — автобус чи власне авто, якщо б воно у вас було? Це не розкіш. Це порятунок. Це єдине, що ти можеш забрати зі свого розбомбленого будинку

800+ для українців? Політичне страшило. У передвиборчій кампанії тема повернулася бумерангом — з твердженням, що «ми заберемо пільги в українців, а полякам залишиться більше». Проблема в тому, що це не лише популізм, але й натягування ковдри на очі. По-перше — незрозуміло, чи відбудуться якісь зміни. По-друге — навіть якщо вони будуть, то торкнуться маргіналів. Тому що переважна більшість українських сімей і так справляється самостійно і не потребує 800+.

А як щодо соціальних відносин? Ми спостерігаємо охолодження настроїв. Згідно з дослідженням, проведеним у листопаді 2024 року компанією Info Saliens, та звітом, опублікованим Центром Мєрошевського, одним із найпомітніших висновків є «значне зниження позитивних думок про Польщу та поляків. У 2022 році 83% українців мали добру думку про поляків, тоді як у листопаді 2024 року цей відсоток зменшився до 41%. Водночас зросла кількість тих, хто ставиться до них нейтрально, що свідчить про дедалі більш прагматичний характер відносин».

Але і для цього є причина: дезінформація, виснаження та відсутність чітких урядових наративів. Проте, ми не говоримо про конфлікт — ми говоримо про непорозуміння, яке можна виправити. Але тільки через діалог і факти.

У публічному просторі також неможливо оминути тему Волині — трагічної та болючої сторінки спільної історії, яка й сьогодні викликає сильні емоції. Саме ця рана найчастіше використовується як інструмент поділу. Лунають заяви, що українці «не хочуть віддавати тіла», що немає бажання співпрацювати, що пам'ять про злочин свідомо придушується.

Але треба чітко сказати: Волинь — це трагедія для обох народів. Це драматична сторінка історії, яка заслуговує на правду, пам'ять і гідність, а не на інструменталізацію та використання для розпалювання ворожнечі

Вшанування пам'яті жертв і повага до історичної правди є важливими. Але не менш важливо, щоб історія не стала зброєю в руках політичних наративів. Тому що ми не можемо повернути час назад. Ми можемо лише вирішити, що ми робимо з цією пам'яттю — і чи дозволяємо їй роз'єднувати нас у той час, коли ми найбільше потребуємо єдності.

Сьогодні ми стикаємося з новими викликами — війна, кризи, дезінформація, підрив основ безпеки. У такі часи історія має бути дороговказом, а не перешкодою. Ми повинні дивитися в майбутнє разом — поляки та українці.

Дезінформація — це зброя масового знищення. Потрібно сказати прямо — Польща не буде в безпеці, якщо не побудує систему опору інформаційним маніпуляціям. Медіаосвіта, вміння критично мислити, розпізнавати неправдиві джерела та свідомо користуватися ЗМІ — все це має бути настільки ж важливим, як знання місцезнаходження найближчого бомбосховища. Тому що достатньо однієї вправно поданої фейкової новини, щоб викликати паніку, розпалити обурення або заблокувати систему.

І тут українці можуть зіграти величезну роль. Вони мають досвід боротьби з дезінформацією, вони знають інструменти, вони знають, як реагувати. В Україні місцеві лідери — вчителі, бібліотекарі, територіальна оборона, громадські організації — стали інформаційними «маяками», будуючи мережі довіри. У Польщі ми також можемо підтримувати і створювати таких лідерів. І це дуже нагальна справа.

Національна безпека сьогодні - це більше, ніж просто укриття і закони. Це про міжособистісні стосунки, соціальну довіру та інформаційну гігієну. І все починається з обізнаності. Якщо ми хочемо бути готовими до криз — ми повинні говорити про факти, а не про міфи. Про людей, а не про стереотипи. Про співпрацю, а не поділ.

Єдиний фронт —  безпечне суспільство. Українці не «гості» — вони частина нашого суспільства. І якщо ми зможемо разом з ними побудувати систему цивільного захисту, ми також зможемо разом захистити себе від атак, які приходять не з неба, а з інтернету.

Хто сіє страх, той пожинає кліки. Хто сіє знання — будує притулок. Інформаційна війна триває. І або ми навчимося вести її, або програємо ще до першого пострілу.

Найбільш авторський фільм серед усіх цьогорічних лауреатів «Оскару», «Бруталіст», позначає собою кіно як давно забуте поєднання складної мистецької форми, важких філософських сенсів і гидкої та грубої реальності, тобто те, що більшість людей не надто хоче дивитися і, сказати б, зумисно відкидає через зрозумілу напруженість осмислення і болючість рефлексій. Через це цілком закономірна байдужість американських кіноакадеміків – «Бруталіста», як і передбачали букмейкери, обійшло простецьке і святкове кіно про російського багатія.

Як правило, на «Оскар» таке кіно не проходить, тим паче в 10 номінаціях. «Краса по-американськи» Сема Мендеса в 2000-му дещо змінила підхід. «Артист» Мішеля Хазанавічуса в 2012-му ще більше, але остаточно поворот зробили «Паразити» Пон Джун Хо 2020-го року. «Бруталіст» — черговий мистецький здвиг

Кажучи просто, «Бруталіст» є старим добрим ударом під дих. Бо він каламутний за змістом, не зрозумілим відразу, збиває з пантелику і моментами збиває дихання. Бо треба продиратися крізь хащі неоднозначних образів, розкидані автором на всьому шляху до фіналу, намагаючись второпати — що ж автор мав на увазі? А це часом не просто і часто неприємно, викликаючи ледь не крик, затинаючись — ччччому??? чччорт-забирай тут чорт-ногу-зломить. Втім, ні, не зломить, і не чорт, власне, адже тут мова про Бога (завуальовано) — і все врешті на момент фіналу стає на свої місця (буквально).

Історія угорського єврея Ласло Тота (Едріан Броуді), емігранта з Європи, — це, на перший погляд, історія класичного «американця» — іноземця в пошуках кращої долі й Американської Мрії (яку він таки досягає, треба сказати). На другий погляд — очима українців, поляків і тепер багатьох в Європі — це історія, яку, мов прапор, не бажаючи цього, підхопили українці, так само втікаючи від знищення і концтаборів, тепер будованих росіянами. Але перший погляд є правильним лише з огляду на сюжет, не більше. Звідки саме втікав герой до США сказано лише в епілозі, і це могло б відразу дати напрямок думок глядачеві. Але не дає (як і ми не дамо), тому користуємося інформацію відкритою вже на початку: йдеться про 1947 рік, герой — єврей, а його дружина з племінницею, теж євреї, застрягли на кордоні з Австрією.

Він приїздить до брата, маючи в арсеналі тільки архітектурну освіту, певну кількість втілених в Будапешті проєктів і знання англійської мови. І це багато, принаймні, відмінно від інших новоприбулих до Нового світу. Ніби все ок, та насправді ні. Бреді Корбет відразу задає ритм розвитку подій, обираючи навмисно стрибаючу, зигзагоподібну доріжку сюжету, яка драматургійно піднімається до позитиву потім киває вниз до негативу, знову піднімається вгору — і знову пірнає вниз. Така ж крива і стосовно зміни простору: життя Ласло йде з темряви початку до поступово світлішого кінця, зі стиснутої повоєнної Європи до широкої мирної Америки, з хаосу до визначеності.

І так само є розвиток героя — він є, герой розвивається, міняється, та не завжди зміни в героєві та в його житті є добрими. А й ще всі ці стрибки-падіння — як і карколомні проєкти Ласло — мають прихований зміст, як речі відкидають тіні, творені направленим світлом. І, певно, можна сказати — світлом правди

Високий, з видним гакоподібним носом, постійно смалячи цигарки, в білих сорочках з застібнутим верхнім ґудзиком, Ласло має потенціал привабливості, як чоловік, і шанс бути прийнятим у вищому середовищі, як здатний триматися гідно. Перший замовник, син заможного батька, Гаррісон Лі Ван Бюрен (Гай Пірс), бажаючи зробити тому сюрприз, замовляє у Ласло і його брата дизайнерський концепт для батькового кабінету, отримуючи насправді видатну роботу, але неприйнятну для батька, нетерплячого до сюрпризів, а відтак неоплачену. Далі дружина брата кидає на Ласло звабливий погляд, а коли він, маючи в серці любов до своєї дружини, не відповідає їй взаємністю, зводить на нього наклеп перед своїм чоловіком, і той виганяє Ласло на вулицю. Попередній замовник, тобто той-таки батько, повертається до Ласло, врешті оцінивши роботу майстра, знайшовши вражаючи публікації про нього ще довоєнних часів. Але запропонований ним проєкт, масштабний громадський центр в конструктивістському стилі протестантських церков, на роки закручує Ласло в м’ясорубку будівництва, сварок і стресу. До нього таки повертається дружина, але калікою у візку. Племінниця ж залишається на довгий час німою. А сам Ласло продовжує вбивати себе героїном…

Здавалося б, все дико і страшно, а Ласло є стандартизованою жертвою, перекрученою умовами капіталізму

Та Корбету йдеться не так про капіталізм — як може виглядати лівацько-орієнтованому глядачеві — а про людей; про Людину в запропонованих умовах; про деталі історії. Цих деталей — маса, і ув’язання їх в одне геометрично складне і зрозуміле ціле робить Корбету честь. Після цього фільму і такої роботи його доречно назвати майстром, що суголосне самому майстру Ласло Тоту. Корбету, як і Тоту, вдалося вибудувати надзвичайно трудомісткий концепт: якщо Ласло будував не просто «протестантський центр», а консолідацію свого пекельного минулого, лицемірно відкритого теперішнього і небесної надії майбуття, то режисер фільму спочатку виводив ідеї протилежних соціальних конструкцій «багаті-бідні», «місцеві-приїжджі», «євреї-християни», де не має правих і не правих, а були Люди у своїх формах життя. Самовпевненим і жорстоким самодурам протистояли схиблені мудаки і легковірні слабаки. Потому Корбет вийшов на те, що є вічне — на відданість. Все просто. А починалось так складно, зважаючи на міріади нюансів в словах і поглядах, думках і діях. Як і завше в житті, які не бувають простими, хто б що там не говорив.

Невіруючий головний герой — чи краще сказати онімілий до віри після перебування в пеклі — йде до Бога манівцями, обходячи навколо. І в діалозі з племінницею — яка заговорила! — на її рішення переїхати до новоствореної держави Ізраїль з поясненням «ми — євреї», питає: «А ми тут що не євреї?»

У відповідь він не чує нового пояснення, хоча, звісно, племінниця могла б нагородити три міхи козячої вовни, та Корбет, ще й сценарист, мовчить, і цим видає суть. За мовчанням ховається правда. Як не зміг промовити на звинувачення щось достойне Ван Бюрен, бо правда пекла його і допекла до смерті. Як не зміг Ласло сказати правду дружині про свою наркозалежність, яка, втім, в дивний — дивовижний? — спосіб врятувала таки його дружину. Як нічого не сказала племінниця, бо повернення на віднайдену історичну батьківщину євреїв була історичним наслідком колись зазначеної причини. Так, герой позбавлений всіх можливих -ізмів — він не сіоніст, соціаліст, капіталіст чи американіст, не модерніст і не академіст, не пуританіст і не гомосексуаліст, про що він говорить, не нігіліст чи трагіст, хоча драматизму в його житті аж забагато. І багато брутального, грубого, жорсткого, жорстокого і садистського. І художнього. Корбет зробив фільм про художника, що творить крізь біль, страждання, щем, утиски і наклепи, звинувачення і ґвалт. Бо для нього творити — це життя. А без — смерть. Це важке кіно. Та його треба подивитися. Незважаючи на 3 години 34 хвилин екранного часу. І подивитися треба двічі. Що б ще й кайфонути від величі Едріана Броуді, який вже вдруге в житті отримав «Оскара». Тепер — цілком заслужено.

Всі фотографії: матеріали для преси