Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Історія Ірини Рассадіної: врятувала шістьох людей із Маріуполя
«Усіх хлопців роздягали до трусів і обдивлялися на предмет татуювань. Перевіряли галерею у телефоні, дивились соціальні мережі, документи. Я видалила тоді свій фейсбук і месенджер»
Ірина та врятовані нею люди. Фото: приватний архів
No items found.
Вона вміє підкреслити жіночу вроду, сміливо йде на ризик заради порятунку друзів і знає, як за пів року в Європі перетворитись з української біженки на успішну підприємицю. Історія харківської beauty-майстрині, якій вдалось врятувати з окупованого Маріуполя шістьох людей, виграти конкурс на кращу бізнес-ідею і завоювати серце шведського вікінга.
Я вперше в житті розгубилась
«24 лютого прокинулась о 5-й ранку від того, що грюкали двері автівок в дворі будинку. Сусіди намагались швидко виїхати з міста, яке почали бомбити. Син сказав, що почалась війна. Я завжди була готова до екстремальних ситуацій. А тоді розгубилась і розвалилась», — згадує Ірина.
Шведський бойфренд Джимі хвилювався за жінку, весь час намагався бути на зв’язку. Обдумував варіанти порятунку для Ірини та її сина. У ті дні з Харкова евакуювали жінок з маленькими дітьми. Однак Ірині, її дитині та собаці відмовили декілька евакуаційних бригад.
Джимі хотів переслати жінці гроші на покупку авто для евакуації, але ж в країні вирував хаос, і займатись пошуком, покупкою, переоформленням автівки під ракетами було не реально. Тоді швед вирішив їхати в Україну та рятувати свою кохану з сином.
«Він виїхав. Я усвідомила: це — вчинок! Він справді їде нас рятувати», — розповідає Ірина.
Вже на кордоні з Україною Джимі зрозумів, що забув свій паспорт. Чоловік дзвонив Ірині у розпачі. Жінка попросила дати слухавку прикордонникам. Казала, що перебуває у підвалі свого харківського будинку, що поруч син і багато сусідів з маленькими дітьми. Прикордонниця їй не вірила, аж почався авіаобстріл. Діти почали кричати. На іншому кінці слухавки була пауза. За мить Ірина почула голос Джимі. Він сказав: «Я не знаю, що ти їй сказала, але прикордонниця почала плакати і виписала мені дозвіл на в’їзд в Україну на два тижні».
Розуміючи, що Джимі перетнув кордон, Ірина відчула — шанс на порятунок точно є. Жінці вдалось домовитись про евакуацію до Дніпра. Їхали автобусом, в який замість 25 набилось 60 людей.
У Дніпрі Ірина вперше зустріла свого вікінга Джимі. Він приїхав із чітким наміром забрати свою кохану та її сина Дениса до Швеції. Уже в Дніпрі Ірина захотіла допомогти виїхати своїм харківським друзям, а ще вивезти зі своєї харківської студії інструменти та дороговартісне обладнання для перманентного макіяжу. Тому вони з Джимі вирішили поїхати в Харків. Туди везли їжу та пальне, назад — людей та обладнання студії. На зворотному шляху на трасі зламалось колесо. Дістатись до Дніпра допомогли старі друзі з автоклубу. Один із них — Сергій — попросив Ірину врятувати його дружину Юлію, яка перед початком вторгнення поїхала до Маріуполя до батька і там застрягла. Жінка погодилась.
Дорога у пекло
Маршрут планували всім автоклубом. Продумували все до дрібниць. У Запоріжжі Ірина доєдналась до відчайдухів-волонтерів, які теж їхали у Маріуполь. Було 11 автівок. Усі авто були обклеєні написами «ДІТИ» та «ЛЮДИ», а до автівок були прикріплені білі стяги.
Перед виїздом до жінки підійшов чоловік, який вклав у руку папірець з адресою. Там, у Маріуполі, була його дочка з трьома дітьми — 4, 9 й 11 років. Її чоловіка вбили росіяни. Ірина поклала той папірець в кишеню. Другий уже.
Дорога була перерита воронками і кратерами, засипана битим склом, ящиками з-під арт-набоїв. Десятки розстріляних цивільних авто, розкидані валізи та речі з них. Розшматований на шмаття яскравий дитячий візочок. А поряд якісь мішки. Це вже потім Ірина зрозуміла, що то були не мішки, а людські тіла:
— В одному місці ми вперлись в якусь ферму. На нас, як саранча, полізли люди з автоматами у формі болотного кольору. Вони почали трясти автівки. На якійсь машині здерли внутрішню обшивку з дверей. Усіх хлопців роздягали до трусів і обдивлялися на предмет татуювань.
Перевіряли галерею у телефоні, дивились соціальні мережі, документи. Я видалила тоді свій фейсбук і месенджер. Половину нашої колони затримали, інша поїхала далі — у Бердянськ
У Бердянську жінка заночувала у волонтерів. Там їй дали ще один папірець з адресою в Маріуполі, де мешкала сім'я волонтерів — чоловік, жінка та два хлопчики. На той момент вже було 13 людей, яких Ірина мала врятувати.
Коли до Маріуполя залишалось 25 кілометрів, Ірина інтуїтивно відчула, що треба їхати вздовж моря і заїхати в місто з боку порту. І вона не помилилась. Першою почала шукати Юлю, дружину Сергія з автоклубу. Приїхала за її адресою.
«І я почала кричати. Я вигукувала її ім'я знову і знову, в мене бриніло у вухах і плигали зайчики в очах», — згадує Ірина.
Раптом Юля вийшла на зустріч. Ірина включила записане голосове повідомлення від доньки та чоловіка. У цю мить зовсім поряд прилетів град.
Жінки побігли в підвал. Ірина переживала, що розбило машину. Однак автівка вціліла. Жінки сіли в машину. Ірина шукала інших людей із папірців. Та вона загубила папірець з адресою мами з трьома дітьми:
— Я вискочила з автівки, почала ритися під сидінням, витрушувала кишені. Знову і знову. Папірчика з їхньою адресою ніде не було.
Мене накрив розпач від усвідомлення того, що я не врятую від смерті всіх цих людей. Цей біль жере мене більше року
Та треба було рятувати ще одну сім'ю. Дорога була засипана шматками цегли, відірваними кабелями, обабіч — обвуглені автівки.
«У дворі звичайної п'ятиповерхівки люди готували їжу на вогні. Юлія з папірцем з іменами побігла шукати потрібну нам родину. Я ж дістала усе що везла — одяг, воду, їжу — поклала на лавку поруч. Одна жінка з божевільними очима почала хапати воду і консерви та пхати собі за пазуху», — пригадує Ірина.
Поки Юлія шукала родину з папірця, до Ірини підійшла жінка Людмила. Вона плакала і просила забрати її. З’явилась Юля разом з двома дорослими та дітьми. Ірина скомандувала сідати всім. Рушили знову вздовж моря. На останньому невеличкому блокпості окупанти пропустили авто Ірини, не чіпали навіть чоловіків.
Замінована дорога
Спочатку Ірина їхала по дорозі, але незабаром вона скінчилась. Почалось свіже рілля з пагонами пшениці.
«Позаду мене прив'язалася якась автівка, потім вона зупинилась, почала блимати мені світлом і здавати назад. І тут я побачила міни. В грудях захололо, руки спітніли, я вчепилися у кермо. Ми повзли кілометрів 7-10 на годину, я лавірувала мінним полем. Побачила перехрестя, де їхали жваво автівки, зрозуміла, що ми вибралися», — розповідає Ірина.
Жінка їхала швидко, дуже хотіла якомога швидше перетнути лінію фронту, адже переживала, що у будь-який момент може потрапити під обстріл. Нарешті доїхали до підконтрольної Україні території. Побачили українських військових на блокпості і синьо-жовтий стяг:
— І я почала плакати, всі в авто плакали.
Наші воїни посміхалися нам, і мені здавалося, що вони найпрекрасніші чоловіки, яких я бачила у своєму житті!
Ірина разом із пасажирами поїхала до Дніпра. Де на неї чекав її вікінг.
Шведська глава
Після операції «порятунок з Маріуполю» Ірина з сином розпочали свій шлях до Швеції. Коли доїхали, жінка познайомилась із родиною Джимі. Батьки- пенсіонери надали будиночок у невеличкому селищі. Гарна локація змусила видихнути після всього, що жінка пережила.
Ірина почала шукати роботу. Сестра Джимі була власницею медичної клініки. Ірина влаштувалась до неї, погодинно працювала в її кабінеті. Там познайомилась з Присанною. Нова подруга допомогла з підробітком — влаштувала жінку у велику клінінгову компанію у місті Естерсунд. Вечорами Ірина прибирала квартири, а вдень — робила перманентний макіяж. Про історію нової співробітниці клінінгової компанії — харків’янки Ірини Рассадіної — написало місцеве популярне медіа. Стаття вийшла на 2 розвороти.
А потім Присанна прислала Ірині інформацію про конкурс для підприємців. Місцевий венчурний фонд закликав позмагатись за кращу бізнес-ідею. Приз — стартовий капітал на реалізацію задумки та юридична допомога у відкритті своєї компанії.
Ні на що не сподіваючись, Ірина заповнила анкету. Її заявка пройшла у фінал. Зі ста претендентів бізнес-ідея Ірини Рассадіної увійшла до десятки найкращих. Вона стала переможницею. Зал аплодував стоячи.
1 грудня 2023 року українка Ірина Рассадіна відкрила власну студію перманентного макіяжу у курортному шведському місті Естерсунд, а також проводить безкоштовні вебінари про те, як відкрити власний бізнес у Швеції. Син Ірини навчається в одному зі шведських університетів.
А Джимі? Одружився, але не на Ірині. Прийняти «повільну формулу життя» Джимі жінка не змогла. Втім, вони залишились друзями. Джимі дуже вдячний Ірині, бо вважає свою поїздку до України терапевтичною, адже ця історія витягла його з ментального дна депресії після важкого розлучення.
Історією Ірини зацікавився продюсер американського кабельного телевізійного каналу НВО. А ще жінка написала книгу про свій шлях і тепер шукає видавництво, яке опублікує її історію.
Має досвід роботи журналістом та редактором у провідних українських національних телеканалах (Новий канал, UBR та Громадське ТБ), працювала спеціальною кореспонденткою Institute for War & Peace Reporting (IWPR) та журналістом проєкту «Говорить Суханов». Має авторську колонку в українському онлайн-медіа «Дзеркало тижня». Працювала піарницею в українських бізнес-компаніях. Очолює відділ комунікацій Всеукраїнського руху «Єдині».
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Марцін Меєр — 54-річний польський бізнесмен, який від початку повномасштабної війни допомагає українцям. Спочатку перевозив людей від польсько-українського кордону, а згодом поїхав волонтерити до України. Возить допомогу у найбільш небезпечні райони, куди не всі хочуть їхати. До війни в Україні уникав соцмереж, але з її початком створив акаунт в Instagram і TikTok з однією метою — дати можливість людям, які потребують допомоги, зв'язатися з ним. А також показує іноземцям, що відбувається в Україні.
Польсько-український кордон
Того ранку, 24 лютого 2022-го року, щойно прокинувшись, я одразу поїхав на польсько-український кордон. Впродовж двох тижнів перевозив людей. Спочатку їздив власною машиною. Згодом пересів на мікроавтобус. До України перевозив чоловіків, які поверталися з-за кордону на війну, та гуманітарну допомогу. Назад забирав жінок і дітей. Більшість були наляканими. Я одразу їм включав wi-fi зі свого телефону, аби могли написати рідним, де вони є і куди їдуть. Мені було важливо щоб вони почувалися у безпеці. Багато з них вже на той момент мали психологічні травми.
Якось підвозив трьох жінок з дітьми. Одна з них боялася заходити в будинок, де їм надали прихисток. Я сказав: «Спокійно, не нервуй. Ми зачекаємо, поки ти зрозумієш, що тут безпечно». Мене вразило, що майже всі жінки, з якими я стикався, одразу цікавилися можливістю працевлаштування. І це при тому, що вони не були з бідних родин. Одна з них, наприклад, мала у Харкові п’ять магазинів з солодощами. Однак через війну була змушена все залишити.
Згодом зрозумів, що мені не достатньо лише перевозити людей. Подумував над тим, аби доєднатися до війська. Однак мій друг з Києва сказав: «Марціне, ти вже не такий молодий. Тобі 52 роки. Продовжуй допомагати і робити те, що робиш». Тоді ж я вирішив їхати до України і допомагати людям безпоередньо там — і, зокрема, неподалік лінії фронту.
Записи у соцмережах стали відеощоденником
У березні, щойно звільнили Київщину від росіян, я поїхав до Бородянки, Бучі та Ірпеня із гуманітарною допомогою. Про ці регіони навіть важко згадувати. Я бачив гори розстріляних цивільних машин, слухав людей, які розповідали про розстріли цивільних російськими військовими. Я хотів кричати на весь світ про ці жахіття у 21-му столітті. На жаль, багато хто у Європі вже починає забувати про війну в Україні. Люди живуть спокійне життя і не розуміють, що лише за 400 км від бомбардувань гинуть цивільні. Важливо було розповідати все, бо російська пропаганда кричала, що то все фейки.
До того моменту я не був зареєстрований у жодній соціальній мережі. Моя донька вмовила зробити сторінку у TikTok, а товариш — в Інстаграм. Я — не телевізійний репортер. Не шукав жодної сенсації. Просто розповідав те, що бачив. Мене вразила історія подружжя пенсіонерів, які не хотіли виїжджати з Бучі, жили у наметі посеред двору. Їх навіть не лякав холод.
Записи у соцмережах були немов моїм відеощоденником
Завдяки їм я також звітував людям, що їхня посилка потрапила за призначенням, а не лежить десь на складі. Я не роблю це заради слави в інтернеті. Хочу бути відкритим і прозорим. Також за допомогою соцмереж люди, які потребують допомоги, можуть зі мною зв'язатися.
Ще під час волонтерства на кордоні я познайомився з пастором Віталієм із Кривого Рогу. Їзджу до нього регулярно. Пам’ятаю як ми разом поїхали до одного з деокупованих сіл. Як завжди привезли гуманітарку. До нас підійшов чоловік і попросив нас про допомогу. Виявилося, що росіяни застрелили його дружину, і він просто хотів відкопати її тіло, аби перевезти і поховати на цвинтарі. Це був шок.
Також якось у Кривому рогу ми роздавали гуманітарну допомогу. До нас підійшла жінка і запитала, чи є два гігієнічних памперси. Мене це прохання вразило до глибини душі. Вона не просила грошей чи якоїсь іншої допомоги. Лише два памперси — навіть не пачку. Іноді були звернення з дитячих будинків. Привозили речі, продукти, ліки, генератори.
Найстрашніше мені було під Бахмутом у селі Парасковіївка, яке зараз в російській окупації. Ми їхали з гуманітаркою на цивільній машині, позначеній хрестом. Однак для росіян це не має значення. Вони нас обстрілювали. Звісно, було страшно. Є такий вираз «тільки дурні не бояться». Мене щоразу вражали люди, які не хотіли виїжджати з небезпечних місць. Особливо пенсіонери, які сиділи у підвалах. Звісно, що не мені їх засуджувати. Можливо, хтось з них чекав на росіян, а, можливо, просто боялися їхати у невідомість.
Була також ситуація, коли мама віддала свого сина, якого потрібно було довезти з Кривого Рогу до Кракова. Там у нього був законний опікун. Для перетину кордону жінка надала свій дозвіл. Цей 8-річний хлопчик страшенно боявся усіляких гучних звуків. Перші дев’ять годин він їхав мовчки, не промовивши жодного слова. Зі мною був товариш, з яким ми по черзі вели авто. На ночівлю ніде не зупинялися. Намагалися якнайшвидше довезти цю дитину, аби він мав якомога менше стресу.
Ворог був за 500 метрів
На початку повномасштабної війни військові просили все — бронежилети, шоломи, одяг, спальники, тактичні окуляри. Безпілотники і машини потрібні весь час. Дехто з людей віддавав свої звичайні дрони, аби хлопці навчилися літати. Зі мною зв’язувалися люди з Австрії, Норвегії, які хотіли віддати свої авто для армії. Декілька відвозив нещодавно. Зокрема, й для військового якого знав. Через два тижні після того він зник безвісти. Невідомо, чи він у полоні чи загинув. Тіла досі немає.
Щоразу, як їдеш на фронт, небезпечно. Одного разу ворог був за 500 метрів від нас. То була місцина, де пів села під росіянами, а друга частина — під українцями
Звісно, було ризиковано туди їхати, але ми повинні були це зробити. Знаєте, коли чоловік виростає, він однаково трохи схожий на дитину. Якщо небезпечно — це круто. Зрозуміло, я не хочу загинути. Але однаково їду туди, бо розумію, що хлопці і дівчата у таких небезпечних умовах щодня. Їм приємно, коли хтось до них приїжджає, що про них пам'ятають.
Були ситуації, коли по приїзду певний час навіть на вулицю не виходили, бо літало багато дронів. Також виключали телефони, геолокацію. Те, що мені вдається відзняти на передовій, я завжди публікую через два тижні або місяць. Це насамперед пов'язано з безпекою.
Не можливо забути випалені росіянами села і міста. Час там ніби зупинився. Ти бачиш, що ось білизна висить, тут накритий стіл, стоять тарілки. Люди все лишали в одну мить і тікали. Жоден фільм не зможе передати всі ті жахіття.
Інформаційна війна важлива
Мене досі дивує, що є ті, хто не вірять у реальність і жорстокість цієї війни. Вони пишуть про це у коментарях на моїх сторінках у соцмережі. Іноді кажуть, що все це зрежисовано, що це знімальний майданчик. Бо, наприклад, не може бути військовий на фронті поголеним і чистим — він має бути вкритим багнюкою, з бородою. Часом бажають мені смерті. Насправді ж, читаючи це, я просто посміхаюся і роблю свою роботу далі.
Ми повинні усвідомити одну річ — кожен з нас не хотів би, щоб це сталося в його державі.
Звісно, що захищати країну мають всі, але найлегше засуджувати тих, хто тікає, хто не хоче воювати. Ніхто не знає, як би, наприклад, поляки повели себе в цій ситуації
Чи виїхали б з Польщі? Забрала б мама свого 20-річного сина в іншу країну чи відправила б на фронт? Насправді, коли ти вдягнеш чиєсь взуття, тільки тоді зрозумієш.
Якими є росіяни, знаю з особистого досвіду. Маю знайомих у США, де колись проживав. У них навіть там мізки промиті пропагандою. Вони вважають себе обраним народом і до всіх інших націй ставляться, як до нижчих за рівнем. Вони нікого не люблять і є заздрісними. Згадайте, настільки вони були здивовані, побачивши в українських будинках каналізацію й унітази. Вони думали, що там буде, як у них вдома, — замість туалету яма у землі. Я чув історії, як росіяни крали електричні чайники і ставили їх грітися на газ. Або виймали з бронежилету броньовані пластини, а замість них вставляли крадені ноутбутки. Я був у будинках неподалік лінії фронту, то росіяни там навіть рами з вікон і крани покрали.
Ми повинні бути разом
Прикро, що деякі люди досі живуть історією, яка розділяє наші народи. Волинська трагедія сталася 80 років тому, і ніхто не каже, що її треба забути. Але зараз не час для цього. Коли ми збурюємо інформаційний простір, згадуючи про сумні сторінки нашої історії, — це найкраща мелодія для росіян. Так, це важкі теми в нашій історії, але не для цього конкретного моменту. Історія дуже важлива, але час писати нову. За таким принципом я живу.
Я не можу зрозуміти тих, хто кричить: «Нехай вони вже підпишуть той мир і домовляться». Я завжди на це відповідаю — уявіть, що хтось прийшов до моєї країни і забрав пару воєводств. Або ж я приходжу до вас додому і забираю вашу кухню і кімнату. І раптом хтось приходить до вас і каже: «Ну, добре, нехай цей Марцін живе у твоїй кімнаті і кухні». Легко так говорити тим, коли це не стосується їхньої землі.
Перші два роки я взагалі нікуди не їздив у відпустку. Приїжджав до Польщі на свята на тиждень-два, аби побачити своїх дітей, і їхав назад. Лише цього року вперше поїхав з ними на море. Утім однаково думками і серцем весь час був в Україні. Одного дня, прогулюючись, ми зустріли дівчину з України, яка продавала морозиво разом з хлопцем. Вони мене впізнали, вийшли і подякували. Мені так було приємно. Особливо у той момент, коли моя 17-річна донька і 8-річний син стояли поруч і все це бачили. Це просте «дякую» — найбільша нагорода для мене. Займаючись волонтерством, я хотів показати своїм дітям, що потрібно у цьому житті щось робити для інших безкорисливо. Сподіваюся, що вони пишаються мною.
Війна навчила цінувати кожну хвилину життя
Ця війна навчила мене допомагати. Коли ти робиш це від щирого серця — ти допомагаєш і собі. Я по-справжньому почав цінувати кожен день, помічати дрібниці, насолоджуватися кожною миттю перебування з моїми дітьми. У побуті намагаюся робити все з думками про інших — навіть, коли паркуюсь, ставлю авто так, аби ще хтось міг стати поруч.
Я ніколи не думав, що така кривава війна може бути так близько Польщі. У світі війни і конфлікти тривають роками. І, до речі, практично у кожній є російський слід. Але вони були далеко. Навіть якби я хотів поїхати і допомогти, дістатися туди важко. А тут Україна — за крок від нас.
Люди справді втомилися від війни. Це важка правда. Утім, коли ти згадуєш тих хлопців і дівчат, які на передовій, то розумієш, що не маєш права навіть думати про втому
Я з Україною до перемоги. Впевнений, після закінчення війни країна отримає потужний поштовх для розвитку. У вас все для цього є — земля, природні багатства і люди. А ще я хочу здійснити одну з своїх мрій — поїхати у подорож до Криму. Там ще не був, лише від друзів чув, як там красиво.
До війни його називали «банкіром, який біжить», бо Андрій Оністрат не тільки керував і володів банком, але й бігав серйозні марафони. Коли почалася велика війна, він, багатодітний батько, добровольцем пішов у ЗСУ і став «банкіром, який воює». Зараз він уже не банкір і, за його словами, живе на зарплату офіцера ЗСУ.
Війна забрала в Андрія Оністрата рідного сина, який воював разом з ним. Життя повністю змінилось. Про трансформації, які спровокувала війна, Sestry і поговорили з Андрієм.
«У процесі переходу від банкіра до військового чимало етапів — від насолоди до пригнічення»
Оксана Щирба: Як ви вирішили піти в армію? Яку роль у цьому рішенні зіграли рідні та близькі?
Андрій Оністрат: Спочатку в червні 2022 пішов на війну мій син, а за ним через 2,5 місяці подався і я. А якщо пішов Остап, то мені вже не піти було неможливо. Дружина (Валентина Хамайко — відома телеведуча, співзасновниця бренду одягу — Ред.) поставилася до цього дуже погано. Я не казав про своє рішення до останнього. Заважав страх, що вона буде проти. Коли ж Валя дізналася, то сильно плакала, не хотіла, щоб я їхав. Її це дуже зачепило. Але рішення було прийнято.
— Виїхати з країни ви не думали?
— Тривожної валізи у нас не було. Але у перші тижні війни ми про це розмовляли. Я готовий був у разі чого посадити сім'ю в машину і вивезти в безпечне місце, а сам повернутися. Але дружина сказала, що не хоче їхати, бо відчуває, що якщо виїде, то вже не повернеться у свій будинок.
— Як ви пройшли трансформацію від банкіра до військового?
— У цьому процесі багато етапів ― від насолоди до пригнічення. Трансформація ― це можливість змін в собі та зовнішньому середовищі. Це цікаво.
Я читав теорію, що будь-яка людина може пройти цей шлях на шкалі від виконавця до лідера в будь-який бік. От до мене приїжджав приятель-підприємець. Я спитав його: «Ти не думав піти працювати?» На що він здивовано відповів: «Та ти що?» Тобто він вже не може повернутися на стадію виконавця. А я легко це роблю.
— Чи бракує довоєнного життя?
— Важко пояснити, чого мені бракує. Коли я приїжджаю додому, лягаю у своє ліжко, то розумію, що мені цього дуже сильно не вистачало. Засинати з дітьми, обіймати дружину.
У всякому житті є свої плюси та мінуси ― і у мирному, і у воєнному
Коли я був у Торецьку, то відчував там адреналін під час виконання бойових завдань. Тобто, з одного боку, складно, але з іншого ― отримуєш емоції, яких у мирному житті немає.
Взагалі моє життя змінилося повністю. Я хіба що живу в тому самому місці і їжджу на тих самих автівках, та й усе. Інше коло спілкування. Інші пріоритети.
— До початку повномасштабної війни у вас не було військового досвіду, тому що ви стали батьком у 18 років і отримали відстрочку від військової служби. Раніше ви думали, що армія ― марна трата часу, формалізм. Але коли почалась повномасштабна війна, пішли на фронт. Що для вас сьогодні означає армія?
— Сьогодні армія ― це моє життя. Понад 90% мого часу.
Мені цікаво займатися військовою кар’єрою, використовуючи попередній мирний досвід. Армія ― це розвиток, планування, виживання, виконання наказів, структура тощо. В армії дуже швидко змінюються події, тут жорстка динаміка. Тоді як в мирному житті війна виглядає, як стрічка новин.
— Чим вам допомагає, а чим заважає попередній досвід?
— Нічим не заважає. Можливо, інколи доводиться переступати через себе. Наприклад, коли дають ідіотські завдання. У мирному житті я цього не робив.
А допомагає мені моя навичка думати. Тому що в армії, на жаль, небагато людей, які вміють думати
«Пам'ятаю, обійняв його і подумав, який же він став великий, дорослий»
— Ваш син Остап загинув під час виконання бойового завдання під Вугледаром у 2023 році, йому був 21 рік.Розкажіть про ваші стосунки…
— Я надихнув сина на рішення піти в армію. Стимулював його. І коли я запитую себе зараз, а якщо повернути час назад, то чи зробив би я так само, то у мене немає відповіді.
Я багато думав і продовжую думати про причини того, що сталося. До війни ми нечасто спілкувалися, а деякі його дії, — як, наприклад, рішення кинути університет, — могли дратувати мене, навіть викликати відторгнення. А потім Остап пішов на війну, і все повністю змінилося.
За рік війни ми з Остапом спілкувалися більше, ніж за останні 10 років. У нас була єдина маленька пауза ― півтора тижні, а так — щодня. Листувались у Сигналі. Говорили з ним про армію, зброю, одяг, дівчат… Не було тем, яких ми не торкалися. До цього у мене ніколи не було такого досвіду спілкування із сином.
Одного разу під час відпустки я запросив його до Харкова, а там у мене односпальне ліжко, тож ми мали спати на ньому разом. Пам'ятаю, я його обійняв і подумав, який же він став великий, дорослий.
Всі пишалися ним. Коли він приходив у відпустку, його носили на руках. Він навчився спілкуватися з людьми. У цивільному житті це йому давалося досить складно, хоча це дуже важлива навичка. А під час війни Остап відкрився, став по-іншому спілкуватися з братами й сестрами. Став відвертішим.
— Яким Остап був на війні?
— Він став оператором ударних БпЛА, фаховим пілотом FPV, а далі захотів бути штурмовиком. Хоча я радив йому, що можна бути корисним на війні, використовуючи сучасні технології.
— Як пережити таку велику втрату, не збожеволіти?
— Я поки не знаю, як це пережити. Часто перечитую наші листування. Плачу.
Час не лікує
Одразу після загибелі сина почався наступ, і мені було трохи легше під час боїв. А коли наступ закінчився, нахлинули важкі думки, я став їздити на місце, де це сталося, де загинув мій син. Знайшов там його речі. Зібрав їх у ящик, відправив додому. Потім став часто туди їздити, бути там.
«Валя сказала: «Раптом щось, мені навіть тіла твого не віддадуть»
— Заради чого ви боретеся?
— Хочу, щоб наша країна вирвалася з російської парадигми існування. Щоб ми вистрибнули з цього назавжди і так, щоб це не можна було повернути.
Якщо раптом здійсниться страшний сон, в якому Росія перемагає, то я і мої діти не будуть жити в цій країні. Тому і борюся заради того, щоб перегорнути цю сторінку історії
— Як складаються ваші стосунки з родиною під час війни?
— Це абсолютно інше життя у порівнянні з тим, коли я тільки йшов в армію. Діти подорослішали. Валентина розпочала свій бізнес і стала ще більш зайнятою. Валя неодноразово зізнавалася, що їй важко. Вона працює 7 днів на тиждень. Зараз дійсно важкі часи. Але наразі вдається думати переважно про те, як наблизити нашу перемогу, про інше буду думати після.
— Ви ж навіть зверталися до сімейного психолога…
— Так. В якийсь момент ми наче почали говорити різними мовами. Тобто ти говориш начебто зрозуміли речі, а тебе ніби не чують. Мене це дуже дратувало. Валя запропонувала піти до психолога, вона дуже хоче мені допомогти. Зараз я розумію, наскільки їй було важко прийняти всі ці зміни, пережити загибель мого сина (Остап — син Андрія від першого шлюбу — Ред.). Як непросто їй пережити зміни в мені.
— Після 18 років спільного життя, в результаті якого у вас народилося четверо дітей, ви узаконили відносини.
— Валя сказала мені: а якщо раптом щось, то мені навіть твого тіла не віддадуть. Зважаючи на те, де я знаходжуся, ризики тут дійсно дуже високі. Це було емоційне рішення. І дуже емоційний момент.
«В армії відчував булінг по відношенню до себе»
— Що найскладніше в армії, на передовій?
— Наприклад, я не люблю недосипати. Для мене це якась червона лінія, яку я не люблю переходити. А недосипати доводилось постійно. Це те, що стосується фізичного. З емоційної точки зору ― я відчував булінг по відношенню до себе. Булінг в армії полягає в тому, щоб нагнути, змусити. З’являється відчуття безвиході.
А ще мій вік… Я старший за інших, і це не дуже приємне відчуття.
Коли я був командиром, мав проблемні стосунки з однією людиною. От в житті я намагаюся не спілкуватися, не перетинатися з ідіотами, бо з ними складно знайти спільну мову. І до армії з неадекватними людьми я не мав справи.
А на війні ти мусиш спілкуватися з усіма, навіть з ідіотами. Ти не можеш зробити вигляд, що їх немає. І це складно
— Як вижити на цій війні?
— На фронті ти постійно «перегріваєшся» через постійні виклики та навантаження. Щоб не допускати перегріву, я відправляв своїх підлеглих додому на кілька тижнів. Це їх трохи повертало до життя.
— Ви вклали багато власних грошей у армію. У чому зараз причина нестачі коштів? Які головні проблеми в армії?
— Я презентував одне дослідження, які підрозділи успішні, а які ні. Виявилося, успішні ті, у яких є бюджет, аби закривати різні свої потреби.
Скажімо, я вклав кошти в закупку відеореєстраторів. Колись замовляли дрони в Міністерстві оборони, але відеореєстратори в них настільки погані, що дрони не летять. Один реєстратор коштує 2600 гривень. В день дронів витрачається приблизно 20 штук. Замовити відеореєстратори в Міністерстві ти не можеш, бо їх немає. Тому тобі треба просто взяти і закупити їх самому. Загалом потреби підрозділу дуже великі. Зараз в армії такий стан, що потрібно все докуповувати. Частину потреб компенсує ЄС.
Будь-який армійський підрозділ ― це маленький стартап. І цьому підрозділу, якщо хочеш перемогти, треба купувати технології
— За що вас нагороджували?
— В армії цікавий підхід до нагород. Наприклад, іде наступ. І кількість людей, які особливо відзначилися, визначається суб’єктивно. Скажімо, відзначилося 20 людей, а мені кажуть: «Треба роздати 6 «Золотих Хрестів». Я питаю: «Чому лише 6, ми ж успішно наступали, мій підрозділ успішно справився з цими задачами». На що мені відповідають: «Такий наказ». Доводиться обирати найкращих з найкращих.
Потім іде другий наступ. Ті ж люди беруть в ньому участь. І тоді я вже роздавав нагороди іншим, щоб нікого не образити. Хоча проявили себе всі. Мене особисто нагородили «Срібним Хрестом». Думаю, за те, що я швидко та ефективно сформував підрозділ. Також мені дали звання офіцера. В СБУ я отримав відзнаку за затримання російської розвідки в Балаклії. Це була групова операція, в якій я брав участь. Усім тоді роздали однакові нагороди.
— Ким ви хочете бути в Україні після перемоги і що маєте робити?
— Я точно буду займатися дітьми. Коли я на фронті, працюю, то дуже недодаю їм часу, уваги та любові. Хочеться це компенсувати.
На цьогорічному Львівському форумі видавців я модерував дискусію «Відпусти минуле: що таке антиколоніальна боротьба?». Учасниця дискусії нігерійська письменниця Лола Шонейн у своєму виступі сказала, що нігерійські інтелектуалки й інтелектуали намагаються використовувати англійську мову, мову своїх колонізаторів, щоби висловлювати власні сенси, й у такий спосіб емансипуватися від колишньої метрополії. Англійська мова в сучасній Нігерії, мовляв, перетворюється з мови імперської домінації метрополії на мову емансипації колишньої колонії. Я, натомість, висловив сумнів щодо того, що ми, українки й українці, зможемо у такий спосіб використовувати російську мову.
Інша учасниця Гаятрі Чакраворті Співак, живий класик постколоніальних студій, професорка Колумбійського університету в Нью-Йорку індійського походження, яка відмовилася від американського громадянства, притьмом відреагувала на мою думку, сказавши, що немає поганих мов. Мова — це лише інструмент. Її можна використовувати для досягнення поганих або добрих цілей.
Я не критикував це твердження, бо й не мав як модератор. Але згодом, роздумуючи над ним, я зрозумів його метафізичну наївність. Метафізичність цього твердження може бути або ідеалістичного, або матеріалістичного ґатунку.
Відповідно до ідеалістичної метафізики, мова — це ідеальна система значень, яка існує незалежно від її втілення у мовленні
Ми сидимо у Платоновій печері та розмовляємо та пишемо недосконалими природними мовами, намагаючись — завжди невдало — втілити в говорінні та в письмі досконалість ідеальної загальнолюдської мови. Підґрунтям цього в сучасній філософії мови, як на мене, є розрізнення мови (langue) та мовлення (parole) Фердинанда де Сосюра, а також ідея «чисто логічної граматики» Едмунда Гусерля.
Матеріалістична метафізика мови натомість редукує її до матеріальних носіїв — книжок, аудіо- та відеозаписів, сувоїв, настінних написів тощо або до функції мозку
Цікаво, що в «генеративній граматиці» Ноама Чомського та його послідовників поєднано обидва метафізичні концепти мови. У цій концепції, з одного боку, мова розглядається як функція мозку, а з іншого — стверджується можливість виявлення універсальних правил генерування граматичних правил будь-якої мови. Але навіть у цій концепції метафізичність пом’якшується критичним усвідомленням того, що ми наразі дуже далекі від того, щоби засобами біології пояснити феномен мови та мовлення, і що універсальна граматика — це не ідеальна усталена система правил, яка втілюється в будь-якій природній мові, а набір принципів генерування граматичних правил у будь-яких можливих мовах; і що ці принципи здійснюються лише в існуванні реальних мов.
Згідно з ідеалістичною метафізикою мови, реальне мовлення — це лише недосконалий інструмент реалізації досконалої ідеальної мови. Згідно з матеріалістичною метафізикою — мова є готовим підручним інструментом сиґніфікації та комунікації, що закарбований на матеріальних носіях, або функцією людського мозку.
Але ані те, ані те насправді не є мовою. Мова живе і змінюється у мовленні. Мова має не лише синтаксичний і семантичний, а також прагматичний рівень. Та й синтаксичний і семантичний рівень завжди реалізуються лише в різних прагматичних контекстах
Мова — це не лише інструмент сиґніфікації та засіб комунікації, а також спосіб нашої живої присутності в цьому світі. Це випливає з концепції виробництва присутності Ганса Ульриха Ґумбрехта. Саме тому певні вирази та навіть окремі слова можуть збуджувати в нас радість, захват і ніжність або викликати презирство, відразу й огиду. І навіть те, з якою інтонацією вони сказані, наскільки голосно чи тихо, в який спосіб написані та передані, впливає на наше сприйняття мовних повідомлень і емоційні стани, які вони збуджують, а відтак і вольові рішення, які на них ґрунтуються.
У деяких мовах певні слова та звороти, що є правильними на синтаксичному рівні та нейтральними або навіть позитивними — на семантичному, внаслідок контексту застосування набувають негативного характеру. Скажімо, німецький вислів «Arbeit macht frei» («робота робить вільним»), який німецький економіст і публіцист ХІХ століття Гайнрих Бета вживав у позитивному сенсі, набуває радикально неґативного значення і стає майже табуйованим у сучасному німецькомовному дискурсі через те, що в ХХ столітті він використовувався в нацистських концтаборах.
Навіть якщо розглядати мову лише як інструмент, то цей він виходить на яв лише тоді, коли його застосовують. Мова живе як застосунок. І якщо певну мову впродовж століть застосовують заради зла, то вона сама стає злом. Мова захворює на зло
Саме це сталося з російською мовою. Адже весь російський наратив, який формується в російській літературі від початку виникнення сучасної російської літературної мови, слугує виправданню та підтримці російської імперської політики. Водночас більшість носіїв цієї мови навіть у себе вдома не є вільними, відчуваючи себе жертвами власної імперії, але у патологічний спосіб пишаючись нею. Увесь цей складний комплекс патологічних почуттів і втілено в російському історичному наративі. Російська мова — це мова бундючних і зверхніх колонізаторів й упосліджених рабів. Тож, якщо послуговуватися концептом самої Співак, можна сказати, що російська мова завжди була і є інструментом «епістемічного насильства», що зумовлює і виправдовує реальне російське насильство.
На відміну від інших імперій, які втратили власні колонії та в історичному наративі яких відбулися важливі процеси критичного переосмислення імперського спадку, в російському суспільному дискурсі такого переосмислення ніколи не відбувалося. Натомість росіяни, будучи загарбниками та вбивцями, звикли сприймати себе як жертв. Це одна з важливих причин того, що сьогодні російська мова знову слугує інструментом виправдання російського насильства проти вільного народу України.
Масовий терор, депортація українських дітей, вбивства українських цивільних і страти українських військовополонених, цілеспрямоване знищення цивільної інфраструктури, катування, зґвалтування і мародерство, які стало здійснює російська армія на території України, легітимуються і прославляються в сучасному російському імперському наративі. Поодинокі зойки «хароших руських» не заглушать цей хор зла. Та й навіть вони не готові взяти на себе відповідальність за злочини російської імперії, адже, як уже зазначалося, розглядають себе як жертв, а не співучасників цих злочинів. Відповідно, вони повсякчас шукають «справжніх» винуватців, не будучи ладними визнати, що моральну відповідальність несуть усі росіяни, а вся російська «культура» пронизана імперськими та ксенофобськими наративами, які стимулюють і леґітимують російську аґресивну та антилюдяну політику.
Російська мова хвора на зло, і наївними твердженнями про те, що мова — це лише інструмент, її не вилікувати
Натомість, слід чесно визнати цей болісний стан речей, що, сподіваюся, дасть змогу пошуку виходу з нього. Для цього насамперед потрібний тривалий процес деімперіалізації російського історичного наративу, неусувною умовою можливости чого є поразка російської авторитарної імперії в її геноцидній загарбницькій війні проти демократичної України.
Відпустити минуле можна лише тоді, коли минулі жахи не загрожуватимуть нашому теперішньому та майбутньому. А в сучасній Україні дотепер триває антиколоніальна боротьба проти російського імперського зла. Тож і російську мову не можна сприймати позитивно або бодай нейтрально, допоки вона служить цьому злу.
Центри ухвалення рішень в Києві можуть стати цілями, заявив Путін 28 листопада в Астані на зустрічі ОДКБ (Організації договору про колективну безпеку, куди входять Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Росія і Таджикистан. — Авт.). В українському МЗС порівняли Росію з Північною Кореєю — раніше тільки КНДР була країною, яка регулярно погрожувала ракетами іншим країнам. Мовляв, зрозуміло, що цими заявами Росія намагається залякати партнерів, щоб вони припинили підтримку України.Тижнем раніше, 21 листопада, Росія вперше застосувала ракету «Орєшнік» проти України, запустивши її по Дніпру. Як далеко може зайти цей етап ескалації, чи готова Росія застосувати ядерну зброю, чим на погрози Кремля може відповісти Захід — Sestry зібрали думки експертів.
Кремль нагнітає
Погрози Путіна перетворити на попіл українську столицю більше схожі на залякування і спробу змусити Захід притримуватись своїх же червоних ліній. Чи реальна ядерна ескалація зараз — питання до профільних експертів, але політично така риторика працює, каже заступниця керівника Варшавського офісу Європейської ради міжнародних відносин (ECFR) Марта Прохвич Язовська (Marta Prochwicz Jazowska):
— На відміну від українців, які виявилися менш наляканими погрозами Путіна, володіння Росією ядерною зброєю і заява її лідера про її застосування були одним з головних чинників, що визначали політику західних урядів щодо війни в Україні. За зачиненими дверима лідери західних урядів говорили мені: «Ви б вчинили так само, якби були на нашому місці». Хоча ядерне позерство Путіна поки що є лише риторичним, ризик прорахунку існує.
Ми, безумовно, наближаємося до ядерної ескалації в усьому світі, оскільки інші держави спостерігають за реакцією впливових країн на брязкання ядерною шаблею Путіна. Легітимність ДНЯЗ (Договору з нерозповсюдження ядерної зброї. — Авт.) опиняється під питанням
Поки існує ядерна зброя, її застосування можливе, а під час війни це стає більш імовірним. Путін маніпулює ядерними ризиками і використовує вже їх як зброю, каже старша наукова співробітниця у Гарвардському центрі Белфера Марʼяна Буджерин (Mariana Budjeryn):
— Ми бачимо велику асиметрію в толерантності до ризику між Росією і Сполученими Штатами та їхніми союзниками по НАТО. Це виглядає так, ніби Росія — єдина в цьому рівнянні, хто має ядерну зброю і на яку має працювати ядерне стримування. Тому не дивно, що Путін продовжує вдаватися до своєї ядерної риторики. Замість того, щоб намагатися вгадати, чи має Путін на увазі свої ядерні погрози, чи це просто шантаж і жарти, Захід і міжнародне співтовариство в цілому повинні, скоріше, чітко уявити набір негативних наслідків, які йтимуть за будь-яким застосуванням Росією ядерної зброї, щоб стримувати її від цього.
Власне, щоразу, коли Україна отримувала від партнерів нове озброєння, з Росії лунали погрози і натяки на апокаліптичні сценарії. Тому й останні заяви російського керманича цілком вкладаються в цю логіку після того, як українці нарешті після 1000 днів війни отримали дозвіл бити західними ракетами по території вглиб Росії. Залежно від обраних цілей, західна зброя може становити значну загрозу для росіян, пояснює стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі (HCSS) Девіс Еллісон (Davis Ellison):
— Крилаті ракети ATACAMS можуть пролетіти дуже далеко і завдати серйозної шкоди російським військам. Якщо їх підкріпити німецькими ракетами Taurus, які літають ще далі, то ризик зросте ще більше. Хоча це не означає, що вони були б вирішальними і, ймовірно, не надто допомогли б зменшити нинішній тиск на лінії фронту на сході.
З точки зору західної політики щодо України, дозвіл на використання ATACAMS є важливим наступним кроком в обороні України, вважає заступниця керівника Варшавського офісу Європейської ради міжнародних відносин (ECFR) Марта Прохвич Язовська (Marta Prochwicz Jazowska). До того ж, на її думку, дозвіл на використання зброї зі збільшеною дальністю і точністю має психологічний вплив на союзників України та її ворога, втім, про суто військовий вплив на полі бою — говорити зарано.
За два дні після того, як у США підтвердили дозвіл Україні застосовувати їхні ракети по російських цілях, Путін підписав зміни до оновленої ядерної доктрини РФ. Вона, зокрема, передбачає, що Росія може застосувати ядерну зброю у відповідь на агресію проти себе чи Білорусі із застосуванням звичайної зброї, агресія проти Росії з боку неядерної держави за участю або за підтримки ядерної держави вважається їхнім спільним нападом.
Ядерна ескалація не в інтересах Росії, зауважує аналітик Стокгольмського центру досліджень Східної Європи Андреас Умланд (Andreas Umland). Путін хоче отримати якісь перемоги, але ядерна ескалація йому в цьому не допоможе. Однак найближчі тижні підвищена напруга зберігатиметься, бо росіяни хочуть максимально використати період до інавгурації Трампа, прогнозує Андреас Умланд:
— Росія хоче як можна більше завоювати і якомога більше шкоди завдати Україні, тому що потім, ймовірно, їм це буде робити складніше.
Поки Трампа немає в Білому домі, для росіян все передбачувано, коли він туди повернеться — все стане незрозуміло, в Кремлі таких ситуацій не люблять
Головне управління розвідки Міноборони України повідомило, що ракета, якою вдарили по Дніпру була запущена з російського 4-го ракетного полігону «Капустин Яр» в Астраханській області, вона була оснащена шістьма неядерними боєголовками, кожна з яких містила шість суббоєприпасів. В українській розвідці кажуть про комплекс «Кедр». У Пентагоні її класифікували як нову експериментальну ракету середньої дальності, створену на основі міжконтинентальної балістичної ракети РС-26 «Рубіж».
Реальні погрози чи шантаж
Та попри демонстративне застосування цієї зброї і агресивну риторику Путіна, американська розвідка вважає, що дозвіл Вашингтона бити західними ракетами по Росії не збільшив ризик того, що Москва застосує ядерну зброю. Про це повідомив Reuters, покликаючись посиланням на п’ять джерел, знайомих з висновками розвідки. Водночас співрозмовники міжнародної агенції припустили, що Росія розгорне кампанію саботажу проти європейських цілей, щоб посилити тиск на Захід через підтримку Києва.
Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський вважає, що застосування Росією нової балістичної ракети, з одного боку, — ескалація, а з іншого — вияв розпачу, бо Путін не може перемогти.
Важко сказати, чи агресивна риторика очільника Кремля — лише погрози, каже стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі (HCSS) Девіс Еллісон (Davis Ellison):
— У мене є спокуса думати, що це, як завжди, просто балаканина, але це також може призвести до чогось досить серйозного. Застосування «бойової» ядерної зброї малої потужності під час інавгурації у Вашингтоні може стати ідеальним моментом для Росії, щоб спробувати примусити до завершення конфлікту на своїх умовах. Але, звичайно, це була б дуже ризикована ставка.
Нині українська армія намагається зупинити масований російський наступ на сході України. Росія, за оцінками аналітиків Інституту вивчення війни, прагне встановити свій контроль над якомога більшою кількістю українських територій до приходу нової американської адміністрації і початку потенційних перемов.
Спецпосланець Трампа
Дональд Трамп запропонував 80-річного відставного генерала Кіта Келлога на посаду спеціального представника з питань України та Росії. Його завдання — знайти спосіб покласти край війні. Келлог у відповідь зазначив, що готовий невтомно працювати, аби забезпечити мир силою, одночасно відстоюючи інтереси Америки. Саме він є головним ідеологом плану врегулювання війни в Україні, який, якщо коротко, зводиться до того, що коли Київ противиться мирним переговорам, то США зменшують його підтримку, якщо на контакт не йде Росія — США надають Україні максимальну кількість озброєнь. Цей план також пропонує заморозити лінію фронту в її нинішньому вигляді.
Келлог — «ультра-яструб» і крайній прихильник Трампа, каже стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі (HCSS) Девіс Еллісон (Davis Ellison) Він не особливо пов'язаний з європейськими справами і не є досвідченим дипломатом. Девіс Еллісон доволі скептично оцінює плани команди Трампа завершити війну в Україні:
— Я не вірю, що команда Трампа буде більш ефективною, але цілком ймовірно, що замість цього вона винагородить Росію за її агресію, змусивши Україну відмовитися від територій, а також тиснутиме на Україну економічними заходами. Один з лідерів Сенату Ліндсі Грем вже натякнув, що план Трампа включатиме в себе підписання Києвом угоди про доступ до американської сировини як частину угоди.
Як працюватиме команда Трампа, натепер прогнозувати важко, наголошує аналітик Стокгольмського центру досліджень Східної Європи Андреас Умланд (Andreas Umland). Перше — достеменно невідомо, хто, зрештою, в тій команді залишиться, друге — багато залежатиме від того, хто матиме більший доступ до Трампа. А втім, погоджується Андреас Умланд, нині в певних колах республіканської партії переважають не надто приязні до України настрої:
— Скажімо, син Трампа, він такий антиукраїнський, якщо він буде мати в цих питаннях великий вплив на свого батька, то це буде погано для України. Щодо Кіта Келлога, то він радше хороший вибір для України, бо він був в Україні і навіть був у Харкові та Ізюмі. Був у Києві, познайомився з Віталієм Кличком і загалом сказав дуже багато хороших речей за останні три роки.
Але питання, наскільки він буде мати вплив на політику і рішення Трампа. Бо й сам Трамп нетипова фігура і в цій його MAGA — крилі Республіканської партії є, звичайно, багато антиукраїнських фігур
На нового американського президента буде чинитися великий тиск щодо зміни статусу війни в Україні. Новий американський спецпредставник з питань України та Росії спробує розпочати переговори між Росією та Україною, але чи буде він успішним, залежатиме від низки факторів: ситуації на полі бою на той час, чи досягне Трамп прогресу у виконанні інших своїх передвиборчих обіцянок, а також від того, яку роль відіграватимуть європейські союзники України, наголошує заступниця керівника Варшавського офісу Європейської ради міжнародних відносин (ECFR) Марта Прохвич Язовська (Marta Prochwicz Jazowska):
— Віра в те, що Трамп може принести мир в Україну, глибоко помилкова. Оскільки для цього потрібна зміна керівництва в Росії та розплата за воєнні злочини, скоєні проти України. Це не є цілями Трампа. Якщо європейці не активізуються, а українці не продовжать боротьбу, ми, швидше за все, побачимо перемир'я.
І це перемир’я може бути вкрай невигідним для України, каже Надзвичайний і Повноважний посол України в США (2005-2010 рр.) та у Франції (2014-2020 рр.) Олег Шамшур. Наразі складно сказати, який остаточний вигляд матиме «план миру» для України Трампа-президента, адже той уникає конкретики і треба спиратися на висловлювання людей з його близького оточення:
— Якщо повернутися до Келлога, що ми бачимо в його плані? Всі звертають увагу на тезу «накачати Україну зброєю, щоб примусити Росію сісти за стіл переговорів». Але в мене виникає питання, для чого сісти — щоб реалізувати цей абсолютно неприйнятний для нас план? Там нібито йдеться про те, щоби якось примусити Росію модифікувати свою поведінку, але мало хто звертає увагу, що Келлог пропонував поступово пом’якшити санкції проти Росії.
Тобто, цей план не несе для нас нічого хорошого. І те, що ми знаємо про позицію нової адміністрації взагалі дає підстави для глибокого песимізму
Фактор Макрона
Україна зараз не має сильних позицій для переговорів з Путіним, проте Дональд Трамп і НАТО можуть вплинути на російського очільника, щоб він почав переговори з Україною, таку думку висловив генсек Альянсу Марк Рютте, мовляв, будь-яка угода між Росією та Україною має перешкодити росіянам отримати те, що вони хочуть.
Перший закордонний візит після перемоги на президентських виборах Дональд Трамп здійснить вже 7 грудня в Париж, де разом з Еммануелем Макроном візьме участь у відкриття відреставрованого після пожежі Собору Паризької богоматері. Макрон і в перше президентство Трампа намагався налагодити з ним особливі відносини, каже Олег Шамшур:
— Макрон — це людина, яка вважає, що він, в принципі, може переконати будь-кого за рахунок своєї харизми. Під час першого президентства Трампа йому начебто вдалося налагодити з ним зв’язок, але водночас Трамп нічого не зробив з того, про що його просив Макрон. Зокрема, він вийшов з Паризької кліматичної угоди. Зараз це — спроба номер два. Він міг би бути адвокатом інтересів України, якщо виходити з заяв Макрона, вони від початку цього року досить рішучі. Втім, треба пам'ятати, що заяви абсолютно правильні, але є суттєве відставанням реальних кроків від заяв.
Шанси на перемови
Україна точно не поступиться своїми територіями, на цьому наголошує український президент. А втім, в інтерв’ю британському телеканалу Sky News Володимир Зеленський заявив, що угода про припинення гарячої фази війни можлива, якщо Україні запропонують членство в НАТО навіть без окупованих територій, а вже після цього окуповані території Київ зможе повернути дипломатичним шляхом.
Виглядає так, що Зеленський готовий розглядати якісь пропозиції по формату перемов, власне, про це йшлося ще від літнього саміту миру, каже аналітик Стокгольмського центру досліджень Східної Європи Андреас Умланд (Andreas Umland). Щодо готовності Путіна, тут більше питань, аніж відповідей, хоча російська відмова може відкрити для України свого роду вікно дипломатичних можливостей:
— Якщо Путін категорично відмовиться від перемов, то це може піти на користь України, тому що тоді є шанс, що Трамп буде постачати більше зброї Україні. Хоча, я в принципі не думаю, що зараз перемови до чогось приведуть, і потім дуже багато залежатиме, як інтерпретувати ймовірний (не)успіх цих перемов.
І Україні тут треба діяти дуже обережно, щоб не виглядати стороною, яка ескалює і яка не хоче миру. Для дипломатів це буде дуже складна задача
Адміністрація Трампа буде підштовхувати Україну до офіційної передачі всіх окупованих територій під контроль Росії і, можливо, заблокує вступ до НАТО, припускає стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі (HCSS) Девіс Еллісон (Davis Ellison)
— Жоден з цих двох проєктів навряд чи буде узгоджуватись з союзниками або, можливо, і з самим Києвом. Сам Трамп не має великих важелів впливу на Путіна чи, скажімо, на Білорусь, Іран або Північну Корею. Значною мірою його заклик до прихильників полягає в тому, що він хоче покласти край зобов'язанням США за кордоном.
За оцінками фахівців, одним з головних важелів впливу США на Росію та її союзників є розблокування американського видобутку енергоносіїв, каже заступниця керівника Варшавського офісу Європейської ради міжнародних відносин (ECFR) Марта Прохвич Язовська (Marta Prochwicz Jazowska). Втім, можливостей впливати на Україну у США значно більше:
— Нова адміністрація США захоче посадити лідерів України та Росії за один стіл переговорів. Вторгнення Росії в Україну стосується набагато більшого, ніж територія, але валютою цих дискусій буде саме територія. Ми повинні уникати використання слова «поступка» по відношенню до української території, тому що слово «concede» в словнику англійської мови означає «визнати або погодитися з тим, що щось є правдою, після того, як спочатку заперечували або чинили опір», а територія України не належить Росії.
Гарантії безпеки
3 грудня відбулось засідання міністрів закордонних справ країн-членів НАТО. Голова українського МЗС Андрій Сибіга привіз у Брюссель оригінал Будапештського меморандуму, назвавши його свідченням того, що будь-які довгострокові безпекові рішення коштом безпеки України неприйнятні.
Перед засіданням в українському МЗС заявили, що Київ наперед відмовляється від будь-яких форматів альтернативних членству в НАТО, мовляв лише Альянс може гарантувати Україні безпеку. Це абсолютно вірна теза, наголошує Надзвичайний і Повноважний посол України в США (2005-2010 рр.) та у Франції (2014-2020 рр.) Олег Шамшур:
— Застосування статті 5 статуту НАТО — оце гарантія. Все інше — від лукавого. Але, як не прикро, позитивне вирішення для нас питання про запрошення України до НАТО ще більше ускладнюється всіма цими планами так званого миру для України, бо вони передбачають фактично відмову України від Альянсу. Я не бачу політичної волі у США,зокрема, добре відома негативна позиція Байдена.
Ясно, що без залізобетонної американської підтримки це питання неможливо вирішити
Водночас, зауважує Олег Шамшур, цю тему все одно варто піднімати і Україна має наполягати, що нова система європейської безпеки неможлива без України в НАТО:
— Разом з тим фокус треба робити на об'єднанні всіх зусиль, щоб зупинити Путіна. Нам потрібно не просто припинення військових дій, а закінчення війни на умовах, прийнятних для України, бо інакше — це буде тільки паузою перед новою агресією з боку Росії. І от цього бачення, принаймні, на рівні конкретних дій, ми поки з боку партнерів не бачимо. Є ще така, я б сказав, ілюзія, що можна якимось чином цю ситуацію призупинити, а потім щось придумати. Це абсолютна ілюзія. Тут потрібні хірургічні засоби.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Щекавиця чи бомбосховище? Останній тиждень українці типово кепкують з ядерних погроз Кремля, а паралельно переживають все нові рекордні нальоти «шахедів» та крилатих ракет.
У листопаді було багато «вперше». Вперше ЗСУ вдарили західним далекобоєм по території РФ. Та, у відповідь, вперше застосувала по Україні свою «вундерваффе». Вперше за довгий час відновилися розмови про ядерку.
Наскільки реальними є погрози Кремля щодо застосування ядерної зброї? Як, коли та на чиїх умовах завершиться війна? На ці питання в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry відповів полковник військової розвідки Великої Британії у відставці Філіп Інгрем.
Довгоочікуваний дозвіл
Марина Степаненко: Філіпе, нашу розмову хочу розпочати з нещодавніх ударів ЗСУ ракетами Storm Shadow/Scalp і ATACMS по території РФ. Усі ми дуже чекали на цей дозвіл. Як, на вашу думку, ця зброя вплине на наступну фазу війни, особливо на логістику і моральний дух російських солдатів?
Філіп Інгрем: Це має великий вплив не лише на моральний дух російських солдатів, але й на самого Володимира Путіна. З його реакції цілком зрозуміло, що він дуже стурбований використанням цих ракет. Самі по собі вони не матимуть вирішального впливу на перебіг війни. Але вони дають Україні додаткові можливості, які мали б бути у неї вже давно.
Західні далекобійні ракети відкинуть росіян ще далі назад — їм доведеться бути обачнішими щодо того, де вони зберігають боєприпаси, розміщують свої штаби, концентрують війська. В результаті, їм знадобиться більше часу, щоб доправити підкріплення на лінію фронту, і це дає українським військовим більше можливостей оперативно розправлятися з ворожими угрупованнями, коли вони наближаються до лінії фронту.
Таким чином, це матиме невеликий вплив на тактичну ситуацію, скоріше, він буде на оперативному рівні. Самого ж Путіна турбують стратегічні наслідки, адже він розуміє, що Захід і надалі підтримуватиме Україну — і не відступить.
Ракети Storm Shadow довели свою ефективність в ураженні стратегічно важливих російських цілей, в тому числі командних центрів і логістичних вузлів. Як Росія може адаптувати свої оборонні стратегії на тлі цих ударів з великої відстані?
Росія намагається з'ясувати, як адаптувати свої оборонні стратегії. Але, я не думаю, що вони знають, як це зробити. Тож вони намагатимуться відсунути свої штаби якомога далі назад.
Ймовірно, вони спробують розмістити їх поблизу цивільної інфраструктури, що суперечить Женевським конвенціям. Але вони це зроблять. І якщо буде якась українська атака, то вони стверджуватимуть, що це була атака на цивільну інфраструктуру.
Водночас, я думаю, що Росія зараз у досить відчайдушному становищі, оскільки зброя великої дальності стає все доступнішою для України. Це не лише Storm Shadow/Scalp-EG чи ПЗРК ATACMS, а й розробка Україною своїх БПЛА дальнього радіусу дії. Це одна з причин, чому ми бачимо, як Володимир Путін кричить про ядерний потенціал і використовує балістичні ракети середньої дальності у відповідь. Все, що він намагається зробити, — це погрожувати Заходу.
Я не думаю, що він дійсно знає, куди рухатися далі
Чому, на вашу думку, Сполученим Штатам знадобилося так багато часу для надання дозволу, та чому це рішення ухвалили лише зараз, фактично наприкінці третього року війни Росії проти України? Чи це, так би мовити, останній акорд Байдена?
Захід занадто довго не давав Україні дозволу на використання далекобійної зброї. Я думаю, що частково це пов'язано з внутрішньою політикою в різних країнах Заходу. 2024 рік був особливо складним з політичної точки зору в усьому світі, тому що відбулися понад 60 виборів різних рівнів.
Зокрема, у Сполучених Штатах ми бачили, як лідер Палати представників затримав пакет допомоги Україні на суму понад 60 мільярдів доларів через те, що він хотів пов'язати його з нелегальною імміграцією. Це було внутрішньополітичне питання.
Також думаю, що Джо Байден не хотів давати Україні дозвіл на застосування далекобійної зброї саме на тлі президентської кампанії — всі опитування показували, що це питання балансувало, як на лезі ножа. Він не хотів робити нічого, що потенційно могло б переконати внутрішніх виборців голосувати за Трампа, а не за Гарріс. І коли вибори закінчилися, стало цілком зрозуміло, що Трамп переміг, тоді Байден зміг ухвалити це рішення.
Також не виключаю, що команда Трампа зустрілася з Байденом і попросила його ухвалити це рішення зараз, щоб Трампові не довелося робити це одразу після складання присяги в січні
Він не хоче бути лідером, який ухвалив рішення про дозвіл застосування американської далекобійної зброї по території РФ. Натомість, він хоче мати більше простору для маневру, коли справа дійде до переговорів, які він, за його словами, збирається розпочати, щойно стане президентом.
Водночас я був розчарований здатністю британців і французів санкціонувати використання ракет Storm Shadow та Scalp-EG. Це англо-французькі ракети з деякими американськими компонентами, які мають спеціальні експортні ліцензії. Саме тому США наклала вето на їхнє використання. Але це політична річ, яку можна було б вирішити досить легко.
Наскільки можливий сценарій, що після інавгурації Трамп відкличе всі ці дозволи?
Я не думаю, що він їх відкличе. Якщо ви подивитеся як Трамп вирішує проблеми, то зрозумієте, що він діє як бізнесмен, а не дипломат. Тому мова, яку він використовує, є запальною, загрозливою.
Думаю, він вже пригрозив Путіну. Поясню. Був нібито телефонний дзвінок між Трампом і російським президентом, який у Кремлі заперечили. Натомість команда Дональда Трампа заявила, що новообраний президент просив Путіна нічого не ескалувати. Замість цього РФ здійснила одну з найбільших за останні роки атаку безпілотників на Київ та інші регіони. Потім по всьому російському національному телебаченню показали оголені фотографії Меланії Трамп.
Це наводить мене на думку, що телефонний дзвінок, ймовірно, відбувся. І Путіну не сподобалися погрози, які надходили від Трампа. Російський лідер не піде на переговори, він не поступиться.
З іншого боку, ми маємо Володимира Зеленського, який представив свій план завершення війни Трампу та іншим світовим лідерам. Український президент публічно заявив, що готовий до переговорів.
І це ставить Дональда Трампа в дуже складне становище. Потенційно він може запропонувати росіянам, мовляв, якщо вони співпрацюватимуть, то Америка відкличе всі дозволи (на застосування американської зброї Україною. — Авт.). Якщо це не спрацює, то Трамп буде змушений надати Києву додаткові дозволи, щоб дуже сильно вдарити по Володимиру Путіну. Для цього він використає українських військових.
Російська «вундерваффе»
21 листопада РФ вперше випробувала балістичну ракету нового зразка, вдаривши нею по українському місту Дніпро. У РФ кажуть, що це начебто була новітня система «Орєшнік». Українське ГУР стверджує, що це, ймовірно, була ракета зі складу ракетного комплексу «Кедр». Що її запуск змінює для України та світу?
Ми побачили певну ескалацію. Спочатку американці дали дозвіл на використання ATACMS, тобто тактичної балістичної ракети малої дальності. А потім ми дізналися про дозвіл на використання Storm Shadow/Scalp-EG, тобто крилатої ракети.
Між ними є різниця. Балістична ракета піднімається дуже високо, а потім спускається за балістичною траєкторією, що перевершує за швидкістю звук. Крилаті ракети, такі як Scalp і Storm Shadow, летять дуже низько, немов літак.
Балістичні ракети класифікуються за дальністю польоту. У нас є балістичні ракети малої дальності — ATACMS, балістичні ракети середньої дальності і міжконтинентальні балістичні ракети. Те, чим відповіла Росія, — це балістична ракета середньої дальності, яка може здолати від 3000 до 5500 кілометрів.
Володимир Путін побрязкав ядерною шаблею, адже ці ракети здатні нести ядерну боєголовку. Таким чином він погрожує Європі, мовляв, може атакувати будь-яку столицю. Але я думаю, що це також була гра, мовляв, «моя ракета більша за твою»
Він роздратований. Це синдром маленької людини, який притаманний Володимиру Путіну, він хоче довести, що у нього є більша і потужніша зброя. Той факт, що він сказав, що це «нова зброя», знову ж таки, я думаю, що це частина його загрозливої риторики.
У нього в арсеналі багато балістичних ракет середньої дальності. Вони там вже давно. Можливо, він отримав додаткові ракети від Північної Кореї або, можливо, Ірану.
Північна Корея розробляє балістичні ракети середньої дальності вже досить давно, ймовірно, за допомогою Росії. І я не здивуюся, якщо Путін отримав кілька таких ракет і просто випробовує їх.
Військові експерти повідомляли, що для удару по Дніпру Росія могла використати міжконтинентальну балістичну ракету РС-26 «Рубіж». Багато хто наголосив, що це репетиція ядерного удару. Які загрози несе ця ракета?
Так, РС-26 або в термінології НАТО SS-31 — це міжконтинентальна балістична ракета. Вона має більшу дальність польоту, ніж балістична ракета середньої дальності, і тому вона може поцілити навіть по території США. Знову ж таки, Путін — це маленький чоловічок, який кричить, що моя ракета більша за вашу. Він намагається погрожувати.
Путін завжди наголошує на тому, що Росія є ядерною державою. Та, думаю, що він не застосує ядерну зброю за жодних обставин, навіть ту, що класифікується як тактична ядерна зброя
Вона так називається, бо її моніторинг здійснюються відповідно до міжнародних правил контролю над озброєннями. Вона може мати тактичний вплив на полі бою, але насправді будь-яке застосування будь-якої ядерної зброї матиме скоріше стратегічний вплив.
Якщо Путін піде на ядерний удар, то він втратить мовчазну підтримку Китаю та Індії. Він покладається на Індію щодо експорту значної частини своєї нафти, яку вона потім переробляє і продає на Захід у вигляді очищеного бензину, дизельного палива та інших продуктів. Якщо він втратить цей ринок, він втратить можливість генерувати капітал, необхідний для продовження війни.
Китай дає йому доступ до багатьох технологій. Натомість Пекін, імовірно, фізично купує великі шматки Росії, зокрема й природні ресурси. Сі Цзіньпін захоче захистити свої інвестиції і чинитиме тиск на Путіна, щоб той не використовував ядерну зброю в будь-який спосіб, адже найбільший ринок Китаю все ще розташований на Заході. Найбільший ринок Індії — також на Заході.
У випадку ядерного удару, якщо Пекін та Нью-Делі не розірвуть відносини з Москвою, то вони опиняться під такими жорсткими санкціями, що це фактично зруйнує їхні економіки. А вони цього не хочуть. Це те, що рухає ними в першу чергу.
Отож Путін відчуватиме тиск. Він знає, що не може продовжувати війну без підтримки Китаю, Індії та інших країн, і тому не ризикне втратити цю підтримку. Саме тому, я не думаю, що він збирається використовувати ядерну зброю зараз.
У США доволі панічно сприйняли удар по Дніпру — лунали заяви про початок «третьої світової». Якою реакція була у Британії? Та як би ви трактували подальші погрози Путіна продовжити випробування так званого «Орєшніка»?
Паніка, яка виникла на Заході, в першу чергу виникла в ЗМІ, а медійники полюбляють надмірно роздувати сенсації — що більше «кліків» мають їхні сайти, то більше заходить рекламодавців. Тож сенсація з чогось подібного — це клікбейт. Те ж саме відбулося й у Великій Британії, багато ЗМІ зробили з цього сенсацію.
Я вивчав ядерну зброю в рамках моїх наукових ступенів і працював над багатьма військовими сценаріями, пов'язаними з її застосуванням або захистом від радіоактивних опадів. На полі бою тактична ядерна зброя, враховуючи розмір лінії фронту в Україні, мала б певний вплив. Але це вплинуло б на росіян так само, як і на українців. Тому я не бачу жодної військової логіки в її застосуванні.
Дорога до миру
До інавгурації Дональда Трампа залишилося менше 8 тижнів. Поважний український дипломат Андрій Мельник, посол України в Бразилії, стверджує, що коли Трамп заступить на посаду, то рішення щодо примирення Росії та України вже може бути ухвалене. На вашу думку, чи це можливо, та на чию користь буде цей «спроєктований» американцями мир?
З міжнародної геополітичної точки зору, найгірше є непередбачуваність Дональда Трампа. І це турбує багатьох лідерів. Адже він каже одне, а робить щось зовсім інше.
У нього випадково з'являється ідея і він її просуває. І ця непередбачуваність робить його дуже складним для розуміння. Я думаю, що він вже веде переговори з обома сторонами
Зараз важко сказати, наскільки Трамп лояльний до Росії. Не Путін, а Зеленський приніс йому послідовний план завершення війни. Російський президент зараз реагує, а ініціатива на боці України і вона не залежить від того, що відбувається на фронті.
Дуже небезпечно вимірювати успіх конфлікту лише тим, як рухається лінія фронту. Я наведу приклад В'єтнаму: американці виграли кожну тактичну битву, яку вони коли-небудь там вели, але вони програли війну.
І я думаю, що війна закінчиться не завдяки тактичним маневрам. Що саме станеться? Я не знаю, але не думаю, що для України все буде так погано, як багато західних коментаторів і багато прихильників Трампа вважають. Я думаю, що важкі часи чекають саме на Путіна.
Сенатор від Республіканської партії Ліндсі Грем вважає, що США мають і надалі підтримувати Україну в обмін на рідкісні корисні копалини, які є критично важливими для передових технологій, зокрема й оборонних систем. Чи може прив'язка військової підтримки до доступу до ресурсів створити прецедент для майбутніх міжнародних конфліктів? Якими є потенційні ризики такого трансакційного підходу?
Я думаю, що трансакційні підходи до конфліктів існували протягом століть. Ми бачили це під час Другої світової війни — ленд-ліз, і знадобилися десятиліття, щоб закрити борг. Я не думаю, що має значення, чим виплачуються позики: грошима, доступом до природних ресурсів чи чимось іншим. Головне, щоб країна, якій допомогли, була в змозі повернути борги.
Але використання природних мінералів і особливо тих, що класифікуються як рідкоземельні, дійсно дуже цікаве, тому що зараз від них залежать всі наші електронні пристрої. У світі існує дуже мало економічно життєздатних родовищ, де їх можна видобувати. Переважна більшість з них належить Китаю.
Пекін також контролює ринок рідкоземельних металів. Тож пропозиція американського сенатора пов'язана з проблемами самих Штатів. Вони настільки стурбовані китайським контролем над цим ринком, що Міністерство оборони США фінансує відкриття економічно нежиттєздатних шахт, щоб отримати доступ до мінералів, необхідних для оборонних технологій США. У разі конфлікту Вашингтон хоче продовжувати виробляти передові системи озброєнь і не залежати ні від кого.
Тому я не здивований, що існує пропозиція прив’язати підтримку до рідкоземельних елементів. Це просто додаткова ціна. Це спосіб торгуватися. І не обов'язково все весь час має вимірюватися грошовим еквівалентом.
Як на вашу думку має виглядати справедливий для України мир?
Справедливий мир для України має бути справедливим миром і для всього світу. Якщо існує прецедент, коли більша країна-агресор може забрати територію силою, то це підриває світовий порядок, яким ми його знаємо. Тому єдине справедливе рішення, яке може бути, — це відновлення міжнародно визнаних кордонів України з гарантіями безпеки. Існує низка рішень, які ви можете запропонувати, і які різні сторони можуть вважати прийнятними.
Повернення Криму до складу України, я вважаю, є обов'язковим, це має відбутися. Але може бути укладена угода про те, що Крим буде повністю демілітаризований і потенційно перейде під протекторат ООН
Отже, є багато способів представити відновлення території так, щоб це можна було продати росіянам. Але я думаю, що суть в тому, що РФ повинна відійти від нині визнаних міжнародних кордонів України. Це єдине рішення, яке, на мою думку, має прийняти світ.
<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/673105acf1b9b5d4d7ed87f7_67310383908def1436b4086f_EN_01563015_2687.avif">Американські гірки: чого чекати від перемоги Трампа</span>
Очільник МЗС Польщі Радослав Сікорський каже, що мир настане не коли Україна, а коли Росія перестане воювати. Мовляв, Путін має дійти висновку, що війна була помилкою і її неможливо виграти прийнятною ціною. Хто або що може змусити російського президента це зрозуміти?
Я думаю, що це питання на шість трильйонів доларів. Путін перебуває в настільки ізольованій бульбашці, що вважає, ніби все йде правильно. Майже так само, як Адольф Гітлер у своєму бункері в Берліні наприкінці Другої світової війни.
Він не думав, що Німеччина програє, поки не зрозумів, що Німеччина програла і не покінчив життя самогубством. Я думаю, що подібне чекає і Володимира Путіна. Він ніколи не визнає, що Росія програє, тому він робить все можливе, щоб затягнути війну якомога довше і спричинити якомога більше виснаження. Він сподівається, що Захід втомиться від України.
Ми повинні визнати, що таке війна. Війна — це дипломатія іншими засобами. І єдиний можливий кінець війни — це дипломатичний кінець, коли обидві сторони сідають за стіл переговорів і домовляються про остаточне, узгоджене рішення
Якщо ми подивимося на Другу світову війну, то вона закінчилася повною капітуляцією Німеччини. Ми не побачимо повної капітуляції Росії перед Заходом, але переговори будуть. Володимир Путін або той, хто прийде йому на зміну, повинен буде визнати, що те, що сталося в Україні, було неправильним, і вивести російські війська, а потім підписати ще деякі гарантії безпеки, на які вони, можливо, не погодяться, не виконають їх на якомусь етапі в майбутньому. Але існує лише дипломатичне вирішення конфлікту.
Все, що відбувається на фронті зараз — створює умови для переговорів щодо дипломатичного врегулювання. І жодна зі сторін не перебуває в тому стані, коли вони задоволені своїми досягненням, щоб сісти за стіл переговорів. І от тут буде дуже цікаво подивитися на тиск Дональда Трампа. Я не здивуюся, якщо він зніме ще більше обмежень на використання західної зброї українцями, надасть Києву ще більші пакети озброєнь або ухвалить якесь принципово нове рішення.
Інша мотивація Трампа полягає в тому, що в світі є три конфлікти, які перебувають на різних стадіях боротьби або розвитку. У нас є Європа з Росією та Україною, Близький Схід з Ізраїлем та Іраном. І ми маємо ситуацію, що розвивається в Південно-Східній Азії довкола Тайваню. Америка хоче, щоб Європа взяла на себе один із цих конфліктів і приділяла йому більшу увагу. Це не означає, що Вашингтон припинить свою підтримку. Вона просто хоче, щоб європейські країни зосередилися на підтримці України, тоді як Америка займатиметься Близьким Сходом і Південно-Східною Азією. Я думаю, що коли Дональд Трамп повернеться до Білого дому, то він скаже, що це несправедливо з боку світу очікувати, що на плечі США мають лягти аж три конфлікти одночасно. І саме тому в січні ми побачимо справжній тиск.
Що на цьому тлі означають нещодавні дзвінки високопоставлених політиків Володимиру Путіну? Ви вже згадали розмову Трампа з російським президентом, а як щодо телефонних переговорів німецького канцлера Олафа Шольца з Путіним?
Ці дзвінки мають вплив і вони є важливими з різних точок зору. Ми бачили, як президент Франції Макрон час від часу контактував з Путіним, і це нічого не дало. Але це дозволило Путіну думати, що він все ще залишається глобальним гравцем. І я думаю, що саме це він знову відчув у випадку з канцлером Німеччини Шольцом. Шольц намагався вплинути на Путіна і цікаво спостерігати саме за тим, як він намагається балансувати між підтримкою України та відносинами з РФ, які дісталися йому у спадок. Я не думаю, що нам відомі всі деталі. Очевидно, що Ангела Меркель, попередній канцлер Німеччини, мала набагато тісніші стосунки з Росією та Володимиром Путіним, ніж будь-хто на Заході був готовий визнати.
Шольц зі своїм коаліційним урядом опинилися у дуже складному становищі, коли він, здається, дме то в один, то в інший бік. Здається, що він дуже проукраїнський, і німці щиро підтримують Київ. Берлін є одним з найбільших донорів військової, економічної та гуманітарної допомоги. Водночас Шольц стримує себе і не дозволяє ухвалювати ключові рішення на користь України. Це, зокрема, стосується надання та використання ракет TAURUS. Звісно, на це можуть бути свої особливі причини, які досі не стали надбанням громадськості.
Але, ось такі міжнародні дзвінки підбадьорюють Путіна. Він може подвоїти свої зусилля в України, думаючи, що він має рацію. У цьому полягає небезпека всіх цих телефонних дзвінків від лідерів інших країн
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.